Летючі острови Розділ 4

Автор: Сонячна Чапля
Анотація: Ліайна живе в нетрях бідняцького кварталу міста Ірхаф, столиці королівства Кейнар. Одного дня їй у руки потрапляє карта, що веде до незліченних скарбів. От тільки аби здобути ці скарби, потрібно не тільки відправитися в подорож, а ще й обвести навколо пальця шляхетні доми королівства, чиїм інтригам Ліайна стала на заваді.

Примітка: автор вірша – Мирослава Горностаєва. Якщо любите японщину – шукайте її на Чтиві.

Розділ 4
Синє полотно і зелений шовк

Робота мельни починається надвечір. А зранку є вдосталь вільного часу аби гризти себе соромом за вчорашні вечір та ніч. І позавчорашні. І за всі роки життя, відколи її сюди продали. Тож те, що перевалило за полудень, Пташка досі не повернулася можна вважати майже благословенням. Принаймні, сьогодні вона може хвилюватися за подругу і не звертати уваги на муки совісті.

Що ж із нею сталося? Відчайдушне пташеня, котре й літати  як слід не вміє, полетіло просто в лігво лиса. Вони довго про це сперечалися, але кращого варіанту і справді не було з тієї миті, коли ті пергаменти втрапили Пташці до рук. А Мерені може тільки молити богиню Долі змилостивитися над ними. І чекати.

Чекання було довгим та болісним, однак кращим, ніж прибуття гамірного натовпу вже не зовсім тверезих хлопців, котрі хотіли продовжити святкування тут.

Добитися  від них пояснень що саме вони святкують вдалося не з першого разу. Один з них, другий син астора Високого дому (не одного з Восьми, але теж могутнього) отримав місце Відповідального за торгівлю зерном у столиці. Така посада і справді дуже багато важила в Кейнарі, який мав недостатньо власного зерна і мусив купувати його в Нелефі  чи в інших сусідів .

Компанія знатних юнаків святкувала це призначення в оранді[1], а тепер вирішили продовжити деінде. І викупили на добу чи не весь бордель. Мельна Янтарина мусила вдягти свої напівпрозорі шовкові шати, викласти на голові химерну високу зачіску і веселити гостей співами та танцями. Поки що, на щастя, лише ними.

Після довгої «Пісні про далеку подорож», чарівну співачку запросили сісти за один зі столиків і перепочити, радуючи слухачів не лише прекрасним голосом, а й божественною вродою. Вона слухняно сіла, надівши на лице звичну маску з легковажною посмішкою і пригубила вина. Горло і справді добряче пересохло.

За  столиком сиділо троє чоловіків і одного Мерені навіть знала. Не особисто, але все ж… Хоча в Ірхафі небагато знайдеться людей, які ніколи про нього не чули.

Високий дім Каркелен не був одним з Восьми і донедавна не славився нічим. Аж доки вірші молодшого сина астора Каркелену  не стали широко відомими. А потім відомою стала його історія кохання. Кохання до дівчини, яку випадково зустрів у королівському палаці, дізнався її ім’я та те, з якого вона дому і написав прегарного вірша про чарівну незнайомку, яка пройшла повз нього навіть не глянувши, але забрала з собою його серце.

Навряд чи він чекав на відповідь, тим паче віршовану.

«Доля зводить людей на мить», ось яку відповідь отримав закоханий поет. Забудьте про цю зустріч і про дівчину, що не може відповісти вам взаємністю. Чарівна незнайомка виявилася дочкою високого службовця, що займався постачанням королівського двору, панною освіченою і талановитою.

Поет не захотів забувати. І написав нові вірші. А дівчина відповідала йому тим же, залишаючись непохитною. А їх віршами зачитувалася вся столиця. Вірш «Рука коханої в зеленім шовку плаття» вчили напам’ять і цитували. Взамін на розбите серце богиня Долі подарувала поету славу.

Так тривало доки півроку тому батька дівчини не  звинуватили у зловживанні і не заслали разом із сім’єю в глуху заморську провінцію, в гірське містечко Талвіору. Закоханий поет зважився на нечуване – відправився у заслання услід за коханою. Втім, кохання його не витримало такого випробування. Сухопутна дорога до Талвіори зайняла місяць, а ще через місяць поет знову налагодився  до столиці, куди й повернувся у середині літа.

Цей вибрик приніс поету новий спалах слави. А Мерені дістала зі своєї скриньки всі дощечки з його віршами і спалила. Бо повернувшись, він почав насміхатись над дівчиною, якій ще донедавна зізнавався в коханні.

Вона розбила йому серце, бо щойно прибувши до Талвіори проміняла шовкові сукні на полотняні; заплела просту косу, прикрашену на  манер горян вовняними уплітками, та ще й обтяла її до половини; перерахувала батькові гроші і невідомо куди поділа всі свої вбрання та прикраси; а замість наймати куховарку, сама стала до плити. І так, наче цього було замало, ще й полюбила вештатися горами в компанії простих міщанок. Куди й поділася прекрасна панна, яка полонила серце поета, перестрівши його в королівському палаці?

Мерені старанно зображала посмішку і жалкувала, що підійшла саме до цього столика. Мельна Янтарина мала бути приязною до всіх гостей, особливо до грошовитих, але на цього поета її лицемірства бракувало. А вже от-от на землю спустяться ранні вересневі сутінки. Куди ж поділась Ліайна?

Поки мельна пила своє вино (добряче розбавлене перед тим водою – нічого п’яніти перед клієнтами), до Північного саду конвалій завітав неочікуваний гість. Молодий чоловік в довгій синій туніці зі знаком білої зірки, вишитим біля горловини. Жрець богині Долі. Молодший, певно, але все одно дивовижа. Жерцям та жрицям богині Долі заборонено мати рабів і відвідувати борделі. І ще багато чого заборонено, але цю заборону Мерені добре пам’ятала.

Втім, Пташка колись палко доводила, що то не заборона, а просто дотримання вимоги богині. Щось про те, що не можна калічити чужу долю. Тому слугам богині можна було заводити коханців і одружуватися, але тільки тоді, коли обидві сторони добровільно на це погоджуються. Мерені тоді ще сміялася і говорила, що не вірить в існування чоловіків, яких цікавить взаємність.

Чоловік м’яко відсторонив дівчину, яка чергувала на вході і зустрічала нових відвідувачів, та направився у залу, притримуючи рукою якийсь чималенький пакунок. Йшов він прямо не звертаючи уваги на дівчат у відвертих сукнях і зберігаючи на лиці незворушний вираз. Це неабияк роздратувало Мерені. Чортів святоша!

Жрець несподівано зупинився біля їх столика і стримано вклонився. Дівчина поспішно встала, і вклонилась у відповідь, виставивши на показ все, що ще приховував доволі відвертий виріз. Випросталась і розлютилася. Обличчя жерця так і залишилось незворушним і він дивився їй в очі. В очі!

– Вітаю, – стримано усміхнувся жрець, звертаючись до поета, –  У мене для вас послання.

– Для мене? – поет розгублено закліпав, навіть не зволивши встати з-за столу, – Ви певні?

– Я маю послання для Касара з дому Каркелен. Хіба це не ви?

– Я, – кивнув поет, – Що за послання? І від кого?

Жрець ввічливо посміхнувся і поклав пакунок на стіл.

– Від панни Евастеї з Талвіори.

Поет здивувався, нахмурився, але все ж розгорнув пакунок, ледь торкаючись тканини, наче робив якусь послугу. В пакунку лежала зелена шовкова сукня простого крою, дві низки перлів, що їх вплітають у волосся, вишукані сережки тонкої роботи та рясно вишита парчева стрічка. І невеличка дощечка з написом. Поет взяв дощечку, прочитав і з люттю шпурнув на підлогу. Мерені, яка уважно слідкувала за ним, підібрала викинуте послання і засміялася.

Скорило серце

шовкове вбрання

Йому колись сказав ти: «Я кохаю!»

Не смію заважати

Тому я

Тобі твою кохану повертаю.

Дівчина прочитала цього вірша вголос, гучно, аби її почуло якомога більше людей, і знову залилася сміхом. Панна Евастея точно не з тих, хто дасть насміхатися з себе, навіть скніючи в засланні. Вона скоса глянула на молодого жерця. Тепер він її майже не дратував. Навіть навпаки, якщо придивитися, то гарний парубок заглянув до них. Справжній леґінь, як говорять там, у далекій Талвіорі.

Але жрець не оцінив несподіваної прихильності мельни, яку називали найдорожчим скарбом Північного саду конвалій і навіть не глянув у її бік. Натомість ввічливо посміхався розлюченому поету. А той налетів на Янтарину з криками та погрозами, аж доки вона не пообіцяла гукнути охоронців. Після цього Касар з дому Каркелен одразу втихомирився. Але ненадовго.

– Що ж за посланець доставив мені цю дурницю із самої Талвіори?  – спитав він, явно шукаючи способу чи то принизити жерця, чи то знайти на нього управу.

– Глен із дому Евелам до ваших послуг, – злегка вклонився жрець. Поет остаточно поник.

А Мерені стрепенулася, ховаючи збудження за легковажною цікавістю. Рибка сама пливе до рук, навіть шукати не довелося! Потрібно поговорити з ним. Обов’язково. Вона ж обіцяла Ліайні! А сама Ліайна досі не дала по себе знати, хоча на вулиці вже панували ранні осінні сутінки… А може вона вже з’являлася, от тільки Мерені, зайнята цими багатими гуляками, проґавила її прихід? Щойно вона про це подумала, як в кутку біля сходів побачила служницю, що подала їх умовний знак рукою.

«Прекрасна  Янтарина пролетіла залою, мов падаюча зірка». Так сказав хтось з добряче захмелілих гостей, коли Мерені метнулася в інший кінець зали, вчепилася в руку дівчині, чиїм ім’ям тут, в борделі, була Півонія і благально зашепотіла:

– Благаю тебе, затримай того жерця. На п’ять хвилин, я скоро повернуся!

– Нащо він тобі здався, Янтарино? – здивовано вигнула брову Півонія, – Від жерців богині Долі нема жодної користі. Кажуть, що у  кожного з них богиня забирає чоловічу силу аби вони дотримувалися всіх тих правил, які на них навішано, – вона багатозначно захихотіла.

–  Здався, – перебила її сміх Мерені, – Прошу тебе, Півоніє, благаю, затримай його! Я віддам тобі за це свою брошку зі смарагдом.

– Ну, за брошку можна й постаратися, – засміялась Півонія і направилася в бік жерця.

Мерені полегшено видихнула і метнулась до сходів.

– До вас прийшла якась дитина і трохи не кричить, що мусить вас бачити, – заторохтіла служниця, – Я відвела її до вашої кімнати.

Мерені кивнула і побігла.

***

Ні, то була не Ліайна. То була дівчинка, яку Пташка взяла під свою опіку, Малі. Вона стояла у благенькій сукенці посеред розкішно прибраної кімнати, обхопивши себе руками і намагаючись зігрітися. В Мерені аж серце стислося.

– Пташка досі не повернулася, – тихенько почала дівчинка, – Вона у вас? – і тихо заплакала, зрозумівши все без слів.

– Пташка встряла в якусь халепу, так? – жалібно хлипала Малі, – Це ще вчора було видно, але вона мені нічого не розповіла, бо я не вмію тримати язика за зубамииии! А сьогодні приходили хлопці зі злодійського цеху і шукали її. Нел сказав, що Пташки нема, а один з цих покидьків його вдарив. А Нел і так ледве сидить. Вони пішли, сказавши, аби ми передали Пташці, що коли вона не віддасть їм свій вчорашній улов, нам всім буде непереливки. Нел сказав нам з Фіалкою втікати і шукати Пташку, а його покинути, бо він все одно не зможе встати. Але я боюся його покинути… – дівчинка відчайдушно розридалася.

Мерені розгублено намагалась її якось заспокоїти, обіцяла, що вона знайде Пташку і все налагодиться, але довго залишатися з дитиною не могла і мусила повернутися в зал.

Півонія вилася навколо жерця, як в’юнок, а він старанно і підкреслено ввічливо намагався її здихатися. Однак досі не пішов. Чудово. Щойно побачивши Янтарину, Півонія залишила жерця у спокої, сліпуче посміхнувшись йому наостанок. Мерені ж направилась до нього, перегородивши шлях. Вона обіцяла Ліайні знайти цього чоловіка, але про це пізніше. Зараз є важливіші речі. Нагальні речі. Тож вона зупинилася перед Гленом із дому Евелам, жерцем із храму богині Долі, і попросила:

– Будь ласка, викупіть мене на цю ніч.

Панно, – почав жрець, щойно до нього повернулася здатність говорити, – Я нічим не можу вам допомогти. Ті, хто служать богині Долі зобов’язуються дотримуватися певних правил…

– Я знаю! – перебила його Мерені, – Тому й прошу вас!

– Поясніть, – тільки й зумів вичавити з себе Глен.

Мерені глибоко вдихнула:

– Мені потрібно вийти звідси. Але ніхто мене не відпустить. Але якщо хтось викупить мене на ніч, мене відпустять разом із ним у східне крило, а звідти я можу вислизнути. А якщо мене викупите ви, я зможу повернутися, не привернувши нічиєї уваги. Ви ж не здійматимете ґвалту? Прошу вас, я поверну вам гроші!

– Панно, – жрець стиснув дівчині руку, – Куди ви зібралися?

– Це неважливо!

– Ви хочете аби я допоміг вам втекти і кажете, що причина цього неважлива? Я хочу знати у що ви намагаєтесь мене втягти!

– Я сама не знаю! – розпачливо прошепотіла дівчина, облишивши спроби вирватися, – Але я повинна знайти Пташку! Я боюся, що з нею трапилося щось лихе!

– Пташку? – спокійний і навіть трохи млявий жрець несподівано втиснув Мерені в стіну, очі його палали, – Ти знаєш Ліайну?

Ну, тепер хоч ясно навіщо Пташка його шукала.

– Знаю. І знаю, що вона зараз в біді. Я повинна її знайти, пане!

Жрець на мить завмер, а тоді рішуче кивнув і потягнув Мерені за собою.

– Я вам допоможу. Ми шукатимемо Ліайну разом.

***

Дві білі свічі горіли обабіч домашнього храму. Перед ним, на обруску білого полотна лежали солодкі фініки, інжир, дерев’яна миска з кашею та глек з молоком. Бліда й неприродно спокійна Раніда стоїть біля дверей свого покою, уважно стежачи чи не пройде хто поблизу. Ліайна опускається на коліна перед домашнім храмом і ріже фініки на дрібні шматочки маленьким бронзовим ножиком, супроводжуючи працю молитвою

Еліма любить фінки. Птахи люблять зерна. Молоко, мов небесний Молочний шлях, по якому літає богиня-вісниця, донесе до неї прохання. Змішати кашу та фініки, залити їх молоком, не припиняючи молитви.

Розрізати навпіл інжир, не дорізавши до кінця і вкласти між половинками золоту шпильку тонкої роботи. «Чого вам не шкода віддати заради Аями?» «Все, що завгодно, дитино. Навіть власну душу. Нехай птахи віднесуть її на своїх крилах просто до Небесних садів. Вона заслужила на це…»

Інжир із жертвою для богині лягає в домашній храм, а Пташка, погасивши свічки, виставляє миску за вікно.

– Щойно горобці з’їдять підношення,  вони понесуть душу Аяри до Небесних садів, – сказала дівчина, промовчавши, що нестимуть душу птахи недовго. Чим більше людей приносять жертви Вісниці задля померлої душі, тим коротший її Зелений шлях. А одна жертва, навіть така палка, ненабагато скоротить його.

– Дякую, – озвалась у відповідь Раніда, – А тепер розкажи мені, як ти тут опинилася.

І Ліайна наважилась. Вона розповіла цій жінці правду. Не всю, не згадала ні про Мерені, яка ї допомогла, ні про Нела, якому дуже потрібні ліки, а астор дому Арденжерів укладає угоди з його мерзотником-братом. Але розповіла і про пергаменти, і про підслухану розмову іі про те, що намагалася таким чином вберегти своїх підопічних від небезпеки, а вийшло, схоже, навпаки. Одаліска мовчки вислухала її, похитала головою і спитала:

–  То що ти тепер робитимеш?

– Я… я не знаю насправді… Але я не дозволю йому стати королем.

– І як ти це зробиш, маленька злодюжко? – пирхнула Раніда, – Ти щойно все розповіла його улюбленій одалісці, що завадить мені просто гукнути варту?

Ліайна пильно подивилася їй у вічі:

– Ви не пробачите йому Аяру.

Раніда відвела погляд:

– Твоя правда. Ні йому, ні Тернару.  Але все ж, що ти збираєшся робити?

– Аби зайняти трон астору потрібна допомога Маларії та скарби Летючих островів. Якщо він не отримає ні того, ні того, йому нічого не вдасться. Законних прав на престол у нього нема, Тулія його не підтримала.

– Права Елаяса – одаліска вперше назвала свого господаря на ім’я, – Не менші ніж права теперішнього короля. Точніше, вони такі ж сумніві. Тулія не підтримала його з інших причин… Ти ж чула про Священні закони, злодюжко?

– Трохи чула, – крізь зуби процідила Ліайна і заговорила, прикривши повіки – Коли король Леванар покінчив з Великою Руїною[2], то скликав Панкус та Тулію і утвердив Священні закони про короля та державу аби не допустити повторення Руїни. Ті закони утвердили порядок наслідування престолу, обов’язки Панкусу[3] та Тулії обов’язки короля та обов’язки верховних жерців.

За основу законів він узяв передсмертну промову свого діла, короля Харата, котрий півжиття мусив боротися з ворогами у власній сім’ї. Закон про наслідування престолу твердить: “Нехай спадкоємцем буде старший син від першої дружини. Якщо нема синів від першої дружини нехай стане спадкоємцем син від другої. Якщо ж у короля нема синів, то візьміть чоловіка гідного, віддайте йому доньку короля за дружину і нехай він править. А син його від королівни продовжить королівський рід…”

– Я вражена, – поцокала язиком Раніда, – Ти дуже розумна злодюжка. Ким був твій батько?

– Ремісником-п’яницею, – зло буркнула Ліайна. Про своїх батьків дівчина воліла не згадувати.

– Ти ба. А я вже подумала, що ти позашлюбна донька якогось знатного чоловіка…

– Пробачте, що розчарувала вас.

– Не гнівайся, – несподівано м’яко попрохала одаліска, – Просто ти дуже багато знаєш. Надто багато для вуличної злодюжки. Ніби не належиш до світу, в якому живеш…

Такі самі слова вона ще вчора говорила Нелові. Майже такі самі. Невже відтоді не минуло й доби? І невже вона справді настільки змінилася за півтора роки при храмі богині Долі?

– Я не гніваюсь, – сухо озвалася дівчина.

– Тоді продовжимо. Ти бачиш який найбільший ґандж цих законів?

Ліайна кивнула:

– У них не сказано що робити коли в короля немає дітей. Так, як тепер.

– Правильно. Доньки старого короля померли ще за його життя, молодший син вбив старшого і сам помер, не залишивши дітей. Теперішній король син двоюрідного брата старого короля і його права на престол сумнівні.

– А які права в астора дому Арденжерів?

– Він був одружений зі старшою донькою старого короля. Але та вмерла від лихоманки бездітною. Молодша королівна була дружиною короля Нелефу і загинула сімнадцять років тому коли там стався палацовий переворот. А середульша померла ще не досягши шлюбного віку… – Раніда скрушно похитала головою, – Воістину, королівський рід Кейнару потрапив у немилість богів…

– І тулія відмовила астору дому Арденжерів у правах на престол, бо він не має сина-спадкоємця від померлої королівни. Але насправді вони не хотіли пускати на трон когось, настільки могутнього… – Пташка майже не звернула уваги на останні слова Раніди, – І тоді він пішов на змову з Маларією аби отримати місце намісника, коли Маларія завоює Кейнар. От тільки прагне він не місця намісника, а королівського вінця. – вона рвучко підняла голову і запитала в Раніди, – Як він збирається перемогли маларійців? Їх військо славиться тим, що не програвало досі жодної битви!

– Колісниці. І коні. – просто сказала одаліска.

***

О так. Коні. Колісниці. Сімдесят років тому кочові Маларійські племена з’явилися на рівнинах на південний захід від Кейнару. Вони прибули в краї, де їздили верхи на конях, мулах та віслюках, а вантажі перевозили, нав’ючивши їх на тварин. Коні й воли тягли плуга по полю тому їх також змушували тягти неповороткі тачки та візки, однак вони могли проїхати далеко не всюди. Та й їхали повільніше, ніж просто нав’ючені тварини і мороки з ними було більше.

І саме в такий край заселили маларійці, що приїхали на швидких колісницях і вміли дресирувати коней так, аби вони могли не тільки везти колісницю всюди, де вона могла проникнути, а й мчати її у бій.

Маларійці швидко завоювали тамтешні міста-держави, заснували власне королівство і стали чинити набіги на сусідів. Їхні колісниці були непереможними. Навіть коли умільці-ремісники з сусідніх країв зуміли скопіювати маларійські колісниці, виявилося, що ніхто й гадки не має як навчати коней до цих колісниць. А правителі та купці Маларії правили за навчених коней шалену ціну. Продавали своїм ворогам свою ж зброю, але не боялись того. Коней завжди буде недостатньо.

Сімдесят років маларійці тримали в страхові північно-західне прикордоння Кейнару, водночас пожираючи сусідні дрібніші королівства, князівства та міста-держави, що пережили їх першу навалу. А тепер накинули оком на знесилений Південною війною та внутрішніми чварами Кейнар. І Елаяс, астор Високого дому Арденжерів, глава одного з Восьми домів, перейшов на їхній бік.

Не зовсім на їхній. Він хоче щойно буде захоплено значну частину земель, очолити спротив. І перемогти маларійців їх же зброєю, пересадивши левову частку свого війська на колісниці. Якщо маларійці цього не чекатимуть, він і справді може перемогти. Для цього потрібні гроші і торгові зв’язки, аби потайки купувати в Маларії навчених коней. Друге він матиме після угоди з домом Евелам. Перше йому принесуть скарби Летючих островів.

На приготування піде десь рік-півтора. Маларія теж готуватиметься не менше часу, війна – не грабіжницький похід на прикордоння. Але щонайбільше через два роки маларійські колісниці вторгнуться в Ліайнину країну. Сіятимуть жах і смерть. Може навіть увійдуть в столицю, стратять короля та знищать Панкус та тулію.

А тоді Елаяс Арденжер, їх союзник зрадить їх і прожене геть. І стане королем сплюндрованого і розореного Кейнару. Але матиме скарби Летючих островів, тож все одно буде чи не найбагатшим правителем світу. А на людей йому чхати. Аяра тому свідок.

Пташка заплющила очі. Розплющила. І рішуче видихнула

– Я не дозволю йому стати королем. Не дозволю знайти скарби Летючих островів. Астор обмовився, що всі копії карти неточні. Я залишу його без оригіналу.

Раніда довго свердлила її поглядом.

– Відчайдушна злодюжка, – якось дивно посміхнулася вона, – Але я допоможу тобі. Хоча б задля того, аби смерть Аяри не зосталася без помсти…

***

– До палацу пробрався таємничий злодій, – м’яко, немов би наспівуючи, говорила одаліска, коли відчиняла покій асторової першої дружини, – Він викрав найкращі з моїх прикрас і прикрас пані Асази, господині дому, – по її обличчю майнула злорадна посмішка, – А ще відкрив потаємний сховок господині, витяг звідти коштовності з її посагу та глиняну табличку з картою скарбів.

Зможеш? – запитала вона в Ліайни, нишком відчиняючи двері покою господині.

– За що ти її так не любиш?

– Окрім того, що вона зневажає  мене, цькує і влаштовує підлоти при кожній нагоді? – вигнула брову одаліска, – Просто вона покровителька Тернара. І є шанс, що вбивство Аяри підлаштовано за її наказом. Я помщуся їй. Їм усім.

Очі Раніди спалахнули темним вогнем і жінка опустилася на коліна перед невеликою нішею в тіні ліжка господині дому. Короткий скрегіт – і ніша відчинилася, показуючи таємний сховок. Кілька дорогоцінностей перекочували з нього до Пташкиного вузлика, в якому вже лежали відібрані прикраси одаліски і деякі прикраси зі  скриньки, що стояла біля  бронзового дзеркала в покої дружини астора.  Також Ліайна поклала до вузлика чималу зв’язку дабн і жменю тааларів, також зав’язаних у відріз грубого полотна.

В глибині сховку лежав загорнутий у вовняну тканину плаский предмет. Раніда обережно дістала його і передала Ліайні. Дівчина обережно провела по ньому пальцями і загорнула в додатковий шар полотна, витягши з господининої скрині барвисту шовкову хустку. Потім заховала згорток до вузлика.

Раніда допомогла їй пройти повз варту в палаці і перебратися через високу огорожу в безлюдному кутку саду. Побажала удачі і рвучко поцілувала в чоло зі словами:

– Нехай богиня Долі береже тебе, дитино. Бо те, що ти замислила, схвалить тільки вона.

[1] На наші гроші – корчма.

[2] А ви би стрималися?

[3] Збори військової верхівки та державних службовців, дорадчий орган, який мав також повноваження, подібні до повноважень Верховного суду.

 

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *