Ден Сіммонс “Падіння Гіперіона”: Уривок
До Форуму видавців’17 видавництво “Навчальна книга – Богдан” презентує другу частину серії “Пісні Гіперіона” Дена Сіммонса — “Падіння Гіперіона”. Пропонуємо вам ознайомитися з уривком із цього твору.
Переклад: Богдан Стасюк та Олена Кіфенко.
Брон прокидається різко, невчасно – із приємного сну її вирвав якийсь звук чи рух. Спершу вона не може зорієнтуватися. Темно. Вона чує непевний шум – не механічний, – той найголосніший з усіх звуків вулика на Лузі, де вона жила. Ламія сп’яніла від утоми і розуміє, що поспала зовсім трохи. Жінка у тісному закритому просторі, схожому на великий мішок для трупів.
Вона виросла у світі, де замкнені місця означають безпеку від непридатного для дихання повітря, вітрів та диких звірів, де багато людей страждає від агорафобії, коли зрідка бувають на відкритих ділянках, і де людям важко зрозуміти, що таке клаустрофобія. Проте зараз Брон Ламія злякалася тісноти: почала хапати ротом повітря, штовхати спальник і намет, у паніці намагаючись вивільнитися з вузького фібропластового кокону; вона повзла, видираючись руками, передпліччями й ліктями назовні, аж доки під долонями не відчула піску, а над головою не побачила неба. Раптом вона розуміє: це не зовсім небо. Вона згадує, де перебуває. Пісок. Піщана буря завиває, лютує, вирує. Дрібні часточки шпильками жалять її обличчя. Багаття згасло, його укрив пісок. Він закидав усі три палатки із навітряної сторони, брезент лопоче і тріскоче на вітрі, наче рушничні постріли, і навколо табору виростають дюни, залишаючи за тентами та спорядженням брижі, зморшки і хвилі. Намет, у якому вона ночувала разом із отцем Гойтом, наполовину завалився, і його уже майже поховала під собою кучугура піску.
Гойт.
Брон розбудила його відсутність. Навіть уві сні, десь глибоко у підсвідомості, вона чула тихе дихання і майже беззвучні стогони священика, який мучився від болю. Він пішов нещодавно — десь упродовж останніх півгодини. А може, й не більше кількох хвилин тому. Хоча Ламії снився Джонні, крізь тріскотіння піску та ревище вітру вона чула, наче когось волочать.
Брон спинається на ноги і затуляє очі від бурі. Темно — хоч в око стрель, зорі заступає висока хмара і поверхневий шторм, а бліде, майже електричне сяйво сповнює повітря й відбивається від скелі та барханів. Ламія розуміє, що світло і справді електричне, що атмосферу розпирає від статики, а її кучері підскакують і звиваються, як мацаки у медузи. Від статики у неї під рукавами туніки бігають мурашки, електрика плине над наметами, наче вогні святого Ельма. Коли очі жінки адаптувалися до темряви, вона побачила, як дюни, що пливли долиною, горять блідим вогнем. Метрів за сорок на схід потріскував Сфінкс, його обриси пульсували на тлі нічного неба. Потоки хвиль обтинали виступи, що їх називали крилами.
Брон Ламія озирається, проте не бачить отця Гойта, тому хоче покликати на допомогу. Вона розуміє, що за ревом вітру її ніхто не почує. Якусь мить вона роздумує, чи священик просто пішов у якийсь інший намет, чи у саморобну, абияк збиту вбиральню за двадцять метрів від табору. Та щось підказує їй, що це не так. Вона дивиться на Сфінкса, і на коротку секунду їй ввижається силует чоловіка. Чорна сутана розвівається, наче спущений прапор, плечі зігнуті проти вітру. Контур підсвічений статичним сяйвом від гробниці.
На плече їй лягає рука.
Брон розвертається і стає у бойову стійку: ліва рука вперед, права міцно притиснута до тіла. Вона впізнає Кассада. Полковник у півтора рази вищий від Ламії і настільки ж ширший у плечах. Мініатюрні вогники мерехтять навколо його стрункої постаті, коли він схиляється і кричить їй у саме вухо: «Він пішов туди!» Довга чорна лапа, наче в опудала, простягається у сторону Сфінкса.
Ламія киває і кричить у відповідь. Через гуркіт вона й сама майже не чує свого голосу.
– Треба розбудити інших? – вона й забула, що Кассад залишався на нічну варту. Цей чоловік хоч колись спить?
Федман Кассад струшує головою. Щитки підняті, а шолом позаду його бойового панцира трансформувався у капюшон. Кассадове обличчя дуже бліде у світлі від його броні. Універсальна армійська гвинтівка покоїться на згині його лівої руки. Гранати, чохол із біноклем і якісь дивні прилади висять на розвантажувальному жилеті та поясі. Він знову показує на Сфінкса.
Ламія схиляється ближче і кричить:
– Його забрав Ктир?
Чоловік махає головою.
– Ви можете його побачити? – вона киває на щиток нічного бачення і бінокль.
– Ні, – відказує Кассад. – Буря. Вона стирає теплові сліди.
Брон повертається спиною до вітру, відчуваючи пісок, що коле їй шию, наче постріли з голкостріла. Вона звертається до комлоґу, але той лише зазначає, що Гойт живий і перебуває в русі. Більше нічого не передається на загальній частоті. Вона ступає ближче до полковника. Їхні спини стають стіною проти шторму.
– Ми підемо за ним? – гукає вона.
Кассад хитає головою.
– Ми не можемо лишити периметр незахищеним. Я поставив індикатори, але… – він махає на бурю.
Брон Ламія пірнає назад у намет, натягає черевики і виходить з усепогодним плащем та батьковим автоматичним пістолетом. Традиційніша зброя – аудіотравмат – у нагрудній кишені дощовика.
– Тоді піду я, – відрубує вона.
Спочатку жінці здається, що полковник її не почув, але по його вицвілих очах бачить, що це не так. Він торкається військового комлоґу на зап’ястку.
Ламія киває та налаштовує свій імплант із комлоґом на найширший діапазон.
– Я повернуся, – кидає вона і рушає в бік бархана. Штанини світяться від розрядів статики, і срібно-білий пісок, ніби жива течія, пульсує барвистою поверхнею.
Відійшовши на двадцять метрів від табору, вона вже нічого не бачить. Ще десять метрів, і над нею виростає Сфінкс. Сліду отця Гойта не видно, всі відбитки водномить злизує буря.
Вхід до гробниці відкритий, і так було весь час із моменту, коли людина вперше побувала тут. Тепер арка чорним прямокутником вирізняється на фоні блідого сяйва стін. За логікою, Гойт мав би піти туди, сховатися від шторму, але щось глибоко у підсвідомості підказує їй, що не це було метою священика.
Брон Ламія волочиться повз Сфінкса, трохи відпочиває, сховавшись під його стіною, аби витерти з обличчя пил і вдихнути на повні груди, а тоді продовжує йти, вишукуючи ледь помітну, напівзасипану доріжку між кучугурами. Попереду неї в темряві ночі молочно-зеленим світлом горить Нефритова гробниця. Її гладкі, ніби змазані оливою вигини й виступи зловісно сяють.
Мружачись, Брон якусь частку секунди бачить силует когось чи чогось на фоні мерехтіння. А тоді воно розчиняється, ввійшовши в артефакт, або ж просто зникає на фоні напівкруглого чорного входу.
Ламія опускає голову і прямує далі. Вітер пхає її і штовхає, ніби підганяючи до чогось важливого.
