Інший. Розділ 1

Автор: Інгвар АНТ
Жанр: містичний роман
Анотація:  Я не можу точно сказати, коли у мене почались глюки. Тобто, я почав бачити, те чого насправді в природі не може існувати. Воно просто не реальне, видумане у моїй хворій уяві, а сприймаю його за справжнє.

Розділ І

Я не можу точно сказати, коли у мене почались глюки. Тобто, я почав бачити, те чого насправді в природі не може існувати. Воно просто не реальне, видумане у моїй хворій уяві, а сприймаю його за справжнє. Це, як світи створені письменниками-фантастами, що існують на сторінках їх книг. Хоча, є люди, які щиро вірять у Гаррі Поттера та чекають листа із школи магії Хогвартс. Пишуть листи до Шерлока Холмса, Святого Миколая чи Санта Клауса. І їх вважають нормальними. Справді?

– Чому тоді усі мої “друзі-янголи” думають, що я схиблений і небезпечний. Чому? Це ж соціальна нерівність та несправедливість. Я хочу поговорити із своїм адвокатом.

На жаль. Життя – це не художній фільм, де із будь-якої ситуації можна викрутитись та вийти сухим із води. В моєму випадки є два варіанти, які досить суттєво відрізняються наслідками.  Або я пручатимусь проти системи та мене перетворять на “овоч”, якого нашпигують всякою гидотною, ніби міндобривом у колгоспі за радянських часів. Або я спокійно житиму у світі серед людей, в яких трохи протікає дах, але з часом мене таки випустять. Побачать, що я заспокоївся і нікому не загрожую. Третього не дано.

– А як би ви зробили на моєму місці? – запитаю я.

– А ми, дурнику, не на твоєму місці! Ми нормальні! – одразу б відпалили мені. – Ми живемо на свободі, ходимо на роботу та маємо сім’ї. У нас квартири, машини, куча техніки та інших речей. А що маєш ти?
– Угу, що маю я? – задумую на кілька секунд. – Що маю я? А нічого особливого, але у вас і цього не має. Не вірите? І ви будете ще мені заздрити. Ніколи не смійтеся із хворого.

Так, у мене трохи дірявий чи навіть зрушений дах. Але, щоб у голову потрапила хороша ідея, дах має бути відкритим. Голова, до якої прикріплена антена від ящика, чи завжди приліплений мобільний телефон або забита іншим лайном, не пропустить в середину чогось хорошого. Там і не буде місця для нових ідей.

 Ні, скажете мені. Вигадав собі щось дурне, але. Ви не задумувались, чому, у середньовіччя і зараз католицькі монахи стрижуть на голо маківку голови? З’їли, так? Не знаєте? Розумники, професори. От і я зараз вам відкрию Америку: що б на них сходила благодать із неба. Тобто світле прозріння, прояв надприродної мудрості, світло в кінці тунелю темної голови. Небесна сила зробить дірку у ваших притухлих мізках, де давно завелись таргани, які час від часу даються взнаки. Блиск в очах вашої, так званої, коханої – це невеличке свято цих маленьких бешкетників. А ви думали кохання? Моя порада: скидайте, хоч деколи, свої рожеві окуляри, а то помрете вразливими мрійниками. Кумедно бачити трухляву наївність.

Хоча, зараз не про це. А про що саме? Нагадайте? Дірки в голові, лисі монахи та веселі старигани… Америка, таргани та молоденькі дівчата… Дурниці! Асоціативний ряд не складується. Зійшов із правильної стежинки думок та потрапив у темний-темний ліс непотрібних речей. Думай! Згадуй! Ааа…

Звичайно! Моє чоло отримало легку подачу розпростертої долоні. Ляскіт. Еврика! Та ні… це слово тепер не в моді. І я не буду голим вибігати із ванної, як той стариган у Греції. Святі макарони! Так краще. Незвично. Оригінально… Я ж уже вище говорив, що не є копією: однаковим, як курчата із інкубатора. Хоча і “гидким каченям” Андерсона не хочеться бути. Але, що подієш, життя! Саме таким я зараз виглядаю. Гидким і нікому не потрібним. І не факт, що змінюся, перетворюся, як у казці. Життя далеко не казка, а довга низка скучних оповідань.

– Гидкий виродок! – вихопилось в мене. – Ні, цього слова тут не можна вживати. Воно заборонне мною у нашій скромній обителі.

– Чому? – запитаєте ви.

– Бо тому! Це одне з моїх правил, яке я тут придумав. Чітко написав на білому аркуші, що зберігаю у своїй власній голові. Не повірите: для нього там і ще є місце. Не зважаючи на звалища сміття, гори думок і будинків з привидами. На справжньому не пишу – побачать! Ніхто не хоче, щоб рились у закутках чиїсь душі. Там не тільки темно – там часто водяться монстри.

Правила! Правила!

Це правило під номером п’ять: “Ніколи не говорити слово “Виродок””. В голос чи подумки. Присівши одиноко на унітаз, чи дивлячись із всіма клятий ящик. Навіть коли мій “друг-янгол” говорить, що розуміє мене, підсміюючись, а це слово хочеться просто плюнути йому в очі.

– Остинь! – говорю я собі. – Згадай правило номер п’ять. “Ніколи не говорити”. Навіть, якщо це щира правда і Бог не покарає мене за це.

Зараз поясню чому.

Інколи до нас приходять відвідувачі. Та ні, не особисто до кожного. Хоча і таке трапляється. Родинні візити на великі свята та дні народження. Спочатку, коли кидають сюди, це по іншому не назвеш, родичі з’являються разів два-три на місяць. А потім, мов у творі Кафки про жука, їх інтерес кудись зникає. Заклопотані, багато справ, робота… Думаю, що забувають, як про непотрібну річ, що викинули на сміття. Повертатись назад до помийної ями не приємно – смердить.

Заглядають до нас студенти-практиканти. Такі всі у білому, із щирими та цікавими очима. Бувають рідко, але про це трошки пізніше. Можливо, ви мене зрозумієте чому відтягую таку цікаву деталь.

Журналісти, преса… Ось про кого я хотів сказати.

Одного разу поважний репортер брав інтерв’ю у мого “друга-янгола”. Як тут, що тут? Цікаві історії життя із дому марень та вічних свідків інших галактик. І так далі, давно приготовлених запитань. Я б йому відповів чесно:

– Зважаючи на суб’єктивність моїх суджень та посаду, яку маю на превелику радість тут займати, – голосом чітким та академічним, – скажу по-чесному – не дуже!

Звичайно, була б низка запитань: “чому так?”, “ви впевнені?” і так далі.. Але.

Поряд із цим тридцятирічним, вдягненим у дорогий костюм, трохи лисуватим товстуном, водився фотограф. Біла футболка вмостилась на ньому, як ганчірка на швабрі. Ноги-сірники були обтягнені зеленими джинсами, а із заду, як вам це коректніше сказати, висіло – ніби перед приходом він не витримав і наклав купу. Дивно, що не смерділо лайном.

Об’єктив кілька разів блимнув та переключився з білого халату на стіни. Особисто я не бачу у них чогось цікавого, щоб фотографувати. Ну… А потім цей скелет на батарейках, мікроскоп та гельмінт очкастий, почав направляти свій прилад на місцевий народ. Підійшов до Духа, дідка під років вісімдесят, який би міг із ним позмагатись у конкурсі “хто із них кращий дрищ”, та кілька разів клацнув. Перед цим старий обмочився, але слова навіть не подав. Такий вияв непокори був не вперше. Білі штани отримали дві тоненькі лінії, які тягнулись зверху від витоку джерельця.

Далі об’єктив захопив ще трьох “овочів”, але із сухими штанами. Потім перед ним покривлявся Шкет, показуючи язика та вилупленні очі. Дивуватись цьому недомірку, метр двадцять із стільчиком, лисуватою черепушкою та купкою волосків під носом, не було причин. Йому, як і кожній дитині від року і до сивої старості, хотілось трохи уваги. Він часто прилипав до студентів, патякав з “друзями-янголами” та допомагав прибиральницям. А далі, ще шваброю добре отримував від них наганяй. Перекинути відро чи наробити нових слідів було для нього найкращою забавкою. Це виглядало, мов на щойно залиті бетоном сходи, залітав маленький хлопчик, щоб ненароком залишити там слід. Щось незначне, але космічно важливе. Звичайно, що дрібниці, але приємність на цілий день. Адже щастя заховано у дрібницях.

  Віддалившись від цієї мавпи, інакше не назвеш, еволюція дійсно на ньому закінчилась, фотограф приблизився до вікна. Рами були потерті часом, хоч самі скельця світились чистотою. Надворі виднілись гілки з пожовклою листвою та сіре небо. Сонце вже давно не виходило, ніби навмисно сховалось від нас. Здавалось, ось-ось впаде дощ, вихопиться із якоїсь хмарки та побіжить. Замість нього вирвався голос в кутку.

– Не треба мене фотографувати!

Я одразу піднявся, бо не зрозумів у чому річ.

– Я прошу не треба мене…

Мій погляд звернув у куток, а потім повернувся до журналіста та мого “друга” в білому. Ніхто із них цього не чув.

– Я не виродок… я не виродок. – голос набирав сили, а в залі починався шум. “Овочі” все так же пускали коріння, а “нормальні” почали тягнутись в купу та прямувати до вікна.

– Не треба, не треба… – голос переплітався із слізьми.

– Виродок! Виродок! – пританцьовуючи, пострибав до стіни Шкет, – Ще який виродок. Ви-ро-док! – його слина розліталась по підлозі.

 Я підбіг до кутка, стукнувши кілька раз когось ліктями, та затулив об’єктив.

– Що? – вирячився на мене фотограф. – Відійди вбік, не затуляй мені картину.

– Виродок! Виродок! – далі чувся голос лисуватої мавпи.

– Відійдіть від нього, – промовив я, – не треба! Не бачите, він не переносить камери. Йому погано…

– Ще чого? Пішов геть!

І тоді я зробив те, що сам від себе не чекав. Розвернувся і зі всієї сили зарядив цьому Біноклю прямо в пику. Під рукою я відчув хрускіт окулярів та його носа. Він, як погано зіжмаканий листок, повалився на підлогу, під гучні вигуки натовпу. Із двох дірок, де стирчало кілька волосин, бризнула кров. Кілька крапель окрасило білу підлогу. Він затулив ніс руками, але це не допомагало. Червона рідина, мов гейзер, що прокинувся, била із-під побілілих пальців.

– Бий його, бий… – вигукував тепер Шкет. – Бий!

Натовп щільно захопив в кільце фотографа, тому його крик одразу не було чути. Репортер нарешті побачив цю картину, перелякавшись, дременув до проходу. Мій “друг-янгол” забив на сполох. В зал покотилось кілька бійців “Білого брацтва” і почали ламати кільце. Дехто повалився додолу, хтось також отримав кілька поцілунків кулаком. Чесно кажучи, я цього не бачив, але синці під очима кілька днів красувались потім на їхніх набундючених пиках. Деколи варто зірвати із людей маски, прикрасивши їх у колір неба. Пігулка кисла, зате дієва. Результат на лице.

Весело у нас, правда?

Коли свято закінчилось, я підійшов до його винуватця. Та ні, не до фотографа. Він, як ображене дитя від якого відняли цукерку, із сльозами на очах, поплентався із нашого дому. Таки думаю, що назавжди. Ну і прапор йому в руки! Його ж просили не фотографувати, правда? Говорили? В людей, що заклало вуха, часто страждають інші частини.

В кутку, притулившись до стіни, сидів Смокі. Двадцятирічний хлопець, хоча мої цифри не сильно відрізнялись, та затулив своїми худими руками обличчя. Крізь пальці текли сльози. Раз у раз схлипував. Тягнув носом. Здавалось, що йому, як хворому астматику, не вистачало повітря та ривками засмоктував його всередину. Тілом, ніби пробігали мурашки або через раз вдаряло електричним зарядом. Я присів та поставив легко руку йому на плече.

– Смокі, що сталось? – цю кличку йому дали за дитячий вигляд.

– Нічого! – вихопилось у нього.

– Ти знаєш, що я твій друг? Знаєш?

– Знаю! – він розтулив руки та обтер однією ніс.

– Ну, малий, заспокойся, – я витирав йому очі, як двохрічній дитині, що упала та розбила собі коліно, розплакавшись, – все добре. Чуєш мене? Тепер все добре!

Ще кілька разів повітря важко потрапило до нього в середину. Цей звук підсумував носовий голос. Його тіло помалу заспокоювалось, не тряслось. Хтось виключив струм, натиснувши на перемикач. Рукою Смокі ще раз провів по носі.

– Ну, тряпка, зберись! – вигукнув я, легко похлопав його по спині. – Ти чоловік чи п’ятнадцятирічне дівчисько? Чуєш, я тебе питаю?

– Чу…чую! – слово вилетіло із сльозами всередині. – Я чоловік!

– То поводься, як чоловік. – мовив я. – Чоловіки не…

– Не плачуть! – додав хлопець. – Тільки… тільки коли… Ріжуть цибулю і їм…

– Що їм? – запитливо глянув на нього.

– Не дарують квітів. – уже не ламаючи по словах, мовив Смокі.

– Ага, звичайно! Хоча… – пошкрябав я голову.

– Що хоча?

– Дарують!

– Коли? – очі у нього просвітліли.

– Хіба на похорон, малий! – ми двоє розсміялись. Потім на кілька секунд запанувала тиша і я глянув на нього. Блакитні очі набули червонуватого відтінку, русяве волосся скуйовдилось, в кутку рота потекла цівка слини. Він одразу її витер. Ще раз руками пройшовся по розчервонілому обличчю, а я, граючись, розтер йому вуха. –  То що сталось, Смокі?

– Мене батько часто в дитинстві бив.

– Гм… – вихопилось у мене. – Та і я часто отримував ремінцем наганяй. Пройдена школа.

– А тебе часто били по обличчі? – його очі дивились прямо в мої, ніби намагались просвердлити їх в середину. – Долонею… але по обличчі.

Я не відповідав. Завмер. Натиснули кнопку “Stop” у моїй підсвідомості і наказали не рухатись. Тілом пройшов холод.

– Долонею по обличчі, коли… – він затнувся, але продовжував, – коли батько перехиляв чарку… Перехиляв і кричав, що я винен у смерті матері… Я! Розумієш? – його блакитні озерця пустили невеличкі русла. – Бив долонею по обличчі і звинувачував мене. І кричав… Кричав, що я… я… Кричав, що я виродок… Що я не мав права народжуватись… Виродок!

  Тиша різала по вухах, а я нічого не міг вимовити. Зовсім нічого! Я просто хотів розплакатись, ось тут, із ним. Тримаючи однією рукою його за плече, дивитись в очі і пуститися краю. Підтримати, перейняти його нішу, закинувши на свої плечі. Взути його взуття і пройти замість нього цим шляхом.

– Розумієш: я не виродок. Я не хочу бути виродком. – голос його звучав тихо.

– Я не виродок і не треба мене фотографувати. Взагалі-то… Я не вважаю себе виродком. Це мене так батько довго називав, і я …

– І що?

– І я повірив.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *