Ока Арґона

Око Арґона — легендарна повість в жанрі героїчного фентезі, написана 16-річним школярем Джимом Тейсом для одного американського фанзину. Твір набув слави найгіршого фентезі в історії. Досі на багатьох SF конвентах проводяться конкурсні читання Ока Арґону. Добровольці по черзі читають цей шедевр у голос. Завдання гравця — якомога довше зберігати серйозний вираз обличчя і не сміятися, як тільки читець не витримує, хід переходить наступного гравцю.

Увага! При перекладі усі помилки збережено!


Глава 1

Побитий погодою шлях вигинався уперед у пильні виснажені краї бесплідних земель, якими панували великі ділянки Норґоліанської імперії. Стерті від віку відбитки копит, оповиті навіяними пісками часу, тьмяно сяяли на заляпаній пилом полущеній землі. Невпинне сонце зроняло свої висушливі промені розпеченого до білого світла над головою, на півдорозі свого щоденного оберту. Дрібні гризуни тинялися навкруги, займаючись щоденними звершеннями своїх безрадісних життів. Пил сліпучими хмарами сипався на трьох ошалілих скакунів, що несли на собі виснажливу ношу своїх вершників, що боролися між собою.

— Готуйся зустріти своїх творців у похмурому лігві пекла, варваре, — видихнув перший солдат.

— Спершу поцілуй стрімкого жиребця смерті, негіднику! — відповів Ґріґнр.

Блискавичний клинок осяйної сталі відскочив від масивного варварського емальованого шкурою щита і його права рука, колихнувшись, кинулася уперед, увігнавши підковане сталлю лезо у життєво важливі органи солдата по саме руків’я.

Випотрошений найманець звалився з сідла і впав на затуманений дерен, розбризкуючи на висохлий пил яскраво-червоні краплі життєвої вологи.

Сповнений ентузіазму варвар повирнувся, його грива вогняно-червоного волосся грубо зметнулася у вологих потоках повітря, коли він зустрів атаку товариша у зброї полеглого солдата.

— Будь проклятий, варваре! — вигукнув солдат, спостерігши свого побратима в смерті.

Сяючий ятаган наніс важкий удар по шипастому шоломі відступника, заславши важкою хмарою затуманений розум екордіанця.

Струснувши з себе ефекти розривного удару по голові, Ґріґнр обрушив своє забризкане червоними смугами лезо на грубо виковану кольчугу солдата, нешкідливо дзвенькнувши зліва від свого опонента. Жиребець солдата заіржав, коли той вивів коня від блискавичного меча варвара. Ґріґнр погнав свого коня уперед і хрипкий пронизливий бойовий клич його зрощеної у диких землях раси прогримів з його легень. Закручений меч нешкідливо відскочив від круглого щита могутнього злодія, а його права рука вивернулася вгору, увігнавши цілий фут осяйної сталі й роздираючи незахищену горлянку симаріанця.

Хрипкий булькіт злетів з вуст солдата, коли він впав на золотий пісок йому під ноги і вигнувся в передсмертній агонії.

Смарагдово-зелені очні яблука Ґріґнра хтиво зиркали на скрюченого солдата, що борсався біля свого каштанового лихого скакуна. Його похмурий голос прозвучав над вмираючим тілом луною зневажливих веселощів.

— Вам, міським собакам, потрібно навчитися не ворогувати з тим, хто кращий за вас.

Поганяючи уперед свого втомленого коня, ґріґнр продовжив свою подорож до Нореґоліанського міста Ґорзам в надії знайти там вина, жінок і пригод, які змусили б кипіти його гарячу кров, текучу його дикими венами.

Шлях у Ґорзом був нав’язаний Ґріґнру, коли солдати Кріну були спущені на нього з повідком підступною куртизанкою, до якої він залицявся. Його скандальна діяльність у Сімаріанському місті викликала купи безладу й шуму серед його поважних патриціїв, через що вони зазначили нелегку нагороду за його голову.

Йому ледве вдалося втекти через чорний вхід у шинку, у якому він пиячив, коли цілий загін солдат кинувся у нього. Випустивши потік крові з лідера найманців і відірвавши одну з рук офіцера, він відступив до свого коня, щоб поскакати у Ґорзом, де, якщо вірити чуткам, чекали купи трофеїв і багато юних дівок для будь-кого, у кого б стало сили їх загарбати.

Глава 2

Прибувши у Ґорзом до сходу сонця, ґріґнр спустився гнітючим перевулком і зупинив свого коня перед побитою таверною. Рудоволосий велетень зайшов у тьмяно освітлений гендель, у якому смерділо неприємними запахами і дешевим вином. Повітря було важким від задушливих парів, що визвергалися з тліючих факелів, вставлених у стіни зі спресованої землі. Столи були забиті п’яними злодіями, і головорізами, що кидали кості, чи займалися любов’ю з охочими проститутками.

Позираючи на тендітну жінку, що згорбилася на сусідній лаві, Ґріґнр підійшов до неї, бажаючи повноцінно провести час. Мерехтливі факели відкидали чудні промені світла, які танцювали на голій хвойді, яку він обрав, її волокнисті бузкові завитки волосся граційно похитувалися перед гнучким затіненим носиком, коли вона підносила наполовину висушений кухоль до блідо-червоних вуст.

Поглянувши вгору, спокусливе лице помітило міцного велетня, який хутко підійшов до неї. Слабкий блиск спалахнув у парі глибоких синіх овалів охочої до кохання жінки, коли вона жестом запросила Ґріґнра приєднатися. Варвар усівся на стілець поруч з дівкою, вільно виставляючи на її огляд своє тіло, оголене, не рахуючи пов’язки на стегнах, з якої звисав сталевий широкий меч, залізного спірального бойового шолому, і твердих шкіряних сандалів.

— Ти зволиш провести час, варваре, — спитала жінка?

— Тільки якщо поруч є варта уваги пропозиція. — Заявив Ґріґнр, його руки поповзли обняти спокусливу жону, яка прийняла його з відкритим бажанням.

Звідки ти походиш, варваре, і як ти звешся? – видихнула поступлива дівка, коли Ґріґнр здавив її губи палким дотиком свого палаючого рота.

Захоплений титан проігнорував роспитування допитливої жінки і  підтягнув її ближче до себе, притискаючи її обвислі соски до своїх млосних грудей. Без опору вона віддалася, обвивши свої м’які руки навколо твердої засмаглоїшкіри  жилавих лопаток Ґріґнра, доки його грубі руки пестили її тверді виставлені уперед перса.

— Ти добре кохаєшся, дівко, — Визнав Ґріґнра, потягнувшись за сосудом з міцним вином, якого прагнула його жага.

Літаюча нога настигла кухоль, який тримав Ґріґнр, розплескавши криваво-червоний вміст мерехтливим півмісяцем; випустивши язики осяйно-помаранчевого на стоптану підлогу.

— Забирайся, Добродію, ця дівка належить мені; — Пробурмотів п’яний солдат, надто захоплений впливами міцного пійла, аби помітити вражаючі розміри свого супротивника.

Ґріґнр гучко відскочив від здивованої жінки, його обличчя палало від попільно-червоної люті, його очі з палаючим диким блиском втупилися у солдата, що хитався.

— Йди до пекла, бохвал! — Заревів розлючений екордіанець, ухопившись за свій добре відточений широкий меч.

Хиткий солдат незграбно потягнувся за набалдашником свого звисаючого меча, та ще до того, як його руки торкнулися дубового руків’я, сріблястий спалах розрізав важке повітря. М’язи напруженої правої руки дикуна вип’ялися на блискучій бронзовій шкірі, коли його клинок глибоко увійшов у шию солдата, відітнувши спантеличену голову його непритомного мучителя.

З млосним звуком пошкоджений овал гупнув на підлогу, відділений від нього тулуб міцного недруга Ґріґнра похитнувся, і зрештою впав у калюжу завихреного багрянцю.

Збентежені товариші солдата зґуртувалися навколо Ґріґнра з вийнятими шаблюками, направленими в бік його похмурої пики.

— Цій шльондрі слід було обережніше обирати собі здобич! — програчав звитяжець насмішливим баритоном, витерши свій мокрий меч об простерте на підлозі тіло і повернувши його в піхви.

— Дурню слід було поводитися розсудливіше, однак ти пошкодуєш про свій вчинок, гниючи у ямах. — заявив один з товаришів солдата, що розкинувся внизу.

Рука Ґріґнра почала виймати клинок з його шкіряної оселі, але загальмувала перед мечами, що замахали перед його обличчям.

— Прибери свою руку від руків я, варваре, або фут сталі віднайде піхви у твоїй горлянці.

Ґріґнр зважив свою позицію оцінив свій стан і на основі цього прийняв пораду солдата як єдиний логічний вибір. Спроба прорубати собі шлях з нинішньої скрути могла гарантувати лише вірну смерть. Він не бажав накликати на себе загибель, якщо існував альтернативний шлях. Бажання необхідності життя змусило його підкоритися більшій силі в надії на мить неуважності з боку його полонителів, у яку він міг придумати правдоподібніший план втечі.

— Можете притримати зброю, я піду без бою.

— Твоє рішення — мудре, утім, можливо, для тебе було б ліпшим примусити смерть, — рот солдата вигнувся садистським вишкіром того, хто познав веселощі та поштиркав бранця кінчиком меча.

Після невизначеного періоду марширування через смердючі провулки і тьмяні освітлені Місяцем вулиці процесія наштовхнулася на величезний палац. Територія замку була оточена залізними ґратами з розкішним садом з усіх боків.

Гурт пропустили через золочені вотора і Ґріґнра провили по кам’яному коридору, оточеному кущами плюша хтиво залитими мерехтливим місячним світлом. Перед проходом у палац гурту дозволили ввійти, і після кількох хвилин пояснень, їх провели кількома звивистими коридорами у багато задраповані покої.

Навпроти групи короткий приземистий чоловічок воссідав на златому троні. Гобелени з багато задрапованого синього шовку вкривали усі стіни покоїв, а сходи, що вели до трону були викладені блискучою білою слоновою костю. Біля чоловіка на троні сиділо по голій курві біля кожної руки, а довірений радник сидів позаду. У кожному ктку покоїв струнко стояв вартовий з піднятим списом, підтримуваним обома руками, золоті кольчуги прикрашали їхні торси і шоломи з заградами спускали багряні плюмажі, що закутували їхні голови. Чоловік встав з трону на підвищення, що його оточувало. Його плюшева бюрзова мантія вільно звисала з його оґрядної туші.

Солдати навколо Ґріґнра попадали на коліна, схиливши голови до кам’яної кладки у сповненій страху гідності до свого суверена, владики.

— Поясніть мету вашого вторження у мою обитель!

— Ваша свєтлість, чудова у своїй шляхетній величі, ми привели цього мужлана до вас (солдат жестом вказав на Ґріґнра) для відшкодування вашої усе знаючої мудості в рішенні стосовно його долі.

— На коліна, селюче, і віддай належну шану своєму володарю! — скомандував тлустий аристократ Ґріґнра.

— Іменем сурової бороди Мріфка, Ґріґнр нікому не вклоняється! — прогарчав кремезний варвар.

— Ти смієш вчиняти стосовно мене акт непокори! Ти справді хоробрий чужоземець, але твоя відвага віддає дурістю.

— На мою думку, ти тут єдиний дурень, сидиш на своєму пишному троні, нарощуючи круглі складки свого живота посеред примхливих розкошів… Солдат, що стояв обабіч Ґріґнра, сильно вдарив його по пиці пласкою стороною меча, перервавши грубі слова й зваливши його пошарпаний шолом на кам’яну підлогу з дзенькітом, що віддався навколо луною.

Кругле обличчя тельбатого шляхтича раптом побіліло, а тоді паспішно засвітилося вишнево-червоним сяйвом. Його губи затремтіли від зловісної люті, видаючи стишене шипляче бурмотіння. Його звисаючі складки перекочувалися, немов бочка перекинутого желе, а потім стислися, коли вдихнув, намагаючись приховати свою м’якість.

Принц повернув свою гідність, відтак заговорив до солдат, що оточували Ґріґнра, його лице набуло огидного виразу садистського гумору.

— Киньте цього неотесаного поганина у підземелля печалі, і прослідкуйте, що його агонії були довгими і затягнутими до того, як смерть зможе звільнити його.

— Як забажаєте, пане, ваш наказ буде виконано негайно, — відповів солдат справа від Ґріґнра, позираючи на ззовні незворушнє обличчя варвара.

Радник, що сидів позаду аристократа, повільно підвівся і наблизився до свого повелителя, жестом наказуючи хвойдам з боків забиратися. Він нахилив голову й зашепотів до дворянина.

— Преосвященство, пакарання, яке ви оголосили, принесе цій погані багато страждань, однак, лише на короткий проміжок часу, а тоді відпустить його у землі за межами страждань людського тіла. Чому б не посадити його дозрівати в підземних казематах кілька днів, а потім послати по життєво працювати у якійсь з ваших закопаних шахт. Такому як він, життя проведене в ув’язненні у стигіанських ямах буде безперечно більш вдалою і довгою тортурою.

Аристократ обхопив звисаюче подвійне підборіддя долонями, на мить обміркувавши раціональність слів радника, а тоді підняв кудлаті каштанові брови і повернувся до радника, його очі горіли.

— … Як завжди, Аґафнде, ти говориш з великою мудрістю. Твої слова сповнені великого розуміння природи таких як він, – мовив, король. Шляхтич знову повернувся до бранця з пометним блиском в його жаб’ячоподібних очицях, його вуста скривилися у сальній посмішці.

— Я вирішив скасувати свій попередній указ. В’язень буде доставлений в одну з підземних камер палацу. Там він залишиться, доки я не вирішу, що він достатньо проварився, після чого йому буде дозволено провести решту свого життя у праці на одній з моїх шахт.

Почувши таке, Ґріґнр зрозумів, що його доля буде менш милосердною за смерть для такого як він, того, хто звик бродити просторами досхочу. Життя в ув’язненні було б непомірно гіршим за смерть.

— Я ніколи не зрозумію звичаїв вашої збоченої цевилізації. Я просто захищав свою честь і тепер приречений на пожиттєве ув’язнення, свинею, що сидить на своїй королівській сраці, пристаючи до хвойд, і нічого не тямить у справах країни, якою думає, що править!

Насварив Ґріґнр?

— Годі! Заберіть курву доки я не вийшов з себе!

Побачивши небезпеку своєї позиції, Ґріґнр почав шукати вихід. Відкинувши розсудливість геть, він врізався у ліву руку солдата, заволодівши його мечем, і кинувся до постаменту, що підтримував принца, до того, як здивовані вартові встигли прийти до тями. Аґафнд стрибнув Ґріґнр і свого повелителя, але виявив лезо меча, яке пройшло по всій довжині його ребер перед тим, як він зміг випустити зброю.

Радник впав на коліна, коли Ґріґнр вислизнув свій багряний клинок з грудної клітини Аґфнда. Товстий принц встав, колихаючись у нездоланному страху перед вогнегривою кометою, його складки схожого на желе сала пульсували туди сюди хвилями фонтануючого жаху.

— Де ваша мудрість і влада тепер, ваша весокосте? — Загарчав Ґріґнр.

Принц застиг на місці і Ґріґнр побачив, що він дивиться його за плече. Він озернувся, щоб побачити причину уваги аристократа, підняв свій меч над головою і приготувався нанести лихий удар вниз, але зазнав невдачі, коли руків’я відбитою сталлю піки опустилося на його незахищений череп. Потім темрява і самотність. Тиша обвила його і вічно безтурботний васцарився над усім.

— Переді мною, шановний! Переді мною як завжди! Ха, Ха, Ха, Хаааа…. – закудкудакав шляхтич.

Глава 3

Свідомість повернулася до Ґріґнра у стегматичних калюжах, коли його мозок поволі звільнився від павутини, що засмічувала його внутрішні полості, усе ж стигіанська хмара вугільної чорноти нікуди не ділася. Незнищенний щит чорноти, посилений холодною відсутністю звуків.

Спантеличений мозок Ґріґнра хитало від несподіванки удару, який він отримав по черепу. Події, що призвели до цього складного становища повільно поверталися до нього. Він уже змерився з ідеєю того, що він загинув і опустився чи потонув, однак, можливо, це все ще затінені землі поза щелиною могили, але він відмовився від цієї гіпотези, коли його пам’ять повернулася до нього. То не була земля мертвих. То було щось безмежно небезпечніше за те, що могла б запропонувати могила. Смерть обіцяла безкінечність спокою, а не кінечну печаль пасивного життя в’язничних тортур, навічно прихованих від життя, сповненого променів коханого сонця, що сходить.

Коло, що він раніше сприймав як належне, але тепер бажав понад усе. Навічно бути позбавленим подальших милувань снігом на піках землі його народження, ніколи більше не відчувати трепет плюндрування незвіданих земель поза серпанком кривавого небокраю, та, можливо, найгірше з усього цього – заборона хоч ще раз оточити хтиве збудження від пестощів голих вигинів тіла охайної маладої дівки.

То була дійсно одна з захованих безодень Пекла прихована в глибоких глибинах презренного інтер’єру палацу. Страшна чорна камера придумана щоб доводити до країв безумства уми нещасних бранців, через недоречну самотність цього лімбо апатичної жахливої тиші.

Глава 3 1\2

Тісно заокруглене елліптичне кільце факелів відкидало хвилясті хворобливо танцюючі промені на гладеньку поверхню прямокутного, ребристого вівтаря. Майстерно викорбувані постаті гротескних горгуль прикрашали овальний обруч, що вепирався уздовж похмурого отвору смерті, вони навік витріщалися у ніщо в повному невіданні про криваві ритуали, здійснені в їхній пресутності. Бурі пластівці плям прикрашали золоту поверхню виступів, що оточували олтар і котрі спускалися у маленький стік у нижньому правому кутку вівтаря. Стік височів над грубо збитим відром, з боків якого звисали срібні скуті між собою кубки. Вони дзвеніли обкрай золотої киянки, на руків’ї якої були вирізьблені образи спотворених обличь і яке мало на кінці виїмки для зручного обхвату. Голова киянки була дещо більша за стиснутий кулак і формою нагадувала м’яку овальну купу.

Братство підозрілих шаманів кружляло навколо мармурового вівтаря. Моторошні співи забутих епох, від яких у пам’яті виникали незнані віки, долинали з-під захованих ніш глибоких легень аколітів. Помаранчева барва була щедрими сферичними частинами розмазана по вершечкам зморщених виголених скальпів Жирців, а золоті кільця виступали з мочок їхніх рожевих вух. Вишиті мантії причудового пурпурового атласу закривали їхні випуклі торси, навколо їхніх талій були прикріплені сріблясті шовкові паски з чорними пряжками у формі понурих черепів неправильної форми. Навколо їхніх шиї звисали овальні модняві медальйони, притримувані тонкими золотими ланцюжками, з криваво-червоними рубінами по центру, що нагадували черлені очі ідола. Їхні босі ноги пом’якшували плюшеві червоні оксамитові туфлі з загостреними золотими шпичаками, що виступали з носків.

Розташований перед вівтарем і прямо поруч з мідним відром, височів великий нефритовий ідол; спотвориний, жахливий бюст  шаманського язичницького божиства. Блискучий зелений ідол перебував у сидячому положенні на вирізьбленому візерунками золотому троні, височіючи над круглим, викладеним слоновою костю, постаментом; його випуклі руки та переплетені долоні спочивали на оббитих ручках трону. Його голова була облетена зміє-подібними золотими обручами, що звисали з його видовжених загстрених донизу вух. Його ніс був розпухлою трикутною масою, впалою з боків баржами роздутих ніздрів. Під ніздрями драматично виділявся викручений, кудлатий губастий рот, який надавав ідолу подоби зовмерлої садистької гримаси.

Біля ніг поганського божка, жінка з блідим обличчям, гола, якщо не рахувати золоту оздоблену дорогоцінним камінням ремизу навколо її величезних випуклих грудей, опорних довгих срібних шнурків які тяглися до її стегон, стояла перед перлинно білим полем з помітним тремтінням, що мандрувало вгору і вниз її вишукано зліпленим тілом. Її тонкі губи тремтіли під м’якими вузькими руками, якими вона спробувала приховати себе від проникливого погляду ідолу навпроти.

На неї згори вниз дивилося кам’яне циклопічне лице роздутого божка. З його єдиного ачного отвору позирав багатогранний червоний смарагд, блискучий самоцвіт, який здається жив власним життям. Безцінний осяйний камінь, здатний володіти могутністю завоювувати імперії…око Арґона.

Глава 4

Ґріґнр позбувся усього знання виміру часу. Коли людина позбувається сонця, місяці й зірок, вона втрочає будь-яке уявлення про час, як він його до того усвідомлював. Здавалося, що минули роки, ніби час почав вимірюватися термінами нещастя і душевної туги, але він порахував, що пробув тут лише кілька днів. Він спав три рази і п’ять разів його годували з того часу, як він прокинувся у склепі. Одначе, коли діяльність тіла – обмежена це впливає на його потреби. Потреба хорчування і сну напряму пропорціональні функціям, які виконує тіло, що означає, що коли вільний та активний Ґріґнр міг відчувати голод кожні шість годин і стикався з бажанням сну кожні п’ятнадцять годин, то у його нинішньому стані він міг зустрічати потребу їжі кожні десять годин, а потребу відпочинку кожні двадцять годин. Усі методи на які він покладався до того не існували в похмурій ямі. Позаяк він міг перебувати в ув’язненні й десять хвилин чи десять років, він не знав, що відобразилося у тужливих відчуттях всередині нього.

Їжу, якщо цим словом можна вшанувати стлілі комки смердючої каші, йому приносили двоє вартових, які відкривали портал на стелі його загону й просували її йому в дерев’яних миска, водночас забираючи миски від їжі й води з минулого разу, після чого вони знову болти на залізний засув і поверталися до своїх інших обов’язків. Позбавлений усіх інших засобів харчування, Ґріґнр був змушений їсти гниле вариво, аби відігнати біль голодування, але коли він напихав його собі в рот брудними пальцями і намагався пропхати його в горло, він уявляв, що від нього відмовилися собаки, що жили в різних сегментах палацу.

У пусстому хранилищі мало що могло зайняти його розум чи тіло. Він ходив уздовж і впоперек загону знову й знов і випробував кожну гранітну плиту, з яких складалися стіни в’язниці, у надії знайти схований прохід на свободу, усе це лише з метою зайняти себе і відволікти свій розум від мандрівок до думок, що, як він вважав, були про його майбутнє. Він запам’ятовував кількість кроків з одного кінця камери до іншого, і з’ясував точну кількість плит, з яких складалося понуре підземелля. Чесленні схеми з’являлися і були відкинуті, які спішили відкрити його способи втечі, яка здавалася найменшим шансом удачі.

Туга продовжила своє панування, коли його засоби зайнятості швидко вичерпали себе. Раптово, він відвалікся від свої розмірковувань, коли він помітив слабке шкрябання у протилежному кінці склепу. Звук здавалося був спричинений чимось, що намагалося вишкрябати гранітні блоки, з яких складалася підлога камери, піщанисте шкрябання, ніби кігтями тварини.

Ґріґнр поволі проклав собі шлях до протилежного кінця хранилища, обережно намацуючи собі дорогу з витягнутими перед собою руками. За кілька дюймів від стіни, гучний, проникаючий писк, і топотіння маленьких підкутих лапок відлунало від стін грубо обтесаної камери.

Ґріґнр вскинув руки, щоб захистити лице, і відлетів назад на свої сідниці. Пухнаста фігура приземлилася на його волохаті груди, загнавши свої довгі кігті у його плоть, кидаючись йому в горло свохми гострими білими зубами; Його кисле, смердюче дихання тровмуючи раздуті ніздрі варвара. Ґріґнр ухопився за канати згинаючих м’язів противного тіла виличезної бурошерстої миші, намагаючись утримати її гострі мов бритва зуби від своєї соковитої шийної вени, доки бусинки її сірих органів зору вдивлялися у сяючі смарагди своєї жертви.

Обхопивши гризуна за його худорлявий, ревучий живіт обома руками, Ґріґнр відсунув його зі своєї посмугованої червоної грудьми, відриваючи маленькі клаптики зідраної плоті з грудей водночас з жалюгідними чорними пазурями голодної почвари. Тримаючи гризуна на довжині витягнутих рук, він затулив обличчя правоюрукою, сгинаючи пальці у міцний як тиски кулак над тремтячою головою. Поновивши свій хват навколо пацюка, ґріґнр напружив свої витягнуті руки, повільно обертаючи свою праву руку за годинниковою стрілкою, а ліву руку – проти годинникової стрілки. Гризун випустив змучений крик, заливаючись червоним, жорстоко вганяючи свої забризкані піною ікла у спітнілу руку варвара, через що його обличчя скривилося у потворній гримасі, доки він вилаявся, важко тихаючи.

З гучним тріском голова гризуна відділилася від його звиваючогося тулуба, пославши вгору бризки стовпа яскраво-червоної крові, за яким послідували слизьку струну розірваного хребта, переломленої трахеї, стравоходу, і шийної артерії, випатраної під’язичної кістки, печальної багряної розтягнутої шкури, і забризканих кров’ю м’язів.

Поваливши своєї поламане тіло на підлогу, Ґріґнр струснув заляпаними кров’ю руками і насухо витер його об ноги, відтак витер кров, яка заливала його обличчя і струменіла з очей. Потім сівши на покоцану підлогу, він приготувався знову повернутися до своїм понурих міркувань.

Він казав собі, що доти доки він ще вдихає шквал життя в легені, надії не втрачено; він повторював собі це, але з’ясував, що це важко усвідомити у цьому скорботному оточенні. Однак, він усе ще був живим, його вздуті жили на піку слави, його розум змагався у пориві міражу звеличної бездоганності думок. Один задум за іншим промайнув через його мозок в енергійних міркуваннях.

Аж раптом до нього дійшло. У тихих роздумах можливо минули хвилини, а можливо дні, він не міг сказати, та зрештою він наткнувся на план, який на його думку містив маленьку тінь імовірності.

Він міг загинути у спробі, але він знав, що підкориться без останньої кривавої битви. Не надійний план, зате він відновив у ньому купу відновленої енергії у його збудженійдуші, і хоч він міг накласти головою під час виконання втечі, таким чином він усе одно втече від життя вічної у муки що його чикала. Так чи інакше він обдурить ненажерливого принца з його цикорійною помстою, яку так бажав його садистський розум.

Скоро вартові прийдуть, щоб забрати його на принцові закопані шахти жаху, надавши йому шукану можливість виконати свій ново задуманий план. Прокладаючи собі шлях через грубу підлогу Ґріґнр нарешті знайшов свій інструмент в озері густої кривавої маси; тіло обезголовленого щура; інструмент, який порождав бруд, до якого сам був приречений. Коли прийде час діяти, він буде готовим, тож він почав перебирати липку купу в понурій тиші, дотиком кінчиків пальців шукаючи важель свободи.

Глава 5

— До вівтаря й покінчимо з цим, курво, — наказав схвильований шаман, глянувши на жінку похмурим поглядом, після якого вигнув губи в щасливій посмішці, сповненій задоволення.

Дівчина повільно впевнено заскімлила, нетвердо впавши на коліна і горестно щулячись перед жерцями, обидвома руками мов зміями обвилася навколо об’ємних нефритових нефритових гомілок навпроти її ледве одягненої фігури. Її лице було горіло чирвоним від потоку сліз, що лився з її скляних розширених очних яблук.

Уривчастими, важкими краками жрець наблизився до особи жіночої статі, його проникливий погляд ніколи не полишав її тремтячого юного лика. Зупинившись перед переляканою дівчиною він витягнув руку вперед і зверненим угору жестом наказав їй підвестися. Скімлення дівчини дещо посилилося і замість піднятися вона нижче припала до підлоги. Мерехтливі факели обрисовували її тендітну будову дивним квітчастим сяйвом, що відкидало примарну тінь, яка жахливими хвилями танцювала на дещо зношеній білизні викарбуваного з мармуру олтаря.

Вуста шамана вигнулися ще більше, оголовши набір почорнілих, гнилих корінних зубів які перетворили його неохайний вишкір у широкий жирний вигин садистського щастя й альтернативно екстрополював у дівчину сильне відчуття цепкої нудоти.

— Як забажаєш, жінко; тріумфував покращений жрець, зігнувсь навпіл, простягнув свої мавпоподібні руки уперед, ухопив тонкі руки жінки своїм волохатими круглими кулаками.

Направленим усередину вигином біцепсом він грубо підняв дівчину, що уся тремтіла, на ноги і зволожив її солоні мокрі щоки запліснявілим доторком своїх старезних, в’ялих червоних губ.

Лихий сморід гарячого зловонного дихання Шамана сповнив дівчину, яку й так нудило, глибокою спалюючою душу слабкістю, через що вона закинула голову назад і вивергнула слизький помаранчевобілий струм закрученої маси на багато прикрашену пурпурову мантію схвильованого аколіта.

Губи жерця сіпнулися від лиховісної люті, коли він забрав свої зашкарублі лапи від рук дівчини і перемістив їх міцно навколо її хвилястої шиї, жорстоко розхитуючи її туди й назад.

Дівчина випустила змучений хрип зі своїх стиснутих легень, її сині як море очі випиналися з вологих отворів. Звівши праву ногу назад, вона відчайдушно замахнулася з силою одержимої демоном, увігнавши свою ногу в сандалі прямо поміж яєчок шамана.

Здивований жрець розімкнув свою руйнівну хватку, зігнувши тіло до талії, не зважаючи на свій втягнутий живіт. Його обличчя стало трояндово червоного відтінку алого, повіки широко трепетали, а очні яблука сліпо випинали уперед з отворів до найдальших периметрів, доки його губи сильно тремтіли, довзоляючи зойку агонії вирватися назовні, його дихання здіймалося з його палаючих легенів.

Руками він намацав свою сечеву гланду, його коліна кілька хвилин швидко хиталися, а тоді зігнулися, через що зламлений шаман упав у яєчну масу на гранітну плитку, беззахисно катаючись в агонії.

Жалюгідні зойки шамана, що валявся у пригніченому нещасті на вручну викладеній гранітній плитці, викладеній рівно численними годинами поту й труда, хаос слизу, що просочувався через його стиснуті руки, привабив спантиличину увагу його товаришів, відірвавши їх від мирзенних справ. Дії цієї цієї непокірної дівки були проявом нечувананого святотатсва. Ніколи раніше у захованому лабіринті невимовних еонів обрана не наважувалася продемонструвати таке богохульства перед ликом ідолічного божиства культу.

Двічина покрита бездумних страхом, безпомічна перед люттю знавіснілих аколітів; її освітлине бузковим личко сховалося поміж її опуклого бюсту, коли вона міцно скрутилася калачиком у надії відкрити очі й розбудити себе з цього жахливого кошмару.

однак рука долі не роспорядилася їй такої милості, розлючена зграя хижих шаманів, що міцно оточила її випростану постать , була надто живо вплетена у похмуру павутину реальності.

Вона здригнулася від цепких дотиків шаманів, коли вони схопили її гнучке тіло, викручуючи її тендітні руки й ноги у всіх напрямках, її голе тіло розбещували посеред лабіринта помаранчевих патьоків, пурпурового атласу, і спотворених черепів, укритих тінню у моторошному червоному сяйві; її збентежена голова запаморочилася, а тоді затягнулася туманом пречорної пелени, коли вона впала на захисну полотно безпам’ятства на земля персик і скорена.

Глава 6

— Хапай цю мотузку, — сказав перший солдат, — і лізь зі своєї ями, шльондро. Твоя присутність потрібна в іншій глибшій пекельній дірі.

Ґріґнр сягнув своєю право рукою до стегна, ховаючи маленьких тьмяний об’єкт під складками настегнової пов’язки оберненої навколо пояса. Солоні колодязі оберталися у холодних, смарагдових зіщулених очах Ґріґнра, які звикли до темряви стигніанських чорних як смола ставків, що поглинали його, засліпило блиском і затемнило мерехтливе сяйво, яке випромінював нагорі смоляний факел другого солдата.

У правій руці другий солдат міцно стискав, навпроти преривчастого факела, велику з обох боків гостру сокиру, довге переплетене шкірою дубове руків’я пронизувало центр залізної голови зброї. Торси обох конвоїрів прикрашали тонкі, але дюжі кольчуги, нагрудніки, сплетені з міцно переплетених ниток посиленої срібної тесьми. Ноги солдат обхоплювали товсті шкіряні сандалі, обвиті на їхній гомілках на два дюйми нижче колін. Навколо їхніх талій були обгорнуті широкі атласні паски, з них звисали тонкі гострі кинджали, їхні рукоятки були інкрустовані черленими самоцвітами. На маківках їхніх голів спочивали й діставали до брів гладенькі мідні моріонові шоломи. Нижню частину шолому обвивали короткі, закручені срібні шпичаки, а золоті горбики стирчали згори кожного сталевого шолома. Під підборіддями навколо їхніх шиї і закутих в обладунки плечей звисали королівські пурупурові атласні плащі, які спадали до середини ніг солдат.

рука за руку, ногами обпершись об пусті стіни каземату, величезний Ґріґнр піднісся з тлінних глибин забутої безодні. Його опухді кінціки, закоцюблені від нудьги безмежного неробства, поєднаного з запліснявілого атмосмерою і подерті гранітовими виступами, жаждали дій. Можливість, яка зараз сама надала себе, змастила його заіржавілі болти і загострила його притлумлені відчуття.

Він зібрався, зустрівшись з другим солдатом. Постать конвоїра була дико викревлена у світлі його мерехтливого факелу в його правому кулаку. Його очі були широко розплющені в дещо скосому совиному погляді, їхня зловісна інтенсивність збільшена яструбиним вигином носом іблідому жовтому збудженню на щоках.

— Руки за спину, — наказав другий солдат, піднявши сокиру над своєю правою лопаткою і кинувши на нього нерішучий погляд.

— Ми маємо зв’язати тобі зап’ястя, щоб попередити будь-які спроби втечі. Переконайся, що зав’язав міцний вузол, Бройге, ми ж не хочемо, щоб наш гість залишив нашу опіку.

Бройг схопив лівий зап’ясток Ґріґнра і потягнувся до правого зап’ястка варвара. Ґріґнр вивільнив праву руку і критнувся, що бути обличчям до Бройга, дістав- під своєю пов’язкою правою рукою. Конвоїр схопився за пасок з кинджалом у піхвах, але відрікся від своїх намірів, коли правиця Ґріґнра метнулася до його горлянки. Солдат закульгав, його вирячені рочі викотилися за межі повік, глибоко полоса пройшла через його горло, що забило фонтаном. Без прагнення споглядати результати своїх старань, Ґріґнр впав на коліна. Сокира другого солдата майнула над головою Ґріґнра блску срібної жорстокості, зрізавши кілька алих пасем з його скальпу. Знайшовши спочинок у животі товариша, залізне навершя розпанахало кольчугу й плоть з дробящою силою, розбризкуючи калюжу темно-червоних нутрощів на гранітній плитці.

До того як вартовий зміг вивільнити сокиру з тулуба свого товарища, масивні руки Ґріґнра обхопили його горло, витискаючи життя з його здавлених легенів. З неїстовим хрипом екордіанець зігнув свої міцно напружені біцепси, ставлячи солдата з лихим обличчям на одне коліно. Конвоїр увігнав свій правий кулах в лице Ґріґнра, вганяючи свої брудні нігті в плоть варвара. Вивергаючи прокляття через стиснуті зуби, ґріґнр напружив своє широке чоло, перекинувши солдата через спину. Руки вартового опустилися на його ляжки, конвульсивно смикаючись; його вирячені очі витріщалися з роздутого, вишнево-червоного обличчя.

Звівшись на ноги, Ґріґнр струсив кров з очей, прочесавши свою непривітну червону гриву, мов щітку полум’я, що колихається від нічного бризу. Переступивши через роз розпостертий труп, Ґріґнр дістав маленький білий об’єкт з озерця згуслої кровищі. Випирхнувши хвилю бурного щастя, він знову заховав малесенький об’єкт під своєї пов’язкою; кропіткою працею наточений хребет знищеного гризуна. Повернувши свою увагу на другого солдата, Ґріґнр узявся за задачу одягнення своїх кінцівок. Аби вільно пересуватися тьмяними підземеллями замку йому потрібен був гротескний солдатський наряд.

Використовуючи тишу й хитрість, набуті диких лазаннях його дитинства, Ґріґнр прослизав закрученими коридорами, і вихлястими сходами, освітлюючи собі шлях конфіскованим у відправленого на той світ вартового. Знаючи, куди ведуть його кроки Ґріґнр безцільно бродив у пошуках виходу з темних казематів шато. Дика кров, що бурлила в його венах, прагнула чистої свободи мертвенно-блідих диких земель.

Дійшовши до перехрестя дороги, якою він їшов, до його чутливих вух долинули голоси і дзвінкі кроки з лівого коридору. Бажаючи уникнути контакту, Ґріґнр завернув у правий прохід. Якби його спетали про наміри його перебування тут, його варварський акцент видав би його особу, враховуючи, що його костюм не нагадував ті, що носили найманські загони палацу.

У похмурій тиші Ґріґнр спустився тм’яно освітленим коридором; непомітною пантерою уважно скрадаючись викладеною підлогою. Після безкінечного періоду блукань через нудні коридори; без перерв у монотонності холодних сірих стін, Ґріґнр несподівно виявив маленькі спіральні сходи. Спустившись на один проліт вигнутими дугою гранітовими плитами до їхнього заду, Ґріґнр наштовхнувся на короткий проохід, що вів до високого вигнутого дерев’яного одвірка.

Зупинившись перед порталом порталом достатку, Ґріґнр притуляє свою кудлату голову до бар’єру. Не виявивши ніяких звуків всередині, він схопив метелеву дверну ручку в формі петлі; його руки напружилися з неймовірним зусиллям випуклих м’язів, але двері не ворухнулися. Витягнувши свою сокиру звідти з піхв на своєму паску, він підняв її у своїх могучих руках з хрипом, і увігнав один з її почорнілих кінців у щілину між порталом і обкутим залізом одвірком. Обпершись своєю правою ногою одягненою в сандаль об викладену стіну, міцно стиснувши зуби, Ґріґнр апустив важку дубову рукоятку, приладнавши її як важіль аби відкрити прохід. Оббите шкірою рукв я зігнулося на межі своєї витривалості, масивні двері розчинилися зі скрипом тріснутого засуву й іржавих петель.

Озирнувшись у кімнаті охопленій водоворотами пилу в тьмяному світлі його мерехтливої сокири, Ґріґнр узрів докази того, що то була лише забута комірчина. Різноманітні предмети необхідні для педтримання парядку в замку були звалені в неорганізовані купи, розташованими з нечастими інтервалами уздовж стіни, що знаходилася навпроти проникливого взору варвара. Послуговуючись довгими, стрибучими кроками, Ґріґнр проклав собі дорогу до завалів з запасами, аби подивитися, чи серед них не знайдеться предметів особливої вартості.

Виявивши слабкий звук клацання, Ґріґнр стребнув вліво зі швидкістю кобри, що нападає, важко приземлившись на спину; факел і сокира гучно бряцнули об підлогу в болоті іскр та полум’я. Периплетена в’язом дошка впала на підлогу, з гуркотом вдарившись об зазубрену підлогу й викресавши струмінь помаранчевих і жовтих іскр над здивованим обличчям Ґріґнра. Невпевнено підвівшись на ноги, напів ошелешений екордіанець глянув униз на жохливу руку смерті, яку він сам нерозумно зачепив.

— Мріфк!

Якби не його хитрі органи сприйняття і сталеві мов блискавки рефлекси, Ґріґнр б уже щупав затінені пекельні-ями Похмурого Женця. Він випадково натрапив на древню, давно зобуту пастку; помилка, яка б вибила уважне прочитання довголіття з когось не такого спритного. Механізм, схожий за типом на меніатюрну катапульту був схований між двома впалими секціями гранітової підлоги. Важіль пристрою був чотири фути довжиною, хвалячись лезами ніби клинами регулярними інтервалами уздовж усієї поверхні якою він пронзав нещасне тіло потенційної жертви.

Ґріґнр наступив на схований важіль, який відпусьтив меленьекий металевий засув під двома гранітними секціями, змушуючи їх впасти всередину й тим самим вепустити колючий важіль смерті, який вони ненадійно притримували.

Частково з цікавості й частково з надлишкового страху стати подушечкою для голок для можливої другої пастки, Ґріґнр жбурнув факел на незахищену частину підлоги. Підлога другої кімнати віддалилася на сім футів від його погляду. Перекинувши факел через апературу, Ґріґнр вхопився за край суміжної плитки і зіскочив униз.

Роздивишись кімнату, Ґріґнр зрозумів, що спутився у мавзолей палацу. Прямокутні кам’яні склепи загромаджували підлогу через рівномірно розтошовані інтервали. Верхівки крит були викладені товстими шарами незайманого золота, а стіни — білою слоновою кісткою; колись осяйною, а тепер потьмянілою під дією всеохоплюючої матері часу. Згори кожного саркофагу був вищукано викарбуваний з потускнілого срібла образ його згнившого мешканця.

Тьмяна атмосфера поширювалася у повітрі кімнати; яке запечатане в ув’язненні протягом невідомого періоду стало важким і затхлим. Змішане з лєдєнящими потоками огидного смороду повільно розлагающеїся плоті, скрадалося дуже повільно, але впевнено через дрібні щілини у численних вмістилищах. Через забальзамування тіл, їхня плоть розкладася набагато повільніше за нормальну, та все ж нудотний оромат був таким же нестерпним.

Над головою Ґріґнра височіла пастка, яку він запустив. Механізм мініатюрною котопульти був укритий пліснявою і павутинням. Не зважаючи на те, що вона була реліктовим антикваріатом, її ефективність лишалася нетронутою. Справа від пастки через нішу в стелі звивався короткий проліт сходів ; прихований вхід, що вів до мавзолею, з якого катапульта очевидно виверглася тихим, безжальним вартовим.

Вилізши на бік пристрою, Ґріґнр взявся розряджати його механізм. У р разі якщо за ним було організовано пошук, було б добре не лишати доказів своєї присутності для допитливих очей. Крім того, це могло б навіть послужити зменшенням сил противника.

Спустившись зі своєї жердини, Ґріґнра вразив слабко приглушений крик нажаханого відчаю. Його волосся стало дибки дизорганізованими кущами навколо його скальпу. А холод затанцював уздовж його спинного мозку. Жоден моральний\смертельний бар’єр, людина чи навпаки, був здатен на спричинення заціпенілого почкття страху всередині тлінної душі Ґріґнра. Одначе, він був пересилений силами інстинктивного варварського страху перед надприродним. Його могутні сили завжди були здатні адекватно перемогти будь-якого матеріального ворога., але нематеріальне було чимось далеким і жахливим. Туманні страшні історії що передавалися словами в рот навколо мерехтливим вогнищ з міхами вина не один раз наганяли страху на костний мозок кісток його дюжих кінцівок.

І все ж, крик містив у собі навдивовижу людські якості, які в уявленні Ґріґнра не могли видати легені демона чи духа, через що Ґріґнр короткими нервовими кроками наблизився до саркофагу з якого йшов звук. Стискаючи зуби у спробі закалити свої напружені нерви, Ґріґнр з гучним скреготом перемеленого каменю спихнув різьблену кришку з кранилища. Ще один довгий крик жаху сповненого неймовірної туги зустрів варвара, зазвучавши пронизливим співом божевільної банші; проштиркуючи внутрішні фібри його забобонного мозку примітивним жахливим жахом і острахом.

Нахилившись щоб оглянути вміст могили, сяючі ноздрі екордіанця опалилися нестерпним аромоксамитом гнилого трупа, давно замкнутого і заферментованого; той самий гнилий запах, який панував у всій кімнаті, але помножений до набагато більш концентрованої дози. Зморщений, шкіряний покунок переламаних кісток і висохлої пошарпаної плоті не оказав опору, а лишався у застиглій позиції вічної настороженності, наглядаючи за своїм понурим жилищем з пустих роззявлених очниць.

Змучений лимент йшов не з гробниці, а звідкись знизу! Витягнувши смердючий труп з місця його упокоєння, Ґріґнр пожбурив його на підлогу переламаною, безладною купою. З одного боку дна склепу була приєднана низка малесеньких петель випукло вигинаючись паралельно до перил; викладені так аби видаватися частиною внутрішньої поверхні саркофагу.

Піднявши плиту на бронзових петлях, давно прихованих від взору людських очей, Ґріґнр уздрів сцену, через яку його кров затлілася булькаючи, мов розпечена лава. Прямо під ним розляглася на гладкому мармуровому вітарі плачуща жінка. Зграя паганих на ид шаманів зкупчилася навколо неї у тісній округлій формації. Над дівчиною зігнувся високий, пузатий жрець; на його обличчі панувала огидна роззявлена гримаса садситського задоволення. З правої руки аколіта звисала викарбувана овалом булава, якою він загрозливо розмахував над затіненим лицем дівчини; з вишкіреного, твостогубого рота лилася незв’язна тарабарщина.

В обличчя аморфної, широко гудої жінки, що простяглася заманливо перед його виряченими очима; універсальна блаж природи відгукнулася на призив безнадії його розпеченої до біла душі; Ґріґнр вчинив у єдиній манері яку розумів. Ґріґнр залився грубим продираючим горло бойовим кличем, Ґріґнр приземлився серед спантеличених шаманів; факел сяяв у його лівій руці асокира крутилася у його правій руці.

Кістлявий жрець з обличчям схожим на череп з стояв у дальному кінці олтаря відчайдушно вчепився собі в горло, оголтіло кашляючи аби вхопити повітря. Безпорадно хитаючись туди сюди, аколіт стрімголов вдарився об осяйне тіло великого нефритового ідола. Корчачись в огонії навпроти жахливого образу, піна пластівцями вилітала з його білих мов креда вуст, жрець безпорадно боровся – – – жертва епілептичного препадку.

Ошелешені вражаючою появою варвара і страхом що Ґріґнр міг бути аванґардом завойовницької сили охочої знищити їхній збочений культ, шаман моментально втратили свою холоднокровність. Через невпорядковане стовпотворіння, жерці пали легкою здобиччю розмашистого вигину смерті каліцтв й руйнування  Ґріґнра.

Аколіт, що проводив жертвоприношення, отримав злобний удар у живіт; руки стискали життєво важливі органи і пошкоджений спинний мозок, коли він розпластався на вівтарі. Роз зосереджені жерці бігали навколо і падали з розпанаханими черепами, відрізаними кінцівками, і висолопленими нутрозами у знавіснілій різанині безжального екордіанця. Стогин понівечених і вмираючих відбивався від стін крихітної кімнатки; хор пекельного відчаю; гранітова підлога стала червоною від крові. Уся кімната була оточена жаром грубої дикої м’ясорубки, поки Ґріґнр блаженствував у примітивній тваринній жагі крові.

Скоро усе зотихло, не рахуючи слабких стогонів вмираючих шаманів і важкого дихання Ґріґнра впереміш з кількома буйними прокляттями. Колодязь осушився. Закінчилися ягнята на забій.

Знавіснілий жеребець смерті на мить охопив Ґріґнра, і полишив варвара, аби ескплуватувати своїх інших подопєчних. Над його головою височіло потворне зображення жахливого бошка культу – – – Аргона. Неймовірний розмір ідола враховуючи що він був з чистого нефрита був достатньою причиною для будь-кого щоб бути враженим і запомороченим, але нашого гіганта це не стосувалося. він лише побіжно примітив цей неймовірний факт, доки прековував усю свою увагу до самоцвіту що випинався з єдиної очниці ідола; йохо майстерно вигранені грані відбивали сліпучі промені гіпнотичної краси. Урешті решт, людина не може вислизнути з добре охороняємого місця навантажена сильною масою скрюченої статую, це беручи до уваги що ідола можна буде підняти, що власне було за межами грубої сили Ґріґнра. З іншого боку, дорогоцінний камінь, хай який гігантський, не привабив би кроплинки зайвої уваги.

— Допоможи мені … прошу … я можу тобі віддячити, — благав м’який, тужливий голос що пронісся над плечима Ґріґнра коли він виколупував червоний тьмяний смарагд з його ниші.

Обернувшись, Ґріґнр побачив жінку, яка заманила його у цю криваву баню, але про яку він забув у запалі бою.

— Ти; — виверг екордіанець задоволеним тоном. — Я думав, що тоді в таверні бачив тебе востаннє, та очивидно я помилявся.

Ґріґнр наблизився до меж чарівного взору жони, розбивши золоті ланцюги що тримали її в заручницях над добре відполірованій поверхні вівтаря з візерунчатого вапняку.

Коли Ґріґнр підняв дівчину з олтаря, її вміло обвилися навколо його шиї; м’які й гладеньку проти його грубого екстер’єру.

— Чи ти не радий тим що нам випав шанс стрітися знов?

Ґріґнр лише видав рик зітхання, обіймаючи дєвулю, доки вона гладила його  підстрижені, тендітні вуста між грубими виступами його сильної пахнущої утроби.

— Давай полишимо цю жолюгідну кімнату. — Сказав Ґріґнр, ставлячи жінку на ноги.

Вона на мить хитнулася, змусивши Ґріґнр підтримати її а тоді стала рівно.

— Чи здатна ти відшукати шлях через прокляті проходи цього замку? Мріфк! Кожен з коридорів цього проклятого місця схожий на інший.

— Так; Я колись була рабинею принца Аґафима. Від його липкого дотику в мене крутило в животі, але мої зусилля принесли плоди. Я завоювала любов свині тому він дозволив мені вільно пересуватися палацом. Так мені вдалося урешті втекти з палацу…. Спокусити вартового західних врат було неважко. Його довіра подарувала його кинджал у ребра, – прихотливо сказала дівка.

— Що ти робила у таверні де я тебе знайшов? спитав Ґріґнр, підсадивши жінку через отвір у мавзолей.

— Я хотіла залягти на дно від вартових замку, коkи вони вчинили пошук щодо мене. У таверну вартові палацу рідко навідувалися і моя особа була незнайомою для звичайних солат. Через безлад який ти спричинив замкові вартові звернули увагу на таверну. Мене витягли невдовзі після того як тебе доставили у палац.

— Як тебе звати жінко?

— Картена, донька Мінкардоза, Герцога Барвезького, чиї володіння межують з північно-західними краями Ґорзома. Мене подарували як данину поваги Агафиму на його тридцять восьмий день народження, — прохрипіла жінка!

— А мене звуть варваром! — Програчав Ґріґнр сповненим відразою тоном.

— Так! Звичаї нашої цивілізації багато в чому різняться і викривляються, але яке твоє ймення? — поцікавилася вона хутко?

— Ґріґнр з Екордії.

— А, я трохи чула про Екордію. Це гористий край на далекому Сході Нореґоліанської Імперії. Я ще чула як Аґафим лаяв твою країну більш ніж один раз коли його війська було розгромлені в незнайомих горах і ущелинах. — Змовила вона.

— Так. Мої люди не розтьмяніли від жалюгідних розкошів і перин. Вони лишилися лютими і непокірними у своєму рідному краї.

Досягши захованої панелі на верхівці сходів, Ґріґнр був не знав що робити далі стосовно своєї операції. Його наймогучіші удари були мов камінці супроти відполірованої броні! Картена подавила маленький символ всередині вигадливого візерунку на панелі й відщинила прохід у стіні.

— Як ти стала жертвою тих причинних шамаанів? — Спитав Ґріґнр проводжаючи Картену через купи брухту зліва від пастки.

— За наказом Аґафима мене було кинуто в одиночну камеру очікувати винесення його вироку. Безсумнівно, Жерці Арґону дістали набір ключів від камери. Вони вбили вартового приставленого до мене і викрали мене до кімнати у якій ти наткнувся на їхнє жогливе жертвоприношення. Їхній породжений-пеклом культ вимагає жертви щотри місячні мандрівки небесами. Вони були вражені твоєю неочікуваною появою зі страху що тебе прислав Аґафим. Принц безперечно предав би їх найстрашнішим тортурам якби виявив їхню невірність Сарґону, його фальшивому божиству. Багато хто з учасників ритуалу були високорідними дворянами і найближчими довіреними внутрішнього палацу; Бизжальний гнів Аґафима був би ниспинним.

— Їм більше не треба боятися Аґафима! — Проревів Ґріґнр зичним радісним томом; з веселою посмішкою на обличчі. — Я порятував їх від його вітплати.

Захоплений вишуканою ходою Картени та їхньою бесідою Ґріґнр не помітив кроків які швидко наближалися сзаду. Коли він вийшов за вигнутий прохід що з’їднував кімнату з коридором, знавіснілий, спраглий до крові вереск відлунав у його вушних перепонках. Нібито з силою думки, Ґріґнр повернувся щоб зустріти невідомого ворога. З виряченими очима і розширеними щелепами, Ґріґнр підняв свою сокиру над своєю буркотливою грівою; але було запізно.

Глава 7

З колінами, що трусилися, і головою, що плавала, жрець який впав в епілептичний препадок невпевнено підвівся на ноги. Захлинувшись лютуючою агонією, Ґріґнр не помітив шамана. Варвар прийняв препадок за  смертельні конвульсії аколіта, дозволивши жерцю уникнути його жалящого клинка. Картина яка предстала перед палаючими очима жерця майже змусила його знову пасти на підлогу. Жертовник узрів похмуру, заляпану кров’ю тишу навколо себе, яку порушували тільки поодинокі зойки і стгони його понівечених і порубаних товаришів. Над його головою височіла голова страшного ідола, йохо пуста очниця затримала оновлиний розгніваний погляд шамана.

Його очі стали скам’янілим взором від усвідомлення плюндрування і святотатства. Завдяки його розгновонасті і препадку, жрець перетврився на люютуючого маньяка охочого леше до вділення помсти.

З викривими трясущими вустами, з яких крапала кірка піни, аколіт витягнув видовжений, зловісний ятаган з прикрашеним самоцвітами руків’ям з срібного пояса і побіг через отвєрствіє в стелі виголошуючи заледве зрозумілу церемоніальну тарабарщину.

Глава 7 1\2

Розмах ятагана махнув у сторону голови Ґрінгра затіненим розмитим рухом. З Сокирою над головою, приготувався відбити удач, вирячивши розширені очі в роззявлено ротовому збентеженні. Несподівно гучний хруст відлунав за спиною спіненого шамана. Шаблюка, напівдорозі до свого фатального розмаху, впала з трептливої нервової руки, безпорадно вдарившись об ком’яницю. Перервавши свій вереск червоно ротим кровавим бульканням, ростерзаний аколіт покитнувся під тиском запущеної стрибучої-дошки. Після миті безтолкової боротьби, шаман вигнувся, опустивши лице у розростаючу калюжу клові та нутрощів, його ошатна пурпурова мантія багато змішалася з закрученими потоками чероного.

— Мріфк! Я думав я убив останнього з цих псів; — пробурмотів Ґріґнр у напівбайдужому висновку.

— Нє Ґріґнр. Ти без сумніву став необачнішим давши волю своїй хтивості. Але давай більше баритися поки ми не привозмогьом наші долі. Шляхи на свободу скоро будуть загороджені.

— Крик негідника точно привабив непотрібну увагу, — пробурмотіла курва.

— У якому напрямку нам направляти наш політ?

— Нагору сходами і вниз коридором недалеко є прихований вгід у тунель який рідко використовується кимось крім принца, і про якийсь мало хто знає не рахуючої королівської сім’ї палацу. Ним здебільшого послуговується принц коли бажає залишити палац таємно. Це не завжди у кращих інтересах Принца покидати своє шато публічно. Навіть з потужною охороною на нього часто нападають стремкими каміннями і гнилими фруктами. Звичайний народ його не дуже любить. — відчитала його шляхтянка.

— Дивовижно що вони взагалі дозволили такій свині стати їхнім правителем. Я думаю його люди мають повстати і розіп’яти його як пса яким він і є.

— На жаль, Ґріґнре, усе не так просто. Він добре платять своїм солдатам. Поки він тримає їхні зарплатні на висоті вони зроблять все що він у дідька забажає. Грубі вила простонароду ніколи не вистоять під різаниною заточених мечів і захисної броні; вони підуть на свій власний забій, — сказала Картена збентеженому, але розгніваному Ґріґнру поки вони топтали сходи.

— І все ж як вони витримують жити під таким гнітом? Я б радше загинув під мечем ніж жив під такими собачими вказівками. — додав Ґріґнр коли пара йшла залою у протилежному напрямку звідки Ґріґнр прийшов.

— Але не всі чоловіки з тих лекалів з яких ти народився, вони вибирають жити як живуть аби врятувати свої брудні шиї під плахи. — Відповіла Картена з тоном відрази кинувши зодоволений погляд на дюжу постать збоку від неї чия ліва рука спритно обвилася навколо її тонкої талії; його повільно гаснучий факел відкидав образи переплетиного диму, звисаючи з його лівої руки.

Невдовзі Картена натрапила на панель, сховану поміш інших гранітних плит і пометну тільки через випалений серпанок над нею.

— Коли я натисну на серпанок вдави панель усередину. — Картена вказала жестом на панель на яку вказувала і пересунула серпанок за годинниковою стрілкою.

Ґріґнр притулив своє праве плече до стіни, зосередивши силу його кучи проти неї. Плита поволі з’їхала всередину з тихим звуком дробіння. Картена нахилилася під переплетиними руками Ґріґнра і проповзла навкарачки у прохід за ними. Ґріґнр послідував за нею, поставивши плиту на місце.

Перед парою звивася темний затхлий тунель, з його стелі виднілася заплутана павуча павутина, а противний слиз сочився на підлозі. З пошарпаної стіни справа від ҐріґнРа звисав напів зотлілий труп, його сірі полущені руки підтримувалися поржавілими залізними кайданами. Картена відскочила у руки Ґріґнра побачивши хитру потворну розкладену гриммасу; яка жахливо витріщалася на неї з пустих вирячених очниць.

— Цей альков либонь також використовується Аґафимом як тортурна. Цікаво скільки його ворогів зникли без сліду в цих глибинах. — задумався неповороткий увалень.

— Нумо тікати доки нас також не впіймали жахливі обійми Аґафима. Вихід з цього тунелю має бути неподалік! — Сказала Картена з ледь помітним схлипуванням у голосі, занурившись у моцні обійми Ґріґнра.

— Так; Найкращим буде закінчити з цим коридором як можна скоріше. Але чому ти так тікаєш від виду смерті? Мріфк! Ти бачила сьогодні багато смерті без вираження таких емоцій. — Вигукнув Ґріґнр ведучи охоплену тремтінням фігуру темними казематами.

— Чоловік що звисав зі стіни це Доянта. Він вчинив необережність виявити симпатію до мене перед Аґафимом — він не хотів нічого поагного!

Тут Картена зайшлася повільним ритмічним плачем, давлячись голосом через задушливі схлипування. — Між нами ніколи нічого не було та Аґафим зробив таке з ним! Звір! Хай демони найглибших Пекельних глибин віпьються у його потворну плоть за його безжальний вчинок! — взмолилась вона.

— Я вважаю що ти відчувала до цього хлопця більше ніж бажає розповідати …. та годі цього, Ми можемо поговорити про такі речі коли ми будемо більш вільними щоб це робити. — З такими словами Ґріґнр підняв охоплену горем жінку на ноги і покрокував коридором, підтримуючи груду її ваги своєю випуклою лівою рукою.

Наразі тьмяне світло помітно просочувалося у тунель, відкидаючи тьмяну червонясту барву на запліснявілу стіну похмурих казематів проходу. Картена припинила плакати і частково відновила самовладання

— Кінець тунелю має наближатися. Промені сонячного світла починають проникати в …

Ґріґнр зотулив рот Картени своєю правою рукою і зі слабким зусиллям відтягнув її в тінь справа від стежки, водночас засовуючи свій факел за виступаючий камінь аби зменшими його мерехтливі промені.

— Тихл; Я чую кроки що наближаються тунелем; — прогарчав Ґріґнр стишеним тоном.

— Це ти чуєш як коні їржуть на протилежному кінці тунелю. Це ще один знак що ми біля нашої мети. — Сказала вона!

— Це ти чуєш менше чим я чую! Я чув кроки що йшли у нашому напрямку. Утихомирь себе щоб ми могли дізнатися з ким ми вступаємо в контакт. Сумніваюся що хтось уже додумався обшукати тунель у пошуках нас. Перевага несподіванки буде на нашому боці. — попередив Ґріґнр.

Картена опустила очі й полишила будь-які подальші спроби до размови, бісяча звичка у якій вона здобула неабияку майстерність. Дві постаті з’явилися у полі зору пари, з-за повороту в тунелі. Вони були вдягнені у багаті ошатні шовки і вели бесіду несвідомі своїх варагів що чекали попереду в засаді навкарачках.

— Той варварський пес у цю мить зіщулюється під вагою батога пане. Він більше не спричинить турбот.

— Так, і так буде з усіма хто наважиться перейти дорогу обранцю Саргона. — сказав 2й чоловік.

— Але чернь виявляє ознаки зростаючої непокори. Вони скаржаться що не можуть прогидувати свої сім’ї поки обтяжені вашими податками.

— Я навчу тих шльондр що значить смирення! Накажи негайно посилити їхні податки. Вони наважують ставити під питання мою суверенну владу, Ха-а, вони скоро взнають що таке справжній гнів. Я …

Схована у тінях груда вискочила з-за виступаючого висупу і дістала обоюдо гостру сокиру зі щвидкістю вражаючої думки. Один з аристократів безжизнєнно поволився на землю, з черепом розможжоним до зубів.

Ґріґнр ахнув дивлячись на розрубане лице в радісних смертельних агоніях. То був Аґафнд! Товариш мрця прийшов до тями від шоку і витягнув інкрустований дорогоцінним камінням кинджал з-під складок свої мантії і кинувся до спини варвара. Ґріґнр розвернувся на звук позаду і знов опустив свій почервонілий топор. Його противник завиваючи кинувся до потоку стоячої зеленої води, стискаючи обрубок що бив струєю і коли був зап’ястком. Ґріґнр підняв свою сокиру над головою і преготувався завершити незакінчену роботу, але був стриманий на півдорозі свого замаху знавіснілим вереском ззаду .

Картена стрибнула на голову розлюченій постаті, притискаючи тліючий факел до його агонізованого обличчя. Воплі посилилися з жахливою інтенсивністю, стримувані шипіння смаженої плоті,  а відтак затихли доки чоловік не був зменшений до булькаючої маси звивистої, безчуственної плоті.

Ґріґнр наблизився збоку до Картени слабко кривлячись від смердючого аромату обугленої плоті який піднімався у хмарці густого білого диму по кімнаті. Картена похитнулася, збинтежено втупившись униз на свою жорстоку роботу.

— Я мала це зробити … це був Аґафим … я мусила, – вигукнула вона!

— Сарґону треба обирежніше вибирати собі праву руку. — Додав Ґріґнр, з вдоволеною посмішкою на вустах. — Але зараз у пекло Сарґона, смрад стає для мене нестерпним.

Сказавши це Ґріґнр обхопив Картену за талію провівши її через печеру назовні.

Куля дикого червоного підіймалася над туманами східного небокраю, разсіюючи тіні ночі. Перед парою стояв корал, оточуючи двох кобил, що паслися. Ґріґнр сягнув у важкий шкіряний кошіль що звисав збоку і витягнув звідти сяющий червоний смарагд який він забрав у роздутого ідола. Підіймаючи його до сонця він сказав,

— Ми заживемо добре з цією брязкіткою, е!

Картена нажахано охнула на самоцвіт.

— Око Арґона, О! Калла!

Від цього камінь сліпуче засяяв, а тоді потік крізь пальці Ґріґнра липким червоним мулом. Ґріґнр відступив, затуляючи собою Картену. Краплі мулу повільно формувалися у пульсуючу желатинову масу. Єдиний отвір пронзав згусток, формуюч п’явко подібну утробу.

Потім страшний порушник природи потік до Ґріґнра, лишаючи по собі слід зеленуватого слизу. Єдиний отвір морщився видаючи жахливий сосущий звук.

Ґріґнр розтавив ноги у бойовій стійці, напруживши сталлю свої тремтячі м’язи для останньої битви з істотою яку він не знав як убити. Картена обвила свої руки навколо шиї захисника, шепочучи, “Убий його! Убий! Усе її тіло трусилося.

Потвора майже наблизилася до Ґріґнра, коли він опустив свою сокиру у її хрящовий сичуг. Вона пройшла через згусток і впала на землю. Ґріґнр витягнув свою сокиру зі стрічкою жовто-зеленуватого слизу що пристала до леза. Істоту це здається не зачепило. Відтак воно почало засмоктувати його ногу. Волосся на щиї встало від противного відчуття слизу істоти, купи. Нудодний смокчучий звук ставав голоснішим, і Ґріґнр відчув як з його тіла висмоктувалася кров. З кожним шипіння жахливих складок істота збільшувалася у розмірах.

Ґріґнр відчайдушно трусонув ногою у спробі змістити згусток, але він вчепився як п’явка, досі харчуючись його швидко витікаючою життявою влагою. Він ухопився руками спробувавши відірвати його, але його руки лише заплуталися у тошнотворній схожій на клей субстанції. Слизька почвара продовжувала стискатися; тепер дорісши до розмірів ноги Ґріґнра завдяки своєму вампірському бенкету.

Ґріґнр схилився і захитася під вагою згустка, його біле мов креда лице і слабіючі м’язи підтверджували величезну втрату крові. Картена сповзла від Ґріґнра у смертельному обмороку, із завтрашім страшним криком на червоних рубіновіх вустах. В останній безнадії Ґріґнр схопив тліючий факел з землі і запхнув його у смердючу масу карикатури. Потвора здригнулася, Ґріґнр відчув як темрява заволокла йому очі, але втримався за останній відлив його стрімко згасаючої життєвої сили. Він відчував як хватка ослобівала коли жахливий булькаючий звук вирвався з знавіснілої складки. Желе подібна маса почала бурлити немов бочка з киплячою смолою коли трепет пройшов вгору і вниз по її тулубу.

Кінець доступної копії

 

Втрачена кінцівка

З хлюпанням істота впала на землю, випаровуючись густою черленою хмарою доки не досягла свого оригінального розуміру. Такою вона лишилася на мить доки зморщений сичуг не прийняв форму виряченого червоного очного яблука, зіниця якого здавалося відкрила перед ним історію світобудови. Як безформенна маса скотилася з болота жохливих ставків часу, тільки щоб дегенерувати у проказу алчної хіті. У той промайнулий момент похмура таємниця життя була відкрита обманутому взору Ґріґнра.

Погляд очного яблука змінився на раптову мольбу пощади, благання до всього людства. Відтак згусток почав здригатися у бурних конвульсіях; очне яблуко розбилося на тисячу дрібних фрагментів і випарувалося у закрученій димці червоного туману. Сама земля під потворою завібрувала і поглотила її з відрижкою.

Почвара зникла навіки. Лишилася лише темно-червона пляма на поверхні землі, яка вкривалася плямами. Трусонувши головою, своєю кудлатою гривою аби прочистити перемішані фрагменти свого розуму, Ґріґнр перекинув непритомну жінку через плече. Осідлавши одного з недовольних коней, і ведучи іншого; втомлений, пошрамований варвар поволі почалапав до горизонту аби стати малесенькою цяткою на глибокому полі синього туману, полишивши Шляхту, солдат і селян шукати заміну зниклому монарху. Хай живе король !!!!

Автор — Джим Тейс, переможець премії Джея Т.Рікоша за досконалість!

Переклад Аліни Нікуліної

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *