Макс Кідрук: “Фракталів більше не буде”
Макс Кідрук — особистість непересічна. Інженер, мандрівник, письменник — все в одному флаконі. Восени 2015 року Макс презентував другий роман про ботів з Атакамської пустелі та про жахну епідемію в Еквадорі. Попри вбивче напружений графік, Макс знайшов час, щоб поговорити з нами про свою книгу, привідкрити таємниці письменницької справи та поділитися власними літературними вподобаннями.
СФ: Перший «Бот» з’явився у 2012 році. Отже, ти уже три роки як першовідкривач жанру «технотрилер» для українського читача. Як воно — перебувати в зірковому статусі?
— Насправді, я зовсім не відчуваю себе зіркою. Ось коли продам свій перший мільйон примірників (тут чи за кордоном), тоді й поговоримо про зірковий статус. А поки що в мене попереду багато роботи… Я докладаю багато зусиль до просування своїх книжок, тому чудово знаю, якою ціною дається успіх. У мене немає зіркової хвороби, бо це не звалилося мені на голову просто так — я все вигризаю зубами, як бульдог, як довбаний бульдог. Якщо в мені і відбуваються якісь зміни, то це помітно радше вам, читачам, бо для себе я той самий піндюк, яким був у 2012 році, і саме таким хочу лишитися й надалі.
СФ: Чим «Бот 2» відрізняється від першого «Бота» (крім фабули і географії)?
— Він менше «техно». І не тому що я не люблю техно, а через те, що сам формат історії передбачає більше елементів трилеру. Такий собі трешевий саспенс. Фракталів більше не буде.
СФ: У першому «Боті» була специфічна сцена, присвячена Чаку Поланіку. Чи буде щось подібне в новій книжці?
— Ні, такого нічого нема. Але точно буде більше крові. Значно більше. Звісно, не настільки як у Джорджа Мартіна, де «всі помруть», але трешевого, доведеного до абсурду, чорного гумору, тут, на щастя чи на жаль, побільшає.
СФ: Наскільки важливо для прочитання «Бота 2» освіжити в пам’яті першого «Бота»?
— Освіжувати нема потреби, але хоча б один раз книжку прочитати варто. Події нового роману розгортаються через п’ять з половиною років після подій першої частини. Тобто книжка — про наш час, 2015 рік. Ключові моменти, які потрібно пригадати, я прокручую через думки головних героїв. Але починати, безперечно, потрібно з першого «Бота».
СФ: Останнім часом на своїх презентаціях ти говориш, що вже виростаєш з технотрилера і претендуєш на лаври Хемінгуея та Фітцджеральда. Отже, технотрилеру — смерть?
— Ні, я в жодному разі не претендую на лаври Хемінгуея і не відмовляюся від технотрилерів — вони виходитимуть і надалі. Але будуть ближчими до Лінвуда Барклі. Це зараз мегапопулярний чувак в Америці, Британії та Канаді, що пише сучасні кримінальні романи. Не детективи, а саме кримінальні романи. І вони — неймовірні. Дуже глибокі та соціальні. Мої трилери важчатимуть в контексті соціального наповнення, я ставитиму не лише на сюжет, а й на персонажів.
СФ: Плануєш додати психологізму?
— Я боюся таких слів, бо це трохи гучна заява. Я можу ж просто облажатися. ☺ Але ок, ви сказали те, що я мав на увазі.
СФ: Бо ми трішки хвилюємося: в тебе так змінюються плани. Чи не буде замість «Бота 3» «Старий і море 2»?
— У мене є задумки для так званих «серйозних» романів, хоч я і не люблю цей довбаний поділ. Гадаю, років до сорока я таки писатиму щось подібне. В мене є одна ідея, робоча назва «Виродки». Це дуже важка історія. Візьмуся за неї тоді, коли буду стилістично готовим до її написання.
СФ: Назви, будь ласка, кілька книг, які, на твою думку, варто спалити.
- Джеймс Роллінс «Око Бога». Останнє з того, що читав. Дуже не сподобалося.
- Стівен Кінг «Зона покриття». Знаю, мене вб’ють усі кінгомани, але я готовий відповідати за свої слова. Як для Кінга, це справді жахливий роман.
- «Майн Кампф» Гітлера. Знаю, банально, але якщо нацисти палили книги, то чому б не спалити їхні?
- Герта Мюллер «Гойдалка дихання». Вважаю просто смішним, що їй дали Нобелівську премію за роман про те, як румунські полонені мучилися в СРСР на відбудовчих роботах. Загинуло, бляха, десятки мільйонів людей, а ми робимо трагедію з того, що вони попрацювали кілька років у полоні? Звісно, це дуже погано, але ж і в Гулазі помирали. А ваша країна воювала на боці нацистів — і вас всього-на-всього поставили на примусові роботи? Вона має право писати про це, але на Нобелівську премію така книга не тягне. Не те, щоб її треба було спалити… Але цей роман дискредитував для мене Нобелівську премію.
- «50 відтінків сірого». Як кажуть: «Не читал, но осуждаю». І всі продовження, звісно, також.
- Вся вампірська сага.
СФ: А які ж книги, на твою думку, варто читати?
— Таких книг дуже багато, бо мої вподобання змінюються час від часу. Те, що мені подобається зараз: «Марсіянин» Енді Віра, «Серця в Атлантиді» Стівена Кінга, «Терор» Дена Симмонса, «Свято козла» Маріо Варгаса Льйоси, «Рій» Майкла Крайтона, «Великий Ґетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда, «Коротка історія часу» Стівена Гокінга, «Втеча з табору смерті» Гардена Блейна, і — зараз здивую вас — «Трилобіти» Річарда Форті — про еволюцію і про те, що людина — зовсім не вінець всього. До того ж, написано дуже гарно. А ще вся трилогія про лабіринт.
СФ: Якби ти міг писати у співавторстві, то кого б обрав собі в компаньйони? Живого або мертвого.
— Я б обрав Дена Сіммонса, автора «Мерзоти» — це книга про експедицію 1925 року на Еверест. Вражає, як він занурюються в атмосферу, які стилістичні прийоми підбирає… Я хочу писати, як він. І дуже хотів би написати з ним. Я читав його «Флешбеки», «Людину в чорному», «Мерзоту». А його «Терор» — це для мене книга року.
СФ: Перший «Бот» вийшов в російському та польському перекладах. У світлі останніх подій, чи буде російський переклад другого «Бота»?
— Гадаю, що ні. Думаю, про російський ринок можна забути надовго. Після «Небратніх» це питання взагалі втрачає сенс.
СФ: Опублікувавши «Небратніх», ти спробував себе в ролі автора публіцистичної прози. Яка була реакція читачів і чи плануються надалі такі книги.
— Реакція була позитивною. Але я не хочу, щоб ви сприймали цю книгу аж надто серйозно — я не історик. Є таке поняття як «journalistopinionbook», і «Небратні» належать саме до такої літератури. Тобто не варто чекати від цієї книги надоб’єктивності. Таких історій найближчим часом не планую, адже вони не приносять того задоволення, що художня проза. Ось я працюю над «Зазирни у мої сни» і кайфую. Дратуюся, коли мені доводиться відволікатися на інші справи, займатися різними роликами, трейлерами. А з «Небратніми» все було інакше, я часом буквально змушував себе писати. Але не зарікатимуся. Можливо, не дай Бог, будуть якісь іще негаразди, й мені доведеться взятися за публіцистику, але я не хотів би цього.
СФ: Образ класичного письменника — такий собі ледачий Байрон, що сидить на березі моря і щось пописує. А сьогодні письменники теж такі?
— Коли був Байрон, не було Інтернету, Голівуду, порно і рок-музики.
СФ: Тобто його нічого не відволікало?
— Ні, ніщо не відволікало його читачів. У книжки ж не було конкурентів. Які були основні розваги? Тоді були або книжка, або океан. Тому Байрон і міг дозволити собі написати буквально кілька рядочків. І всі радітимуть, бо «ооо, це ж Байрон!». А зараз ти маєш працювати згідно з вимогами часу. Маєш бути сам собі менеджером, мати підприємницьку жилку. Так, звучить трохи неправильно, але ж без цього нікуди.
СФ: А чи не боїшся ти критики і критиків?
— Я не парюся. Якщо люди цікавляться моєю творчістю — це добре, і байдуже, з якого боку. Бачили, скільки людей стояли на презентації? Ото і є головні критики.
СФ: А чи бували в тебе маркетингові лажі?
— О, вони є. І постійно. Озираєшся і думаєш, що все — суцільні лажі. Пам’ятаєте той жарт? «Жизнь лёгкая, сынок. Это просто, как ездить на велосипеде, который горит, и ты горишь, и все горит, и ты в аду». Все життя ти робиш помилки і вчишся на них, так і ростеш. А далі знову лажаєш.
СФ: В рекламній кампанії до «Бота» тебе порівнювали зі Стівеном Кінгом. А що власне тобі подобається у творчості Короля?
— Мій улюблений роман — «Мізері». Про ту прибацану Енні Вілкс. Як письменник, я чудово знаю, що мав на увазі автор. Ці скажені очі… Коли ти бачиш, що якщо зараз підпишеш книжку не йому, а комусь іншому, він тебе просто вб’є. А з новіших творів — «Під куполом». Хоча старі романи більше до вподоби. Наприклад, «Кладовище домашніх тварин». Коли читав, мені було справді страшно. А уявляєш себе на місці персонажа і думаєш: «Чорт забирай, я ж зробив би так само».
СФ: В чому, на твою думку, секрет популярності Стівена Кінга?
— Робота, робота і ще раз робота. Хемінгуея знають за «Старого і море», У Крайтона є «Рій», у Фіцджеральда — «Великий Гестбі». Тобто в кожного з них є один виразний бестселер, який усі знають. А в Кінга такого немає. Він просто працював. Є боксери, які можуть здобувати блискучі перемоги, але чомусь програвати тим, які просто боксують. Ось і Кінг так — просто боксує. Я також взяв його метод на озброєння. Колись раніше гадав, що необхідно напружитися і видати бестселер на всі часи, а не треба цього. Треба просто писати. Береш хорошу історію — і пишеш. Береш іще одну — і пишеш. І пишеш, і пишеш.
Спілкувалися (і заважали Максу обідати), Анатолій ПІТИК і Катерина ГРИЦАЙЧУК
Сповіщення: Дві вежі Атаками | Світ Фентезі