Вогнедан, Повелитель. Розділ четвертий

Автор: Горностаєва Мирослава.
Анотація: Принцу Вогнедану та доньці прикордонника Дані здається, що проти них повстав цілий світ. Принаймні, правитель Ельберу, Вогнеданів батько, присягнув розлучити закохану пару, мотивуючи своє рішення, звісно ж, інтересами Держави.Єдине, що залишається – померти разом. Та на щастя поруч є вірний друг. Чи встигне Воїслав не допустити подвійного самогубства?

Розділ четвертий
Тінь Великої Ночі

Вогнедан співав…
Він тепер наспівував майже постійно… Людські пісні так і лились з його вуст… Пісні Данаділу… Пісні Ведангу… Чорногорські пісні Роси Летич…
– Под облачком явір похиленний
Сидить на нім пташок премиленний
Слухай, мила, як той пташок співа
Же з любові ніт добра не бива…

Ми ворожка давно ворожила
Же мя здурит дівка чорнобрива
Же не буду видіть за ней світа
Аж проминуть мої младі літа

Воїслав спостерігав за приятелем з цілком зрозумілою тривогою… Принц не був байдужим до майбутнього закоханцем… Доля Дани тривожила його трохи не з першого дня заручин.

– Мила моя, ти спокусо єдна…
Буду любить тя не рік, ні не два…
Ци дала -с ми зілля ся напити?
Не мож, мила, ніяк без тя жити…

Не сумувала нині принцова флейта, коли юнак брав її до рук, але виспівував у музиці Вогнедан свій біль та свою тривогу… Якщо раніше він мовчки корився батьковій волі, часом занадто твердій, часом – несправедливій, то нині мусив стати на прю з Повелителем.
Два Вогняних Ящери зітнуться в двобої духу… Ох, не буде з цього добра. І так за щось незнане лихий на свого одинака правитель, тож може покарати сина позбавленням спадку… Або довічним засланням… Або…
Найстрашніше покарання для дивного вельможі – вигнання за межі Ельберу. Поміж незмінених швидко гинуть засуджені ельфи, чи-то від меча, чи-то від туги.
У Повелителя немає другого сина? Але хоч і небагато дітей може мати дивний вельможа, не більше одного, рідше – двох, зовсім зрідка – трьох від одної жони, та що завадить Ясновельможному Святославу взяти ще одну дружину?
Та і пані Воїдана ще може завагітніти… Ось оповідала ж Дана, що ріжниця у віці поміж нею та загиблим братом, аби він був живий нині, склала б двадцять літ…
А якщо навіть і ні – будуть діти у Ружі Святославни, і на трон сяде Повелителів онук під покровительством Владияра Парда…
Стиха наспівує Вогнедан… Вони з Воїславом нині відбувають вартування на одному з плаїв Розради-гори. Біля велетенського стосу дров для сигнального вогнища.
Якщо буде напад – сигнальники загинуть першими. Це знають усі – але ніхто цим особливо не переймається. Судьба… Хто може її оминути…
Справ у вартівників не так і багато. Стежити, аби дрова не підмокали від дощів, аби навіс був цілим та підпори. Ну, і, ясна річ, поглядати на схил Соколиної, на схід. Чи не запалає вогнище там…
Тож можна співати, чому б ні… Тільки таке співає Вогнедан, що у чутливого Веданга мороз проходить поза шкірою.

– Під облачком явір зеленіє
Глянь – но, мила, як той вітер віє
Може вирве його з коренями
Мила моя, що ж то буде з нами…

– Милий брате, – наважується Воїслав, і принц підводить на нього спокійний погляд. Він уже все вирішив, напевне… Даремно умовляти – страшною є крижана впертість нащадків Дани Ллон.
– Милий брате, – продовжує Веданг, – можливо, скоро ми повернемося до столиці…
– Чому ти так вирішив? – запитує Вогнедан, – ти отримав з дому листа?
– З дому я отримав лише гроші, які майже всі роздав за борги, – відповідає Дракон аж ніяк не розкаяно, – але менше з тим… Наближається Велика Ніч.Змагання Великої Ночі вимагають присутньости переможців змагань Великодніх. Ти маєш перше… нехай друге місце у збірці, я – четверте…
– Дана – сьоме, – додає Вогнедан.
– Дана з дозволу батька-сотника може їхати куди завгодно, – мовить Воїслав, – але ми прикуті до Родогорської фортеці ланцюгами обов’язку. Так от нас мають пробачити і дозволити повернутися, інакше кількість учасників…
– Замість другого і четвертого, – відповідає, здвигнувши плечима Вогнедан, – візьмуть третього і п’ятого… А щоб було рівно десять учасників – дозволять прийняти участь одинадцятому та дванадцятому… Головне, щоб приїхав перший…
– Пан Лемпарт складає «ланцюжки»… – хмикає Воїслав, – Смішно… Він не приїде. Там же потрібно віршувати без попередньої підготовки. А він не в стані скласти докупи двох рядків, якщо вже наважився вкрасти у тебе чернетку. Але в чомусь ти правий – нас можуть замінити… Хоча відсутність одразу першого і другого переможців не вдасться приховати, але… Третій переможець – князь Буревій Ллєг… То поет і воїн, який може змусити забути про відсутність двох перших…
– Але, якщо змагання відбудуться не у Боговладі? – питає Вогнедан наче у самого себе, – Місце Змагу Великої Ночі визначається жеребкуванням поміж провінціями… Боги мають підказати, де цього року зручніше спілкуватися з духами пращурів…
– Все одно, – починає Воїслав і раптом затинається.
– Нам заборонено повертатися до столиці, – роз’яснює принц з веселими іскринками в очах, – а можливість проведення змагу саме там – одна з семи…
– О, так, – говорить Веданг, – Зелемінський храм Землі-Матері, Озеро Сіллур у Веданзі, Храм Дани Богорівної у Боговладі, авжеж…
– Храм Зшестя у Відраді Данадільській, – продовжує Вогнедан, – Храм Бога Грому у Дарі, що в Квітані, Храм Сонця-Сивояра у Горяїнові, що в Чорногорі – це, до речі, не так уже й далеко від Родогори, і Храм Семи Морів на острові Сіллон…
– Але ж ти розумієш, брате, – мовить Воїслав, – що ми можемо дозволити собі з’їздити лише до Горяїнова, та й то тільки подивитися…
– Назви мені закон, – говорить принц спокійно, – котрий забороняв би засланцям приймати участь у змаганнях.
– Такого закону немає лише тому, – озвався Воїслав, – що жоден з засланців не приймав у тих змаганнях участи. Виїхати за межі Чорногори це означає…
– Нам заборонено жити у столиці, – поволі, наче дитині пояснює Вогнедан, – і наказано служити у фортеці Але нам не заборонена належна воякам щорічна відпустка. А де вже ми її проведемо, є зовсім іншим питанням.
– Для цього потрібно, – мовить Веданг, – щоб пан Богудан Змій надав нам ту відпустку.
– Надасть, – говорить Вогнедан, – надасть, будь певен… Ми прославимо фортецю Родогори, а пан Богудан любить славу і почесті. Уяви собі з яким непередаваним виразом на обличчі він буде оповідати років через десять: «Якось у мене служили двоє боговладських засранців… перепрошую, я хотів сказати – засланців, так от вони виграли Змагання Великої Ночі…»
Воїслав зігнувся від сміху трохи не вдвоє.
– Я стриманий, – мовив він, пересміявшись, – я не почув цього з вуст витонченого принца… Але пан Змій дійсно може таке сказати.
– Він відпустить нас, – підсумував Вогнедан, – в крайньому разі я звернусь з цим до князя Чорногори. Його син теж їде на змагання, він – десятий… Князь Влад, здається, на нашому боці.
– Так, але від його листів, – зітхнув Веданг, – якщо він їх написав, звичайно, щось ніякої користі. Повелитель…
– Не треба…, – зупиняє його принц, – не треба, будь ласка…
– Повелитель, – продовжує Воїслав безжально, – не збирається нас пробачати, принаймні найближчим часом. І справа не в нашій провині – вона не така й велика. Твій батько, брате, хоче зламати твою волю…
– Ти навчився говорити без недомовок, – стиха озивається Вогнедан, – але це так,… напевне.
– І якщо нас навіть повернуть із заслання, милий брате, твій батько ніколи не визнає твоїх заручин.
– Головне, що я їх визнаю, – говорить принц спокійно, – та менше з тим… Мені не потрібна ні влада, ні сила. Без Дани мені не потрібен навіть трон Ельберу. Нехай батько позбавить мене спадку – тим краще. Нарешті я дам йому вагомий привід це зробити – до того він його так і не знайшов.
– За що? – мовить Воїслав розгублено, – я нічого не можу зрозуміти…
– Срібляна, – озвався Вогнедан опісля довгої мовчанки, – і її видіння… Батько шукає приводу, щоб позбутися мене, бо моя судьба… Моя мати не витримала ваги цього знання. Якщо я повернуся до Боговлади, я спитаю Срібляну, що мені судилося. Я маю право знати… Я – Вогняний Ящер і нащадок Богорівних.
І знову замовкає юнак, і дивляться обидва вартівники на схил Соколиної, та тихо скрізь, і не видно диму від сигнальних вогнищ.
Можна змінити долю, а все інше – судьба…

***
Пан Богудан Змій поставився до прохання про відпустку в місяць жовтолисту не дуже прихильно.
– Діти мої, – сказав незвично лагідно, – я трохи знаю вашу расу… Ваш найголовніший недолік – повна відсутність інстинкту самозбереження. І серед людей бувають подібні особи, а в Ельбері, завдяки отому зміненню, їх може трохи більше, ніж де інде… Але я б не радив вам робити щось впоперек Святославу, сину Святополка – зімне… Задля Ельберу він не пошкодує ні своїх, ні чужих… Він і себе не пощадив тоді… У Війні Бога Грому…
– Що сталося у тій війні? – спитав Вогнедан ледь чутно.
– Якщо Повелитель досі не оповів про це сину, я тим більше не маю права, – відповів сотник, – то не є моєю таємницею. Мій володар, князь Влад, тоді…
– Потрапив у полон, – вимовив Вогнедан, – я знаю…
– Потрапив у полон, – якось відчужено повторив сотник, і принц якось одразу побачив і сивину у волоссі поштивого кругловухого, і те, що йому вже немало літ, і те, що його багато в чому роблений крижаний спокій ладен чомусь нині захитатися, як земля під час землетрусу.
– Це не моя таємниця, – повторив Богудан, – я просто не маю права… Я тоді був хлопчиком… Пажем… Таким, як отой ваш Войко Тополина… Носив любовні записочки мого пана до певної… Та менше з тим… Не треба вам їхати на оті змагання. Та ще разом з дочкою Дзвенислава… З деякої пори його Ясновельможність Повелитель дуже неприхильно ставиться до кохання, яке може зашкодити державним планам, або збереженню роду… Сидіть собі у фортеці, і може…
– Милий пане Богудане, – лагідно почав Вогнедан, і раптом зі здивуванням побачив, що очі сотника наповнюються сльзьми.
– Гаразд, – сказав пан Змій, – я дам вам відпустку. Але намагайтеся не потрапляти на очі сину Святополка. Особливо з дівчиною. Хоча Богуслава була кругловухою, однак…
– Хто така Богуслава? – спитав ледь розгублено принц, – я ніколи не чув про…
– Не дивно, – сказав сотник, – та досить вже про це… А тепер кроком руш до майданчика. І вправлятися Будете битися не в повну силу – сидітимете опісля обіду у фортеці.
Опісля обіду обоє приятелів таки вирушили до Родогори. Воїслав завернув свого Красеня у двір пані Гордани, а Вогнедан рушив далі, від повороту вниз.
Дана вже очікувала на нього в звичному своєму вояцькому вбранні. Осідланий Ізгліян відгукнувся до Вогнеданового Воронка бадьорим іржанням.
– Нам дають відпустку, – сповістив Вогнедан, – отже на змагання ми їдемо разом…
– Що ти попросиш, якщо виграєш? – спитала дівчина з цікавістю
– Я ніколи і ні в кого нічого не прошу, – мовив юнак, – поїхали до озера?
– Атож, – мовила Дана, – тоді проситиму я… Я сподіваюся зостатися у трійці переможців.
– А ну, подивимось, хто наші суперники, – всміхнувся Вогнедан, – отже переможець і найперший піїта Ельберу пан Лемпарт Драган.
Дана, котра вже сіла у сідло, тихо засміялася.
– Як він тікав тоді з парку… Злякався… Ні, його ми можемо одразу ж викреслити зі списку…
Вогнедан вивів коня дівчини з двору, помітивши при тому, як колихнулася завіска на вікні. Вуйна тривожиться… Добре, що хоч Данина родичка не знає, хто він…
Сівши верхи, юнак продовжив ледь насмішкувато:
– Другим є ваш покірний слуга, непоганий вояк і вічний невдаха… Аби я не розкидав чернетки віршів по всім покоям палацу…
– Третім, – підхопила Дана, рушаючи з місця, – є пан Буревій Ллєг, котрий володіє пандаром як мечем, а мечем як пандаром…
– О, змагатися зі срібним, – всміхнувся Вогнедан, – що ж… Четвертим є наш спільний приятель, пан Воїслав Ведангський, володар «Язика Дракона», і сам отруйний, наче драконова слина…
– Небезпечний суперник, – сказала дівчина, сміючись, – а хто є п’ятим?
– Хвилиночку, – примружився Вогнедан, – пан Хмара Вигорич з Квітану…
– Теж срібний? – спитала Дана.
– Теж… Особа відважна і небезпечна… Володар іменного клинка «Квітка жерделі».
– Шостий, – продовжила дівчина, – пан Рогволод Зоредив, зелемінець… Воїн-прикордонник і поет неймовірного хисту… Його вірші про…
– О, так… – підхопив принц, – зоредиви – то слабкість цього грізного воїна…
«Здавалося,
Одна самотня квітка
Над ставом біля хати розцвіла
Проте на дні
Хтось посадив ще іншу….»
Прекрасний вірш, і чудове відчуття краси та гармонії…
– Сьома, – засміялася Дана, – скромна і ніжна панночка Лелег з Чорногори. До речі… Як щодо володіння мечем серед панночок? А раптом в десятку переможців потрапить ніжна квітка, яка…
– Для ніжних квіток, – мовив Вогнедан, – замість боїв на мечах є змагання з жіночих мистецтв.
– Я битимусь нарівні з вами, – сказала дівчина.
– Восьма – промовив принц, – панна Вишня Ставська з Боговлади… Ось якраз і ніжна квітка, якій дадуть завдання, відмінне від володіння мечем.
– Дев’ята, – мовила Дана, – князівна Чаяна Драган… Мені приємно, що я обігнала цю витончену особу аж на два місця.
– І, нарешті – десятий, – сказав Вогнедан урочисто, – княжич Владияр Пард. Злі язики говорять, що він переміг лише тому, що заборонив дружині приймати у змаганнях участь.
– О, яка неправда, – вступилася Дана за родича, – адже Святославна не з тих, кому можна щось заборонити. До того ж, вона кілька років тому була другою, і напевне…
– А, так, має пройти п’ять літ, – сказав Вогнедан, – перш, ніж перша десятка знову матиме право… Однак, суперники є серйозними, і тому…
– Проб’ємося, – сказала Дана, – а ось і наше озерце… І наші друзі-парди…
Яр та Яруня були добровільними охоронцями молодої пари. Принаймні, відпочиваючи біля озера, Дана з Вогнеданом дуже часто зустрічали розумних звірів.
Їхні коні трохи пирхали і косилися у бік пардів. Вогнедан прив’язав їх біля деревця і видобув з торбинки флейту. Звірі задоволено завуркотіли.
– Дано, – мовив принц, погравши трохи, – чому ти хочеш виграти? Про що тобі просити Повелителя?
– Третьому – видання його віршів у Боговладі, – процитувала Дана зі «Збірника правил», – другому – можливість підвищення по службі, або інша гідна винагорода, якщо переможницею буде шляхетна пані, першому – дорогоцінна річ зі Скарбниці Повелителів… Замість цих благ і даянь кожен з трьох може звернутися до Повелителя з особистим проханням, і Повелитель вдовольнить його, якщо воно не суперечить безпеці Держави.
– І що ти попросиш?
– Твою волю, – прошепотіла Дана, – твій яблуневий сад… Справедливості… Я оповім при всіх про вкрадену чернетку і проситиму, щоб Повелитель вибачився перед тобою. І повернув тобі яблуні Боговлади… Разом з приятелем з роду Драконів, котрий винен лише в тому, що теж хотів справедливості…
– Я думав, – озвався Вогнедан стиха, – що ти проситимеш іншого…
– Те інше не у владі Повелителя, – сказала дівчина, – а тільки у вашій владі, мій володарю…
– Доки ми будемо лише зарученими? – спитав юнак стиха, – признач строк, кохана…
– До Великої Ночі, – відповіла дівчина, – принаймні, чим би не закінчилися змагання, я вдягну твого шлюбного персня з відома твого батька.
– Данусю, – всміхнувся Вогнедан, – тебе мені послали Боги… Таку відважну і нескорену. А якщо батько вижене мене з Ельберу і заборонить повертатися?
– Я піду з тобою, – миттю відповіла Дана, – ми відпливемо на купецькому кораблі до далеких островів, і житимемо десь там, за обрієм… Або попливемо до загадкового Лояну Небесного з його нефритовими статуями і храмами, в яких живуть священні мавпи… Наші мечі дадуть нам засоби для існування, і ми житимемо, доки не помремо з туги за Ельбером Прекрасним.
І, всміхнувшись сумовито, бере флейту Вогнедан, і, наче з рани кров, скрапує поволі мелодія туги і любови. І підбираються ближче розумні звірі, кладуть свої великі голови з занадто опуклим чолом на коліна двох закоханих і слухають, слухають голос душі юного ельфа.
Дана вже давно написала пану Владияру і доручила листа урядовому поштареві. І ось, нарешті… Пакунок з Ігворри… Він очікує Дану з Вогнеданом на затишній кухоньці вуйни Рути по їхньому поверненню до Родогори.
В пакунку – місце й умови цьогорічних змагань. Список допущених… І Вогнедан, і Дана, і Воїслав зосталися під прибраними іменами. І – на диво – не оголосив свого імені «Привид з майбутнього». Навряд чи пан Лемпарт посоромився це зробити – швидше, просто не знав, куди потрібно звернутися, а тоді відбув до Чорногори.
Місцем змагань цього року Боги рукою провидиці Срібляни обрали острів Сіллон. Дана зітхнула… Всі ці дні вона молила Бога Сонця, аби змагання відбулися у чорногорському храмі Сивого Яра. Тоді Вогнедан зовсім не порушив би закону, і йому не довелося б покидати Чорногору. Але, напевне, Боги вирішили ускладнити випробування… Що ж… на те їхня воля. Зрештою – острів Сіллон то не Боговлада і теж є місцем заслання. Колись там відбував строк князь Буревій Ллєг, покараний Повелителем Святополком за непоштивість. В чому виявилася ця непоштивість, нині вже ніхто не пам’ятав. Князю Ллєгу було в ті часи рівно стільки ж, скільки нині Вогнедану. Із заслання він послав вірша на Великодні змагання і виграв їх, за що йому було дозволено повернутися до столиці, де він тоді служив палацовим гриднем квітанської ровти. Темою тоді було «Відчуття осені», і пан Буревій, сидячи на березі Океану, склав такого вірша:

«Змінили колір хащі неозорі,
Не знає осені
Лиш білопінний квіт
На гребні хвиль
у неосяжнім морі»

О, пан Ллєг є небезпечним супротивником… Та Дана заспокоює себе тим, що їх усе таки троє… Вона, Вогнедан та Воїслав… Щоправда, її коханий нічого не проситиме у повелителя, а ось Воїслава можна умовити… Її принц отримає волю і наступної весни прикрасить волосся яблуневим квітом.
Отож, Дана вирішила перед від’їздом навідати Лелече Гніздо, де, як вона знала з листа, який прийшов з тією ж поштою, зараз відпочиває її батько-сотник. І навідати рідний дім разом з коханим. Зрештою, батько має знати, що його донька нарешті обрала собі судженого.
Обидва боговладці були зовсім не проти. Вони отримали від пана Змія відпускні грамоти на свої прибрані імена, зібрали свої дорожні торбини і, в супроводі пажів, покинули Родогорську фортецю. Знаючи, що трійця їде на змагання – Воїслав таки не втримався, аби не розказати про це своєму кращому другу пану Барткевичу, звісно ж у великій таємниці, а той уже в такій же таємниці оповів пану Ратиславу, котрий… – вся залога проводжала приятелів та Дану до фортечної брами, а коли вони доїхали до родогорського повороту, то зі стіни ревнула трембіта, переполошивши половину містечка. Пан Ратислав, віддавши належне синьоокому Світанку, з яким дуже здружився за півроку, пішов до арешту наче ягнятко, хоча пан Богудан зловісним голосом пообіцяв зробити так, аби дурневі зле відпочивалося за ґратами.
Дана трохи тривожилася, як сприйме її заручини пан сотник Дзвенислав. З одного боку, батько бажав їй вигідного заміжжя і навіть натякав, що княжич Владияр… А з іншого боку, сотник одразу ж зрозуміє, що заручини відбулися без відома Повелителя, і тому…
Пан Дзвенислав дійсно був вдома і дуже зрадів приїзду доньки.
– У фортеці Лелег, – мовив, – без тебе сумно, донечко… Повертайся… Я позбувся зелемінських гостей. Накинув їх панові Вовчуру з Владигори, нехай ще він поняньчиться з цими поганцями. Я ж таки допитався у Трембича, чого він насправді накинувся на того Логіна. І що в цей час було з отим Лемпартом. Жаль, що десятник не оповів мені цього, коли обидва вилупки були ще у Лелезі. Нещасні випадки часом трапляються в наших горах…
– Можливо, – мовила Дана, дивлячись на обох приятелів, котрі якраз підійшли чемно до хазяїна дому, – дозвольте, тату, відрекомендувати вам двох воїнів з Родогорської фортеці. Їх вислано зі столиці, і тому звуться вони Ранок та Світанок…
– І як же вам служиться, боговладське паньство, – з цікавістю спитав сотник Дзвенислав, – під проводом пана Змія?
– Пречудово, – тут таки знайшовся Воїслав, – ми обоє почуваємо себе просто таки змієнятами, про яких піклується суворий, але справедливий татко. А щоб ми не дуже перевтомлювались заняттями та вартуваннями, пан Змій час від часу саджає нас під арешт. Принаймні, мій приятель провів там половину служби.
Пан Лелег ледь усміхнувся.
– Вам потрібно було, – сказав, – проситися до Владигори. Сотник Вовчур горою стоїть за своїх відчайдухів, і захищає їх навіть перед суддею.
– Я це помітила, – хмикнула Дана, – він навіть не витримує терміну належного його вовченятам арешту. Принаймні, за прилюдний поєдинок він покарав одного з них всього двома днями…
– Але чого ж це ми розмовляємо на вулиці, – похопився пан Лелег, – ходімо… Нині у нас на обід ліпеники. З солодким сиром. Пані Лаванда наче відчувала, що приїде люба донечка та ще й зі столичними приятелями. Ставлю свого меча проти пляшки росавського, вдома ви не куштували таких страв. Щоб попоїсти гарно і поживно, потрібно мати кругловуху дружину… Думаєте, даремно вигадали цю приказку любителі смаколиків, схожі на мене?
Ввечері, коли гості розійшлися по відведеним для них кімнатам, цілком задоволені і з ліпеників, і з інших страв, якими їх пригощала добросерда пані Лаванда, котра все бідкалася, що бідолашні діти худі, аж прозорі, а пажі заснули за столом, і їх довелося віднести челядинцям, сотник сів до кріселка поруч з шафою, де зберігалися книжкові сувої, і спитав впрост:
– Чийого ж персня ти носиш, донечко?
Дана зітхнула і присіла на бильце кріселка.
– Світанка, – мовила, – коханого Світанка…
– І якого ж роду герб на цьому персні? – допитувався сотник благодушно, – те що юнак є засланцем, то нічого… Замолоду я теж добряче наброїв… Тільки що висилати мене нікуди було, хіба що до Ішторну. Ну, то якого роду твій засуджений герцівник, бо, ставлю свої вуха проти ішторнійського меча, хлопчина загримів на прикордоння за поєдинок?
– На персні, – вимовила Дана, – герб Вогняних Ящерів…
Пан Дзвенислав думав цілу довгу мить. Тоді взяв тонку доньчину руку і ще з хвилину вивчав персня.
– Згідно «Гербовника», – вимовив врешті, – судженого твого звуть Вогнеданом… А друг його напевне Воїслав… Я все голову ламав, хто з данадільців має аж стільки Драконової крові щоб… Доню, ти хоч розумієш, кому ти можеш стати на дорозі? Напевне, Повелитель Святослав має щодо свого сина зовсім інші наміри.
– Мені все байдуже, бо я його кохаю, – мовила дівчина, – татку, ви навіть не можете уявити, як я його кохаю…
– Воно, з одного боку, – міркував далі сотник, – честь яка велика… Навіть, якщо він просто навідуватиметься до тебе… Але були, були і серед чорногорських панночок щасливиці… Панну Владиславу Літавич я знавав особисто, навіть танцювали колись разом на балі у Ігворрі… Нині вона є Другою Княгинею Ведангу… І, хоча зазвичай, Повелителі беруть собі жон з Пардів, а чи Ведангів, однак… Твій суджений є сином пані Конвалії Ставської, шляхтянки з Боговлади… Словом, начебто воно і не зле, але… Пан Владияр привіз з Ігворри чутки, нібито за жону принцу хочуть дати князівну Чаяну Драган, і Повелитель лише вагається між нею та князівною Пард…
– Повелитель вагається, – зло сказала Дана, – а Вогнедан що, не має тут права вибору? Хіба він раб-північанин, що йому вибирають дружину, не спитавши згоди?
– Але ж наступник трону не є вільним у своїх вподобаннях, – заперечив пан Дзвенислав, – отже, донечко, ти можеш стати лише подругою принца…
– Тобто наложницею, – різко сказала Дана, – досить вже тих недомовок, тату, вони мені приїлися незгірш, ніж князю Владу. Якщо Вогнедан захоче сам взяти собі ще жону – що ж… Такий звичай… Але поки що він не бажає одружуватися ні з ким, окрім мене.
– Боги мої, як же ви з ним зустрілися? – пробурмотів сотник.
– На мене напали якісь вішальники, – сказала дівчина, – він поміг мені їх розігнати. До речі, виродки здалися мені схожими на кедазьких слуг пана Лемпарта.
– Пан Лемпарт, – пробурмотів сотник, – що за почвару сплодив князь Володар з отою північанкою, котра… Добре, доню, принц сказав тобі, хто він такий?
– Ні, – мовила Дана, – я дізналася випадково… Побачила його меча… Меч з іменем – я знаю напам’ять список володарів такої зброї…
– А за що його вислано?
– Несправедливість, – зло кинула Дана, – Повелитель повірив не власному сину, а цьому огидному Лемпарту в одній дуже важливій справі, і тому…
– О, якщо тут встряв цей пройда, то дійсно, – мовив пан Дзвенислав, – але, донечко… Я б радив тобі добре подумати, перш ніж…
– Я молода і здорова, – різко сказала Дана, – я народжу Вогнедану трьох синів і донечку… Йому не треба буде брати ще жон до свого ложа…
– Ти що, вагітна? – аж смикнуся пан Дзвенислав, – так скоро?
– Ми лише заручені, – з гідністю нагадала Дана, – але я є впевненою у власних силах… До того ж, тату, ми їдемо на змагання Великої Ночі. Якщо я потраплю до трійки переможців, то попрошу у Повелителя, щоб той повернув сина до Боговлади. Вогнедану зле у фортеці, він бо не є воїном. Він – поет і музика… Аби ви почули його флейту… Я закохалася в її голос, ще навіть як слід не роздивившись того, хто грає…
– Мені це все не до вподоби, – мовив врешті сотник, – я боюся, доню, якби ти не стала заручницею в борні батька з сином. Ельбером повзуть чутки, ніби Повелитель не дуже-то полюбляє сина… Деякі говорять навіть, що…
– Говорити зле про визначних осіб є привілеєм челядинців, – пирхнула Дана, – пан Змій, котрий знав Повелителя ще принцом, каже, що Вогнедан схожий на батька як один жолудь на другий.
– Коли вам їхати? – спитав пан сотник?
– Позавтра, – відмовила Дана, – змагання цього року відбудуться на острові Сіллон. Тож треба поспішати – зосталося не так уже й багато часу.
– О, храм Семи Морів, – мовив пан Дзвенислав, – що там нині? Невеличке поселення?
– Селище Сінд, – відповіла Дана, – там проживають жерці і провидці. Сам острів і досі майже не заселено…
– Колись я там бував, – сказав сотник, – багато я свого часу потинявся по світу. Добре, доню… Роби як знаєш, тільки не забувай, що Лелече Гніздо завжди зостанеться твоїм домом… І знай, що я не у захваті від твоїх заручин… Але ж ти мене все одно не послухаєш, дитино, нині ти слухаєш тільки голос власного серця.
Дані було трохи незручно – до цього часу вона нічого не робила всупереч батькові, котрий водночас був її командиром. Та нині сотниківна ладна була битися за своє щастя з усім світом.
І тому, коли, опісля двох днів, проведених під дахом рідної садиби, Ізгліян, звично цокаючи копитами, виніс її за браму, дівчина помахала застиглим біля брами Дзвениславу з Лавандою і помчалася слідом за молодими боговладцями, котрі попрощалися з гостинними хазяями трохи раніше.

***
Острів Сіллон був перлиною Ельберу…
Оточений кільцем скель, він мав вигляд перстеника з місцем для каменю. Місцем цим був прохід у гавань Сінду – єдине місце, куди міг зайти великий корабель, або пройти з квітанського берега пором. Ще Повелителем Святополком від берега до острова задумано було збудувати дамбу, що і робилося нині з належною старанністю і без великого поспіху.
Троє молодих воїнів під’їхали до порому трохи не тієї хвилини, коли він уже мав відправлятись. Аби не приваблювати до себе зайвої уваги, Воїслав накинув ману на себе і на Вогнедана. Тепер вони мали обличчя вояків-родогорців пана Барткевича та ще одного воїна з гостровухих – пана Дивогора.
Дані було аж трохи незвично бачити поруч з собою зовсім інших осіб. Втім, дівчина знала, що змагатися всі вони будуть з закритими обличчями. Тож головне їм було дібратися невпізнаними до селища на острові, а там уже…
На цей же пором просто таки впливла панна з дивних… Дана ще раз зітхнула про себе, дивлячись на те, як невідома красуня рухається так, наче все, що вона робить, сповнене великого сенсу, незрозумілого для непосвячених. На скромних вояків, котрі розмістилися на лаві навпроти, панна не звернула жодної уваги. Вона спостерігала за мевами, котрі вилися над поромом і час від часу віддавала якісь розпорядження служницям.
Дана ж не могла надивитися довкола. Вона вперше бачила море. Лісовий Квітан не справив на неї особливого враження – лісів вистачало і в Чорногорі. А от море… О… Недарма вона була донькою мандрівника, котрий обійшов на кораблі півсвіту, аж поки кинув якір у чорногорській фортеці.
Пажі поруч з Даною стиха виповідали свої враження. Квітанцю Світляну море було не в дивину, а Войко дивився вдалечінь з очманіло щасливим обличчям. Обом хлопчакам Вогнедан купив по квітанському сріблястому плащу з каптуром, бо не хотів, аби виникли питання, що пажі роблять на сіллонському поромі без своїх володарів.
Невідома панна тим часом пройшла до лави навпроти і вмостилася на подушечці. Ніжки вона поставила на таку ж подушечку, зміряла Дану поглядом, який, здавалося говорив: «І що воно тут таке?», та знову почала дивитись вдалечінь.
– Перед вами, мила панно Дано, – зашепотів Воїслав з деякою долею єхидства, – вельможна князівна Чаяна Лларан-Драган. Саме так вона підписує свої вірші, доволі непогані, але… Злі язики говорять, що, коли душа панни Чаяни йшла на перевтілення, то заблукала у дорозі… Бідне бездушне тіло… Приписи, приписи і ще раз приписи… Вельможна князівна кроку не може ступити, щоб не звіритися зі стародавніми сувоями з правил поведінки шляхетних дівчат.
Дана, ясна річ, стала роздивлятися вельможну панну з подвоєною увагою. Жагуча врода князівни нікого не залишала байдужим – чоловіки на паромі до моряків і челядинців включно тільки і поглядали в її бік. Сірозелена сукня Чаяни зображувала зміїну шкіру з пречудово зображеною лускою і дуже небезпечно обтягувала її постать. Дівчина була русявою, як більшість зелемінців, але чорнобровою і чорноокою. Вона навіть не рухалася, а плавно перетікала з однієї пози в іншу, наче й насправді була змією.
Скинувши оком на Вогнедана, Дана переконалася, що її суджений є байдужим до принад дівчини, яку плітки вже оголосили його нареченою. Поряд з панною Чаяною якраз присіли на лаву порому два молодики, про яких Воїслав оповів, що то є її брати Ольг та Яровит. Ольг дуже схожий на сестру – Дана пригадує з «Гербовника», що вони є двійнятами – Яровит зовсім інший, кругловидий, темноволосий.
– Мати двійнят з Яблуновських, – шепоче Воїслав на вушко Дани, – а Друга Княгиня – з дрібної шляхти… Здається – з Болотяних Рисей. Як бачите, мила сестричко, жодної схожості з певною огидною особою.
Веданг почав називати Дану сестрою, як тільки побачив перстеника на її руці. Дівчина йому того не боронила – більш вільне поводження з нею княжича винагороджувалося масою відомостей про ельберійську знать.
«Певної огидної особи» з родичами не було. Втім, він мав їхати з Чорногори, і тому міг не зустрітися у Гроні, звідки йшов пором, зі своєю ріднею.
Воїслав оповідав Дані про інших вельмож, які поволі підіймалися на борт порому. Показав їй князя Ллєга, при вигляді якого, Світлян насунув каптура глибше на очі. Славетний срібний сподобався Дані. Поруч з ним йшов його син Вітровій і двоє онуків-підлітків. Дана, як завжди в таких випадках, проказала хвалу Богам за надану дивним можливість зберігати вроду і силу до смертного ложа. Князю Квітану було вже багато літ. Скільки саме – ніхто не знав, старші дивні зазвичай приховували свій вік, аби не дуже вражати людей-однолітків.
Воїслав показав Дані також пана Рогволода Зоредива, котрий теж носив за поясом флейту, як і Вогнедан. І розквітнув усміхом, коли на пором навіть не впливла, а ніби прилинула повітрям ще одна дивна панночка в сукні з витканим по блакитному візерунком з жовтого листу.
– Панна Вишня Ставська, – прошепотів Дані юнак, – сестра у перших нашого принца… Говорять, що я їй подобаюсь, але мені більше до смаку такі панночки, як ви, люба сестро… Ах, якби не ніжні почуття до вас мого найкращого друга, можливо, я зміг би вас переконати, що…
До острова пором йшов дві години. Славетний залив Сінду вразив Дану навіть не своєю красою. До дня змагань просто на березі виросло ціле містечко з яток та різнобарвних наметів. Для крамарів, котрі привезли сюди товари, нині був рай. Можна було і взяти намета для житла, але Вогнедан, котрий всю дорогу задумливо помовчував, винайняв для всієї компанії невеличкий будиночок на морському березі, витративши майже всі свої заощадження.
Містечко на березі заливу наче приліпилося до Храму Семи Морів, зведеного із здобутого тут таки, на острові, мармуру. Повелителі Ельберу довго не наважувались псувати природню звабу Сіллону, оголосивши його заповідником, аж поки ішторнійці не захотіли захопити це самою природою укріплене місце у свою власність.
Захищаючи Сіллон, загинула Чорна Троянда Ведангу, Вогнеданова бабуся, жона, вродлива як демониця і відважна, наче загін корсарів. Так, принаймні, говорили про неї ішторнійці. Її зображення знаходилося у дворі храму, і Вогнедан вже пообіцяв, що вони підуть туди подивитися.
І з того часу на Сіллоні стали жити не тільки жерці і засланці та випадкові мандрівники, котрим бажалося відпочити біля моря. На березі заливу з’явилися укріплення, а де укріплення – там і залога, а де воїни, там і містечко для їхніх родин…
Так що пан Дзвенислав не пізнав би острова. Місто Зорі є вже доволі великим. Ну, а під час змагань… Окрім табору на березі, котрий починався від самого причалу, був ринок біля храму, був ще один – у місті, а людей і дивних уже зібралося безліч, хоча до Великої Ночі зосталося ще дві доби.
Здавала свого будиночка гарненька вояцька жона-дивна. Троє приятелів зайняли весь другий поверх включно з гарнесеньким балкончиком, з якого відкривався чудовий вид на залив, оточений скелями. Пані Лілея охоче оповіла, що влітку у неї часто проживають ріжні блукачі-відпочиваючі, яким заманулося побувати на острові. Деякі живуть подовгу, а деякі – лише по кілька днів, а тоді надовго щезають на знаменитому Сіллонському нагір’ї.
– Нині на острів прибуде вся знать, – щебетала пані Лілея, – подібне щастя випало Сіллону зо два десятки літ тому, і опісля того Боги оминали жеребкуванням Храм Семи Морів. Прибуде Повелитель, напевне… Можливо, приїде і Принц Яблуневого Саду…
Пані Лілея не чула про те, що наступник трону нині є на засланні. Зате вона запевняла, що таємничим переможцем Великодньої збірки є саме він, незважаючи на те, що вірша було надіслано з провінції, і точно вгадала вірш, написаний Воїславом.
– Я сама родом з Ведангу, – говорила жінка, клопочучись біля столу разом зі служницею, – і серцем відчуваю написане земляками. Тільки мені і досі цікаво, хто є отой Світанок Великої Ночі, котрий зрівнявся з принцом у майстерності віршування. І чому вони й досі не оголосили своїх імен, рівно, як і наш княжич?… Певне, щоб змусити пань, подібних мені, вмирати від нетерплячки. Але на цих змаганнях все з’ясується, чи не так?
Наступного дня дружна трійця прийшла записатися на змагання до сіллонського судді Буре- світа Елла. Приятелі знову були під маною, і суддя подивився на них з зацікавленням.
– Світанок Великої Ночі та Розбійник з яру? – спитав він, – той самий Світанок, який… Ну, так, друге місце, хоча я б… Пробити вашу ману я не можу, але досить добре бачу, що це не ваші справжні обличчя? Вас так і записувати під прибраними іменами?
– Правила це дозволяють, – озвався Вогнедан.
– Що ж, – мовив пан Буресвіт з усміхом, – вам здається, що так загадковіше, авжеж… О, молодь… Ну, а мила панночка, озброєна бойовим мечем, сподіваюся відкриє мені ім’я та рід?
Мила панночка назвала себе і своє прибране ім’я, і суддя заніс її до списків, відзначивши особливо, що панна буде змагатися в бою на мечах, а не в жіночих мистецтвах, вид яких мали визначити ті, хто оцінював змагальників. Дана чудово знала свої недоліки і розуміла, що можливостей перемогти в поєдинку у неї набагато більше, аніж можливостей скласти краще за отих ніжних панночок букета з квітів, або візерунка з мушель.
Повелитель прибув напередодні змагань разом з князями провінцій. Цього разу був присутнім навіть Влад Чорногорський, що викликало неабияку цікавість – зазвичай вельможний Пард дуже неохоче вибирався зі свого лігва. Пояснювали його приїзд тим, що серед десятка обраних опинився Владияр Пард, і тому…
Правитель з почтом поселився у храмовому містечку, і тому Вогнедан вибрав по обіді хвилинку, аби показати Дані пам’ятник Чорній Троянді і, можливо, побачити батька. Та побачили вони, окрім прекрасної статуї з чорного мармуру, лише пані Воїдану, котра, у супроводі двірських панночок, прикрашала зображення квітковими гірляндами. Підходити до Першої Пані Вогнедан не став – він знову був у мані, і не хотів даремно тривожити добру жінку.
По обіді змагальники прийшли до храмового двору, де жерці їх розділили і відвели до окремих кімнаток. В Даниній кімнатці стояло низеньке ложе, на якому лежало чорне вбрання воїна Великої Ночі з сіточкою, котра повністю затуляла обличчя. Поверх вбрання було покладено освяченого меча, яким вона мусила битися во славу пращурів, чиї душі нині готувалися спостерігати Змагання Великої Ночі.
Отже, цей вечір Дана мала провести у роздумах про предків та їхню славу… Вночі мав розпочатись змаг… Супротивника їй мали вибрати жерці простим жеребкуванням. Окрім ніжних панночок, котрі во славу предків мали підбирати квіти і плести з них поминальні гірлянди, або робити щось подібне з якогось іншого матеріялу, разом з Даною залишалося семеро герцівників.
Двоє з цих семи, вважала Дана, теж мали перемогти. Вона вже переговорила з Воїславом, і той твердо пообіцяв, що теж прохатиме пробачення для опального принца.
Але як розпізнати, хто таїться за вбранням супротивника? Те вбрання має бути білим, змагатися з Даною муситиме воїн Дня. Куртка і штани, підбиті червоним, навмисне зроблені трохи мішкуватими – і щоб пом’якшувати удари, і щоб маскувати постать супротивника. А якщо її супротивником буде Вогнедан?
Поміркувавши, Дана вирішила, що Вогнедана їй потрібно перемогти обов’язково. Ставши переможцем, принц нізащо не попросить у батька помилування. Отже, це має зробити вона, Дана…
Гірше, коли супротивником буде Воїслав. Тоді можливість визволити Вогнедана із заслання зменшується вдвічі…
– Буду битися так, наче переді мною ішторнієць, – сказала Дана сама собі, – а там хай діється воля Богів. Бог Грому любить відчайдухів, і тому…
Семеро чоловіків… Князь Ллєг, досвідчений вояк, котрий провів на своєму віку сотні поєдинків і пройшов дві війни… Рогволод Зоредив.. Зелемінський прикордонник… Теж дуже небезпечна особа… Любий родич Владияр Пард… От його слабкі місця Дана знає досконало… Але жеребок може дати їй зовсім іншого супротивника. Вогнедан з Воїславом… Дорогою вони багато фехтували, і Дана сподівалася розпізнати приятелів навіть під чорним, або білим вбранням храмового воїна… Пан Хмара Вигорич… Невідомо, чого від нього можна очікувати… Невідомість є небезпечною…
Пан Лемпарт Драган… Дана мимоволі пирхає. Ото ще… Невже у зелемінця вистачить нахабства таки прибути на Сіллон? Ну, щодо володіння мечем – то ще нехай, битися він уміє, але ж віршування… Ланцюжки… Приїхати, аби зганьбити себе остаточно? Адже, коли переможець Великодніх змагань провалиться з тріском, то всі зрозуміють, хто насправді вкрав оту чернетку.
В разі чого – Лемпарта замінять… Десяток посунеться на один рядок… Хто там у нас є одинадцятим? Дівчина примружує очі, пригадуючи. Неякий пан Мирослав Вишневський з Боговлади… Молодик, одноліток Вогнедана. Ну, це не дуже страшно, хоча…
Дівчина знає, що другий десяток з Великодніх Змагань з’явиться на острів у повному складі. В надії на те, що котримсь з них в останню хвилину замінять неприбулого з якоїсь причини учасника. За якийсь час ударить дзвін на храмовій вежі, і тоді жерці перерахують зайняті кімнати, і викличуть замість відсутньої особи того, хто має її замінити.
Дзвін… З його останнім ударом дівчина якось одразу заспокоюється, сідає і налаштовується для медитації. Зрештою, якщо її супротивником буде Лемпарт…
– Я доведу цьому поганцю, що, якщо він Лемпарт, то і я є родичкою Пардів, – шепоче Дана і починає глибинне дихання. Спокій… Тільки спокій… Десь неподалік напевне так само рівно дихає коханий. – Бажаю перемоги, милий… Я люблю тебе…
Наступний удар дзвону пробуджує Дану з заціпеніння. Час вбиратися… Дівчина натягає на себе штани, куртку, чобітки, ховає волосся під каптур. Падає сіточка, наче відгороджуючи її від явного світу. Тепер вона є духом… Духом Великої Ночі…
Її супротивник буде у білому… Світло і Тьма зійдуться перед очима Богів і Предків у віковічному двобої…
Поволі ступає Дана неосвітленим коридором… Нічний зір є з біса доброю річчю… Говорять, однак, що панна Роса Летич йшла колись подібними переходами храму Сивояра, керуючись самими лише відчуттями…
Власне, те, що люди звуть відчуттями і є нічним зором ельфа…Відчуття і трохи відмінна будова очей на додачу…
Цього року в першому десятку немає людей… Лише дивні… Батько говорив, що все менше кругловухих хочуть домогтися справжнього шляхетства… Навіть просто собі служити у війську, без усіх оцих змагань, музичення та віршомовства втрачають бажання колишні войовничі сонцеслави. Звикли до життя під захистом, до кордонів, замкнених фортецями, до смачної їжі і пухових подушок…
Сотник Лелег говорить, що це зле… Тому і вишукує воїнів, подібних до пана Трембича… «В разі якоїсь навали, – не раз товмачив батько, – ворог просто задавить нас числом» Він і доповідну про це подавав князю Владу…
«Про що тільки я думаю, – мислить Дана, виходячи у освітлений світляками ллєолі двір, – це, напевне, від хвилювання…»
У дворі вже застигли три постаті в чорному. Дана стає крайньою… Знову б’є дзвін…
На галереях біліють постаті глядачів. Десь там Повелитель Святослав… Яким він є, батько Вогнедана? Невже насправді лише втіленим крижаним спокоєм, як-то оповідали у Ігворрі? Адже Біла Ружа зовсім не така, а Вогнедан… Вогнедан…
Чотири постаті у білому виходять назустріч… Втілення Світла, втілення Дня.
Вона, Дана, є втіленням Ночі… А отже – Зла… Чорний одяг випав їй згідно жеребкування… Лиха прикмета для того, хто б’ється, щоб відновити справедливість.
Але все одно треба битися… Бо вічна борня світла з тьмою, і на тому тримається світ…
Двір Храму Семи морів вимощено мармуром наче шахівницю. Чорні і білі клітинки…
Супротивник Дани наближається легко, наче танцюючи. Біла тінь проти чорної тіні… І звично робить дівчина перший обманний рух, промацуючи супротивника…
Вже не думає вона, хто ховається під білим вбранням… Байдуже, все байдуже… Нема страху… Нема цікавості… Тільки холод в грудях і блиск клинка.
Крок… Ще один крок по квадратам шахівниці… Відступ… Вперед… Удар…
Ні, це не Вогнедан… І не Воїслав… Зовсім інша манера бою…
Хто б ти не був, поштивий дивний, мені потрібна перемога… Світло, поступися перед Великою Ніччю… Твій час ще настане навесні, а зараз – моя година!
Вогнедан народився Великої Ночі… На світанку йому виповниться вісімнадцять… Вогнедан…
Крок… Ще один крок смертельного танку… Закритись… Ударити… Знову закритись…
Кружляють над головою ллєолі, наче і їм цікаво, чим закінчиться бій…
«Слухай шурхіт вітру та гомін води… Зберігай спокій ззовні, а бойовий дух – всередині… Не має голосу вітер, він шумить лише тоді, коли зіштовхується з чимось… Поки він гуляє у височіні – не чути його… Та варто йому доторкнутись до верхівок дерев – і вже заговорив могутній голос Бога Вітрів… Вода не має голосу, коли падає з неба дощем… Та греблі рве, ідучи пробоєм грізна Богиня Води… Це має бути всередині – шурхіт вітру та гомін води є твоєю войовничою свідомістю. А ззовні – маєш бути нечутним як вітер у небі і тихим як дощ…»
«Шлях воїна» Дана знає напам’ять… Вона такою і є нині – нечутна як вітер, тиха як дощ. Час зупинився… На цих чорнобілих квадратах немає часу…
Двічі супротивник трохи не розтяв їй вбрання. Поява червоного на чорному є програшем…
Далі тягти вже нікуди… У Дани почала зморюватися рука. Все таки вона є дівчиною, і тому…
«Греблі рве, ідучи пробоєм…»
Випад… Випад такий різкий, що Дана трохи не простяглася на отих клітинках. Але удар досягнув мети… Вона обдурила білу тінь… Рух, який вона виконувала, мусив закінчитися зовсім не так…
Цьому способу навчив її батько Дзвенислав. «Падлючий удар, – говорив він, – подарунок від пана Змія… Колись він мене ним осоромив прилюдно – сам князь Пард дивився на двобій між сотниками… Учбовий був двобій, але все ж таки…»
У білих курток теж червоний підбій… Багряний пруг зяє як рана…
Нечутно з’являється жрець і відводить Дану до стовпів галереї. Одна пара все ще б’ється, решта воїнів вже стоять по кутках двору.
Воїн в білому рухається мов тінь, мов дух… Лезо його клинка розтинає чорне вбрання лицаря ночі…
Жрець, котрий опікується Даною, підводить її до двох переможців. Сюди ж інший жрець супроводжує воїна в білому, що переміг останнім.
Чорне вбрання Дани – темний провал серед шереги. Троє переможців є воїнами дня.
Шерех нагорі, на галереях… Добра прикмета… Цей бій є не тільки медитацією – він ще є і ворожінням. Тьму послаблено… Наступний рік буде щасливим…
«Наступний рік буде щасливим», – шепоче Вогнедан.
Він третій воїн в білому у шерезі… Його супротивник був таким вправним, що принцу вдалося зладнати з ним лише дивом.
В’ються над головою світляки – ллєолі… Найважче – позаду. За віршування Вогнедан не боїться, бо знає свої сили і здібності.
А от мечі – то інша річ. Принц давно знає, що найкраще він б’ється, коли знає, що перед ним є ворог, а не приятель, з яким довелося зітнутися в навчальнім двобої.
Цієї ночі йому пощастило. І тільки. Невеликий подарунок до дня народження.
Хто б не був його супротивником – принц віддає йому належне. Який воїн… Залізна рука і така ж витримка.
Але пощастило не йому, а Вогнедану… Ось і дівочі постаті з’являються з невеличких дверцят під галереєю. Їхні витвори вже оцінено, і тепер вони увінчають ними і переможців, і переможених…
Їх має увінчати панна – переможниця. На дівчині важкий білий плащ, який повністю приховує її постать. На другій панні такий же плащ, тільки чорний. Вона іде туди, де такою ж шерегою стоять троє воїнів в чорному і один в білому.
Цікаво, хто ж з дівчат переміг? Вогнедан вболівав за Вишеньку, яко за родичку і приятельку… Та бачить тільки маленькі руки у рукавичках, що вдягають йому на шию вигадливо сплетену гірлянду з білих зоредивів.
Тепер їх мають відвести до їх кімнаток. Переможені зможуть там переодягтися і приєднатися до глядачів. А п’ятеро переможців, купно з панною, котра змагалася в складанні букетів, на світанку вийдуть на морський берег, де на них будуть очікувати п’ять найвищих вельмож Ельберу Прекрасного.
Князі Зелеміню та Чорногори… Князі Ведангу та Квітану… І Повелитель…
Цікаво, чи є серед переможців у двобої князь Квітану? В такому випадку Буревія замінить його син…
Вельможі писатимуть початок вірша, а ті, хто змагається – його продовження… Опісля п’ятеро можних виберуть того, хто виграв змагання. А також другого та третього винагородженого.
Юнак поводить плечима, уявивши, що потрапив у пару до батька… Правитель відразу пізнає почерк сина… Щоправда, Вогнедан давно вже вправлявся у писанні зміненим почерком. Не потрібно йому, щоби батько відкинув його вірші лише тому, що вони написані засланцем з Родогорської фортеці.
А Дана… В якій шерезі Дана? І чи наважився прибути на змагання княжич Лемпарт?
Дана тим часом повернулася до своєї кімнатки, так і не зрозумівши, хто з її приятелів вибув зі змагань. Отой останній воїн в білому… Вона бачила лише самий кінець поєдинку, і тому… Це було б занадто великим щастям, якби вся їхня дружна трійця зосталася у першій п’ятірці.
Дана спіймала себе на тому, що вже вважає Воїслава трохи не ріднею. Мабуть через оте його «мила сестричко»… Ні, все таки він і добрий, і відважний, а те, що трохи насмішкуватий, то нічого.
На ложі на неї очікувало вже інше вбрання. Біле. Довгий плащ з каптуром, біла накидка на одяг. Дана тут таки перебралася, з задоволенням скинувши вбрання воїна Великої Ночі. Під каптуром була така ж сіточка, як і на бойовому вбранні. Вона затуляла обличчя, але не заважала бачити і дихати.
Зараз, певне, над морем мріє світанок… Світанок Великої ночі. Тут так тепло, набагато тепліше, ніж у Чорногорі, де часом накидати теплого плаща доводиться навіть раніше.
Знову служитель храму кличе Дану за собою. Вони тут майже не розмовляють, говорять, ніби хтось з сіллонських відлюдників вивів у духовній бесіді, що звуки порушують красу і гармонію світу.
Дівчина згадує мелодії, що струмують з Вогнеданової флейти і посміхається під запиналом. Дивлячись, які звуки, напевне… Але, бажаючі помедитувати в тиші на Сіллоні не переводяться, недарма тут стільки кімнаток, нині ввічливо запропонованих гостям і змагальникам.
Невеличкою хвірточкою Дана виходить за своїм провідником на берег моря. Сонце вже висить над обрієм багряною кулею, і дівчина має змогу як слід роздивитися служителя храму. Це срібний дивний, вродливий і усміхнений. А також нечутний… Як тінь.
Взагалі, на острові, як не раз говорив батько, раніше було чути тільки море… Ну, вряди годи відбувалися оці змагання… А нині… Фортеця, вояцьке містечко… Коли збудують дамбу – тут взагалі буде повно ріжного люду… Сумно… Втрачається чарівливість…
П’ять білих відкритих наметів на березі. Вітерець грає запонами…
«Треба думати, що я граю у ланцюжки з князем Владом, – повчає себе Дана, – і не хвилюватися. І чого я тоді утекла, опісля того, як заплуталася в сукні. Мала б можливість повчитися, і тепер…»
Жрець проводить її до намету і саджає навпроти особи у такому ж вбранні. Сіточка затуляє обличчя. Дана мимоволі переводить подих. У правилах, які вона читала, нічого не було про те, що вельможа-гравець і оцінювач теж буде під час гри безіменним. Ну, це вже краще… А то у неї, Дани, аж ноги підгиналися від думки, що вона може опинитися віч на віч з Повелителем Святославом.
А під сіточкою може бути хто завгодно. Може і князь Влад… Напевне князь Влад. Їй, Дані, щастило святкової ночі, має пощастити і за денного світла.
Поміж гравцями стіл… На столі папір, пензлик, туш… Складність ще в тому, що ланцюжки дивний гравець має писати мовою Еллону… В цьому і є головні труднощі – більшість дивних вміє складати вірші без попередньої підготовки, в тому числі і ланцюжки, але… Багато хто з дітей зорі Сіллон мову пращурів ллє луара ілаллон, тобто вже знає недосконало. Дана вважає, що в правила цей пункт внесено навмисне… Аби не забували… Виняток робиться лише для людей, котрі приймають участь… Хоча Роса Летич, знову Роса Летич десять років тому складала ланцюжки мовою прибульців.
Та Дана недарма старанно готувалася. І тепер очікує початку.
Вельможа навпроти неї бере пензлика і акуратно виводить на папері еллонські літери, м’які і закруглені, зовсім не схожі на загострені обриси ельберійських рун.
«Ще проступає крізь нічний туман, – читає Дана нашорошено
У небі слід
від Місяця блідого…»
Дійсно, так воно і є… Онде Місяць, вже ледве видний на вранішньому небі… Шурхотять хвилі… Дана в оцій вранішній тиші навіть сплески весел чує з далини, хоча човна не бачить…
«Ледь-ледь світає, – виводить вона пензликом, – Весел чути сплеск,
Проте човна самого ще не видно…»
В ланцюжках головне передати настрій відповідної хвилини. Над деякими закінченнями мудрують роками… Славетний Веданг Сіллур відповів на початок ланцюжка про пісні його князівства лише через кілька літ.
А вона, Дана, повинна відповісти одразу ж… Але на те і змагання Великої Ночі.
Знову виводить рука вельможі знаки по паперу. На третьому пальці – перстеник-печатка….
У дівчини щось заледеніло всередині. Гострим зором чорногорської войовниці вона роздивилася герб Данаділу…
Герб Вогняних Ящерів… Повелитель…
Листок зі знаками перед нею… На ньому написані прості слова…
«На березі неподалік лежить
Покинутий,
Ще не зотлілий човен…»
Човен насправді лежить на березі, Дана бачить його краєчком ока… Неслухняні пальці ніяк не можуть ухопити пензля.
Вогнеданів батько… Холодний і жорстокий Святослав, якого бояться не тільки ішторнійці, але й власні піддані… Який вислав сина на Прикордоння.
– Заспокойся…
Тихий голос, схожий на спів віоли. На мить Дані здалося, що з нею говорить Вогнедан.
– Не бійся… Пиши…
Ні, це не Повелитель… Але ж перстень… І цей голос…
«Відомо, що пошана і любов, – пише Дана
Проходять, як припливи Океану….»
Вельможа бере листок… Читає. Чомусь Дана певна, що він посміхнувся під запиналом.
«Тому і не жалкуй про часу плин, – прихитряється Дана читати перевернуті знаки, що потиху виповзають з-під пензлика її мовчазного співбесідника, –
Що, мов роса,
Зникає в диких нетрях…»
Вона рішуче бере пензлика… Годилося б відповісти щось смутне і погідне. Так, мовляв… За чим там жалкувати… Головне в житті спокій, а час… Нехай собі пливе.
Та з-під Даниного пензля з’являються зовсім інші слова:
«Моя душа чекала лиш кохання…
Тепер я прошу зупинити час…».
Рука з перстеником підводить риску під Даниними рядками. З переляку дівчина не зрозуміла, чи-то вона програла остаточно, чи так воно все і мало закінчитися.
Встати… Вклонитися… Не дай Боги заплутатися в накидці… От буде сорому… Ні, проминуло.
Дана з гідністю виходить з намету… Не виходить, а випливає, як-то і личить… Глядачі – он вони, розмістилися – хто на складних кріселках, хто просто на білесенькому пісочку, підіславши плащі… Якщо її бачить зараз ота Чаяна, нехай помре від заздрощів. Навіть, якщо вона і переграла панну Ставську в квіткових змаганнях, то все-таки листок, списаний рукою Повелителя, опісля змагань зостанеться не у неї, а у Дани. Незалежно од місця… Буде, принаймні, чим похвалятися у фортеці Лелег…
Решта учасників уже стоять окремо поруч з отим срібноволосим жерцем, котрий проводив Дану до намету… Виходить, вона грала найдовше… Це напевне зле… Чи не дуже? Час таки й насправді зупинився в тому наметику – сонце уже високо.
Дівчина стає поруч з такими ж постатями у білому, вкритими плащами. Погляд її раптом віднаходить серед глядачів Воїслава. На шиї у юнака гірлянда квітів, а вигляд він має спокійний і навіть усміхнений, як-то і личить поштивому дивному, котрий з честю програв більш гідному супротивнику…
Отже, Веданг вибув зі змагань опісля бою на мечах… Перший мечник Ведангу… Хто ж був його супротивником? Князь Ллєг? Ні, княжич Вітровій сидить онде, а отже знавець меча і пандара є поміж вельможами-гравцями, котрі зійшлися нині у коло неподалік, визначаючи переможців. Кому ж програв князь Буревій? Якому мечнику? І хто бився з Ведангом?
Поруч з Воїславом – знайоме обличчя… Мідно-руде волосся, акуратно заплетене в чорногорську вояцьку косу… Княжич Владияр… Теж вибув… Він має ледь сумний, але теж погідний вигляд. Певне думає, що скаже йому Біла Ружа.
Лемпарта серед тих, хто програв, нема. Невже поганець прихитрився виграти поєдинок? Дані раптом приходить до голови думка, що зелемінець може навіть не знати мови Еллону… Хоча, йому, як напівкровному, могло бути послаблення. Але ж для чого йому було красти у Вогнедана отого вірша? Бо сам нічого створити не в змозі? Як він говорив тоді… Квіти, зозулі, соловейки… То все бридня, а найголовніше оте… Хіба що не додав прямо – розсунь ноги, дівчино, і не опирайся…
Біля Владияра пишається князівна Чаяна. Гордовита і вишукана. Дана дякує Богам, що у неї нині закрите обличчя, інакше б весь берег уздрів, як панна Лелег навіть не посміхається, а зловтішно шкіриться. Отже, букети і гірлянди краще вдалися панні Ставській… І чудненько, як любить говорити суддя Гайчур.
А біля Чаяни – вродливий кароокий дивний. Теж з гірляндою… Хто ж це може бути? Пан Вигорич? Але квітанець з роду срібних, а цей юнак з вигляду є данадільцем. Звісно, і зелемінці такі бувають, але це не пан Зоредив, Дана бачила піїту-прикордонника на поромі… Заміна? Чия? Лемпарта? О, Боги, правду кажуть певні особи, що від цікавості часом помирають…
Нарешті вельможі поволі повертаються від моря до глядачів. Для них вже приготовані кріселка з гербами…
В крісло з гербом Зелеміню поволі опускається князь Володар, відкинувши каптур плаща. Герб на високій спинці якраз у нього над головою. Кінний воїн зі списом. Гасло – «Створений для оборони»…
Князь Зелеміню чогось смутний та невеселий. Це аж як-то…непризвоїто. Мабуть сердиться, що Чаяна програла. А може Лемпарт щось таки витворив… От би його відправили додому і замкнули десь у віддаленому замку…
Князь Буревій Ллєг… У срібного князя в гербі яблунева гілка… Квітан славиться яблунями ще більше, ніж Данаділ. Над гілкою сяє зоря Сіллон. А гасло трохи смутне, бо срібні якось більше сумують за втраченим Еллоном. «Світи нам вічно… Світи наша зірко.»
Буревій навпаки веселий. Скидає плаща… На шиї у нього гірлянда. Гостре вушко Дани ловить його шепіт до князя Володаря:
– Востаннє приймаю в цьому участь… Пора давати молоді дорогу… Аби ви бачили, милий друже, на який прийом купився старий вояк… Ні, все… Складаю зброю…
А на крісло з гербом Драконів, вже сів чорноокий, смаглявий дивний. Лице його сповнене холодного спокою. Князь Вартислав… У Воїслава таке ж лице, і очі з багряним вогнем у глибині.
Ось і милий пан Влад Пард. Дана аж усміхнулася під запиналом… Нехай там Дракони незмінні і вірні, згідно родового гасла, а гаслом Чорногори є – «Шляхетність – моя оборона». І так буде завжди.
Крісло посередині порожнє. Крісло з Великим Триглавом. І немає крісла з гербом Данаділу.
Звісно, звання князя Данадільського є лише почесним титулом спадкоємця трону, принаймні до його повноліття. Але Вогнедан міг бути присутнім серед оцих вельмож… Говорять, раніше так і було – разом з правителем Святополком сидів його син Святослав…
Вельможі знову піднімаються… Піднімаються всі присутні… Уклін, схожий на танцювальний рух… Дана проробляє його легко і невимушено, з чого трохи пишається.
Поволі йде від наметів стрункий дивний у супроводі жерця… Срібний обруч на чорному волоссі…Білий каптур відкинуто.. Як же схожий… Це Вогнедан, котрий раптово прожив за одну ніч десятиліття…
А злі язики ще говорять, що… Які дурниці…
Повелитель займає своє місце… Всі знову схиляються в уклоні. Тоді сідають.
Промову жерця Дана слухає неуважно. Всі її думки крутяться довкола її чотирьох сусідів. І довкола того, як вона проситиме Повелителя… Те, що трапилося вранці, трохи піддало їй духу.
«Не бійся… Пиши…»
– Отже, всім воїнам Великої Ночі, – завершує промову срібноволосий жрець, – воздасться Богами за їхню вмілість і старанність… Богам воздавали хвалу вмінням обороняти їхні творіння означений «Розбійник з яру», який так і не назвав свого імені…
– Княжич Воїслав Ведангський, – бадьоро відгукується з місця молодий Дракон, – відомий серед чорногорських вояків як Ранок…
Дана бачить, як вуста князя Вартислава розтягує мимовільний усміх… Любить таки Дракон свого неслухняного сина, хоч той і програв.
– Княжич Владияр Пард, означений як «Червлений щит»…
Князь Влад ледь помітно киває згірченому сину – нічого, мовляв…
– Князь Буревій Ллєг, означений як «Зоряний Співець»…
Буревій ледь помітно усміхається. Ніжне його обличчя, на якому літа не зоставили своєї печатки є погідним.
– Шляхтич з Данаділу Мирослав Вишневський, означений як «Панич-хуторянин».
Отже, таки когось було замінено… Дана стискає кулачки під довгим плащем.
– Та вмінням прикрашати їхні творіння – князівна Чаяна Драган, означена, як «Болотяна Змія».
Дана мимоволі пирхає. Ну і прибране ім’я… Якраз для вишуканої панночки.
– Наступні п’ятеро, – продовжує жрець, – бувши кращими у володіння зброєю та створені краси довкола себе, намагалися створити настрій, відповідний до цього ранку. Визначення кращих тут найважче, адже відчуття кожної особи залежать від її вдачі… Але все ж таки… Пан Хмара Вигорич, означений як «Срібна хмара», грав з князем Зелеміню Володарем Лларан – Драганом. П’ятеро ясновельможних визнали його відповіді чудовими, але їхня відповідність…
Один з гравців, котрий стоїть якраз поруч з Даною, з зітханням відкидає назад каптура з сіточкою. Це зовсім юний срібний, ніжний, мов дитина. Чимось він нагадав дівчині Світляна, тільки юнак є чистокровним, і ще витонченішим, ніж маленький Вогнеданів паж.
– Я так і знав, – говорить він покірно, – занадто холодні…
Юнак хотів, певно, сказати, що в його правильних по суті відповідях мало душевного поруху. Він поправляє гірлянду під плащем і плавно проходить до інших учасників, де і сідає поруч з Воїславом.
– Панна Вишня Ставська, означена як «Золотий метелик», – продовжує жрець, – грала з князем Квітану Буревієм Ллєгом… Її чудові відповіді проте говорять, що вона і досі живе весною…
Панна Вишня Ставська обережно підіймає сіточку з обличчя. Князь Буревій усміхається до неї.
– Я просто розгубилась, – ледь чутно шепоче дівчина і ковзає до глядачів. Дана бачить, як Воїслав підбадьорливо моргає до панночки і говорить щось таке, від чого бідолашна дівчина насправді стає схожа на вишеньку.
Дана не вірить ні очам, ні вухам… Їх лише троє, а отже – вона серед переможців…
– Панна Дана Лелег, – говорить оповісник, і дівчина аж здригається від звуків свого імені, – означена як «Та, що греблі рве…»
Серед глядачів шерех… Дівчина-воїн, котра пробила собі дорогу мечем…
– Грала з Його Ясновельможністю Повелителем… Її порух душі дав їй можливість…
Отже вельможам сподобалося закінчення… Дана скидає каптура і плавно, принаймні вона сподівається, що достатньо плавно, проходить до трьох кріселок навпроти вельмож, де мають сидіти переможці.
«Граційніше, незграбо, – повчає вона себе подумки, – не спіткнися…»
Відкрите лице Дани наче аж печуть цікаві погляди. Ні, дивна знать не дозволить собі роздивлятися когось впритул, але дівчина знає – на неї дивляться…
– Пан Рогволод Зоредив, означений як «Відлюдник з Зеленого Гаю»… Грав з князем Ведангу Вартиславом Сіллуром – Драконом… Його витонченість почуттів дала йому змогу…
Зелемінець відкриває обличчя. Поволі схиляється в уклоні… Поволі йде до кріселок.
Посеред кола нині лише одна самотня біла постать. Дана зітхає полегшено. Це може бути лише Вогнедан, більше нікому… Лемпарт таки не приїхав, той юнак з Данаділу, пан Вишневський, зайняв його місце…
– І нарешті, вельмишановне товариство, – говорить оповісник-жрець, – Велика ніч сповнена таємниць і загадок. Одна з них так і залишилася нерозкритою – переможець Великодніх Змагань «Привид З Майбутнього» не прибув на Сіллон, надіславши перед Рівноденням листа з вибаченнями. Він понівечив ногу, і тому…Своє ім’я і рід ця скромна особа, згірчена тим, що сталося, так і не виявила. Можливо, воно відоме вищим вельможам, але… Однак, «другий привид» весняного змагу, означений як «Світанок Великої Ночі», прибув на змагання і виграв його якраз на світанку… Грав він з князем Владом Ллєгом – Пардом. Його відчуття краси і гармонії визнано найвідповіднішим до цієї вранішньої миті.
Вогнедан підіймає сіточку. Тихий навіть не шепіт – шелест поміж присутніми.
– Я служу у Чорногорі під прибраним ім’ям, – мовить юнак співуче, – і тому так і зостануся Світанком.
Дана зітхає… Її коханий не поступиться гордощами… Нічого… Вона, Дана, не посоромиться просити.
Юнак проходить до кріселок. Сідає посередині. Ледь усміхається до Дани краєчком вуст.
– Ти моя розумнице, – шепоче ледве чутно. Пан Рогволод навіть не очі скосив в їхній бік, а тільки вушком поворушив, але те вушко просто таки палає від цікавості. І тому переможець замовкає, бо якраз має говорити Повелитель.
– Переможець, – лунає холодний виважений голос, зовсім не схожий на той, що його почула Дана від замаскованого вельможі, – має отримати зі скарбниці Краю річ, яка б відповідала його відчуттям…
Ще один жрець подає Повелителю невимовної краси вазу боговладського скла в жовто брунатних переливах. В ній гілка сріблястого клену… На перший погляд – жива гілка… Та зроблено її зі срібла, а листя – з тонесеньких золотих пластин.
Дана аж очі заплющила, уявивши дорогоцінний дар, скажімо, десь у їхній з коханим спочивальні… Над коминком… За вікнами свищуть вітри Чорногори… І ледве чутно дзвенить золотий лист.
Коли отямилася дівчина від своїх мрій, Вогнедан вже повертався назад з отим даром. Він навіть вуст не розтулив навіть для виявлення подяки. Лише вклонився легко і виважено. Ну, нічого… Дійде і до неї, Дани, черга…
Пан Рогволод теж не скористався своїм правом… Зрештою, про що йому просити… В його рідних краях якраз звільнилося місце судді… Про це оголосив князь Володар… Суддя міста Тихорадова… Якщо пан Зоредив хотів просунутися по службі, він своє отримав… А не хотів би – попрохав би чогось іншого.
– У панни Лелег, – говорить оповісник, – напевне знайдеться підбірка віршів, яку б вона бажала бачити вирізаними на дошках у майстерні Боговлади…
Ще з рік тому Дана була б щасливою… Побачити сувій зі своїми творами… Друкований сувій… Мати оті дошки, з яких роблять відтиски у власність… Знати, що її сувій є у книгарнях всього Ельберу… Отримувати листи від любителів поезії, і може…
Та їй не потрібні листи тих, хто закохується у вірші юних панночок. Її коханий сидить поруч, прямий, незворушний… Правиця з заручним перстеником лежить на бильці кріселка… Дана перемагає бажання притулитися щокою до цієї руки перед очима ельберійської знаті і рішуче підіймається.
– Я ціную щедрість наших вельмож, – говорить вона, – але замість цього дару я маю сміливість звернутися до Повелителя з проханням…
Дана нині дивиться просто на п’ятьох вельмож. Влад Пард, здається, зрозумів… Решта зберігають спокій. І незворушним є лице Святослава.
– Я прохаю, – говорить Дана, – прохаю Повелителя, щоб він повернув із заслання свого сина та його приятеля. Вчинено несправедливість – принца звинувачено у тому, що він викликав на поєдинок певну особу, відому як «Привид З Майбутнього» на поєдинок від заздрощів до його перемоги. Насправді ж означена особа викрала у пана Вогнедана чернетку великоднього вірша, і видала ту чернетку за свій власний твір. Доказом тому служить, що ця особа не прибула на змагання, де потрібно самому віршувати перед очима великого паньства. Поламана нога є брехнею, я бачила цю особу у Владигорі вже після Рівнодення, на балі у судді, і ноги у неї були цілі і здорові. Якби він зламав ногу опісля, то лист доставлено було б пізніше. Принц Ельберу страждає без вини, і я прошу Повелителя повернути його до Боговлади разом з приятелем Воїславом, котрий по власній волі розділив його заслання.
– О, надаремно…, – стиха озвався Вогнедан з кріселка, – але як же дякую…
– Відповідь на прохання, – рівно мовив Святослав, – я дам, поміркувавши… Очікуйте на оповісника, панно… Нині запрошую всіх присутніх на святковий обід у фортеці та вечірній баль на міському майдані.
Дана, уникаючи цікавих поглядів, трохи не бігом повернулася до храмової кімнатки, де перебралася у свій звичний одяг. У дворику з шахівницею на неї вже очікувало ціле товариство: сам Вогнедан, вбраний в свій улюблений блакитний кунтуш, веселий, незважаючи на поразку, Воїслав, панна Вишня Ставська ( звіть мене просто Вишенькою, сестричко), пан Мирослав Вишневський, як виявилося – кращий приятель обох боговладців, а з ним – його родич, Стражислав Вишенський, котрий участи у змаганнях не приймав, але щиро вболівав за друзів, і ціла юрма молодих боговладських шляхтичів, які одразу ж, ясна річ, відрекомендувалися відважній панні, але Дана тут таки заплуталася котрий з них Яблуновський, котрий Сливицький, а котрий Ружицький… Запам’ятала вона лише пана Винозіра Птаху, неймовірно вродливого чорноокого юнака, схожого на переодягнену дівчину, і Брячислава Ставського, брата Вишеньки і родича Вогнедана. Ну, і пана Горобинського, бо він був спокревений з квітанськими срібними. Юнаки, однак, не ображалися і лише поблажливо посміхалися, коли вона називала Ружицького Рамінським і навпаки.
Вишенька серед цієї навали тихенько стояла, заховавши в рукави маленькі рученята. Зблизька Дана роздивилася, що сукня її була заткана не листям, як їй здалося спочатку, а золотими метеликами. Брячислав, на правах рідного брата, ніжно обіймав дівчину за плечі. Очі у боговладської красуні були сповнені теплої приязні, і Дана ще раз пораділа, що схожа на зміючку Чаяна програла цій ніжній вродливиці.
Вся ця весела компанія так знудилася за Вогнеданом та Воїславом, що одразу ж потягла їх на морський берег святкувати перемогу принца. Веданг тим часом розлого пояснював, чому він програв бій.
– Я б прорвався, але проти мене бився отой квітанець Вигорич, і він увійшов у бойовий шал, слово даю… Довелося піддатися, ви ж знаєте, срібні…
Якимось чином паньству вже були відомі пари супротивників у нічнім бою. Дана дізналася, що билася вона з Мирославом Вишневським, одним з найвправніших учнів столичного волхва-воїна Бранибора.
– Я думав, – оповідав Мирослав з належним легким сумом, – що легко наріжу з супротивника хусточок… А бач… Що то є – Прикордоння… Отой останній випад, панно Дано, потрібно занести в «Шлях воїна» як попередження молодим хвалькам.
Вогнедан, виявляється, переміг князя Буревія, найсильнішого бійця у вісімці супротивників. Дана подумки подякувала Богам, що доля не звела в поєдинку зі срібним князем її саму… Владияр Пард бився з Рогволодом і програв поєдинок, як навперебій запевняли боговладці, чисто випадково.
– Вони були приблизно рівними по силі, – говорив Брячислав Ставський, – але молодий Пард занадто захопився красивими прийомами. Зелемінець же просто ломився вперед, наче рись по болоту.. На Прикордонні це необхідно, але в бою, присвяченому духам Великої Ночі… На місці суддів я б враховував найперше красоту рухів, а тоді вже лічив би пропущені удари.
– А чого це не з’явився весняний переможець? – запитав пан Вишневський, – панно Дано, ви говорили, що знаєте цього поганця… Він чорногорець?
– Це не моя таємниця, – мовила дівчина, позирнувши на Вогнедана, – якщо принц дозволить… Не раніше…
– Не зараз, – лагідно озвався Вогнедан, – не будемо псувати собі чудовий день згадками про осіб нечесних і нечемних.
– Я, – сказав пан Ставський, – здогадуюсь, ким є ця непевна особа. Вона в Чорногорі, але не є чорногорцем. Я давно вже присягнув собі помститися за нашого Вогнедана, і обрізати означеній особі вуха, які вона носить не по праву. І нехай мене тоді виганяють хоч і до Ішторну, на вірну погибель…
По юрмі боговладців іскрою пролетів шепіт. Пан Вишневський прошипів люто:
– У мене була така можливість, і я її не використав… Тоді б заслали мене замість Вогнедана.
– Невже, – вимовив Горобинський, – я вважав, що… Ох і дурним же я виявився, однак…
– Досить, милі браття, – владно вимовив Вогнедан, – забудьмо… Ця відважна дівчина наважилася зробити те, що я не захотів зробити з гордощів – прохати мого батька розібратися у цьому випадку. Почекаємо на рішення Повелителя. А поки що будемо насолоджуватися цим чудовим днем. Ходімо до містечка, відсвяткуємо винагороду Світанка Великої Ночі…
З тим боговладці і подалися у місто, прихопивши з собою Дану і Вишеньку, яку Воїслав, з дозволу її брата, посадовив собі на плече, щоб панна не трудила ніжки, йдучи по пісочку. Дана несла вазу з Вогнедановою гілкою, а самого юнака приятелі поставили на знайдену тут таки на березі дошку і підняли над головами.
Тож вхід у місто перетворився на урочистий похід. Ті, хто не ніс переможця, грали на ріжних інструментах, при чому – досить злагоджено. Дану вшановували особливою увагою – перстеник на її руці помітили всі, а найперше Вишенька, котра, спурхнувши з плеча захеканого, але веселого Воїслава, вийняла з вази срібну гілку і трохи не на ходу вправила її Дані у волосся.
У містечку боговладці вирішили на обід до фортеці не ходити, а гуляти тут до вечора, в очікуванні балу. Хазяїн заїзду «Золота Рибка» звелів накрити для них стіл просто перед своїм закладом, в увитій виноградом альтанці і охоче випив келишок росавського, яким його почастував переможець.
Вогнедан був якимсь не таким… Дана ніколи не бачила, щоб він приймав участь в якихось буйних веселощах, нехай то навіть лише веселощі боговладської «золотої молоді», котра виповідає свої почуття більше музикою, ніж словами. Матове лице принца розрум’янилося. Поміж цими юнаками він був своїм, більше того – був за головного. Молоді столичні дженджики корилися навіть не поруху його руки – усмішці, або зведеній брові… Розмова поміж присутніми нагадувала перестрілку цитатами з книг, уривками віршів, якимись натяками, відомими лише цим юнакам. Вишенька приймала у розмові участь нарівні з усіма, а Дані раптово стало сумно. Вона мала добру пам’ять і прочитала безліч книг, але все таки… Чи не вкоротила вона вік своєму щастю, умовляючи Повелителя пробачити опального принца?
– як листок на хвилях… О, той дивний вечір…
-як забути… «Холодною росою ноги змочиш…»-
– все до тієї ж панни, чиє ім’я… «Мовчати я не в силах, говорити…»
– та чи отримаєш… Вона не розкидається листами…
– панна Чаяна… Зразок пристойності на межі зловісності…
– «мене моє кохання подолало…» Панна побачила, як я почервонів..
– Попереджений є озброєним… Але, коли я його побачив, то зброя затремтіла у мене в руці, «бо сила іде у землю, коли те, що любиш…» А він був її рідним братом…
– у Бранибора… Я прийшов тоді з занять в червоній сорочці замість білої… Моя ніжна матуся…
– все таки винагорода другому переможцю… Пан Зоредив дійсно є схильним до відлюдництва, і тому…
– О, ці білі зоредиви… А втім, він же міг попросити…
– добрий суддя – не обов’язково добрий воїн… Справедливість…
– понад усе, звісно… Але суддя постійно має справу з дуже негармонійними справами…
– чи витримає це Рогволод. Воїн-то він прекрасний, але…
– я б не витримав…
– оповім історійку… Поїхав один панич, чиє ім’я…
– я уже здогадуюсь… На відпочинок…
– і ось він говорить сотнику: «Війна?… Ах, що ви, мій пане… Які можуть бути битви… Повна відсутність краси і гармонії…»
– о, так, а опісля він оповідає неньці: «Я ось побував у прикордонній фортеці… Бачив там одну сутичку… Ой, як негарно… І що ж ви думаєте, люба матусю… Один ішторнієць намірився проткнути мене мечем… Ви б бачили ту зброю… Так неоковирно зроблена – просто жах… Що? Звісно я його вбив… Хіба ж я міг допустити, аби до мене доторкнулися такою гидкою залізякою…»
– питає його: «Невже ти не міг якось інакше… Адже це…» А він відповідає: «Той ішторнієць… Ах, він мусив радіти, загинувши від клинка виробу боговладських зброярів…»
– дай відгадати… Це був…
– о, я присягнув зберегти таємницю… Піїта… Пан Вогнедан з ним знайомий… До речі, він був сьогодні серед…
– о, тоді не потрібно й оповідати… Він квітанець, неправда ж?
– гарячі квітанські хлопці… Не дай Боги стати проти них, коли на срібних накочує отой сказ…
– не тільки… Зрештою всі ми…
– захист, авжеж…
Появу оповісника вони навіть не помітили. Дана, котра самотньо сиділа в куточку, колупалася в рибній страві двозубою виделочкою і дуже хотіла піти до будиночку пані Лілеї, щоб там відіспатися, побачила його першою. Вона встала і потиху вислизнула з-за столу. Вогнедан якраз сміявся отим своїм переливчастим сміхом, слухаючи про відпочинок у Чорногорі певного квітанського панича. Він наче був вдома, у Боговладі. І забув про заслання, про вояцьку службу, про невиховану провінціялку Дану Лелег…
Дівчина йшла за оповісником і мудрувала, що їй говорити Повелителю… Вирішила оповісти про Лемпарта щиру правду, навіть, якщо це пошкодить їй самій. І боротися за Вогнеданове щастя… Сам він не бажає цього робити – що ж… Доведеться Дані влаштувати йому відпочинок у яблуневому саду… Ось тільки вона сама чи буде там йому потрібна?
Повелителя розмістили у найкращій будівлі міста Зорі – палаці намісника Сіллону. Дану її провідник передав незворушному дивному, котрий сказав дівчині з виразною чорногорською вимовою:
– Прошу, ще й припрошую… Проходьте.
І відчинив перед Даною хвірточку до внутрішнього дворику.
Повелитель був там… Без урочистих обрядових шат він був ще більше схожим на Вогнедана. Дівчина поправила сама себе, що це таки принц є дуже схожим на батька, а довічна молодість обличчя робить цю схожість дуже помітною. І вподобання в одежі однакові у батька з сином – данадільська вишиванка, сірі штани вояцького крою… Просто і зо смаком… Навіть кунтуші схожі… Тільки у Повелителя по блакитному тлі вбрання йде простенька золота облямівочка – зигзаг замість витворного гаптування.
Святослав вказав Дані на стільчик біля невеличкого столика, а що вона продовжувала стояти, то мовив стиха:
– Присаджуйтесь, панно. Я більше люблю ходити, аніж сидіти.
Дана обережно присіла на краєчок стільця і завмерла. Вона знала, що правитель зараз роздивляється її… Оцінює… Тоді, на змаганнях перед ним була замаскована тінь, тепер він бачив живу особу, котра…
– Отже, Дана Лелег, – поволі вимовив він співучим тихим голосом, так, як говорив на змаганнях, і дівчина трохи прибадьорилася: не примарилося отже…, – Лелег, а не Лелека, чи не так? Судове подання Дзвенигора Ллєга-Лелега проти Білоглава Лелеки, котрий…
– Так, і мій дід довів своє походження від Ллєгів, – говорить дівчина трохи не зухвало. Не вистачало, аби правитель засумнівався в її чистокровності.
– Син Дзвенигора, Дзвенислав, – продовжує правитель, – командував загоном воїнів-тіней у Війні Бога Грому…
– Це мій батько, – мовить Дана.
– Він же приймав участь у Війні Стихій як сотник фортеці Лелег… В списках загиблих воїнів того часу згадується ще Богдан Лелег…
– Мій старший брат, – говорить дівчина, і перед очима її виникає знайоме малювання над її дівочим столиком.
– Дружину пана Дзвенислава звали Калина Терх, – продовжує Повелитель.
– Моя мати – сестра у перших княгині Ясмини, – говорить Дана і прикушує язичок. Правитель може подумати, що вона набивається в рідню до Чорногорських князів.
– І, нарешті, панна Дана Лелег, – мовить Святослав з легким усміхом, – за вояцькими списками – вістовий сотника Дзвенислава. Панні сімнадцять літ – чудовий вік для юної діви. Сьоме місце на Великодніх змаганнях…

«Якби не існувало взагалі,
На білім світі вишень
Споконвіку,
Турбот не знало б серце
Навесні!».

Читає Повелитель гарно, але Дану раптово бере злість. Наче її роздивляються як метелика на голці… Жорстоко і безжально… Панна з гарним родоводом, котра до того ж ще й віршує.
– Третє місце в змаганнях Великої Ночі, – продовжує Святослав, – панну оцінював особисто я, не знаючи її імені. Панна, аби потрапити до другої частини змагань, вибрала не квіти, але меча. І впоралася незле – Мирослав Вишневський є другим мечником серед молодих боговладців після мого сина.
– Я рада, що догодила Повелителю, – Дана встає і схиляється в звичаєвому уклоні. І раптом чує з жахом, як ніжно дзвенить в її зачісці золоте листя першого призу.
– І панна виповіла прохання, – говорить далі Повелитель, навіть не обернувшись в бік золотого дзвону, – прохання, яке стосується іншої особи. Дозвольте запитати, у яких стосунках ви з моїм сином?
– Ми заручені, – відповідає Дана, силячись на спокій, – принц запропонував мені персня, і я прийняла його.
– А звідки ви знаєте його суперника з Великодніх змагань?
– Він служив у нашій фортеці, аж поки мій батько не позбувся цього вояка через його огидну поведінку, – мовить дівчина, – я мала змогу зрозуміти, що це – гидка й брехлива особа, яка…
– Досить, – спиняє її Святослав крижаним тоном, – отже ви виповіли прохання, яке я не можу вдовольнити… Чи є у вас бажання більш розважливі?
– У мене є бажання запитати, – говорить Дана лагідним голоском, який у неї з’являється лише в скрутних обставинах, – чому перебування принца у Боговладі може загрожувати безпеці Краю. Адже лише за цієї умови правитель може не виконати прохання переможця.
– На жаль…, – коротко говорить Повелитель, – що ж… Даю вам можливість подумати, і викласти своє прохання письмово. А краще – надіслати до Боговлади збірочку своїх віршів, і отримати відтиск та різьблені дошки. Щодо ж персня на вашій руці, то принцу буде дозволено навідувати вас. Щоправда ці відвідини мають бути не дуже частими – він мусить пошлюбити панну Чаяну з Зелеміню. Ця винятково пристойна особа має відучити мого сина від схильності до свавілля та поєдинкування.
– Дякую вашій Ясновельможності, – відповідає Дана все тим же отруйним голоском, – але не у вашій владі встановити розклад для наших з Вогнеданом почуттів. До того ж принц говорив мені, що поки що не збирається брати собі другу дружину.
– Мила панно, – говорить Святослав незворушно, – зате у моїй владі відіслати вістову Лелег служити на Зелемінський кордон, доки засланець Світанок відбуває службу у фортеці Родогори. Що я, напевне і зроблю – так буде надійніше.
Повелитель стоїть до Дани спиною і дивиться на море крізь ґратчасту огорожу. Дівчина поволі підіймається. Крок вперед… Вбік… Назад… Знову вбік… Як добре, що вона не в сукні.
– Я вдячна Повелителю за щирі слова і добре ставлення, – жебонить вона, – і дозвольте, на знак подяки, додати, що ішторнійці не дуже помилилися, говорячи про те, що Повелитель Ельберу є холодною і жорстокою нелюддю. З чим і дозвольте відкланятись.
Знову уклін, тоді плавний поворот… Дана лише гадає, коли її всадовлять під арешт – прямо зараз, чи коли вона покине будиночок. Напевне пізніше – якщо її виведуть звідси під вартою, це буде порушенням пристойності. Правитель цього не допустить… Як там говорили юнаки про панну Чаяну… «Пристойність на межі зловісності…»
Вже біля хвірточки на її плече лягає чиясь рука.
– Сядьте, – голос Святослава. Зовсім інший голос. Той, що Дана чула на початку, – о, ці мені жони-воїни…
– На скільки днів мене посадять? – не втримується Дана, – те, що я сказала, є далеко за межами пристойності.
– Добре, що ви це розумієте, – мовить Повелитель, – сядьте у кріселко. Я зараз звелю Вовчуру принести напою.
Чорногорець, викликаний дзвіночком, вносить заварничок і дві гарнесенькі чашечки з тоненької порцеляни. Дана втупилася у яблуневу квітку, зображену на її чашці і помовчує. Батько Дзвенислав часто говорив, що, в деякі хвилини мовчанка є найкращим виходом з біди.
– Найголовнішим для мене є Ельбер, – чує вона голос, схожий на Вогнеданів, – нині, коли мені вже… Кількість літ неважлива. Та колись і мені було сімнадцять… Нас називали – «Три Дракони»… Мене, Вартислава та Влада… Ми були однолітками, Влад трохи старшим, і вже одруженим з вашою родичкою…
Дана не підводить очей.
– Та пийте ж, – говорить голос, так схожий на Вогнеданів, – отже – Три Дракони… Наші з Владом матері – рідні сестри, доньки князя Ведангу Ративоя, а батько Вартислава був…
– Я читала «Гербовник», – стиха озивається Дана, – старшим сином князя Ративоя від першої дружини…
– Ми вважали себе братами, і думали, що так буде завжди… – продовжує правитель, і Дана чує, як виходить з садочка Вовчур, а отже розмова має бути таємною, – З дитинства щороку ми гостювали то у Веданзі, то у Чорногорі… І ось… Її звали Богуславою… Славетна Роса Летич є славетною лише тому, що прожила трошки довше за мою кохану…
Дзвякання чашечки об тацю… Хвилина тиші.
– Вона була з доброго верховинського роду, – рівно мовить Повелитель, – людського роду… О, той таємничий смуток її очей, і її пісень… Мечем вона володіла досконало… Я кохав її, не наважуючись зізнатися в тому… Я тоді був таким, як Вогнедан… Старовинна флейта співала під моїми пальцями… Я віддав сину флейту, бо більше ніколи не взяв її до рук…
– Вона загинула? – прошепотіла Дана.
– Спершу вона покохала іншого, – пролунав тихий голос, – я спізнився… Влад… Влад, що мав більше літ і досвіду, Влад, котрий і тоді захоплювався людськими піснями, і часто поводився наче людина… Я таки освідчився своїй панні, але вона сказала: «Пробач, але з тобою мені холодно, Святославе…»
– Можливо, якби… – ледве вимовила Дана.
– Не знаю, – мовив голос, – її родина була проти того, що вона зустрічається з Владом. Старий Богодар Змій вважав, що паруватися належить за родом своїм, і краще звікувати вік з поштивою людиною, старіючи потиху разом, аніж дожити до того, що чоловік-дивний терпітиме з жалості і милосердя посивілу жону…
Дані чомусь згадався горіховий блиск фарбованого волосся пані Лаванди, і вона зітхнула.
– Але вони все одно зустрічалися на певному покинутому хуторі, – продовжував правитель, – її молодший брат служив у Влада пажем, і таким чином…
– Пан Богудан Змій, – пробурмотіла Дана, – Родогорський сотник…
– Він і сповістив нас, що їх схопили, – рівно мовив Повелитель, – хлопчиськові вдалося втекти… Ті ішторнійці були розвідувальним загоном – війна почалася раптово, як завжди на Прикордонні. Ми з Вартиславом спізнились… Влад вижив, але зостався таким, яким ви його знаєте, панно… Вона не вижила… Може і на краще… Коли я побачив Богуславу… востаннє, я не пізнав її…
Дана питань не задавала. Оповідки про звірства ішторнійських вояків вона чула змалечку. І пан Влад… Бідний пан Влад… Бідолашна Богуслава…
– І тоді, – продовжував Святослав, – я зробив злочин проти роду. Я, єдиний син Святополка і спадкоємець трону, дочекавшись битви, став у лаву бойового Аркану… Без потреби – відважних, котрі бажали загинути за рід свій тоді було задосить. Я не мав права йти на вірну погибель – до лави ставили лише тих, хто мав синів, я став туди під маною.
– Єдиний, що вижив, – прошепотіла Дана, – я чула про це… Але не знала, що…
– За півгодини бою я прожив майже весь відпущений мені вік, – знову пролунав тихий голос правителя, – мені пощастило, що на мене опісля битви наткнувся волхв з Ігворри, котрий міг зціляти… Мій батько… Одним словом, коли я повернувся до Боговлади, то з його наказу написав листа до сестри Вартислава, і вона мені відповіла….
Дана сьорбнула вихололого настою. Їй було до сліз шкода Повелителя, але вона все ще не розуміла, до чого тут її з Вогнеданом заручини.
– Конвалії я вдягнув персня перед Війною Стихій, – знову заговорив правитель, – навіть вона не знала, що я приречений. Батько до того часу вже помер – відкрилася рана від отруєної стріли, котру він отримав при взятті Сейвігуру, і навіть цілителі… Коли Конвалія завагітніла, я молив Богів, щоб це був хлопчик… Спадкоємець… Вогняний Ящер… Тоді я міг би спокійно відбути до гаю, де спочивають пращури. Вона народила сина на світанку Великої Ночі, коли по всьому Данаділу палали священні вогнища… Народила Вогнедана… А через місяць я пішов з нею та немовлям до провидиці Срібляни… Я не говоритиму вам, всього, що я почув, але й те що скажу – є державною таємницею. «Вогнедан, – мовила Срібляна, – буде останнім Повелителем вільного Ельберу».
– Тобто за його правління, – вимовила Дана, – буде якась страшна війна, котра і…
– Можливо…, – сказав Святослав, – пророцтва є річчю туманною, і не одразу… Там ще говорилося про велике кохання, яке буде причиною зради, і не тільки… Конвалія не витримала цього… Вона згасла, як мандрівний вогник. А я живий і досі… На травах і настоянках, котрі приймаю щодня… На силі двох цілителів, котрі завжди поряд зі мною. Моє тіло ледве утримує вагу мого духу… Я мав би померти ще шістнадцять літ тому. Шістнадцять років Ельбером править мрець…
– Мій Повелителю, – мовила дівчина, оговтавшись, – ви наважилися боротися з судьбою… Долю можна змінити, але… Якщо Вогнедану судилося щось жахливе, то дайте ж йому можливість до того часу жити в любові і мирі.
– Якби це пророцтво стосувалося лише мого сина…, – сказав Повелитель, – тоді… Срібляна визначила строк… До того строку я не маю права вмирати. Я сам зустріну ту біду, якою б вона не була. А щодо Вогнедана… Я занадто суворий з ним для його ж блага. Майбутнє у нього таке, що він буде згадувати свої теперішні біди як найщасливіший час свого життя. А ви, мила панно, є його коханням, отже… Якщо ви не послухаєте мене, і не обмежите спілкування з моїм сином по власній волі, я розділю вас не змигнувши оком. І, думаю, вам не треба нагадувати про те, що державні таємниці ви не маєте права повіряти навіть Вогнедану. Ви вільні, панночко. Мені час приймати ліки.

***
Вогнедан вже давно не відчував аж такої радості…
За останні півроку він забув, що таке звичайна дружня розмова. Чорногорці, його родогорські колеги, були відважними воїнами і гарними приятелями. Але серед своїх боговладців він неначе відпочивав душею.
Дослухавши оповідку про панича з Квітану, котрий поїхав відпочивати на води, а потрапив у сутичку з розбійниками з-за гір, юнак глянув туди, де мала сидіти Дана, і аж похолов, не уздрівши дівчини.
«Образилася, – подумав, – подумала, що забув за неї в колі друзів… Образилась і пішла.»
Він теж піднявся, залишивши Воїслава плести ще якусь оповідку, і мовив:
– Зустрінемося ввечері, милі браття.
Йому відповіли в різнобій, але не суперечили і не умовляли зостатися. Знали, що марно.
В будиночку пані Лілеї юнак знайшов лише обох пажів. Вони вже знали ім’я переможця, нехай і прибране, і привітали його з перемогою.
Панна Дана не приходила… Почувши це, Вогнедан ледь поблід. Він підрахував, що найближчий пором до Грона відходить аж по обіді, отже…
Та речі дівчини були на місці, а Ізгліян у стайні. Юнак спустився у гарнесенький садочок панни Лілеї, до якого майже не торкнулася осінь – настільки тепло було цієї пори на Сіллоні – і тут згадав…
Боги Ельберу, як він міг забути… Оповісник, ну звісно ж… Дана, його мила Дана, відважна й нерозважна, зараз сидить перед його батьком… Виповідає прохання… Ну для чого він дозволив їй… Вірніше – не заперечив. Справа ця безнадійна від самого початку. Татко прикриється словами про державне благо, та ще і якось образить суджену. Холодно і розважливо. Дасть їй зрозуміти, що вона не пара принцу, хоч і опальному.
А он і Дана в своєму вояцькому вбранні. Іде, опустила голівоньку…
Лють заливає розум Вогнедана. Родова лють Вогняних Ящерів.
– Що він тобі зробив? – кидається юнак до судженої, – що зробило з тобою це… чудовисько?
Очі Дани вологі від сліз, але відповідає вона несподівано:
– Не смій так говорити про Повелителя!
– Що він тобі сказав? – допитується Вогнедан, – що, кохана?
– Багато чого, – мовить дівчина, заспокоюючись, – я його зрозуміла, і пробачила йому, але нам від того не легше, мій коханий. Наше занадто сильне почуття стривожило Повелителя, і він збирається перевести мене до Зелеміню.
– Тебе? – непорозуміло питає Вогнедан, – чому тебе, а не нас з Воїславом?
– Мабуть тому, – говорить Дана спокійно, – що в чужій провінції мені ніхто не надасть додаткової відпустки, як це зробив мій батько-сотник.
– І чим він пояснює таку…? – запитує Вогнедан, – таку навіть не жорстокість – свавілля?
– Єдине, що я можу сказати, – відповідає дівчина, – це те, що Повелитель вважає, що ти, ставши правителем Ельберу, приведеш країну до погибелі… І не останню ролю в цьому зіграють порухи твого серця… Повелитель хоче, щоб ти або задавив у собі почуття, взявши приклад в цьому зі свого батька, котрий у юності…, але це не моя таємниця. Не знаю, що з цього вийде, бо ви, мій суджений, зовсім не схожі на рахівницю…
– О, це пророцтво Срібляни, – говорить принц, миттєво зрозумівши, – воно убило мою матір, а нині убиває мене… Ні людина, ні дивний не повинні знати майбутнє, а тим більше таке, що не залишає надії. Я хотів, коли закінчиться строк заслання, дізнатися більше про пророцтво у самої Срібляни, а тоді, якщо не можна буде полягти з честю на війні, самому покласти край своєму нікчемному життю, і тим позбавити Ельбер загрози. Але з’явилась ти, і тому…
– Я не зможу жити, знаючи, що поміж нами – весь Ельбер, коханий, – стиха відповідає дівчина, – я, звісно, можу полишити службу, але правитель знайде ще який то спосіб розлучити нас. Можливо, те, про що ти сказав – це єдина можливість зостатися поруч.
– Самогубство удвох? – спитав Вогнедан ледь розгублено, – про таке не чули вже з півсотні літ… Останніми закоханцями, котрі обірвали собі життя, були пожиттєвий шляхтич Миросвіт Лановий та його подруга…
– Її звали Яблунька, – пригадує Дана, – Яблунька Яблуновська… Вони занадто боялися майбутнього, в якому юна тілом жона житиме поруч з постарілим кругловухим…
– Подібних випадків було декілька, – сумно всміхнувся Вогнедан, – що характерно – жодна людська дівчина не потягнула за собою коханого до дубового гаю вічної молодості. Тільки чоловіки… Я не є аж таким себелюбцем… Я не хочу брати тебе з собою…
– Але я сама згадала про це, – різко мовила дівчина, – це є моїм власним вибором. У наступне життя ми прийдемо обіруч, і тоді нам уже ніхто не стане на заваді.
– Може виїхати до Шорроги? – спитав Вогнедан, – або на острови?
– Я не хочу покидати Ельбер, – відповіла Дана жалібно, – мені насправді легше вмерти.
– Я подумаю над цим, – пробурмотів Вогнедан, – а нині відпочинь, кохана… І дай мені цю прекрасну гілку… Я хотів подарувати її тобі, але…
– Але що? – спитала Дана, вивільняючи гілку з волосся.
– Я маю придбати щось важливіше, – відповів Вогнедан.
Змучена безсонною ніччю і напругою останньої доби, Дана проспала і бал, і наступну ніч. Крізь сон вона чула музику на вулицях, за завісками мигало світло ллєолів… Коли ж отямилася, то за вікном був білий день.
Вогнедан очікував її пробудження, бо майже одразу постукав у двері. Веселий і погідний, з якимось мішечком у руці.
– То була чудова гілка, – сказав, – я так і уявляв її на комині над нашим спільним ложем… Але довелося продати її князю Владу разом з отою вазою, щоб купити нам, кохана, шлюбні персні, гідні принца Ельберу та його нареченої.
Юнак витрусив з мішечка на руку два перстеники, зроблені з того ж вічного металу, що і його флейта. Коштували вони дорожче від золота, і Дана аж здивувалася, як Вогнедан спромігся відшукати таке диво у маленькому містечку на острові.
– Яка краса, – мовила Дана, роздивляючись візерунок на поверхні перстеника, – як тобі вдалося…?
– Чого не зробиш задля любові, – озвався принц, – звісно, довелося пошукати. Але це – справжній зоряний метал. Не знаю, коли їх було виготовлено, але торговець присягався, що я є їхнім першим покупцем. І останнім, сподіваюсь… Щоб не сталося – вони зостануться при нас.
– Скільки у нас є часу? – спитала Дана діловито.
– О, не так уже й багато, – мовив юнак, – виїжджати з Сіллону ми маємо за три дні… А втім, ти можеш отримати наказ про переведення й раніше – мій батько є швидким на вчинки.
– Три дні – це вічність, – сказала Дана, – і де ми її проведемо?
– Вічність на березі моря, – сказав Вогнедан мрійливо, – у наметику кольору помаранчі… Трохи росавського вина і тиха музика… Вночі нам світитимуть ллєолі, а вдень з нами говоритиме море. А потім ми просто заснемо… Я купив не лише персні, але й лоянського зілля. Людину воно вбиває одразу, а ми згасатимемо поволі, наче вуглинки у вогнищі. Але без болісної агонії, яка робить смерть некрасивою.
На личку Дани з’явився ледь помітний вираз зловтіхи.
– І ми доведемо, – сказала вона, – що можна змінити долю. Повелитель бореться з судьбою, що ж, ми полегшимо йому борню. Як легко зробити когось одного винним у біді, що насувається…
– Можливо її і не станеться, отієї біди, – сказав Вогнедан з надією, – пророцтва є такою слизькою річчю… Ти чула історію про одного астеонського вождя та його корабель?
– Батько оповідав, – мовила дівчина, збираючи свою торбину, – відьма напророчила відважному воїну, що цей корабель стане причиною його погибелі. Він полишив гордого «звіра морів», так бо астеонці називають свої кораблики, на березі, і вийшов в море на іншому судні. А через кілька літ прийшов подивитися на покинутий дракар, що лежав на піску, і пошкоджений припливами корабель розсипався вдрузки. Вождя убило щоглою, котра…
– А не послухав би відьми – плавав би й досі, – засміявся принц, – зрештою, давай дивитися на все, що станеться, як на ще одну пригоду. Ти зібралася, люба? Ходімо, я лише віддам Войкові доручення для Воїслава… Він має подбати про Світляна, коли…
– Як це перенесе Воїслав, – мовила зажурено Дана, – а бідолашний Світлян, що він робитиме без свого володаря…
– Ти забула про пана Дзвенислава і неньку Лаванду, – сказав Вогнедан, – ми обидва когось залишаємо…
Войко прийняв листа з суворим наказом віддати його пану Воїславу не раніше як увечері третього дня їхньої відсутньости.
– Скажеш Дракону, – наставляв Вогнедан, – що ми з панною Даною одружуємося, і тому… Ми не бажаємо, щоб нас тривожили хоча б цей короткий час.
– Здорово! – радісно мовив Войко, – а чи буде дозволено нам зі Світляном приготувати належні дари до вашого повернення?
– Тільки найскромніші, – зітхнула Дана і від серця цмокнула хлопчиська у неслухняний вихор волосся на завжди розкошланій голові.
Воїслав ще не повернувся з балу, тож закохані з ним не попрощалися. Може це було й на краще – обидва не вміли прикидатися і зображувати нічим не затьмарене щастя.
Півдня Вогнедан зі своєю подругою їхали піщаним берегом заливу, поки, нарешті не вибрали чудову місцину для останнього відпочинку. З одного боку скеля обривалася в воду довгим виступцем, схожим на спинку гостровухої кицьки, з другого маленький пляжик теж було затулено обточеними морем валунами. Високий берег за спинами, порослий виткими травами, був гарним тлом для обіцяного Вогнеданом намету з помаранчевого шовку. Коням теж знайшовся притулок – звільнені від сідел Ізгліян з Воронком мирно поскубували траву біля того місця, де берег різко підіймався вгору.
Вогнедан подбав про все. Він встановив наметика, видобув з кошика заварничок, дві чашечки, блюдечка, таріль для фруктів… Дані раптом смертельно захотілося їсти, і її бажання тут таки було вволене. Хлібчики з сиром вона поглинула аж з навіть непристойною поспішністю, ну а фрукти вже їла не поспішаючи, потроху куштуючи росавське вино з витворних келишків.
А потім було море… Дивно важка, незвична вода… Дивна легкість тіла у тій воді… Сонце, що поволі ховалося за високим берегом… І ллєолі… Світляки одразу збиралися там, де перебували дивні, що й породило розповсюджену думку про те, що ці комахи мають якісь зачатки розуму.
Вогнедан не забув навіть тонесеньке укривало, в яке Дана могла загорнутися опісля купання. Про те, чим закінчиться цей відпочинок біля моря вони навіть не згадували. Просто щиро забули так, як не думають воїни Гнівного Сонця про те, що станеться з ними опісля Аркану.
– І скажемо замовляння, – говорить Вогнедан, – прикличемо предків у свідки нашого шлюбу. Боги є милосердними до нас, вони дали нам можливість скористатися останніми теплими днями для шлюбного усамітнення.
– Мені ніколи ще не було так гарно, – відгукується Дана. В одній руці у неї половинка яблука, в другій – келишок вина. Особливо цікавий світляк залетів до намету і причепився кігтиками до опори. Його мінливе світло робить намет схожим на великий яскравий помаранч.
– Душі пращурів, – починає Вогнедан стиха, і Дана обережно ставить келишок на таріль, й простягає до коханого долоні, змикаючи руки.
– З дубового гаю – шепоче вона.
– Гляньте на нас нині, – продовжує юнак звичаєве замовляння для пошлюблених дивних,
– Хай Боги вирішать, – вимовляє дівчина, зовсім забувши, що у їхнього шлюбу немає майбутнього,
– Хай вони визначать… – шепоче Вогнедан теж про все забувши,
– Кому з вас зійти у Яву…
– Кому відродитися в славі…
– Ми є чистими…
– І духом і тілом…
– Ми творитимемо…
– Притулок для душі неявної…
– Ми чекатимемо …
– Їхнього вибору…
– І вашого приходу, – закінчує Дана, і Вогнедан усміхається до неї в мінливому світлі заблуканого ллєоля.
Юнак знімає з шиї срібного ланцюжка, а з пальця – заручного персня. Знову вішає перстеника на ланцюжок, і Дана побожно подає йому свого.
Два перстеники на ланцюжку Вогнедан передає дівчині. Вона вдягає ланцюжка на шию, замикає застібку.
– Якби ми до того дожили, – шепоче, – я віддала б їх нашому сину…
– О, так, – погоджується юнак, – я не отримав їх з рук неньки, бо втрата… Але перстеники зберегла для мене пані Воїдана, за що я їй від серця вдячний.
Місце заручних перснів займають шлюбні обручки з зоряного металу. Вогнедан розгортає скатане у трубку тяжке укривало – постіль двох закоханих… Але Дана пропонує спершу піти до моря. Купання вночі, що може бути кращим…
– О, «я присягав при блиску зір…» – всміхається принц, дивлячись на дівчину, котра на морському березі простягає руки до предківської зорі, – Боги мої, ніколи не думав, що мій шлюб буде таким красивим… Панна Чаяна, яку хотіли зі мною одружити, є настільки пристойною, що…
– Не слід ганити бідолашну дівчину, – відгукується з берега Дана, скидаючи запинало, – вона ніколи не дізнається про те, як непристойно чудово одружитися проти волі всіх і вся, і навіть отримати за це милість Богів у вигляді теплого моря восени… Ви йдете купатися, мій володарю?
– О, так, звичайно… А моя панна ще не забула Місячне озеро?
– Ні, – входить у воду Дана, – не забула…
Вона вже пливе, і Вогнедан наздоганяє її як і того разу – нечутно.
– Говорять, – шепоче, – що там, під зорею Сіллон ми були рибами… Рибами з моря, що вийшли на берег і отримали розум, але втратили легкість… О, ця солона вода…
– Я напевне була «морською стрілою», – охоче погоджується Дана, – а онде і вони…
Великі морські теплокровні, чорні зверху, білі знизу вистрибують з води у місячному світлі.
– Хіба на Еллоні водилися подібні істоти? – питає Вогнедан, – в сувоях з тваринознавства немає згадки…
– Уявімо, що водились, – сміється дівчина, – уявімо, що ми там…
Вони пливуть до берега і підводяться з води, наче повернувшись з глибин всесвіту до рідного дому.
– Дозвольте, кохана, – мовить Вогнедан і бере на руки свою подругу, що пахне морем і водою.
Шовковий намет схожий на велетенський помаранч… Так близько його очі… І Дана нарешті наважується притулити до вуст шорстку правицю, вкриту білими шрамиками.
– Ця тиха вода, – шепоче Вогнедан, – тиха вода, що зриває греблі… Тиха вода, що йде пробоєм… Моя тиха вода…
Два дні пройшли непомітно.
Вони майже не розмовляли, зливаючись з морем, вітром і одне з одним. Звуки Вогнеданової флейти говорили про сповнений щастя дух її володаря. Дана слухала музику, тихо умліваючи від захвату. А за наметом форкали коні, пущені гуляти вільно – єдине нагадування про зовнішній світ.
А потім раптово прилетів прохолодний вітерець з моря, і сонце заховалося за хмарами. Кошики з їжею спорожніли, а останні краплі росавського закохані допили ще увечері. Потрібно було або повертатися, або…
– Може все таки повернемося, кохана? – спитав Вогнедан, – і віддамося на волю Повелителя… Мені шкода твого батька, і своїх приятелів, а особливо Воїслава… А ще мені жаль явного світу, в якому ми не добули належного строку…
Дана задумливо дивилася на світло ллєоля. Вона теж вагалася. Ельберійці вважали, що кожна особа має право відійти з явного світу, якщо подальше життя несумісне з честю. Глухий кут, в яке потрапило їхнє кохання, здавався непоборним, але може лише здавався… Якийсь інший вихід… Наприклад – втеча… Не за межі Ельберу – життя поміж незмінених лякало Дану своєю грубістю і варварством, навіть, якщо це варварство рядилося, як у Ішторні, у пишні одежі і прикривалося словами про любов до ближнього та милосердя до вбогих.
Потиху вибратися з острова… Заховатися десь у глушині квітанського лісу… Збудувати дім…
Дана зітхнула. Все життя їм не просидіти у хащах. Мани накидати не вміє ні вона, ні Вогнедан… А їх шукатимуть, і хтось та помітить в найближчому містечку, або селищі двох юних дивних, схожих на описи, які розішлють по всім судам Ельберу… Синьоокий юнак з темним мов ніч волоссям… При ньому іменний клинок «Пелюстка вогню»… Дівчина в чоловічій одежі… Очі… як там… кольору стиглих вишень… Говорить з чорногорською вимовою…
Та й чи не набридне Вогнеданові усамітнення? Чи не затужить він за Боговладою і приятелями ще сильніше, ніж у Чорногорі?
– Якщо ти хочеш повернутися, – відповідає вона нарешті, – то я зроблю те саме…
– Почекаємо сходу сонця, – говорить Вогнедан, – я хочу побачити його промені…
І знову торкається вустами вуст коханої.
– Ти моє сонце, – шепоче дівчина, і відповідає їй ніжний голос:
– Моя тиха вода…
Щез з намету світляк, полетівши кудись на спочинок… Поволі підіймається з моря багряна куля…
Та гострий слух Вогнедана вловлює тривожне іржання їхніх коників від схилу, на якому вони блукають неприв’язані… І таке ж іржання у відповідь.
– Так скоро, – прошепотіла Дана, – так скоро…
Їх мали похопитися лише увечері, бо саме тоді Войко повинен був доручити листа Воїславу. До того паж мав лише сказати, що молода пара усамітнилася для взяття шлюбу… А отже – це посланці від Повелителя, який відішле сина до Чорногори, а його молоду дружину – на Зелемінський кордон.
– Коханий, – наважується Дана, – де те, що проведе нас на росяні луки потойбіччя?
Видобуває з кишені акуратно складеного вбрання пласку коробочку Вогнедан. В ній дві кульки з пряним різким запахом.
– Рушаємо? – питає.
Все ближче вершники… Юнак уже чує їхні голоси. Кулька має гіркуватий смак чужинецьких трав…
– Візьміть мене за руку, мій володарю, – шепоче Дана. Її вуста теж мають присмак лоянського зілля, – візьміть міцно…
Поволі згасає в очах сонячний диск… Він наче в рамі – у наметі відхилено запону. Втім, це зараз байдуже… Дана вже спить… Дана загорнена в розшите тонесеньке покривало… Данине волосся розметалося на посланні живою хвилею… Дана…Дружина… Кохана… «Достатньо бути просто відважним…»
Темна постать затуляє сонце… Чийсь голос… Знайомий… Ніяк не згадати…
– Вогнедане! Що ви накоїли! Вогнедане!
– Це, – ледве вимовляє Вогнедан, – наше право. Розкажіть про це Його Ясновельможності…
Він нахиляється до Дани, вбираючи очима знайоме ніжне личко, на якому нема і тіні страху. І падає поруч, просто в її розпущені коси.

***
Воїслав був задоволеним і зляканим водночас.
З одного боку – він встиг вчасно, щоб запобігти самогубству… О, він здогадувався, що молодята можуть вчворити щось таке. Особливо після того, як йому оповів знайомий гридень, що Повелитель довго розмовляв сам на сам з красунею в кунтуші чорногорського прикордонника…
Веданг все ще вагався… Те, що закохана пара щезла на три дні десь на березі заливу було нормальним. Провести першу шлюбну ніч в будиночку пані Лілеї, це було якось… Звичайно, такому витонченому піїті, як Вогнедан, були потрібні зорі, і сонячний схід і нічні купання в завмерлій під тими зорями воді.
Але юнака насторожила ота записка, передана йому Войком з усією пошаною… Вірніше – прохання відкрити її увечері третього дня. Не раніше і не пізніше… Для чого б це? Невже він, Воїслав, є дурнем і не зрозуміє, що молодята усамітнилися для кохання і не хочуть, щоб їх тривожили принаймні три дні і три ночі…
Ввечері другого дня Воїславова тривога дійшла до краю. Він прикликав Світляна і почав розпитувати його, по яких крамничках ходив його володар перед своїм від’їздом.
Світлян, сумлінно, як все, що він робив, перерахував, куди вони заходили з паном Вогнеданом… Крамничка делікатесних вин… Крамничка солодощів… Фруктова крамничка, там йому, Світляну, окрім всього іншого було куплено солодких слив і родзинок… Крамничка золотника, де володар вибрав два чудових персня… Крамничка тканин, де було придбано гарнесенького намета з жовтогарячого шовку, а також кілька укривал… Крамничка травника, куди його, Світляна, не було допущено, а звелено було очікувати надворі…
Воїслав вже йшов вуличкою сонного містечка за Світляном, котрий впевнено дріботів попереду. Крамничка травника… Не зілля ж проти вагітності придбав там його друг для молодої дружини – дивні часом очікували дитини і по кілька літ сумісного життя. А отже… Ні, потрібно перевірити.
Крамаря він підняв просто з ліжка. Це був сивий уже кругловухий, який аж трохи злякався несподіваного відвідувача. Та й то – Воїслав чудово знав, який вигляд у темряві мають оті багряні вогники в його очах… Особливо під час хвилювання.
Травник пригадав Вогнедана – таке лице було важко не запам’ятати. Та й просив покупець не засіб від головного болю. Юнак сказав, що вирішив піти з життя разом з нареченою. Знаючи звичаї, крамар навіть не намагався відмовляти красеня-дивного. Що він йому продав? Дві кульки лоянської отрути. Цим можна вбити з десяток людей, але покупець був дивним, і тому…
Чи є протиотрута? Звісно є… Проти кожної дії є своя протидія… Але молодий воїн напевне спізнився – юнак придбав оті кульки два дні тому, а отже…
Воїслав тут таки, перед очима у переляканого старого, зірвав печатку з Вогнеданового листа.
– Шукайте протиотруту, – звелів різко, – і якнайшвидше.
Поки старий зі свічею в руці нишпорив по запашним полицям своєї крамнички, Воїслав швидко пробіг очима листа при світлі другої свічі, яку тримав нажаханий Світлян.

«Милий брате Воїславе…
Коли ми їхали сюди з Чорногори, то
«Мою нікчемну долю нагадали
Мені плоди,
Залишені в полях
Осіннім буревіям
На поталу…»
І саме таким нині є стан мого духу.
Повелителю мало того, що він кожну мою похибку, навіть не похибку, а звичайну юнацьку необережність зводить трохи не до рівня державної зради. Йому мало того, що мене звинувачено несправедливо у заздрості до особи, котра не варта власних вух – Повелитель хоче відняти у мене Дану, єдину дівчину, котру я хотів би бачити біля себе до кінця життя.
Дана, «достатньо відважна», і милостиво погодилася розділити зі мною кохання і погибель. Щоб зостатися разом нам потрібно або все життя ховатися від мого батька, або померти. Ховатися нам не дозволяє гордість, отже…
Тобі буде боляче, я знаю… Але твій принц наказує тобі зостатися і бути вірною опорою для сина Білої Ружі, буде такий з’явиться на світ. Подбай про Світляна – це дитя має занадто чуле серце… Візьми його до себе на службу, аби він не розлучався з Тополиною: твій Войко є його другом, і тому…
Зостаюсь до скону твоїм братом.
Вогнедан.
До речі… Я бажаю, аби для нас з Даною склали спільну краду. Ми рушимо на південь берегом заливу, нікуди не звертаючи. Знайти нас буде легко… Будь ласка, подбай про те, щоб це сталося швидше, поки наші оболонки ще будуть красивими.

– Знайшли? – спитав Воїслав у старого, силячись на спокій, – скільки?
– Потім, – пробурмотів крамар, – мій пане, а чи варто? Звичай…
– До біса! – викрикнув Воїслав, – за мною, Світляне!
Цілитель з Храму Семи Морів, якого Веданг також витягнув з ліжка, зібрався миттєво. Він тут таки віддав служці наказ приготувати коней, ноші і виїхати слідом за ним. А сам помчав в ніч разом з Ведангом. Світлян сидів у нього за спиною, а Войко, котрий наздогнав Дракона біля храму, вчепився в пояс Воїслава.
Веданг добре знав Вогнедана і сподівався, що він дочекається світанку. Або і відкладе самогубство на вечір, аби достатньо насолодитися на останку денним світлом і морем. Жрець на запитання де на березі є якесь особливе місце, сповнене чарівливості, сказав, що таких місць декілька, але найбільше підходить для самогубства вдвох заливчик Сплячої Кицьки, прозваний так за те, що скеля біля нього нагадувала кошеня, котре лежить мордочкою у воді.
– Там затишок, – доносився до Воїслава голос цілителя, – спокій і тиша… Років з п’ятдесят тому там померли в спокої двоє закоханих – пожиттєвий шляхтич з Ведангу і шляхтянка з Данаділу. Взагалі майже всі відомі самогубства удвох сталися на нашому острові.
– Авжеж, – пробурмотів Дракон, – тут красиво…
– Мій пане, – знову гукнув цілитель, – а чи варто?… Зрештою, це їхнє право…
– Він не має права, – крикнув Веданг, давлячись слізьми, – бо він – Вогнедан Данадільський…
Питань цілитель більше не задавав. З-під кінських копит летів пісок…
– Заливчик он за тими валунами! – крикнув цілитель, – праворуч… Обережно!
Десь заіржав кінь… Йому відгукнувся ще один.
– Вони були верхи? – спитав цілитель, – там коні, отже…
Об’їхавши валуни, Веданг побачив дійсно чарівливу місцину. Коні на галявинці… Ближче до моря піщаний пляжик… Скеля, схожа на гостровуху кицьку…
І намет з помаранчевого шовку…
Воїслав втямив, що спізнився, як тільки побачив обличчя друга. Біле-біле, ще страшніше, ніж тоді, коли він лежав поранений в Родогорі. Дана в розшитому покривалі… «Скажіть про це Його Ясновельможності».
Хвала Богам, що він взяв з собою цілителя…
Той не розгубився, а взяв у Воїслава слоїк з протиотрутою, яку дав Ведангу старий крамар, і вигнав юнака з намету.
Обидва пажі, забувши про стриманість, не плакали навіть – тихо скиглили. Войко картав себе, що побоявся сунути цікавого носа у того сувійчика, Світлян – за те, що не задумався над тим, від якої це хвороби його володар купує трави, коли є цілком здоровим, сам Воїслав же обзивав себе неприторенним дурнем за те, що не відкрив листа одразу, начхавши на непристойність цього вчинку.
Цілитель вийшов з намету за годину, котра здалася Воїславу вічністю. Виморений так, наче мостив камінням дороги.
– Зараз приїдуть служки з ношами, – сказав, – і перевеземо їх до храму. Там шпиталь, і є ще кілька чоловік, котрі зціляють силою. Ну, і травник теж потрібен – очистити зіллями їхні тіла.
– Виживуть? – впрост спитав Дракон.
– Повинні, – мовив сіллонець, – тільки навряд чи вони нам будуть вдячні за порятунок.
От саме це якраз і хвилювало Веданга, котрий тепер і ночував у шпиталі. Про подію він сповістив Повелителя особисто. Святослав вислухав його з кам’яним лицем і скинув рукою – йди.
Вдячності від Вогнедана, звісна річ, він не дочекається. Рівно, як і від Дани, котра явно почула від Повелителя щось таке, після чого і наважилась на самогубство.
Може й насправді він даремне втрутився? Священне право… Право на вибір… Право на смерть. Цим правом винагородили ельберійців Боги. Якщо незмінені, згідно їхньої віри, мусять існувати, навіть якщо їм доводиться плазувати в багнюці, і, під загрозою пекла, не повинні помирати з власної волі, то синам Ельберу це дозволено. За однієї умови…
Якщо подальше життя несумісне з честю. Інакше загибель від власної руки вважається боягузтвом.
Він, Воїслав, наважився вирішувати за друга жити тому, чи вмирати. Ох, не похвалить його за це Вогнедан…
Вогнедану ж дійсно було тяжко…
Він отямився вже другого дня і перш за все спитав про Дану. Почувши, що й вона жива, ледь заспокоївся – поки що разом.
Але як же юнаку було огидно навіть думати про те, що сталося. Він гнав з голови думки, але не міг заспокоїтись.
Не дали навіть померти… Врятували як нервову панночку, котра ковтає якесь зіллячко з надією на те, що це встигнуть помітити…
Відмовили у єдності з дружиною навіть у смерті… А у житті – розділять, як розітнуть мечем.
Він не питав, як їх знайшли… Зрештою, чи не все одно… Навряд чи Воїслав торкнув печатку раніше строку… Можливо за ним стежили, можливо розпитали крамаря, можливо про щось здогадався Світлян… Можливо…
Юнак лежав на ложі, і згадував дні і ночі на березі заливу. Хвилина за хвилиною. Коли до нього заходив служка, питав лишень – як там Дана… Відповідали йому завжди – все гаразд… Може і не все було гаразд – хто ж скаже правду.
Коли він став потроху зводитися на ноги, цілитель сказав, що Повелитель бажає його навідати.
– Скажіть Його Ясновельможності, – відмовив юнак, – що я не бажаю його бачити. Нехай вирішує мою подальшу долю письмово, я підкорюся будь-якому вироку.
Наступного дня він спромігся вибратися з кімнатки де лежав і трохи пройти по коридору, заглядаючи у двері. Це були ті самі кімнати, в яких перед змаганнями медитували учасники. Дану Вогнедан побачити не встиг – упав непритомним, і його знову віднесли до його помешкання.
Воїслав не з’являвся йому на очі, і Вогнедан запідозрив, що це милий брат силоміць видер його з обіймів смерти. Інакше приятель уже сидів би біля нього.
Найближчий друг – і той зрадив… Що у нього залишається… Дана…
– Достатньо бути просто відважним, – вимовив він і усміхнувся.
Батько таки прийшов. Сам, без супроводу. Вогнедан якраз прогулювався від віконечка до ліжка. Ходити було потрібно – десь на нього чекала Дана.
– Як ви себе почуваєте? – спитав Повелитель. Юнак повернувся до нього обличчям. Мовчки подивився, як батько граційно присаджується на кріселко, і продовжив ходити.
– Дякуючи вам – незле, – відповів нарешті, – я вдячний за турботу і лікування.
– Мені шкода, – вимовив Святослав, – що нещасний випадок…
– А, – ледь всміхнувся Вогнедан, – ну, звісно ж… Нещасний випадок… Ми прийняли ті заморські кульки за ласощі… Все в межах пристойності. Хвала Богам, що нам вдалося вижити. Чи може – тільки мені? Вже кілька днів я марно намагаюся побачити свою дружину…
– Панна Дана жива, – мовив правитель тихо.
– Пані Дана, – виправив син, – моя пані Дана… Моя перша дружина і, сподіваюсь, остання… Мій Повелителю, вам мене не зламати. Я ваш син – вмістилище такого ж грізного духу. Аби ми були людьми, та ще й незміненими, я міг би відстоювати своє щастя іншими засобами… Але ми є дивними з Ельберу, і я не вийду за межі, заповідані Богами.
– Ви мені погрожуєте? – тихо спитав Повелитель.
– Я вас ненавиджу, – відповів Вогнедан, – але не погрожую. Погрожувати вам – загрожувати Краю. Вам не вдасться оголосити мене божевільним, або зрадником. Якби я виріс таким поганцем, як Лемпарт – ви напевне б зраділи, бо тоді мене можна було б позбутися не порушуючи пристойності.
– Сину…, – якось безпомічно вимовив Святослав.
– Хіба у вас є син, правителю? – насмішкувато мовив юнак, – я сумніваюся в цьому… Ви пожертвували своєю дитиною пророцтву, як астеонський варвар своїм кораблем… Тільки ви можете приходити дивитися на те, що від мене залишилося, не ризикуючи життям.
Юнак відвернувся до віконечка і довго дивився у храмовий дворик. Коли повернувся знову, батько вже пішов.
Воїслав прийшов увечері. Очей він не підводив, і Вогнедан одразу ж зрозумів – не втримався… Прочитав…
– Що ти зробив? – спитав він стиха, – для чого?
– Ти не маєш права, – мовив Веданг, – просто не маєш права. Це втеча, милий брате…
– Ти зате маєш право вирішувати за мене? – мовив Вогнедан холодно, – гаразд… Коли я одужаю – то нам буде потрібно з’ясувати наші права за допомогою зброї. Не до першої крові, мій Драконе… На смерть. Мені байдуже – одним поєдинком більше чи менше.
– О, – мовив Воїслав, – в такому разі… Ти добре знаєш, що я не зведу на тебе руку…
– Зведеш, – мовив принц батьковим крижаним голосом, – якщо захочеш зберегти голову. А поки що… Де моя дружина?
– В цьому ж шпиталі, – сказав Дракон поспішно, – ти просто не зміг дійти… Про неї дбають… Повелитель приставив до неї цілительку…
– Я вдячний Повелителю, і вже виповів йому свою вдячність, – сказав юнак, – як вона себе почуває?
– Ще не піднімалась з ложа, – мовив Воїслав, – але притомна і питала за тебе.
– Це добре, – вимовив Вогнедан, і вперше в його голосі щось здригнулось, – принаймні, мені не доведеться розшукувати її в гаю дубовім. Завтра я її навідаю. Сподіваюся, що її слабкість завадить батькові відіслати її до Зелеміню принаймні якийсь час.
– Вогнедане, твій батько не є чудовиськом, – сказав Веданг, – це в тобі говорить оте потрясіння… Не треба вам було цього робити – все не так уже безнадійно… З чого ти взяв, що ви з Даною самотні у світі? Таж у тебе приятелів півБоговлади… Всі гуртом ми б щось вигадали таке, щоб і тобі, і Дані не довелося страждати в розлуці… Ману б на неї одягли, заховали б в чиємусь маєтку… та мало що ще можна вигадати… Ти ж поводив себе, наче був оточений ворогами… Я завжди захоплювався оцією крицею в твоїй ніжній душі, але чи не занадто…
Вогнедан мовчав так довго, що Веданг вже хотів потиху піти. Але принц раптово мовив стиха:
– Коли любиш – довкола нема нікого… Тільки ти – і вона… І світ є ворожим, бо стає між тобою і нею…
– Може ти мені пробачиш? – спитав обережно Воїслав.
– Я подумаю над цим, – озвався Вогнедан ще шорстко, але Веданг сприйняв ці слова за певну надію, бо усміхнувся з деяким полегшенням і здимів нечутно, як дух.
Дану принц навідав аж за два дні з дозволу її цілительки – нечутної, мов привид, жриці-срібної. Дівчина мала вигляд засмучений і радісний водночас.
– Мій володарю, – сказала вона лагідно, – можливо воно й на краще… Я говорила з Воїславом… Ми надаремне не порадилися хоча би з ним…
– Отже, я кругом винен, – сказав Вогнедан сумовито, – не порадився, поспішив…
– О, ні, – вимовила дівчина, – просто ми були такими…
– Самотніми, – озвався юнак опісля довгої мовчанки, – і забули про існування всіх, хто міг би нам допомогти… Князь Влад… Коли я продавав йому гілку, він питав, чи не може…
– Чи не може, – почувся голос від дверей, – чимось допомогти любому родичу…
Влад Пард стояв на дверях і усміхався половиною обличчя.
– Вістова Лелег, – сказав він, – можете не вставати, а то знову заплутаєтесь у сукні, чи що на вас там… Що це ви надумали, діти мої? Такої дурості давно не бувало в Ельбері.
Вогнедан мимоволі усміхнувся теж. Різкість князя Влада здавалася йому тепер цілком допустимою. З деякого часу юнак почав недолюблювати саме слово – пристойність.
– Якби, – продовжував Влад, – від нещасливого кохання добрі люди і дивні йшли з життя, в Ельбері не було б кому ховати мертвих. А тим більше, аби це робили від щасливого кохання. Ну що оце мені діяти з тобою, вістова? Всадовити під арешт разом з паном Світанком?
– Разом? – прищулилась Дана, – разом я згодна хоч і зараз…
– Діти мої, – зітхнув князь Чорногори, припиняючи жарти, – в моєму житті була одна біда, яка мені й досі сниться. Але я і то не повісився… Живу, бачите… Лякаю своїм виглядом людей і дивних… Дбаю про Чорногору… А повіситись ой як хотілося… Не мої муки мені ввижаються – загибель дівчини, яку я любив колись. Перш ніж мені почали очі виймати, я мусив дивитись, як її… А задля неї я другу найкращому поперек дороги став… Покохав… Двадцятилітній красень Влад, котрий любив свою подругу і свою гітару… Важко уявити, еге ж?
– Ви такий сильний, – пробурмотів Вогнедан, – коли ще можете сміятись… Я б такого не пережив…
– Я тоді теж так думав, – сказав Пард лагідно, – спершу мене втримало жадання помсти. «Життя без помсти осоружне…», так співається… Помститися я встиг… Тоді, в останній битві… Знаєте, як звуть мене в Ішторні? Повелителя демоном Даміяном прозвали, а мене простіше – упир Влад. Я кров’ю їхньою був залитий від голови до стіп. Полонених ми тоді не брали… Пов’язку з обличчя я зняв і йшов попереду лави… З двома мечами… Удар, розворот, знову удар… Людина переді мною руки здіймає, здається, а я її отими мечами… Богудан, мій паж, подумав тоді, що я надвередився розумом… Я і насправді сказився… Ми притисли їх в одній ущелині, ішторнійців… Невеликий такий загін – уламок битого війська. І от вони здаються… Щоправда, коли зрозуміли, кому здалися, то… Я полонених на пари поділив, а при такій рахубі приятель тулиться до приятеля… Одрухово. Звелів вивести на край провалля і кажу бранцям… «Хто погодиться другого зіштовхнути вниз, того зоставлю в живих»
– Погодилися? – спитав Вогнедан аж злякано. Його теперішні біди раптом здалися йому дрібними й незначними, порівняно з тим, що пережив колись Влад.
– Один на мене кинувся голіруч, – усміхнувся чорногорець кутиком рота. – цього сучого сина я звелів відвести набік… А решта захотіла жити. Та не вийшло… Опісля того мої хлопці добровільних катів відправили у те саме провалля. А тому, що насмілився на мене напасти, я звелів дати меча, сам дістав свої два, і… Отямився тоді, коли Богудан насмілився мене відтягти від того, що зосталося… Я того ішторнійця і мертвого… рубав.
– Батько мені оповідав, – прошепотіла Дана, – це Ущелина Три Смереки… нині її ще називають Могильною… Тільки він не говорив, що то були… ви. Він ніколи не називав імен.
– Бо все це таке огидне, – мовив князь Чорногори, – що не варте оповідей і згадок. Ось так, діти мої… Видужуйте, і не робіть більше дурниць. Я вже дійшов через вас до того, що кричав на Святослава, наче мейдистський проповідник на ринковій площі.
– Куди вас вислали? – спитав Вогнедан зацікавлено.
– Таж мене нікуди висилати, – посміхнувся чорногорець, – в Ішторні мною дітей лякають, а мандрувати світом з таким лицем… Повернуся до Ігворри, та й по всьому… Та Святослав, здається, не розсердився. Ви б, мій принце, примирилися з батьком… Не можна ненавидіти рідних. Для зненависті у нас воріженьки є…
– Я може був занадто…, – вимовив принц, – занадто нестриманим, але… Повелитель сам зрікся мене… В Помаранчевій долині в мене стріляли якісь розбишаки з мейдистських фанатиків, так вони на стрілі надряпали, що вона націлена в серце мого батька. Але вони помилилися – я не є не тільки батьковим серцем, а й просто близькою йому особою. Я не вірю, що можу стати причиною загибелі Ельберу, я можу тільки загинути разом з ним…
– А, – сказав Влад, – то ось воно як… А я все думав…
– Я сказав, – вимовив Вогнедан, – те, що не повинен був говорити, однак…
– Ви не сказали нічого нового, – мовив чорногорець, – я давно здогадувався, а Вартислав, як завжди, знає більше того, про що говорить вголос. Не вірю я в пророцтва. Вірніше – вірю, але завжди роблю навпаки. І поки що спрацьовує. До речі…
Князь Чорногори вийняв з мішечка срібну гілку з золотим листям.
– Мені вона ні до чого, – сказав, – а панні личить.
– Я не…, – почав було Вогнедан.
– Я можу зробити подарунок панні? – вкрадливо спитав Влад, – чи ви, мій принце, боїтеся, що вона в мене закохається? У вас чудові коси, панно… Ви дозволите?
Чорногорець кількома рухами вправив гілку в коси Дани замість шпильки. Відступив назад. Помилувався.
– Був би молодший – одбив би, – мовив захоплено, – а деякі молоді розумники зібралися помирати, ще й не живши. Видужуйте, панно… І ви, мій принце… Моя вам рада – поговоріть зі Святославом, поки він ще тут, на острові. Для мене, звісно, честь, що в Чорногорі служить принц Ельберу, але все таки місце спадкоємця при батьковому боці.
– О, який він…, – мовила Дана захоплено, коли Влад вийшов з кімнати, – нема в Ельбері над нашого князя.
Вогнедан опустив голову. Він не міг послухати доброї поради… Не міг пробачити. В батьковій поведінці йому ввижалася жахлива схожість з тим, що робив Лемпарт. Тільки напівкровний робив підлоту грубо й нахабно, як в отій історії з поєдинком у Владигорі, а батько… Батько теж загнав його в кут, з якого не було виходу, окрім приниження.
– Що ми будемо робити? – спитала дівчина.
– Повернемося до Чорногори, – озвався Вогнедан, – ти переведешся до Родогорської фортеці… Я думаю, що поки що до Зелеміню тебе не пошлють. А якщо щось і трапиться – накази Повелителя проходять через руки князя Влада…
Їх дійсно більше не турбували. Боговладським приятелям своїм принц сповістив через Воїслава, що усамітнився з коханою, і тому… Через Веданга ж він отримав цілий пакунок дарів від цих гідних шляхтичів, а також окремий дар від Вишеньки Ставської – гарнесенький кошик з приладдям для гаптування.
– О, наївна панночка, – зітхнув Дракон, передаючи Дані дарунка, – я ж натякав їй, що краще придбати бойового метального ножа, правильно збалансованого. Я бачив подібний у місцевих зброярів.
Пором, котрий йшов до Грона був майже порожнім. Вельможі та гості свята роз’їхалися по домівках. Вогнедан, стоячи біля бортику, думав про те, що його, напевне, забудуть у Чорногорі. В історії Ельберу був подібний випадок, коли один з Повелителів ось так забув про нелюбого сина, котрий відбував заслання у Предслава. Щоправда у того правителя синів було двоє, і тому…
Провина того опального принца була великою… Бувши сином подруги Повелителя, родом з боговладських міщанок, він не погодився з тим, що влада мала бути віддана його старшому чистокровному брату. Це був єдиний такий випадок – зазвичай сини просто виконували батькову волю.
Той юнак з роду Вогняних Ящерів, – Вогнедан пригадав собі, що звали його Ярополком, – почав збирати собі прибічників, і справа трохи не дійшла до справдешньої змови. Тодішній Повелитель вчасно зруйнував синові плани, і відправив його служити до Предслава. Під прибраним ім’ям. І заборонив за нього згадувати.
Ярополк загинув у страгійській війні вже зрілим мужем, так і не дочекавшись пробачення, або хоча б визначення строку заслання. Вогнедану нині чомусь його було шкода, хоча юнак розумів, що його родич вчинив зле, і що у інших краях за подібне страчують… Напевне, легше знати строк своєї смерті і померти, хоч і за неправе діло, аніж бути забутим і викресленим з «Гербовника».
Відігнавши від себе думки про смерть, Вогнедан змусив себе зосередитися на морі… На своєму прощанні з ним. Море дало йому щастя. Йому і Дані… Він любить море… І сподівається ще повернутися.
Світлян подав йому жменьку монеток, і трійця приятелів – чи радше, подружжя Саламандрів та Воїслав – вкупі з пажами вкинули їх у море на щастя. А у Гроні звели з порома коней і востаннє глянули на обриси острова Сіллон.

***
В Родогорі ж не змінилося нічого.
Все та ж фортеця, те ж містечко… Та ж сливка у кадовбі, акуратно закутана паном Радиславом від холодного гірського вітру… Все той же пан Богудан Змій, котрий прийняв Данине прохання про службу разом з чоловіком і написав повідомлення про це сотнику Дзвениславу.
Дана теж написала батькові ніжного листа. Потрапляти йому на очі нині вона не хотіла, бо не могла брехати… Щастя не було. Їхня з Вогнеданом любов переживала нині скрутні часи. Юнак соромився сам себе, свого вчинку, того, що його врятували… А вона була з ним поруч як свідок, як живе нагадування про пережиту ганьбу.
Хвала Богам, що про невдале самогубство знали, якщо не рахувати Трьох Драконів, лише Воїслав та малі пажі. Всі троє тримали язики за зубами, і дівчина сподівалася також, що троє вельмож теж зберігатимуть таємницю з необхідності дотримання пристойності.
Ні, коханий не кривдив її. Він був ласкавий з бідною Даною, він виконував всі її забаганки, він привів до ладу кімнати, які виділив їм пан Змій у вежі фортеці яко воїну та його жоні. Він добував для неї пізні зоряниці невідь з яких садочків. Але щось в ньому померло того ранку, коли вони наважилися піти удвох до неявного світу.
Згасло оте світло, яке випромінювали його очі. Сумно припадала пилом забута флейта… В кімнатці чулися лише звуки Даниної віоли, яку батько Дзвенислав передав їй з дому з деякими іншими речами. Вогнедан акуратно ходив на службу, виконував всі накази сотника, вперто вправлявся у парному бою, перемагаючи слабкість, і досяг уже майже колишньої вправності. Однак…
Дана не питала його ні про що – знала, що марно. Ніколи не пожаліється, ні за що не попросить… Її Вогнедан… Її коханий, якого вона вибрала сама…
Воїслав теж не знав, як вибратися зі скрутної ситуації. Його друг, швидше навіть колишній друг, не забув про те, що вони мають зійтися у двобої. Вогнедан нині був так схожим на Повелителя, що навіть пан Богудан Змій аж трохи вагався віддавати накази воякові Світанку. Той же холод в очах, застигле обличчя, вишукана ввічливість з кожним – від командира до челядинця і наче щось неживе в рухах. Колеги на чолі з Ратиславом Летичем здивовано перешіптувались, бо звикли до лагідного юнака, котрий грав їм на флейті і куштував з баклаги росавське винце під сливи-чорногорки. Пан Ратислав навіть вирішив і мовив про це вголос, що переможець змагань Великої Ночі трошки зазнався, і тому…
Холодні вітри дули з верхів, змушуючи здригатися віконниці, в яких ледь дзвеніло данадільське скло. І мелодійним дзвоном відповідала вітру у спочивальні молодого подружжя гілка з золотим листям, котра стояла на коминку навпроти їхнього ложа.
Якось, по обіді, коли у частини вояків був мирний час, Вогнедан запропонував Ведангу проїхатися до Літавця, подивитися, що сталося з водоспадиком. Дану він попрохав залишитися у фортеці, і молода дружина, зітхнувши, скорилася.
– Я привезу тобі зоряниць, – мовив до неї Вогнедан, – і кленову гілку від нашого озера… справжню гілку… Не сумуй, люба, просто мені потрібно поговорити з Воїславом наодинці.
– Невже десь ще квітнуть зоряниці? – спитала Дана сумно.
– Квітнуть, люба, – сказав Вогнедан, торкаючись вустами її щоки, – я скоро…
Дана лише зітхнула. Оце так вони й спілкувалися нині: «Не сумуй, люба… Усміхнися, коханий…»
– Навіщо
Я шукала джерело, – сказала вона до люстерка на стіні її невеличкої вітальні,
З якого річка сліз
Бере початок?
Воно в душі закоханій було…
Вогнедан же їхав на своєму Воронкові ні словом не озиваючись до мовчазного Веданга. Він сам страждав від того, що в серці його розверзлася порожнеча. Неначе зблякли кольори явного світу за ту хвилину, коли він намагався розідрати завісу потойбіччя.
Там… Там було щось настільки гарне, що юнак не міг знайти відповідних слів. А тут… Туманний кінець чорногорської осені… Світ, завмерлий в очікуванні Зимового Сонцестояння…
– У серці, – мовив він стиха,
Ні бажань, ні почуттів…
Немов туман
Осінній безпросвітний
Все небо пеленою застелив.
Оцей поєдинок… Для чого він йому, Вогнедану? Хіба що для того, щоби Воїслав вбив його, рятуючи своє життя. Можливо так і станеться – наслідки отруєння ще давалися взнаки.
І він, нарешті, відгорне завісу, а там…
«А Дана? – щось відгукнулося в серці-крижинці, – Дана… Дана, котра теж бачила оту завісу… Дана, що не скаржиться, не нудить світом, а тільки боїться, що я охолов до неї… У моєї дружини страшна суперниця – смерть… Мене тягне у неявний світ, наче я залишив там частинку себе…»
Літавець… Немає приязних пардів – Стражі Гір повернулися на свої верхи… Майже не тече вода у водоспадику… Спорожніла камінна чаша… І ледве пробирається між камінням напівсонна річечка, наспівуючи стиха свої мрії.
– Сумна чарівливість, – мовив Вогнедан вголос, зіскакуючи з коня, – подивися уважно, сину Вартислава, можливо це є останнім, що ти бачиш у явному світі.
– Ти так і не приймеш моїх вибачень, милий брате? – спитав Веданг, – а я ж лише не хотів втратити друга, і тому…
Вогнедан, не відповідаючи, зняв кунтуша і акуратно поклав його на камінь. Воїслав зробив те саме.
– Зігріємося? – спитав принц, виймаючи зброю.
Веданг похитав головою. Він зняв піхви з мечем і поклав їх поверх свого одягу.
– Червоне на жовтому, – мовив, – кров на осінньому листі… Це красиво, милий брате… Та тільки я не буду опиратись… Якщо ти вважаєш, що я заслуговую на смерть…
– Воїславе, – мовив Вогнедан різко, – ти чудово знаєш, що я не здійму руку на беззбройного… Нам що, битися навкулачки, наче варварам з північного лісу?
– Як знаєш, – сказав Веданг, – у мене просто немає вибору. Ти дуже змінився, мій друже. У твоєї коханої очі постійно вологі від сліз, наші добрі приятелі вважають, що ти землі під собою не чуєш від гордощів, пан Богудан Змій про щось здогадується, але не знає, як привести тебе до тями. Ти хочеш побачити мою кров? Я виточу її з власних жил на оце жовте листя під ногами, але не дам тобі стати братовбивцею, і сам не стану ним ніколи.
– О, – сказав Вогнедан, – все те саме… Пристойність… Легко важити життям, коли йому нічого не загрожує…
– Ти назвав мене боягузом? – спитав Веданг, – ти, з ким ми билися удвох не тільки проти уявного ворога? Що ж, думай як знаєш… Але, Вогнедане Данадільський, я бачу, що ти хочеш зостатися в цьому світі самотою… Якщо я зараз полишу тебе, то у тебе зостанеться лише Дана. Чи довго витримає твоя жона поруч з істотою, у якої не залишилося ні краплі тепла у серці?
– Демон Даміан, – сказав принц стиха, – демон криги і льоду зморозив мою душу…
– Не мені судити, – мовив Воїслав, підходячи до друга, котрий так і застиг з мечем у руці, – що сталося поміж тобою і батьком. Таке враження, що тебе убиває його ставлення до тебе. Так чому тоді ти сам нищиш тих, хто любить тебе? Чим ти кращий за Повелителя, котрий пожертвував тобою словам провидиці? Навіть пан Змій говорить, що з Сіллону замість тебе приїхав твій батько з трохи іншими рисами обличчя.
Шурхіт річечки біля ніг… Берег, всипаний жовтим листям…
– Вогнедане, – сказав Веданг лагідно, – а пам’ятаєш, як ти йшов мене рятувати? З флейтою за поясом і з отими ножичками на руці?
– Я коли побачив тебе біля отої конов’язі – озвірів, – стиха озвався Вогнедан, – дивлюся – ти, не ти… Одежа висить лахміттям, груди аж обвуглені, а лице… І ці… істоти… шкіряться… Найгірше, що їм подобалося, брате… Їм не було огидно, як ото князю Владу в ущелині Трьох Смерек. Їм подобалося знущатися над тобою…
– Я вдячний тобі хоча б за те, – сказав Воїслав, – що зі мною не зробили такого, як з паном Владом… І ти ще ображаєшся на мене, що я не захотів тебе відпускати у світ неявний, навіть з коханою дівчиною…
– Темні води мого духу, – безпомічно сказав Вогнедан, і «Пелюстка вогню» вислизнула з його руки, брязнувши об каміння, – в них навіть Місяць не відбивається нині, Воїславе.
– Дана – твоя зіронька, – мовив Веданг і обійняв друга за плечі, – і твій світел Місяць… А я – лише твій Дракон, незмінний і вірний, згідно родового герба. Ну, отямся… Ти не є самотнім.
– В осіннім полі –
Різнобарв’я трав, – озвався Вогнедан, дивлячись на галявину поміж деревами,
Що переплутались, переплелись –
Як безлад,
Що коїться у серці від страждань.
В моїй душі нині – так само… Я вчинив зле… Я продовжую чинити зле… Що я роблю не так, Воїславе?
– Ти занадто зосередився на власних кривдах, – сказав Дракон, – і забув про те, що поруч з тобою є особи, котрі…
Принц підвів на нього очі.
– Я вибачив тобі, – мовив ледь чутно, – і ти вибач мені брате… Я дійсно заледенів, як витоки Літави.
– До речі, – сказав Веданг з деякою таємничістю, – тут неподалік є місце, де можна нарізати пізніх зоряниць… Моя Гордана дуже любить отримувати букети, складені з належною вишуканістю. Давай повернемо зброю на місце і підемо по ці чудові квіти…
– Ти обікрав чийсь садочок, о нещасний закоханцю? – спитав Вогнедан трохи веселіше, – те місце, де я брав квіти, на жаль…
– О, – сказав Дракон, – хазяїн цього чудового саду, вірніше клаптика землі з отими квітками, ладен віддати їх усі за можливість оповісти певному гостровухому воякові про духовні подвиги Мейді з Лугерби та Кілені з Ульгони. Цього чоловіка, який колись служив охоронцем товарів у купця з Ігворри, навернули до мейдизму в самій Лугербі. Він запевняє, що провів ніч у гробниці святого Мейді, і на нього зійшло просвітлення розуму. Щоправда, мені здається, що бідолаха… Але не будемо говорити зле про поштивого володаря кількох десятків квітів, частину яких ми хочемо подарувати певним ніжним особам.
– Це ти не у нього навчився, – спитав Вогнедан з тінню усміху на вустах, що ледь порожевіли на холодному вітрі, – відкладати вбік меча, коли тебе викликають на поєдинок?
– О, – сказав Дракон лагідно, – нехай мене викличе хтось інший… Але не ти… Адже, милий брате, судячи з останніх наших вправ зі зброєю, я зробив висновок, що я від тебе нині сильніший, і тому…
– Ще за два тижні, – мовив Вогнедан, – я наріжу хусточок з твоєї сорочки і подарую їх пані Гордані…
– Доведеться вбрати сорочку з тонкого льону, – засміявся Воїслав, – на такий двобій я завжди…
– Гаразд, – сказав принц, – то де живе цей поштивий повелитель зоряниць з просвітленим розумом? Коли я говорю про розум, то маю на увазі, звісно, не зоряниці.
– Камінний Кут, остання хата, – відповів Дракон, радий уже з того, що його принц трохи вийшов зі страшного заціпеніння, – бідолаха є деякою мірою вигнанцем, бо родогорці його недолюблюють. На Прикордонні кожного мейдиста підозрюють в тому, що він є прихованим вивідачем. Хоча наш володар зоряниць сто разів запевнив мене, що не має жодного зв’язку з єретиками з Ішторну…
– А, так, – всміхнувся Вогнедан, – Лугербський розкол… І святий Кілені, котрого інші учні проповідника оголосили відступником… Твій приятель є визнавцем «чистого мейдизму», на відміну від ішторнійців, котрі звуть себе вже навіть не мейдистами, а кілені-мейдистами…
– О, – мовив Веданг задоволено, – що то значить – цікавитись чужоземними звичаями… Отже, ти будеш вести з паном Зоотом розумну бесіду, а я тим часом мирно рватиму квіти. По конях!
Їдучи лісом, Вогнедан відламав гілку з клена, прозваного «срібним» за колір кори. Вона нагадала йому про приз на комині, про Дану, котра очікує на нього, про її очі, сповнені тихого суму.
– Я – себелюбець і вчинив зле, – мовив він вголос, – якщо нам з Даною не вдалося піти з цього світу, отже ми є ще тут потрібними. Я образився на судьбу, як мале дитя на сувору матір… Я мучив себе і кохану… Я скривдив друга… Я…
Він хотів додати про те, що образив батька, але не зміг вимовити цих слів. Якщо Воїслав, Дана, приятелі з Родогорської фортеці, були живими, теплими особами, які охоче пробачать вояку Світанку його не гідну воїна зажуру, то батько…
– Моя відкрита рана, – сказав він вголос, і Воїслав ледь здригнувся, зрозумівши. Сам Веданг, незважаючи на постійні сутички з Чорним Драконом, татка свого обожнював, і знав, що той теж його любить, незважаючи на суворість.
Будиночок на Камінному Куті не мав огорожі. Власне, то був навіть не будиночок, а малесенька хижка з городцем позаду, і з отими зоряницями попід вікнами.
Господар вже поспішав їм назустріч, напевне угледівши їх з городу. Це був ще не старий ельберієць з людей, оброслий бородою за чужинецьким звичаєм. Вояцька його служба давалася взнаки – чоловік не втратив виправки і пружньости кроку.
– Хвала Єдиному, і його Святому! – мовив він, – дуже радий бачити милого юнака та його колегу… Заходьте до хати.
В хатинці було майже порожньо – стіл, лава, мисник. Піч не топилася. Чоловік мовив вибачливо:
– Я не можу розділяти трапезу з язичниками, але можу запропонувати вам, яко господар гостям…
– О ні, дякуємо, – мовив Веданг, – ми зовсім не голодні. Я власне, знову у тій же справі.
– По квіти? – спитав пан Зоот, – о, суєтний світ… Дарувати квіти жоні, чия врода зів’яне трохи повільніше за них… Врода дивної жони тримається довше, але і вона теж не є вічною. А що далі… Тлін.
– Пане Зооте, – мовив Дракон вкрадливо, – ви так оповідаєте, що мені навіть вуха холонуть від передчуття вічності… Поговоріть, якщо ваша ласка, з моїм приятелем, бо його дух потребує втіхи, а я тим часом таки подумаю про скороминуще і земне, і підберу у вашому садочку кілька квіток, котрі нагадають нашим паннам про їхню скороминущу вроду.
Вогнедан подивився на друга ледь докірливо. Він не любив насміхатися з осіб, чиї переконання відріжнялися від його власних. Ведангове словоблуддя могло вразити бідолаху, котрий і так прирік себе на самотність.
– О, ваш приятель, – мовив пан Зоот, провівши Веданга поглядом, – ні до чого не ставиться серйозно… Можливо, я даремно приймаю його у себе, але мій грішний дух ще прагне спілкування… Люди ж з Родогори гидують тим, хто познав істину. Ви, дивні, є вищими від забобонів простолюду, але ж і ви не бажаєте прислухатися до слів істини…
– Як ви…, – Вогнедан ледве не сказав «потрапили у цю халепу», але вчасно стримався, – прийняли мейдизм? Ви бували у Лугербі?
– Лугерба, – мовив пан Зоот, – їхнє прекрасне озеро… І золоті бані храмів. Душа підіймається до неба… Співи у храмах… так співають янголи… Духи-охоронці… Я був тоді у біді – мене наздогнав лист з дому. Батько, проти волі якого я пішов, позбавив мене спадщини… Та я зустрів чоловіка, котрий знав мову Белату, якою володів і я… Той чоловік відвів мене до храму… А тоді пояснив, що земне майно нічого не варте… Святий Мейді кинув свої багатства під ноги злидарям, але осягнув скарби духу… Я покинув свій обоз і зостався в місті Аграмі, біля озера Лодо. Саме там є гробниця Святого Мейді. Порожня гробниця… Крилатий лев забрав Святого Старця на небо живим. Це саме очікує всіх праведників в ніч Останнього Суду.
– Я читав «Повчання», – всміхнувся Вогнедан, – цікаве видіння майбутнього…
– Авжеж, адже ви вважаєте, що праведні душі, пройшовши отой коловорот, за особливі заслуги стають богами-охоронцями світів, – пробурмотів пан Зоот, – що за нестримна гординя…
– Але ж охороняти світи призначають найкращих, – всміхнувся Вогнедан, – і цю честь ще потрібно заслужити… Я, наприклад, аж ніяк не вважаю, що піднявся духом до охоронця світу…
– Духом треба впасти якнайнижче, – сумно сказав пан Зоот, – потрібно визнати себе черв’яком, що плазує в поросі… Я каюся щодня, але вага моїх гріхів не меншає. До того ж тут немає навіть священика, з яким би я… Святий Мейді заповідав мовчанку і самотність, а мені часом аж муляє, що навіть торговки з родогорського ринку сахаються від мене, а вирощені мною овочі ніхто не купує, боячись вроків, і я змушений возити їх аж до Владигори. Та що це я все про себе… Ви є засланцем, як і ваш друг? Ваша вимова…
– Так, мене звуть Світанок, – мовив Вогнедан, – а для вправлянь у твердості духу немає кращого місця, ніж Родогора.
– Людські серця тверді, мов скелі, – зітхнув Зоот, – а щодо серця дивного, то ніхто ще не зміряв його безодні. Повторюйте щодня, що ви заслужили свою долю власною гріховністю, і вам стане легше.
– Що таке гріховність? – спитав принц стиха.
– Саме наше існування в цих тілах, які оскверняють чистий дух гидкими помислами, – відповів колишній охоронець, – тому тіло потрібно виснажувати, а душу принижувати настільки, щоби вона збагнула необхідність покаяння…
Вогнедан чогось стомився від цієї розмови. Він вперше говорив віч навіч з переконаним мейдистом, хоча бродячих проповідників з Зелеміню у Боговладі вистачало. Недарма навіть приказка існувала: «кричить, як мейдистський проповідник на ринковій площі».
Та цей чоловік, котрий мав в житті біду, схожу на Вогнеданову, здається, вибрав собі ще більше лихо: життя навіть не відлюдника – вигнанця посеред власного люду. Юнак поглянув на «Повчання Святого Мейді» – єдину книгу в оцій хатці, писану від руки на пергаменті за східним звичаєм. Переклад був ельберійський… Принц раптово згадав Помаранчеву долину і оті стріли.
– Який у вас переклад? – спитав.
– Хешта Рисі, – відповів Зоот, – він єдиний, хто виклав канонічний звід, котрий…
– А не простіше було, – мовив Вогнедан, – дістати переклад Содорі Дарто?
– О, ці ішторінйці, – мовив Зоот, – вони є єретиками і розкольниками. Переклад ченця Содорі вводить в оману чесних віруючих, маскуючи маячню кіленарів вічними істинами. Жоден справжній мейдист навіть не візьме цю гидоту до рук…
– А чи не відомо вам, – знову спитав Вогнедан, а перед очима його знову стала стріла зі срібним гостряком, і неоковирно видряпані ішторнійські літери на ній, – чи кіленари так само ставляться до перекладу Хешти, як ви – до перекладу поштивого Содорі?
– Кіленари, – мовив Зоот аж трохи злісно, – спалюють істинні книги Святого Мейді, аби підмінити їх своїми власними вигадками. Вони б знищили всі примірники «Повчань», які б їм трапилися до рук, якщо ці «Повчання» не є габіденськими списками. До яких, до речі, належить і переклад ченця Содорі. Це габіденський список, пане Світанку… Не беріть його навіть до рук, якщо вам трапиться десь ця гидота. На жаль, у мене лише один примірник перекладу Хешти, але, якщо ви…
– Дякую, – мовив Вогнедан, – я читав обидва переклади, і не хочу зоставляти вас без книги, котра дає вам втіху. Я тільки хотів упевнитися, що кіленари не користуються «Повчаннями», котрі не освячені їхніми духовними провідниками.
– Саме так! – вигукнув пан Зоот, – саме так, і ніяк інакше. Тому вони і є єретиками, бо поставили людське вище божого.
Воїслав заглянув у двері хижки вже з двома вишукано складеними букетами, де квіти були підібрані за відтінками кольорів.
– Милий брате, – мовив, – наші панни вже всі очі за нами продивились. Дякую, пане Зооте… У вас чудові квіти.
– Завжди радий прислужитись, – вимовив Зоот сумовито, – хоча ваші душі і закриті для світла істини… Ви не є щасливим, пане Світанку… Не знаю, що за біда вигнала вас до Чорногори, але зверніться до Святого Старця, і він дасть вам можливість почати життя спочатку…
– Я дякую за добру пораду, – сказав Вогнедан ґречно, – залишайтеся здорові, пане Зооте.
– Він тебе не приспав? – весело спитав Дракон, коли вони вийшли з хижки.
– Ні, – сказав Вогнедан задумливо, – зате я точно з’ясував, що в Помаранчевій долині на нас напали не ішторнійці. І не місцеві зрадники-кіленари. Ота пригода давно не дає мені спокою. Я не говорив з тобою про це, бо інші події…
– Гаразд, – мовив Веданг, – я теж над цим довго думав. Не знаю, що доповів до Боговлади суддя Косави, але я чимало собі голову поламав над тим, кому це було вигідно, аби нас з тобою знайшли там з отими стрілами в грудях…
Вогнедан відв’язав від стовпчика ґанку повід свого Воронка, взяв у Воїслава квіти… Невеличкий букет переливався кольорами від фіялкового до ніжно рожевого.
– А власне, що б було, якби нас там отак знайшли? – спитав Вогнедан наче сам у себе, – навряд чи Повелитель розпочав би війну, війна Ельберу не потрібна… Але ішторнійських купців було б вигнано геть, кордон закрито для торгових караванів…
– Мейдистів вислано з країни, – продовжив Веданг, беручи повід свого Красеня, – при чому – Повелитель не розбирався б якого вони відтінку. Це лише ти, мій принце, звернув увагу на красоти стилю на знарядді вбивства. Може саме для цього…?
– Привід для війни? – хмикнув Вогнедан. Розв’язування загадки повернуло його очам давній блиск, – але з ким? З одного боку – начебто з Ішторном, але навіть у Габідені відомо, що ельберійці ніколи не спустяться вниз з південного боку Чорних Гір… Для чого нам їхні землі? Або незмінені бранці, яких потрібно буде ще й охороняти, аби чого не наброїли… Землі нам вистачає, рабства у нас немає… Хтось має зуба проти імперської торгівлі? Теж нерозумно – Ішторн є величезною країною, в його владі сотні островів і золоті копальні нещодавно захопленої Ватейли. Якщо Ельбер припинить з ним торгівлю – Імперія не загине…
– Може, вся справа у мейдистах? – підкинув Веданг, – припустимо, той же Ішторн шукає проти нас союзників… Імперія Габідени так впеклася усім довкола, що її не підтримує жодна мейдистська країна світу. А тут, на тобі… Кляті язичники влаштували гоніння на мейдистів… Союз з Шоррогою на морі, зі сходу Белат, Ульгона, Лугерба, з півночі – Мооз, а нині й Астеон… І оті лісові дикуни, як їх… Моанія…. Затиснути нас у кільце, і….
– Ти забув одне, милий брате, – лагідно мовив Вогнедан, – стріляли не ішторнійці… Хоча ті, хто їх послав, дуже хотіли, аби подумали саме на них. Я дуже хотів би знати, що думає з цього приводу князь Вартислав.
– О, – мовив Веданг, – на Сіллоні нещасний вигнанець не насмілився підійти до «тіні Повелителя». Але я ризикну написати йому листа… Сподіваюся, татко не вирішить, що, відповівши засланцеві, він порушить пристойність.
– О, ця пристойність, – мовив принц, майже з колишньою легкістю опинившись у сідлі, – мені вона здається схожою на Чаяну Зелемінську. Така ж пихата істота. До речі, я теж перебрав міру в гордощах – пан Летич сердиться на мене, а решта колег напевне думає, що я вважаю їх не вартими оповіді про Змагання Великої Ночі…
– Треба виправлятися, – серйозно сказав Дракон, торкаючи Красеня стременом, – я бачу, що проповідь пана Зоота пішла тобі на користь…
– Тіло потрібно виснажувати, а душу принижувати, – мовив Вогнедан суворо, – чим ми зараз і займемося. Перш за все заїдемо до крамнички, де я куплю усе необхідне для невеличкого бенкету на честь нашої з Даною перемоги. Це виснажить наші тіла, а душу я принижу тим, що вибачуся перед хлопцями за те, що не зробив цього раніше. А для особливого приниження свого духу запрошу пана Богудана Змія яко покровителя і батечка його змієнят. Незважаючи на те, що він учора погрожував мені трьома днями арешту за невчасно зварену юшку для мого підрозділу…
– Я цього не знав, – засміявся Воїслав, – а чого ти зварив її невчасно?
– Замріявся, – відмовив принц з усією щирістю, – і пів казана збігло просто на піч. Я думав, хлопці мене розірвуть…
– І варто, – мовив Веданг, – це добре, що я не обідав у фортеці, бо відбував своє біля сигнального вогнища..
– Я таки винен, – зітхнув Вогнедан, – бідолахи повернулися з об’їзду, а ледачий черговий по кухні… Тож я маю викупити подвійну провину, і на знак покаяння…
– Дві баклаги з вином, – сказав Дракон, – і побільше фруктів…
До свого невеличкого покоїку Вогнедан повернувся увечері, перед самим шикуванням, в погідному настрої. Він не знав, що його вилікувало – чи-то напівзамерзлий водоспадик, чи-то Ведангова щирість, чи-то нерозгадана таємниця, один з ключів до якої він таки знайшов… Бенкет він призначив на завтра, на вільний від служби час, перепросив колег, виправдовуючись лихоманкою, яку підчепив на Сіллоні, запросив пана Змія, котрий незворушно сказав, що відвідає це збіговисько і простежить за тим, щоб вина було в міру, і тепер мав зробити найголовніше – не помиритися з Даною, вони бо не сварилися, а оповісти їй, що він одужав.
Дана дрімала у кріслі, зодягнена до виходу на шикування. На столику лежав списаний листок паперу.
«Як кригу топить
Сонце весняне,
Я хочу, щоб кохання розтопило
Твоє, мій любий,
Серце крижане!» – розчулено прочитав Вогнедан. Він розмістив по гарненьким глечикам зоряниці та кленову гілку, накинув на столика свіжу скатертину, виклав на таріль з зображеним на ній заморським птахом цукати і поставив поруч невеличку пляшечку старого росавського.
Приладдя для писання у лакованій шкатулі юнак зі столу прибрав, але перед тим написав під Даниним віршем свою відповідь:
«Як білий сніг,
Що падає з небес
Посутенілих
І зі споду тане
Я від кохання теж розтану весь…»
Дана потягнулася у кріселку і розплющила очі. Погляд її упав на накритий стіл, тоді на листок паперу… Вона просяяла усміхом, тоді якнайпристойніше стисла вуста.
– Ви повернулися, мій володарю? – спитала. Таке звертання означало у них двох, що панна більше не сумує і щиро вдячна.
– О, так, – мовив Вогнедан, – квіти і кленова гілка як обіцяно… А також ще одна щира обіцянка – більше ніколи не сумувати. Те, що сталося на острові – минуло… У явному світі також незле, незважаючи на видимі труднощі. Завтра у нас бенкет на честь нашої перемоги, трохи запізнілий, щоправда, але… А сьогодні… Опісля того, як відбудемо шикування…
– До шикування ще є час, – стиха вимовила Дана.
– Сядемо під арешт, – засміявся юнак, – недарма пан Змій недолюблює жонатих вояків…
– Удвох, – мрійливо мовила дівчина, – але у тій вартівні немає навіть путніх дверей…
На шикування спізнилися не вони, а Воїслав, котрий, як завжди, затримався у місті. За що пан Богудан призначив нещасливому закоханцеві позачергове нічне вартування. Веданг зітхнув покірливо, розуміючи, що винен.
– Я бачу, – мовив він, поглянувши на сяючі лиця молодого подружжя, – що мені теж потрібно завербувати Гордану до війська…
– Занадто відверто…, – сказав Вогнедан, сміючись лише очима, а Дана пирхнула в кулачок.
І обидва відчули, що Велика Ніч відступила…

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *