Вирощувати своїх авторів

Друковану версію інтерв’ю читайте у липневому номері журналу “Однокласник”.


Цього року Дара Корній, українська письменниця-прозаїк, котра стала лауреаткою премії Коронації слова у 2010 році за фентезійний роман “Гонихмарник”, видала ілюстрований довідник “Чарівні істоти українського міфу: Духи природи”. Довідник було презентовано у тому числі на сьомому міжнародному книжковому фестивалі у Мистецькому Арсеналі в Києві.

         Любов Базь: Пані Даро, які ваші улюблені книжки дитинства?

Дара Корній: Насамперед, це “Лісова пісня” Лесі Українки. Я на ній росла. Була зовсім маленькою, коли вперше її почула. Ще й читати не вміла. Мені на ніч її дідусь читав. Частково знав напам’ять, частково читав. Сприймала її як казку народну. Лишень пізніше, вже в школі, довідалася, що ця народна казка має автора. Завжди багато читала. Книжки дитинства, до яких і зараз інколи повертаюся, — це Всеволод Нестайко та його «Тореадори з Васюківки», «Чарівник Смарагдового міста» Олександра Волкова, «Пригоди Незнайка» Миколи Носова, казки братів Грімм та казки Андерсена, «Пригоди Чиполліно» та інші цікаві пригоди від Дж. Родарі, чарівні історії Астрід Ліндгрен. Та поза конкуренцією — це народні казки.

         ЛБ: Тобто любов до фентезі у вас іще з дитинства?

ДК: Очевидно. Тому що усі народні казки — то і є фентезі. Розкішні народні легенди, притчі, звичаєвість… Фентезійний всесвіт народної мудрості. Я маленькою, наприклад, свято вірила, що хату охороняє домовик, добрий домашній дух. Я жила в ті далекі часи, коли в хаті ще була стара піч, у моєї бабусі в поліському селі, в якій і хліб пекли, і на якій спали. І я просто знала, що всередині печі живе свій чарівний дух, пічник, який береже свою оселю, піклується про неї. Звичайно ж, дитяча уява доволі бурхлива, і деякі деталі вона просто дофантазувала. Я, наприклад, знала, який пічник з вигляду, тому що моя уява вимальовувала і портрет його, навіть здається, що я його декілька разів бачила.

Старенька хата моїх дідуся та бабусі стояла недалечко від лісу.  Якихось п’ятдесят метрів — і ти опиняєшся в іншому світі. І я знала, що перед тим, як увійти в ліс, потрібно йому вклонитися, попросити лісового духа, щоб він тебе впустив, і лишити на пеньочку чи під деревом гостинець для нього, шматочок хліба чи пирога. Коли це зробиш, то будь певен, що спокійно лісом ходитимеш, ніякий Блуд чи Мамун тебе не зачепить, тобто нічого поганого з тобою не трапиться. Якщо, звісно, не станеш в лісі бешкетувати. Не слід робити того, чого б ти не хотів, щоб чинили гості в твоїй оселі.

ЛБ: Це вже як частина світогляду – ваші спомини. А ще яка книжка, саме літературна, найбільше вас вразила? Не тільки в дитинстві, а взагалі? Чи, можливо, це не одна книжка?

ДК: Тоді ще не було написано прекрасного “Гаррі Поттера”, якщо говорити про дитинство, його починали читати мої діти, і я ось таким чином на нього теж підсіла. Я знала, що такі історії потрібні і мають бути — історії дружби, історії боротьби добра і зла… Це щось таке казково-химерне і разом з тим напрочуд важливе. Адже в кожному з нас триває постійна щоденна боротьба. Між темним та світлим нашим боком. Ми робимо з вами вибір, на який бік стати, фактично щодня.

Що мене вразило в дорослішанні — це Стівен Кінг. Я багато його читала. Але “Темна вежа” мене просто підкорила. І я довгий час наївно шукала в літературі когось схожого до Кінга. Поглинала масу розкрученої дуже модної літератури. Так і не знайшла. І враз зрозуміла, що Кінг просто неповторний. Повторювати його і не треба, потрібно створювати щось своє. Своєрідне, оригінальне, казково-містичне. Потім був Коельйо і його «Алхімік». Притчевий і теж неповторний. «Ритуал» Дяченків, дякуючи якому я відкрила важливу для себе річ — хочеш змінити світ, починай вже сьогодні. З останнього прочитаного, що мене вразило, — це «Крадійка книжок» Маркуса Зузака. Це історія про страшну війну, яку розповідає Смерть. Я дуже довго читала цю книжку. По одній-дві сторінки в день, паралельно читаючи повідомлення чи слухаючи оповіді від моїх друзів, знайомих, приятелів, котрі зараз на війні, яка досі триває на Сході. Я думаю, що прийде час — і хтось про нашу війну напише так само талановито. Щоб пам’ятали, щоб не повторилося, історію-застереження. Бо війна — це не тільки боротьба за щось і проти когось. Це біль і втрати, любов та ненависть, це розпач та туга за тими, хто вже ніколи не повернеться. Війна забирає переважно найкращих, молодих та дужих, залишаючи за собою вигорілі землі та вигорілі душі.

         ЛБ: А Ви коли і чому вирішили стати письменницею?

ДК: Це було начебто випадково, але випадковостей, як ми знаємо, не буває. Моя Даринка, коли їй було чотирнадцять років, надто активно захоплювалася “Сутінками” Стефані Майєр. Я робила їй якісь зауваження, казала: «Ти ж розумієш, що світ сутінковий геть плаский, і вампірів не існує насправді, принаймні у виконані Майєр вони неправильні, якщо розглядати це з точки зору міфології. Головна героїня зовсім безлика, сіра, інертна, нічого не робить для змін, а просто чекає, коли її врятують від тої сірості. Ти ж не хочеш такою стати? Ти ж сильна, самодостатня». На що моя дитинка сказала: якщо можеш написати краще, то сядь і напиши. Ось так з’явився “Гонихмарник”. Історія, написана для однієї читачки, для моєї Даринки. І враз я зрозуміла — мені дуже подобається, по-перше, писати такі історії, по-друге, ці історії цікаві не тільки мені, по-третє, вони досить легко з’являються у моїй голові. Ось так я втрапила в сучасну літературу.

ЛБ: Отже, тему українських демонічних істот Ви почали досліджувати з дитинства.

ДК: Можна й так сказати, якщо спостерігання за сусідами називати дослідженням.

         ЛБ:  А коли виникла ідея написати книжку про них?

ДК: Це, напевно, з моменту з’яви “Гонихмарника”. Бо щоб написати історію дводушника, який мешкає у сучасному мегаполісі, я мала довідатися про нього більше, аніж знаю з дитинства. Шукала інформацію в різних джерелах — це і наукова література, і науково-популярні довідники, енциклопедії, різноманітні фольклорні розвідки, етнографічні матеріали, казки, притчі, навіть замовляння. З’ясувалося, що різновидів дводушників існує дуже багато. І всі вони аж просять в літературу.

         ЛБ:  Тобто збір матеріалу підштовхнув на думку створення вашого довідника?

ДК: Так, це не за один день сталося. Фактично з 2008 року я збирала матеріал. По зернятку. Цей шлях виявився і доволі довгим, і напрочуд цікавим. Навіть більше, я досі в дорозі. Однак я не вірила до позаминулого року, що хтось із видавців погодиться на такий експеримент. Зробити не наукове, а художньо-популярне видання довідника з нижчої міфології українців. Дякую харківському видавництву «Віват», що повірили мені як автору. Ще раніше, може, два чи три роки тому, я зверталася до наших рідних дослідників цієї теми, науковців — академіків-професорів і так далі, з пропозицію зробити такий проект, переконувала, що це зараз на часі, казала, що рідне треба спочатку зробити популярним, тоді, можливо, його полюблять українці. Мене чемно вислуховували, не перечили, але без ентузіазму. І врешті я зрозуміла: хочеш, щоб було таке дослідження, щоб відбувся такий довідник — зроби сама. І я спробувала.

«Чарівні істоти українського міфу. Духи природи» — це перша частина моєї розвідки. Вже точно знаю, ще буде друга і третя. Постійно надходить все новий і новий матеріал, вже мої читачі допомагають, надсилають його мені. Це і спогади з дитинства, казки, легенди — «з прабабусиної  скриньки», так би мовити. Ось, наприклад, пише мені читачка з Полтавщини: «У нас є отакий цікавий домашній дух, невідомий в інших регіонах, є красива казка про нього, чи вам потрібна ця інформація». Звичайно, дуже-дуже потрібна. Дякую за неї.

         ЛБ:  Колосальна фольклорна робота.

ДК: Так, але це не зовсім традиційний збір матеріалу, коли дослідники їздили з польовими дослідженнями по селах та містечках України, записували на диктофони чи створювали відео. Я активно використовую можливості Інтернету, архіви бібліотек та книгозбірень.

ЛБ:  Скажіть, будь ласка, які, на вашу думку, особливості саме української міфології, порівняно з західною, наприклад?

ДК: Особливість одна, і дуже важлива: у тому, що вона наша, рідна, своя. Архаїчно-сонцепоклонницька. На жаль, майже нам невідома. Така собі terra incognita. Це земля, яку треба відкрити. І щоб обов’язково в школі вивчали. Оце особливо важливо: знати про себе більше, аніж тобі розповість про тебе твій східний, геть недоброзичливий сусід — вибірково, перекручено і принизливо для твоєї гідності.

         ЛБ: Яким Ви бачите розвиток українського фентезі в потенціалі, що, може, хотілося б бачити?

ДК: Із цим у нас все буде гаразд. Уже в цьому році відбувся якийсь вибух у цій царині. З’явилося надзвичайно багато нових оригінальних талановитих авторів, в яких повірив видавець. І їх буде ставати дедалі більше. Що особливо тішить, це різножанровість: наукова фантастика починає розвиватися досить потужно, антиутопії, утопії — все в нас є. Нарешті видавці почали вірити у своїх авторів, сучасних, українських, україномовних. Звісно, набагато простіше нічим не ризикувати. Перекласти на українську розкрученого західного письменника, бо за його книгами знято фільми, його перекладено десятками мов, він відомий, він не потребує промоції… Вкладені в такі книжки гроші миттєво повертаються. А ось «народити» своїх… Це таки гідний  вчинок — взяти і попри песимізм, притаманний українцям, повірити своїм письменникам і поки що не письменникам, дебютантам, скажімо так. Я можу привести вам приклад молодої письменниці Ярини Каторож. Після дебютного роману «Алхімія свободи», котра перемогла в Коронації слова, і книжка вийшла друком у луцькому видавництві «Твердиня», ця талановита дівчина, якій лишень двадцять три роки, замахнулась одразу на трилогію, створюючи абсолютно свій міфологічний світ, несхожий на інші. Там буде багато чого. І рушійна тема — це боротьба за свою самобутність, боротьба добра і зла, але абсолютно не однобока, тому що в самому добрі можна знайти тіні зла, «бур’яни», і разом з тим є розуміння, що мусить бути темрява, тому що якби ми жили тільки при світлі, ми б його не шанували. Мені дуже подобається Ярина, її проза не поверхова. Намагання писати легко і глибоко про складне — це важко, але абсолютно можливо. Ярина це доводить. Це молоде письменницьке покоління надзвичайно глибоке, воно творить не поверхову літературу. Тому «вирощувати своїх авторів» — це не примха, оригінальність чи данина моді. Це необхідність для розвитку сучасного літпроцесу.

         ЛБ: Отже, вже є міцне коріння, яке може рости. А що б Ви порадили початківцям-письменникам, які пишуть фентезі?

ДК: Працювати над собою. Це важливо. Коли мене питають: де ви берете час, бо так багато пишете, я кажу — відмовляюся від чогось іншого, не менш важливого. Наприклад, мене запрошують у театр на прем’єру, і я не йду, бо розумію — це витрачених аж чотири години. А я зараз пишу, активно працюю над текстом, і це моя жертва. Замість того, щоб їхати на пікнік із друзями, я сідаю і читаю тексти або правлю, або переписую. Страждає теж моя родина. Але мені пощастило, тому що мої рідні — чоловік та діти — це моя фортеця, яка мене розуміє та підтримує в усьому.  Але найважливіше для того, хто починає писати, і воно завжди для письменника має стояти на першому місці, яким би відомим він не був чи щойно починаючим, — це багато-багато-багато, дуже-дуже багато читати. Той, хто мало читає, той і мало що може сказати іншим. Це аксіома, котра не потребує доведення.

Фото люб’язно надані авторкою

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *