Елісій

Автор: Ілля Прокопенко
Анотація: непримітний будинок із самотнім мешканцем чимось дуже зацікавив загадкового мандрівника, який начебто володіє надлюдськими здібностями.

Гість матеріалізувався біля лісу саме в той невідповідний момент, коли Сервій закінчував накривати стіл. Йому довелося збігати в сусідню кімнату й дістати з-під акуратно застеленого ліжка зорову трубу, яку нечасто була нагода використовувати. Поряд іще лежала коробка, але вона вже була пуста, бо йому наказали тримати все при собі. Коли він повернувся до вікна, то придивився й побачив, що фігура рухалася прямісінько до озера, що фактично розділяло його усамітнений будиночок з безкраїм лісом. Фігура виявилася хлопцем, якому, здавалося, було не більше двадцяти. Сервію нічого не видавалося дивним чи незвичайним у його рисах і русі, окрім, звісно, самого факту появи нетутешнього в цих краях. Але коли хлопець ступив у озеро, Сервій заціпенів: той рухався поверхнею, наче мав під ногами твердий ґрунт.

Сервій зустрічав гостя на ґанку. Він широко розкинув руки на знак привітання. Хлопець наблизився упевненою ходою. Він був зосереджений та іноді озирався навкруги. Сервій збирався поклонитися, та хлопець перервав його різким жестом руки.

— Що ти мені запропонуєш? Що ж тут може бути заховано? – Він говорив скоріше сам до себе, ніж сподівався на реальну відповідь.

— Я навіть не знаю, хто ти. Та й якби знав, не впевнений, що міг би тобі одразу допомогти. Що саме ти шукаєш, мандрівниче? – Сервій почувався трохи розгубленим.

Хлопець ще раз окинув поглядом тутешній пейзаж, навіть не дивлячись Сервію в очі, наче не сприймав його за живого співбесідника і тим паче аж ніяк не за хазяїна цього будинку. Потім він щось пробурмотів, стискуючи й розтискаючи пальці правої руки, і Сервій помітив у нього якийсь блискучий медальйон на ланцюжку. Ланцюжок був обов’язаний на зап’ястку, і медальйон зручно лежав у долоні. Мабуть, бубоніння нічого не дало хлопцю, бо він оббіг навколо будинку, хитаючи головою туди-сюди, ніби намагаючись вловити оком кожну дрібницю навколишнього простору й нічого не залишити непоміченим.

Сервій зрозумів, що так справа не піде, й окликнув нежданого гостя. Той ще хвилинку походив-побігав і нарешті зупинився, опустивши руки, маючи вигляд помітно розчарований. На секунду здалося, що вся його впевненість кудись зникла. Та хлопець швидко оговтався, розпрямив плечі й наблизився до Сервія.

— Все не так просто, авжеж? Звісна річ. От дурнику! Та ці йолопи так просто нічого тобі не розкриють. Хай їм грець, паскудникам. – Він вказав пальцем на Сервія й нарешті зазирнув у очі, від чого Сервію стало трохи не по собі. – Ти. Так, ти. Не просто ж так тебе поставили. Але ти не опираєшся, а значить загадка складніша. Більше нікого не бачу. Чи є тут хтось? Може, ховається?

Та що ж він таке каже, цей дивний юнак. Сервій розгубився остаточно. Він зовсім не певен був, що казати.

— Чого мовчиш? Час лімітовано, ти тямиш?

— Нікого немає. Я сам-один тут живу, скільки себе пам’ятаю.

Хлопець позіхнув.

— Давай до хати. І не зволікай.

Вони увійшли: спочатку Сервій, а за ним юнак. Хлопець знову щось пробурмотів незнайомим говором. Що то за слова він повторює? Чи, може, то вже інші?

Сервій запропонував йому розташуватися за столом. Хлопець погодився. Він скинув із себе сіруватий дорожній плащ. На поясі висів трохи вигнутий кинджал, а поряд із ним – маленький шкіряний мішечок.

Сервій хотів, дотримуючись відповідних правил етикету, запропонувати гостю розділити з ним трапезу, хоча й не був упевнений, що той погодиться. Та хлопець знаком вказав йому сісти поряд. Нічого не залишалося, крім як погодитись.

— Тож скільки людей сюди приходили до мене? – запитав юнак.

Сервій, не зволікаючи, відповів, що вже давно не бачив жодного путівника в цих землях. Він пам’ятав, що часу з якоїсь причини обмаль, і гість не любить повільність.

Хлопець розсміявся.

— Давно? Наскільки ж давно?

— Не розумію, що ти маєш на увазі, мій друже, – відповів Сервій.

— Неважливо. Я й не сумнівався, що все продумано до найменших дрібниць.

Сервій зі свого боку дуже сумнівався з-приводу того, чи розуміє до кінця, про що веде мову непроханий візитер. Чим далі, тим усе складніше.

Хлопець дістав із кишені якийсь клаптик темної, майже чорної тканини й розгорнув його на столі. Сервій придивився.

— Щось знайоме?

На тканині був вишитий золотистий тризубець на видовженому руків’ї. Це здалося Сервію, можливо, навіть красивим, але точно аж ніяк не знайомим. Чи мав юнак тільки знак тризубцю, чи й реальну річ так само? Якщо й мав, то дуже добре ховав, тому що нічого не вказувало на те, що він був озброєний. Та й хто додумається носити з собою таке. Повноцінною зброєю навіть не назвеш подібний чудернацький витвір.

— Відверто кажучи, вперше бачу. – Сервію здалося на мить, що цей тризубець – зовсім не те, що він розраховував побачити на шматку тканини. – Це все?

— Що ти сказав? – хлопець насторожився.

— Я лише запитав, чи це все. – Сервій не знав, хто тягнув його за язик, але йому таке запитання здалося досить доречним і виправданим, хоча він би й не пояснив собі, чому.

— Щось таки є. Я на правильному шляху. – Хлопець знову розслабився й дозволив собі посміхнутися. – Є кілька дрібничок. Раптом підійдуть.

Він зняв з пояса мішечок, розкрив його й дістав звідти декілька медальйонів, схожих на той, що й досі був у руці. Тільки ці інші медальйони були без ланцюжків. Сервій брав їх до руки один за одним і розглядав з усією уважністю. На одному була зображена мушля, на іншому колісниця, ще на одному – хвилі. Наступні три медальйони були абсолютно аналогічні, всі вони містили зображення якоїсь морської істоти на лицьовий стороні. Останній медальйон був більшим у діаметрі та дещо темнішим чи, може, то він покрився брудом. На ньому зображувалася чиясь голова з довгим волоссям, бородою й короною. Вираз обличчя цього старця здавався досить суворим і непривітним. А на тильній стороні всіх медальйонів були нашкрябані якісь неясні літері.

— Ну що? Не німуй. – Юнак, здавалося, дратувався й ледве стримував себе.

— Мотлох. – Чи було це слово підхожим, чи ні, але Сервій у цей момент ужив його без вагань.

— А щоб ти сказився! – вигукнув гість. – Я не для того сюди прокладав шлях, аби отримати у відповідь таку погань. За кілька кілометрів від місцевого порталу ми дали бій недолугим телейосам. Їх було з десяток, а нас усього четверо. Та ці блазні не те, що слабкі, а повнісінькі нездари. Таким ні блискавки, ні лабріси не допоможуть. І не допомогли, чуєш? Ми їх гамселили, як шмаркачів. В їхні лави тільки такі й ідуть! Гадають, що на стороні Верховного буде легше, що здібності їм просто подарують, скіпетр можна буде потримати, до Чертога впустять. Авжеж, як інакше. Може, ще й Гополосмію на всіх розділять! Насправді усе це обмара. Вони нікому тут не потрібні. Кроній так потішається.

Завершивши тираду, юнак сховав усі свої медальйони та клапоть і пішов углиб домівки Сервія. Він виставив праву руку перед собою й почав чеканити незрозумілі фрази. Потупцював вузьким коридорчиком, мацаючи стіни, заглянув у комору з купою непотребу, порився трохи, після чого увійшов до спальні. Там він довго оглядався, правив одні й ті самі слова, що їх Сервій ніяк не міг розібрати, відкривав шафи, нишпорив на столі та під ним, а потім зазирнув під ліжко. Там лежали зім’яті папери й пуста продовгаста коробка, на яку він, на щастя, не звернув особливої уваги.

Коли юнак розправився, його обличчя було дещо почервонілим. Він мало не засапався. Досадливо-роздражнений вигляд його обличчя уже не дивував Сервія. Що б цей відвідач тут не шукав, він нічого не знайде. Сервій знав це.

— Друже, не знаю, що привело тебе у мою самотню гостину, але мені здається, що ти в чомусь помилився. Твій шлях завів тебе досить далеко, але зараз ти в хащах. Ти рухаєшся не туди, куди маєш рухатись. Ти дивишся уважним поглядом, але у хибний бік.

Юнак наблизився до Сервія впритул.

— По-перше, ніякий я тобі не друже. А по-друге, я вже пройшов через таку кількість порталів і побував у таких віддалених закутках, що ти не зможеш навіть уявити. Я переміг стількох самовпевнених бовдурів, що мені стає нудно виводити їх одного за одним. Я бачив такі чудернацькі речі, що не здивуюся ніяким вибрикам навіжених, які це все створили. Я готовий до всього. Я здатен на все. Твій жалюгідний прихисток – усього лише чергова сходинка, яку я пройду, аби піднятися нагору. Знаєш, у чому моя перевага? Я маю ціль. Я не розважаюся, а йду до цілі.

Хлопець відвернувся й пішов до вікна спальні, з якого відкривався вид на хвилясту доріжку серед заростей. Він спрямував туди палець:

— Вони пішли в тому напрямку. Гаспиди, які побували тут переді мною. Не тільки обчистили цю хатинку, а й залишили для мене послання. – Він узяв зі стола папірець із чужомовними написами. – Як це мило! Їхні закляття, розкидані по всьому будинку, ще зовсім свіжі. Знак Верховного. Вони люблять полишати його на кожному кроці.

Він дістав більший медальйон зі старцем і щось прошепотів. На підлозі проступили численні лінії, що перепліталися між собою, наче невидима рука малювала їх прямо зараз. Поступово вони склалися в один завершений малюнок: коло, в якому знаходився орел з розкинутими крилами.

Юнак розсміявся. Упевненість явно поверталася до нього.

Сервій повільно сунув руку під мантію. Хлопець, очевидно, перестав звертати на нього увагу.

— Ті телейоси, мабуть, лише відволікали нас. А основна шайка вже попрямувала сюди. Які вони спритні. Та цей портал активізували буквально менше години назад. Не думав, що він виявиться настільки помітним, особливо для телепнів Кронія. Може, хтось зливає їм інформацію. Та й тебе, друже, вони добряче підчистили. Сервій, так? А сам наче не знаєш, що пильнуєш. Чи точніше, пильнував. Звісна річ, я запізнився. Загадки немає, все набагато простіше.

Руків’я було зручним і теплим від долоні, у якій добре поміщалося.

— Не дивуйся, звідки мені відомо. Мій маленький помічник, – він покрутив медальйон на ланцюжку, – відсканував усю наявну інформацію при вході до порталу.

Юнак знову придивився до доріжки за вікном і позіхнув.

— Так чи інакше, я бачу, що тут більше робити нема чого. Що ж, час кінчати балаган. Кілька додаткових фрагів мені не завадять.

Сервій підступив до гостя, дістав кинджал і замахнувся ним. Та навіть ця швидкість, із накладеним попередніми візитерами закляттям посилення, не була достатньою. За мить до удару юнак промовив якесь слово, крутнувши медальйон у руці, і Сервія невидимим поштовхом відкинуло до стіни. Одним спритним рухом хлопець зняв з пояса свій клинок, зробив два кроки і був уже прямо перед Сервієм. Скло з вікна позаду юнака розлетілося на друзки, які спрямувалися у його бік. Він перекинув кинджал з правої руки в ліву, відвів вільну руку з медальйоном собі за спину, і дрібні шматки скла всі разом загальмували в повітрі та впали. Малюнок на підлозі почав пульсувати блискавками, й орел ожив на ньому, підлетів угору, націлившись дзьобом на хлопця, й кинувся на нього. Той устиг щось пробубоніти, махнув медальйоном, і орла затягло назад у намальоване коло. Рука Сервія у цей час намацала клинок, який випав, коли його відкинуло. Він хутко спрямував його на юнака, але було все одно надто пізно, бо той обернувся й вибив своїм кинджалом зброю з руки Сервія. Сервій прихилився до стіни. Наступним рухом юнак навів лезо на свого супротивника й накинувся на нього, але лезо зупинилося, не простромивши тіло. Хлопець зробив напівпосмішку. Більший медальйон зі старцем вислизнув з його рукава прямо в долоню. Він з якимось навіть урочистим відтінком проказав ще кілька невідомих слів, і клинок у руці преобразився на сяючий тризубець, яким юнак пронизав перекошеного Сервія.

Тіло сповзло на підлогу.

В очах у Сервія почорніло, і в ту саму мить він утратив відчуття реальності.

Коли після перепрограмування він відкрив очі, то знайшов себе на ліжку у тій самій спальні. Та вікно було цілісіньким, підлога – чистою, і жодні закляття в будинку не функціонували. Він оглянув себе: ніяких слідів на тілі не було.

Сервій піднявся з ліжка, акуратно застелив його, потім заглянув під нього. Там були папери, зорова труба й закрита коробка. Він випростувався й пішов на кухню, де почав приготовляти їжу, час від часу поглядаючи у вікно.

Нарешті через декілька хвилин, пройшовши крізь портал, матеріалізувалася фігура вдалечині. Сервій побіг за зоровою трубою й, узявши її, повернувся назад і придивився. Новий гість, один із незліченних мільйонів юзерів Елісія, наближався. Він іде за секретом, захованим у локації № 655321 і пильнованим Сервієм. Він має всі шанси здобути цей секрет.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *