“Маша, або постфашизм”: ми знову люди

«Можна навіть сказати, що ми ті ж фашисти, що дійшли у своїй логіці до кінця й у чудесний спосіб перетворилися на людей. Ми є постфашисти. А постфашизм – це вже не фашизм, його сутність випаровується, й він, видихнувшись у повному здійсненні, стає новим гуманізмом. Ми знову люди».

Людина – це те, що має статус людини

Четверте тисячоліття. Журналіст газети «Голос Рейха» закохується в самку стора, людиноподібну тварину. Маша має осмислений погляд, наповнена емоціями і, неймовірно, також відчуває красу. Майже як людина. Чоловік починає сумніватися, тварина перед ним чи ні, й долучається до боротьби за права сторів, а згодом вимушений разом із коханою втікати від постфашистів у гори.

Це одна з найкращих книжок, прочитаних мною за рік. «Маша, або постфашизм» впевнено увійшла у короткий список найкращих книжок 2016 за версією BBC-Україна, і, гадаю, побореться з фіналістами за перше місце. Вперше шокуюча антиутопія була опублікована в Литві, де відразу увійшла в п’ятірку найкращих книжок року. Роман можна сміливо включити в перелік антиутопій «must read» поруч із «1984» Джорджа Орвелла та «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі.

Постісторія – це постіснування

У романі описується планетарна держава Рейх, в якій панує постфашизм і неогуманізм. Багато століть тому фашисти вивели з нижчих рас тварин – сторів, зовні абсолютно схожих на людей, але без власної свідомості і культури. Це дозволило повністю забезпечити країну продуктами й трудовими ресурсами, уникнути технократії (вважай техногенний катастроф) і досягти комунізму (люди працюють для задоволення по 2 години на добу). Стори живуть у спеціальних загонах і не носять одягу, таку худобу має кожна людина. Правляча партія наголошує, що лише завдяки постфашизму на світі живе мало справжніх людей і живуть вони в «раю». «Людина – це те, що має статус людини», проповідують науковці, а от тварин людство завжди використовувало і нічого поганого в цьому нема. Аби в громадян не виникало сумнівів у тому, що стори – тварини, їх не одягають, а в описах вживають інші терміни. З’їсти на обід «жіночу кисть» – звучить шокуюче й жахливо, а з’їсти «копито» – цілком нормально. Орвелівська гра в мову породжує канібалістичне дводумство й надумане верховенство.

Ярослав Мельник на конвенті фантастики LiTerraCon 2016

Цікаво, що вони не винні у своїй природі. Світогляд постфашистів – це надбання багатьох поколінь, наслідування життя дідів та прадідів. Для громадян Рейху визнання своєї аморальності означає не тільки повернення до виживання, а й відмову від історії й культурного тисячолітнього надбання, збідніти, стати людоїдами, монстрами. А ці люди щовечора моляться Богу й люблять свої родини.

Шокуючий гуманізм

Багато хто назве цю книжку шокуючою, можна навіть додати «незручною» чи «огидною». Протягом всього роману мимоволі ототожнюєш себе з постфашистами, задумуєшся про вегетаріанство й женеш від себе думку про свої в чомусь схожі погляди, для яких навіть не обов’язково дотримуватися радикальних течій. Можна бути абсолютним альтруїстом, але це огидно усвідомлювати, що колись хоч на соту долю секунди думав у схожому руслі. Що у сучасному світі не вважати за людей певні категорії населення – нормально. І це всього-лише через кілька поколінь після «Освенциму» й Соловків, коли ще живі свідки машини сортування людей. Чи може реалізуватися сценарій «Маші, або постфашизму»? Не знаю. Чи є для цього передумови? На жаль, так. В альтернативному світі роману фашизм переміг із третьої спроби. Ви зможете перемогти свій фашизм?

«Маша, або постфашизм» – це роман про кохання. Саме через співчуття й любов «люди» і «нелюди» знаходять спільну мову. Це те, що всіх об’єднує. Здавалося, повоєнна хвиля гуманістичної літератури давно минула, але порушені тоді проблеми залишилися невирішеними і зараз чомусь не розглядаються. Саме це вирізняє «Машу…» серед інших антиутопій – її гуманізм. Особиста оцінка: 10 із 10.

Вікторія Ваколюк

 

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *