Казка про камінь

Автор: Олена Тарасенко
Анотація: Чи готові довірити свою долю справжній двохсотлітній відьмі? Вона справді виконає ваше палке бажання, і життя ваше зміниться так, як ви прагнули… Але коли відьма зажадає плати за свою послугу, чи будете ви готові віддати борг, потрапивши у містичні і небезпечні для життя пригоди?

Частина 1

Вам подобається блукати Старим містом? Мені от — надзвичайно. Вузенькі криві вулички, бруківка, старовинні будинки з високими дерев’яними вікнами… Надзвичайно привабливо і романтично, але не для тих, кому доводиться тут мешкати. На бруківці легко підвернути ногу, квартири з великими вікнами важко зігріти взимку, з вікон, хоч як не закривай шпари, все рівно дме… А як важко позбирати зі стелі павутину! Особливо якщо недобачаєш, маєш хворі коліна і вам сто вісімдесят шість років.

Так, саме то вісімдесят шість. Хоч пані, що сидить зараз на краєчку дерев’яної лави, ніхто не давав більше сімдесяти п’яти, і вона цим надзвичайно пишалася. Маленька, сухенька, з охайними сивими кучериками, непримітно одягнута… Знаєте, деякі бабусі люблять носити один і той же костюм років зо тридцять. О, і обов’язково — торбинка, ровесниця костюму. Такі торбинки вміщують у собі безліч корисних речей — ліки (вистачить на невеличкий медпункт), кілька пар окулярів, кілька брошурок, які обов’язково треба прочитати при нагоді, кілька записничків, парасольку, кількадесят ключів (“від квартири, від квартири, де ми колись жили, від підвалу, сусідка залишила запасні”, ну і, звичайно, “не пам’ятаю, що відмикають, але раптом згадаю”). Ще можна додати — незакінчене плетиво або вишивання, пакетик цукерок або ласощів для улюбленого котика, іноді — нехитру косметику.

Але то у пересічних бабусь. Якщо зазирнути у торбинку до бабусі, котра все ще чекає когось, сидячи на лавочці, можна побачити: чарівну паличку — одну штуку, чарівне дзеркальце широкого спектру дії — одну штуку, живі білі мишки — три штуки, книжку “Відьмування у двадцять першому столітті” — одну штуку, набір косметики відьомський №13 “Для відьом старших за сто років” (молодильне яблуко плюс “мертва вода” для виведення небажаних бородавок) — одну штуку, пляшечок з зіллям — чотири штуки.

Не зовсім звична бабуся, чи не так? А от і та, кого бабуся так терпляче очікувала. До лавки підійшла дівчина, чи швидше, молода жінка, приваблива і гарно вдягнута. Світло-зелена сукня з помаранчевими квітами, туфлі терракотового кольору та модний у цьому сезоні обідок-віночок. Лаконічно, елегантно та актуально. Ну, принаймні, на такий ефект розраховувала дівчина. Дівчина невпевнено підійшла до лавки і трохи незграбно махнула у сторону бабусі легковажною смарагдовою торбинкою:

— Доброго ранку… Пані Станаслава?

— Так, люба. Прошу присісти, — бабуся, що відгукнулася на рідкісне нині ім’я Станіслава розглядала свою співрозмовницю, не приховуючи цікавості. — Я, знаєте, більше не практикую… Але зробила для Вас виключення лише заради Вашої тітки, а моєї доброї приятельки. Вона пам’ятає про мене і щоосені приносить мені найкращого липового меду і зацукрованих вишень… То що у Вас за проблема? Мабуть, щось вкрай важливе, бо через дурниці мене, зазвичай, не турбують…

— Так, це надзвичайно важливо…для мене…бачите, мені уже двадцять п’ять, а я і досі неодружена. Усі колежанки давно заміжні, дехто уже діточок має. А у мене були стосунки, та якось не склалося. Я ж наче не потвора (ну, це ти кокетуєш, люба, ти ж чудово знаєш, що гарненька), не дурепа (ну, сьогодні “не дурепа” означає наявність принаймні одного диплому про вищу освіту, а це правда), працююю на гарній посаді (а це яке відношення до створення сім’ї має, твоя, як його… та бодай!…ага, карєра)… От і шукаю відповідного чоловіка, успішного, привабливого, забезпеченого. Ну щоб не соромно було людям показати!

— Он як… Пробачте, люба, а що Вам заваджає САМІЙ знайти такого чоловіка? Навіщо Вам звертатися до мене?

— Я все добре зважила. Перш за все — на це може піти багато часу. Я з віком теж не гарнішаю… Ну і ще — я хочу мати гарантії, що моє життя складеться згідно з моїми планами. А про Вас хрещена так чудово відгукувалася! Я вважаю, що Ви найсильніший екстрасенс у місті!

— Люба! Прошу Вас — не вживайте цього слова. На превеликий жаль, певні слова з часом набувають сумнівного змісту… Окрім того, “екстрасенс” — це людина, що відчуває понад можливості органів відчуття, чи не так? Тоді мушу Вас запевнити — всі люди екстрасенси. У всіх людей є дві неймовірні можливості відчувати — серце і душа. Тут варто лише пам’ятати просте правило: до всього живого стався так, як підказує серце, а до всього неживого так, як велить душа… На своєму віку я багато бачила людей, що прагнули розрахувати розумом те, що можливо відчути лише серцем і душею. І ще більше тих, що вірять: якщо правильно все спланувати, плани обовязково здійсняться. А якщо я Вам скажу, що Ваша доля Вас чекає, що зустріч з нею незмінна і неминуча, і що Ваша доля і Ваші … плани — не зовсім співпадають?

— Я не вірю в долю. Моє життя в моїх руках — ось у чому я переконалася. Цілеспрямованість, чіткість планів і праця завжди винагороджуються.

— А як же славнозвісне “опинитися у вдалий час у потрібному місці”?

— От бачите — Ви зі мною погоджуєтеся! Щоб опинитися у потрібному місці у вдалий час, потрібно всього лише гарно розрахувати! То Ви візьметеся мені допомогти? Я добре заплачу.

— Звичайно, візьмуся. І звичайно, заплатиш. Потім заплатиш, коли все збудеться, гаразд?

— Як Вам зручно. То що… Ви робитимете? Поворожите? Чи якийсь ритуал проведете?

— Ні, люба. Ну де Ви такого набралися? Певне, телевізор багато дивитеся… Зовнішні ефекти любить не той, хто вміє, а той, кому треба справити враження вміючого. О, а ось і мій кіт! Наблукався, гультяю? — справді навпроти лавки під стіною будинку сидів великий смугастий кіт і уважно дивився на бабусю і її співрозмовницю.

Поки дівчина перевела погляд на кота, пані Станіслава непомітно нахилилася і підняла з землі камінь.

— Візьміть ось. Це незвичайний камінь, як тепер кажуть — артефакт. Носіть його завжди з собою і бережіть. Він виконає Ваше бажання.

Дівчина недовірливо взяла простягнутий камінь. Величенький, розміром як кулачок трирічної дитини. Цілком звичайний камінь. Чи ні?

— Люба, Ви запізнюєтеся, — раптом сказала бабуся.

— Справді…- розгублено погодилася дівчина, перевівши погляд з каменя у руці на пані Станіславу. — Мені час..

— До зустрічі, люба.

— Ну чого ти на мене так докірливо дивишся? — бабуся провела поглядом дівчину за ріг будинку і звернулася до свого кота. — Сама невдячна справа — переконувати когось на словах у своїй правоті. Життя саме навчить того, що людині слід знати. Хто хоче вчитися — розумітиме, наступивши на граблі один раз, бо далі помічатиме свої граблі здалеку. Хто не хоче вчитися — тому нічого не допоможе… Ходімо, я пригощу тебе відмінною телячою печінкою. Ходімо…

****

“Як я могла? Я освічена жінка, майже кандидат наук! І про що я думала, коли йшла до тієї … шарлатанки, так. От чого я чекала? Що вона змахне чарівною паличкою — і за рогом на мене чекатиме ідеальний чоловік з трояндами і обручкою? І тітка теж: “Вона дивовижна, справжня чарівниця. Вона долі змінює!” Добре, я хоч грошей їй не дала, бо інакше виглядала б цілковитою дурепою. Стоп, а чому вона не хотіла грошей? Ага, ну все правильно: якщо я справді САМА познайомлюся з потрібним чоловіком, вона начебто цьому посприяла, і тому сміливо може претендувати на нагороду. А якщо ні — грошей вона не брала, отже, нічого мені не винна. Хитро…” Ось таким чином і міркувала дівчина. Але камінь чомусь не викинула, а поклала до своєї легковажної торбинки.

Минуло два дні. Камінь перекочував з торбинки у шухляду робочого столу дівчини, і, що найцікавіше, все ніяк не йшов їй з голови. Коли поруч не було сторонніх, вона витягала “артефакт” і все намагалася знайти на ньому хоч якісь ознаки незвичайності. На ньому не було таємничих знаків чи письмен. Він не світився у темряві, не змінював форму чи колір. Дівчина наважилася навіть зробити на ньому подряпину канцелярським ножем. Нічогісінько.

А камінь все не залишав дівчину у спокої. Вдома увечері вона навіть витягла велику книгу чарівних казок і уважно проглянула знайомі з дитинства історії. Так, чарівне яблуко, чарівний клубок, чарівний перстень, чарівна паличка… Не те.

А між тим життя вирувало. Дівчина здала останній кандидатський іспит, закінчила важливий проект на роботі і навіть їздила у престижне відрядження до Лондону. Візит до пані Станіслави видавався їй тепер пригодою, цікавим досвідом. Вона все обмірковувала слова літньої пані про серце і душу, і саме від цих слів дівчині ставало особливо сумно.

Наша героїня зовсім не була бездушною чи безсердечною. Звичайна сучасна дівчина, яка, згідно з вимогою часу, намагалася бути успішною, при чому у всіх сферах одночасно.

Якщо прислухатися до серця — виходило, що пару на все життя не розрахуєш. Доведеться чекати кохання. Або шукати. Така непевність і відсутність гарантій викликали сум…

Дівчина навіть двічі ходила на побачення. Обоє чоловіків відповідали більшості її критеріїв. З одним вона познайомилася у офісі, він був власником невеликої поліграфічної компанії, веселим і балакучим. Побачення він призначив у модному пабі. Дівчина чудово провела час, багато сміялася над дотепами свого нового знайомого, приязно з ним попрощалася і … відмовилася від наступного побачення. Розум просто волав: “Це те, що треба! У нього власна справа, він привабливий і компанійський, зачарує всіх подруг!” Але серце не відгукувалося.

Другий претендент, на кілька років старший за неї викладач її вузу, запросив її на модну виставку. Розумний та врівноважений, він вмів підтримати приємну розмову, цікавився її уподобаннями та захопленнями. “Це ідеальний варіант! — горлав розум. Він перспективний науковець, на кафедрі про нього відгукуються захоплено! Та він за кілька років докторську захистить!” Але серце лише сумно посміхнулося і заперечливо похитало головою…

Літо минуло, і у Старе місто прийшла несподівано плаксива осінь. Велика дощова хмара зачепилася за верхівку ратуші і два тижні поливала бруківку, старі будинки, лавочки та ліхтарі. Настрій нашої героїні цілком відповідав погоді. Не тішили ні улюблена робота, ні посиденьки з подругами. А пропозиція однієї “Давай я тебе познайомлю з братом мого чоловіка, він теж самотній” геть засмутила. “Все, я перейшла у категорію “безнадійних”. Якщо вже подруги беруться виконувати обов’язки свах, справи у мене геть кепські…”

Між тим, камінь став незмінним супутником дівчини. Він так зручно поміщався у долоні, швидко нагрівався від її тепла, що видавався їй майже живим. Часом дівчині здавалося, що то маленьке звірятко довірливо заснуло у її долонях.

Зрештою, дівчина вирішила, що єдиний спосіб розвіяти свій сум — піти ще раз до пані Станіслави і прямо про все у неї розпитати. Чому вона відмовила двом залицяльникам, що відповідали її запитам? Чому вона все частіше слухає свого серця? Чого вона чекає? Чи її очікування не марне? І, врешті решт, до чого тут камінь? Яка його таємниця?

Наступний ранок наче спонукав її виконати задумане. Дощ нарешті припинився, несміливе сонечко зазирало крізь жовто-бурі крони дерев. Прийняте рішення додало дівчині бадьорості. З’явилося бажання, як колись, ретельно продумати сьогоднішнє вбрання. Зупинила свій вибір на кокетливому пальто, доповнила його яскравим шарфом, витягла з коробки нові черевички… Її переповнювало очікування якоїсь вирішальної події, важливих слів, які, можливо, будуть неприємними, але позбавлять її від мук невизначеності.

Вона так поспішала, що навіть не зателефонувала до пані Станіслави і не попередила про свій візит…

Ось знайомий будинок, ось лавка, на якій вони сиділи. “Ні, я ж не знаю, де вона мешкає… Минулого разу ми домовлялися, що пані Станіслава чекатиме мене на цій лавці. Гаразд, доведеться пошукати…”

Що ж, втілення плану потребувало додаткових зусиль. На дерев’яні двері мешканці встановили поганенький, зате кодовий замок. Дівчині довелося чекати хвилин двадцять, поки до під’їзду не підійшла якась тітка з поліетиленовим пакетом.

— Пробачте… Доброго дня. Ви мешкаєте у цьому будинку? — перепинила дівчина тітку.

— І Вам доброго дня, — здавалося, тітка зраділа нагоді перепочити.

— Чи не знаєте Ви часом пані Станіславу? Вона мешкає у цьому будинку.

А хто ж її не знає! Славна жіночка. Така, знаєте, приязна і увічлива… Ми з нею трохи приятелювали, бо я маю кішечку, а вона кота… Але вона тут близьких стосунків ні з ким не заводила.

— Ви так про неї кажете … в минулому часі. Наче вона померла.

— Ні, ну що Ви. Вона переїхала. Все жалілася, що тяжко самій доглядати за великою квартирою, що холодно взимку, гамірно, бо туристів багато… От і продала свою квартиру, а сама переїхала до новобудови у новому мікрорайоні. “Зелений гай”, чули? Ох і дорогі ті квартири, скажу я Вам… Мені от дочка розповідала, там такі будиночки, знаєте, двоповерхові, а довкола парк… Краса. Їй якийсь родич допомагав переїжджати, меблі вантажив. Знаєте, я такі давні меблі ще у моєї бабусі бачила. Креденс, старе дерев’яне ліжко… І чого той мотлох до нової хати тягнути, скажіть?

— Пробачте, а нового номеру телефону вона не залишила? — відповіла запитанням на запитання дівчина.

— Ні. Казала, як облаштується — сама зателефонує… Ой, багато я балакаю, але мушу поспішати, — тітонька схопила свій пакет і почала натискати кнопки, — скоро внучка зі школи повернеться…

— Всього доброго, — попрощалася дівчина, але тітонька її вже не чула.

Залишалася остання надія — можливо, тітка знає, куди переїхала пані Станіслава. Дівчина знайшла у сумці мобільний телефон:

— Доброго ранку, тітонько… Ні, у нас все гаразд… Я хотіла у Вас запитати… Так, мама добре почувається… Ви колись мені розповідали про пані Станіславу… Ні, я не забула і купила Вам такий же шарф, як у мами… Так от, пані Станіслава переїхала. Ви не знаєте, куди саме? А її новий номер телефону? Ні? Гаразд… Так, мама прийде у суботу, як ви домовлялися… Почуємося…

“Ну от, остання надія згасла. Та ну його! Просто викину цю історію з голови, а камінь з торби! І житиму далі, як раніше!” Дівчина рішуче закрокувала геть від будинку і завернула з ріг. На ходу вона намагалася знайти у торбинці злощасний камінь. Врешті їй це вдалося, і камінь полетів у невідомість, а точніше, за паркан, що огороджував напівзруйнований старий будинок. І негайно звідти, куди полетів камінь, долинув … гучний зойк!

— Гей! Хто там камінням кидається! Зловлю — накручу вуха! — через паркан визирав сердитий молодий чоловік. Він щосили тер потилицю і шукав поглядом злочинця.

— Пробачте… Будьте ласкаві… Я не хотіла… Я не знала, що там хтось є…

— Шановна, Вас у дитинстві не вчили, що кидатися камінням у будь-якому випадку небезпечно, — було помітно, що злість чоловіка потроху згасає.

— Пробачте ще раз… Давайте я в аптеку збігаю…- дівчина намагалася зарадити бодай чимось.

— Не потрібно в аптеку. Там гуля, до неї треба прикласти… — чоловік нахилився і підніс до голови якусь залізяку, — … щось холодне.

— Послухайте, у Вас може бути струс мозку. Вам варто присісти, — дівчина трохи заспокоїлася, і вже спокійнішим голосом почала з’ясовувати рівень нанесеної шкоди.

— Вдала думка. Але Вам доведеться мені допомогти. Там припаркована моя автівка, — чоловік вказав на скромне авто, що стояло за кілька метрів від них, — давайте завантажимо це до багажника.

Чоловік відхилив дошку і почав викладати на асфальт якісь залізяки, тоді дерев’яну віконну раму, тоді якісь кахлі… “От тільки цього мені бракувало… Злодій. Побачив, що будинок от-от знесуть, і вирішив поживитися…” Дівчина розгублено стояла над “скарбами” і не знала, що робити далі. Стати співучасницею і допомогти пакувати крадене? Чи гукати міліцію? А чому тоді він не спекався її, а навпаки, зовсім не боїться викриття?

— Судячи з Вашого розгубленого погляду, Ви подумали про мене не дуже добре, — наче почув її думки чоловік, — і щоб уникнути непорозумінь, я Вам краще усе поясню. Я науковець, працюю в музеї історії нашого міста і пишу наукову працю про побут містян кінця позаминулого століття. Ось ці залізяки — насправді коване оздоблення дверей… А оці — оздоблення каміну… А кахлі — взагалі унікальні, вони розписані прекрасними квітами… А на цій рамі — цікавий механізм запору…

Коли вони завантажили до багажника останню залізяку, дівчина нарешті змогла розглянути “потерпілого”. Стрункий, худорлявий, чорняве волосся зібране у невеликий хвостик. “Привабливий!”- зацікавлено констатувало серце.

— Послухайте, я примусив Вас вантажити важке залізяччя … Дозвольте, я Вас принаймні кавою пригощу, — запропонував чоловік.

— Я не впевнена, чи це зручно… — кволо “для годиться” відказала дівчина.

— А якщо мені стане зле? — чоловіку довелося вдатися до невинного шантажу, — от вип’ємо кави, мине достатньо часу, щоб переконатися у тому, що моє здоров’я не зазнало втрат. Окрім того, я прихопив знаряддя Вашого злочину…

— Гаразд… — погодилася дівчина. Стара, як світ, гра була зіграна за всіма правилами, тож можна було перейти на наступний рівень.

Вже у кав’ярні, смакуючи каву і товариство одне одного, дівчина розповіла новому знайомцю про камінь і пані Станіславу. Звичайно, делікатно оминувши ту частину, де йдеться про справжню мету її візиту до “шарлатанки”.

— Так трапилося, що я знайомий з пані Станіславою. Під час однієї з вилазок до Старого міста присів перепочити на її лавочку, розбалакилися… Вона виявилася неймовірно цікавим співрозмовником і знала про місто таке… Словом, за її словами я знайшов у аварійних будинках кілька речей, які сьогодні є кращими експонатами нашого музею. А коли я розповів про пані Станіславу своєму професору — був шокований. Виявляється, вона — міська легенда. Найсильніша відьма була у нашому місті, казали. Вона цього не приховувала, але й не афішувала. До неї свого часу перші люди міста навідувалися. Та й зі столиці приїжджали, керівництво держави, так би мовити. Це, звичайно, була таємниця, тому про це знали всі. Вона, кажуть, майбутнє провіщала, біди усякі відвертала, долю свою знайти допомагала… От, кажуть, ніколи не приворожувала і людей зі світу не зводила. Навіть за великі гроші. Професор розповідав, що була колись історія… Наче після цього зреклася Станіслава чорного відьмацького промислу. А ще кажуть — їй значно більше років, ніж видається. Щоб не привертати зайвої уваги, вона переїжджає час від часу…

— Неймовірно… А я її шарлатанкою вважала…

— О, до речі… Під час нашої останньої зустрічі вона сказала цікаву річ: ”Юначе, Ви такий замріяний і захоплений своєю роботою, що помітите свою долю хіба тоді, як вона Вас добряче гепне по голові!”

Частина 2

Їй снився дивний сон: стара відьма дивилася на неї докірливими очима, простягала сухеньку старечу ручку, наче просить щось. Прокинулася, різко сіла і видихнула — це всього лише сон… І в наступну мить її пропік водночас страх і сором — вона справді була винна старій відьмі за своє щастя. Поруч спокійно спав коханий, не підозрюючи, що їхнє щастя не справжнє, а наворожене…

Найжахливішим було те, що відьма снилася їй вже втретє, і це лише за тиждень. Необхідно було негайно діяти. Зрештою, залишатися в боргу — це просто неввічливо.

****

“Гаразд, спробую відкинути емоції і увімкнути логіку… Мені не полишає думка про те, що своїм щастям я завдячую відьмі. Адже все сталося саме так як вона казала: я зустріла чоловіка своєї мрії, не зрадила своє серце, і все це відбулося за допомогою каменя… Якщо припустити, що бодай половина з того, що я чула про відьму — правда… отже, я просто її боюся. Однаково боюся і того, що вона наворожить і відбере моє щастя, і того, що про все дізнається Максим…Схоже, у мене немає вибору, треба розрахуватися з відьмою і якось попрохати … щоб все залишилося в таємниці… Але як шукати стару відьму, я навіть не підозрюю…”

Пані Станіслава переїхала до нового помешкання, і, здавалося, обірвала всі зв’язки. Отже, залишалося єдине: якщо відьма і справді нагадувала боржниці про те, що непогано було б розрахуватися, вона чекатиме у єдиному відомому місці, тобто на тій самій лаві, де відбулася їхня перша зустріч.

Ледве дочекавшись ранку, втомлена і млява, Євгенка (врешті-решт, вона заслужила на ім’я — авт.) брела Старим містом. Дрібний дощик і пронизливий вітер бадьорості, звісно, не додавали, але примушували бодай пришвидшувати ходу. Завернула за ріг — ось і знайома лавочка. Порожня, звичайно. А хто у таку негоду на лавочці сидітиме? Он жодної бабусі на вулиці, всі удома сидять, шкарпетки плетуть… Євгенка розвернулася, і, так само зіщулившись, поплелася на роботу.

Наступного дня, а це була субота, Євгенка прокинулася з наміром повторити спробу. Максим нашвидкуруч випив кави і помчав до музею — готував відкриття нової експозиції. Залишившись насамоті, а отже сам-на-сам із власними думками, Євгенка з усіх сил намагалася надити собі впевненості, але все одно почувалася приреченою. Неквапливо зготувала собі омлет, ще одне горнятко кави, так само непоспіхом все це спожила. Все, час збиратися: джинси, зручна куртка і наплічник, ну і, звичайно, гаманець… Перелічила сховані у шафі відкладені гроші, відрахувала пристойну, на її думку, суму — цього мало б вистачити.

… Євгенка завернула за кут і майже не здивувалася — пані Станіслава сиділа на лавці і кришила булочку двом товстим ледачим голубам.

— Страшенно не люблю, коли викидають хліб. Тепер не шанують ні праці людської, ні грошей… — бабуся вирішила пропустити привітальну частину розмови. — Я втішена, що Ви відгукнулися на мій поклик. Сідайте, є справа.

— Так, звичайно… Я пам’ятаю, що винна Вам… — Євгенка вийняла гаманця, — то скільки?..

— Дитинко, Ви приходили по допомогу до мене, а я тепер звернулася до Вас. А гаманця заховайте. Вам гроші і самій не завадять… скоро.

— То Вам потрібна від мене якась послуга? — перепитала Євгенка. У голові промайнули усі відомі з кіно та книжок варіанти: “Страхітливі ритуали… на кладовищі… жертвоприношення… Максим казав, що вона відмовилася від темної сторони відьмування…А якщо знов практикує?…”

— Як з вами, з діловими, важко, — зітхнула пані Станіслава, — я Вас не про “послугу за послугу прошу”, а про допомогу. Відчуваєте різницю?

Так… — автоматично відповіла Євгенка, — … а чому саме я?

— З кількох причин. Перш за все, Ви знаєш, хто я. Знаєте мало, але те, що Ви знаєте, правда. У мене маленьке коло знайомих, і серед них лише Ви впораєтеся із моїм проханням. Далі — до цієї справи частково причетний Ваш майбутній чоловік. Він мимоволі зробив шкоду, а Вам її виправляти. Ну і нарешті — Ви ж почуваєтеся винною? От ти і позбавитеся цього відчуття.

— А що … треба робити? — врешті перейшла до справи Євгенка.

— Не так швидко. Домовляємося ось як — прийдете сюди увечері. Вдягніться ось так, як зараз, зручно. Прихопіть із собою ліхтарика і той камінь, що я Вам тоді дала. І ще … — бабуся вийняла з торби папірець, — … купите усе за цим переліком. І не хвилюйтеся, ніякої чорно магії і порушень закону…А я тим часом ще деякі справи владнаю, от сусідку колишню провідаю. Ну, ідіть. Увечері зустрінемося.

Євгенка взяла папірець і, не озираючись, пішла. Вже завернувши за ріг, розгорнула і заходилася вивчати список:

  1. Пів літра молока, лише не магазинного, а домашнього!
  2. Печиво домашнє. Як не спечеш сама, то хоч купи.
  3. Кожух.
  4. Сірники.
  5. Дрова. Багато не треба, кілька щіпок.
  6. Горщик, блюдце та горнятко.
  7. Віник.

“Ну, принаймні список виглядає досить мирним. Так, за молоком зайду на базар по дорозі. Печиво… пекти — не варіант. Я банально цього не вмію. Отже куплю у кав’ярні домашнього. Кожух… От з цим будуть труднощі. Ну хіба що … минулого тижня Максим залишив у мене свою шкіряну куртку, а у неї хутро з виворотного боку. Зійде за кожух… От сірники — це просто. Дрова… я бачила дрова у супермаркеті, де мангали продають. Горщик є, навіть декілька. Віник… підозрюю, пластиковий не підійде. Пошукаю на базарі…”

Відтак маршрут пролягав наступним чином: базар — кав’ярня — Євгенчина квартира — супермаркет — назад до пані Станіслави. Євгенка встигла навіть пообідати і поласувати шматком торта, купленим у тій же кав’ярні. Далі почала пакувати речі: відлила молока у півлітрову пластикову пляшечку, переклала печиво з паперового пакета до пластикового контейнера, все це склала до наплічника, туди ж — загорнуті у папір горнятко та блюдечко, горщик, сірники. Максимова куртка була доволі об’ємною, то ж довелося витягати з антресолів спортивну сумку. Туди ж помістився віник. Швидко одяглася, наплічник — на спину. Камінь і ліхтарик поклала до кишень куртки. Сумка, хоч і велика, була легкою, доки не доклали туди в’язанку дров у супермаркеті.

Коли Євгенка дісталася до традиційного місця зустрічі, пані Станіслави ще не було, і вона змогла трохи перепочити. Певне, бабуся пішла чаювати до своєї колишньої сусідки. Стара відьма з’явилася хвилин за десять, проте не з під’їзду, а з таксі, що зупинилося за кілька метрів від Євгенки.

Чудово, Ви вже тут. Ходімо, дорогою я все поясню.

Пані Станіслава ходила поволі, проте досі обходилася без палички. Євгенка призвичаїлася до її дрібних кроків і слухала:

— Пам’ятаєте той аварійний будинок, коло якого познайомилися з Максимом? От туди ми йдемо. Сьогодні субота, а в понеділок приїде бригада, щоб його розібрати. Але у будинку залишився один мешканець, якого нам необхідно звідти забрати. Справа в тому, що у цьому будинку приблизно двісті років живе домовик. Якраз до нашої з Вами зустрічі я майже вмовила його переселитися. Це було нелегко, погодьтеся, за двісті років він практично зріднився з будинком. Але тут з’явився твій Максим і забрав у свій музей найбільший скарб домовика — кахлі з печі, за якою він, власне, мешкав. От старий і затявся, каже, раз так — загину разом з домом. От ти і підеш з ним порозмовляти. Переконай його покинути ці руїни.

Євгенка “перетравлювала” все почуте, і натовп запитань у її голові бився за те, котре вистрибне першим.

— Пробачте, а чому Ви самі… не попросите його ще раз?- нарешті вимовила приголомшена Євгенка.

— Люба моя, вперше я до нього ходила, коли з будинку тільки-но виселили музичну школу. А сьогодні там руїна. Я просто туди не дійду. Зважте на мій вік, будьте ласкаві, і майте милосердя.

— А чому Ви вирішили, що він мене послухає?

— Знайдете потрібні слова — послухає. Краще запам’ятовуйте, що потрібно робити. Для початку Вам потрібно його задобрити і викликати довіру. Це дуже важко, адже Ви не господиня дому і не відьма, з потойбічним не знаєтеся. Вийдете на другий поверх, повернете праворуч. З лівого боку — двері. Там кімната з піччю, за якою він, власне, і живе. Зметете віником долівку, віник поставите у кут коло печі. Далі розгорнете кожуха, налиєте у горнятко молока, печиво викладіть на блюдце, все це розкладіть на підлозі. Вклоніться до печі і промовте: “Господарю! Не погордуй, до мене вийди, гостинці покуштуй!” Сядьте на край кожуха так, наче коло Вас ще хтось має сісти, але спиною до печі, і чекайте знаку. Наприклад, щось загуркоче, чи впаде…Найшвидше то буде якийсь звук. Отже домовик до Вас відгукнувся. Далі можете розвернутися і починайте палити вогонь у печі. Вона справна, я перевіряла. Але паліть невеличкий, кілька скіпочок, так, щоб зрештою вийшла жменька попелу. Говоріть до нього, розкажіть, що йому не можна тут залишатися, що його чекає новий дім, що він потрібний… Словом, імпровізуйте. Як слова закінчаться, а вогонь згасне, вклоніться знову до печі, згребіть попіл у горщик, а зверху на попіл покладіть камінь, і кажіть : “Господарю! Ходи до нової хати, вогонь в печі пильнувати! ” Горщик має стати відчутно важчим. Якщо так, отже домовик погодився переселитися. Тоді збирайте речі, а горщик несіть у руках сюди, я на Вас чекатиму. Ще запитання будуть?

— То домовик увесь час буде невидимим? Я розмовлятиму … з пусткою? І увесь час не буду певною, є він чи ні?

— Спробую пояснити коротко: домовик не є живим у біологічному сенсі. У нього немає тіла. Це згусток енергії, що підживлюється домашньою затишною атмосферою, теплом серця дому — печі, і сам продукує схожу енергію. Якщо домівка затишка, люди живуть у злагоді і дбають про оселю, пильнують худобу, то домовик у цій системі займає свою органічну нішу. Відтак у господі не псуються продукти, майже не ламаються і не виходять з ладу речі, не хворіє і плодиться худоба, не заводяться домашні шкідники. За власним бажанням чи потребою домовик може набувати певної матеріальної форми для контакту з людським світом. Не знаю, чи Вам так пощастить. Я взагалі не маю гарантії, що з нашої затії щось вийде. Але іншого виходу не бачу.

— Гаразд, — не вгавала Євгенка, — а якщо його не чіпати? Якщо домовик — це енергія, то його неможливо знищити, руйнуючи матеріальний будинок. Можливо, він сам кудись … перелетить…

Насмішила… перелетить…- дрібно захихотіла пані Станіслава. — Справді, із знищенням матеріального вмістилища енергія не знищиться. Але переродиться. Двохсотлітній домовик переродиться у те, що нині модно називати “полтергейст”. Що б не постало на місці цього будинку, воно буде руйнуватися. Можуть гинути люди. Досить розмов. Ми вже прийшли, тож виймай ліхтарика і шукай відламану дошку у паркані.

Справді, слухаючи лекцію про природу домовиків, Євгенка і не помітила, як стемніло. Намацала розхитану дошку у паркані, відхилила її і зашпурнула у невідомість спортивну сумку. Тоді притислася сама, шапрнулася, щоб проскочив наплічник. Дошка сама скочила на своє місце. Євгенка опинилася у темряві.

Вийняла з кишені ліхтарика, і те, що побачила у його слабкому світлі, зовсім не потішило: шлях до будинку пролягав через купи сміття. Ганок потішив відсутність вхідних дверей, а сходи були без перил. “Ось і другий поверх… Тепер праворуч. Під ногами скрегочуть шматки цегли та штукатурки. Ось і останні двері ліворуч… Так, це тут — у кутку височіє обдерта піч. І як її не переробили на газову за стільки років? Ой, лиш би нічого не забути і не наплутати…”

Поклала сумку та скинула наплічник, вийняла віника, як змогла, підмела долівку. Чекаючи, поки вляжеться курява, Євгенка міркувала: “Цікаво, підмітання — це частина ритуалу чи просто сидіти на кожусі в купі сміття якось не пасує? О, можна стелити кожух… Тепер доведеться віддавати Максимову куртку у хімчистку…” Щоб налити молоко, ліхтарика довелося затиснути в зубах. Тепер ще печиво. Все, уклін:

— Господарю! Не погордуй, до мене вийди, гостинці покуштуй!

Євгенка сіла на куртку, постелену доверху хутром і зраділа нагоді просто відпочити. Секунд за сорок вона почула тихеньке скрипіння. “Ну і як це зрозуміти? Просто скрипить стара підлога чи то таки сигнал від домовика? О, я вже навіть не дивуюся, що мені домовик сигнали подає…”

— Ти той… Вогонь розпали. Бо темно. Та й холодно, хоч руки зігрієш.

Євгенка випростала спину і відчула, як її брови самі повзуть догори, а волосся на потилиці стає сторч. “А чого я чекала ВНОЧІ У ЗАКИНУТОМУ БУДИНКУ?! Правильно, безхатько. Зараз мене пограбує… або ще гірше…”

— Ти той… Не бійся так. Я зараз покажуся, а ти пали вогонь. Пічка справна, я слідкував.

Євгенка мудро вирішила не сперечатися з голосом, намацала рукою в’язаночку дров і рачки поволокла її до печі. Вибрала кілька дрібніших, невміло розташувала їх у печі. Євгенка бачила живий вогонь лише коли вибиралася з друзями “на шашлики”, та й тоді усім займалися хлопці, дівчат до священнодійства не допускали. Зібгала папір, у який завертала горня та блюдечко, запхала до трісок у печі, запалила сірника. Папір швидко спалахнув, веселий вогник застрибав у печі, але тріски не займалися. Тут Євгенка відчула легенький чи то подих, чи вітерець — вогонь охопив дровенята.

— Сідай. Побалакаємо. Я вісімдесят років ні з ким не балакав. Відвик.

Як описати те, що побачила Євгенка? От уявіть собі безхвостого кота розміром, як велика вівчарка. От лише його морда більше скидалася на людське лице. Принаймні на Євгенку дивилися людські очі. Домовик скромно сидів на своїй половині Максимової куртки. “Спрацювало…” — промайнуло в голові у Євгенки. Вона чемно сіла на куртку.

— Тебе відьма прислала? — поцікавився домовик.

— Ага… Вона дуже прохала, щоб ти погодився переселитися.

— Буде краще, якщо я піду разом з моїм домом. Я майже двісті років тут живу, тобі відьма казала? Переїжджав сюди із сільського маєтку, із молодими панами. Наша панночка вийшла заміж за лікаря, а його покликали працювати сюди. Славний був чоловік. Його іменем потім цю вулицю назвали. Професор Тарнавський, чула? То були мої найкращі часи. А в цій кімнаті був особистий кабінет професора. Він сам наказав цю пічку змурувати, і кахлі замовив. Я так пишався цією пічкою! А якийсь лобуряка з неї всі кахлі здер!

А що було далі? Хто жив тут після професора? — вирішила відвести розмову на безпечну тему Євгенка.

— Його старший син. Він теж був лікарем, хоч і не таким славетним, як батько. Мав трьох дітей. Дві дочки вийшли заміж і виїхали, а син усе життя прожив тут. Був непоганим адвокатом. Коли господар помер, тут якийсь час жила його вдова з дочкою. Але будинок для двох жінок був завеликим, у них не було грошей, щоб його утримувати. От вони і продали його якомусь пройдисвіту. Але він навіть не встиг тут оселитись, бо змінилася влада, і в будинку влаштували контору. Гамірно, усюди бігали люди, носили туди-сюди папери. Потім сюди заселили багато сімей, у кожній кімнаті жили люди. Стало зовсім нестерпно, бо вони увесь час сварилися. А коли їх виселили, тут влаштували музичну школу. Було, зрештою, непогано, бо тут влаштували кабінет директора. Тямущий був чоловік, пічку мою розібрати не дав…

— Хочеш, я спробую повернути тобі кахлі? Бодай частину? — запропонувала Євгенка, наперед прокручуючи в голові, як це можна зробити.

— І куди я їх наліплю. Я чув розмову робочих — наступного тижня мій дім знесуть, і пічку теж… Я сумую за своїм минулим, я жив надією його повернути, знову стати повноправним домовиком, шанованим, потрібним… Ех… А що ти мені тут принесла? — раптом змінив тему домовик.

Молока і печива, як відьма казала… — дещо розгубилася Євгенка.

— Молока? Ти кошенят зібралася приманювати? Вставай-но… — Євгенка слухняно підвелася, — зазирни за пічку… бачиш, там збоку, наче домуровано … ти кулаком постукай по цеглинам, котрась зрушиться з місця.

Євгенка рачкувала позад печі і намагалася чітко виконувати розпливчаті інструкції домовика. Нарешті якась цеглина піддалася, Євгенка її вийняла.

— Тепер рукою намацай пляшку.

Євгенка справді навпомацки знайшла і витягла пляшку. Піднесла до вогню — нерозбірливий напис, здається французькою, і рік — 1904.

— То другий господар заховав, син професора. Він усе переживав, що не такий талановитий і відомий, як батько. От і полюбляв коньяком душу лікувати. А ховав від дружини. Переклади-но печиво кудись… і молоко перелий у пляшку… — хазяйновито керував домовик, — ну от. А тепер відкоркуй пляшку, налий мені у блюдечко, а собі у горнятко. Гарно. А тепер давай вип’ємо. За цей будинок і за його славне минуле.

Домовик зітхнув і почав делікатно хлебтати коньяк з блюдечка. “Я сиджу у покинутому будинку і п’ю СТОРІЧНИЙ КОНЬЯК з ДВОХСОТЛІТНИМ ДОМОВИКОМ. І нікому ж не розкажеш…”- промайнуло в Євгенчиній голові.

— Відьма казала, що домовики — то енергетичні згустки. Але ж ти п’єш по-справжньому. А печиво з молоком ти просто не любиш? — промовила вона вголос.

— Насправді мене цікавить лише енергетика їжі та напоїв. Але то не дуже важливо для підтримання мого існування. А зараз я просто створюю ілюзію, що п’ю. Бо то буде якось негарно, якщо ти питимеш, а мій коньяк так і залишиться у блюдечку. Ти пий, пий…

Євгенка обережно відсьорбнула. За мить ніжне тепло розлилося тілом, стало значно тепліше. І вже не було нічого дивного ані у місці, де вона знаходилася, ні у тому, хто складав їй товариство.

— Востаннє я розмовляв зі сторожем, що охороняв контору і слідкував за печами. Але от біда — як вип’є, милий був чоловік, і співрозмовник цікавий. А як тверезий — не впізнає мене, кричить: “Нечиста сила!” і хреститься. Зрештою, забрали його до клініки з білою гарячкою. Гадаю, у цьому частково винний я…

Євгенка старалася не розреготатися вголос, і відсьорбнула ще маленький ковточок.

— Будь ласочка, давай я тобі допоможу переселитися. І взагалі, запрошую тебе до себе! Печі у мене, звичайно, нема, але є камін! Електричний… А ще я заміж виходжу. То мій наречений твої кахлі обдер, — коньяк надав Євгенці хоробрості, — але він для хорошої справи! Він у музей працює, і скоро на твої кахлі милуватимуться безліч людей! Погоджуйся…

— Може, мені і вдасться звикнути до нового світу… — здається, коньяк впливав на домовика теж підбадьорююче. — Давай, закінчуй ритуал, поки я не передумав! Ти принесла мені вмістилище?

Вмістилище? Я принесла горщик. І камінь. Що з цього вмістилище? — вирішила з’ясувати Євгенка.

— Покажи камінь, — наказав домовик.

Євгенка вийняла з кишені камінь і поклала перед домовиком.

— Гарний камінь. Він накопичив трохи твоєї енергетики. Ти його певно в руках довго тримала, усюди з собою носила? Якщо я тимчасово в нього поселюся, енергії мені на кілька днів вистачить. А тоді я обов’язково мушу знайти справжню домівку… За годину світатиме. То ж давай збиратися…

Євгенка допила третім ковточком коньяк та підвелася. Дрова майже вигоріли, вона розворушила жарини і заходилася пакувати речі до наплічника. Тоді згребла гарячий ще попіл до горщика і опустила зверху камінь.

Просто постав горщик і коло мене і відвернися, — керував домовик, — ну, побачилося!

Євгенка зробила, як він казав. Запала тиша, і коли вона за хвилину наважилася повернутися, на Максимовій куртці нікого не було. Євгенка спакувала куртку, закинула наплічник на спину, сумку — на лікоть, і підняла горщик. “Справді важкуватий…” Попіл нагрів горщик, і подекуди він навіть пік Євгенку у руки.

Вибравшись через відхилену дошку, Євгенка озирнулася в пошуках пані Станіслави. От-от мало зійти сонечко. З-за рогу виїхало таксі, зупинилося коло Євгенки, і з вікна заднього сидіння визирнула пані Станіслава:

— Ну, як наші справи?

Євгенка кивнула головою на горщик, який пригортала до грудей.

— Віддаєте? — запиталася відьма.

— Не можу. Ми домовилися, що він спробує пожити в мене. Якщо йому не сподобається… тоді я, мабуть, до Вас звернуся…

— Гаразд, головне, що він не залишився у будинку… -Що ж, тепер Ви мені нічого не винні. Не знаю, чи зведе нас доля ще раз, тож на прощання я зроблю Вам подарунок. Насправді я жодним чином не впливала на Ваше життя. Все, що з Вами трапилося, це Ваша доля. Так сталося, бо так МАЛО статися, — відьма уважно дивилася на Євгенку.

— Але… — Євгенка так і не знайшла що сказати.

— Кожна людина зрештою отримує те, у що вірить. Ви у мене повірили, прийшли, щоб гарантовано отримати такого чоловіка, про якого мріяли. Ви вирішили, що я — Ваш гарантійний талон, — сумно усміхнулася пані Станіслава.

— Але ж Ви … хіба Ви не найсильніша відьма у місті? — нарешті спромоглася щось сказати Євгенка.

— Я навіть не впевнена, що я найстаріша відьма в місті. А силами ми ніколи не міряємося. Коли ти отримуєш силу і вчишся нею користуватися, ти отримуєш досвід. А якщо з досвіду ти робиш правильні висновки, ти отримуєш мудрість. А коли до тебе приходить мудрість, ти починаєш розуміти: найкраще, що ти можеш зробити — це не застосовувати силу…

Частина 3

Старе місто зустрічало світанок. Воно, мабуть, бачило тисячі світанків, що змінювалися звичайним гамірно-метушливим днем. Але завжди є хтось, для кого саме цей світанок — незвичайний. Десь прокидаються закохані, що саме зараз зрозуміли — готові берегти своє кохання все життя. Десь мама пригортає немовля, яке народилося саме цієї ночі, і зустрічає з ним його перший світанок. Хтось прокидається, впевнений, що саме цей ранок стане початком нового життя…

Євгенка брела Старим містом, не помічаючи ані наплічника за спиною, ані незручної сумки у лівій руці. Притискаючи до грудей правицею глиняний горщик, брела назустріч сонцю. Чи то втома, чи цілковита незвичайність всього, що їй довелося пережити цієї ночі, вигнали з голови усі думки. Все, що з нею трапилося, вона просто прийняла. Як факт. Без оцінки, аналізу причин і прогнозу наслідків…

Зайшовши до квартири, Євгенка просто у передпокої шпурнула на підлогу сумку та наплічника, і взута пішла до кімнати:

— Ось ти і вдома… Розташовуйся поки, я трохи посплю і все тобі покажу, — дівчина обережно поставила горщик поруч зі електрокаміном. — Я дуже сподіваюся, що тобі сподобається…

Тоді Євгенка нарешті здерла з себе запилюжений одяг, пірнула у постіль і за мить вже спала. За дві години вона прокинулася від Максимового вигуку:

У тебе совість є?!

Євгенка упівока дивилася на сердитого Максима. Той розглядав розкидані по квартирі речі:

— У тебе вимкнений мобільний. Ти не відповідаєш по домашньому. Твоя мама мене замучила! Взяла чотири обіцянки: що я тебе негайно знайду; що я зателефоную, як тільки тебе негайно знайду; що ти їй зателефонуєш, як тільки знайдешся; що якщо ти не знайдешся, ми разом підемо до міліції!

— Будь ласка, не галасуй…- кволо попросила сонна Євгенка.

— … І взагалі — що з тобою трапилося? Я ніколи не бачив такого безладу у твоїй квартирі. — не вгавав Максим.

— Я все тобі поясню… потім… дай ще подрімати, будь ласка…

— Навіть не мрій. Ось тобі телефон — заспокой свою маму. А я тим часом зварю нам кави,

Максим пішов на кухню, а Євгенка приречено підвелася, знайшла свій мобільний. Він справді був вимкнений, хоча вона точно пам’ятала, що його не вимикала. Натисла кнопку швидкого виклику:

— Доброго ранку, мамо… Ні, зі мною нічого не трапилося…Я просто не помітила, як розрядився телефон…Так, я знаю про твоє здоров’я і не буду більше тебе лякати… І буду уважнішою з телефоном…

Євгенка накинула теплий махровий халат, підперезалася і пішла на кухню — звідти смачно пахло кавою.

— То ти мені розповіси, що з тобою відбувалося цієї ночі? — зробив нову спробу Максим.

Євгенка вагалася. Звичайно, про події, що відбулися з нею цієї ночі, розповідати непросто. Заздалегідь розумієш, що тобі не повірять. Але Максим завжди розумів її… І підтримував за будь-яких обставин… Він заслуговує на правду. Євгенка зібралася з духом і все розповіла — починаючи від свого сну і аж до миті, коли принесла горщик з домовиком. Максим слухав, але дивився чомусь не на неї, а на тарілку зі своїм покинутим сніданком.

— Євгенко… — нарешті промовив Максим після паузи, — … ти наче не схильна до вигадок і фантазій… І любов до авантюр тобі не властива…окрім того, ти справді була у покинутому будинку, бо описуєш все точно. Отже у мене немає іншого вибору, аніж тобі повірити… попри усю неймовірність твоєї розповіді…

— Спасибі. Я боялася, що ти почнеш мене підозрювати у чомусь… поганому… а мою розповідь просто висмієш… Але це був найгірший сценарій…

— Гаразд. Нам варто повернутися у сьогоднішній день. О шістнадцятій відкриття нової експозиції, ти памятаєш?

— Так, звичайно. Я прийду заздалегідь, як ми домовлялися. Жодних несподіванок, обіцяю.

— Чудово. Мені час. Заїду до себе за костюмом, а тоді повернуся до музею, телевізійники хотіли записати інтерв’ю…

— То ти в нас телезірка-початківець? — не втрималася Євгенка.

— От тільки не варто таких дотепів! Я і так нервую… — Максим досьорбав свою каву, швидко поцілував Євгенку та зник. І дівчина залишилася наодинці з горнятком кави, купою немитого посуду … і домовиком.

“Мабуть, варто поцікавитися, як він там. Чи облаштувався…” Євгенка налила собі ще кави, тоді на мить зупинилася, вийняла з шафки чисте горнятко, і налила кави і туди. Віднесла обидва горнятка до кімнати, одне поставила перед електрокаміном коло горщика:

Доброго ранку! Як ти … там? Я принесла тобі кави. Не знаю, чи люблять домовики каву… Ти облаштувався? Як тобі нова оселя?

Але їй ніхто не відповів. Євгенка навіть розгубилася: “Образився? А може, спить? Домовики взагалі сплять? ”

“ВІЗЬМИ МЕНЕ З СОБОЮ!” — раптом пролунало у її голові.

Га ? Ти де? — Євгенка озиралася у пошуках домовика.

“Там, де і був — у камені. Втомився, задрімав, а прокинувся якраз, коли твій наречений прийшов. Я правильно зрозумів — ти йдеш туди, де будуть мої кахлі? Візьми мене з собою!”

Євгенка сіла на диван:

— А як ти говориш у моїй голові?

“Ну, за двісті років і не таке опануєш. О, спасибі за каву! То ти мене візьмеш?”

— Я вражаюче буду виглядати — у святковій сукні і з горщиком… Епатажно так… — уявила раптом Євгенка.

“Не потрібно горщика. Просто вийми камінь і поклади у торбинку. Ти ж матимеш торбинку Тільки от що — ти з собою щось солодке прихопи, гаразд? Шоколаду, якщо можеш.”

— Ти боїшся зголодніти?

“Ні, то ти зголоднієш. Тобі знадобиться поповнення енергії. Камінь “знайомий” з твоєю енергією, він трохи її накопичив. Зараз я в камені і цю енергію споживаю. Я через камінь невільно буду і далі споживати твою енергію. Тому перед виходом з дому гарно пообідай і візьми з собою щось солоденьке”.

— Послухай… Ти ж вирішив почати нове життя. А натомість усе сумуєш за старим.

“Те, що я вирішив почати нове життя, не означає, що я не маю права попрощатися зі старим…”

****

Євгенка чудово виглядала у сукні і туфельках, вона навіть встигла зробити відповідну зачіску. Але маленька торбинка-клач, у якій зазвичай вміщаються лише помада та пудра, була підозріло роздута…

Розпочалася офіційна частина відкриття. Промову виголосили директор музею, професор — керівник молодих науковців, а також Максим.

Насправді експозиція була фінальною частиною проекту “Легенди Старого міста”. Молоді науковці провели величезну роботу — протягом двох років працювали в міських архівах, розпитували найстаріших мешканців міста, розшукували цікаві, а подекуди просто унікальні речі, що були свідками історії Старого міста. Виставка відтворювала побут містян дев’ятнадцятого століття — старовинні дерев’яні меблі, предмети інтер’єру, одяг. Кожен предмет мав табличку, яка розповідала, що це за річ, хто і коли був її власником.

Власне, це і було родзинкою виставки: або власниками речей були легендарні мешканці міста, або й самі речі були особливими.

Євгенка довго розглядала сукні, костюми та капелюшки, у які колись носили містянки, і особливо прискіпливо — весільну сукню, у якій вінчалася дочка тогочасного мера міста. Хоча більшість гостей опинилися коло стійки, де демонструвалося начиння найпопулярнішої у місті кондитерської: там кондитер готував за старовинним рецептом шоколадні цукерки і пригощав усіх бажаючих.

Євгенка затрималася коло манекенів, на яких були мундири пожежника та поліціянта. Коло форми пожежника на стіні у рамках висіли велике весільне фото та вирізка із газети. У 1859 році місто зворушила історія про те, як горів дім молодої вдови, і пожежник виніс з палаючого будинку двох малюків та літню сліпу жінку. А за рік історія отримала несподіване продовження: мати малюків та пожежник одружилися!

Нарешті Євгенка дійшла до стенду, присвяченого професору Тарнавському. Там був лікарський саквояж професора, набір хірургічних інструментів, а також провізорський набір — професор часто сам готував ліки для своїх пацієнтів. Особливої уваги заслуговував також масивний письмовий стіл, обтягнутий сукном вишневого кольору. А позаду стола…

“МОЇ КАХЛІ! І стіл професора… Все в чудовому стані! І піч! Вони що, відновили мою піч?”

— Гадаю, це муляж. Але ззовні від справжньої печі не відрізниш, — пошепки відповіла домовику Євгенка.

“Приємно бачити, що тут так шанують речі. І так бережуть минуле. Але шкода, що цими речами не користуються за призначенням. Речі створені людьми і для людей. І без взаємодії з людьми речі теж по-своєму… вмирають. Цікаво, а твій наречений знайшов секрет професора?

— Який секрет?

“Професор, звичайно, був великим лікарем, але мав цілковито, як на мене, дитяче захоплення — різноманітні таємні схованки і секрети. У домі було багато таких. Зазвичай він кликав до себе майстра, і з ним обговорював особливе замовлення “з секретом”. Один сховок ти бачила — у пічці. Ще один був у цьому столі.”

— Гаразд, я запитаю Максима… потім, після виставки… — дещо розгублено відповіла Євгенка, бо вже розглядала наступний експонат. То був креденс — шафка для посуду. У ньому розташували кілька тарілок та чашок. Судячи з пояснювальної таблички, ці речі належали таємничо зниклій жінці. Старший син професора Тарнавського одружився з великого кохання. Його молода дружина славилася своєю красою, але особливих статків не мала. Тож цей креденс та французький фаянсовий сервіз із Саргеміну становили більшу частину її приданого. Але щастя молодят тривало лише два роки — молода жінка таємничо зникла просто з будинку. Містом ходили неймовірні чутки: хтось казав, що вона вкоротила собі віку, бо дізналася про зраду чоловіка з покоївкою, а хтось — що її за зраду вбив чоловік, а тіло закопав у підвалі будинку. Чоловік знову одружився за чотири роки, а історія стала міською легендою.

На стіні коло креденса висів портрет красивої русявої дівчини з підписом: “Перша дружина Михайла Тарнавського Станіслава Гаєвська”. У Євгенчиній голові заворушилися підозри… “Може, у ті часи імя Станіслава було поширеним… Та й зараз їй так багато років, що з портретом годі порівняти…”

— Гей, домовиче, — тихенько погукала Євгенка, — то не наша з тобою знайома?

“Здогадалася? Так, вона.”

— То може ти знаєш, куди вона так раптово зникла?

“О, це довга історія… Справа не в тому, КУДИ вона зникла. Цікавіше, ЧОМУ вона це зробила… Я тобі розказував, що у професора було троє дітей. На час появи в домі професора Тарнавського Станіслави дві його дочки давно вийшли заміж і мешкали далеко від батьківського дому. Михайло був наймолодшим, він навчався в університеті у Варшаві, і додому навідувався рідко. Коли врешті він повернувся додому, закінчивши навчання, то привіз з собою молоду дружину. Станіслава одразу зачарувала і професора, і його дружину. Вона була веселою, вміла підтримати невимушену бесіду, а найбільше до душі професору припав потяг Станіслави до знань. Вона із задоволенням читала книги із величезної професорської бібліотеки, а потім довго розпитувала професора про те, що не зрозуміла. Здебільшого її цікавили не романи, а книжки з анатомії, медицини та фармакології. Також вона палко розділила любов професора до таємниць та секретних хованок. Вже тоді вона відьмувала, варила зілля, складала замовляння. От під час одного з її ритуалів її випадково побачила покоївка, і вирішила, що та готує чар-зілля для Михайла. А вона готувала то для себе … ну щоб не вагітніти… Але нахабна покоївки вирішила її, як тепер кажуть? Шантажувати? Так от, пригрозила, що розповість усім про те, що Михайло чар-зіллям підпоєний. А Станіслава, звичайно, розголосу боялася, хоч і не була винною. От і відкуплялася від покоївки своїми прикрасами. А коли у неї залишився останній перстень, наважилася і закляла його, перш ніж покоївці віддати. Але щось чи то наплутала, чи то перестаралася… Словом, покоївка мала б оніміти при спробі виказати чужу таємницю, а натомість через три померла… Станіславу дуже гнітив її злочин. Вона перестала усміхатися, зате часто сиділа насамоті у спальні або в саду. Професор і його дружина страшенно хвилювалися через такий стан любої невістки, але вважали, що вона сумує через те, що не може мати дитинки… Навіть пропонували їй поїхати на модний курорт, лікуватися “на води”, як тоді казали. А одного дня вона просто зникла. Залишила увесь свій одяг, особисті речі… Лише перед втечею спустилася до підвалу. Там була певне найперша таємна схованка професора, він закинув її, бо мав багато новіших. Там Станіслава залишила проклятий перстень, що вбив покоївку, та деяке відьомське причандалля…З того часу, як вона зникла, я бачив її вперше, коли вона приходила домовлятися зі мною про те, щоб я покинув дім… До речі, вона намагалася дістатися до підвалу, бо її речі і досі там. Але вхід уже тоді був завалений усіляким непотребом, тож у неї нічого не вийшло…”

Вражаюче… Ось де справжні легенди… Правду кажуть, що Старе місто неохоче виказує свої таємниці… — Євгенка під враженням від розповіді ледве добирала слова. — Стривай, то проклятий перстень і досі там?!

“Ага. І не тільки. У моєму домі ще багато чого заховано… А що?”

А Євгенка тим часом уже шукала в натовпі Максима. Він розмовляв з якимось чоловіком. Євгенка привіталася і автоматично усміхнулася, схопила Максима під лікоть і поволокла у вестибюль.

— Ти повинен негайно зупинити знесення дому професора Тарнавського! — без передмови заявила Євгенка.

— Ти чого?.. Ти уявляєш, скільки паперів потрібно оформити, комісій зібрати, експертиз провести, щоб зупинити знесення?

— Тоді у мене для тебе гарна новина: цієї ночі ми йдемо в будинок професора шукати скарби!

Знаєте, є такі люди — як щось замислять, їх від здійснення задуманого нічим не відвадиш. От Євгенка якраз з таких. Кожна її пригода ставала передмовою до нової, ще більш незвичайної. Одного разу зазарнувши до світу, де міські легенди оживають, більше того — незле себе почувають у сучасному світі, вона будь-що прагнула не зупинятися.

Урочисте відкриття експозиції нарешті закінчилося і Євгенка з Максимом поверталися додому на Максимовій автівці.

Євгенко, у мене це все в голові не вкладається… Ти справді маєш намір іти вночі до будинку професора? — втомлено запитав Максим.

— Максиме, ми повертаємося з презентації музейної експозиції під назвою “Легенди Старого міста”. Левова частка експозиції — речі, які знайшов особисто ти. Я тобі пропоную наймістичнішу вражаючу легенду і унікальний експонат — проклятий перстень відьми! А ти ще вагаєшся… — обурилася Євгенка.

— Я так мріяв спокійно повечеряти… Обговорити експозицію… Зрештою, сьогодні я тріумфально завершив справу двох років… Я хочу святкувати, а не блукати зруйнованим будинком… Але тоді ти розчаруєшся і все одно підеш сама. Так?

— Угу, — задоволено підтвердила Євгенка. Вона згадала про шоколадку у кишені і тепер жадібно її жувала.

Ледве переступивши поріг, Євгенка кинулася діловито збиратися:

— Так… Одягаємося у щось темне… Ось твої джинси і чорний батник… Де мій наплічник?

— Гей, Лара Крофт, ти хоч чаю даси мені випити? — попрохав пощади Максим.

— Чаю? Давай чаю, тільки швидко… — милостиво дозволила новоспечена Лара Крофт.

Поки Максим готував чай, Євгенка пакувала наплічника. Ліхтарик, дві пари рукавичок — одні текстильні робочі, інші чорні ангорові (куплені до чорно-жовтого пальто, але для такої нагоди не шкода), короткий ніж (з ним ще тато колись до лісу по гриби ходив). Камінь перемістився з клатчу у кишеню. Тоді Євгенка подумала і доклала у кишеньку наплічника ще два батончики мюслі та шоколадку.

Євгенка одягла те, у чому була минулої ночі, швидко випила свій чай і прийнялася підганяти Максима. Коли вони нарешті вийшли з під’їзду, Старе місто готувалося до нічного сну. До будинку професора доїхали на Максимовому авто. Далі Євгенка знайшла в паркані знайому напіввідірвану дошку, і вони опинилися на подвір’ї.

— Давай одразу спустимося до підвалу, — запропонувала Євгенка, вмикаючи ліхтарик і переступаючи через сміття.

— Гаразд… — Максим намагався від неї не відставати. Дивно, вона, очевидно, майже не спала минулої ночі, пів дня провела з ним у музеї, але сповнена сил… Як їй це вдається? Невже бажання пригод таке жагуче, що додає їй бадьорості?

Євгенка зайшла у будинок і почала озиратися в пошуках підвалу. Максим не встиг її зупинити:

— Євгенко, виходь звідти. У старих будинках вхід до підвалу ззовні… — Максим дочекався, поки Євгенка вийде, і завернув за ріг будинку, — тут вихід з кухні, а поруч з ним вхід до підвалу. Професор був людиною небідною, утримував цей будинок і мав прислугу. У цій частині будинку — службові приміщення і кімнати для прислуги. Та, здається тут…

Максим обережно спустився на кілька сходинок і подав руку Євгенці. Масивні двері підвалу були прочинені, але завіси, очевидно, так заіржавіли, що Максим ледве відкрив їх бодай так, щоб вони боком змогли протиснутися досередини. Ліхтарик висвітлив неймовірні завали:

— Очевидно, музична школа використовувала підвал як склад непотребу… Що тут… Старі парти… О, розбите піаніно! Тепер зрозуміло, навіщо я тобі знадобився… Тобі просто потрібен вантажник… Ти хоч приблизно знаєш, де шукати схованку?

— Зараз… Домовиче! — гукнула Євгенка.

“Га?.. Чого тобі? Я задрімав… Де ми… ТИ ЩО, ПРИНЕСЛА МЕНЕ НАЗАД?”

— Так… Домовиче, підкажи, будь ласка, де схованка з проклятим перстенем…- як ні в чому не бувало попрохала Євгенка.

“Ні… Тільки не це… Я став геть старий і втрачаю пильність… Дитино, коли я тобі розповідав ці байки, мені і в голову б не прийшло, що ти тут же гайнеш перевіряти правдивість моїх слів… Навіщо тобі перстень?”

— Ми віддамо його до музею. Це ж унікальний експонат! — з ентузіазмом вигукнула Євгенка.

“Експонат?.. Це смертельно небезпечна річ… Якщо перстень одягнути, він вб’є при спробі виказати будь-яку чужу таємницю. ”

— Правильно. А якщо його знайде хтось випадковий? Наприклад, робітники, які зруйнують дім? А ми ж не збираємося його одягати! — не вгавала Євгенка.

“Гаразд… У мене немає іншого виходу… Я скажу вам, де сховок, але ти спершу мені розповіси, як ти себе почуваєш…”

— Чудово! Я сповнена сил і прагну якнайшвидше відшукати схованку!

“Євгенко… Я попереджував тебе: якщо носитимеш камінь із собою, я почну використовувати твою енергію. Кілька годин — то ще нічого, з’їла щось солодке, поспала, і повністю відновилася. Але ти практично не спиш півтори доби, дуже мало їла… Твоя енергія втікає, організм вивільняє усі запаси, от чому ти така бадьора. Але за хвилею бадьорості прийде повне знесилення. Скоро тобі стане зле. У вас мало часу і насправді єдиний вихід… Схованка за наступними дверима. Там колись зберігали продукти…”

— Ходімо, нам потрібно за оті двері… — нарешті вказала Євгенка.

— Я тішуся, що ти бодай припинила розмовляти сама з собою… — мовив Максим, щосили шарпаючи двері.

— Я розмовляла з домовиком. Я взяла камінь з собою… — Євгенка і справді раптом відчула втому.

Наступне приміщення теж було закладене непотребом — дошками, бочками…

“Стіна праворуч від дверей… Шукай над підлогою цеглу із числом 1811… Далі відлічи три цеглини ліворуч. Щосили натисни руками на третю цеглину…”

Максиме… Щось я втомилася… Будь ласка, пошукай над підлогою цеглину з число 1811… — Євгенка втомлено опустилася просто на брудну долівку коло дверей і сперлася спиною до стіни.

Справді, на висоті сантиметрів зо тридцять Максим знайшов таку цеглину.

Відрахуй третю цеглину ліворуч і натисни на неї… — голос Євгенки ослаб.

Максим виконав нескладну інструкцію і щосили натиснув. Цеглина піддалася і увійшла в стіну. Натомість вистрибнула зі стіни цеглина через одну. Максим обережно вийняв її і поклав на підлогу. А далі запхав руку в отвір…

— Євгенко, тут справді щось є! — і Максим вийняв пласку металеву коробочку, далі завернутий у тканину згорток і наостанок — малесеньку скриньку.

— А оце віддай, будь ласка, мені… — тихий голос пролунав просто над головою Євгенки.

— Пані Станіслава… Як Ви тут… — Євгенка ледве ворушила язиком.

— А ви справді подумали, що можна безкарно відкрити таємний сховок старої відьми?! — відповіла пані Станіслава. І тут світло згасло…

****

Прокинувшись, Євгенка одразу ж зрозуміла, що знаходиться в чужому домі. Маленька кімнатка вмішувала лише шафу, маленький столик, тапчан, на якому, власне, лежала Євгенка та м’яке крісло, у якому дрімав Максим.

Євгенка сіла, і в ту ж мить Максим розплющив очі:

Нарешті ти прокинулася! Як ти себе почуваєш? — Максим пересів до Євгенки на тапчан, і вона помітила темні кола під його очима та щетину.

— Я… наче нормально…

— Ти пам’ятаєш, що було минулої ночі?

У пам’яті Євгенки зринув підвал, таємний сховок і …

— Я пам’ятаю, як з’явилася пані Станіслава, а тоді згасло світло…

— Ти втратила свідомість. А пані Станіслава тебе врятувала. Вона наказала знайти у тебе камінь і віддати їй, а тоді щодуху мчати до її дому. Добре, що вночі порожні дороги… Я порушив з півдесятка правил, поки летів сюди. Пані Станіслава розповіла про те, що законсервований в камені домовик був змушений забирати в тебе енергію… Ти знала, що це небезпечно?

— Так, але… Так, я сама винна… — визнала власну легковажність Євгенка.

— На ось… — Максим подав Євгенці склянку, — випий все.

Євгенка чемно випила і скривилася:

— Що це? Гірке неймовірно…

— Не вередуй. Пані Станіслава наказала покласти тебе тут, а тоді вигнала мене. Години зо дві щось тут коло тебе робила… Тоді пішла варити оце зілля, а мені дозволила мені зайти. Наказала, щоб ти усе випила, як тільки прокинешся. Ти зможеш підвестися?

— Спробую… — Євгенка опустила на долівку ноги і повільно встала.

— Чудово. Ти наче в порядку. Ходімо, пані Станіслава чекає.

У вітальні снідала пані Станіслава.

— Доброго ранку, люба. Сідайте і снідайте, Ви маєте відновлювати сили.

— Доброго ранку…

— Обидвоє гарно попоїжте, а тоді я відповім на всі ваші запитання… Пані Маріє, чи можна мені ще чаю? — звернулася пані Станіслава у бік кухні.

Звідти вийшла охайна жінка років шестидесяти з білосніжним чайничком. Замість привітання вона лише кивнула Євгенці, долила чаю пані Станіславі і зникла.

— Марія допомагає мені по господарству. Приходить кілька разів на тиждень… Гаразд, я чекатиму на вас у садку, — пані Станіслава допила чай, поставила чашку та вийшла з вітальні.

Євгенці, звичайно, страшенно хотілося їсти, але цікавість була дужчою за голод. Тому вона знайшла компроміс: швиденько ум’яла дві канапки і зробила кілька ковтків чаю. Максим доїв свою яєшню і теж підвівся з-за столу.

— Тобі теж не терпиться? — поцікавилася Євгенка. Максим кивнув і повів Євгенку до виходу в сад. — Ось, накинь свою куртку…

Пані Станіслава сиділа у альтанці і мружилася до ранкового сонечка. Прямо на столі розлігся її кіт.

— Гаразд, сідайте. Спочатку я вам розповім довгу історію… Такі люди, як я, тобто наділені певною силою, усі до єдиного мають одну ваду. Коли відчуваєш свою перевагу, вищість, одразу ж починаєш маніпулювати звичайними людьми… Замолоду я цим грішила, та й тепер трапляється… А ще я завжди гарно вміла опинятися у потрібному місці у вдалий час.

Власне, я спадкова відьма. Народилася я у передмісті Варшави. Мама моя непогано заробляла ворожінням на картах Таро, отож ми не бідували. Коли я була уже досвідченою відьмою (принаймні достатньо досвідченою, щоб уміти зберігати юність і привабливу зовнішність), я познайомилася з Михайлом. Познайомилася навмисне, бо знала, хто він. Точніше, хто його батько. До цього часу мама навчила мене всього, що знала сама, бо навчала років з п’яти. Але відьомське мистецтво насправді — безмежно різноманітне, тож моя душа прагла навчання. Із зрозумілих причин я не могла вступити до університету, то ж я розробила нехитрий план — познайомилася з Михайлом, зачарувала його (у людському сенсі слова, не у відьомському!), тоді звабила і одружила на собі. Він якраз закінчив навчання, і повернувся додому з юною дружиною. Звичайно, так було не прийнято у ті часи — одружуватися таємно, без благословення… Але модним було палке кохання, бунтарські настрої та романтизм… Та й професор виявився людиною демократичних поглядів. Словом,нас пробачили і благословили.

Я не знала свого батька, але мені завжди хотілося, щоб він був саме таким, як професор Тарнавський. Лікар з європейським ім’ям був невибагливим у побуті, щирим і дуже дотепним. Часом мені здавалося, що я його найулюбленіша, найбажаніша дитина. Я розділяла його любов до науки, до книг… і до таємниць.

Професор показав мені кілька своїх схованок. А про цю особливо наголосив: тут заховав найбільший скарб родини, для прийдешніх поколінь. Тож схованку він запечатав, і для дрібниць не використовував. У мене була гарантія, що сам професор схованки не чіпатиме.

На мій жаль, уся історія, розказана тобі, Євгенко, домовиком — чистісінька правда. Я справді помилилася, але трагічні наслідки вже не виправиш… Якщо покоївка загинула, отже комусь вибовкала мою таємницю. І я втекла, майже нічого з собою не взявши. Я не могла знешкодити перстень, я просто тоді не мала достатньо сили і знань, і носити з собою вважала небезпечним. Тому я заховала його у таємний сховок професора Тарнавського. А щоя якось захистити перстень, зуміла накласти два закляття: сховок відкривався лише члену родини Тарнавських (він все таки знаходився у їхньому домі!), і я отримувала … сигнал, так скажімо, якщо сховок відкрили. Так я з‘явилася у підвалі тієї ночі.

— Але якщо сховок відкривається лише члену родини Тарнавських… — міркувала уголос Євгенка, — … тоді хтось із нас…

— Так, — вдоволено усміхнулася відьма і поглянула на Максима, — юначе, Ви добре знаєте свій родовід?

— Ну… Я не досліджував цього питання навмисне. Тому знаю включно з прадідом та прабабусею, по материнській лінії.

— Чудово. Ви знаєте, яким було дівоче прізвище Вашої прабабусі?

— Ні… Я якось про це не думав… — Максим почувався розгубленим.

— Так от, юначе, дівоче прізвище Вашої бабусі — Тарнавська. Вона правнучка професора Тарнавського. А Ви — його прямий нащадок… — пані Станіслава закотила очі, — … пра-пра-пра-правнук, так, здається…

— Стривайте… Тобто Вам потрібен був нащадок роду Тарнавських, який міг би відкрити сховок… Але як Ви його знайшли? — запитала Євгенка.

— Отут якраз мені і знадобилися два мої вміння — опинятися у вдалому місці у потрібний час… чи то навпаки … і маніпулювати людьми. Вміння опинятися у вдалому місці у потрібний час — цілком реальна навичка, а зовсім не випадковість. Просто варто зосередитися на своїй потребі, сформувати її у образ, і цей образ почне працювати на здійснення вашої потреби. Цього і люди можуть навчитися…

Отож, мені потрібно було зустріти нащадка роду Тарнавських — і я його зустріла. Так, Максиме? Просто присів коло бабусі на лавочку. А вона виявилася таким цінним інформатором, стільки про Старе місто розповіла… Але у мене не було гарантії, що Ви, Максиме, саме той, кого я шукаю, тож я відправила Вас до Вашого родового домовика. Він точно впізнав би знайому кров. І якщо домовик визнав би Вас як нащадка роду, він мав … вступити з Вами у контакт і спонукати відкрити хованку. Але у нього нічого не вийшло, він просто … не зумів заговорити. Тому мені довелося викручуватися.

Я застосувала усі свої вміння бачити майбутнє, і побачила Вашу, Максиме, долю. Її тобто, Євгенку. Євгенко, Ваша тітка насправді мене не знає і ніколи не бачила… Мені довелося її знайти, познайомитися і дещо навіяти… Думку про те, що племінниці варто піти до екстрасенса, щоб нарешті вийти заміж. Чого Ви, Максиме?

Максим подивився на Євгенку, відкрив було рота, щоб щось сказати, але передумав.

— Пробачте, здається, я виказала таємницю… То дурниця, Максиме. Присягаюся, ви все одно б познайомилися. Але ж я знаний маніпулятор, тому використала це для власних потреб… Далі зволікати було не варто, та й домовиком ризикувати теж, тому мені довелося являтися Євгенці уві сні і викликати почуття провини. Цього разу домовик спрацював. Ну а решту ви знаєте…

— А перстень? — згадала Євгенка.

— А перстень я уже знищила. Закінчила тебе рятувати, і взялася за перстень…

— Стривайте… У сховку були ще речі… Ви їх тримали, поки я ніс Євгенку до машини…- озвався нарешті Максим.

— Так, звичайно, — пані Станіслава вийняла заховані під шаллю згорток і пласку коробку, — розгортайте, всім же цікаво.

Максим тремтячими руками спершу розгорнув згорток, замотаний у тканину. То були папери, написані від руки… і датовані сімнадцятим сторіччям.

— Це документи козацької доби… тут підпис “полковник Тарнава”… — Максим відклав папери і відкрив плавку коробочку. Там були два металеві хрестики, печатка і кілька почорнілих монет. — Це сімейні реліквії… Це мій рід… — Максимові руки ніжно перебирали скарби.

— А що з домовиком? — згадала і собі Євгенка.

— А що йому станеться? Довелося його випустити. Це, Максиме, звичайно, Ваш родовий домовик, але я Вас прохатиму — залиште його у мене. Доживатимемо з ним удвох… Нам є що згадати… Та й на нові пригоди ми ще здатні. Як пасує гарній казці, усе закінчилося добре. Чи не закінчилося?

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *