5 помилок композиції, або Як правильно будувати, щоб все не завалилося

Композиція, кульмінація, розвиток сюжету, пролог-епілог – набір нудних слів зі шкільного підручника, які не мають жодного стосунку до карколомних пригод головних героїв… чи все ж таки мають? Можна придумати захопливу історію – і поховати цікавість читача на середині книжки лише через невдало побудовану розповідь. А можна зробити так, що читач пробачить вам купу недоліків, ба навіть не помітить їх. Структура твору – це нескладно, треба просто переглянути основні моменти, де можуть ховатися помилки.


1. Розтягнутий вступ

Уже 30 сторінка тексту, з’являються все нові і нові герої, нові історії і обставини – а сюжет все не зав’язується, дія ні до чого не веде, історія за історією – і жодної інтриги… Як гадаєш, коли читач закриє книжку, аби вже не повертатися до неї? А тобі як, сильно подобалися оті довжелезні роздуми і описи у творах 19 ст., що їх задавали вчити у школі? Ну, то нащо цим мучити читача.

Але буває так, що до подій таки справді потрібна довгенька передісторія – і що з цим робити?
Перше: правило «вступ не має бути довгий» зберігається – бо таки не має.

Друге: із передісторії виокремлюємо епізод, який може давати інтригу для всього подальшого твору. Сам по собі цей епізод може бути дуже маленький – нестрашно, навантажуємо його деталями та емоціями, трохи притлумлюємо світло, додаємо таємничого флеру (ну, якщо треба, звісно), зміщуємо фокус (щоб читачу далі було цікаво розгадувати загадку) – ось це і буде наш вступ. Невеликий!

Третє: решту інформації з цієї передісторії розкидуємо по інших епізодах уже всередині тексту відповідно до розгортання інтриги.

Профіт.

2. Злиті в суцільний текст епізоди (сцени)

Дуже часто автор-початківець подає розділ як суцільний текст, не розірваний на окремі епізоди. Дія починається на початку розділу, і далі автор описує все, що робить герой, аж поки розділ не закінчується. У найгіршому випадку автор навіть прискіпливо документує всі дії, всі рухи персонажа, не минаючи найменшої. Ну, типу герой прокинувся зранку, відкрив очі, відкинув ковдру, сів на ліжку, опустив ноги на підлогу, піднявся… Зрозуміло, так? Одна справа, коли це художній прийом. У всіх інших випадках – це груба помилка. Так само помилка – не розділяти текст на сцени.

Те саме правило Мюллера: кількість інформації, що її сприймає мозок за раз, обмежена. У нас – обмежена основною дією, конфліктом чи емоційним навантаженням. Кожен епізод несе якусь інформацію для сюжету чи ідеї твору. Кожна сцена вибудовується, щоб цю інформацію подати. Все решта – несуттєво. Все решта – зайве.

Кожен епізод має бути окремо.

Найкраще подивитися, як це роблять в кіно, тут усе зразу: і побудова сцен, і варіанти подачі інформації, і переходи камери, і паузи-видохи між епізодами.

3. Змазані кульмінація та фінал

Досить часта помилка у авторів-початківців і, на жаль, дуже критична, бо кульмінація – це один із найважливіших епізодів твору. Саме через змазану, непрописану або нечітку кульмінацію у читача залишається непевне відчуття, наче чогось не вистачає, наче щось недоказане, наче автор зажав якусь інформацію, а ти сиди, як дурень, з’ясовуй, до чого все це було… Без кульмінації в історії немає акценту, без акценту структура розлазиться, розповзається, як побите міллю рядно.


І навпаки, чітко виписана композиція – як пісня, якій ми пробачаємо бідні рими через гарний ритм.

Чому ця помилка часто виникає у початківців? Причини дві: перша – автор сам не впевнений, де саме в нього кульмінація, друга – текст так виснажив автора, що сил правильно оформити найважливіший момент твору не лишається.  

Що робити?

Перше: собі окремо з’ясуй, де у творі кульмінація, тобто найдраматичніший момент. Якщо моментів таких кілька, то кульмінація буде там, де вирішується ідея твору.

Друге: після того, як твір написаний повністю, відпочинь кілька днів чи тижнів і по тому ще раз передивися (і за потреби перепиши наново взагалі) кульмінацію. Цей момент має бути найбільш драматичним, найсильнішим за напругою дії – отже, перевір, чи так є насправді.

Цього буде досить.

Щодо фіналу, то дуже часто автори-початківці пишуть в епілозі про те, що відбувалося з героями далі, «вони жили довго і щасливо або зразу померли всі назавжди» тощо. Звісно, читачеві цікаво знати про героїв – так влаштоване наше сприйняття. Але художній твір відрізняється від історії насамперед тим, що несе ідею, думки, а герої і сюжет – це лише інструменти, якими автор розмовляє з читачем.

Отже, фінал та епілог – це не про те, як жили потім герої. Фінал – це про те, що має про всю написану історію думати читач. Це останній акорд, який довершує або взагалі змінює всю п’єсу, перевертає світ, перетрушує свідомість.

Ти можеш використовувати його саме так, і це буде круто.
Як це зробити? Ну, так само, як і з кульмінацією: написати текст повністю – відпочити – переписати обидва епізоди.

4. Забагато ретроспекцій і стрибків у часі або між персонажами

Бажання написати круту складну річ часто грає з автором у підступну гру – а розплачується за це читач головним болем, втраченим часом та роздратуванням. Воно тобі треба? Ну то й не роби читачеві того, що й тобі не дуже сподобається.

Але ж буває так, що автор навмисне використовує ретроспекцію – ну от треба. Або навіть багато ретроспекцій у різних персонажах – наприклад, кілька активних героїв інтриги, яка відбувається ось зараз, але за кожним своя частина складної історії, що відбувалася давно… Що робити, щоб читач не заплутався і не кинув книжку до біса?

Перше: якось маркувати той час, який є актуальним, і той, який є ретроспективним. Можна датами на початку епізодів, можна певними словами, можна стилістичними прийомами (наприклад, всі ретроспекції – щоденникові записи, відповідно оформлені, або листи, або спогади) – але так, щоб читач чітко розумів, що коли відбувається. Тоді, навіть коли у тебе багато дійових осіб і у них багато власних історій, у читача в голові лишатиметься струнка картинка подій і він легко доповнюватиме її новими епізодами. Дуже добре, коли для таких конструкцій використано якийсь спільний прийом, наприклад, всі ретроспекції починаються одним реченням чи майже однією ситуацією, чи їм може передувати одна й та сама деталь… це виглядає стильно і круто, а ще – якраз і дає потрібне відчуття стрункої, хоч і заплутано-складної історії, загадки, яку читач ось-ось розгадає, феєрії подій, шаленої інтриги… Також це задає ритм, який мимохіть втягує читача у твою історію. Користуйся цим.

Друге: якщо ретроспекції належать різним персонажам, то чим індивідуалізованішим і яскравішим є мовлення персонажа, тим легше буде читачеві зрозуміти, який кубик-спогад кому належить. Отже, якщо треба складну багатошарову темпоральну конструкцію твору зробити стрункою – індивідуалізуй насамперед мовлення персонажів, і решта позицій підтягнуться самі.

5. Обірвані сюжетні лінії

Хоч кількома реченнями, хоч коротким епізодом, хоч згадкою – але обов’язково завершуй сюжетні лінії. Персонаж – це інструмент, він не з’являється просто так, він з’являється в тексті, бо він потрібен. Так само і не може просто зникнути.

Ну, тобто може.

Але коли у сюжеті без пояснень зникають дійові особи – у читача лишається відчуття незрозумілої пустки.
Якщо по тексту випадає якийсь персонаж – значить, він взагалі не був потрібен, передай його функцію комусь іншому, а його взагалі прибери.

Якщо не прибирається – значить, таки потрібен, отже, і не має просто так зникнути, його роль має бути вплетена в сюжет і має бути очевидною, навіть якщо герой ситуативний. Читач не має гадати, куди по ходу дії подівся герой.

Що робити, як не загубити персонажів?

Коли дописано твір, перерахуй персонажів – головних, другорядних, ситуативних. Пригадай, коли вони з’являються, що роблять, коли зникають. Якщо знайшлася недостача – допиши потрібне.


Як бачиш, нічого складного, лише 5 моментів, неважко запам’ятати і головне – неважко виконати.

Юлія ОСКОЛЬСЬКА

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *