Я не вірю в містику, або ж Казка про Злидні

Автор: Олена Тарасенко
Анотація: Якщо ви щиро не вірите у існування магічних істот та явищ – будьте готові… Бо доля обов’язково заходиться переконувати, як ви неймовірно помиляєтеся!

Що робить типова жінка, коли до хати приходять злидні? Правильно, жене чоловіка шукати додаткового заробітку. Ну, типова УКРАЇНСЬКА жінка сама буде шукати додаткового заробітку. А що робить моя дружина? Провидить ритуал.
Коротка передмова: я звичайний менеджер, продаю запчастини до автомобілів. А от дружина в мене — етнограф. Зараз, знаєте, етно в моді. Усі витягають із шаф бабусині вишиванки, дідусеві люльки, відроджують давні обряди, вчаться носити очіпки і намітки… От і моя така. Постійні експедиції, етнофестивалі, музеї… Усе б нічого, якби не її особлива пристрасть до української демонології. У квартирі стоси папок із записами переказів, бувальщин, легенд, якісь замальовки, схеми. Я вже можу назвати зо два десятки назвиськ чорта і знаю, чим відрізняється мавка від русалки… а ми одружені лише півроку.
Мені навіть подобалася така її завзятість, адже вона пише кандидатську дисертацію і за рік має захищатися.
До нині все обмежувалося теорією. Але коли у нас раптом закінчилися гроші, вийшли з ладу одночасно пральна машина та мікрохвильовка, колесо у моїй автівці виявилося пробитим, а на додачі розірвався подвійний (!) поліетиленовий пакет і два кілограми гречки, збивши по дорозі металеву банку з кавою, опинилися на долівці, дружина сказала:
-Щось тут не так… – і пішла до кімнати, як виявилося, порпатися у своїх записах. За кілька хвилин вона видала: – Я так і думала! У нас завелися злидні.
-Не варто так драматизувати, – я намагався її заспокоїти, одночасно змітаючи з підлоги гречку, змішану з кавою, – це просто збіг, чорна смуга…
-Справді? Тобі не здається дивним, що ці випадки трапилися практично одночасно? Вчора розбилися три тарілки і твоє улюблене горнятко, позавчора я зламала каблук, а твоя куртка виявилася розірваною. Так ото ж! Всі симптоми збігаються! – сама з собою погодилася кохана. – Я знаю, що робити!
-Позичити грошей у твоєї мами? – поцікавився я.
-Ні в якому випадку! Позички лише розмножують злиднів. Я зараз швиденько проведу ритуал! – і дружина зникла у кімнаті.
Я закінчив змітати гречку та взявся вимикати з мережі мікрохвильовку — ремонтувати, звісно, не буду, а от в майстерню дорогою на роботу завезу. Тим часом повернулася дружина, у руках у неї були вінички якогось зілля, кілька аркушів паперу і декоративна дерев’яна діжечка — у ній колись привезла меду з чергового етнофестивалю. Усе розклала на столі, вийняла з шафки металеву мисочку, покришила у неї зілля і почала його палити. Я з роззявленим ротом спостерігав, як моя дружина повільно ходить по хаті і окурює усі кутки оцим зіллям, щось шепочучи.
-Ну от, тепер зрозуміло… – дружина закінчила обхід квартири і винесла вердикт, – що злидні у нас он у тому кутку! – і вона тицьнула пальцем у кут за кухонною шафою.
-О-о-о… – спромігся видати я.
-Подаруй мені кілька своїх цигарок, будь-ласка. Я мовчки вийняв пачку і подав дружині три штуки.
-Так, а тепер будемо їх виганяти… – і моя доморощена знахарка поставила у зазначений кут бочечку, викришила туди тютюн з цигарок і хвилини зо дві щось над усім цим шепотала, тоді р-р-раз! – і закрила бочечку кришкою.
-Все, тепер їх потрібно вивезти подалі звідси… Ти нас не підкинеш? Бажано за місто.
Я був так вражений, що просто кивнув головою, натягнув куртку, взяв ключі від машини повіз дружину випускати злиднів. Мікрохвильовку я забув.
-Ти нічого мені не хочеш пояснити? – врешті запитав я, поки ми їхали за місто.
-Ну… Мені завжди було цікаво на практиці спробувати те, про що я стільки знаю теоретично. А тут така нагода випала… Я вирахувала, звідки у нас злидні. Я повернулася два тижні тому з експедиції, так у Великих Кутах я у бабусі була… Її Гаврилихою кличуть. Мене відраджували до неї йти, казали, вона з нечистою силою знається. І правда, вона такого понарозказувала — на монографію вистачить. Хоча від того, що сама щось лихе практикує — відмовилася навідріз. Але інтуїтивно я відчувала… лукавить вона. От і на дорогу так нав’язувала грушки зі свого саду, ще й у якусь шмату їх завернула… От і підкинула нам злиднів. Але насправді ми самі винні.
-У чому це ми винні? – автоматично запитав я.
-Розумієш, зло чіпляється до людини, якщо йому є за що вчепитися. Скажімо, злидні чіпляються, якщо людина бездумно тратить гроші, не слідкує за збереженням свого майна, не дбає про майбутнє… От ми з тобою… Вже пів року одружені, але ж ми не змінили способу свого життя. Ми багато часу проводимо з друзями, багато подорожуємо. Купуємо багато речей, без яких можемо обійтися, зовсім не шануємо ті речі, які маємо… У квартирі у нас хронічний “творчий безлад”, половина завалена моїми паперами, половина твоїми… Ми живемо одним днем, зовсім не плануємо свого майбутнього. Але ж нам час думати про справжню сім’ю…
Я розумів, на що вона натякає. Це тема для довгої розмови, і потреба у цій розмові давно назріла. Як тільки я відкрив рота, щоб власне, цю розмову розпочати, Іринка на мить завмерла і запитала:
-Ти чуєш ці звуки? Якийсь писк?
-Ні. То, певне, знадвору.
Але Іринка не припиняла прислухатися, і врешті притулила вухо до бочечки, яку увесь час тримала на колінах.
-Ці звуки лунають звідси… тільки то не писк. Більше схоже на чхання… – Іринка обережно відкрила кришку. – Поглянь… Вони чхають…
-Хто?
-Ну вони… Злидні… – Іринка круглими очима дивилася то на мене, то в бочечку.
Іринко, це вже занадто. Я і так, скільки міг, робив вигляд, що серйозно ставлюся до твоєї шаманської витівки. Ти етнограф, тобі закортіло провести ритуал, який ти записала під час експедиції. Це зрозуміло. Я навіть готовий вірити, що після цього наші речі перестануть битися і ламатися, а до грошей ми справді почнемо ставитися уважніше. Але ти, здається, забавилася.
-А ти сам подивися… – пошепки запропонувала Іринка.
Я не витримав і припаркувася.
-Давай сюди, – я сердито вихопив бочечку з Іринчиних рук і зазирнув досередини. Звідти на мене подивилися три пари оченят. Трійко маленьких гиденьких зморшкуватих чоловічків несамовито чхали, вочевидь, від запаху тютюну. На лисих голівках стирчали ріденькі волосинки, колінця істотки підібгали до грудей, і тоненькі ніжки ховали під дрантячком, яке слугувало їм одежею. Я швидко закрив кришку і подивився на Іринку:
-ЩО ВОНО ТАКЕ? – запитав я, карбуючи кожне слово.
-Злидні, – смиренно відповіла Іринка. – Якщо і далі слідувати вказівкам, їх потрібно добряче замакітрити, що назад дороги не знайшли.
-Замакітрити… Ну давай… макітрити…
Іринка вийшла з машини, я — слідом за нею. Далі вона зійшла з траси і пішла лісом. Я мовчки йшов за нею, поки ми не вийшли на невеличку галявинку. Іринка вийшла насередину галявинки, і раптом почала швидко крутитися навколо власної осі з бочечкою в руках. Тоді різко зупинилася, гупнула бочечку на землю і гукнула:
-Втікаймо!
Іринка схопила мене за руку і ми побігли назад до машини. Коли ми врешті опинилися в салоні і відхекалися, я запитав:
-А чого ми так гналися?
-Щоб злидні не встигли нас за одяг схопити і назад не повернулися. Це якщо вірити методу виганяння злиднів баби Михайлини з Великих Кутів. А насправді — мені просто стало страшно…
Дорогою додому ми мовчали. Не знаю, про що думала Іринка, а я намагався сам собі пояснити побачене. Я в житті не повірю, що то були злидні. Чи краще казати Злидні? Тоді це, мабуть, просто … розіграш. Точно! Вони там у своєму інституті вигадали. Рубрика “Етнографи жартують”, так би мовити…
-Гаразд, Іринко, визнаю твою майстерність і дотепність. Це був класний жарт, і зіграла ти дуже натурально. А тепер саме час зізнаватися. І ляльок покажи, вони просто вражаюче натуральні, – завершив я викривальну промову.
-Я тебе не розігрувала… Для мене це було такою ж несподіванкою, як і для тебе… – не здавалася Іринка.
-Припини! Те мене дурнем вважаєш?! Пожартувала, і годі! Ти знаєш, я люблю добрий гумор, але жарт має вчасно закінчуватись! – моє роздратування наростало, і я сам не помітив, як підвищив тон.
-У це важко повірити, але…
-Досить! – перервав я. – Куди тебе відвезти?
-Не знаю. Додому… – Іринчин голос був зовсім тихим, що недвозначно свідчило про її образу.
Решту дороги вона не зронила ні слова. Я так само мовчки висадив її коло будинку і поїхав на роботу. День видався метушливим, я й не згадував ні про нашу пригоду, ані про конфлікт. Я повертався додому лише з однією думкою — гарно відпочити. Припаркувався на звичному місті, поглянув на вікна — темно… Дивно. Іринка мала б бути вдома.
Квартира була темною і порожньою. Ні Іринки, ні записки, куди вона ділася. Мобільний… Не бере слухавку.
Так… До тещі поїхати вона не могла, вісімдесят кілометрів в один бік через дріб’язкову сварку — то занадто. Час обдзвонювати коліжанок. Дівчата так люблять після сварок з коханими збиратися разом і жалітися одна одній. Але жодна з трьох коліжанок не знала, де Іринка, і нічого не знала про нашу сварку. Подумки сам собі пообіцяв не панікувати і подзвонив в лікарню швидкої допомоги, відповіли: “Немає такої”. Те саме відповіли ще у кількох медичних закладах, а у міліції співчутливий чоловічий голос порадив не хвилюватися: “Заяву приймають тільки якщо особа відсутня три доби. Та не переживай, чоловіче, набридне “дутися” – з’явиться. Вона десь у тещі ховається або у коліжанки. То вона так провчити тебе хоче, повір моєму досвіду…”. Я подрімав, випив, певне, відро кави, і поїхав у Іринчин інститут.
На другому поверсі була кафедра етнографії, там я сподівався знайти її професора чи принаймні когось із колег.
-Доброго дня… Ви не підкажете, де я можу знайти професора Тимчука? – звернувся я до тітоньки, що сиділа за столом коло дверей.
-У професора зараз лекція у п’ятого курсу… – тітонька поглянула на настінний годинник, – почекайте двадцять хвилин.
Я тинявся коридором, намагався читати оголошення, газету студентської ради, але хвилини здавалися гумовими. Нарешті я побачив професора, який крокував у напрямку кафедри.
-Доброго ранку, професоре… – підскочив я.
-Ааа, Олексію… Доброго ранку. Ви чекаєте на мене?
-Так… Професоре, Ви часом не в курсі — моя дружина не збиралася у чергову експедицію чи відрядження? – запитав я.
-Вона вчора приїхала на кафедру, хоча у неї був вихідний… Іринка була у поганому гуморі, я нічого у неї не питав, хоча запідозрив, що у неї якісь особисті негаразди. Далі вона попрохала у мене кілька відгулів, сказала, що хоче повернутися у якесь із сіл, де була під час останньої експедиції. Сказала, що хоче перевірити унікальну інформацію. Тож вона, мабуть, поїхала. А Вам не сказала, бо сердилася на Вас…
-Спасибі… Так, я пригадую, що вона щось таке згадувала… – пробурмотів я, усвідомлюючи, що виглядаю зараз ідіотом. Керівник моєї дружини знає, де вона, а я — ні.
-Нема за віщо. Ви дайте їй трохи часу. Вона охолоне і сама вийде на зв’язок. Кажу Вам, як чоловік з тридцятирічним сімейним стажем, – усміхнувся професор.
-Так, мабуть…
-Всього доброго, юначе, – і професор зник за дверима кафедри. Я знову набрав номер Іринки. Механічний голос радісно повідомив, що абонент поза зоною дії мережі.
Я змушений був поїхати на роботу. Там залагодив нагальні справи і взяв три дні відгулів. Я не міг чекати, поки Іринка змилосердиться і підніме слухавку. Мене насторожувала ця ситуація, бо така поведінка була нетиповою для Іринки. Ні, поїхати вона могла, але обов’язково відповіла б на дзвінок і спокійно пояснила свій вчинок. Щось трапилося, і я мусив з’ясувати, що саме. Я негайно мав їхати у Великі Кути.
Речей узяв мінімум: кинув у наплічник теплого светра, білизну, ліхтарик, перелічив гроші у гаманці і доклав кілька купюр, ще вирішив взяти дощовика і мінімальний запас харчів. А головне — я знайшов достатньо велику і недавню Іринчину фотографію.
Мені здалося доцільним якомога точніше відтворити маршрут Іринки, тому автівку я залишив. Вирушив на автовокзал, з якого проводжав Іринку у ту експедицію. Вели Кути знаходилися у іншій області на відстані двохсот кілометрів, тому автобуси ходили туди лише двічі на день, і до наступного було майже три години, то ж я блукав автовокзалом і показував Іринчине фото усім — касиркам, прибиральницям, продавцям у магазинчиках. Марно. Звичайно, тут за день проходять сотні дівчат, а моя Іринка ніякими особливими прикметами не відзначена.
Я випив ще кілька літрів поганої кави і зажував її двома пиріжками, доки чекав автобус. Водій теж Іринки не пам’ятав.
Великі Кути виявилися насправді невеликим селом на межі двох областей, далеко від обласного центру, і, здавалося, від цивілізації загалом. Водій висадив мене на трасі коло перехнябленої зупинки з табличкою “Великі Кути”, і я ще зо два кілометри чимчикував дорогою, доки побачив кілька хат.
Доки я їхав, намагався пригадати якомога більше почутих від Іринки подробиць про Великі Кути. Так, вона розповідала про бабу Гаврилиху… Наче та підкинула нам злидні, та й загалом неприємна особа… І ще про якусь бабусю, яка їй про замовляння і ритуали розповідала… Як же її… Баба Михайлина! Так, шукаємо бабу.
Я зазирнув за паркан найближчої хати і побачив дрібненьку жіночку, що поралася на подвір’ї:
-Помагай Боже… – сказав я і сам здивувався, звідки я таке знаю, – чи не підкажете — чи є у вашому селі зараз етнографи з міста?
-І Вам дай Боже, – підвела голову жіночка, – були етнографи, але давно…Мабуть, уже місяць, як поїхали…
-Спасибі… А тоді ще підкажіть, як знайти бабу Михайлину?
-Михайлину? То Вам на інший кінець вулиці, друга від краю хата, стара така, тинькована, – жіночка знову опустила голову і продовжила щось перебирати, а я пішов далі вулицею.
Власне, це і вулицею було важко назвати. Просто хати у один ряд праворуч, і вигін, на якому паслися кілька корів та гуси — ліворуч. І ще, до свого сорому, я не знав, що таке “тинькована хата”. О, здається, ось вона. Старенька хатка, помальована наче вапном, на даху стара черепиця, що покрилася подекуди мохом. На подвір’ї ліниво греблася самотня курка, попри паркан все заросло кущами малини.
-Бабусю Михайлино!.. – загорлав я. З-за хати вийшла зморшкувата бабуся з паличкою, поперек перев’язаний хустиною.
-Це що тут за онук такий галасливий? – запитала бабуся несподівано твердим владним голосом.
-Пробачте… – я вдруге за день відчув себе дурнем.
-То чого тобі, внучку? – бабуся була з гумором.
-Кілька тижнів тому у вашому селі були етнографи. Серед них була моя дружина, – я вийняв фото. – Чи не бачили Ви її вчора?
-Поглянемо… – бабуся через паркан взяла з моїх рук фото і на витягнутих руках почала її вивчати. – Іринка! Приїхала вчора увечері, ночувала у мене.
Мені відлягло від серця.
-То вона тут? Можу я з нею побалакати?
-Чого б це ти не міг побалакати з власною дружиною? Повернеться — побалакаєш.
-То її нема? Скажіть, куди вона пішла, і я її знайду.
-До відьми пішла, на хутір Коваль. Це далеченько, кілометрів сім буде. Вже ніч на порозі, куди ти підеш. Вночі в лісі тобі робити нічого. Заходь, переночуєш і зранку підеш, якщо чекати терпцю не маєш, – бабуся відкрила хвіртку і впустила мене на подвір’я.
-Сама?! Через ліс?! До відьми?…- я знову напружився.
-Чому сама? З онучкою моєю, з Галею. Онучка моя слабує з дитинства, на астму. От двічі на рік до відьми навідується, та їй трави дає і настоянку. Галинка два тижні це п’є, і тоді на півроку забуває про астму.
Я й не помітив, що сутеніло. Зайшов слідом за бабусею Михайлиною в хатинку і наче потрапив у вісімдесяті роки минулого сторіччя. У одному кутку — ікони, у іншому — телевізор “Електрон” здоровенна шафа і сервант з посудом, ще розкладний тапчан із складеною в головах постіллю і стіл з трьома кріслами.
Зараз повечеряємо, я картопельки наварила, огірочкив маю кілька… – бабусин голос лунав із сусідньої кімнати. Там вміщалося лише ліжко і піч, колись справжня, а згодом перероблена на опалювання газом. Бабуся і справді принесла до кімнати дерев’яну дощечку і паруючу каструлю:
-Допомагай-но, – я поставив дощечку на стіл а вже на неї — каструлю. – молодець, метикуєш, – одобрила бабуся і знову зникла. Я вийняв із наплічника упаковку чаю, шматок загорнутого у плівку сиру, маленьку буханочку хліба з курагою та чорносливом, “Десертний” називається, пачку пісочного печива… Це все любить Іринка. Я віз це для неї.
-О, який ти запасливий. Смаколики усілякі… А чай свій заховай, тут такого не пють. Я тебе своїм пригощу, оціниш.
Ми неквапливо вечеряли. Сало було смачнючим, картопля розсипчатою, а чай розслабив мене остаточно.
-А як тебе, внучку, звуть? – надумала поцікавитися бабуся.
-Олексієм.
-Олексієм… Як мого покійного чоловіка… Добрий був, царство йому небесне, хоч і запальний. Бувало, нагримає, а за хвилю уже перепрошується… – лукаво глянула на мене бабуся.
-Нажалілася Іринка?
-Ні, Олексійку, ні… Іринка твоя, я помітила, як телефон дзвонив, на нього дивилася, а трубки не брала. А ти приїхав, хоч не знав напевне, що вона тут. Не ревнуєш, бо не допитуєш, чим вона саме приїхала, з ким до відьми пішла… Отже посварилися, а примчав ти, бо трохи провину за собою чуєш…
Ну не бабуся, а Агата Крісті.
-Ми посварилися через таке… Не знаю, як і сказати. Через злидні, словом, – і я переповів бабусі нашу пригоду.
-Не віриш, отже, що Злиднів побачив… А ти повір. І Злидні, і домовик, і мавки, і ще багато хто. Що живуть вони не лише у народних переказах, а й насправді. От Іринка повірила. Спочатку повірила, а тоді — побачила. А ти навіть побачивши, віри не ймеш…
-Тобто Ви стверджуєте, що всі вони реальні? Тобто справжні? – я намагався не ускладнювати розмову незручними для бабусі словами.
-Олексійку, ти не турбуйся, я сорок п’ять років у школі пропрацювала, у сусідньому селі. З них двадцять — директором… Тому ти на мій зовнішній вигляд не зважай, старість зазвичай не окраса… Так от, стосовно реальності… Реальністю для нас стає те, у що ми віримо. Це ж так просто. Наче увесь світ змовляється, щоб підтримати нашу віру і надати нам докази нашої правоти. Іринка якоїсь миті повірила, що усе, що вона так пильно вивчає, існує насправді.
-Тобто вона собі це навіяла…- я все ще намагався пояснити події зрозумілими мені категоріями.
-А з тобою важче, ніж я думала… Спробую по-іншому. Прислухайся. Чуєш шкряботіння. Як ти думаєш, що це?
-Не знаю… Мабуть, миші, – я миттєво відчув себе учнем її школи.
-Правильно. Слухай далі, – звеліла бабуся Михайлина. Раптом нагорі, вочевидь на стрісі, щось загуркотало, а тоді гримнуло. Склалося враження, що хтось тягнув дерев’яну табуретку, а тоді вона перекинулася. – А це що? – продовжила екзамен бабуся.
-Та не знаю я… Наче хтось табуретку перекинув. Кіт? – в’яло припустив я.
-Домовик, – видала козир бабуся, – не віриш?
-Звичайно, ні.
-Господарю! Дай знак! – гукнула бабуся у напрямку стелі. За мить звідти долинули два постукування, наче хтось тією табуреткою двічі гримнув.
-О… Просить не турбувати. Зайнятий, – розшифрувала бабуся.
-Це співпадіння… – кволо опирався я.
-Нехай… – бабуся наче і не збиралася нічого доводити, – змінимо тему.
-Гаразд, – погодився я і тему змінив. А ота жінка, Гаврилиха… Іринка розповідала, вона недобру славу в селі має.
-Гаврилиха нещасна. Не її вина, що вона важку вдачу має. Вона насправді дика баба.
Я не очікував від милої бабуся таких слів на адресу іншої людини. Михайлина, певне, зауважила мій спантеличений вираз обличчя:
– Я не лихословлю, не дивись так осудливо. Дика баба — так у нас звуть лісовичку. Покійний чоловік Гаврилихи власне, звався Гаврилом. Він родом з нашого села був. Поїхав до Сибіру на заробітки, пробув там років двадцять. За цей час його батьки повмирали. От приїхав сюди, самотній, хоч і при грошах, хата пусткою стоїть. От і запив Гаврило, сильно запив. І десь зоп’яну зловив у полі цю бабу. Воно, знаєш, як дику бабу у полі зловити і додому принести, то вона дуже роботящою і хазяйновитою виявляється. От вона і взялася за Гаврила: він пити покинув, господарку завів, машину купив. Жили вони як чоловік і дружина десь років із двадцять п’ять. Гаврило її Клавою кликав. А як помер, дуже вона тужила, Гаврилиха. До лісу повернутися не може, і серед людей без Гаврила жити не може… Отож вона не дуже лагідна буває. Але Злиднів вона не підкидала. Вони зазвичай самі чіпляються.
-Зрозуміло… – мій мозок важко “перетравлював” інформацію. – А той ритуал, з якого все почалося… То якась магія? Це ж Ви його розповіли Іринці…
-Ритуал звичайний. Нема у ньому нічого лихого, як не шукай. Та й не розповіла я Іринці нічого унікального. У нашому селі всі уміють знімати вроки, замовляти нескладні хвороби, захистити себе і господарку від лихої відьми, дехто — навіть грозу розігнати або навпаки, дощ викликати…
-Тобто у вашому селі всі у це вірять?
-Знов за рибу гроші… Олексійку, от ти у себе в місті у те, що автобуси їздять, віриш?А в те, що будинки стоять? А в те, що магазини працюють? Ти ніколи над цим не замислювався, бо це для тебе природно, звично. Це твоє середовище. А це — наше середовище. Так зрозуміліше? Ооо, уже час спатоньки. Ти поміркуй, поки засинатимеш, – усміхнулася бабуся.- Ось, стели собі, на цьому Іринка твоя спала. Завтра розбуджу тебе раненько.
Я постелив, ліг і заснув, ледве дотулившись до подушки. Але вже за кілька хвилин мене розбудив шепіт:
-Олексію, вставай, уже світанок… – наді мною стояла бабуся Михайлина. – Поснідай швиденько, і вирушай. Вночі приїхав Вовк, підійди до нього і попроси гарненько, то він тебе до відьми проведе.
Зі сну я не дуже добре метикував, тож про Вовку не зрозумів. Попрохав у бабусі умитися і сів снідати — запашний чай і кілька канапок зникли за хвилину.
-Бабусю, ви казали, що хтось мене до відьми проведе… – тепер я готовий був сприймати нові порції несподіваної інформації.
-Так. Вночі сусід мій приїхав, я чула, як мотоцикл його гуркотів. Тут раніше його дід та баба жили, то й хатку йому у спадок залишили. Він навідується сюди частенько, особливо в теплу пору, часом із собою туристів привозить, водить їх нашими лісами. Ти його попроси, може домовишся…
Я подякував, як умів, бабусі Михайлині, і попрощався. Встиг лише зауважити, що вона крадькома мене перехрестила… Я колись зрозумію цих людей: домовики, злидні, замовляння — і перехрестила…
На сусідньому подвірї’я справді побачив мотоцикл, а коло нього — зразково-показового байкера. Куртка- “косуха”, шкіряні штани, високі шнуровані черевики і довге, зібране у хвостик волосся. Байкер сидів на порозі хати і курив люльку:
-Доброго ранку… Ви Вовка? – бовкнув я .
-Ні. Я Михайло, – вийняв люльку з рота байкер.
-А де Вовка? – мій язик зранку випереджував мозок.
-Не знаю, – меланхолійно відповів байкер Михайло, але секунд за десять додав, – Але мене називають Вовком. Іноді. Близькі. То чого тобі, чоловіче?
-Бабуся Михайлина казала, ти до відьми можеш провести… Я заплачу, – я поліз за гаманцем, бажаючи продемонструвати свою платоспроможність.
-Не поспішай. Я тебе ще нікуди не привів, – байкер підвівся, і виявилося, що він на добру голову вищий за мене, – почекай тут.
За кілька хвилин Михайло вийшов з хати у камуфляжі і з наплічником, незмінними залишилися лише черевики. Мовчки закрив хвіртку і кинув мені через плече:
-Не відставай…
Я крокував позаду нього, призвичаївшись до широких Михайлових кроків. Чомусь мовчання мені видавалося напруженим, і я вирішив зав’язати невимушену бесіду:
-Бабуся Михайлина казали, ти туристів сюди водиш… Провідником працюєш?
-Не зовсім, – Михайло дав мені змогу з ним порівнятися і йти поруч, – людей сюди я приводжу дуже рідко, і лише надійних.
-Тут якісь секретні об’єкти? – поцікавився я, втішений, що Михайло підтримай розмову.
-Свого роду. Якщо коротко — тут колись були язичницькі капища. До наших днів збереглися кілька кам’яних брил з малюнками та написами, в глухому лісі, далеко від так званої цивілізації… На них просто так не натрапиш. Там дуже мальовничо, поруч потік з льодяною водою. Сьогодні такі місця модно називати “місцями сили”.
-Пробач за допитливість… А ти звідки про них взнав?
-Я тут виріс. Мене дід виховував, він мені капище і показав… А зараз помовч і ступай за мною крок у крок, – перервав розмову Михайло.
Справді, Михайло завів мене у геть непрохідні хащі, навіть стежки там не було. Я уважно дивився під ноги, і раптом почув далекий голос: “Лесику…” То, безсумнівно була Іринка! Тільки вона мене так називала, у особливі моменти… Я намагався зрозуміти, звідки долинає голос:
-Михайле, стривай… Там Іринка…
Але Михайло пішов далі і мене не чув. Я озирався у пошуках Іринки, доки нарешті побачив її. Кохана манила мене рукою, і я стрімголов помчав до неї, геть забувши про Михайла:
-Іринко, що ти тут робиш?
-Тебе шукаю, – зазираючи мені в очі, прошепотіла дружина. – Я так за тобою сумувала…
-І я, я теж сумував… Пробач мені за ту сварку… Але ти теж хороша! Втекла, налякала мене…
Іринка мовчала, лише обвивала руками шию, гладила по обличчю… Тоді взяла за руку і повела за собою.
-Куди ти мене ведеш? Ти знаєш вихід з цього лісу?
-Не бійся… Вір мені… – Іринка озирнулася і знову зазирнула мені у очі.
-Стій! – на тому місці, звідки ми встигли відійти з десяток метрів, стояв Михайло. – Не дивися їй в очі і ходи сюди.
-Михайле, ти чого? Знайомся, це моя Іринка…
-Ні, не Іринка, – Михайло недобре дивився на мою дружину. – Відпусти його і забирайся по-доброму…
-Він мій… – вже не шепотіла, а шипіла Іринка.
-Це не твоя дружина, це літавиця. Злий дух у жіночій подобі. Відчула, мабуть, твою тугу, і перекинулася на твою Іринку. Звабить тебе, а тоді покине десь у болоті… -Відпусти його і йди своєю дорогою! – наказав Михайло як виявилося, не моїй дружині…
-Не віддам.. – шипіла Іринка, міцно тримаючи мене за руку.
Я відчув, що її долоня з прохолодної стає крижаною і липкою водночас. Раптом я побачив, як десятки Іринок виходять з-за дерев і стають поруч з нами. Неймовірне видовище… якби у Іринок так не палали очі, а обличчя їм не спотворювала лють.
Я розгубився, намагався вивільнити руку, розчепити “Іринчині” пальці… І боковим зором побачив — щось відбувається з Михайлом. Він раптом вихопив з-за пояса ножа, не дивлячись, увіткнув у землю, а тоді перекинувся через ножа. Залишився стояти “на чотирьох” – опираючись на пальці рук і носки своїх черевиків. А тим часом обличчя Михайла змінювалося, далі він почав робити такі рухи, як зазвичай робить пес, струшуючи з шерсті воду. І за мить я стояв у найдивнішій компанії — натовп “Іринок” проти здоровенного вовка… Вовк вишкірив зуби і попер не мене. “Гаплик. Або цей натовп поволоче мене в ліс, або розбере перевертень. А якщо вони зараз почнуть битися, з’ясовуючи, чия я здобич?..” – промайнуло у моїй голові. Та я відчув, як головна “Іринка” послабила хватку:
-Ти сссильнішшший… – шипіла вона, відступаючи. Разом з нею почали відступати і інші “клони”, тоді вони дивним чином розсипалися на частинки і загуркотіли у верхівках дерев потужним поривом вітру. Коли все стихло, я знову побачив Михайла, який спокійно закладав ніж у ножни.
-То от чому тебе кличуть Вовком…Ти перевертень…
-Ти дивовижно спостережливий. Але краще “вовкулака”… І, оскільки все одно твоїх запитань мені не уникнути, я краще розкажу тобі сам те, що вважаю за потрібне. -Я спадковий вовкулака. Такими були мої батько і дід. Мати, як дізналася, з ким живе і кого народила, втекла світ за очі. Батько залишив мене діду, а сам подався заробляти. Років п’ятнадцять тому нам прислали телеграму, що він загинув. Отож мене виховував дід, який помер три роки тому. Ні, я не перекидаюся з гучним виттям, і одяг на мені не рветься. Просто у певному… скажімо, паралельному, світі я існую у тілі вовка, і за допомогою нескладного ритуалу міняю людське тіло на вовче. Я зберігаю людську свідомість і повністю себе контролюю, але це лише завдяки допомозі відьми і моїм власним тренуванням. Ні, від повного місяця я ніяким чином не залежу. Я не знаю, чи можна мене вбити срібною кулею. Мене ще не вбивали. Це все.
Залишок дороги ми йшли мовчки. Вийшли з лісу на велику сонячну галявину, і я зауважив, що уже минув полудень. Отже ми в дорозі приблизно п’ять годин. Дивно. Але їсти зовсім не хотілося, а ще я зрозумів, що усі п’ять годин я не палив. Вийняв цигарку, запальничку, кілька разів затягнувся. Дивне відчуття — цигарка наче безсмаковна. Я загасив її, але на землю чомусь викинути не зміг, запхав недопалок до кишені.
-Якщо ми вже тут, я можу провести тебе до капища. Така нагода звичайні людині випадає вкрай рідко. Якщо ти відкриєш каменю своє серце і впустиш у себе його силу, він покаже тобі твоє найпалкіше бажання. Можливо, взнаєш про себе щось нове…
-Гаразд… – я не заперечував, але був упевнений, що тепер мене важко здивувати. Після вовкулаки і перелесниці вчорашні Злидні здавалися дитячими іграшками.
Тим часом ми знову занурилися у гущавину. Хащі здавалися непролазними, але Михайло йшов, прибираючи з нашого шляху гілки дерев, переступаючи коріння, одному йому відомою невидимою стежкою. Раптом дерева розступилися, і на маленькій галявині я справді побачив три камені, вищі людського зросту. На найбільшому викарбувані незрозумілі письмена.
-То що мені робити? – поцікавився я.
-Просто зручно сядь. Заплющ очі, розслабся і прожени з голови думки.
Легко сказати “прожени думки”! Та зі мною за останні два дні трапилося більше, ніж за два роки! І дивніше, ніж за все життя… Та й що камінь може мені про мене повідати? Ну які у мене бажання? Знайти Іринку, перш за все… Що іще… Не працювати найманим працівником, а мати власний бізнес? Зміти автівку на престижнішу? Гаразд, виганяємо думки…
Я сидів і підставляв обличчя сонечку. Не знаю. Скільки минуло часу, хвилина, десять… Здається, я задрімав, бо побачив дивний сон: маленька дівчинка, років, мабуть, двох чи трьох, смикала мене за руку і щось говорила. Я не чув звуку, але здається, вона мене кудись кликала. Я не йшов, лише дивився на неї. У дівчинки були карі Іринчині оченята…
Мене наче окропом обдали! Я смикнувся, розплющив очі… То була моя донечка. Наша з Іринкою. Невже це справді моє найпотаємніше бажання?
За кілька метрів від мене у “позі лотоса” сидів Вовк. Очі його були розплющеними, але погляд – розфокусованим. Вовк помітив, що я закінчив спілкування з каменем і дивлюся на нього:
-Судячи з твого шаленого погляду, спілкування з каменем тебе таки вразило, – вперше з часу знайомства усміхнувся Вовк. – Не розповідай. Але ти повинен подякувати каменю за його подарунок. Залиши коло підніжжя щось гарне… Маєш якусь їжу?
Я усміхнувся у відповідь і вийняв з кишені маленьку упаковку печива, відкрив і поклав печиво коло каменя.
Ще двадцять хвилин мандрів хащами — і ми знову вийшли на галявину. Там стояла звичайна сільська хата, хіба що дуже стара.
-Прийшли, – повідомив Вовк, але я і сам здогадався.
Вовк звелів почекати перед хатою, а сам, низенько пригнувшись, пірнув у двері. За кілька хвилин він вийшов і подав мені руку:
-Прощавай. Я привів тебе туди, куди ти хотів. А тепер мені час іти. І не пропонуй мені грошей. Ти вже заплатив мені — неймовірно кумедними виразами твого обличчя, коли твій світ стикався з моїм.
Вовк пішов, не озираючись, туди, звідки ми прийшли. Я повернув голову і побачив на порозі жінку років сорока. У неї був цілком “міський” вигляд: коротка стрижка, джинси, гольф.
-Вітаю. За якою потребою Ви пройшли такий шлях? – першою почала незнайомка.
-Я шукаю свою дружину. Мені сказали, вона пішла до відьми… – відповів я і тут же подумав, що, мабуть, не варто було називати отак прямо відьму відьмою.
-О, то Ви чоловік Ірини! Сюрприз вирішили влаштувати? Проходьте, вона за хатою.
Я обійшов хату і справді побачив Іринку. Вона сиділа на зрубі і пила щось з кухлика. Коло її ніг крутилася маленька сіра кішка. Я кількадесят секунд стояв і просто дивився на неї — втішений, що з нею все гаразд, і що вона просто сидить тут, така красива і така моя… Врешті я наважився дати про себе знати:
-Іринко, – покликав тихенько, щоб не злякати.
-Олексійку! Ти як тут опинився?
“Олексійку”. Непогано, не “Лесику”, але й не “Олексію”…
-Ти образилася на мене, зникла, нічого нікому не сказала… Я ж хвилювався, – я присів поруч.
-Я не зникала. Не заперечую, мій вчинок був досить імпульсивним. Я справді трохи образилася, але швидко забула про наш маленький конфлікт. Мене цікавили виключно Злидні, точніше, те, чому вони матеріалізувалися. Я вирішила негайно це з’ясувати: переслухала ще раз диктофонні записи бесід з мешканцями села, перечитала свої нотатки, і прийшла до певних висновків… Вельми своєрідних. Зокрема, я зрозуміла, що має бути хтось, хто знає правду. Спочатку гадала, що це бабуся Михайлина, а тоді дізналася по відьму. Хоча вона швидше знахарка. До речі, у наш перший приїзд нам чомусь про неї не розповідали.
-То ти так захопилася, що просто забула попередити, що їдеш на кілька днів?
-Я написала тобі записку: залишила на столі твій відкритий ноутбук, там створила документ і величезними літерами написала, куди їду і коли приїду.
-Але ж ти не брала слухавки, а я дзвонив десятки разів.
-Спочатку я і справді не мала особливого бажання розмовляти. Боялася, що ти захочеш продовжити сварку, за будь-яку ціну довести мені, що саме ти маєш рацію. А вчора раненько я вирушила до відьми, а тут сигналу мобільного зв’язку нема…
-От ми все і з’ясували…- підсумував я.
-Ні, не все, – заперечила Іринка. – Тепер ти мені віриш? Віриш, що Злидні були справжніми?
-Кохана… Після того, що я побачив протягом останніх двох днів, я вірю тобі беззаперечно. Я мушу тобі про все розповісти…
Моя розповідь не зайняла багато часу, але була дуже емоційною. Я розмахував руками, витріщав очі і намагався підсилити оповідь різноманітними звуками. Коли я завершив, нарешті відчув і голод, і спрагу:
-Можна сьорбнути із твого кухлика? Я востаннє їв десь о пів на восьму ранку, а зараз уже…- я вийняв мобільний, – … п’ята дня!
-Пригощайся, – простягнула Іринка посудину. Я відпив великий ковток і ледве змусив себе ковтнути:
-Це молоко! А з яких пір ти п’єш молоко?
-Не знаю… Воно так мені гарно запахло… От мене Віра і пригостила.
-Віра?
-Так звуть знахарку. Ходімо, – Іринка підвелася, і ми повернулися на подвір’я.
За десять хвилин ми втрьох сиділи під хатою за столом і балакали. Знахарка Віра виявилася дивовижною співрозмовницею:
-Я не знаю, який вік капища. Науковці, яких одного разу сюди Вовк, припускають, що пістори тисячі років. Також ніхто точно не може розшифрувати письмена на найбільшому камені… Відомо лише, що камені були посередником у спілкуванні між світом людей та духами природи. З деякими духами люди співпрацювали, з деякими — просто мирно співіснували, деяким протистояли. Але часи змінилися, з поширенням християнства більшість духів почали віддалятися, а згодом і уникати людей. Гармонія була порушена, світ людей назавжди змінився, а світ духів змушений був шукати нового прихистку. Якщо не заглиблюватись: існує наче два світи — людський світ практично без духів і світ духів, що вкрай рідко контактують з людьми. Для деяких духів це стало фатальним. Скажімо, духи домашнього господарства практично зовсім зникли… Вони більше не можуть жити коло людей, але і без людей жити не можуть. Невдалі спроби контакту домашніх духів і людей модно було називати “полтергейст”.
Але давні племена, які тут жили, влаштували капище на унікальному місці. Енергетика, яку породжує земля, помножилася на силу сакрального місця… і утворилася унікальні місцевість. Те, що всюди залишилося лише у вигляді легенд та забобонів, тут живе у первісному стані. Це наче… заповідник. Духи, що тут живуть, дуже давні. Вони звикли контактувати з людьми, і тому село Великі Кути стало основним осередком цієї взаємодії. А коли у селі з’являється хтось новий, вони неймовірно втішаються і починають активно “іти на контакт”. Так, до речі, було із Злиднями. Вони, між іншим, цілком позитивні персонажі. Застерігати людей від марнотратства і безгосподарності – гарне призначення. І мені вчора довелося потрудитися, щоб повернути їх сюди назад…
-Так, – підтвердила Іринка, – ми з тобою їх завезли хтозна куди, а це, виявляється, наче кошенят безпорадних викинути…
-Ми ж не знали, – виправдався я, – та й злякалися добряче… Пробачте, Віро, а -Вам тут не страшно? Сама, у лісі…
-Не страшно. Власне, це хутір. Був колись. Мій прадід був ковалем, і, як подейкують в селі, традиційно знався з чортом, – усміхнулася Віра. – Він і збудував тут хату, привів із села дружину. Прадід увесь час проводив у кузні, і прабабуся від нудьги збирала трави і переймала від матері уміння повитухи. Дід теж був ковалем, але працював уже в колгоспі, у сусідньому селі. Бабуся приїхала туди по розподілу, працювати фельдшером. Мама втекла було в місто, закінчила медичний інститут, працювала у райцентрі сусідньої області. Там познайомилася з батьком, але життя якось не лагодилося… Дитинство я провела тут, на хуторі, а в школу пішла у місті. Дитина з глухого хутора в міській школі — це, скажу я вам, окрема історія… Я теж закінчила медичний інститут, і паралельно переймала від бабусі те, чому вона у свій час навчилася від свекрухи. Це унікальні знання, здобуті довгою практикою. Я старалася їх не лише зберегти, а й примножити, тож вчилася, де лише могла. Я фітотерапевт і натуропат, якщо подобається — називайте знахаркою… А сільські за звичкою кажуть “відьма”… Позаочі, щоправда. У кожному порядному селі має бути відьма. Якщо її нема, люди самі когось … “назначать”.
-А як же усі ці істоти? Хіба не Ви ними … завідуєте? – я підібрав невдале слово, але уже як вийшло. У відповідь Віра дзвінко розсміялася:
-Кажу Вам іще раз: ми просто співіснуємо з ними так, як і півтори тисячі років тому. Зараз територія “заповідника” – це ліс, село Великі Кути і хутір Коваль, де ми з вами, власне, знаходимося. Тут домовики, мавки, перелесники, лісовики — звична справа. Ними неможливо керувати, можна лише співіснувати. Тут і досі знають давні замовляння і ритуали. Гадаю, усе це існує, бо люди в це ВІРЯТЬ. А вірять, бо воно існує… – Віра лукаво усміхнулася. – І зауважте — поряд з усім цим селяни щонеділі ходять до церкви…
За розмовою ми й не помітили, як надійшов вечір. У лісі, виявляється, темніє якось враз, та й темрява нічна — густа і щільна. Вляглися і поснули швидко, бо зранку нас чекала дорога додому.
Віра вивела нас на трасу у рекордні терміни — лише за дві години. Ми піймали автівку і поїхали в один бік, а Віра автобусом – у інший. До квартири ми добралися аж увечері. Я відчинив двері, і ми, взуті і одягнені, втомлено посідали у кухні на табуретки. Мені здалося, що ми не були вдома принаймні місяць.
-Давай просто вип’ємо чаю, увімкнемо телевізор і відпочинемо, – запропонувала Іринка.
-Чудова ідея, – підтримав я, і не піднімаючись з табуретки, увімкнув газову конфорку і набрав у чайник свіжої води. – Між іншим, усе хотів тебе запитати, що у тому великому паперовому згортку, який ти усю дорогу притискала до грудей?
-Віра дала трави. Любисток, череда, м’ята… У цьому немовлят купають. Віра сказала, нам знадобиться швидше, ніж ми думаємо…

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *