Ружі — мисливиця ночі

Автор: Яніта Владович
Анотація: Ретелінг казки “Червоний капелюшок”. Так могло би бути, якби героїня жила у наші дні.

Я не ходжу до лісу: міські квартали мені замість плутаних лісових нетрів. Але хто підкаже, чиї жителі страшніші?

Я — не дитина, яку «турботлива» матуся відправила у далеку дорогу: сама обрала цей небезпечний шлях. Та чи сама, якщо роками слухала проповіді про обов’язок і родинну справу?

Не сонце — яскраве, лагідне, велике — освітлює мені дорогу: місяць стежить за тим, як бадьоро крокую вуличками та провулками. Але чи може тьмяне світло місяця проникнути в душу, побачити страх, втому, небажання ночами блукати у пітьмі?

При народженні мені дали ім’я Еліза, тільки я вже забула, як воно звучить: мене називають Ружі, хоча я не вдягаю ані червоного берета, ані плаща з капюшоном — замість них коси спалахують яскраво-червоним полум’ям, коли б’юся із ворогом. А до того колір у волосся цілком звичайний та непримітний — каштановий. Ніхто так і не пояснив, чому це відбувається. Мовчать. Може, не знають, а може, збереження таємниці — запорука успіху й життя?

Не ношу пиріжки у кошику — та й ніколи кошик з собою не брала на прогулянки. Лише крихітний рюкзак за спиною — та зброя: пістолет і метальні ножі з гострими, як бритва, лезами. Одягнувши своє звичне шкіряне вбрання, йду на пошуки чудовиськ. Їх виводить на міські вулиці своїм сріблястим закликом місяць: вовкулаки не здатні відстрочити перетворення. Як і не здатні втамувати смертоносну лють, що спалахує у серці. Бідолашні. Але їхні жертви винні ще менше. Так чи варто шукати того, хто завинив більше?

Давно не шукаю. Я просто блукаю містом, а чуття веде мене лабіринтом вулиць — і жодного разу не помилилося. Ось і сьогодні зустріч неминуча. Чудовисько ще у людській подобі, але у місячному світлі вже мерехтить звіриний вигляд. Так і хочеться запитати: «Чому в тебе такі великі вуха?.. руки?.. зуби?.. Чому стаєш удвічі вище? Чому очі наливаються кривавої люттю? Чому шкіра покривається шерстю, а з пальців виростають пазурі? А замість людського голосу з горла ллється глухе гарчання?» Ми, мисливці ночі, не знаємо, як так сталося, що місяць зриває зі звичайних людей маску людяності, а перевертні не поспішають пояснювати причину своєї метаморфози. Не до розмов їм, вони завжди прагнуть бійки. Їх не лякає ні чорніє дуло пістолета, ні навіть полум’яний спалах, що забарвив волосся мисливиці. Може, це інстинкт веде звіра у бій, змушуючи забути про попередню жертву, оскільки нова видається цікавішою?..

***

Сьогодні у місті стане на одного перевертня менше: Ружі переможе у цій битві. Повернеться додому, проспить півдня, а потім зависне на кілька годин у інтернеті… проте з першою зіркою знову вийде на полювання, мріючи зовсім про інше життя. Спокійне та безтурботне. Але чи настане воно коли-небудь?

2 коментарі

  1. Надзвичайно атмосферна робота. Перед очима так і мигають червоне волосся, блиск зброї і зуби вовкулаки…
    Від вже давно, здавалося б, привичної фрази пробіглися мурашки по шкірі.

    1. Дякую за такі слова. Рада, що вам сподобалося моє (сучасно-фантастичне) бачення цієї казки.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *