Нескінчена історія

Автор: Олена Тарасенко
Анотація: Сіра миша, невдаха та зануда, котрій незатишно у світі? Чи ти просто якоїсь миті звернула не туди?
Дрібязкові події, незначущі зустрічі, щоденні випадковості? Чи унікальні нагоди назавжди змінити долю та виконати власне призначення?

Кінець осені тішив мене дивовижною погодою – морозяне повітря було не колючим, а прохолодно-лагідним, сірий світанок наче боявся сполохати несподівано тендітний ліс…
Тиша, яка виняткова тиша довкола… тільки хрустять дрібні гілки під моїми ногами.
Я тішилася, що одягнулася так зручно. А у що, власне, я одягнута? Домоткана сукня, хутряна камізелька, тонка шерстяна шаль на голові, вовняні шкарпетки, шкіряне взуття, на постоли схоже… Ось чому мені важко йти – за спиною клунок, невеликий, але вагомий. Цікаво, що там?
Ось, уже мою хатинку видно. Зараз відпочину, вип’ю чогось гарячого… Ще кілька хвилин. Ось уже двері, варто тільки простягнути руку…
І я прокинулася.
Цей сон переслідує мене уже багато років. Він такий справжній, реальний, хоч і триває недовго. І щоразу переривається, щоразу на тому ж місці. Я досі не знаю, що там, за дверима хатинки, проте мене не полишає відчуття, що та хатина у лісі – то мій дім, рідний теплий, найдорожчий…А я не можу навіть порогу переступити.
Зрештою, добре, що у мене є справжній дім принаймні уві сні. Бо моє теперішнє житло – то прихисток від негоди та місце, де можна поспати, але не дім. Не знаю, чому так відбувається, але мені незатишно у власній квартирі, і часом мені видається, що помешкання це відчуває, і віддячує мені взаємністю…
Мені взагалі досить незатишно у світі… Я з усіх сил намагаюся його любити, але світ мене, здається, просто терпить. Я справді почуваюся зайвою, якщо я раптом зникну, ніхто й не помітить. У мене є професія, яка мені не цікава, і робота, якої я не люблю. І працюю я у колективі, який мене відверто ігнорує. Співробітники приятелюють, п’ють разом каву під час обідньої перерви, вітають один одного з днем народження, пригощаються тортом… Чого я лише не робила, щоб здобути прихильність колег! І домашнім печивом пригощала, і підмінити завжди погоджувалася, кільком співробітницям навіть домашні завдання для їхніх дітей-школярів робили… Марно. У сі чемно приймають мої пригощання та зусилля, усміхаються, дякують, проте формально, з ввічливості… Так жодного разу на посиденьки і не запросили. А нав’язуватися я припинила.
З особистим життям, як ви здогадуєтеся, у мене ситуація така ж. Ліпша (вона ж єдина) моя коліжанка, котра знає мене з першого класу, скептично кидає на мене оком і заявляє: «От наче усе у тебе на місці, і фігура, і обличчя, і розумна ти… Але якась… Безбарвна, чи що. Прісна. Живеш так наче через силу, з примусу. А чоловіки це відчувають. Ти наче сама собі не мила, як же ти будеш до вподоби ще комусь?»
А я й не заперечую. Правда, що робити, не знаю. Мабуть, якщо щиро – то й змінювати щось насправді не хочу. Звикла я до свого маленького нудного життя. Щоправда, часом я почуваюся самотньою, але я вмію себе розрадити: йду в кіно (особливо полюбляю прем’єри), відвідую виставки та вернісажі, майстер-класи та цікаві лекції. Або ж просто йду до кав’ярні, сідаю за столик коло вікна, та, смакуючи кавою, розглядаю перехожих. Часом мені видається, що я може розповісти про кожного з них багато несподіваних подробиць. І так, допоки не почну відчуватися не самотньою, а вільною…
Але нікому не цікаво, що за роки ось такого життя я вмію готувати десерти та випікати торти краще, ніж відомі кондитери у популярних кафе. Нікому обговорити зі мною чергову прем’єру чи виставку. Жоден тренінг про те, як підвищити самооцінку, чи лекція про те, як демонструвати оточуючим власну яскраву індивідуальність – на моє життя впливу не мають. Іноді мені видається, що я зачарована, як принцеса з казки. Приречена бути непомітною, наче тінь…
Хм… Мої дні були схожими один на одного, наче близнюки, хіба що у вихідні я могла спати досхочу. А далі, й справді як у казці, трапилося «якось одного разу». Я поверталася з роботи звичним маршрутом, здається, цей шлях я могла б здолати із заплющеними очима. Намагалася йти швидше, адже погода не надихала до прогулянок – у жовтні смеркає рано, та ще й дощик накрапати почав. Я намагалася думати про смачну вечерю, яку я планувала приготувати, та про старий фільм, який я збиралася переглянути… Раптом крізь мої думки долинуло навчання – хрипкувате, вимогливе. Я різко зупинилася і автоматично почала шукати джерело звуку. На тротуарі, прямісінько у мене під ногами, сиділо потворне кошеня. Пробачте, я не відношуся до тих, хто милується і не шкодує захоплених вигуків лише тому, що поруч – маленька гарненька тваринка. Я взагалі тварин не люблю. Ні, у дикій природі, чи у когось вдома – це чудово. Але завести тваринку у власній квартирі – то для мене занадто. Я завжди вважала, що кіт чи пес – то у першу чергу шерсть, шум і неприємний запах . Гризуни усі мені видаються схожими на підвальних щурів, плазунам та рибам – місце у лісі та озері однозначно.
А тут переді мною сидить малий нахаба і нявкає особисто мені, безумовно вимагаючи чогось.
– Ти чого тут горлаєш? Нема у мене для тебе ковбаси, нема! – почала я з’ясовувати стосунки з кошеням. Воно, до слова, і справді некрасиве – худюще, вуха великі, наче у кажана, шерсть незрозумілого бурого кольору…
Кіт замовк, проте продовжував зазирати в очі. Так, наче знав, що у мене у торбі шматок вирізки лежить, на вечерю придбаний. Він, мабуть, просто чує запах!
– Не дам я тобі телячої вирізки, і не проси! Іще чого не вистачало – кожного приблуду м’ясом годувати! – я розвернулася і пішла далі.
Проте бічним зором помітила, що кіт … біжить поруч! Так невимушено, наче ми ото щодня разом додому ходимо. Я зупинилася і тупнула ногою.
– Пішов геть!
Кіт зупинився, сів на тротуар і поглянув на мене, як на нерозумну дитину. Я знову закрокувала у бік дому. Кіт підвівся і бадьоро побіг поруч.
– Зникни! Не смій за мною бігти! – я розсердилася не на жарт. Кіт знову сів. Проте у погляді я помітила чи то образу, чи осуд…
Так, я божеволію. У котів не буває такої розмаїтої палітри емоцій, то моя фантазія, мабуть.
Я продовжила свій шлях, а кіт залишився сидіти на асфальті. Ну чого я розійшлася, справді? Тварина просто голодна, і єдиний спосіб здобути їжу, знайомий цьому коту – це випрошувати у людей. Його, напевне, викинули, або сам утік, якщо людини не боїться. Мені стало майже соромно: у самої добрячий шмат м’яса, а котику пошкодувала … Я зупинилася і озирнулася, кіт ображено сидів там, де я його покинула.
– Ну гаразд, ходи вже… Пригощу тебе. Але тобі доведеться йти до мого дому! Я ж не можу тобі відкусити від цілої вирізки…- Кіт слухав мене, проте з місця не рухався. – Ну, як знаєш, я двічі не проситиму.
Очевидно, зрозумівши, що вибачень не буде, кіт таки підвівся і знову крокував поруч зі мною. Так ми удвох дійшли до мого будинку, зайшли у під’їзд та піднялися на мій третій поверх.
– Тут сиди, – наказала я коту і зайшла до квартири. Помила руки, вийняла м’ясо та відрізала шматочок. Мабуть, варто порізати дрібніше?
Кіт слухняно сидів під дверима. Я поклала перед ним шматочки м’яса на аркуші паперу.
– Ось, їж швидко, а тоді я тебе виведу на вулицю!
Малий поглянув на мене з докором, у жовтих очах виразно читалося: «Ех ти, раз у житті вирішила добру справу зробити, та й ту по-людськи не можеш… Дала їжу, то дай хоч поїсти спокійно». Мені знову стало майже соромно.
– Ну гаразд… Ти їж, я почекаю, – я залишила двері ледь прочиненими і на хвилину повернулася на кухню. Раптом хтось делікатно постукав у двері. Я вийшла у передпокій і зустріла сусідку, вона зазирала у прочинені двері через поріг.
– Доброго дня! Ви двері не зачинили… А Ваш котик он втекти намагався!
– Але це… – я намагалася пояснити, що коти зовсім е мій, але мене не слухали.
– Ви б обережніше, бо і котик втече, і лихі люди можуть помітити, що двері відчинені, ще поцуплять щось! – сусідка з відчуттям виконаного громадського обов’язку пішла вниз, а кіт прослизнув коло моїх ніг до квартири.
– Так! Шановний! Ану ходи сюди! – кіт визирнув з-під дивану і зиркнув на мене очевидно задоволеними очицями. – Гаразд, якщо вже так склалися обставини… залишишся тут. Але тільки на одну ніч! На стіл не застрибувати, на ліжку не спати!
Кіт виліз з-під дивану, спокійно підійшов до мене та сів навпроти. «І ти зможеш вигнати чемного розумненького котика з теплої квартири на вулицю? Там осінь, дощ і нічого їсти… Моя смерть буде на твоїй совісті!»
От нахаба… І справді – не зможу я його вигнати. О, треба його кудись прилаштувати! Увесь вечір я намагалася надати котику «товарного вигляду» – мила, сушила, навіть чесати намагалася. Тварина мужньо витерпіла усі катування, поїла геркулесової каші з молоком та заснула на м’якому розкладному кріслі.
Хм, я й досі не знаю, кіт це чи кицька. Довелося заходити у Інтернет і забивати у пошук дурнувате «Як відрізнити кота від кішки»… А тоді обережно зазирати йому, пробачте, під хвіст.
Кіт, однозначно.
Наступного дня я азартно заходилася прилаштовувати кота. Для початку обійшла усіх співробітників, проте, як і слід було очікувати, котика ніхто не мріяв забрати до себе. Тоді я розмістила оголошення у соціальній мережі, у групі, присвяченій домашнім улюбленцям, та у газеті безкоштовних оголошень, вказала номер свого телефону і почала чекати.
Тим часом кіт, якого я звала просто Кіт, демонстрував дивовижну кмітливість та вихованість – чемно справляв свої потреби у лоток (довелося придбати лоток та наповнювач), слухняно їв усе, що дають (довелося сидіти на форумах і читати, чим рекомендують годувати котів-підлітків). Минали дні, проте ніхто мені не телефонував. А до кота я поступово звикала. Виявилося, страшенно приємно, коли Кіт радісно біжить зустрічати мене до дверей… І чудово, коли вистрибує до мене на коліна, зручно вмощується, щоб разом дивитися фільм… Отож, коли одного вечора незнайомий голос у слухавці поцікавився, чи я прилаштовую котика, я впевнено відповіла, що у нього вже є домівка.
Тієї ж ночі мені знову снився той сон. Ранковий ліс, стежка, хатинка… Проте цього разу мені таки вдалося, вдалося дотягтися до клямки і відчинити двері! Я обережно переступила поріг. Зараз, за хвилину очі звикнуть до темряви, і я побачу щось вкрай важливе.
І я знов прокинулася. Коло мене на подушці сидів Кіт і пильно вдивлявся своїми жовтими очиськами. Я розсердилася, адже це він розбудив мене! Розбудив і перервав сон, який я не можу додивитися стільки років. Гаразд, все рівно час на роботу збиратися… Я сповзла з ліжка і пішла на кухню варити каву.
Робочий день до обідньої перерви був цілком звичним, а під час обіду трапилося дещо буденне у масштабах всесвіту, але революційне особисто для мене. Я сиділа у куточку офісної кімнати відпочинку, нікого не чіпала, жувала печиво, запивала чаєм. Аж раптом до мене підійшла співробітниця.
– Ярославо, ти що увечері робиш? Ми тут з дівчатами збираємося на зустріч з екстрасенсом. Уявляєш? То Софія затіяла, ну ти ж знаєш, яка вона, у гороскопи вірить, у містику… Вона запросила мене, а, оскільки там є ще одне місце, то я запрошую тебе. Ти у нас скептик, мислиш раціонально, от і виведемо Софійчиного екстрасенса на чисту воду. То що скажеш?
– Я згодна… – ледь чутно відповіла я. До екстрасенса, до відьми, до чорта в пекло! Мене запросили, байдуже куди – я піду за будь-яку ціну!
– Чудово, я скажу Софії, хай тебе зареєструє.
Звичайно, до кінця дня робота мене більше не чіпалася. Я почувалася цілковито щасливою людиною, життя якої налагоджується, бо чорна смуга нарешті закінчилася. Що ж, екстрасенс – це може бути цікаво. Я й справді не вірила у містику, екстрасенсів вважала або надміру екзальтованими, спраглими уваги людьми, або ж шахраями, які не гребують наживатися на людській біді та довірливості.
Зрештою мої підозри підтвердилися. Екстрасенсом з пафосним ім’ям Евангеліна виявилася жіночка під п’ятдесят, і з густо підведеними чорним олівцем очима, у чорній сукні, рясно обвішана біжутерією. Зустріч була схожою на звичайний тренінг, тільки з містичним ухилом. Присутнім, яких налічувалося п’ятнадцять осіб, видали бланки та анкети, куди належало вписати особисту інформацію та відповіді на цілком прогнозовані запитання на кшталт «Чи сняться вам віщі сни?» або «Чи були у вашому роду відьми та знахарі?»
Дали ми сіли у коло, і екстрасенс почала жонглювання словами на зразок «карма», «егрегор», «тотем». Тоді нам пропонували заплющити очі та «розмовляти з власною інтуїцією», а далі ми «працювали із набором енергії у «місці сили»». Ну і під кінець ще трохи послухали про Призначення, Шлях та Вічну душу. Саме так, усе з великої літери. Між іншим, ця частина тренінгу мені справді зацікавила. Якщо вірити Евангеліні, кожен із нас є вмістилищем Вічної душі, яка існувала завжди і існуватиме до кінця часів. Кожна Вічна душа має своє Призначення, глобальну місію, яку вона виконує на землі. Щоразу втілюючись у новому тілі, Вічна душа веде людину життєвим Шляхом. Чим ближча людина та її вчинки до реалізації Призначення, тим легший та успішніший її Шлях. Коротше кажучи, якщо слухаєш Безсмертну душу та допомагаєш їй втілювати Призначення – ти успішний, здоровий, усе тобі вдається… Починається невдачі – отже, збився зі Шляху.
Було справді дивно слухати Евангеліну і впізнавати у її словах себе. Цікаво, що моє життя почало налагоджуватися саме тоді, коли я привела Кота. Ні, пізніше. Тоді, коли я таки визнала Кота своїм. Цікаво, що б це мало означати?
У кінці зустрічі усі бажаючі могли отримати сеанс приватного спілкування з екстрасенсом тривалістю десять хвилин. Кілька учасників, отримавши на прощання перелік наступних тренінгів та інших послуг екстрасенса, пішли, а восьмеро, і ми троє у тому числі, залишилися. Евангеліна запропонувала, щоб нікого не образити, просто вийняти із вази папірці з цифрами, які і будуть означати чергу кожного на приватну розмову. Усі радісно потяглися за папірцями, я розгорнула свій. Вісім. Отже, я у черзі остання… Невже світла полоса так швидко закінчилася?
Може ну його, той приватний сеанс? Вдома Кіт сам, сумує, мабуть, поки я тут час марную. Гаразд, справу треба довести до логічного кінця. Зрештою, з мене взяли нічогеньку суму за цей тренінг, гадаю, відповіді на мої запитання входять у вартість. Поки учасники один за одним заходили до кімнати, де сиділа Евангеліна, інші гортали езотеричну літературу або дивилися відео про Тибет. Ось уже дві мої співробітниці вийшли з кімнатки, збуджені, очі блищать… Нарешті надійшла моя черга. Я зайшла у двері, роззирнулася довкола. Звичайний кабінет, ні тобі чорних стін, ні пентаграм, ні свічок. Стіл, крісло, шафа – у одному куті, два м’яких крісла та журнальний столик – у іншому. Власне, у одному з м’яких крісел і сиділа Евангеліна.
Я не встигла навіть рота розтулити.
– Не ображайся, що ти змушена була чекати. Я мусила відпустити усіх, бо розмова з тобою буде особливою, і мабуть, довшою за десять хвилин… Не турбуйся. Твої приятельки уже пішли. Я їм сказала, що кожен після сьогоднішньої зустрічі має вертатися додому наодинці із власними думками та почуттями.
Я таки розтулила рота, проте сказати нічого не стигла.
– Просто слухай, гаразд? Заради таких як ти я і проводжу ці зустрічі. Пересіваю купу піску, щоб знайти діамант, нехай і не шліфований. Ти, мабуть, і сама не розумієш, наскільки ти унікальна.
О так, почалося! Очевидно, мене вона обрала своєю особливою жертвою… Цікаво, чому. Невже я справляю враження довірливої дурепи, якій можна «впарити» оцю маячню?
– Ні, не справляєш, – продовжила Евангеліна. Минуло секунд десять, поки я зрозуміла, що вона відповіла на не озвучене запитання. – Я цілком усвідомлюю, що до таких, як я, та до мене особисто ти ставишся із скептично та з недовірою. Але от у чому іронія… Насправді ти така ж, як і я.
Подумки я панічно намагалася прорахувати, у чому суть такої несподівано підступної заяви. Невже Евангеліна обрала мене для якоїсь складної афери із екстрасенсорним присмаком?
– Гаразд, ти мене таки вислухай, а тоді робитимеш висновки… Усе, про що я нині розповідала – чистісінька правда. Проте це – лише крихітна верхівка айсберга, помітна зовні і доступна для загалу верхівка знань. Скажімо, більшість нинішніх слухачів забудуть усе це за кілька днів. Хтось, можливо, запам’ятає, зацікавиться, спробує шукати щось самостійно, читати, практикувати. Це, безумовно, буде корисним, проте не матиме значного впливу на життя. Але вкрай рідко трапляються ті, хто носить ці знання усередині себе… Знання глибокі, давні, які дають Силу та Вміння. Сьогодні ми називаємо це Магія.
З початку часів існують Вічні душі, наділені особливим Покликанням та озброєні Знаннями. Щоразу, повертаючись на землю у новому тілі, вони зобов’язані виконувати свою місію – бути посередниками між світом людей та світом, скажімо так, потойбічним…
Світом, де сходить два сонця. Де течуть повноводні ріки, і повітря завжди наповнене пахощами трав. Де каміння уміє говорити, де кожному є гідне місце і певне призначення. Іноді мешканці того світу з’являються серед людей. Але люди страшенні невігласи, і бояться усіх, хто не схожий на них, лякаються усього, що не можуть зрозуміти і пояснити за допомогою знайомих понять.
От і живуть з початку людства до наших днів – відьми, знахарі, шамани, чаклуни і маги, екстрасенси, мольфари, жреці, як їх лише не називали. Власне, до чого я хилю такою довгою промовою… Одна із таких особливих Вічних душ – у твоєму тілі. Але ти чомусь відчайдушно опираєшся своєму Призначенню, відмовляєшся від нього. Проте нещодавно ти зробила якийсь вчинок, і надія на те, що ти таки приймеш своє Призначення, знову з’явилася. Ти зробила щось, що суперечить твоїм же вигаданим правилам, щось, не характерне для тебе. І ланцюжок подій привів тебе сюди, до мене.
– Кота завела… – підтвердила я, і негайно подумала, зо Евангеліна як справжній екстрасенс могла б знати таку важливу деталь. Саме так і працюють шахраї: щось довго розповідають, випадково вгадують якусь деталь, а наївна жертва сама усе підтверджує.
– Бачу, що ти жодному слову не віриш, – усміхнулася шахрайка. – Гадаю, на сьогодні досить. Мине певний час, і ти будеш готовою продовжити розмову. Я чекатиму.
Наступного дня на роботі ми бурхливо обговорювали учорашню пригоду. Софія, котра була ініціатором походу, відгукавалася захоплено, навіть дещо екзальтовано. Оксана, котра мене, власне, запросила, виказала стримане зацікавлення, а я прочитала викривально-саркастичну лекцію на тему «Екстрасенси-шахраї та як їх вивести на чисту воду». Цікаво, але послухати нас зійшовся ледь не весь офіс. Кожен мав що додати, відтак колектив розділився на два табори – ті, котрі екстрасенсам вірять, і скептики на зразок мене. Зрештою обідня перерва закінчилася, всі поверталися на робочі місця, коли до мене долинув напівшепіт: «Хто б міг подумати, що наш тишко може вразити красномовністю і дотепністю…»
Я із задоволенням відчувала, що моє життя неквапливо, проте помітно змінюється. Кіт підростав, перетворюючись із кумедного довгоногого вухастика незрозумілого кольору на спокійного, врівноваженого, надзвичайно розумного попелястого красеня із чудовими золотавими очима. На роботі я якось непомітно стала частиною товариства, і щоразу сама дивувалася, що мене вважають цікавою співрозмовницею, дослухаються до моєї думки, сміються з моїх жартів… За два тижні я вперше поїхала у відрядження, на філію нашої фабрики, презентувати новий напрямок діяльності. Хвилювалася неймовірно, готувалася кілька ночей, проте усе відбулося чудово. Мене навіть хвалили, і не лише за сумлінність, але й за вміння імпровізувати та реагувати на непередбачувані обставини. Справа у тому, що керівник філії виявився хоч і авторитетним, проте вельми специфічним у спілкуванні… Та чіплявся він до мене, чого вже там приховувати… А я, сама не знаючи яким чином, примудрилася уникнути нав’язливих залицянь і досягти згоди про співпрацю у новому напрямку, та ще й до найдрібніших деталей.
Хм, кумедно, насправді. Оце до мене вперше у життя так відверто чіплялися. Я, за браком досвіду, у першу мить розгубилася, проте… останнім часом я зауважила, що з’явилося у мені щось. Наче інша я прокидалася та міцніла щодня – впевнена, спокійна, здатна швидко оцінити ситуацію та зреагувати. А ще – свідома власної жіночності, жіночих чарів. А більше не боялася видатися кумедною, зробити щось «не так», комусь не вгодити.
А ще за кілька тижнів – чи не вперше моя квартира приймала гостей – приятельок з роботи. Звичайні дівочі посиденьки – тортик, кава, балачки-плітки… Я й не підозрювала, яке це насправді задоволення – мати отаке тісне веселе товариство!
Про Евангеліну я зовсім забула. А даремно…
Мені знову снився той самий сон. От тільки торба за спиною цього разу видавалася більшою і важчою. Ось, ось моя хатинка. Я хапаюся за клямку, переступаю поріг, за мить очі звикають до темряви. Я бачу дивний силует, приглядаюся, і зойкаю від жаху… Навпроти мене сидить потвора, її важко роздивитися у напівтемряві. Побачивши мене, чудовисько роззявляє зубату пащу, сичить та голосом Евангеліни каже: «Я чекаю…»
Мабуть, від того зойкання я і прокинулася.
Я сиділа на ліжку і намагалася вгамувати серце, що шалено калатало у грудях. Гаразд, цей сон і справді єдине, чого я не можу пояснити раціонально. Він сниться мені уже років вісім чи дев’ять, з підліткового віку. Він не асоціюється у мене з жодними книгою чи фільмом, ані з реальними подіями мого життя. А його реальність мене просто лякає. Невже моя підсвідомість так перейнялася тією розмовою з шахраюватою Евангеліною, що впустила її у цей сон? Гаразд, дурниці це все, час збиратися на роботу. Он і Кіт дивиться голодними очима, зараз поснідаємо разом.
Я трохи відволіклася на звичну ранкову метушню, а дорогою обдумувала справи, які сьогодні необхідно владнати. Кілька зупинок автобусом, і я уже в центрі міста, маневрую між перехожих. У вашому місті теж повно людей, котрі роздають перехожим рекламні листівки? Я зазвичай механічно беру усі, що мені пропонують, а тоді викидаю у смітник коло нашого офісного центру. Хлопчина тицьнув мені у руки глянцевий папірець, я кинула оком – на синьому тлі великі білі літери складають слоган «Варто поспішати, на тебе чекають!» Миттю пригадала сьогоднішній сон… Так, чекають. Може, таки варто сходити? Гірше не буде, окрім того, матиму нову захоплюючу історію для коліжанок. Мені знову тицьнули у руки аркушик: на білих хмаринках спить гарненьке зайченя, а внизу напис округлили літерами: «Ваш сон – надзвичайно важливий». Маячня якась. Рекламні слогани співпадають з моїми думками. Та ні, є такий психологічний ефект, я читала колись… Якщо віриш у щось, довкола бачитимеш підтвердження своєї віри. Я, мабуть, сама не зауважила, що той тренінг справив на мене значно глибше враження, ніж видається. І усі співпадіння видаються містичними знаками, які підштовхують мене…
Я так занурилася у власні думки, що ледь не влетіла у стовп! Зупинилася в останню мить, сердито насупилася, а на стовпі – саморобне оголошення з малюночком: розгублений їжачок і напис «Загубив свій ШЛЯХ?» Все, здаюся, їжачок мене добив.
Відбула так-сяк робочий день і поїхала до «Центру нетрадиційної медицини», де, власне, і відбувався той тренінг. У мене було дивне відчуття людини, котра точно знає, що їй робити. Щоправда, не знає, навіщо…
– Пробач, дорогенька, але мені довелося нагадати про себе. Ти геть про все забула, а час втікає… Ще трохи, і вороття не буде. Твоя Вічна душа не зможе втілити своє Призначення, а ти страждатимеш від довічного відчуття змарнованого життя.
– От тільки не треба мене залякувати…
– Я не залякую, у жодному разі. Тобі хіба не зустрічалися такі люди? Вештаються життям, самі не знаючи, для чого живуть. І, щоб заглушити оту розгубленість, відсутність мети – вживають алкоголь, наркотики, чи якось по іншому марнують життя. Наче так, щоб швидше закінчилося, щоб не було так пусто, страшно, самотньо…Хоч більшість людей живуть наче у напівсні – ходять на роботу, отримують зарплатню, витрачають її на примітивні потреби, ховаються у своїх норах-житлах, і так з дня на день. Ці нічого не бояться, просто вміють не помічати усе, що може вивести їх із звичної колії – ігнорують,заперечують, уникають. Лише невелика кількість людей справді усвідомлюють, якою цінність є їхнє життя, і готові прийняти свій обов’язок, виконати призначення, тим самим здобувши зміст життя та щастя.
– Гаразд, це я розумію. І навіть погоджуюся. А як з’ясувати, для чого призначений саме ти? Отак жити і тицятися, наче сліпе кошеня, у надії, що тобі пощастить і таки натрапиш на істину?
– О, ну про це не говорив тільки лінивий! І письменники, і пророки, і навіть вчені, усі твердять одне й те саме – прислухайтесь до себе, йдіть за мрією, робіть те, до чого надаєтеся. От ти хто за освітою?
– Економіст.
– А працюєш?
– Менеджером у відділі збуту меблевої фабрики.
– Чудесно… А в дитинстві ким хотіла бути?
– Жінкою-кішкою.
– Ні, – засміялася Евангеліна, – трохи пізніше, коли дещо тямити почала і замислилася над вибором професії.
– Ветеринаром, здається…
– І як ти пройшла шлях від дитини, яка мріє стати ветеринаром, до дорослої,яка гидує тваринами?
– Не знаю… Пригадую, що мама завжди не любила тварин, любила казати, що від них лише бруд, гамір та поганий запах у квартирі. Я, як усі діти, просила дозволу завести якусь тваринку, котика, скажімо… Але останнім аргументом була татова «алергія на шерсть», міфічна, звичайно. Я тихцем годувала вуличних тварин, поки мама якось не побачила. Вдома мене чекала довжелезна лекція про те, що безпритульні тварини – то смертельна небезпека у вигляді інфекцій та агресивності. Обожнювала історії про те, як когось вкусив безпритульний пес, або як чиясь дитина заразилася лишаєм, бо погладила вуличного кота. З часом я звикла до цього, тому про мрію стати ветеринаром нікому не розповідала… Відвідувала напівпідпільно шкільний «Біологічний клуб», діставала старі підручники з анатомії тварин та ветеринарії… А тоді мама сказала «Вступатимеш на економічний», а з мамою сперечатися було не прийнято. Відтак я й сама не помітила, як думки мами стали моїми.
– Гаразд… А що ще тобі забороняли?
– Мабуть, те саме, що й іншим дітям – переходити дорогу на червоне світло, розмовляти з незнайомцями…
– Ні, я не про те… Знаєш, я краще тобі покажу.
Я сіла на стілець посередині кімнати і, на прохання Евангеліни, заплющила очі.
Мені три роки. Я бавлюся кубиками, сидячи на підлозі, а у кутку кімнати стоїть моя бабуся. Вона приходить сюди часто, завжди мовчки стоїть, дивиться на мене і усміхається. Іноді бабуся приходить сама, іноді – разом зі іншими чоловіками та жінками. Вони теж просто стоять і дивляться.
Коли бабуся прийшла вперше, я побігла на кухню, щоб привести маму. Я обов’язково мусила показати, що прийшла бабуся. Мама поглянула у порожній кут, насупилася і наказала ніколи більше не турбувати її дурницями та вигадками.
Бабуся померла пів року тому.
Мені майже сім. Я уже вмію читати. Мама навчила, щоб я не набридала постійними проханнями прочитати мені казку. Мені не потрібна казка, мені потрібна мама. Але за відсутності того, що тобі потрібно, задовільняєшся тим, що маєш.
Мама повертається з роботи, я сиджу на дивані та читаю «Попелюшку».
– Мамо, ти дуже злякалася? – питаю я.
– Злякалася? Чого саме? – перепитує мама. Вона втомлена після роботи, хоче тиші та спокою, а тут я зі своїми запитаннями.
– Аварії. Автобус, у якому ти їхала, вдарив чужого дідуся, – чесно відповідаю я.
– Звідки ти знаєш?! – мама така здивована, що забула про втому. – Це що. Уже у новинах встигли показати?
– Ні, – відказує тато. – Ми навіть телевізора не вмикали. І радіо теж.
– Звідки ти дізналася? Хтось із сусідів розповів?
– Ніхто не заходив, – спростовує версію тато.
– Чому ти не зізнаєшся? – мама його наче не чує. – Як ти дізналася? Ти не могла цього знати! Ти просто вигадала, і це випадково співпало із дійсністю? Ти все вигадала?! Зізнавайся!
Мені тринадцять. Я уже мрію про ветеринарний, пишу реферати біології найкраще у класі, вчителька приносить мені книжки про тварин. Проте у мене з’являється зацікавлення психологією та паранормальними явищами. Потайки з однокласницями пробуємо «викликати духів» та вводити одна одну у стан гіпнозу, намагаємося телепатично «читати думки» і навіювати вчителям, щоб нас не викликали. Це, безумовно, звичайні дівочі забавки, проте…
Проте якось я повернулася додому, і годину з роботи прийшов батько. Він був чи то засмученим, чи то стурбованим.
– Тату, а хто така Віка?
– Віка? – перепитав тато, розсіяно на мене поглянувши.
– Так. Просто ти стурбований і наче засмучений, а навколо тебе наче стрибає оте «Віка»… То хто це?
– Немає ніякої Віки… Немає. Забудь. І в жодному випадку не кажи мамі…
Мамі казати не можна. Це я знаю краще за будь-кого.
За чотири місяці тато розлучився з мамою і переїхав до своєї співробітниці Віки.
Мені п’ятнадцять. У мене перше кохання. Об’єкт, на два роки старший сусід, мабуть, не підозрює про моє існування. І тут мені у руки потрапляє дивовижна книжечка: передруковане дореволюційне видання про приворотну магію. Жалюгідна брошурка, жовтий папір та кривий друк, та вона видавалася мені найбільшою цінністю. Книжечка ретельно студіювалася та так само ретельно переховувалася від маминих очей. Нарешті я вирішую, що настав час практичних вправлянь і обираю один із рецептів. Проте він видається мені якимось недосконалим, нецілісним, і я, у магічному натхненні, трохи його видозмінюю і доповнюю. Кілька днів я шукала необхідні інгредієнти, потім ще тиждень довелося чекати, поки мама увечері піде у гості.
Нарешті я усе приготувала, запалила свічки, виконала необхідні дії, промовила необхідні слова… Коли нарешті надійшов час останнього етапу (мені потрібно було піднятися до дверей квартири, у якій мешкав хлопець, та вилити трохи начарованого варива йому під двері), я почула, як у замковій щілині шарудить ключ… Мама повернулася раніше, ніж я розраховувала. Я панічно почала ховати сліди магічного «злочину», а вариво… просто вилила за вікно, на щастя, ми мешкали на першому поверсі.
– Гаразд, повертайся. На сьогодні досить.
Голос Евангеліни привів мене до тями, я розплющила очі.
– Тепер відпочинь трохи, і спробуємо трохи поговорити про те, що ти пригадала.
– З моєю мамою було дуже важко жити… Я уже й забула, яка вона складна.
– Ти мешкаєш окремо… Я як, власне, тобі вдалося переїхати?
– Після розлучення з батьком мама стала ще суворішою, дратівливою… А коли мені було років шістнадцять, у неї нарешті розпочався бурхливий роман. Колия закінчила школу і вступила на економічний, мама вирішила, що її обов’язок переді мною виконано і надійшов час жити для себе. Тому коханець переїхав до нас у квартиру, а мене відселили у однокімнатну, яка залишилася після смерті бабусі. Я зателефонувала батьку, він оплатив ремонт, допоміг з меблями, і я зажила цілком самостійно…
– Скажи. Твоя мама – щаслива?
– Ні, звичайно. Коханець її покинув років за два, мабуть… Вона і зараз сама. Я, звичайно, телефоную, іноді навідуюся до неї, але стосунки у нас… напружені, так би мовити.
– А знаєш, чому вона така? Бо вона, її Вічна душа теж не виконала свого призначення, та й, мабуть, не виконає уже… Вона мала йти іншим Шляхом, але їй теж вказували, як правильно. Вона, відчуваючи цю дисгармонію, просто не може знайти свого місця у світі, і злиться. Не знає, як реагувати по іншому… Але давай повернемося до того, що ти пригадала.
– Так, я зовсім забула, що у дитинстві бачила незвичні речі…
– А з віком твої природні здібності без підтримки і заохочення наче засинали. Тобі наче заборонили бачити, вміти і знати те, що бодай трохи виходить за межі буденного і зрозумілого усім. Тепер тобі потрібно відновити усе це, повернутися до природного, первинного стану.
– Відновити заводські налаштування, – засміялася.
– Щось таке… Але є ще один момент. Стосовно твоїх експериментів із приворотним зіллям… Вони мали несподівані наслідки, про які ти не підозрюєш. Справа ось у чому: поки тебе не помічав об’єкт твого кохання, ти теж декого не помічала. Хлопчик із сусіднього будинку, на рік молодший від тебе, також переживав перше кохання. До тебе. Улюбленим його заняттям було вештатися під твоїми вікнами, чи то сподіваючись. Що ти його помітиш, чи то у надії щось підгледіти. А коли вилила за вікно своє вариво, бідний юнак у нього наступив… і замість першого кохання, схожого на застуду, що швидко минає, отримав хронічне кохання буз відповіді на все життя. От.
– До чого Ви хилите? – вирішила поточнити я.
– До того, що за наслідки своїх вчинків слід відповідати, – усміхнулася Евеліна. – Це перше і найважливіше, що тобі варто засвоїти… Ти стала на Шлях, твоя Сила зростатиме, з часом ти володітимеш Знаннями, не підвладними звичайним людям. Тому ти повинна усвідомлювати, що й відповідальність на тебе покладено значно більшу… Відтак, щоб ти дійсно це зрозуміла, ти маєш виправити наслідки своєї необачності.
– То що саме я маю робити?
– Просто у суботу піди у гості до мами.
За ці два місяці ота «інша я» навчила мене не поспішати, не нервувати, на покладатися на марні надії. Я більше не прокручую у голові нескінченні варіанти розвитку подій, не будую діалоги з уявними співрозмовниками. Природний перебіг подій – завжди найкращий варіант, бо трапляється тільки те, що має трапитися.
У суботу зранку я зателефонувала мамі. Розмова була короткою, проте мене вразила, як зраділа мама пропозиції сьогодні зустрітися. Ми домовилися, що поблукаємо удвох торговим центром, бо мама нарікала, що її зимові чоботи геть не гріють.
Час у торговому центрі минув непомітно, бо ми обоє відчували задоволення і від товариства, і від азартного шопінгу. Я спокусилася на новий вовняний шарф та дрібнички у відділі косметики, мама таки придбала нові чоботи та рукавички. Задоволені, трохи втомлені та відчутно голодні, ми їхали автобусом до мами – обідати і пити каву з еклерами. Від зупинки треба було йти через подвір’я, повз сусідню пятиповерхівку. Коло першого під’їзду стояв чоловік із цигаркою, він люб’язно привітався з мамою.
– О, ти чому не привіталася? Це ж Сергій. Ти його не впізнала? Ви ж бавилися разом у дитинстві… Такий, знаєш, приємний хлопчина, завжди вітається, якось важкі сумки мені допоміг донести. Але от не щастить йому… Я з його мамою знайома, вона усе жаліється, що з жодною дівчиною довго не зустрічається. Точнісінько як ти. Я усе на наважуюся тебе запитати, чи ти когось маєш. Це так неймовірно важливо – мати поруч близьку людину. Стосунки між людьми трапляються дуже різні, і початок мають різний, але у підсумку єдине, що має значення – щасливі люди разом чи ні…
Мама ніколи раніше не розмовляла зі мною на такі теми, ніколи. Більше того – я навіть не пригадаю, коли вона востаннє була такою… справжньою, щирою і спокійною.
– Мамо… Я ж не проти, але якось не виходить. Давай я тобі краще розповім про свій «кар’єрний стрибок»!
Ми пообідали, пили каву, мама слухала розповідь про мої пригоди. Усе, що стосувалося того тренінгу, Евангеліни та містики я у розмові обережно оминала. Зате у подробицях і з задоволенням розповіла про відрядження, і навіть про недолугі залицяння керівника філії.
– А може, ти даремно йому відкоша дала?- підсміювалася мама. – Ну, не вміє чоловік висловлювати зацікавлення жінкою, але ж, мабуть, є у ньому і позитивні сторони…
– Є, безумовно. Дружина і троє дітей – це дуже позитивно.
Я виходила з маминого під’їзду страшенно задоволена та у піднесеному настрої. Чесно кажучи, напружені стосунки між нами мене страшенно муляли. Я завжди пам’ятала маму суворою, дещо неврівноваженою і емоційно нестриманою. А сьогодні я побачила втомлену, але ще молоду жінку, яка прийняла свою самотню долю, звикла до життя. Що не склалося, можливо, усвідомила помилки, а головне – не втратила надії на краще.
Завернула за ріг, і тієї ж миті мене ледь не збили з ніг! О, то це Сергій… Він зніяковіло вибачався, перепитував, чи зі мною все гаразд, а мене осяяла підозра… Власне, чи не він – той самий хлопчик, котрому одного весняного вечора не пощастило втрапити у приворотне зілля?
Я відчула, як «інша я» негайно прокинулася. І з задоволенням надала їй повну свободу дій. І ось уже Сергій проводжає мене до зупинки, а на прощання «інша я» милостиво залишила йому номер мого мобільного.
У неділю зранку до мене забігла ліпша коліжанка, попити кави дорогою у басейн. Вона, знаєте, страшенно полюбляє фітнес-клуби, басейни та салони краси. Ми теревенили, і я так між іншим запитала, чи пам’ятає вона Сергія, який навчався у нашій школі і жив у сусідньому будинку.
– Того, що був у тебе закоханим? – буденно поуточнює Наталка.
– Ти знала?! – я відчуваю, як мої брови невпинно повзуть на лоба.
– Всі знали. Його за це не дражнив хіба що ледачий. А ти хіба не в курсі?
Сергій зателефонував увечері, коротко запитав, коли я закінчую роботу і чи не проти зустрітися. «Інша я» люб’язно погодилася.
– Ти, мабуть, голодна? Давай перекусимо чогось? – Сергій і справді чекав мене коло офісу о шостій. Я запропонувала демократичну піцерію на розі.
Поки інша «інша я» підтримувала помірно-кокетливу розмову, просто я із задоволенням їла піцу і розмірковувала, яке враження справив на мене Сергій. Звичайний хлопчина, невисокого зросту чорнявий, скромно одягнутий. Освіта? Якийсь технікум… Робота? Будівельник, каже.
Та що ж з нього кожне слово витягати доводиться? Десь години за дві, коли ми уже блукали вуличками міста, я знала, що «будівельник» насправді реставрує храми, костели і старі маєтки, має чудове почуття гумору і виявляє до мене належну увагу.
Уже стемніло, і мені довелося натякнути, що час прощатися. Сергій кивнув, і ми пішли у бік автобусної зупинки, стали у чергу. Раптом Сергій кинув «Я зараз» та зник. За кілька хвилин повернувся… із букетиком різнокольорових трояндочок. Дорогою до зупинки я помітила такі букетики в руках у бабусі, котра вийшла заробити копійчину у надії на парочки закоханих…
Я дивилася на своє відображення у автобусному вікні і міркувала… Чудове насправді вийшло побачення, Сергій мені сподобався. Сподобався, але… отієї «іскри» не виникло. Шкода, страшенно шкода. Проте я обов’язково зустрінуся з ним ще. Не у надії, що раптом таки спалахне ота магія взаємного тяжіння… а просто щоб подивитися, що буде далі. Зрештою, Евангеліна сказала, що я мушу відповідати за наслідки своїх магічних дій. Я поки не зрозуміла до пуття, як саме я маю вчинити. Може, я зобов’язана вийти за Сергія заміж і жити з ним довіку, байдуже, що не кохаю? Чи повправлятися у практичній магії на тему «як виготовити відворотне зілля для випадкової жертви приворотного»?
Наступного дня я поїхала до Евангеліни. Близько години довелося чекати, бо у неї тривав черговий тренінг. Нарешті пішов останній учасник, Евангеліна зачинила двері і втомлено присіла на канапу.
– Чого примчалася? Трапилося щось екстраординарне?
– Ви ж мені радили маму відвідати… – і я дещо емоційно переказала події останніх трьох днів.
– Але ж це чудово, – Евангеліна силувано усміхнулася. – Нехай все йде природно, і ти за певний час зрозумієш, як маєш чинити…
– Евангеліно… Ви виглядаєте страшенно втомленою, – не витримала я.
– Нічого не вдієш, така моя робота.
– У Вас багато таких, як я?
– Ні, люба. Такі, як ти,трапляються вкрай рідко. Є інші, яким я, у міру мої скромних можливостей, допомагаю знайти свій Шлях…
– Для них Ви теж… наче вчитель? Наставник?
– Ні, я не вчитель. Є речі, яких неможливо навчити. Я швидше … сторож при брамі. Пропоную обрати свій ключ та наважитися увійти, ото й усе. Не турбуйся, люба, я поки тебе не покину, є ще дещо, що я можу тобі віддати. А тоді ти просто перестанеш мене потребувати. Це теж природньо.
– Ще дещо?
– Так, жадібна дитино, – цього разу Евангеліна усміхнулася щиро. – Я навчу тебе слухати свою Безсмертну душу.
Наступний місяць ми Евангеліною бачилися дуже часто. На вихідні вона возила мені «місцями сили» – до сакральних каменів та джерел у гори, у монастир, який збудовано ще у сімнадцятому сторіччі, до озера, схожого на дзеркало, на місце старих археологічних розкопок… Я навчалася давніх практик концентрації уваги, набору і розподілу енергії, опановувала роботу зі снами…
Ми блукали лісами, полями і горами. Ні, травички ми не збирали, ягідки та гриби теж… Я навчалася відчувати, слухати бачити те, що невидиме оку.
– Усі, скажімо так, невидимі мешканці, що з прадавніх часів живуть у поруч з людиною – зазвичай нешкідливі, навіть дружні до більшості людей… За бажання вони можуть взаємодіяти з людьми, впливати на них… Але от тільки обрані люди вміють взаємодіяти із «іншим світом». Вчися бачити те, чого не видно, розуміти те, що говорить не словами…
– Іншим? Паралельним тобто?
– Швидше перпендикулярним, – усміхнулася Евангеліна. – паралельні світи не перетинаються, а світ людей та «інший світ» – запросто. І доволі часто, між іншим.
З Сергієм за цей час я зустрілася ще двічі. Мені було цікаво… спостерігати за ним, чи що. Досі я щиро вважала, що чоловіки під дією привороту перетворюються практично на маніяків – переслідують тих, хто їх приворожив, за будь-яку ціну намагаються бути поряд, атакують доречними і недоречними знаками уваги. Сергій щоразу пропонував наступну зустріч, погоджувався на будь-який день, проте, якщо я телефонувала і переносила побачення, не видався засмученим. Телефонував завжди, коли обіцяв, приходив на побачення вчасно, повідомленнями на телефон не набридав. Виглядало усе так, наче йому приємне моє товариство, але не більше.
Тривало четверте побачення, ми поверталися з кіно, Сергій сів разом зі мною у автобус, довів до під’їзду.
– Ярославо, я довго наважувався на цю розмову, слова підбирав… А зараз зручно, у темряві мого обличчя не видно…
«Ну все, зараз освічуватися буде…» – приречено подумала я.
– Я розумію, що ти зайнята, у тебе робота, друзі, якісь мандрівки… Але якщо у твоєму житті знайдеться місце для мене – я буду щасливий. Я не претендую на якусь особливу роль, якщо ти цього не прагнеш… Просто знай, що я поруч, гаразд?
Я навіть не знала, що відповісти. Мене огорнула така шалена хвиля емоцій… Сергієвих емоцій. Я відчула миттю усе, що коїться у його душі, усю гримучу суміш, ніжно-щемливу, безнадійну, розпачливу… Я захлиналася усім цим, горло стиснув спазм. Я змогла лише стиснути його руку та впертися чолом у Сергієве плече…
За вікном сірів світанок. На моєму светрі, який я вчора необачно кинула на крісло, безтурботно спав Кіт, щиро переконаний у тому, що жоден чоловік не здатен скласти йому конкуренції.
Я лежала і усміхалася кудись у стелю, цілком усвідомлюючи, що Евангеліна або помилилася, або зумисне сказала мені неправду… Схиляюся до другого варіанту, якщо чесно. Сергій не приворожений. Просто зустрів перше кохання, ризикнув… і виграв. Магія тут ні до чого, я точно це знаю.
Я повернула голову і поглянула на годинник. О, час збиратися на роботу, уже сьома минула.
– Сергію, прокидайся…
Того ж вечора я гайнула у «Центр нетрадиційної медицини». Піднялася на другий поверх, штовхнула двері. У знайомо мій кімнаті мене зустріла геть незнайома дівчина.
– Ви когось шукаєте?
– Так, Евангеліну…
– О, вона звільнилася. Сказала, що їде кудись, далеко… У Тібет, здається.
Я так і стояла коло входу до «Центру», бо почавалася спантеличеною до краю. Ні, Евангеліна, звичайно, чесно сказала, що не панькатиметься зі мною довіку, але покинути отак, без попередження, якихось настанов…
Зрештою я накинула на голову капюшон, заховала руки у кишені, і повільно пішла додому, навмисне пішки. Може, якось думки вгамуються і я звикну до того, що відтепер йтиму шляхом сама.
Минуло кілька тижнів. Одноманітні дні відрізнялися хіба за ознакою «робочий – вихідний». Якось я затрималася на роботі, і коли нарешті бійшла до будинку, зовсім стемніло. Як там Кіт? Сумує, мабуть… Сергій телефонував, домовилися зустрітися завтра, тож нині ми з Котом удвох – вечеряємо та влаштовуємо кіносеанс.
Я повільно піднімалася сходами, на зустріч мені йшла сусідка, та сама, що сприяла оселенню Кота у моїй домівці. Я помітила, що у неї чи то втомлений, чи зажурений вигляд, і, оскільки ми у добрих сусідських стосунких, просто минути її, кинувши банальне «Добрий вечір», я не могла.
– Пані Орисю, у Вас щось трапилося?
– Ой, Ярославочко, і не питай… Щось таке коїться, що мені часом видається, що я з глузду зїхала…
Пані Орисі було трохи за п’ятдесят, кілька років тому помер її чоловік, заміжня донька жила окремо. І кілька місяців тому жінка вирішила забрати з села стареньку маму. Мовляв, самотній літній жінці уже важко, і за хатою вгледіти, і город обробити, і курочок-гусочок обійти… Та й хворіти бабці почала, вік давався взнаки. Словом, вмовила пані Орися свою маму, стара курей порізала, гусей попродала, город облишила, хату замкнула. Усе, перебралася в місто, до доньки. Здавалося б, живи та тішся: тепла квартира, гаряча вода, телебачення з серіалами, до поліклініки – два квартали. Але бабуся чомусь почала згасати. Сяде у кімнаті коло вікна, руки на колінях складе, тай сидить… Каже, довкола усе чуже, люди незнайомі. Сходами на вулицю важко щодня спускатися-підійматися. А найгірше – робити нічого. Від телевізора аж голова болить, пліткувати година з міськими бабусями на лавочці – не навчена, хатньої роботи обмаль. Та ще й сама пані Орися і досі ходить на роботу, тому бабуся цілісінький день насамоті.
Виявляється, це була тільки передмова, бо далі, за словами пані Орисі, відбувалося справжнє жахіття. Тижнів за два після того, як старенька мама до неї переїхала, у квартирі почали відбуватися дивні речі. Найгірше було уночі – із настанням темряви у кутках щось шаруділо, поскрипувало, а коли вимикали світло – навіть грюкало. Таке, казала пані Орися, враження, наче табуретки кухонні совгаються… А зайдеш на кухню, увімкнеш світло – меблі на своїх місцях… А от дрібні предмети – переміщуються. Самі.
– Я спочатку вирішила, що у мене з пам’яттю негаразди…Або від перевтоми, знаєш, буває таке… Ну просто кладеш щось, і забуваєш миттю, куди саме. Потім почала на маму грішити, що то у неї старечі проблеми з памяттю. Але коли знайшла своє улюблене горнятку у коридорі на антресолях, а чобіт у кухні, на полиці за пательнями… зрозуміла, що таки біда у нас коїться…Нечиста сила у хаті оселилася, от що я думаю. Мама плаче, каже, треба хату освятити, а я, знаєш, не дуже віруюча. Уже й не знаю, що робити… Слухай, Ярославочко! А може, ти до нас у гості зайдеш? Вечірком, га? Або й на ніч залишишся? Я б доньку покликала, але вона вагітна, боюся, щоб їй не зашкодило… А із зятем я не дуже… Ти заходь, я пляцок спечу, чаю попємо…
Чи то мені справді стало шкода пані Орисю, чи спрацював якийсь азарт, але я погодилася.
– Пробач, Котику, але нині кіносеанс відміняється, – балакала я з Котом, паралельно закладаючи до окропу спагеті. З огляду на несподівану гостину плани на вечерю теж довелося мінімізувати – мені спагеті з сиром, Коту – вишукану страву з вівсянки, змішаної з його улюбленим паштетом.
Я увімкнула телевізор, хвилю перемикала канали, і вечеряли ми з Котом під супровід документального фільму, щось із життя сурикатів. Поки я мила посуд, нахабний Кіт влігся прямісінько на кухонному столі, поближче до батареї, і примружив упівока продовжив споглядати невгамовних сурикатів. У двері тихенько постукали. Чому пані Орися ігнорує дверний дзвінок? Невже ота «нечиста сила» її залякала так, що вона й зайвий рух зробити не наважується? Кіт миттю підвів голову та нашорошив вуха.
– Ярославочко, це знову я…
– Так, пані Орисю, я саме збиралася до Вас…
Кіт чомусь зістрибнув зі столу, два стрибки – і ось уже він коло моїх ніг, запитально поглядає то на мене, то на сусідку.
– Пані Орисю… Можна я візьму його з собою? Ви не заперечуєте? – сказала я несподівано для самої себе.
– Кота? – невпевнено перепитала сусідка. Очевидно, вона була не в захопленні, проте відмовити прямо не наважувалася.
– Не турбуйтеся, він дуже розумний та вихований… Окрім того, коти відчувають різні потойбічні явища значно краще за людей, – знайшла я «залізний аргумент», уже закриваючи двері.
Ми справді сиділи на кухні та пили чай. Старенька мама пані Орисі уже спала, Кіт чемно згорнувся коло батареї, та. Здавалося, задрімав… Балакали про щось несуттєве, то про рецепти, потім про крамниці… Минула одинадцята година.
– Пані Орисю, може… я піду? Наче тихо у Вас…
Наче у відповідь на мої слова Кіт підвівся, потягнувся та сів точнісінько у центрі кухні. Пані Орися приклала пальця до вуст, очі у неї збільшилися ледь не удвічі, а тоді перелякана жінка повільно вказала рукою у напрямку передпокою. Я прислухалася – у вухах задзвеніло від напруженої тиші.
Кіт підвівся і неквапливо вийшов з кухні, я вирушила слідом.
Зрештою, я ніколи не могла похвалитися тонким слухом.
Але я його бачила.
І Кіт бачив.
Він… Як би його влучно назвати? Ні, то був однозначно не домовик. То був… наче дух. Виглядав він моїми очима наче пульсуючий кудлатий згусток енергії. Роздратований, розгублений і ображений.
«Порозмовляй з ним» – звеліла мані Інша я. Але ж я не вмію… Та Сила усередині мене впевнено брала справу у свої руки. Я заплющила очі і подумки простягнула руку…
За якийсь час я знала усе. То була справді дивовижна істота .
Бабуся, мати пані Орисі, жила у хатині, яку колись збудували ще її батьки. Змінювалися покоління, народжувалися у хаті діти, ріс коло хати сад… І з часом утворився тут певний згусток енергії – давній, колись міцний рід, земля, що належала одній «фамілії» кількасот років створили особливого помічника, прив’язаного до роду та хати водночас. Це дивовижна магічна істота оберігала обійстя від пожежі, блискавки, від лихих чарів та недобрих людей, непомітно служила і виконувала своє Призначення… Поки не залишилася сиротою у пустій покинутій хаті. Дух певний час розгублено метався пусткою, а тоді вирішив, що служіння людям важливіше. Відтак перебрався до міста і спробував оселитися у новій домівці. Виходило у нього кепсько, окрім того, дух почувався … наче зрадженим. Тому й дошкуляв людям, намагаючись на свій лад розповісти про себе та про те, що вони накоїли. Зауважте: робив тільки дрібні капості, нічого справді небезпечного.
Я розплющила очі. Поруч зі мною стояла пані Орися.
– Я рославочко, ти заплющила очі і так якось захиталася… Я настрашилася, що ти зараз зімлієш… Ну, ти чуєш щось? Чуєш?
Гаразд, і як тепер пані Орисі розтлумачити, що відбувається у неї вдома? А головне – як пояснити, звідкіля я це знаю? Власне, а чому я почвинна щось вигадувати… Я глибоко вдихнула, видиннула, і коротенько розповіла пані Орисі про те, що відбувається у її домівці.
Бідна жінка слухала, роззявивиши рота.
– Дитино, а звідкіля ти усе це знаєш? – нарешті наважилася запитати ошелешена пані Орися.
– Це довга історія, – ухилилася я від відповіді.- Питання в тому, що тепер з цим робити…
– А можна його якось назад повернути? У село? – видала пропозицію сусідка.
– На жаль, ні. Він не зможе жити у порожній хаті… Але я обовязково щось вигадаю!
Ми з Котом повернулися до нашої квартири. Кіт, вочевидь задоволений тим, що врешті опинився вдома, заліг спати, мене ж чекала безсонна ніч… Охоплена азартом від того, що нарешті можу застосувати свої знання і вміння, я гарячково порпалася у книжках, заеписах, та навіть у інтернеті. Раптом у голові промайнула хулагінська думка: «А раптом моє Призначення – буди таким собі «мисливцем на привидів»? Адже Евангеліна розповідала про істот з Іншого світу і про те, що тільки обрані можуть із ними контакувати…»
Я лежела і дивилася у стелю. Пів на четверту… ночі? Ранку? Гаразд, час визнати свою цілковиту безпомічність і навігластво. Все, побавилас в «Битву екстрасенсів», і годі. Тільки бідолашну сусідку перелякала… У будь-якому випадку давно час спати. Завтра Сергій прийде, треба продуктів купити, зготуємо разом чогось смачненького, так, щоб на кілька днів вистачило…
Дивно, ми наче не так давно разом, а стосунки у нас, наче у подружжя зі стажем. Ми рідко кудись ходимо, після роботи – додому, вечеря, кіно, ліжко… Я, звичайно, розумію – Сергій залишається у мене ночувати із задоволенням, на кухні і у побуті допомагає залюбки, уважний, але… якось дуже швидко ми почали оте неквапливе подружнє життя. Мені не вистачає отіє банальної романтики – прогулянок, букетиків, кіно у кінотеатрі, кави у кавярні. Так-так, вдома зручніше, смачніше, тепліше… Які там у нього іще аргументи? Але ж бодай іноді можна побути шаленими закоханими, а не нудною подружньою парою?
Мені знову снився дивний сон. Літо, я чомусь чітко усвідомлювала, що зараз – кінець червня. Я стою під пагорбом, мене чекає підйом угору. Я крокую з певним зусиллям, адже пагорб доволі крутий, окрім того, в обличчя мені дме сильний, оча й теплий вітер. Я підвела очі, а довкола мене – сад… Вишневий сад, і усі дерева рясно вкриті великими, майже чорини вишнями. На не вершечку пагорбу – біленька цегляна хатка, зовсім крихітна, з коричневими дверима. Коло хвтки – два ослінчика, так, наче на них щойно хтось сидів… Я торкаюся клямки, і хтось із середини робить теж саме, смикає двері, проте відчинити не може…
Невиспане місто зустрічало суворий грудневий світанок. Поодинокі перехожі, ті бідолахи, що змушені йти у таку ранню годину на роботу чи вертатися додому, помічали, мабуть, дивного чоловіка. Він сидів прямісінько на бордюрі, витягнувши довгі ноги, взуті брудні алпіністські черевики. Здавалося, холод зовсім не діймав його, адже під розщіпнутою курткою була тільки вигоріла чорна футболка. Доповнювали образ стара неохайна щетина та чудернацький капелюх, схожий, мабуть, на ковбойський, теж добряче заяложений.
Загалом дядько справляв враження відразливе. Безхатько, мабуть. Або просто дивак, фрік, як тепер кажуть.
Тим часом чоловік, здається, вирішив оселитися прямісінько на вкритому інеєм газоні. Із велетенського наплічника він вийняв грубо витканий смугастий килимок, а з кишені – старомодний кисет. Кілька вправних рухів, і чоловік згорнув на коліні самокрутку, встромив у чорний мунштук, і довкола закружляв духмяний тютюновий дим. Чоловік задоволено усміхнувся і влігся на свій килимок прямісінько на газоні.
«Може, варто викликати поліцію?» – подумав інжене Семенюк, що саме йшов повз. Він затримався з відрядження на цілу добу, бо був у коханки. А зараз повертався додому, наївно сподіваючись, що пильна дружина нічого не запідозрить. Він не знав, що речі, уже споковані у дві картаті торби, приречено чекають його у передпокої… «Мабуть, то не моя справа. Зрештою, він нічого протиправного не робить. Поки що… » – інженер Семенюк пришвидшив крок і за хвилину зник за рогом.
Тим часом неохайний чоловік досмалив самокрутку, згорнув килимок та підвівся. Тепер було зрозумлом, що дивак високий та страшенно худий, видавалося, наче він довго голодував або важко хворів… Проте незнайомець легко закинук на спину свій велетенський наплічник, і неквапом рушив вулицею, роззираючись довкола. Він був у цьому місті вперше, проте карти не мав, дороги у перехожих також не випитував. Здавалося, чоловік орієнтувався, звіряючись із внутрішнім компасом…
Я прокинулася хвилин двадцять тому, проте ніяк не могла примусити себе вилізти з-під теплої ковдри. Страшенно хотілося кави, та й Кіт поглядав на мене з докором, натякаючи, що йому час снідати. Нарешті я знайшла компроміс: годую Кота, готую каву, вмиваюся і ще на десять хвилин повертаюся під ковдру – питиму каву у ліжку. Можу собі це дозвлолити, адже нині субота, на роботу поспішати не варто.
І ось коли я, задоволена реалізацією нехитрого плану, з кавою у руці та канапкою у зубах уже була поруч із ліжком, пролунав дзвінок у двері… Я автоматично поставила наву та канапку на тумбу коло ліжка і пішла відчиняти. Мабуть, я й справді ще не прокинулася, бо навіть не гукнула банального «Хто там?», просто відчинила. На порозу стояв велетенський незнайомий чоловік, від якого нестерпно тхнуло тютюном.
– У Вас можна винайняти кімнату на кілька днів? – пролунав тихий низький голос.
Я роззявила рота, і, мабуть, якусь мить так, роззявлено, і витріщалася на незнайомця. Дурепо, ти чого двері відчинила казна-кому?!
– Е-е-е… – видусила я з себе, заперечно мотаючи головою.
– Ну хоч кави зроби, я втомлений з дороги, – сказав незнайомець, переступаючи поріг. Велетенський наплічник гупнув на підлогу, чоловік зайшов до кімнати. Мені довелося відступити у бік і просто спостерігати, як він у брудних черевиках йде моїм килимом до м’якого крісла, сідає, знімає капелюха і кладе його собі на коліна, нарешті заплющує очі і втомлено закидає голову… Я наче бачила це все у вповільненій зйомці.
– Я зараз поліцію викличу! – нарешті видала я щось зв’язне.
– Не викличеш, – відповів незнайомець, не розплющуючи очей. – Привіт тобі від Евангеліни…
От щоб ви робили на моєму місці?
Бо я таки зробила йому кави.
– Ви б хоч черевики зняли… – жалісно попрохала я. Так, килим – це зараз дуже важливо.
– Не варто, – реготнув незнайомець.- Я їх доби чотири не знімав. Тобі не сподобається.
Він випив каву двома ковтками, далі зажадав рушника і пішов до ванної кімнати.
– Черевики винеси на балкон… – крізь шум душу почула я наказ.
Хвилин за десять незваний гість вийшов з душу… загорнутим у рушник. Я у квартирі з голим чоловіком. З голим незнайомим чоловіком з незрозумілими намірами.
– Ти снідати збираєшся? – запитав він мене цілком буденно, тим часом чухаючи за вухом Кота. Кіт, зрадник, ти ж зневажаєш чужаків!
– Послухайте, шановний…
– Мене Семеном звуть, – повідомив нахаба.
– Гаразд… Семене… – я з усіх сил намагалася опанувати себе і якось поновити права на недоторканість власної території. – Ви увірвалися до мене у житло, нахабно тут влаштувалися, змушуєте мене виконувати Ваші накази…
– Агав, спокійно… Впустила ти мене сама. І я всього лише любязно попрохав кави та рушника, вмитися з дороги. Ти була дуже ласкавою, виконуючи мої прохання, я тобі дуже вдячний… Пропоную разом поснідати і обговорити справи…
– У нас із Вами нема спільних справ, буркнула я… і пішла на кухню готувати омлет.
– Семене… Ви б принаймні одягнулися… – попрохала я. – Зараз мій хлопець прийде, а тут Ви, пробачте, у чому мати народила…
– Не прийде… – Семен на мить заплющив очі, наче прислухаючись до чогось. – Зателефонує по обіді. Скажеш, що у тебе змінилися плани.
– Але…
– У нас мало часу. Я маю навчити тебе багатьох речей, а тоді згодилося б тебе ініціювати…
– Ініціювати?
– Так, обов’язково. Без цього ти не зможеш … ефективно практикувати, так скажімо.
– Семене, ви взагалі про що?!
– Евангеліна казала, що ти трохи… нетямуща. І дуже недовірлива. Я твій Вчитель. І навчу, що робити зі своїми знаннями та вміннями далі, щоб врешті виконувати своє Призначення. Так зрозуміло? Дякую, було дуже смачно, – Семен поклав до мийки порожню тарілку і вийшов.
Я нарешті помітила, який він худий… А ще на спині було кілька великих синців. А кілька хвилин Семен повернувся уже в джинсах, проте з голим торсом.
– Вибач, це єдиний чистий одяг, який у мене залишився… Мені доведеться скористатися твоєю пральною машинкою.
Поки Семен закладав прання, я знайшла йому у шафі футболку із логотипом одного з партнерів нашої меблевої компанії. Гадаю, йому буде якраз, бо мені вона сягає ледь не до колін. Ще, мабуть, варто скласти ліжко і перетворити його у диван.
Тим часом Семен викладав із свого велетенського наплічника найнесподіваніші речі – уже знайомий килимок, доволі великий ніж у шкіряних піхвах на лезі, кілька маленьких мішечків, напівпорожню пляшку, якийсь згорнутий одяг, металеве горнятко… Я споглядала, як усе це добро зявляєтся, а тоді зникає знову у бездонному наплічнику. Врешті залишилися лише мішечки та ніж.
– Гаразд, давай поглянемо, що ти вмієш… – Семен вийняв із одного мішечка монету та якусь металеву підвіску, з іншого – блискучий чорний камінець. – Розкажи мені про ці речі усе, що зможеш.
Спершу я взала до рук монетку. Велика, сантиметрів чотири у діаметрі, важкувата. З одного боку – напівстертий носатий профіль, з іншого – двоголовий орел… Я стиснула монету у кулаці і заплющила очі.
– Давня… Років двісті п’ятдесят, мабуть… Вона… наче була у темряві… Довго… На ній нема слідів багатьох рук, як на звичайних грошах… Ніби хтось її заховав разом з іншими такими ж… А тоді її вийняли…і щось зробили… – я поглянула на монету, вона світилася мяким рівним світлом. – Якась… магія?
– Непогано, – усміхнувся Семен. – Далі.
Я поклала монетку і взяла до рук прикрасу – підвіску у вигляді рівностороннього хреста.
– Це досить нова річ… Їй років десять… Але… це дуже дорога річ. Улюблена. Магії не відчуваю, – простенька прикраса лежала у долоні, наче лагідне кошеня, тепла, наче ледь вібруюча.
Надійшла черга камінця. Трохи більший за волоський горіх, округлий, шорсткий на дотик…
– Дивно… Це дуже невичний камінець… На ньому нема накладеної магії, і водночас він увесь наче просякнутий нею… – камінець світився глибоким синім світлом, і видавався важчим, анаж мав би бути…
– Браво, – Семен задоволено усміхався, – іспит ти склала. Монета – так званий «талер Марії Терезії», чеканна, випускати їх почали з 1741 року. Це монету та ще одинадцять таких самих знайшли під час археологічних розкопок у стіні, єдиній, що залишилася від будинку… Я купив її безпосередньо на розкопках і зробив з неї нескладний артефакт, виключно для власного задоволення.
– Артефакт? Який саме?
– Свого роду нерозмінну монету, – дещо зніяковіло усміхнувся Семен. – У моєму непевному житті вона гарантує, що шматок хліба та дах над головою я завжди матиму… Прикраса – просто цінна для мене річ. Колись належала близькій людині. Камінець – шматочок метеорита, який я знайшов у Карпатах, поблизу одного із «місць сили»… У нього і справді унікальна сила. І ти – теж неймовірна. Евангеліна мала рацію, у тебе і справді величезний потенціал.
– Послухай…те, я і справді багато відчуваю, але не знаю, що з цим робити. Я вмію отримувати інформацію, але на вмію нею користуватися, – і я розповіла Семену мої вчорашні пригоди у пані Орисі.
– Чудово, – несподівано зрадів той, – зараз матимеш перше практичне завдання.
Я відчинала двері, перетнула загальний коридор і натисла кнопку дзвінка. Пані Орися відчинала за хвилину, витираючи руки у кухонний рушничок – мабуть, я її виссмикнула з кухні, відволікла від готування.
– Ярославочко…
– Пані Орисю, знайомтеся, це Семен, мій… друг. Він зарадить Вашій проблемі.
– Заходьте, заходьте… – заметушилася пані Орися. Семен кивнув головою і зайшов до квартири, а я швиденько повернулася за ключами. У цю ж мить озвався мій мобільний.
– Привіт, Сергію… Пробач, нині не вийде… У сі судки моєї біда, вона старенька, самотня, я допомогти пообіцяла… Ні, допомогоги не треба, там справа така… делікатна… Не сердись, гаразд?
Совість спробувала по дошкуляти мені за брехню, проте недовго. Відтак я замкнула двері, за якими залишився обурений Кіт, і приєдналася до Семена.
– Я котлетки смажу, – долинув з кухні голос пані Орисі, – ви не стійте там, до кімнати проходьте!
– Ні, нам до кімнати не варто, -задумливо пробурмотів Семен, який з висоти свого зросту, здається, бачив, що складено на антресолях. – Він спить. От я й гадаю: краще усе ззробити зараз, поки він не оговтався, чи таки дочекатися, поки він прокинеться? Бо впоратися із розлюченим Духом буде реально важко…
– А що, власне, Ви плануєте робити? – діловито поцікавилася я, ставши поруч із Семеном та споглядаючи його зарослу щетиною щоку. Чи на такій стадії – то вже вважається бородою?
– Давай міркувати логічно: додому його повернути не можна? Не можна. Тут вінжити теж не зможе, це для нього чужорідне середовище. Він, якщо хочеш, страждає тут, наче тваринка у тісній клітці. Відповідно, його негатив наростатиме, і скоро він почне коїти справді лихі речі… Тому залишається єдиний вихід – відкрити йому шлях туди, де він почуватиметься комфортно, ну і подалі від людей.
– А є таке місце?
– Звичайно. Поруч з людьми є багато… істот, невидимих оку. Більшість людей їх не помічає, хтось – відчуває, бо має добру інтуїцію або загостренні відчуття. Дехто – бачить. Одиниці – здатні взаємодіяти з цими істотами.
Деякі із невидими сусідів – дуже давні та могутні, існують, мабуть, стільки ж часу, скільки й саме людство. Спогади про контакти людей із цими істотами живуть у міфах та легендах. Деякі – народжуються за участі самих людей, як ось цей Дух. Вони відносно слабкі, з ними можна впоратися навіть силою… Хоча я противник насильства.
– Так, Евангеліна щось таке розповідала… Про «перпендикулярний світ».
– Можна і так сказати, – реготнув Семен. – Ось туди ми його і відправимо… У природне середовище, так би мовити.
– Ми?!
– А як ти хотіла? Це чудова нагода. Але я мушу принести дещо, – Семен забрав у мене ключі і вийшов.
Хвилин за п’ять він повернувся із набором трав у мішечках, металевою мисочкою та ножем. Розклав це прямісінько на підлозі, сів по-турецьки.
– Чого стоїш? Сідай навпроти.
– А що мені робити?
– Зараз ми … складемо комбінацію з цих трав. Тобі Евангеліна про трави розповідала?
– Так, але воно якось… нуднувато було. Запамятовувати багато…
– А даремно. Ну ось ця травичка, ця, ось ця, і ось ця… Впізнавай, пригадуй назви, властивості.
Я впізнала три з чотирьох, лише тому, що дві були досить розповсюдженими, а третю, полин – за характерним запахом. Якихось магічних властивостей жодної трави я, до свого сорому, так і не пригадала.
– Гараз, прогалини у твоїх знанням ми пізніше заповнимо. Повернемося до практичних навичок… Ці трави ми змішаємо та підпалимо, нам, власне, потрібен дим… Він має натякнути Духу, що йому тут не раді і просять покинути цей дім… А ритуальний ніж та певні формули, озвучені вголос латиною, вкажуть йому, де вихід.
Далі я спостерігала перший у своєму житті магічний ритуал. Пані Орися, котра покинула свої котлетки, вражено споглядала, як худий неголений чоловік махає здоровецькою ножакою. Мені відкрилося вражаюче видовище… Я бачила, як метається захоплений зненацька Дух, як ніж розрізає простір, утворюючи щось, схоже на коридор… Як Дух у безвиході пірнає у цей коридор, і отвір різко змикається… Мені дуже не вистачало різкого звуку, проте усе закінчилося цілковито безшумно.
Коли за пів години ми доїдали котлетки з картопелькою, якими нас щедро пригощала пані Орися, Семен нахилився до мого вуха:
– Вітаю з бойовим хрещенням… Може, таки перейдемо на ти?
– Семене, а скільки тобі років?
– Тридцять вісім. Наче.
– А звідки у тебе синці на спині?
– А ти чого така цікава? – усміхнувся Семен. – Ти вибачай, сьогодні мені доведеться залишитися у тебе на ніч… Знайдеться шматинка кинути мені на долівку?
– Семене, не блазнюй… Мяке крісло, на якому ти сидиш, розкладається, і навіть на твій зріст – вистачить.
– Гаразд, тоді давай вкладатися. У мене видався несподівано насичений день, та й у тебе, мабуть, теж… – Семен потягнувся і солодко позіхнув.
– А де ти зустрів Евангеліну? У Тібеті? – наївно поцікавилася я, шукаючи для Семена комплект постелі.
– Де?! Ну от, а я уже дрімав! – Семен зареготав. – У якому в дідька Тібеті… В Карпатах. Я зранку з поїзда зійшов, а до цього в горах був. От і Евангеліна туди втікає час від часу. Вона родом з Закарпаття, ти знала? От коли втомлюється, їде на батьківщину. Евангеліна – це, так би мовити, сценічний псевдонім, так то її Марією звуть. Вона непогана людина, і справу свою добре знає…
Мені у голову почали закрадатися перші невиразні підозри. Хоч вони були розпливчатими, я таки вирішила дещо озвучити. Мій новоспечений вчитель саме повернувся з балкону, щойно допаливши самокрутку.
– Семене… Евангеліна… я її буду так називати, гаразд? Евангеліна казала, що її завдання – шукати таких, як я. Що такі трапляються вкрай рідко…але, мабуть, дуже важливі… Ти прийшов і сказав, що мене вчитимеш… Ти контактував з Евангеліною, ви розмовляли про мене… І у мене визріло запитання. Ви…об’єднані у якусь організацію, яка шукає і готує таких, як я, для якоїсь мети?
– У тебе сьогодні вечір гумору? – Семен, котрий уже вмостився на вузькому розкладному кріслі, підвів голову, сперся на лікоть і дивився на мене. – Всесвітня змова людей із надможлмвостями? Новітня масонська ложа з претензією на світове правління, а ти – безпомічний пішак у владних руках?
– Не знаю… Але все рівно це дивно!
– Нема нічого дивного. Найпростіше пояснення – і є найвірогіднішим.
Нас мало. Я не знаю, скільки дітей, таких як я чи ти, народжується, скажімо, на мільйон. Ніхто такої статистики не веде… Не знаю, скількох дітей батьки примушують «припинити городити маячню», заперечуючи їхні незвичні вміння. Скількох цькують однолітки. Скільки – опиняються у психіатричних лікарнях, деструктивних сектах. Скільки – йдуть зі світу за власним бажанням… Нас мало. Тому ми знаходимо і підтримуємо один одного… Просто так. Без жодних інтриг і таємних замислів. Я, власне, маю справи у твоєму місті, і якщо вже так співпало, вирішив, що варто продовжити почате Евангеліною. Вона припускала, що ти собі ради не даватимеш…
– А ти? А тебе як занйшли?
– У мене все у підлітковому віці почалося, років у дванадцять. Гасав з друзями закинутою недобудовою, впав з дугого поверху, як наслідок – перелом руки та струс мозку. У лікарні зранку прокинувся, зайшла медсестра, перед ранковим обходом температуру поміряти. Я на неї дивлюся, а бачу … такі чудернацькі кольорові розводи, плями…наче у калюжу бензин потрапив. Тільки бензин такий веселковий, а тут темні барви, каламутні. Мені так тривожно стало, і шкода її чомусь. Ну я і бовкнув: «Вас чоловік бє. І вчора бив. Тікайте від нього, бо він не спиниться…» Я мелю язиком, а у голові промайнуло: «От вона мені зараз влаштує…» А вона заплакала і вибігла. Не знаю, що вона подумала, але до мене в палату більше не заходила, її змінила інша медсестра, літня. За три дні мене чомусь виписали. Два тижні я провів вдома, поступово звикаючи до своїх нових вмінь: бачив те, що зараз звикли називати аурою, але тільки у людей, які мали яскраві емоційні переживання. Спочатку мене це навіть розважало, і я наївно поділисвя своїм відкриттям з батьками. У відповідь почув про себе багато приємного, мені пригадали і низьку успішність, і друзів-«хуліганів», і те, що по господарству мало допомагаю… Урок я засвоїв і більше з батьками до відвертої розмови не ставав. А тоді якось забулися мої вміння, шкільні справи, інші клопоти… Повернулися після бійки, коли мені було шістнадцять. З того часу я почав до них уважніше ставитися, дослідував свої можливості, намагався щось аналізувати, навіть розвивати. Якраз тоді теми екстрасенсорики були гостро популярними, на прилавках були стоси літератури на цю тематику, я купував і читав усе підряд – Реріха і Бллаватську, Кастанеду, якісь сумнівні брошурки, друковані на газетному папері… Тоді почав шукати тих, кому міг би відкритися, хто б зрозумів мене. Тусувався з готами, трохи з сатаністами, ледь не потрапив у секту, але то таке. Встутив до універу на історичний, там познайомився з викладачем, який мені і пояснив, що зі мною відбувається…А на літню практику він мене у Карпати привіз, до свого родича-мольфара, одного з останніх у горах… Ото й усе. Гаразд, спати час.
– Ярославо, прокинься…
Я розплющала око і спробувала сфокусувати погляд.
– Мені час іти. Будити тебе було шкода, тому я сам зробив собі кави. Буду днів за три-чотири. Ти, будь ласка, до цього часу організуй собі кілька відгулів, нам треба буде поїхати з міста.
Далі я почула, як закрилися двері. Ото й усе… Я сіла на ліжку, сну як не було. Дивно, а де це Кіт? Чому не вимагає сніданку? Я намацала говою тапки і поплелася на кухню.
Збржеволіти можна. У мою домівку увірвався незнайомий чоловік, миттю почав вказувати мені, що робити, причарував мого Кота… Ось нарешті він пішов, і я б мала видихнути з полегкістю. Але чому мені так гостро його не вистачає? Я знаю його одну добу, а відчуття, наче років десять… Мені, вивляється, необхідний поруч хтось, з ким не страшно, хто додать мені впевненості, підбадьорить, розвіє сумніви, розтлумачить незрозуміле…
Кіт мирно дрімав на кухонному столі, у мисці – залишки корму. Отже, Семен його погодував. Гаразд, бодай кави собі зроблю. Отже, не лише мене батьки не розуміли у дитинстві? Невже це нормально – намагатися заперечувати або знищити усе, що не піддається поясненням, розумінню, усе, що відрізняється від уявлень про «нормальне»? Дивно, але у мене зовсім не залишилося жалю та образи на маму… Я допила каву і знайшла телефон. Набираючи мамин номер, щоб просто потеревенити, я зауважила, що не бачила у Семена телефону, і номеру свого він не залишив…
О пів на першу прийшов Сергій, без попередження. Видавася він дещо сердитим, мабуть, внаслідок нашої вчорашньої розмови, проте стосунків не зясовував і нічого не випитував. Ми звикло готували обід, бурмотів телевізор, і я, мабуть, випала з реальності…
– Ярко!
– Так… Вибач, я відволіклася…
– Що з тобою коїться? Ти нині якась зачарована… Я тебе втретє питаю – ти воду солила?
– Воду? Так, солила…
– З тобою щось трапилося? – запитав Сергій, закидаючи до окропу броколі. – Вчора ти мене практично «відшила», нині сама не своя. Щось відбувається, я ж бачу. Не хочеш мене розповісти?
– Ні, нічого особливого не трапилася…
Чому я знову брешу?
Далі день минав спокійно, адже я з усіх сил намагалася не відволікатися від Сергія… Підтримувала розмову, зосередилася на куховарстві, ми швиденько пообідали та вляглися подивитися якийсь фільм.
– Сергійку, а чому ми практично нікуди не ходимо? Ми ж увесь час вдома…
– Але ж вдома затишно, тепло, зручно… Куди ходити? Зима не спонукає до блукання вулицями, холод – поганенький супутник романтики… Чи ти хочеш потрапити на якесь конкретне міроприємство? Якусь прем’єру, виставку? Скажи, і ми обов’язково підемо!
– Просто ми якось швидко минули етап романтики і залицянь, живемо практично сімейним життям…
– Ні-і-і, я ж тільки час від часу у тебе ночую, ти маєш змогу жити своїм життям… І я теж, – засміявся Сергій. – От якщо ми постійно житимемо разом… до цього ми, мабуть, іще не готові, так?
Сергій пригорнув мене і натиснув кнопку пульту. Мабуть, це означає, що розмову завершено.
– Так… – погодилася я.
На екрані миготіли якісь зображення, а я думала про те, як часто люди разом не тому, що їм понад усе хочеться бути поряд, а просто тому, що це зручно і практично, що не виникає додаткових труднощів. Кохання з комфортом…
Зранку у понеділок ми з Сергієм розійшлися – я на роботу, він у якихось справах. День минав спокійно, я переробила купу рутинних справ, порозмовляла з керівництвом про відгули на четвер та п’ятницю.
У душі панував дивовижний спокій, я наче увімкнула «режим очікування»… до повернення Семена. Я не сумувала, не нудьгувала, я просто знала – головне, що він є у моєму житті. Мені здавалося, що з тієї миті, як Семен зявився у мене на порозі, я більше не буду сам-на-сам із світом.
Увечері Сергій прийшов знову, і замайоріла перспектива ще одного нуднуватого вечора за схемою «спільна трапеза – кіно – секс – сон». Я зумисне затягувала з вечерею, бо наважилася розпочати дуже важливу розмову…
– Сергію, а як ти ставишся до … людей, не схожих на тебе?
– Тобто?
– Ну… до диваків, скажімо. Людей з незвичайними захопленнями, наприклад.
– Та…ніяк. Байдуже.
– Гаразд. А якщо б у мене були якісь дивацтва?
– Та ти і так дивна, – Сергій припинив жувати і поглянув на мене, як мені видалося, глузливо. – Кота свого любиш більше за мене.
– Ні, от гіпотетично… у мене зявилося якесь серйозне хобі. Скажімо, колекціонування. Я починаю витрачати на нього час: шукаю інформацію в інтернеті, зустрічаюся з іншими колекціонерами, їжджу на тематичні зїзди, виставки… Ну і кошти на це вирачаю, безумовно. Як ти до такого поставишся?
– Погано, – Сергій різко відсунув тарілку. – Гаразд, хоч говорити про це ще рано, та мабуть доведеться. Ярославо, у мене, як то кажуть, наміри серйозні. У тебе є власне житло, ти вродлива, спокійна, казково готуєш. У мене гарна робота, непогана платня… За якийсь час ми одружимося, почнемо планувати дітей, доведеться думати над збільшенням житлової площі. Тому, якщо ти необачно надумала марнувати час і гроші, траще викинь це з голови.
Інтонацій у нього були спокійні, проте категоричні. Певне, Сергій помітив мій вираз обличчя – усю гамму емоцій, які вирували у тут мить у моїй голові… раптом запала якась напружена тиша, я запитала щось незначне, перевела розмову на іншу тему. Але до кінця вечора напруга так і не зникла.

Наступні два дні я провела виключно у товаристві Кота. Власне, я мала над чим поміркувати. Здається мені час робити вибір? На одній шальці терезів – перспектива сімейного життя з непоганим, в принципі, чоловіком, поібт, діти… Що там ще?
На іншій шальці – моє Призначення. Так уже склалося, що у мене є особливі здібності, я опновую знання і вміння, які дають змогу ці здібності розвивати, керувати ними. Нещодавно я вперше зрозуміла, що ці вміння приносять реальну користь людям…
Семен прийшов о пів на першу, тихенько постукав у двері. Я навіть халат не накинула, так і пішла відчиняти – боса та у футболці…
Семен приніс з собою холод, борода відросла іще дужче.
– Пробач, що розбудив… Завтра прокидаємося і вирушаємо, усі запитання – дорогою.
За кілька хвилин він уже спав, адже я завбачливо постелила йому на розкладному кріслі.

– Прокидайся, я уже кави зробив…
Я зістрибнула з ліжка і гайнула до ванної. Вийняла з шафи джинси та теплого светра.
– Семене, чому ти ходиш у тонкій куртці та футболці? Невже тобі не холодно? До речі, твої штани та чорна футболка висохли…
– У мене теплообмін інший, ніж у більшості людей, я довго тренувався… Колись, як буде час, розкажу детальніше. Не турбуйся, мені справді так комфортно.
Ми їхали на вокзал напівпорожнім автобусом, тоді сіли на приміську електричку.
– Куди ми їдемо?
– Маю подарунок для тебе, але ти моєш обрати цю річ сама, – усміхнувся Семен. – ну і випробуємо його одразу. А тепер розкажи мені, що тебе муляє. Я ж бачу…
– Семене, це правда, що такі, як ми, найчастіше залишаються самотніми?
– Правда. Випереджуючи твоє наступне запитання, відповідаю: так, я теж самотній. Я, як і ти, намагався… знайти людину, яка мене зрозуміє, прийме таким, який я є, разом з моїм даром і усіма складнощами… І мені це вдалося, я зустрів жінку. У неї не було надзвичайних здібностей, але вона була надзвичайною людиною. Проте моє щастя тривало не довго, вона загинула. Це давно було, десять років тому.
– То це її прикраса…
– Так, – Семен дивився крізь брудне вікно, за яким миготів депресивний пейзаж.
– А ти…
– Досить запитань, нам час виходити.
Станція, на якій ми зійшли, знаходилася приблизно за кілометр від села, куди ми, власне прямували. Семен, мабуть, навмисне обрав такий темп, щоб мені і на гадку не спало продовжити розмову, я за ним ледь встигала. Семен добре знав дорогу, йшов впевнено, ми увійшли в село, минули десяток хат, тоді дорога звернула ліворуч, і нарешті ми зупинилися коло великої брами, помальованої насиньо.
– Дядьку, Ви вдома? – гукнув Семен, відчиняючи хвіртку. Під ноги йому кинувся кудлатий чорний песик. Очевидно, тваринка знала Семена, бо радісно скавчала і лащилася.
– Заходьте, Семене, заходьте обоє … – назустріч нам вийшов вусатий літній чоловік.
Семен кивнув мені головою, ми зайшли на велике подвіря. Чоловік зайшов до хати, ми залишилися чекати. За мить він вийшов, виніс згорток, розклав на столі під хатою… ножі. Різного розміру, міцні, блискучі ковані, вони просто гіпнотизували.
– Обирай, – наказав Семен. – Намагайся відчути кожен. Як він лежить у руці. Слухай його голос. Зрештою, ти з ножем маєш почуватися, як єдине ціле.
Я обрала – невеликий, сантиметрів двадцять п’ять, доволі широкий, із чорним теплим руків’ям. Семен так само мовчки розрахувався з чоловіком, потиснув йому руку, і ми пішли з подвіря.
– У нашій справі можна працювати безпосередньо з енергією, для цього є техніки та вправи, а можна користувати певними артефактами, інструментами. Вони, звичайно, спрощують справу, проте інструменти потрібно виготовити, навчитися з ним взаємодіяти і певним чином, скажімо так, посвятити. Ось зараз ми прийдемо у одне цікаве місце, там такі вібрації дивовижні… І ти спробуєш попрацювати з ножем. Завдання – просто зрозуміти, відгукається він до тебе чи ні.
Ми вийшли за село, дорога перетворилася на стежку, поле змінилося ріденьким лісом. Семей йшов якоюсь тільки йому відомою стежкою, я просто намагалася ступати його кроками, і нарешті різко зупинився. Я ледь не врізалася у його спину.
– Прийшли, – оголосив нарешті.
Я вийшла з-за його спини, роззирнулася… Ми були на старому кладовищі. Дуже старому, закинутому, зруйнованому часом та, мабуть, вандалами. Кладовище поглинув ліс, ще років п’ятдесят, і воно зникне з лиця землі. Я блукама між пекинутими плитами, намагалая читати написи польською. Дещо мені вдалос розібрати, відтая я зробила висновок, що більшість поховань відбувалися на початку минулого століття.
– Неподалік до революції був притулок для літніх, досить незвичний заклад. Тут доживали віку актори театрів, художники, поети, танцівниці… Богема, словом, – пояснив Семен. – Але старенькі були самотніми, тому їх ховали тут, за кошт благочинців…
Семен кинув наплічника під велику сосну, дістав свій та мій ножі, і почав мене навчати – зчитувати інформацію, захищатися, ще щось… Загалом результатими він залишився задоволеним. Коли я нарешті вийняла телефон, зясувалося, що уже минула п’ятнадцята, тобто у лісі ми години чотири. Тут я вперше відчула, що добряче зголодніла.
– Повертаємося, – Семен заховав ножі, закинув наплічника, і ми вирушили у зворотню дорогу. Він таки добре мені відчував, бо ми завернули у село, і у закладі з кривеньким написом «Бар» я отримала пластиковий стаканчик з розчинною кавою і пачку печива «До кави».
Як приємно було опинитися вдома! Я пішла на кухню, мріючи про повноцінну гарячу вечерю, а Семен закрився у ванній кімнаті.
– Вечеря!
Хвилини за дві після мого заклику він зявився у дверях кухні… чисто поголеним. Від здивування я ледь не сіла повз табуретку.
– Досить людей лякати… – похмуро пояснив Семен. – Хоч тепер, мабуть, обличчя мерзнутиме. Гаразд, що у нас на вечерю?
На вечерю була смажена картопля.
Семен наминав так азартно, що я покинула їсти і почала спостерігати.
– У холодильнику є квашені огірки. Будеш?
У відповіть – заперечне мотання головою.
– Не варто про мене турбуватися… – Семен зібрав посуд, поклай до мийки та увімкнув воду.
Я дивилася на його худу спину, і раптом захотілося підійти і пригорнутися до нього! Але я не наважилася…
П’ятницю ми провели удома, Семен ще дечого мене навчав.
– Заведи щось на зразок щоденника. Занотовуй туди вправи, опановані техніки, свої відчуття та враження. За потреби роби схеми, малюй ілюстрації… Випрацюй сама зручну для себе систему записів, можливо, буде ефективнішим вести два нотатники – один із техніками, вправами, рецептами, ритуалами, інший – із занотовування власних відчуттів, аналізом, що і як у тебе виходить… Ти мене слухаєш?
… Я не знаю, чи були у Семена стосунки з жінками після смерті його дівчини. Я маю на увазі – справжні стоснки, а не лише вирішення фізіологічних потреб. Мабуть, саме час визнати, що він страшенно мене приваблює. А що? Ми були б чудовою парою, принаймі приховувати один перед одним було б нічого.
Семен щось відчув чи зумисне сконцентрувався на моїх думках. А може, мене просто виказав замріяний вираз обличчя?
– Гаразд, прийшов час порозмовляти відверто. Я докладав зусиль, щоб цього уникнути, проте у твоєму віці гормони часом домінують над мозком…
– Ти хочеш мене образити?
– Я хочу позбавити нас обох зайвих проблем. Звичайно, це було б дуже зручно: ми з тобою маємо багато спільного, не довелося б приховувати, прибріхувати… І ти, безумовно, дуже приваблива. Але у мене є власне життя, і змінювати я нічого не хочу. Відтак, окрім навчання дружньої підтримки, я можу тобі запропонувати хіба що секс. Без зобов’язань, обіцянок та ілюзій. Тебе таке влаштує?
Я старанно розглядала власні коліна, почуваючись цілковитою дурепою. Страшенно хотілося відповісти йому щось дошкульне, образиве, але від обурення і образи нічого на гадку не спадало. Я відчула, як на очі навертаються сльози. Тільки не це, я не можу зарюмсати, наче маленька дівчинка! Кусала губи, намагаючись опанувати емоції…
– Гадаю, мені краще зараз піти, – я ледь підвела голову і побачила, що Семен виймає щось з наплічника. – Ось, тут кілька книжок і мої старі записи, вивчай. Я прийду, коли ти вгамуєш емоції.
Я не встигла його зупинити, сказати, що ніч на порозі, що нехай залишиться бодай переночувати, що я не буду більше чіпати цієї теми, навіть подумки… Грюкнули двері.
Я так і не заплакала, заснула близько другої ночі, просто заплющила очі і поринула у чорну діру, важку, без відпочинку і сновидінь.
Зранку емоції, звичайно, вгамувалися, домінувало здебільшого вражене самолюбство. Та що він собі думає ?! Кому він потрібен? У мене, зрештою, є коханий чоловік!
Згадка про Сергія була, наче холодний душ…
А може, Семен має рацію? Може, я звичайне дівчисько, що марить коханням, пристрастями, драмами? У мене усього цього так довго не було, а тепер … У мене є Сергій, що практично запропонував одружитися, і ось зявляється Семен. Він спочатку мені страшенно не сподобався – непривабливий, та що там – відразливий, нахабний, самовпевнений! У нього, бачте, є власне життя…
Час вгамуватися, навести лад у голові та у житті. Перш за все я маю визначитися з прірітетами
Я все ще не знаю, у чому моє Призначення, проте я уже йду своїм Шляхом. Відчуваю, як зростають мої сили, із задоволенням опановую нові техніки. Найголовніше – я вперше усвідомила, що мої здібності мають практичне застосування, приносять користь! Але поріч із Сергієм усе це доведеться облишити, раз і назавжди. Він мене не зрозуміє. Рішення очевидне…
А Семен… Без нього мені буде важко обійтися, самостійно вчитися, як показала практика, важкувато. Що ж, даведеться вгамувати емоції, амбіції та жіночу гордість, і відтепер спілкуватися виключно у справах.
Мої роздуми перервав телефонний дзвінок.
– Ярко, привіт! – щебетала співробітниця Оксана. – У тебе часом не збереглося контактів тієї Евангеліни? Я телефонувала до Центру нетрадиційної медицини, мені сказали, що вона звільнилася.
– А що, власне, трапилося? – я миттю забула про свої страждання і нашорошила вуха.
– У мене є старша сестра, Світлана. Вона заміж вийшла три роки тому, бо завагітніла. Чоловік одружуватися не хотів, довго стверджував, що то не його дитина, свекруха її просто ненавиділа… Словом, розлучилася Світлана пів року тому, повернулася з племінником до батьків жити, подала на аліменти. Але після розлучення у неї почало погіршуватися здоровя. Втратила вагу, знесилена, скаржиться на головний біль, нудоту, блювоту… А уже тиждень практично не підводиться з ліжка. Медичні обстеження, аналізи, навіть МРТ робили – усе в межах норми, хіба що гемоглобін занизький, але то й не дивно, вона ж не їсть нічого, тільки чай п’є. Ми навіть до психіатра її возили! Той сказав – депресія, пігулки виписав. Але ж вона їх вертає! Словом, ми вирішили, що залишилося поради питати хіба у бабок на селах або екстрасенсів. Ну а Евангеліна, єдиний екстрасенс, яку я знаю, зникла…
– Оксано, я вам привезу фахівця… По обіді. Чекайте.
Навіщо я це сказала?! Наче не я, а ота Інша я, впевнена та досвічена… Гаразд, дала людям надію, тепер мушу її виправдати. Куди, куди миттю ділася моя впевненість?! Почуваюся, наче студентка перед іспитом – коліна тремтять і виникає жагуче бажання попорпатися у конспектах. Так, вдихнула-видихнула, вгамувала нерви, пішла збиратися.
Оксана зустріла мене коло підїзду.
– А де екстрасенс? Чи Світлана до нього сама має їхати?
– Не треба нікуди їхати. Екстасенс – я… – очі Оксани умить стали круглими, рот привідкрився, і я, випереджуючи словесну зливу, додала:
– Всі запитання – потім. Спочатку робота.
Бліденька дівчина лежала на дивані, укрита блакитним покривалом, поруч на килимку мовчки бавився білявий хлопчик. Світлана і справді виглядала жахливо, мені вона видалася схожою на малюнок, котрий спершу старанно створювали, а тоді безжально стирали…
– Заберіть дитину, – попросила я, привітлася із пацієнткою коротким кивком.
Старша жінка, певне мама Оксами та Світлани, вивела мого, проте за хвилину повернулася і сталу у кутку. Я розпочала, до справи надалися і мій новий ніж, і деякі Семенові трави, і свічка… Хвилин десять я налаштовувалася, а тоді почала розуміти, що відбувається.
Я його бачила… Як це описати? Якийсь липкий темний згусток, наче кліщ, впився у Світлану і тягнув з неї життя. Він був доволі великим, щільним, власне, то була уже майже істота, паразит. Я вдруге бачу істоту, практично породжену людьми.
– Чоловіка колишнього як звуть?
– Андрій… – відповіла зі свого кутка Світланина мама.
– Ти за нього заміж не хотіла виходити… Ви недовго зустрічалися, не кохали один одного, так, просто, для приємного проведення часу… Але ти завагітніла. Аборт не зробити… Лікарі заборонили, так? І тут на тебе почали шалено тиснути, адже «дитина має народитися в шлюбі»… – я подивилася на маму.
– Та я нічого такого… – знітилася жінка, і справді відчуваючи провину.
– Нічого? – раптом понесло Іншу мене. – «Вміла нагуляти, вмій і відповісти»… «У нас порядна родина, нічого ганьбити мене і батька позашлюбною дитиною»… Казали таке?! Казали… І гірше казали. Мені язик не повернеться по повторити…як ви її називали… Гаразд, то таке. Ви її заміж випихали, але ж і він – одружуватися не хотів. Казав, що то не його дитина… Казав, що ти з іншими гуляєш, а на нього хочеш «байстрюка повісити»… Хоч знав, що то неправда. А чоловік не любив ніколи, і до дитини байдужий… гуляв відкрито. А свекруха – ненавиділа тебе всім серцем, з першої ж миті, і дитину твою ненавиділа. Як ти там жила? Вона ж тебе кляла, і поза очі, і в очі… «Щоб ти всохлася»… «Щоб тебе земля не носила…» То у неї улюблений був? Як ти пішла, вони зітхнули з полегкістю…аж поки ти на аліменти не подала. Отут колишні родичі просто оскаженіли, і перейшли від слів – до справ… Не знаю, чий дурний язик нарадив то твоїй колишній свекрусі, але вона скористалася якимись чарами… не просто слова, кинузі зопалу, а цілеспрямовані магічні дії. От ти і сохнеш.
Обличчям Світлани котилися сльози, за моєю спиною схлипувала її мама. Тільки Оксана стояла мовчки.
– А що тепер робити? – запитала мама, гучно висякавшись.
– Будемо повертати добрим людям їхні вчинки і слова… – свічка згасла, трави диміли тоненькою цівочкою. – Мені треба трохи відпочити.
Я випила гарячого солодкого чаю, подихала морозним повітрям на балконі. Хм. Вперше за життя шкодую, що не палю, зараз би не завадило…
Нас усіх чекала довга, важка ніч. Я дуже хотіла допомогти Світлані, докладала зусиль, брак знань намагалася компенсувати Силою…Кумедно, пригадала, як запитала Семена, чому усі словесні формули для ритуалів, про які він мені розповідав – латинською. Невже нема жодного – українською?
– Звичайно є, – усміхнулася борода Семена. – До свого сорому, мушу визнати, що латину мені легше запам’ятати, аніж замовляння гуцульською говіркою…
Я закінчила близько четвертої ранку. Світлана спала, у кутку прямо на підлоза, дрімала, спершись до дивану, Оксана. Мама дівчат лежала у сусідній кімнаті, від хвилювання у неї підстрибнув тиск. Я, як зуміла, примостилася на крісла, спершись на підвіконня.
За вікном спокійно спало місто. Як затишно, виявляється, уночі – тихо, безвітряно, тільки урочисті ліхтарі освітлюють шлях поодиноким автівкам.
У мене не було відчуття тріумфу, чи бодай втіхи. Мабуть, я зовсім трішечки пишалася собою. Я просто добре виконала свою роботу. Більше – нікому.
Зранку я почувалася жахливо – страшено боліли спина та голова. Від запропонованого сніданку відмовилася, а от кава видалася просто порятунком.
– Не будіть Світлану, нехай добре виспиться. Щодня їй ставатиме усе краще, апетит повернеться. Поводьтеся з нею, як з людиною, що одужує після важкої хвороби… Не примушуйте їсти, нехай сама попросить. Вона захоче багато пити, давайте їй води з медом та лимоном…
Одягаючись, я вислухала чергову порцію вдачних слів, і на останок попрохала:
– Оксано, тільки ж ти нікому, гаразд?
– Звичайно, – Оксана звично округлила очі і закивала головою. Я зітхнула, бо зрозуміла, що вона піде переповідати коліжанкам події минулого дня, як тільки за мною зачиняться двері…
Вдама мене зустрів обурений голодний Кіт.
– Пробоч любий, що мені довелося отак надовго тебе покинути, – на знак вибачень я відкрила для нього баночку дорогого паштету. Мабуть, і собі варто чогось перехопити.. Я зупинила свій вибір на банальній канапці з сиром. Ні, одна – мало, зроблю собі бодай три.
Власне, коли я дожовувала другу канапку, а Кіт, що вочевидь мене пробачив, намивав мордочку після паштету, до квартири увірвася Сергій. Тобто він, звичайно, натис на дверний дзвінок, і я сама його впустила… уже передчуваючи недобре. Для цього і над здібностей не треба.
Далі я вислухала неймовірно розлючену тираду про те, як він намагався мені телефонувати в суботу (я була поза зоною досяжності) і у неділю (я нахабно не відповідала). Як добра сусідка розповіла, що я ще удень кудись пішла з коліжанкою. Як він, схвильований, що щось трапилося, приїхав, чекав мене до ночі, а я так і не зявилася. Далі мене звинуватили у всіх смертних гріхах, а головне – у зраді.
Я почувалася такою втомленою, що навіть вгамувати Сергієві емоції сили не мала.
– Виправдовуватися не буду, бо ні в чому не винна. Підозрюєш мене у чомусь? Не довіряєш? Від сцен безпідставнох ревнощів я задоволення не отримую, тому – досить. Жодних проблем, я ж не нав’язую тобі своє товариство.
О, далі почало відбуватися щось вражаюче – Сергій геть знавіснів, адже, на його думку, я не хотіла нічого пояснювати, бо мала б або зізнаватися у зраді, або брехати. Врешті на мою адресу він вислови кілька нецензурних епітетів…
Це вже занадто. Якби я не мала гарного захисту, уже під вечір, мабуть, мені було б зле. Зазвичай нездужання після конфліктів списують на нервове перенапруження, але справа ще й у концентрованому негативному енергетичному згустку… Моїми очима то виглядало так, наче Сергієва злість, безпомічність та ревність перетворилися на кулак і старанно намагалися мене вгатити…Я, звичайно, захистилася.
А далі спостерігала, як у Сергія напружилися і побіліли вилиці. Якусь мить він приймав рішення, а тоді розвернувся і вийшов. Мої бідні двері знову гримнули.
Як у таких випадках каже моя мама – «до того все йшло»…
Звичайно, увечері я ще отримала «підсумкову смс» з текстом «Ти зробила свій вибір, живи як знаєш!».
Життя тривало, я готувалася до чергового відрядження, підготувала пакет документів для відкриття нового магазину меблів, а увечері старанно вивчала усе, що залишив Семен.
Промайнув передноворічний корпоратив на роботі. Я ретельно добирала собі сукню та зачіску, багато танцювала, і загалом отримала надзвичайне задоволення. Новий рік ми з Котом зустріли удвох. Я накупила смаколиків, Коту перепав шматок шкідливої, проте неймовірно смачної шинки і шматок твердого сиру. У нас навіть ялинка була! Добре, що я здогадалася начепити на неї пластикові кульки, адже Кіт вирішив, що то я особисто для нього вигадала чудову розвагу «Збий кульку з гілочка»…
Після того, як минула дванадцяти, я вирішила, що було б непогано когось привітати. До мами телефонувати змісту не було, адже вона перередила, що святкуватиме у ресторані з подругами. Між іншим, кілька днів тому у мене виникло чітке відчуття того, що вона на порозі нового карколомного роману… Зателефоную батьку.
Стосунки у нас непогані, він завжди мені допоможе, підтримає… Хоча зустрічаємося ми рідко. У гостях у нього я була усього один раз, почувалася страшенно дискомфортно поруч із його дружиною. А батько усе ще почувається винним переді мною за те, що покинув колись сімю.
Лінія була перевантажена, мені вдалося додзвонитися з третьої спроби. Батько був втішений, проте я, вочевидь, відволікла його від святкування. Розмова вийшла короткою… Першого січня мене запросили у гості Світлана та Оксана. Я провела у них кілька годин, із задоволенням відзначила, що Світлана почувається краще. Також мені вкрай важливо було ще раз поглянути, чи все я зробила вірно тієї ночі… Так, паразита знищено остаточно. Цікаво, як почувається колишня Світланина свекруха?
А другого січня я завітала до пані Орисі та її мами, почаювала з ними годинку. Вони усе ще були під враженням від подій того дня, випитували подробиці про бороданя із ножем…
А Семена усе не було. Я давно перестала ображатися на нього, просто увімкнула «режим очікування». Не важливо, що його нема поруч, головне, що він був і обов’язково повернеться. У Семенових записах я знайшла цікавезну техніку, опанувала її і навчилася наче відчувати його на відстані. Я знала, що він живий і більш-менш здоровий, зрештою, це було головне.
Минув січень. Лютий з перших днів вразив вітрами, різкою зміною температури і неймовірною втомою. Я захворіла, спочатку злегковажила симптомати, мовляв, звичайний нежить минеться сам. А за три дні просто не змогла підвестися з ліжка – страшенний біль у тілі, температура, лихоманка. Сил вистачало хіба зробити собі чергове горнятко чаю, бідний Кіт був змушений задовільнятися сухим кормом.
Мені навіть очей не хотілося розплющувати, так і минали години, дні у напівдрімоті-напівмаренні. Кілька разів я чула, як дзвонить телефон, але сил відповісти не мала…
А тоді я провалилася у безодню. Я падала нескінченно, заплющила очі, коли відчула, що ось-ось вдарюся об землю…
Я стояла під пігорбом, у обличчя дув теплий вітер. На верхівці виднілася біленька хатка… Які розкішні все таки вишні! Я зірвала кілька, темний сік стікав руками, а смак… То були найсмачніші вишні у світі, оксамитові, теплі… Я усі зривала їх, наче не могла насититися, немов боялася, що вони зникнуть, і я більше ніколи не відчую цього неймовірного смаку…
А двері хатки відчинені. На порозі сидів Семен, смалив свою страхітливу самокрутку і длубався викруткою у якійсь залізяці.
– А замок я відремонтую… Ти тільки видужуй, гаразд? Я нікуди не піду довго-довго, у нас на все буде час…

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *