“Діти Переступу-2” Наталії Савчук: новий уривок

Нашуміле фентезі “Діти переступу” Наталії Савчук вже невдовзі отримає продовження. Авторка старається дописати другий роман до Форуму Видавців, але в будь-якому разі він вийде у світ ще до Нового року. Судячи зі свіжого уривку, опублікованого письменницею на своїй сторінці у Facebook, продовження циклу “Хроніки Семисвіття” написане в дусі першої насиченої частини.

“Діти Переступу-2”, уривок

“Як ще Враж був при силі, вони частенько збиралися утрьох із Родом аби спокійно випити чарчину-другу десь у холодочку та викурити люльку, перекидаючись словами. Бо якось уже так вийшло, що ні в одній хаті тихо посидіти не виходило. Сварга тримала у себе такі порядки, що хіба свіжо викупане Сонце заходило вільно у ті хороми. Та й те тулилося на лаві скраєчку. Уся її світлиця була позавішувана рушниками, кожна лавка встелена обрусами, під кожну ногу був топтанець і геть і в коморі та в хижці долівка була камінчиками вистелена та виметена до сивого блиску! А Стрига навпаки літала по світлиці як помело і все літало навкруги неї та лежало, де впало. Того сісти просто так не виходило, поки не прогребеш собі місця. Та й то не будеш певен, що на тій лаві від вчорашньої каші тобі олії не лишилося. Але і там, і там треба було дякувати господині за хліб-сіль, терпіти бабське тіпання туди сюди коло печі та слухати незмовкну балаканину. Треба було йти з хати на призьбу чи й геть — до перелазу, аби викурити люльку, та ховатися з кожною новою чарчиною як із тою Літавицею.
Як Враж згибів, а Див пішов до Диви, в її хаті було те саме. Одне добре, коло печі вміла ходити як ніхто, то хоч наїстися можна було добряче. Але ото й тільки.
Того і нині Див із Родом сиділи у Шумі на тихій галяві та вже биту годину дивилися-мірялися, чий дим вище йде.
«Див не Враж» — думав собі Рід. — «Йому волі треба як сороці нора. Живе собі з тою Дивою й очкура на спідніх не затягує. Таки Див — не Враж! Отой бугай Дажбог і то затятіший до мужої волі — туди-сюди та й тупне до Живи ногою, й упоперек піти може, і до ярма його тягне як мене до дишла! А Див… сам п‘є, сам гуляє… а Дива в долоні лясь! — і край усім його походенькам! …таки не Враж…»
А Див глипав крізь важкі повіки на Рода та ховав гнуту посмішку під люлькою-губогрійкою, бо кого-кого, а того птаховича знав як облупленого. Хоч вродилися вони не з одного яйця, як із Вражем, а й Рід був таки із їхнього виводка. Того, скільки пір‘я не розчепірював, Дивові більшим не здавався. «Оно сидить у людській личині, аби люлька з дзьоба не падала, пшеничну чуприну п’ятірнею чеше. Очі сині аж чорні, золоті вуса та брови як ті колоски на короваї лежать на рум‘яному виду. Такий увесь статечний і доладний, та так м’яко виведений як та молодиця. А скільки душ загубив, що тому Вражеві й не снилося! І то все по Праву та до Ладу! Бо ж про спадок йдеться! Про «слідування та наслідування»! Не встигне та душа з тим тілом до купи скластися, а він уже зі своїм мірилом лізе — чи немає якого ганджу?! І як тільки йому щось-таки угледиться отими його «зороокими» бездонними очиськами, не встигнеш божам йойкнути — розірве те немовля на дрібне шмаття, що вже з нього й потерчати не стане. Ото вже справді Сварзі Упорядниці пара! Коли б вони з Вражем отаку затятість мали до вільної волі, як ці двоє до свого порядку, то у Семисвітті вже й казок би не казали про тих птаховичів! А так…»
— Тобі ще Дивині цицьки не муляють під боком? — Рід споквола повернув свою рожевощоку пику до Дия.
— А ти що, вже не маєш де голови прихилити? — Див і собі розтулив повіки аби насмішкуваті бісики вільно стрибали йому по блідому виду.
— Та, Сварзі дякувати, і перина пухка, і піч щодня жарка, і спрагу щоночі є чим втолити! Але як буває подумаю, що на оті її дрібні плечі, на оту ясну голівоньку такі важкі клопоти покладені, Вишні свідки, душа мліє! От тобі, Диве, хіба не жаль тої Диви чи там Стриги Вражевої?! От нащо їм щодня скільки на собі тягти?! Ми ж є! Хай би собі клопоталися, якого вінка якій малій на голову вкласти, куди китиці з-під пояса випустити, що до обіду затіяти… А то — не встиг додивитися, що на тій землі посіяли, як уже час збирати. Те родиться, те на злюб іде, те мре, а тому ніяк на Тім світ не сидиться. От на що їм оте все разом?! А ще ж усі оті «народці»! Наплодилися, намішалися з отим люддям, що вже й не знаєш часом, чи воно людське, чи гайстрове, чи охваїнне, чи й геть бісове те дитя…
— Ну, як я чую по шляхах-дорогах, із цією бідою ти, брате, і без Сварги раду даєш. Чи не з твоєї ласки потерчат розвелося, що вже скоро для них доведеться окремі шляхи стелити.
— Таке скажеш! Ніби тобі від мавиць яка шкода. Та й не так уже й багато я немовлят нищу. Рівно, аби тих переплутів було стільки ж, як кожної чистої крові окремо. Але коли б моя воля, то таки людей звів би до ноги. Бо ж ні один бож толком не вгадає, що з тої людської зав‘язі виросте! От із охвая чи там з лугая точно лише охвай та лугай буде. А з того люддя… — лежить-лежить піввіку, а тоді якась йому клямка заскочить — давай силу пити, аж поки зав‘язка витримує, не зогледишся як уже божам дулі сучить — такий дуж із того лежня вийшов! Або вродиться криве та миршаве, що гидко на піч покласти, а діти від нього йдуть як із божів писані!
— Може спиняй уже колотило, Роде! — Див вибив об якийсь корінчик люльку й глипнув птаховичеві з-під лоба в очі. — Мені твої переплути із лежнями, Вишні свідки, як курява на дорозі — без мене знялася й без мене ляже! Як кликав люльку-другу викурити, язиком вітер почесати, — то Вишні з тим. А як маєш що казати, то вже кажи. Бо в мене нині — як тому черваку — хоч хребет вломи та в два боки розповзайся! І Дива за душу смика гірше лярви, і в Марени мертвоводи уваги потребують, бо та перевереть шастає туди-сюди, що вже лобами б‘ється! Котрась таки увірветься, а я винен буду…
— Та я того й кликав, що ти оце коло Марени крутишся. — Рід погасив нарешті й собі добрість на виду та вп‘явся у Дива холодним пташиним оком. — Ти ж, чув, певно, що нині біля Дзвенигорода було?
— Чув, Ма зі сну хтось будив. Але зразу стихло, то я не ліз розбиратися. Мої шляхи та путі не порвало, то й Вишнім дяка, й мені — спокій!
Рід нахилив голову до плеча та, придивляючись уважно до Дива, став схожий до орлище-білоголова. Його довжелезні брови, вуса та коси творили разом одну круглу пташину голову, геть ховаючи тонкі вуста, ніс враз проступив тонкою дугою і сіре дорожнє корзно почало розпадатися на окремі пір‘їни, промальовуючи важкі крила-вітрорізи. Гортанний клекіт рвонув тишу, але помалу звернув на людський сміх. Рід підняв люльку, що таки випала йму з рота, і нахилився Дивові до самого лиця, наче надумав потертися щокою до щоки чи куснути того за вухо.
«Спаси Ма того Пала, що мені через нього в голові таке роїться» — хмикнув на ті свої химороді думки Чорнобож і скосив очі до Рода.
— Під тим Дзвенигородом, Диве, Вражева душа… та Рарог люднений знайшлися, — прошепотів Рід йому в саме вухо. — І малий Гаїнич із ними. Озмієний уже. Усе пливе, Диве, як ми пустили. Але про того безтямного Враженка ніколи мови не було! З чиєї б то ласки той Пал замість із Чурилою вздовж Славути лярв балувати та по чавкотинню в Чорнолісі лють тішити, під тим Дзвенигородом опинився?!
— Мені звідки знати?!!! — Див Рода не боявся. Але і мірятися з ним силою охоти не мав. Бо то колись вони були рівня. А нині Рід сидів вільно за Сваржиною спиною, а Див за Дивину піч чіплявся, аби Вишнім душу не віддати. Та як мати його Диві з Родової намови дулю сучить, то й та йому під хвіст копняка не пожаліє. А той Рід хоч і за спиною, а так крутить Сваргою на своїм кілку, що вона й роззиратися не встигає!
— Та Вишні свідки, не знав я ні що під тим Дзвенигородом городилося, ні що той Пал там шукав!
Рід за підборіддя розвернув Дива собі лицем до лиця як якого недорослого лугая і довго мовчки вдивлявся, як тому зводить обидою нутро аж по виду люттю хилитає. Але Див змовчав. І очей не відвів. Рід легко ляснув його по щоці та й сів як сидів поряд, наче нічого й не було. Розкурив люльку заново…
— Берегинька тамтешня лунила до Землі-матері… Земля послухала… Пал пропав. Дай божі, на віки вічні. Бо нам той дурнограй тепер був би гірше п‘яної Марени на весіллі! Ще ж геть трохи лишилося, Диве! Ось дойде той Будимир до охваїв, приведе сина, топірець принесе… Сварга небо замкне… ти, як домовилися, до Семигір‘я усі путі-шляхи-дороги увірвеш, а там… Вражу душу віддамо… Рарогові — силу… малого Гаїнича з тої людської со-вісі знімемо… та й гайда! Пануватимемо, Диве! Хіба Вишнім не все одно, хто їм алатирі повнить?! Я своїй Стризі понаводжу таких майстринь, щоб їй таких риз і сорочок та наміток понавишивали, аби й Вишнім від заздрощів заціпило! А ще Тетю присилую, аби мені мішками, а то й возами! перли та ті самоцвіти свої придонні возила! Хай би моя Сварга бавилася! Ти не думай, Диве, Сварга моя, вона не скупа, ні! Вона й Диві твоїй вділить, і Диванні теж! А ти мені які собі схочеш дороги класти будеш! От хоч би й самоцвітні! На все у нас сили хватить, Диве!!!
«А як мені Свої дороги класти захочеться?» — Див не дав собі навіть вуст скривити на ту Родову «ласку». — «А як я ту Диву, може, хочу у тім твоїм цяцькованім шматті своїми руками задушити та в таку діру забити, аби її там і Рак Посвіт не вирив?! … щоб уже мала нарешті такий собі край, щоб уже більше ніяких їй класти не хотілося…»
Див повернувся до Рода всім тулубом і, блискаючи непрошеною сльозою на сухих очах, таки виговорив:
— Дякую, брате, що й про мене дбаєш!
— На те ми браталися, аби пектися одне одним! Того й Рарогові, аби пам‘ятати, що не з бабських піхов вийняті, а як саме Семисвіття — із яйця-райця взяті!
Рід обійняв Дива за плечі й усе щось молов і молов йому коло вуха. А Див хитав і хитав головою тій мові в лад, лише раз вдавившись димом від власної люльки, коли Рід між тим усім бовканням сказав:
— Ти там усеодно придивляйся у Морени, Диве! Раптом той Вражів Пал десь-таки проявиться — вбий! Бо воно дурне-дурне, а затяте… і живуче як та біда…

Коли наніч мусів таки вертати до Диви в хату, був такий витомлений розмовами, та, чого там Вишніх дурити, любощами, що хотів лише вкинути що до рота та впасти на постіль. Геть і ноги обтирати було лінь. Та мусів. І роззутися, де мав. І перебратися у хатнє. І в чому прийшов на жердці розвісити. І вийти до призьби сполоснути тіло. І з‘їсти, що Дива на стіл виставила. І подякувати. І з нею лягти…
«Що, серце, знов ухопив жарину в жменю, а тепер і тримати пече, і кинути сором!»
Коли його Дивія насмішкувато дивилася йому в очі своїми круглими очиськами, Див чув себе раптом малим, дурним і безсилим як той миш. І в животі йому закипала лють. Бо Див Чорнобож, хитромудрий Враженко, ніяк не влазив у ті жовтодзьобі межі її любові. Хотілося обхопити м‘яке пухке тіло Диви тугими кільцями й здушити так, щоб трісло! Але то хіба дурне люддя могло вірити, що та його Дива — легка та пухка як тепла перина. Див знав, що у її цупкому тілі, міцно зв‘язаному тугими жилами, текла така сила, що і його завидки гризли! Див не міг Диви ні присилувати, ні пересилити. І коли лежав на її високих подушках, засипаний по самі вуха терпкими пекучими поцілунками, відпускав сам себе на манівці і лише тіло, що як у всякого чоловіка, жило в нього своїм ласим до вмілих любощів життям, справно відгукувалося на кожний дотик.
Ця ніч не була інакшою за інші. Хіба, коли вдоволена жінка розкинулася у сні аж їй крила проступили та стала схожа на білого голуба зі зверненою на бік голівкою, Див не заснув. І не понісся стрімголов маятися своїми шляхами-дорогами. А лежав, поклавши важку від думок голову на так само важкі кулаки.
«Жарину, кажеш, вхопив…» Солодкою хвилею по тілу йому прокотився спогад по Палові стегна і чуйна на всяке чоловікове почуття Дива всміхнулася у сні, бо прийняла те на себе. «Ні втримати, ні кинути»… Дивові таки опускалися руки від тої правди. Бо ні Пал не всидить у його сховку до віку, ні він його не годен відпустити на загибель.
Був би Рарог при силі, Див вивалив би перед ним усі свої дурні думки і вони поволеньки поперебирали б їх аж поки не розклали на доладні купи. І Дивові б прояснилося. Але ніхто толком не знав нині, де той Рарог… До Стриги Див міг прийти хіба з чим путнім. Коли б треба була поміч на якись путь непролазний чи там щось таке завертіти межи божі, що всім би на довго ложок не стачило те варево розхльобувати, — отут Стрига була кращою дорадницею. Але його милування з Палом було їй таке цікаве як курці заячі перегони. От коли б від того Пала не Дивове серце, а семисвітній Лад залежав, тоді б Стрига перша влізла у ту толоку! А так… не було у Дива в голові ні Тяму, ні Мислі, що має робити. Як того Пала не ховай, а за який час усе проясниться і що тоді буде?! Кому він треба, Див Чорнобож, аби його берегти? Та його ж власне подружжя разом із тим Палом на перший же случай віддасть у дар Вишнім! Тільки закурить над алатиром…
А хто знає, що там далі?! Кажуть, божі — хоч їх даром дай, хоч так поріши — лишаються собою в Межисвітті. Але Див там не був. І ні з ким, окрім Вишніх, які живуть там, не знався… І йому геть не хотілося, хай і з Палом разо, пройти той шлях… А ще… у тій клятій війні скільки разів він був свідком, як гинули птаховичі та змієвичі. Але ніякі Вишні не йшли ні по їхню силу, ні по їхні душі. Сила стікала марно Семисвітніми посторами. Тепер оті малі коровичі п‘ють її, де здибають! Може вони й вродилися ті молоді божі на крові та силі старих?! Див того не знав. Але боявся, що ніякого Межисвіття для них із птаховичами вже немає. А піде їхня сила коровичам із їхніми підпасками люддям!.. А душі… Якось одна лярва йому хвалилася, що на її паску отих перстеників як на небесній дорозі зірок. То може й справді оте усе Межисвіття — одне небесне лярвище, на широких стегнах якого тепер видзвонюють зорями золоті перстеники їхніх душ?!
Коровичі були інші. Їм Вишні нічого не вділили, крім Права пити чужу силу. Вони були ніщо, котре поглинало все, що було ладне ввірвати від Семисвіття. Все що бачило, чуло чи могло собі в пельку вперти, тягло те люддя в себе. І звало ту жагу, оте — ввібрати у себе не для поживи чи якого іншого толку, а як сито вітер — ввібрати та пропустити крізь себе, аби лише відчути, — «любо»! Ніхто зі «строї крові» чи божів того «любо» не міг. Може тому все, тим коровичам любе, ставало їхнім. Геть і «стара кров». Геть і божі. Див добре пам‘ятав — люддя було спершу таке беззахисне та цікаве! Їхні тіла так прагли тих любощів, а звірі їхніх душ так віддано служили кожному, хто годував… Люддя того так і прозвали, що тим «любо» заполонили собі всіх. Ніхто і не спам‘ятався, як божі вже життям важили, аби їхні «любі» жили… Чого так?!
Див згадав Пала. «Чи був би я прив‘язаний до цього Вражого сина, коли б не знав того «любо» від коровичів, що у їхнім тілі тепер тримаємося усі, наче нас зурочило? Чи може праві дракони та Гарп із дівками, що того людського виду й не показують? Чого ми всі олюдилися?! Може того й люттю зійшли на пси, що почали хотіти того людського «любо»? Ким ми є, божі? І ким воно — оте люддя прийшле, що висисає нашу силу — ким воно стане, коли ми кінчимося?!» Дива лякали власні думки.
Див підвівся та вийшов на призьбу. Небо стояло крутобедрою горою і звеніло зорями. А йому вчувся плач…
Див витяг зі стріхи довгу важку люльку, що завжди чекала на нього, загодя набита та загорнута у шмат пропахлого тютюном полотна. Сів і посеред тьми та тиші білі знаки його диму попливли в небо. Злітали як ті слова з вуст і танули коло зірок… аж поки Див не вгледів, як із його димів постає стара Стрижина нора під Стрибожем у полум‘ї, та синьоокий чоловік із нагаєм, та Вражевої крові дівка з божевільно щасливими у щирій люті очима його Пала.
…дим зміївся і колами плив за тими видивами… коло Пала… коло Лада… Чорнобож ловив німим губами ті ясні знаки Ма-ріні, що її люди прозвали Смертю-Матінкою, Мареною, але не був годен розсмакувати їх до краю, річчю-живослів‘ям випустити на Цей світ…”

 Літописи Семисвіття. Книга 1. Діти переступу : роман-міфологемаФентезі «Літописи Семисвіття. Діти переступу» стало одним із найцікавіших відкриттів української фантастики 2015 року. Багатошарова оповідь, пронизана сильмариліонівською епікою, нестандартні герої-боги у світі, де правлять жінки, первинне суспільство без моралі — все це неабияк зацікавило читача. Наталія Савчук  — нове ім’я в українській фантастиці, літературний псевдонім дослідниці дитячої літератури й кандидата історичних наук Наталії Марченко. Знайти першу частину “Літописів Семисвіття” можна на сторінці видавництва “Навчальна книга – Богдан”.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *