Інший (Пролог)

Автор: Інгвар АНТ
Жанр: містичний роман
Анотація:  Я не можу точно сказати, коли у мене почались глюки. Тобто, я почав бачити, те чого насправді в природі не може існувати. Воно просто не реальне, видумане у моїй хворій уяві, а сприймаю його за справжнє. 

Самотність дозволяє мені спокійно думати, читати і копатися в спогадах – заново відкривати моє минуле, дізнатися нарешті, хто я такий. Якщо все піде криво і навскіс, нехай хоча б минуле залишиться зі мною.

Д. Кіз “Квіти для Елджернона

 

“Віддай мою душу в хімчистку і повісь сушитися на паркан, якщо ти не правий…”

Р. Бредбері “На передодні Дня Всіх Святих

 

… душі померлих коли-небудь повертаються на землю, щоб відвідати місця, освячені любовю до тих, кого вони знали за життя, любов’ю, що й тримає за могильним порогом…

Ч. Діккенс “Олівер Твіст

 

Пролог

Перш ніж я розпочну свою історію, хочу щоб всі запам’ятали! В кого проблеми із пам’яттю може записати собі на листочку та приклеїти перед дзеркалом у ванні. Хто думає, що це смішно – попустіться і не тикайте пальцем. Кому дійсно цікаво: всядьтеся по зручніше, наберіться хоч краплі терпіння  і спробуйте вислухати мене.

Ні, я не прошу вас зрозуміти мене. Цього майже нікому не вдавалось, за винятком кількох людей, які знали мене протягом певного часу. Хто з дитинства, хто із шкільної чи студентської парти, комусь вдалось зі мною працювати, але нікому я таки не відкрився повністю. Ви, можна сказати, перші, можливо і єдині. Я не вважаю людей із механічними серцями та пластмасовими посмішками, які вдають зараз моїх друзів, пробують допомогти мені.

Приходять у всьому білому, ніби хочуть бути схожими на ангелів, сидять біля мене розпитують, хитають головою.

– Так, ми вас чудово розуміємо. Розкажіть, що вас турбує, поділіться із нами своїми проблемами та роздумами?

– Та ні чорта, ви не розумієте і не допоможете! – хотілось кричати мені, але я тримався спокійно. Відключивши всі почуття, натягнув маску “ввічливості”, “стриманності” і “хорошого хлопця”, хитав головою, показуючи до них лояльність і відверту щирість. Деколи від такого стану мені хотілось просто блювати. От так. Прямо на їх білосніжні халати та бридкі усміхнені пики.

Цікаво? Що б ви зробили, якби на вас полилась струйка ранішнього горохового супу змішаного із моїм шлунковим соком? Ааа… Думаю, ви б одразу змінили свої набундючені, академічні, тупі гримаси. А посмішки із щирих та лагідних перетворились на природно-відразні. Зате вони б були справжніми. Хоча, як я переконуюсь, у цьому світі мало чого справжнього.

Так, як не дивно, але первинно справжнього мало. Ні, я не говорю про природу, середовище, вежі бетону та металу, що навколо нас. Хоча зважаючи на всім відомого чоловіка із білими вусами та шевелюрою, який час від часу показує язик, то все оточуюче відносне. Так, не справжнє і видумане. Сьогодні воно є, а завтра, як мильна бульбашка, лопає і перетворюється у попередній свій стан. У порожнечу.

Я маю на увазі про справжність людей. Про щирість їхніх дій, почуттів, слів та життя. Про те, що їх зовнішня упаковка, яка може бути привабливою і яскравою, всередині є пустою. Обличчя, що виказує дитячу невинність, чесність та доброту, є ще однією із паперових масок, які приготовані на кожен день, на будь-який випадок. В людських серцях занадто темно для ніжності.

Так, зупиняюсь… Мене знову понесло у русло роздумів та висновків. Просто це все мої спостереження та думки. Деколи, вони самі рвуться на волю, мов неслухняні діти полишають руки батьків, і живуть своїм життям. Хочеться, щоб хоч хтось тебе просто вислухав. Життя мене багато чого навчило, не раз кидало, але ще більше мені показало та відкрило. Я багато чого бачив і тому тепер нічому не дивуюсь. Нічому! Ви розумієте? Та ні, швидше за все ні. Чому? Пояснюю:

– Просто я бачу речі, яких більше не під силу комусь бачити. У кожного своя реальність. Свій маленький світ, безмежний космос, власна вселена. Так, поряд із нашою планетою, материком і країною, кожен утворює свій маленький світ, оболонку, де йому подобається жити, або це його особисте пекло. Як любив говорити мій колишній шеф – “своя зона комфорту”. Вони всі індивідуальні та особливі. Вони неповторні. У них своя історія, початок та кінець. Хоча…

Хоча зараз, люди чомусь пробують жити під однією обкладинкою. Як копії, одного продукту, без виразних рис, які б робили їх індивідуальностями. Вони хочуть бути схожими на один із пластикових дисків, що виходить у мільйон собі подібних. Але пам’ятайте! Диски швидко зношуються і ламаються, люди не виняток.

– А хто тоді ти такий, розумник? – звичайно, що у вас виникне таке запитання.

– А я – помилка! Збій у системі копій. Виступаюча нитка у рівній, однаковій тканині під назвою – система. Я – маленький камінчик, що викинуло на пряму асфальтовану дорогу. Бракована монета, на якій при виробництві пробило штемпелем дірку. І я те саме пусте місце – так думають мої “друзі-янголи”.

Чесно вам зізнаюсь: я – хворий. Як вказано у карточці, списаної кількома нерівними та нерозбірливими почерками, що сам чорт зломить голову: “поліформний психічний розлад, пов’язаний із розпадом процесу мислення і емоційних реакцій”. Ви не зрозуміли правда? Звичайно, що ні! Коли я це вперше почув, також думав, що повернувся на шкільний урок математики, де розглядали логарифми. Так, я хворів зимою і пропустив початок цієї клятої теми. Хоча зараз не жалію за цим. Як не дивно, але математика так і не пригодилась мені у житті. Хоча, все що ми вивчаємо в школі – це лиш туман, який розсіюється із першими проявами справжнього життя. Ей, досить тут дурної говорити.

Добре, трошки мовчу і не буду більше гратись у філософа. Лисого дідугана із сивою бородою, який вважає, що поїв всі розуми, а на справді вміє тільки язиком плескати. Хлопці, в барах та на підпитку, також можуть здаватись філософами. Починають роздумувати: чим вони гірші від товстопузих покидьків, які ходять у дорогих сорочках і керують країною. Хіба їхнє лайно пахне?

Підводжу висновки. Буду говорити, як у давній Лаконіці, хто не в темі – це Спарта. Тому лаконічно – це означає коротко. Тому, коротко кажучи – у мене шизофренія.

Ши-зо-фре-нія. По складах напишу, а то з першого разу може не дійти до значення цього слова.

Бзіки, глюки, галюни або просто ШИЗА.

“Штучно-ірраціонально-закономірна алюзія”. Ну, це я так, для себе розшифрував ось це цікаве слово. Хоча можу помилятись, як завжди.

Ви не вірите? Я також у це не вірю. Мої “друзі-янголи” трохи перестарались із діагнозом, а тепер просто сміються за моєю спиною і “простягають руку допомоги”. Підкреслюю – це вони так думають, що мені потрібна допомога. Ні чорта мені не треба. Я повністю себе нормально почуваю. Так, я – нормальний!

Ну добре. Не буду себе обманювати і вводити у ще більшу трясовину, в  якій я вже є. Можливо, я дійсно хворію, але не відчуваю себе зле. От такий парадокс! Я також у це не вірю. Має бути біль, втома, головокружіння… та глисти хоч. Бігали б ці маленькі створіння по доріжках мого шлунково-кишкового тракту. Рухались, харчувались та розмножувались. Так сам, можна сказати, як двоногі організми, що бродять по Землі і відчувають себе тут володарями.

А тут нічого! Цілком нормальний з вигляду хлопець, років за двадцять, без роботи та житла. Хоча я маю власну кімнату у лікарні, але вона мені не дуже подобається. Ви б були у захваті від білих-білих стін, на яких нічого не можна вішати, приклеювати чи навіть розмальовувати? Я, ні!

Цілком нормальний, майже… Я уже говорив вище: я бачу речі, яких більше не під силу нікому бачити. Так, тільки я і ніхто інший. А можливо я просто особливий? Мені був подарований дар. Щось схоже, як мають екстрасенси, маги та відьми, яких часто показують по ящику. Хоча скажу чесно: я не переношу ту кляту коробку. Вона робить людей тупими. От так, починається, якась передача і вони, мов свині на сільській фермі, швидко повзуть до корита за новою порцією лайна.

Вибачте. Знову понесло… Так, що я хотів сказати? Зараз згадаю… Точно. Мене звати Юра Нодрог. Дивне прізвище, так? Сам не знаю, звідки воно і яке його походження? Запам’ятали? Юра Нодрог. Перша буква прізвища пишеться через “Н”. Окей! Ну от і добре.

Так, що ще? Дійсно! Ось, що я хотів сказати від самого початку. Мене звати Юра Нодрог і я хворий. Так сказали лікарі, мої “друзі-янголи”, як я їх називаю. У мене шизофренія…

Я невиліковно хворий. Але я не заразний…

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *