Він….

Автор: Ігор Кордис
Жанр: Коротке оповідання, містика.
Анотація: Він приходить, коли йому час….

З темряви провулку виплив згусток туману. В’язкий і щільний наче вата, він клубився повз старі прогнилі баки із сміттям. Труп лежав тут недавно. Тіло було ще теплим. Жінка. Бліда шкіра, здавалося, світилась під променями ліхтаря. Такого ж одинокого як і мертве тіло. Жінка була гола. Її одяг лежав поряд, акуратно складений, здавалося, що зараз прийде покоївка і забере його на прання.

*****

В коло лимонного, примарного світла вступає постать. Обличчя ховає тінь. Тінь ховає всю постать. Довкола прибулого клубиться туман. Невідомий має в руці скальпель. Лезо, гостре, як слово критика, виблискує в світлі ліхтаря, що сочиться з верху неначе сік з розрізаного лимона. Скальпель рухається повільно. Перший надріз акуратний плавний. Темний прибулий робить надрізи біля вух мертвої жінки. На мить спиняється, а тоді знову продовжує. За деякий час навколо обличчя мерця з’являється тонкий надріз. Багряні струмки крові збігають порцеляновими щоками. Пальці Чорного торкаються зів’ялого бутона губ, пробігають шиєю, боязко, наче не бажаючи налякати, торкаються маленьких рожевих горошин на грудяг. Нижче вони не рухаються. Вони ніяковіють. Тонкі пальці знову повертаються до обличчя. Повільно піддівають розріз. Повільно продовжують зрізати. Червоніє ніч. Червоніє чорний асфальт. Кровить світло ліхтаря. Та Чорний не спиняється. Він не спиняється. Він продовжує. Поки повністю не знімає шкіру з обличчя. Мить так і стоїть вдивляючись в криваву пляму, що колись була прекрасним лицем. Тонкі пальці беруть з чорного чемодану основу в формі голови і накладають на неї зняту шкіру. Шкіра ще тепла. Жива. Він щасливий. Він схоронить цю красу. Шкіра для нього як шовк.
Він кладе основу назад в чемодан. Закриває його і йде. Залишає тіло гнити. Тіло йому не потрібно. Він взяв те, що хотів і йде геть. Йде. Йде.

****

Її завтра знайдуть прохожі, а можливо бомж, що піде оглянути смітники. Байдуже. Її знайдуть як і п’ять інших. Як і тих, тоді в Лондоні давним-давно. Байдуже до всього. Він бере те, що йому треба, тоді брав і братиме тепер, сьогодні, коли за вікном всі ходять вглядаючись в свої сенсорні телефони. Він візьме і піде, як тоді…А вони знову якось назвуть його, знову ловитимуть тіні…Як його назвали тоді?
– Джек, – шепочуть тонкі губи. Так тоді його звали, Джек. А тепер зватимуть ще якось. Байдуже. Він вже йде геть. Він йде геть. Йде…

1 коментар

  1. Як на мене, то занадто багато порівнянь. І якось цей “Чорний” не здається мені божевільним. А він таким точно є, чи, можливо, має бути (бо зрізати обличчя і колекціонувати (здогадуюсь, що це так) його, тільки психи). І ще хочеться більшого опису морально-психологічного стану Чорного, показати його одержимість, бо він точно робить це не вперше, а отже захоплюється цією “роботою”.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *