Вогнедан, Повелитель. Розділ сьомий

Автор: Горностаєва Мирослава
Анотація: Принц Вогнедан мав би насолоджуватися спокійним життям у вибраному колі друзів, та милуватися своїми красунями-жонами. Але у світі неспокійно. Новостворена Моанська Імперія, проковтнувши кільканадцять держав, вже майже межує з Ельбером. До Ельберу їде посланництво, на чолі якого старший син імператора, принц Літтон. Розвідка з’ясовує, що принц варварів людина відносно освічена і навіть пише вірші. Повелитель Святослав прохає Вогнедана заприязнитись з посланником і оцінити рівень небезпеки нових сусідів. Однак, Повелитель не знає, що над ним самим нависла смертельна небезпека…

Розділ сьомий
Прощальний відблиск Сонця

Вогнедан одружився з Чаяною Драган на Великдень наступного року. Власне, як і було узгоджено. Весілля відбулося без особливої пишноти – дивні не любили бучних бенкетів та галасливих свят. І життя поплинуло далі у тиші і спокої.
Пані Чаяна ковзала палацовими переходами скромно затуливши очі довгими віями. Перша Пані Воїдана дуже добре до неї ставилася, бо була подругою її матері. Молода дружина спадкоємця трону весь вільний час проводила чи-то в покоях Воїдани, чи-то у книгозбірні і майже не покидала палацу. Пліткарки, яких серед челяді було безліч, стиха ганили принца, котрий замало уваги приділяв молодій жоні, а весь час гасав кінно з першою дружиною та другом дому, сиріч княжичем Ведангу. Означений княжич брав з собою на оці вилазки пані Вишню, котра вже пристойно сиділа верхи і навіть навчилася володіти мечем. Не так уже і зрідка їх супроводжувала певна пані Гордана Дзвінка, визнана подруга молодого Дракона. А пані Чаяна гаптувала в жіночих покоях, вела з пані Воїданою вишукані бесіди і стиха зітхала. Перша Пані час від часу закликала названого сина до себе і вимовляла йому, часом доволі гостро. Вогнедан опускав довгі вії, незгірші, ніж у його зелемінської жони, та відмовчувався. Челядинки вважали, що принц поводиться зле – Вогнедан мав приділяти більше уваги молодій дружині хоча б кілька місяців опісля весілля.
Власне саме про це хотів поговорити з сином Повелитель Святослав. Про це, і про дещо інше. Вогнедан отримав від батька запрошення через його вірного Вовчура. Такі запрошення юнак нині мав доволі часто. Іноді Повелитель ні про що не говорив, а мовчки вказував сину на ослінчик біля своїх ніг. Вогнедан сідав, притулявся до батька, як ніколи не робив в дитинстві і намагався віддати старшому Саламандру всю силу свого здорового тіла. Взамін на ніжний порух руки, котра пестила його волосся.
Садочок правителя був обсаджений дбайливо плеканими кущами ясмину. Святослав любив збавляти час у невеличкій альтанці серед тих таки зелених заростей. Десь поруч дзюркотів водограйчик… Шелест води і тиша, яку так любив Повелитель.
Вогнедан зайшов до альтанки і просяяв усміхом. Батько сьогодні мав бадьорий вигляд. Влітку Повелителю завжди було трохи легше, принаймні він не так важко дихав і рідше клав руку на серце.
– З вашого дозволу, – почав юнак, але Святослав теж всміхнувся і вказав сину на мармурову лаву поруч з собою. Там лежала гаптована подушечка.
– Сідай, – мовив, – синку… Розмова буде довгою…
Вогнедан присів на лаву, тамуючи розчулення. Віднедавна він цінував отакі розмови дорожче за скарбницю, бо, перечитавши сотні лікарських сувоїв, так і не знайшов способу вилікувати дивного, котрий дивом зостався в живих опісля бойового Аркану.
– Ну, почнемо з найлегшого, – сказав Повелитель, – що там твоя молода жона? Не сумує за Зелібором?
– Нібито ні, – озвався юнак, – ми не часто буваємо разом.
– А чому так? – спитав Святослав, – посварилися?
– О, ні…, – відмовив Вогнедан, – зовсім ні… Але я просто не знаю, про що з нею… Наші розмови… Холодні і порожні… Вона мене не любить, татку, а я… Я намагаюся до неї добре ставитися, однак…
– Говорять – «ніч зближує…», – ледь всміхнувся правитель і здивовано побачив, як здригнулося від огиди лице його сина.
– О, тільки не ніч, – сказав Вогнедан, – вибачте, тату… Але таке враження, наче я обіймаю крижану діву… Навіть легенький цілунок вона сприймає за прояв непризвоїтої жаги. І весь час говорить, що ми мусимо бути вдвох лише для зачаття дитини…
– Говорять, що панна захоплювалася мейдизмом, – протягнув Святослав, дивлячись на свого красеня-сина трохи не з жалістю, – здається, мій Вогнедане, ти маєш новий привід мені докоряти… Але я ніколи не думав, що…
– Не докір, ні…, – мовив Вогнедан поспішно, – і Чаяна ретельно ходить на всі храмові відправи… Вона і мейдизм… Це непристойно… Тому неможливо. Просто вона така з натури, ось і все…
– В такому разі, – мовив Святослав, – змусь її зробити якесь шаленство… Витягни з палацу на вулицю, поїдь з нею за місто… Сам на сам… Або, принаймні, візьми з собою в оту вашу дружну компанію. Воїслав возить з собою двох панночок, а ти чим гірший? Просто я не хочу, аби ваші стосунки були у всіх на вустах. Зрештою, пройшло замало часу, щоб ви звикли одне до одного. Я прошу тебе, синку, аби про тебе і двох твоїх жон не пліткувала Боговлада…
– О, такі ріжні… – сказав юнак з полегкістю, – як поєднати олію і воду… Але ваш недостойний син спробує зробити неможливе.
– Тепер про справи більш серйозні, – мовив Святослав, – на жаль оту зеліборську панночку, котра ледве не зоставила без спадкоємця рід Вишневських, так і не знайшли. А шкода… Вартиславу дуже цікаво, чи це її власні примхи, чи хтось таким чином промацує наближених до нас осіб. Це якраз на часі… Мооз здався, ти знаєш?
– Так, татку, – кивнув юнак, – вони вже були не в змозі…
– На мові новонародженої Імперії, – сказав Повелитель з несмаком, – Мооз добровільно приєднався до сильної держави, аби убезпечитися від постійних нападів з боку Страгії. Язичницької Страгії…
– Мооз постійно воював, – озвався син, – то з ними, то з нами… Навіть коли не був навернений на мейдизм.
– Про нас поки що мови нема, – мовив Святослав ледь насмішкувато, – ці варвари, синку, як там говорять у Квітані… не жолудем в тім’я биті… Вони найперше намагатимуться зжерти Страгію – вона бо поруч. А з нами спробують укласти угоду, аби ми не заважали… Посланництво уже в дорозі. Вони будуть у Боговладі через місяць.
– А якою буде наша відповідь? – зацікавлено спитав Вогнедан.
– Я виставлю проти них Вартислава, – сказав правитель, – як слона в лоянських шахах… Дракон мусить укласти таку угоду, щоб ми могли в разі чого допомогти страгійцям. Ти знаєш, що я не люблю рабовласників, на яких перетворилися люди, споріднені з синами Ельберу, але під північанами отим злощасним кедагам буде ще гірше. У Іркана Чорріна, так звати нинішнього правителя Півночі, котрий волить звати себе Імператором, дуже великі задуми. Моанці вже в Астеоні… Допомагають тому покинутому Богами коронату Ітаору боротися з язичниками, котрі ніяк не дають рубати своїх дубів. Коронат є щасливим… поки що. Однак, ми з Вартиславом певні, що ця допомога дорого обійдеться морським розбишакам. Люди тікають… Родинами, родами… На отих своїх дракарах… До Шорроги, Острівне королівство поки що не захопила оця пошесть з Лугерби. Коли Астеон достатньо спорожніє – моанці зжеруть і його.
– Ми на черзі? – спитав Вогнедан порозуміло.
– Опісля Страгії, – кивнув Повелитель, – можливо – опісля Срегії… Є такий край на самому краєчку Крила Змія. Люд там спокревений з астеонцями – у них навіть мови трохи схожі… Такі собі біляві дикуни в звіриних шкурах. Відважні і жорстокі, але не войовничі, як їхні морські брати. Живуть собі мисливством та рибальством… Однак, їхня земля пронизана золотими жилами. Частина родовищ доходить аж до Астеону. Срегійці не розробляли їх – навіщо… Астеонці воліли піратствувати. А моанці вже поклали око і на ті родовища, і на Срегію. Питання лише в тому, на кого вони накинуться першими – на Страгію, де тепліше і родючі поля як у Моозі, або на холодну Срегію, де під снігами золото.
– Для нас краще, аби спершу на Срегію, – сумно мовив Вогнедан, – бідолашні біляві дикуни і воїни… Їх убиватимуть за золото, яке їм зовсім не потрібне.
– Правильно мислиш, синку, – сказав Святослав, – тому ми нині маємо прийняти оцих моанських …е.. .незмінених осіб з усіма почестями. І дати їм зрозуміти, що ми їх не боїмося, що Страгія нам не друг, але й не ворог, що ми хочемо дружити з усіма сусідами, але Імперії найкраще плекати свої інтереси на Півночі, аніж біля наших кордонів.
– Нелегке завдання, – зітхнув Вогнедан, – ви маєте мені щось доручити, Повелителю?
– Маю, – сказав Повелитель, – не питай у мене, звідки я знаю подробиці… Не питай і у Вартислава – він не відповість. Отже, посланником є імперський воєвода Рімін. Починав свій шлях зі служилого дворянина. Відзначився при падінні Гесути. Воював у Греллі та Гросаті… У Моозі був вже воєводою. Хитрий, жадібний і підлий. Гроші любить більше за все, але перекупити себе не дасть, бо вважає, що до грошей потрібно ще й влади. Він є насправді головою посланництва, але про людське око головою вважається принц Літон Чоррін, твій, синку, одноліток. Це юнак, всмерть заляканий батьком і паном воєводою. Сам імператор Іркан є ще досить молодим, і дорослий син йому тільки заважає. Старшого брата цього Літона зварено живцем у казані, прилюдно… Хлопця звинуватили у державній зраді…
– Ординці, – мовив Вогнедан з огидою, – ох і звичаї…
– Принц Літон недарма боїться, – мовив Святослав, – синів Іркану не бракує – імператор має з десяток лише законних дітей.. Від освячених церквою шлюбів. І стільки ж – від неосвячених. Тобто – незаконних. І оце і є твоїм завданням, синку. Принца я доручаю тобі. Вивчиш за місяць моанську? Вартислав пришле тобі навчителя…
– О, з задоволенням, – всміхнувся юнак, – я швидко навчаюся…
– Навіть білити стіни, – сказав Повелитель лагідно, і Вогнеданів сміх розсипався срібними дзвіночками по альтанці.
– Суддя Гайчур, – мовив Вогнедан, віддихавшись, – має бути задоволеним… Я так старався… А хіба в посланництві не буде товмача?
– Буде, чому ж…, – сказав Святослав, – пан Хельм Тенп. Гросатець родом. Ельберійську знає добре, бо довгий час жив в Ельбері, бувши посланником. В ті часи, коли Гросата була ще вільною. Під час війни пан Тенп потрапив у рабство якраз до воєводи Ріміна.
– То він є рабом? – спитав Вогнедан, мимоволі здригнувшись.
– Нині він вільновідпущеник, – мовив правитель, – за звичаєм товмач має бути вільним. Він же є «вустами посланника», а той – «вустами Імператора». Такий звичай, котрий пішов на користь цьому бідоласі. Але для нас буде краще, синку, якщо ти говоритимеш з принцом без посередника. Покажеш йому Боговладу… Оповіси про наші звичаї… Спробуй подружитися з ним, в межах можливого. Звісно, він не має на батька ніякого впливу, але на Іркана Чорріна вплинути не може ніхто і ніщо. Це самодур, яких мало. Сьогодні жалує, завтра велить готувати страту… Однак – все може трапитися. Приязна нам людина серед цієї орди – це не абищо.
– Я спробую, – мовив Вогнедан щиро, – все, що від мене залежить…
– Він теж поет, – всміхнувся Повелитель, – не жартую, юний варвар пише вірші… Так що у вас буде багато спільного. А тепер, дитя моє, йди, бо зараз прийдуть цілителі з настоянками. І не намагайся віддавати мені свою Силу, хлопчику, сильніші за тебе відуни не здатні зробити мене здоровим. Життя моє, Вогнедане…
Юнак вже встав і схилився перед батьком легким танцюючим рухом. Але почувши останні слова, взяв батькову руку і торкнувся до неї вустами.
– Ви – моє життя і опора, – мовив, – ви боретесь з цим жахливим світом, втрачаючи останні сили… Я боюся за вас…
– О, – засміявся Святослав, – проб’ємося…
Вогнедан з задоволенням побачив, як порожевіло бліде батькове лице. Задля подібної миті він ладен був вивчити навіть декілька варварських мов і потоваришувати з принцом варварів, напевне схожим на Лемпарта Драгана, тільки що кругловухого. Вірші пише, однак… Можна собі уявити ті поетичні спроби. Однак, для варварів може вони і непогані. Юнак ще раз вклонився і нечутно вийшов з саду, кивнувши Вовчуру, щоб той покликав лічців.
Наступного дня до принца зголосився серйозний спокійний чоловік, з обличчя схожий на квітанця. Він відрекомендувався товмачем торгової валки Листяном Лисичко. Це і був навчитель моанської мови.
Пан Листян бував у найглухіших закутках Крила Змія і знав майже всі мови та говірки, якими послугувалися варвари. Моанська була серед них трохи не найважчою, бо містила в собі безліч слів, які занесли з собою кочівники.
– Власне, – говорив пан Листян, а Вогнедан з цікавістю слухав, – у світі не так уже й багато мовних букетів… Тобто, майже всі мови споріднені між собою… На Півночі це астеонська та срегійська, а також мова Острівного королівства, вона ж шоррогська… Тоді мови лісових племен – оті всі Грелли та Гесути вкупі з іншими. Моозька, страгійська та ельберійська – ось ще одна рідня. Спорідненість мов говорить про спорідненість по крові. Мова кедагів походить зі сходу, власне, це зіпсута говірка хото. Белат, Ульгон, Лугерба мають споріднені мови. Гіразан, Алама та Озза – теж… За Небесними горами лежить Лоян – у них своя мова… І там же мандрують родичі хото… На південних островах розмовляють діялектами ватейлянської, або ріжними дикунськими говірками. А на Голові Змія говорять лише ішторнійською. За час існування Ішторнійської Імперії там зникло сім чи вісім мов. Це страшна втрата, мій принце… Світ збіднів… В ньому не так уже багато народів, принаймні, тих, про які нам відомо. Розтоптаний букет… Так шкода.
– Ви, певне, є видатним мовознавцем, – сказав Вогнедан, якому сподобався запал пана Лисичко.
– О, всього лишень товмач, – скромно озвався навчитель, – так от, ваша вельможносте…
– Вогнедан, – всміхнувся юнак, – будь ласка…
– Так от, пане Вогнедане, – одразу ж виправився пан Листян, – предмет нашого вивчення, тобто моанська мова, є доволі складним. Виникла ця мова в результаті змішання власне моанської, тобто мови тубільного населення цієї країни, з мовою приходнів хото, а також – з мовою завойовників – астеонців, котрі колись панували в тих місцях. Окрім того, мейдистські ченці занесли на Північ багацько лугербських слів і виразів. Але, з допомогою Богів…
З цими словами пан Лисичко урочисто виклав на стіл товстелезного сувоя. Розгорнувши його, Вогнедан переконався, що бачить перед собою словник та основи будови моанської мови, укладений самим паном товмачем.
– Якби, – мрійливо мовив квітанець, – всі люди змінили свою натуру… Ви уявляєте, який це був би дар тим нещасним північанам? У них навіть писемності своєї нема, раніше бідолахи вживали руни Астеону, а нині – лугербські літери. А даних знаків не вистачає для визначеності всіх звуків. Я міг би допомогти татмтешнім мовознавцям, буде такі з’явилися… Однак, нині ця країна зайнята лише війнами, а не плеканням мовних квітів.
– Що ж, – сказав Вогнедан, вдивляючись в обриси лугербських літер, знайомих йому з двомовного примірника «Повчань Святого Старця», – почнемо, пане Листяне…
Як більшість вельмож, Вогнедан володів ішторнійською (мова ворога може стати зброєю), белатською задля можливості читати без перекладу прекрасні поетичні твори, якими славилося це королівство, та трохи знав астеонську задля суворих і грізних пісень, які вміло складали морські розбишаки. Ну, а де астеонська – там і шоррогська. В проміжках поміж громадянськими війнами, що раз у раз струшували королівством Шоррогою, її митці створювали п’єси і романи у віршах, сповнені болю і гніву на власних гарячкуватих співвітчизників, за що часто гинули на ешафотах. Вогнедан часом читав ці написані на пергаменті книги, куплені за дорогу ціну у заїжджих торговців, і намагався уявити собі життя у постійній борні, коли твоє ложе може стати твоєю домовиною. Нещодавно в Острівному королівстві знову змінився володар – молодий наступник трону допоміг померти хворому батькові. Ця звістка, яку привезли всюдисущі ельберійські купці, сповнила юнака такою огидою, що він вперше в житті сам попросив батька про зустріч, махнувши рукою на пристойність, і цілий вечір оповідав якісь незначущі дрібниці, аж поки Святослав не мовив з легким усміхом, що його любий син є занадто вразливим.
Моозьку і страгійську Вогнедан сприймав на слух і розумів майже все. Говорити, щоправда, не вмів, але тільки тому, що не ставив перед собою такої мети. Дивним легко давалися мови з огляду на могутню пам’ять і абсолютний слух. Тож і тепер юнак уважно слухав пана Лисичко, котрий чітко вимовляв чужі уривчасті слова, схожі на стукіт.
Головною перепоною для ельберійця, котрий займався вивченням моанської, була саме оця різкість, якої важко було досягти особі, котра не говорила, а майже виспівувала слова. Співучість була притамана й вимові простолюду, а вже у вустах вельмож ельберійська і взагалі звучала, немов пісня. Або – немов мова Еллону, принесена з зірок. За сотні літ панування дивних їхня вимова, сиріч данадільська, стала для ельберійців зразком. Недарма навчитель Бранибор сварив молодиків з провінцій, які намагалися засвоїти говірку Данаділу, забуваючи про те, що кожний куточок Ельберу мусить мати свій, неповторний вигляд.
Воїслав, котрий якось почув, як Вогнедан ламає собі язика кострубатими словами, спочатку посміювався над приятелем, а потім взявся навчатися разом з ним. Аби принц не дуже нудьгував. Йшла молодому Ведангу та говірка ще гірше, ніж Вогнедану – слова він запам’ятовував одразу, але ніяк не міг навчитися їх вимовляти.
– Пан Лисичко говорить, – потішав Вогнедан приятеля, – що лоянська мова ще складніша. Вчися, брате, я чув від надійних людей, що тебе збираються призначити начільником супроводу північного паньства при його в’їзді до Боговлади. Дуже корисно знати мову супротивника, тоді, коли він навіть не підозрює про те, що ти її знаєш.
– У супроводі будуть певні надійні особи, – бурчав Веданг, – котрим належить знати всі тонкощі північних мов. Я ж – лише скромний гридень, і не є на платні у Чорного Дракона. Однак, випадково почути…
– Я вважаю, – всміхнувся принц, – що Північна Імперія є нашим прихованим ворогом, а отже така випадковість…
– В дитинстві, – зітхнув Воїслав, – я не мріяв стати вивідачем… Яка гидота… Мій бідолашний батько…
– Світ є недосконалим, – мовив Вогнедан розсудливо, – і певні відважні особи, котрі збирають відомості про цей незмінений світ, заслуговують якщо не на пошану, то, принаймні, на розуміння. Власне кажучи, моє доручення мало чим відріжняється від їхньої роботи. Подружитися з моанським варваром… Цей, можливо гідний поміж своїми людьми юнак, буде мати поряд з нами вигляд неотеси, а ми йому здаватимемося пихатими занудами. Тому я і хочу, щоб ти мені допомагав розважати північного принца.
– Навчимо його складати “ланцюжки”, – засміявся Веданг, – і співати пісень.
Наприкінці місяця лип моанське посланництво дібралося до Боговлади.
Місто вирувало в очікуванні. Мешканці столиці ніколи ще не бачили варварів з північних лісів. Торгівлі поміж Ельбером та Моанією майже не існувало – моанці любили розкішні речі, шовки, прикраси, дорогі вина, але заплатити за них могли лише звіриними шкурками, які в Ельбері брали неохоче і через відсутність холодних зим і через нехіть вельможних ельфів до твариновбивства. Навіть чобітки і черевички для вельмож виготовлялися з кори дерева ллірі, насіння якого було привезене з Еллону, і яке прижилося в Чорногорі та на острові Сіллон. А вже вдягнути на себе хутро шляхтич погодився б хіба що задля врятування власного життя від раптового холоду.
Останнім часом, щоправда, моанські купці почали пропонувати як плату за вироблені в Ельбері речі, золоті самородки з Астеону, коронат якого все більше попадав під вплив своєї колишньої колонії. Та обмін цей був нечастим явищем через постійні війни на Півночі. Відважний торговець-північанин мав бути готовим до того, що його пограбують або моозькі партизани, котрі ніяк не могли змиритися з тим, що вони нині є підданими лісовиків, або страгійські дворяни, котрі брали величезний чинш за проїзд через свої землі. Тому міньба найчастіше йшла аж на страгійському кордоні, вдалині від Ельберу. Нині боговладці дружно пліткували про те, якими ж мають бути посланники, обмінюючись найрізноманітнішими здогадами.
Князь Вартислав востаннє обдивився вишикувані на палацовому дворі стрункі шереги гриднів, обраних з п’яти загонів варти і мовив до свого сина:
– Воїславе, май на увазі, що це справа серйозна. Я посилаю саме тебе, бо ти маєш метке око і зможеш описати все, що побачиш, досконало. Але не викинь якогось жарту – ці люди гумору не розуміють. Вони дуже відріжняються навіть від моозців, я вже не говорю про ішторнійців. Чужі… Я вже наказав оголосити по місту, що за надто голосний сміх та інше виголошення своїх вражень буду карати міщан великою вірою.
– Вони що, бояться сміху? – спитав Воїслав трохи розгублено, – чи може…
– Як кожні невиховані особи, – холодно сказав Чорний Дракон, – ці незмінені вважають себе найкращими у явному світі. І дуже болісно сприймають насмішки над собою. Однак люблять, коли їх бояться. Ти маєш показати гостям, що вони не смішні, але й не страшні. Виводь загін – посланництво вже в Калинові, а це майже передмістя.
Вогнедан очікував прибуття послів у парадній залі палацу. Тут майже не було прикрас – лише шліфований зеленкуватий камінь стін. І просте дерев’яне крісло з високою спинкою на підвищенні. Для Повелителя…
На стіні, за кріслом правителя, висіло велике малювання – Дана Ллон, Веданг Сіллур та Ігворр Ллєг зустрічаються з князем Властимилом Ділом. Тоненькі постаті прибульців в сріблястих одежах… Князь Властимил, ще зовсім юний, в гаптованому полотняному вбранні. У вусі золота сережка – подібний звичай потім перейняли і дивні воїни, замінивши золото сріблом. На обличчі радість навпіл з замилуванням і тривогою. Панна Боговида Діл, жриця і провидиця сонцеславів захоплено дивиться на похмуру вроду Веданга Сіллура… Волхв з довгими висячими вусами… Гордість на його обличчі – Боги почули і відгукнулися… Воїни, міщани, жони… За постатями людей бовваніють дерев’яні образи Богів-охоронців… А за спинами дивних застиг на опорах той малий леаран, на якому вони спустилися в цей явний світ.
Принц, котрий цілий ранок витратив на те, аби вбратися не занадто пишно, але вишукано, розглядав знайому з дитинства картину з легеньким сумом. Все-таки пращурам пощастило – вони віднайшли у цьому світі людність, котра була схильна до змін. Вогнедан був чомусь певен, що жодний вплив випромінювачів дивних не допоміг би людям Властимила стати кращими, якби вони самі не прагнули цього в глибинах підсвідомості.
Юнак ще раз обдивився себе. Він одягнувся не дуже парадно, аби не відлякати молодого моанця холодністю, властивій пишній одежі. Трохи вояцький вигляд – вишиванка, черес… Зачіска найпростіша – вузол волосся на потилиці плавно переходить у хвіст. Світлян, котрий чемно стояв поруч, поправив на володареві черес і усміхнувся.
Ось залою пропливли обидві Вогнеданові жони в двірських гаптованих сукнях. Високі зачіски вигідно відтіняють ніжність личок. Дана весела, Чаяна, як завжди – холодно спокійна. Поруч не йде – ковзає залою Вишня Ведангська в чорній з золотом сукні кольорів роду Драконів. А ось і мати Воїслава, княгиня Ружена… І не сама – з обома сестрами – княгинями та названими донечками. Личка Зоредиви та Зоряниці аж пашать цікавістю – справжні варвари… Буде що оповідати потім панночкам з Дубна та Радину на проханих вечорах.
О, приємна з’ява – пані Власта Ставська, в дівоцтві Вишневецька. Під руку з сином Брячиславом, котрий сьогодні є вільним від служби. Спокійна і лагідна. Передчасно посивіле волосся укладене так, що коси пані Ставської здаються напудрованими. Вона ще вродлива, Вишеньчина мама. Княгиня Ведангська відповідає на її уклін… А ось і Перша Пані… Пані Воїдана сама озивається до пані Ставської, і жони починають неквапливу розмову. Отже, все гаразд – знать побачить, що чутки про певні речі щодо пані Власти були неправдивими, а отже Брячислав буде завидним нареченим. Як не як – брат у перших принца Ельберу.
Пан Мирослав Вишневський нині у палацовій варті, котра зустрічає посланників. Разом зі своїм приятелем та родичем Стражем Вишенським… А Мирославів батько онде – пан Родослав Вишневський. Зі своєю жоною, котра походить з роду Птахів данадільських… Ага, суддя Кречет Птаха… І юний Винозір, котрий вклоняється в бік принца Ельберу і кращого друга. Пан Гордислав Яблуновський… Чемно вклоняється пані Власті Ставській, своїй тітці по матері. Брячиславу тисне руку… Ось і старші Яблуновські… А онде молодий Вишневецький, В’ячеслав… Ще один небіж пані Ставської… Вродлива, зарані посивіла жона, нині оточена родичами, яких роками не хотіла визнавати. Виховані юнаки, однак, про це не згадують. Навіть Огнеслав Рамінський, котрий кланяється їй здаля разом зі своїм братом Огнерадом.
Зала поволі наповнюється дивними. Оскільки посланники є родом з країни навіть не означеної на мапах в її теперішніх межах, князі провінцій лише прислали представників. Вартислав Ведангський, щоправда, тут, але він – Охоронець Клейнодів. В чорному оксамитному кунтуші Воїславів батько так нагадує свого сина, що Вогнедан мимоволі усміхається йому і отримує у відповідь несподівану усмішку.
Ось Вітровій Ллєг, княжич Квітану… О, Боги мої, княжич Владияр Пард, а з ним…
Вогнедан вже не йде, летить до виходу, і йому назустріч усміхається з-під чорногорської гаптованої намітки личко Білої Ружі.
– Мила моя сестро, – ніжно говорить Вогнедан, – твоя ружа в моєму садочку завжди нагадує про тебе…
– Я рада знову побачити столицю, – всміхається пані Пард, – як і мій чоловік…
Молодий Пард вклоняється принцу. Той віддає уклін з усміхом – Владияр йому подобається.
– Як здоров’я князя Влада? – питає Вогнедан, – чи все гаразд в родині Пардів?
– О, надзвичайно…, – всміхається Владияр, – нині немає навіть сутичок на кордонах… Мої матері і брати шлють вітання воякам Ранку та Світанку, і про те ж прохав неякий пан Богудан Змій…
Вогнедан, не втримавшись, пирскає своїм срібним смішком.
– Я його теж люблю, – говорить, – чудова людина…
– Князь Влад Пард теж передає свої вітання, – продовжує Владияр, – а також віддає під покровительство княгині Данадільської мою сестру Владимиру. Життя при боговладському дворі давно вабило князівну Чорногорську…
З гурточка придворних дам Білої Ружі з’являється знайома струнка постать Владимири Пард. Дівчина вбрана як годиться – у довжелезну сукню, але в її чорних очах, успадкованих від ведангської бабусі, танцюють глузливі вогники.
– О, яка пишнота, – схиляється дівчина в уклоні, – важко повірити, що все це – задля купки брудних варварів.
– За задумом вищих це має ошелешити гостей, – чемно всміхається Вогнедан, – напевне тому нині в залі стільки панн, котрі можуть вбити варвара поглядом очей, і не тільки… Дозвольте відрекомендувати вас моїй другій дружині, а також князівні Ведангу, бо мою першу жону ви знаєте краще, ніж я сам.
Вогнедан вклоняється подружжю Пардів і веде панну Владимиру до невеличкого гурточка біля вікна, де й знайомить її з Чаяною та Вишенькою. Зоставивши милих панн продовжувати обдивлятись одна одну і перекидатися багатозначними зауваженнями, Вогнедан підійшов до князя Вартислава і став з ним поруч.
– Вже мають бути, – озвався той стиха, – час…
У дворі срібним голосом заспівала сурма. Присутні в залі почали переміщатися так, щоб, ніби випадково опинитися біля вікна. В гуртках вельмож почувся не сміх, ні – не дай Боги – лише якийсь тихий шерех…
– Усіх же попереджено, – мовив Вартислав, зітхнувши, – і все одно, не буде хихотіти хіба що княжич Лемпарт Драган та й то тому, що сам недалеко втік від варвара.
Княжич Лемпарт був, очевидячки, представником князя Володаря… Вогнедан волів би побачитися з Ольгом, або з Яровитом, однак… Щоправда, напівкровка зараз мав цілком гідний вигляд… Красень… Одяг, зачіска, схудле ушляхетнене лице… Навіть русяве нині волосся було цілком натурального кольору – бідолаха напевне довго мучився, аж доки підібрав належний відтінок.
Вогнедан зробив кілька непомітних кроків до найближчого вікна, котре виходило якраз на палацовий двір. Вельможі плавно перемістилися, даючи йому дорогу. Їхні ледь знуджені обличчя говорили, здається: «Та що вже там…Нічого цікавого… Підійдіть, однак, гляньте…»
Біля самого вікна стояла княгиня Ружена Ведангська, спокійна і незворушна. Вона зробила майже непомітний рух рукою, відхиляючи завісу.
Принц глянув у двір. Він побоювався, що Воїслав зробив щось таке, що варварам здасться непризвоїтим. Чужі… Що з них взяти… А Дракону перепаде від батечка.
Воїслав не накоїв нічого. Якраз зараз за його наказом почесний супровід шикувався в лаву. Юнак віддавав накази з холодною гідністю, яка могла обдурити варвара, але не Вогнедана. Принц ще ніколи не бачив на обличчі свого друга подібного виразу.
– Пані Ясна сказала б, – ледь чутно прошепотіла княгиня Ружена, – що її названий син вдавився галушкою…
Вогнедан трохи не розсміявся на повен голос. Добре знаючи свого друга, він розумів, що Воїслав нині кличе на допомогу все своє самовладання, аби втриматись від сміху.
Посеред двору гідно сидів на здоровенному бахматому коні такий же здоровенний чолов’яга. Найбільшою частиною його тіла був живіт, туго обтягнений каптаном з рожевої парчі. Зверху, незважаючи на літо, чоловік був вбраний в хутряний кожух, розстебнутий спереду, смугасті вовняні порти та важкі шкіряні чоботи, підбиті залізом. На голові він мав хутряну ж шапку, з під якої струмками спливав піт.
Окрім живота найприкметнішою частиною тіла посланника – Вогнедан уже вирішив, що це і є воєвода Рімін – була його борода. Борідка Даркана Логіна здалася б поруч з цим дивом природи майже непомітною. Дбайливо розчесана, борода напевне сягала б стану цього північного можновладця, аби той стан можна було визначити на око. З-під бороди виглядав грубезний золотий ланцюг, котрий, вочевидь, висів на шиї моанського вельможі. Товсті пальці, котрі стискали вузду, були всі внизані перснями. Каптан було розшито перлами, остроги пан Рімін мав золоті, і навіть кінська збруя від серця прикрашена золотими бляшками.
Решта супутників цього гідного пана була вбрана приблизно в цьому ж дусі. Відріжнялися вони лише кількістю дорогоцінностей. За ними у двір поволі втягувався обоз, проваджений якимись напівголими обідранцями в лахмітті, але теж з бородами і у вовняних теплих шапках.
– Боги мої, – виразно мовив хтось за спиною Вогнедана, котрий задивився у двір до непристойності, – на цьому вельможі, здається, не одне вбрання, а декілька… Це окрім кожуха…
– Напевне, вони возять з собою весь свій одяг, – підкинув, здається, Гордислав Яблуновський.
– Говорять, що ці панове, – озвався ще хтось, – дуже полюбляють напій, котрі зветься поміж нашими торговцями горілкою. Це така річ, що розум відбиває одразу… Моанське паньство, напевне, боїться пропитися донага… Це непристойно… Тому і вбираються у кілька шарів, неначе капустинка… Якщо такий пан проп’є кожуха, на ньому ще залишиться…
– О, прошу вас, тихше… Ми можемо засміятися голосно…
– Ні, вельможне паньство помиляється… Горілка тут зовсім не до чого… Просто, під час грабунку, на війні, ці панове беруть здобич… Знімати ж награбоване бояться, щоб не обікрали свої ж…
– О, війна… Хто не звідав її незручностей і невигод… Але паньству з Півночі нема чого боятися, принаймні, холоду…
– Так, адже їхні ковдри завжди з ними… Я маю на увазі бороди…
Вогнедан відчув, що він сам зараз засміється голосно, і тим осоромить свої вуха… Він плавно перемістився в бік князя Вартислава, а його місце одразу ж зайняли брати Рамінські.
Князь Ведангський ледь помітно здвигнув плечима.
– Наша знать, – мовив, – неначе діти… Ці люди не смішні – вони жахливі. У них зовсім нема відчуття краси і гармонії, а досвід життя у людському світі говорить про те, що відсутність подібного відчуття часто замінюється бажанням знищити те, чого варвар не розуміє… Їх дратуватимуть наші картини і наші храми… Їхній слух різатиме наша музика… Вони зненавидять нас за те, що ніколи не досягнуть того розуміння гармонії світу, на яке здатен найзвичайнісінький ельберійський селянин. І їм захочеться спалити наші гради, взамін набудувати брудних хлівів, які вони звуть містами, селян у гаптованому вбранні перетворити на рабів у лахмітті, а нас… Готуйте меча, мій принце – Північна Імперія колись стане вашою судьбою…
– Не говоріть про це, – мовив Вогнедан, – я маю на увазі те, що батько може піти, зоставивши мене самого…
– Святослав дивиться на життя тверезими очима, – мовив князь Ведангу, – і він не терпить недомовок в таких речах… Повелитель триматиметься, доки не вичерпає всю життєву снагу свого змученого тіла. Бо він любить вас… О, тихше… Воїслав веде їх сюди… Сподіваюся, що варвари не настільки проникливі, аби зрозуміти вираз облич наших шляхтичів.
Шляхта розступилася, утворюючи прохід… Почулися чіткі кроки воїнів супроводу… До зали увійшов Воїслав, за ним попарно гридні з Ведангу та Данаділу. Далі йшов худенький юнак, котрий аж губився в свойому кожусі Його гостроверха шапка була прикрашена зверху величеньким рубіном. За ним перевалювався воєвода Рімін та ще кілька бородатих осіб. Замикали похід гридні Квітанської, Зелемінської та Чорногорської варти палацу.
– О, ці панове, – мовив хтось за спиною у Вогнедана, – запах іде попереду послів…
Дійсно, разом з посланництвом у прохолодну, незважаючи на літній день, залу, вповзла неймовірна суміш запахів людського та кінського поту, брудної одежі, шкіри, вовни та ще чогось, зовсім непередаваного. Пані Ружена Ведангська, котра і досі стояла біля вікна, ніби випадково штовхнула раму. Повіяло вітерцем.
Воїслав вивів варту наперед. Тепер воїни стояли двома шерегами обабіч порожнього крісла правителя.
Знову проспівав срібний ріжок… І до зали увійшов Святослав.
Вогнедан ледве утримав непрохані сльози… Його батько був нині уособленням сили… Юнак дуже зрідка бачив Повелителя в парадних шатах. І майже ніколи – в Короні Ельберу, створеній в давні часи дивними майстрами для сина Дани і Властимила. Вона була, та корона, з того ж металу, що і шлюбний перстень на Вогнедановій руці. Світлий обруч, п’ять променів над чолом – ознака єдності п’яти провінцій… І синій, сяючий камінь, схожий на сапфір. Але то був не сапфір – камінь був родом з Еллону, і починав світитись м’яким сяйвом, коли корона прикрашала гідне чоло. Перекази говорили, що того, хто вдягне її не по праву, корона могла і вбити. Перевіряти це ніхто не перевіряв, але хіба заборониш добрим людям і дивним плескати язиками.
Меч біля батькового поясу… Меч в чорних з золотом піхвах… Вогнедан знав, що по лезу в’ється напис еллонськими знаками та ельберійськими рунами – «Державний»… Володар меча й корони… Його красивий татко… Спокій і гідність… Накидка з данадільського шовку… Блакитний шовк, гаптований золотом… Така ж сорочка… Світло каменя корони творить дивні переливи на одежі…
Повелитель поволі опускається в крісло… І так само поволі схиляється зала чи-то в уклоні, чи то в танцювальному русі… Легенько остовпілі посли нарешті теж схиляються в чудному поясному уклоні.. Всі, окрім юнака в шапці з рубіном. Навіть воєвода Рімін – і той віддав уклін, пирхаючи від натуги.
Святослав очікує. Зрештою воєвода Рімін виступає наперед. Атож, «вуста Імператора»… І де вони, на отій Півночі, набралися подібних титулів? Напевне – з лугербських книг, адже Лугерба колись теж звалася Імперією, і сягала від Белату до Небесних гір, аж поки не розсипалася, мов карткова хатинка.
– Імператор Великої Моанії, – мовить Рімін гучним басом, – покровитель усіх земель Імперії: Шанії, Ваани, Анкери, Неззу, Гесути, Грелли, Гросати, Моозу…
Вогнедан вже достатньо розуміє пана воєводу… З-за широкої спини моанця літній чоловічок, якого Вогнедан навіть і не примітив спочатку, і який єдиний серед послів вбраний не в кожух і парчу, а в якусь вовняну свитину, різким верескливим голосом починає перекладати. Це, мабуть, і є отой Хельм Тенп, колишній раб з Гесути, а нині – товмач посланництва. Ні, здається він родом з Гросати… Юнак попереду, напевне принц Літон Чоррін, стоїть, наче вритий, і навіть не змигне… Піт котиться йому з-під шапки… От бідолаха…
– Іркан Великий вітає Повелителя Сєндослафа…
Вогнедан бачить, що татко наче не помітив перекрученого імені. Зрештою, що взяти з цих лісовиків…
Промова була довгою і пишномовною. Вогнедан відзначив, що воєвода ревів басом лише так би мовити її канву, а вже перекладач дбав про те, аби промова сяяла красотами стилю. Це помітили навіть ті вельможі, котрі зроду не чули моанської мови…
– Товмач говорить вдвічі більше, ніж посланник…
– Жива шпаргалка… Раптом щось забув… Зручно…
– Забув вдвічі більше, ніж вивчив…
– Простіше було б написати…
– Вельможа мабуть тоє…неписьменний…
– Тихше, панове… Пристойність…
Ці перешепти за спиною змусили Вогнедана усміхнутись, а пана Вартислава знову, ледь помітно здвигнути плечима. Промова тим часом закінчилася, і двоє обірванців з обозу внесли, важко хекаючи, дари від Імператора Півночі «своєму брату Сєндослафу». Дарів була ціла скриня, замкнена на величезний замок.
– Я вдячний, – неголосно мовив Повелитель, але його почули у найдальших куточках зали, – Імператору Моанії за його братерські почуття і знаки дружби. Я є щасливим приймати в своєму стольному місті його посланників… Я запрошую моанських вельмож на бенкет, присвячений дружнім стосунками між двома народами.
Святослав поволі підвівся з крісла і вийшов своєю летючою ходою у бокові дверцята. Притихлі було ельберійські вельможі стиха зашепотілися. І майже одночасно челядинці відчинили двері у бенкетну залу.

***

Палацовій кухні сьогодні довелося добряче попрацювати. Зазвичай кухонна челядь не дуже напружувалася – вельможі їли мало, і їхні смаки знаходилися десь поміж простотою та вишуканістю. Повелитель, наприклад, снідав склянкою молока і шматочком твердого сиру, навіть без хліба, на обід йому подавали мисочку солодкого сиру, а на вечерю – яблуко, або чорногорський апельсин. А Вогнедану головний кухар готував особисто ріжні смаколики з вершків та сметани. І достеменно знав, що його вельможність обожнює пироги з фруктовою начинкою.
Головний кухар навіть закликав на допомогу приятелів з купецької дільниці, котрі краще розумілися на людських стравах… До того ж, годувати потрібно було варварів, котрі, за чутками, харчувалися самим м’ясом… Порадившись, кухарі вирішили приготувати страви, які зазвичай вживають селяни. Грубі і прості – якраз для варварського шлунку.
– Спершу подаси шинку, – наставляв старший кухар відповідального челядинця, – і ковбаски з часником. Потім – паштет зі свинячої печінки… І смажених курей… Якщо не наїдяться – принесете ліпеників. З сиром та сметаною…
– Але ж серед гостей принц варварів, – засумнівався челядинець, – а ми йому ліпеників…
– Пан Лисичко, – урочисто мовив кухар, – говорить, що чим простіше – тим краще. Ці панове, нібито, глитають страви не розбираючи смаку. І нічого не переплутай… Його вельможність Вогнедан сидітиме поруч з варварським принцом, так що не підсунь йому отих часничних ковбасок… Для пана Вогнедана поставиш його улюблений вершковий крем. От хто знається на витончених стравах… Вершковий крем зі шматочками цукатів… Ліпеників теж можеш подати, але з вишнями. Його вельможність час від часу замовляє подібні собі та першій дружині. І не переплутай – спершу ліпеники, тоді десерт… Пиріг… Фруктовий, але його можеш подавати і варварам… Навряд чи вони оцінять моє мистецтво, але задля держави…
Вогнедан чув цю розмову краєчком вушка і ледве утримувався од сміху. Посланників якраз садовили за стіл. Він, Вогнедан, мав сісти біля варварів, поруч з отим принцом Літоном. Князь Вартислав трохи обавлявся, що посли відмовляться їсти за одним столом з язичниками, але, незважаючи на обвішані трикутними оберегами груди, моанці більше цікавилися стравами, аніж сповіданням сусідів.
Неприємності почалися там, де їх ніхто не очікував. Повелитель уже підійшов до свого місця, сів сам, і порухом руки дозволив сідати гостям. Вогнедан опустився на свій стілець, намагаючись дихати не дуже глибоко. Гості з Півночі познімали свої шапки та кожухи, але ж сморід… Він ніде не дівся… Юнак помітив батьків співчутливий погляд і трохи не пирснув сміхом, незважаючи на огиду.
Раптом його високість Літон підскочив зі свого стільця і заволав різким голосом ображеного хлопчиська:
– Я, принц Літон, не буду сидіти за одним столом з вояком, або служником! Я вимагаю належного мені місця!
Вельможі здивовано поглянули в його бік. Ліворуч від принца сидів пан Рімін, який, напевне, і звернув увагу заглибленого в себе юнака на його сусіду справа, зодягненого у стрій, схожий на вояцький. Вогнедан, втямивши помилку моанця, розвеселився ще більше – для північанина родовитість, схоже, визначалася кількістю прикрас та пишністю одежі. А він-то боявся його вразити шовковими шатами…
Поки Вогнедан думав, чи не буде те, що він назве своє ім’я аж занадто великою пошаною пану Літону Чорріну, Повелитель мовив неголосно, але виразно:
– Перекладіть будь ласка вельможному гостю, що він має честь обідати за одним столом з моїм сином…
Товмач поспішно почав пояснювати рознервованому Літону і надутому пану воєводі, що поруч з ними сидить принц Вогнедан, син правителя. З Літона наче випустили повітря, як з надувної святкової кульки. Він сів і знову заглибився в якісь важкі роздуми. Зате воєвода Рімін мовив до свого другого сусіди:
– Оце так принц – не відріжниш від їхнього селюччя…
– Та де, – сказав сусіда, – ти, Дісане, не на одяг дивися – на писок… Їхні можні геть усі – вовкулаки. Я, як сюди зайшов, то вжахнувся… Треба було взяти з собою священика, і святою водою…
– Та й то, – буркнув воєвода, – вірно оповідали у Моозі… Край, де правлять гостровухі нелюді. В залі жодної людини нема, окрім слуг. О, вже й пожерти несуть… А де ж випивка?
– Брешуть, – мовив сусіда, – що оці звірюки навіть на дух не виносять горілочки… І пива. А цідять винце по краплині, при чому пляшки вистачає на цілу зграю. А жеруть, не повіриш Дісане, самі овочі, наче зайці…
– Якщо мені не зрадив нюх, – загоготав воєвода, – то зараз перед нами поставили печінковий паштет… О, а ось і ковбаса… Горілочки, правда, дійсно нема, але є винце… Зараз подивимося, яке воно на смак.
З цими словами пан воєвода взяв за горлечко пляшку делікатесного вина трохи не сторічної витримки і осушив її одним ковтком.
Ті, кому не пощастило сидіти навпроти посланників, геть втратили апетит. Вогнедан навіть не доторкнувся до страв і сидів, потиху колупаючи ложечкою десерт, та спостерігаючи краєчком ока за паном воєводою та іншими моанцями. Вони їли… Тобто жерли, не звертаючи уваги на срібні двозубі виделочки та ложки. Пан воєвода смачно облизував пальці опісля паштету. Його сусіда вилизував тарілку язиком… Принц Лотін, однак, їв мало і намагався користуватися виделкою. Його обличчя, побуряковіле під час спалаху гніву, поволі приймало нормальний колір.
Хлопчина був досить миловидний, щоправда для того, щоб оцінити зовнішність варварського принца, його спершу потрібно було викупати в семи водах. Вогнедан бачив, що юнак крадькома зиркає на нього, але поки що вирішив не видавати своє знання варварської мови.
Тим часом пан воєвода зі своїм сусідом задоволено розпустили паски і голосно обговорювали всіх дівчат та жінок, котрі траплялися їм на очі. Виразів при тому вони вживали таких, що Вогнедан задумався, чи буде пристойно викликати пана Ріміна хоча б на показовий бій. До першої крові з відтятого мечем вуха… Зрештою вирішив що ні – Повелитель буде гніватися. Та й що він хотів від дикунів – поваги до жіноцтва? Смішно…
Сусіди замовкли, бо віддавали належне десерту. Кісточки з вишневої начинки пирога розліталися вздовж всього столу. Принц Лотін відламав собі шматок, глянув на Вогнедана, почервонів і потягнувся за ножем.
Поки Вогнедан домучував свій вершковий крем, намагаючись не звертати уваги на запахи довкола, Лотін розрізав свій шматок пирога на чотири невеличкі шматочки, з’їв їх, і витер пальці салфеткою з підставки, котра стояла навпроти нього. Принц усміхнувся до північанина підбадьорливо і здивовано побачив крізь шар бруду і засохлого поту, який вкривав лице сусіди, що юнак почервонів, наче маків цвіт.
«Бідолаха ще й сором’язливий, – подумав Вогнедан, встаючи з-за столу вслід за Повелителем, – не те що решта дикунів… Можливо це на краще – з особою, подібною до воєводи Ріміна, я не зміг би спілкуватися»
Гостей повели до їхніх покоїв, а Вогнедан вийшов до внутрішнього дворику, в який виходили одні з дверей парадної зали і присів на мармурову лаву. Поруч діва з каменю схиляла над такою ж чашею глека, з якого поволі скрапувала вода.
Плюскіт води завжди заспокоював молодого вельможу. Але зосередитися і заспокоїтися йому не вдалося – почувся шерех кроків, і на лаву поруч впав без сил Воїслав Ведангський.
– О, Боги мої, – сказав Дракон, – милий брате… Ти не повіриш – я ледь не луснув… Не можна навіть усміхнутися… А до того ж я розумів, про що базікали оці бородані… В них замість язиків, як сказала б матуся Ясна, дьогтярний квач…
– У тебе було таке лице, – всміхнувся Вогнедан, – неначе ти побачив перед собою свиню з даром мови.
– О, – скривився Воїслав, – милий брате… За що ти кривдиш бідолашних тварин… Вони чисті душею, і приносять користь добрим людям. Навіть ми, дивні, вживаємо їхнє сало й шинку, щоправда – лише на поході, або на службі. Свиня є прекрасною істотою, на відміну від смердючих бородатих тхорів, які насмілювалися робити зауваження щодо наших звичаїв і наших жінок…
– Дійсно, непризвоїто…, – мовив Вогнедан, – до речі, ось і користь від знання певних варварських згуків – тепер ми не повіримо в їхні добрі наміри, навіть якщо бідолашний товмач перекладатиме їхні промови віршами.
– А як там твій варварський піїта? – поцікавився Веданг, – він обурювався так голосно твоєю вишиванкою…
– Не суди його суворо, – всміхнувся принц, – вояки в сорочках з візерунками провінцій ввели нашого гостя в оману. Зрештою він був правим – адже я теж вояк… Пан Богудан Змій говорив, що непоганий…
До лави поштиво наблизився Вовчур-чорногорець.
– Вас хоче бачити Повелитель, ваша вельможносте, – мовив він до Вогнедана.
– Ходімо, – сказав принц, підіймаючись, – а ти трохи провітрись, Воїславе… Опісля такого товариства…
Веданг чмихнув ледь чутно і зостався сидіти.
– Пане Вовчур, – спитав Вогнедан, йдучи за чорногорцем до невеличкої хвірточки в мурі, біля якої застигла варта, – художник Сіроманець Вовчур вам часом не родич?
– Він був моїм дідом, – поштиво відповів паж Повелителя, – я є сином Вовкулаки Вовчура, і онуком Сіроманця…
– Син владигорського сотника?
– Так є, ваше вельможносте… Вас цікавлять малювання мого діда?
– Власне, – сказав Вогнедан, – мене цікавить лише одне малювання. «Нелюді». Не знаєте, кому його продали?
Принц сам не знав, чому він задав це питання. Може тому, що пан Рімін обізвав дивних якраз нелюдями і звірюками.
– О, ця картина, – сказав онук художника, – вона… вражає. Вона була серед тих робіт, які купив князь Чорногори, для того, щоб дідо міг добудувати дім у нашому маєтку Вовче Лігво. Дідо був гордим, і ніколи б не взяв позички… Пан Влад… Я був тоді дитям, але пам’ятаю… Коли він зняв обгортку з цієї картини, то побілів, як стіна хати. Але він її не продавав… Наш пан Влад теж є гордим шаленцем – продати цю річ для нього означало визнати, що ішторнійці тоді зламали його. Картину вкрадено, ваша вельможносте… Не так і давно – у позаминулому році.
– Але в описі написано – «куплена невідомим», – мовив Вогнедан здивовано.
– Пан Влад, – мовив чорногорець ледь докірливо, – не бажав визнати, що у Високому Замку є злодій… Хоча мій батько, єдиний, кому його вельможність оповів про втрату картини, наполягав на тому, щоб провести розслідування… Прошу вашу вельможність…
За розмовою вони пройшли вже два дворики і нині знаходилися в садочку, в який виходили вікна покоїв Повелителя. Вовчур провів Вогнедана до знайомої тому альтанки і відкланявся.
Правитель був ще в парадних шатах. Камінь корони миготів притлумленим світлом, кидаючи химерні відблиски на втомлене лице Святослава.
– Ну що, синку? – спитав Повелитель, вказуючи Вогнедану на його звичне місце, – як тобі посланники?
– Могло бути й гірше, – ледь всміхнувся Вогнедан, – принаймні вони були одягнені…
– Тобто ми маємо вознести Богам хвалу за те, що мусимо вести перемовини не з голими, а з одягненими дикунами? – сказав Святослав занадто серйозно, – я не можу навіть висварити своїх вельмож за те, що вони потиху хихотіли, бо їм довелося терпіти отой сморід… Синку, як ти витримав…
– Це було не найжахливіше, – сказав юнак, – найбільше смерділи їхні розмови.
– Мені вже доповідали, – мовив Повелитель з несмаком, – пан воєвода Рімін опісля бенкету запитав через товмача у князя Вартислава, котрий трапився йому на дорозі під руку з пані Руженою, чи вчить він свою жінку…
– Вчить?
– Тобто б’є… Різками. На що Вартислав чемно відповів, що має три жони, і на їхнє навчання у нього не вистачає часу.
– Воєвода вдовольнився? – хмикнув Вогнедан.
– Сказав, що мати трьох жінок є блудом і розпустою. А потім запитав, скільки у Вартислава душ…
– Скільки – чого?
– Рабів, – пояснив коротко правитель, – вірніше, це якийсь особливий різновид невільників, котрі працюють на землі, мають хати, родини, але в той самий час є власністю свого пана. Наш товмач, пан Лисичко, швиденько підрахував орендарів Ведангу і назвав таку кількість люду, що у моанця відвисла щелепа.
– Напевне він вирішив, – сказав принц, – що такому магнату можна утримувати цілий букет вродливиць. Але пан Вартислав був правим, коли сказав мені, що ці істоти не смішні, а жахливі.
– Я ось думаю про те, – мовив Повелитель, – чи маю я право змушувати свого Принца Яблуневого Саду спілкуватися з.. е … істотою.
– Пан Літон, – озвався Вогнедан, – здається мені трохи кращим за своїх одноземців. Може тому, що він…
– Молодий, – договорив правитель, – хоча уже зіпсутий недобрим вихованням, пихою і страхом. Вони такі нестримані, ці дикуни – всі почуття юного Чорріна написані у нього на обличчі.
– Все буде гаразд, – сказав принц, – я запрошу пана Літона на заміську прогулянку… І запропоную йому помитись. Не бійтесь, тату, я не помру від огиди. Всі чомусь вважають Принца Яблуневого Саду дуже розпещеною особою, хоча я…
– Хоча мій син є воїном, – лагідно сказав Святослав, – я ніколи не хвалив тебе, синку, але коли мені оповіли про твій бій з ішторнійцями поруч зі Стражами Гір…
Вогнедан усміхнувся. Думки його раптом знову перескочили на розмову з молодим Вовчуром.
– Тату, – мовив він, – ви бачили картину Вовчура Сіроманця? Вона називається «Нелюді»…
– Я думав, – озвався Повелитель опісля недовгої мовчанки, – що ти спитаєш мене за «Лики Аркану»…
– Тоді в Ігворрі, – озвався Вогнедан, – мені сказали, що воїн-данаділець схожий на мене… Не дивно…
– А чому тебе зацікавила саме перша картина? – спитав Святослав, – я бачив її – вона жахлива. Але дійсність була ще жахливіша. Де ти бачив це малювання? Влад писав мені, що його украли…
– Я читав її опис, – сказав Вогнедан неправду, – а згадав за неї тому, що моанський воєвода назвав нас нелюдьми і звірюками…
– Ну, – мовив правитель, – у кожного свій погляд на сусіда… Можливо, ми дійсно здаємося їм… істотами іншого виду. То ти, синку, таки не відмовляєшся від нашого плану?
– Ні, – сказав Вогнедан, – звісно ні…

***
Вечір Вогнедан провів у Дани. Він не міг змусити себе піти до Чаяни, хоча вихована перша дружина недвозначно натякнула йому про це. Історія з картиною гвіздком застрягла у голові. Як вона дісталася Чаяні? А головне – навіщо ніжній панні зображення, перед яким опускали очі мужчини.
Дана, якій принц оповів історію з картиною, була впевнена, що малювання поцупив княжич Лемпарт, а Чаяна, не знаючи походження твору, забрала його у свого брата. Вогнедан лише головою покрутив. Він знав, що княгиня Данадільська на дух не виносить Лемпарта Драгана і тому ладна його звинуватити навіть в такому невластивому для нього злочині, як крадіжка картин.
Вогнедан відігнав від себе думки про картину, Чаяну, котра нині сумує сама в своїх покоях, та про власну невиразну нехіть до другої жони і почав обговорювати з Даною як йому приручити варвара – моанця.
Дана взялася за цю справу охоче. Вона ж запропонувала і місце, куди варто було запросити Літона. Заміський дім, котрий належав Повелителю, але в якому Святослав майже ніколи не бував, віднині часто служив пристановищем для принца з молодою дружиною, та його численних приятелів. Дім стояв на березі озера, в мальовничій улоговині. Дана запевняла, що красу цього місця оцінить навіть варвар – неотеса.
Отже, наступного дня Вогнедан поволі йшов доріжкою того палацового саду, куди виходили покої для гостей. Вже мав бути трохи не полудень, а моанці ще спали. Однак Вогнедана вже сповістили, що молодий Чоррін блукає садочком, щось бурмочучи, неначе й насправді складаючи вірші.
Дійсно, повернувши праворуч, юнак трохи не наштовхнувся на молодого моанця. Літон мав заспаний і який-то нещасний вигляд. Він знову був у своєму пропахлому потом парчевому вбранні, але, принаймні, без кожуха і шапки. Моанець щось бурмотів собі під носа, неначе насправді складав вірші.
Молодик пізнав Вогнедана і знову залився червоним від лоба до підборіддя.
– Доброго дня, – ввічливо привітався ельберієць. Він вирішив вдавати, що знає мову Моанії гірше, ніж насправді. В межах кількох слів і виразів. Поки що..
Моанець у відповідь побажав йому здоров’я ледь чутним голосом.
– Вам уже відомо, – мовив Вогнедан, – що мене звати Вогнедан, князь Данадільський. На бенкеті я сидів поруч з вами, і мене зацікавила ваша особа… Така самотність і самозаглиблення… Вам сподобалося тут, у нас?
Пан Літон витріщився на свого співрозмовника так, що Вогнедан вирішив, що говорить недосконало, і моанець його не розуміє. Зрештою північанин озвався ледве чутно:
– Сподобалося… Напевне… Тут занадто жарко… Але я вже звик. Я повівся на бенкеті зле, тому що не розпізнав в вас особу з правлячого дому. Сидіти поруч з простим гриднем уймає чести державі… Але ви були зодягнені незгідно з вашим станом.
– О, ну чому ж, – засміявся Вогнедан, – я шляхтич, а отже – воїн. Тому і одягаюся як воїн. Хіба на Півночі особи з правлячого дому не володіють зброєю?
– Володіють, – сказав юнак якось неохоче, – тільки мені важко дається ця премудрість.
– Що ви маєте робити сьогодні? – пішов Вогнедан пробоєм, – мені доручено правителем зробити так, аби у вельможного гостя зосталися про нас найкращі спогади. Я та моя перша дружина запрошуємо вас на кінну прогулянку. У вас немає інших намірів?…
– О, ні…, – мовив Літон, – які там у мене наміри… От тільки пан воєвода…
– Ми пошлемо до нього челядинця, – сказав Вогнедан не змигнувши оком, – а от і моя жона. Познайомтесь з княгинею Данадільською.
І так мовчазний, північанин застиг стовпом. Дана Данадільська була вбрана як вояк-чорногорець. Це був улюблений костюм для верхової їзди принцової дружини, який зовсім не приховував її стрункої постаті. Дана мило посміхнулась до чоловіка і сказала йому:
– Я годину умовляла Чаяну, але… Вона не захотіла сісти на коня навіть боком, у довгій сукні… Вогнедане, чому на мене так дивиться цей варвар? У мене що, розстебнувся черес?
– Ні, ти як завжди неперевершена, – сказав юнак, дивлячись на кохану з замилуванням, – і цей молодик на свій штиб віддає належне твоїй вроді.
– До речі, – мовила Дана, – ти не проти, щоб з нами поїхала князівна Владимира? Я пообіцяла їй, що покажу зблизька варвара з Півночі.
– Тим краще, – звеселився Вогнедан, – панна Владимира вкоськає будь-якого дикуна.
На пана Літона очікував другий удар, ще сильніший за перший. Двором йшла висока темноволоса діва, зодягнена в оксамитний синій кунтушик і такі ж штани. Задля теплого дня кунтушика було розстебнуто… Північанин витріщився просто в глибокий виріз сорочечки з тонкого полотна. Панна Владимира відстежила цей погляд і здвигнула плечима.
– Незмінений, – сказала з легкою огидою, – ненавиджу ці погляди. Так само на мене дивився ішторнійський представник в Ігворрі, неякий кавалер Ватто. Неначе слимак проповз по тілу. Гидота рідкісна… Мій любий княже Данаділу, ви вирішили зіпсувати нам день, взявши на прогулянку це диво природи?
– Наскільки мені відомо, мила панно, – мовив Вогнедан з легким уклоном, – ви бажали бачити зблизька певну особу, якій повинні вибачити неотесаність задля власної цікавості.
– О, цікавість, – засміялася чорногорська войовниця, – цікавість вбиває… Мій погідний настрій вбито очманілим виглядом істоти, котра вважає себе чоловіком і вельможею.
Пан Літон тим часом потиху спитав у Вогнедана:
– Яким є ваш титул, з яким я можу звернутися до вас, не уймаючи чести?
– О, титули як і парадний одяг ми вбираємо лише на свято, – мовив ельберієць, – звіть мене просто Вогнеданом. Пане Вогнедане… А ви, здається, пан Літон?
– Його високість пан Літтон Чоррін, – мовив моанець все тим же пригнобленим голосом, – син Його Могутньости Іркана Великого, покровителя усіх земель Імперії: Шанії, Ваани, Анкери, Неззу, Гесути, Грелли, Гросати, Моозу…
– Можливо, – підказав Вогнедан, – буде пристойним звати вас на ім’я, коли цього не чутимуть люди з вашого супроводу?
– О, так! – вигукнув Літон з полегшенням, – це мудре рішення… Так і робіть… пане Воґнедане… Але я хочу спитати, чому ці дві жінки так розпусно вбрані?
– Це звичайне вбрання для їзди верхи, – мовив Вогнедан лагідно, – у нас так вбирається багато шляхтянок.
– То ваша жінка ще й їздить верхи? – вжахнувся північанин, – а правда… правда, що у вас їх декілька?
– Я маю двох дружин, – ввічливо відповів Вогнедан, трохи дивуючись, чому Літон ( принц весь час забував про подвоєне «т» його імені) так цікавиться цим питанням, – пані Дана любить верхову їзду, пані ж Чаяна проводить час за книгами та жіночими мистецтвами. Зі своєю другою жоною я вас познайомлю пізніше, а нині дозвольте вам відрекомендувати князівну Чорногорську, панну Владимиру Пард.
– А чому вона тут, з нами, а не в жіночих покоях? – спитав моанець, – вона розпусна, чи не так?
Вогнедан подякував Богам, що донька «чорногорського упиря» не розуміє моанської мови. Владової крови в жилах дівчини було цілком задосить, аби відтяти вуха нечемі, незважаючи на його положення гостя.
– Пан Літон помиляється, – сказав юнак терпляче, – панна Владимира є зразком пристойної поведінки. Просто у нас трохи інші звичаї. Вас не повинно це обурювати – світ є багатобарвним. Ходімо до конюшень, нам мали вже підготувати виїзд.
Біля конюшень на них очікували челядинці, котрі тримали в поводу Вогнеданового Воронка та Даниного Ізгліяна. Поруч двоє конюхів ледве стримували шаленого жеребця панни Владимири. Білого огиря звали Даміяном. В Чорногорі, поміж шляхтою, був трохи дивацький звичай називати коней іменами ішторнійських чортів.
Принц Літон навіть не глянув на свого бахматого коника, якого йому поштиво підвів конюх-ельберієць. Він витріщився на двох юних дів, котрі вправно злетіли в сідла. Владимира зробила коло по широкому двору і мовила ласкаво:
– Застоявся, бідолаха… Хто дивився за ним вчора?
– Я, панно, – мовив літній старшина конюхів, – за таким діамантом дивився особисто.
– Милий друже…, – почала Владимира, і конюх підказав з усміхом:
– Вітан Дрок до послуг вельможної панни…
– Так от, друже Вітане, чи давали ви йому…
Поки панна Владимира гаряче обговорювала з конюхом як краще доглядати її Даміяна, Літон очманіло втупився в дівчину на коні, довкола якого ходив добродій Дрок, розхвалюючи його статі. Зрештою Владимира не витримала, зіскочила на камінні плити двору, і вони, разом з Дроком змусили жеребця підняти праву ногу.
– Вправний коваль, панно, може, звісно перекувати, але і ця підкова…
– Я поясню, чому шипи – на гірських дорогах…
– Хто цей чоловік? – запитав Літон у Вогнедана.
– Старший конюх, – відповів принц, – добродій Дрок. Він колись навчав мене їздити верхи…
– Чому він не впав на коліна? – запитав моанець.
– Навіщо? – спитав Вогнедан трохи розгублено.
– Слуга при наближенні особи імператорської крові має впасти обличчям в землю, – відповів Літон тим бундючним голосом, який з’являвся у нього тоді, коли він говорив про звичаї своєї вітчизни, – а на вельможних жінок не мусить навіть піднімати очей.
– Наш конюх добре виконує свою роботу, – сказав Вогнедан таким тоном, яким зазвичай розмовляють з хворим у гарячці, – лежачи ницьма, він не зможе доглядати коней. Щодо панни Владимири, то приязне ставлення до челяді є нашим звичаєм, і моя вельможна родичка поводиться цілком гідно свого походження…
Владимира вже знову сиділа в сідлі, а конюх давав їй якісь останні напучення і радив звернутися якщо не до коваля, котрий працював при палацових конюшнях, то до брата названого коваля, котрий вважався першим майстром на всю Боговладу.
– Пане Літоне, – покликав Вогнедан обуреного моанця, який втупився тепер в юного кругловухого хлопчину, який тримав у поводу його коня і теж не збирався падати на землю ницьма, – ми їдемо… Зараз нам потрібно ще заїхати до Дому Драконів, де нас очікує княжич Ведангу з дружиною і, здається, подругою…
Літон вліз на коня і потрюхикав за Вогнеданом. Коли вони виїхали за палацову браму, то моанець обізвався знову:
– А що таке – подруга?
В моанській мові було кілька означень стосунків між чоловіком та жінкою, і жодне з них не підійшло для означення статусу пані Гордани Дзвінки, визнаної подруги молодого Дракона. Дружина? Ні… Коханка? Дослівний переклад цього слова з моанської означав таку непристойність, що Вогнеданові соромно було означити так порядну чорногорську вдову, котра полюбила вельможу з Боговлади. Наложниця? Знов таки ні…
– Добра приятелька, – знайшовся врешті Вогнедан. Про себе він подумав, що молодий моанець занадто цікавиться жінками. Навіть трохи непризвоїто цікавиться. А втім – що взяти з варвара…
Коли вони виїхали на вулиці міста, Літон захвилювався і почав питати, де їхні охоронці.
– Ви маєте на увазі гриднів? – спитав Вогнедан, – супровід ми беремо з собою лише у далекі поїздки, та й то не завжди. Це також річ парадна – задля маєстату. А нині ми їдемо приватно.
– А раптом, – промовив Літон тривожно, – замах… Або напад…
– Я шляхтич, – всміхнувся Вогнедан, – і маю з собою зброю… До того ж у наших краях зазвичай спокійно.
– Але народ, люди…, – почав було моанець і раптом затнувся. Вогнедан так і не зрозумів, що той хотів сказати.
Воїслав з Вишенькою та Горданою очікували їх біля брами дому Ведангів. Верхами… Вишенька бадьоро сиділа на сумирній кобилці, вбрана – ой лихо – також у штани та тоненьку сорочечку з рукавами-крилами. На Гордані було вбрання чорногорського воїна, схоже на те, яке носила Дана. Хитра горянка швидко втямила, які жінки подобаються її ельфу. Вогнедан подумав, що звання другої дружини Гордана отримає дуже швидко. Якщо уже не отримала – недарма Веданг все частіше зоставляв її у себе, а не приїздив до їхнього гніздечка у Міщанській дільниці.
Літона ці дві панни змусили опустити очі і пробурмотіти щось незрозуміле. Аж поки вони не виїхали з міста, моанець навіть не роздивлявся довкола, а їхав, втупившись в гриву свого коника. Вогнедан розважав потиху, що більше дратує іноземного гостя – панни в чоловічому вбранні, чи чистенько вбрані простолюдини, котрі і не думають валитися на землю при появі на вулиці вельмож верхами. До того ж Принц Яблуневого Саду був, як то пишномовно заявив один з друкарів, з яким Вогнедан вів справи, улюбленим клейнодом Боговлади. Його і Воїслава не знали в обличчя хіба що приїжджі хуторяни. І тому проїжджаючи містом, Вогнедан тільки і знав вітатись то зі знайомими шляхтичами, підводячи правицю у військовому привітанні, то кивав головою до знайомих ремісників і напівзнайомих торговців, а то й до зовсім незнаних осіб, котрі, однак, чемно йому вклонялися. Те саме робив і Воїслав, часом перекидаючись кількома словами зі знайомими і приятелями.
Знайомий Вогнедану заміський дім причаївся у вибалочку біля ріки. Він так вписувався в краєвид, що його не одразу можна було розгледіти. Вже з ранку там мали порядкувати Світлян та Войко разом з кількома челядинцями. Пажі вже не вперше керували урядженням подібних відпочивків на природі, і Вогнедан цілком покладався на них.
Цього разу, однак, він дав пажам деякі особливі доручення. І сподівався, що хлопці виконають усе з належною точністю. Інакше Вогнеданове завдання трохи ускладнювалось.
Поки панни розташовувалися по кімнатках і обдивлялися маєточок, Вогнедан мовив до північанина:
– Чи не бажаєте викупатися? Цієї пори вода є просто чудовою…
Літон знову побагрянів.
– Я не вмію плавати, – мовив стиха, – зовсім…
– О, не вадить…, – сказав Вогнедан заспокійливо, – тут, біля берега зовсім неглибоко. А потім ви вберете легший одяг. Я наказав приготувати для вас вбрання, схоже на те, яке носять наші вельможі… Вам має бути жарко в цьому … е…каптані.
– Але, – спробував було опиратися Літон, – я мушу мати вигляд, гідний принца…
– Ви будете мати вигляд, гідний ельберійського можновладця, – всміхнувся Вогнедан, – а отже… Ваше вбрання вам повернуть наступного дня. Випраним і чистим…
Моанця те, що він є брудним, здається не тривожило. Вогнедан знову таки не знав, чого він вагається. Вже вкотре він переконувався, що не в стані вловити напрям думок свого підопічного. Північанин боявся води – це ще можна було зрозуміти: в холодних північних ріках не дуже то поплаваєш… Але він боявся ще й чистої одежі… Можливо, це якось зв’язане було з релігійними заборонами… Махнувши на все рукою, Вогнедан скинув одяг і кинувся у воду.
Плавав він наче риба і тому зупинився лише на середині ріки. Ліг на спину і задивився на сонце. Легкість… Воля… Щастя… Вони з Даною часто купалися вдвох. Сьогодні його красуня напевне не попливе до нього через присутність північанина… Але ні… Он її голівка, увінчана короною з кіс.
– Моя тиха вода, – ніжно сказав Вогнедан, коли дружина опинилась поруч, – навіть ці кілька хвилин без тебе видалися мені вічністю…
– Облесник, – засміялася Дана, – до речі, твій варвар так і сидить на березі… Боїться роздягнутися. Коли я пройшла повз нього в купальному укривалі, бідолаха трохи не зомлів.
– Навіщо ж лякати…, – засміявся Вогнедан, – попливли, однак, назад, бо гість подумає, що ми потонули.
Гість тим часом наважився роздягнутися і соромливо хлюпався за найближчим кущем. Біля його одягу сидів, підібгавши ноги, Світлян і, зморщивши носика, розкладав поруч штани, шовкову легку сорочку та святкову накидку.
– Все це, – доповів паж пошепки, – ми з Войком взяли у Огнерада Рамінського. Він приблизно такої ж статури. Взуття довелося придбати міщанське, у пана гостя – завелика нога… Може потім він щось собі замовить…
– Варвари і носять шкіряні чоботи, – сказав Вогнедан, – підійде…
– А оце, – захихотів Світлян, киваючи на вбрання гостя, – певна праля погодилася випрати лише за додаткову платню. Сказала, що була на вулиці, коли посланники проїздили містом і уявляє, з чим їй доведеться мати справу. Вона прийде за годину… Ну що, ми все владнали, пане Вогнедане?
– Зробимо з варвара пристойну людину, – мовив принц серйозно, а Дана хихикнула, – принаймні його не жахатимуться добрі люди, а дивні не затулятимуть собі носів. Чи приїхав перукар, якого я запрошував?
– Уже очікує, – доповів Світлян.
– Тепер йдіть, – сказав Вогнедан, – не лякайте хлопця. Він і так який-то…переляканий.
Дана, як була, в укривалі побігла у дім. Світлян щезнув теж. Вогнедан зостався, розмірковуючи, чи вдасться йому умовити пана Літона скористатися послугами перукаря, і ще кількох челядинців. Перебравши у пам’яті свій запас моанських слів, юнак делікатно відвернувся і покликав слуг, котрі заздалегідь прибули сюди з палацу.
Десь години за дві, коли відсвіжене товариство зібралося у альтанці за накритим столом, Вогнедан урочисто ввів до неї вродливого кругловухого юнака, якого, якщо не дуже приглядатися, можна було прийняти за ельберійця з зелемінського прикордоння. Чужоземну кров видавали випнуті вилиці і трохи скісний розріз очей. Чисто вимите довге волосся було зав’язано у хвіст і прикрашено чорною оксамитною стрічкою. Борідку акуратно підстрижено – розлучитися з нею моанець не захотів нізащо. Багате ельберійське вбрання підкреслювало його кістляву, але міцну статуру. До череса були причеплені піхви з важким мечем – єдине, що залишилося від колишнього вбрання Літона.
– О, – сказала панна Владимира, – диво мистецтва… Пане Вогнедане, ви є чародієм…
– Непогано, – схвалив і Воїслав, а Вишенька з Горданою дружно хихикнули, – тепер з цим паном, принаймні, не соромно їхати вулицею. Як тобі вдалося його умовити, милий брате?
– Я був зразком красномовства, – скромно сказав Вогнедан, – Повелитель дав мені завдання поспілкуватися з молодим Чорріном, але не сказав, що це має бути покаранням. Навпаки, правитель хотів, щоб ми потоваришували… Як ви гадаєте – цей зразок варварської мужньости надається у приятелі?
– Принаймні – ззовні, – холодно мовила Владимира, – що ж…
Пан Літон обережно опустився у кріселко і мовив до Вогнедана:
– Я даремно погодився змінити вбрання. Я смішний, я бачу це по виразу обличчя чорноокої жони.
– О, це не так, – сказав Вогнедан заспокійливо, – серед нашої шляхти є і люди, і дивні. Ви нині схожі на воїна-прикордонника. Погодьтеся, що і наші звичаї вам здаються смішними… Мені довелося почути пана Ріміна, коли він…
– Воєвода Рімін – старий мерзотник, – з застарілою зненавистю мовив північанин, – він єдиний, до кого прислухається Великий Імператор. Не знаю, що ви могли чути, але, напевне – нічого доброго.
– Пригощайтесь фруктами, – Вогнедан показав на накритий стіл і присунув до пана Літона вазочку з пізніми полуницями, вкритими шаром вершків, – чи може ви бажаєте чогось поїсти, як – то прийнято серед людей? В такому разі…
– Ні, я не хочу їсти, – зітхнув Літон, – на вчорашньому бенкеті… Я не дурень, пане Воґнедане, я чудово побачив ріжницю між… Між вами і нами… Мої супутники цього не відчувають. Вони говорять, що є вдома скрізь, і поводяться відповідно… Я сам не знаю, в кого я вродився таким… слабодухим.
– Скажіть краще – чутливим, – виправив ельберійський принц. Воїслав зацікавлено прислухався до їхньої розмови, і полишені самі на себе панни закопилили губенята та завели потиху якусь свою бесіду.
– Я власне, – тягнув Літон, – є, як-то у нас говорять, білою вороною у зграї… Люблю тишу і самотність… Це викликає підозри… Пишу вірші… За це мене вважають божевільним… Можливо тому я ще живий… Мій старший брат… Це було жахливо. Я не любив його, але достеменно знав, що він ні в чому не винен. Його стратили… Власне, чому я вам про це розповідаю?…
Вогнедан теж вважав, що занадто відверто… Втім, він намагався не оцінювати бідолаху власними мірками.
– Я можу почути ваші вірші? – спитав, – адже я теж є поетом… Деякі говорять – непоганим.
– Наша мова, – зітхнув пан Літон, – загруба для віршування…
– Нема поганих мов – є невмілі поети, – мовив Вогнедан, – то як? Почитаєте?
Пан Літон зітхнув, і заговорив віршами. Саме заговорив – він, певне, нікому їх до того не оповідав, а тепер то викрикував, то майже шепотів римовані рядки, чіткі, наче бій барабану.
– Цікаво б зрозуміти, – протягнула панна Владимира, коли пан Літон врешті замовк, – цей крик душі, а радше духу…
– Мила родичко, – сказав Вогнедан примирливо, – я розумію оцю чорногорську нехіть до чужоземців. Я і сам не дуже-то полюбляю незмінених, а з цим юнаком може колись зітнуся у битві. Але я не можу з нього сміятися – його сліпий дух б’ється у знемозі, наче бранець в темниці, намагаючись висловити себе. Пан Літон – виняток поміж варварами саме тим, що відчуває власну недосконалість…
– Вам напевне не сподобалось, – сумно мовив моанський принц, – власне, я нікому їх не читав…
– Я намагаюсь, – мовив Вогнедан, – викласти це нашими словами, аби було зрозуміло всім присутнім. І тоді, можливо, панни… У вищому світі Ельберу вірші оцінюють жінки.
– Який жах! – сказав пан Літон, – баби… Що вони тямлять… Розуму у жінки нема, про це говорить і церква… Я не смію засуджувати ваші звичаї, як то робить воєвода Рімін, але жінки за одним столом з чоловіками – це непристойно… А особливо непристойно купатися разом оголеними, як то робив пан Воїслав і його жона та приятелька. Власне ви теж…
– Я не робив би подібного, – потульно мовив Вогнедан, а Воїслав поспішно заткнув собі рота полуницею, – якби гостював в Моані… Але нині ви є моїм гостем і маєте сприймати те, що бачите, як незвичне, але звичайне для хазяїв. Я зараз прочитаю вашого вірша ельберійською… Сподіваюся, товариство його оцінить…
– Я вже оцінив, – сказав Воїслав ельберійською, – цей крик варварського духу дійсно змушує подивитись, чи легко з піхов виходить меч…
– Розкажи, Вогнедане, – мовила Дана з цікавістю, – ти так швидко переклав… Пан Літон напевне змальовує війну, принаймні так мені здалося…
– Ти майже вгадала, кохана, – всміхнувся принц, – війна присутня в цьому вірші, хоча і не названа на ім’я…
«Мені однаково бринить
І муки зойк, і втіхи теньк
І крові дзюрк, і злота дзеньк…
Усе мара, усе вмира….
Єдине в світі цім добро –
Це кров і злото, злото й кров.
Усе мана, усе мина
І чин, і честь, і спів, і лов…
На світі вічні – злото й кров.
Народи мруть і знов встають…
Блажен, у кого хоругов
Моя, хоробра – злото й кров…
– Моя підсвідома нехіть до цього панка, – мовила Владимира опісля недовгої мовчанки, – має під собою серйозні підстави… Це талановита сволота, котра виплюнула в одному вірші минуле, сучасне і майбутнє свого дикунського люду. Іноді я шкодую, що дивні не воюють на чужих землях… Ніби мало нам було Ішторну – так ні, з’явилася ще одна звірина… Раніше ми билися з вовком, тепер з Півночі крадеться гієна…
– Гієни на Півночі не живуть, – сказав Воїслав, – але люба родичка досить вірно вловила.. е…настрій цього твору.
– Невже пан Літон насправді так думає? – спитала Вишенька, – він не схожий на того, хто розливає кров задля злота…
– Про це можна спитати його самого, – мовив Вогнедан, – пане Літон, наші співрозмовниці в захопленні від вашого твору, але вважають думки, висловлені в ньому, лихими і негідними вашої особи. Ви насправді думаєте так, як написали?
– Я мушу так думати, – відповів моанець стиха, – я не маю думати інакше… Воєвода Рімін зовсім не думає – він любить золото і бере його в завойованих містах. Іноді мені здається, що, на мою біду, Єдиний дав мені змогу не жити зі своїм людом, а дивитися на нього збоку. Я письменний – наді мною сміються навіть придворні блазні, бо у нас знають грамоту тільки писарі – простолюдини та деякі ченці. Я пишу вірші – мене звуть юродивим… Я не люблю воювати – мене можуть назвати зрадником, і тоді… Я маю зневажати все, що бачу тут – але мені подобається у вас… Незважаючи на явну зневагу до мене войовничої панни Вальдимири… Втім, ми, моанці, теж зневажаємо жінок і чужоземців… Ось тільки я чомусь не вважаю себе кращим за вас, особливо опісля того, коли побачив себе збоку, і зрозумів, яким я мусив видатися вам огидним в тій засмальцьованій одежині. Я чомусь можу бачити себе збоку… Це божевілля, чи не так?
– Це просто здоровий глузд, – примирливо сказав Вогнедан, – який, на жаль, є відсутнім у вашої знаті. Ви розумна людина, пане Літон, і не ваша вина, що ви народилися в лихому місці, і в лихі часи. Я скажу милим паннам, що ваш вірш – це голос духу вашого народу, але не ваш особисто.
Опісля того, як Вогнедан передав ельберійською зміст їхньої розмови, панни трохи пом’якшали до чужоземця. Товариство доїло десерт і почалися розваги.
Світлян та Войко принесли луки, і розпочалася улюблена гра дивної знаті – стрільба по мішенях. Стріляли всі – навіть Вишенька зо сміхом намагалася натягти тятиву своїми рученятами. Моанець спершу лише спостерігав, а потім не втримався, і сам взявся за лук. Йому випало стріляти у парі з панною Владимирою і, опісля того, як вона вбила дві стріли одна в одну, пан Літон почав дивитися на похмуру красуню з повагою, негідною для північанина.
Вогнедан з Воїславом влаштували показовий бій на мечах, а Дана мала обрати переможця. Княгиня Данадільська довго думала, і вирішила випробувати вояків по черзі, бо завдання було для неї заскладним. Почала вона з Воїслава, але той ухопився за серце і вирік, що його вже убито. Тоді пані княгиня попрохала перекласти моанському гостю, що бажає випробувати його вправність.
Моанець залився червоним по вуха, але таки став в бойову позицію. Битися він умів, його манера бою чимось нагадала Вогнеданові Лемпарта. Однак, Дана була вправнішою… Можливо, їй допомогло ще й те, що Літон уникав дивитися на її постать, обтягнену вояцьким вбранням, і весь час промахувався.
Потім співали пісень… Панна Владимира, яка успадкувала від свого батька любов до чорногорського співу, вразила паньство своїм оксамитним голосом і вмілою грою на гітарі. З дому принесли віолу і ще одну гітару… Потім Вогнедан дістав свою флейту…
Десь посеред музикування товариство побачило, що північанин міцно спить, простягнувшись на траві. Вогнедан здвигнув плечима. Він вважав, що і так уже багато чого домігся. Принаймні, пан Літон почав йому довіряти… А щодо всього іншого… Варвар він і є варвар… Не можна вимагати від нього, аби він розумівся на музиці дивних. Принц дорікнув собі потиху, що весь час забуває про те, що має справу з незміненим чужоземцем. Кожному, як водиться, своє – вони там у себе зневажають жінок і поетів, а ельберійці у себе вдома зневажають тих, кому не дано відчути красу та гармонію. Головне – не насміхатися один над одним прилюдно, і все має владнатися.

***

Поїздка за місто дійсно допомогла Вогнеданові у спілкуванні з моанцем. Північанин зрозумів, що є речі, в яких він може якщо не дорівнятися хазяям, то, принаймні, показати своє вміння. Йшлося про стрільбу з лука та володіння мечем. Його, опісля того, як він прочитав свого вірша, не тільки не засміяли, а навпаки – сприйняли занадто серйозно… Це Літону сподобалось, і він почав сам шукати зустрічей з князем Данадільським та його приятелями й приятельками.
В посланництві моанці не схвалювали подібної поведінки. Пан Рімін, та другий посланник на прізвище Шагратін, вважали, що юний наступник моанського трону поводиться легковажно і ганьбить Велику Моанію. Особливо їм було не до вподоби, що молодик потоваришував «з цими поганами», і днями гасає з ними кінно, або гуляє пішо по вулицях Боговлади. Моанський вельможа навіть, щоб зайти у гості до сусіди, велів осідлати коня. А тут була повна неповага до маєстату свого краю.
До того ж, пронирливий Шагратін узнав достеменно, що в товаристві, де обрітається принц Літон, певний розбещений молодий вельможа тримає поруч себе не тільки дружину, але й наложницю. І з ними ж ганяє верхи незаміжня дівка, на яку все більше і більше заглядається його високість… Обоє вельможних моанців аж слинки пускали, дивлячись на гінких двірських панн, або на гарнесеньких челядинок. Однак жодна дівчина не підпускала їх і близько, а коли пан Рімін спитав, де в місті можна знайти бордель, на нього подивилися як на божевільного.
Те що молодому Чорріну, якого всі, включно з батьком-імператором, мали за юродивого, не здатного ні до війни, ні до баби, могло пощастити більше, дратувало воєводу Ріміна, котрий не звик собі ні в чому відмовляти. Але щасливого випадку не траплялося, і воєвода тинявся вечорами по затишним садочкам палацу, наштовхуючись там на закохані пари, і казячись від того ще більше.
Одного вечора посланник помітив в мурі хвірточку, котра раніше майже зливалася з каменем. Тепер вона була напіввідчиненою. І звідти чулася музика та жіночий голосок.
Пану Ріміну не бракувало ні хоробрості, ні цікавості. Він втямив уже, що у клятих поган звичаї є досить вільними, і що йому ніхто не відрубає голови, якщо він зазирне у ту хвірточку хоч би одним оком. А раптом щось таки урветься… Пан посланник вважав себе чоловіком, за яким жінки просто таки мали упадати. Він розгладив бороду і штовхнув ногою хвіртку.
Посеред невеличкого дворику на лаві сиділа з якимось бренькалом в руках зовсім молода панна у сірій сукні, котра обтягувала її наче рукавичка. Панна задумливо перебирала струни свого інструменту і навіть уваги не звертала на застиглого перед нею моанця.
Пан Рімін вперше в житті пошкодував, що ніколи не цікавився чужоземними мовами. Зазвичай він спілкувався з жінками без слів, особливо з тими, яких йому приводили в завойованих містах. Але тут була зовсім інша річ… Панна була звірячої породи – а отже з вершків гостровухої зграї, котра правила цією країною. Поводитися з нею, як з отими жінками… Ще не настав той час… Але як пояснити панні про свої бажання?
Дівчина поволі підвела очі на воєводу, обдивилася його з голови до ніг і мовила моанською з протяглою південною вимовою:
– Доброго вечора, вельможний гостю…
– Ти звідки знаєш по нашому, красуне? – звеселився воєвода. На ловця, як то говорять, і звір… Це ж треба… Може, в усьому місті лише одна ця дівка вміє людської мови…
– Я знала одного північанина, – сказала дівчина привітно, – і він мене навчав. Я цікавлюся чужоземними мовами і звичаями. Присаджуйтесь, шановний пане…
– Дісан, – поспішно сказав моанець, – Дісан Рімін… Імперський Воєвода…
– Я знаю, – мовила панна, – я була на прийомі послів, і там бачила вас…
Воєвода напружив пам’ять. Панни він не пригадував, але ж там було стільки люду… Напевне, вона там була, авжеж… Отже – обережність, і ще раз обережність… Хто зна, що воно за дівка… Може за неї й вуха одріжуть в разі чого.
– Я нудьгую в самотині, – тим часом поволі тягнула панна, – челядь мені набридає, тому я її відпустила… Можливо, вельможа з Півночі не відмовиться випити зі мною келишок вина?
Воєвода роззявив рота. Таке запрошення було дещо вільним навіть для цих еллберетських поган. А може… Може це якась пастка… Ні, йти не треба…
Та поки в голові у пана Ріміна обурювався голос розуму, моанець вже підвівся і йшов за панною до сходинок, котрі вели на веранду. За дверцятами веранди воєвода побачив малесеньку, наче іграшкову вітальню. Панна вказала гостю на кріселко і видобула з шафки невеличку пляшечку, схожу на ту, в якій подавали вино на бенкеті, та два келишки кольорового скла.
– Добре вино, – мовила вона, – старовинне… Вірніше – старе… На жаль у мене немає напоїв, до яких ви звикли…
– Ти знаєш наші звичаї? – ще більше звеселився моанець, – власне, я можу принести чогось міцнішого…
– О, іншим разом, – всміхнулася панна, – скуштуйте келишок росавського. Це не горілка, але вам сподобається.
Пан Рімін хвацько перехилив келишка як завжди одним ковтком. Спершу не відчув нічого. Тоді по жилах побігло приємне тепло. Панна потягувала зі свого келишка по краплині, показуючи в усміхові гострі нелюдські зубки.
«Відьма, – подумав воєвода, раптово холонучи від недоброго передчуття, – ще отруїть…»
Та погано моанцю не стало. Навпаки, він ніколи не почував себе краще. А відьма навпроти збуджувала його набагато більше, аніж заплакані моозькі полонянки з останнього походу.
– У мене в спочивальні, – сказала панна протягло, – є чудова картина… Ви цікавитесь живописом?
– Жи… чого? – спитав воєвода розгублено.
– Ах, неважливо, – мовила дівчина, підіймаючись, – але подивитись не завадить. Ви знаєте легенду про Зміївну? Страгійську легенду?
– Не чув, – бовкнув воєвода, ступаючи за панною як уві сні, – ми ще не були у Страгії… Ось коли захопимо і її…
– То навряд чи віднайдете на болотах діву-змію, – засміялася панна, – проходьте… Гляньте на стіну…
Картину воєвода не роздивився. Замість того побачив широке ложе, вкрите шовковими простирадлами. І панну, теж вкриту сірим шовком, який майже нічого не приховував. Ні опуклих грудей, ні вигину стегон… Моанець міг би закластися, що під цією сукнею клята відьма є нагою, як в день народження.
– То як вам…, – знову посміхнулась панна загадково і вабляче, – малювання…
З воєводи було вже досить. Пізніше він розважав, що можливо на нього вплинуло вино, котре було несподівано міцним і вдаряло в голову незгірше за моанський горлодрай. А може справа була в самій жінці… В отих її усмішках і погляді нелюдських очей, видовжених, трохи аж наче піднятих кутиками до скронь… Або в її запаху… Жодна відома моанцеві жона не пахла листям і травами…
Пан Рімін, забувши, де він знаходиться, жбурнув жінку на ложе, як захоплену у битві здобич. Вона почала відбиватися, сильно, по-справжньому, але мовчки. Моанець і не думав, що у такої, крихкої на вигляд дівчини стільки міці. Під сукнею у неї і справді не було нічого, окрім несподівано прохолодного гладенького тіла. Пан Рімін отямився лише тоді, коли справу було зроблено…
Моанець рвучко підвівся. Жінка безвладно лежала на ложі, ледь прикрита уривками сукні. Вона мала вигляд зомлілої. Воєвода поспішно підтягнув штани. Тепер, коли збудження минуло, його вкрив холодний піт. Він, посланник Імператора, зґвалтував жону, або сестру якогось місцевого вельможі… Якщо вона поскаржиться правителю, або родичам…. Добре, якщо його просто вб’ють, гірше, коли виженуть з ганьбою. Його Могутність наказав воєводі не повертатися без мирної угоди. Тому і послав з ним отого хирляка, свого синочка. Для більшої солідності. Оцей Ельбер з його нелюдями-шляхтичами теж буде моанським, але згодом… Не на часі… Нині Імперія мусить мати забезпечений тил для війни з ослаблим у релігійних чварах Астеоном. А взятий нещодавно на меч Мооз має з цими гостровухими псами спільний кордон… І в Моозі не вщухає спротив… Якщо він, воєвода, не привезе угоду, підписану коронованою нелюддю, то Імператор… Перед очима пана Ріміна раптово постала площа Геррінд в стольному місті Моані, величезний казан, під ним вогнище… І людина, яку зіштовхують списами з помосту просто до того казана… В киплячу воду… І така доля буде ще й не найгіршою для того, хто не виконав волю Іркана Чорріна.
Може пощастить умовити дівчисько… Або підкупити… Заплатити і їй, і родичам. За мовчанку… Воєвода, мокрий від поту, стягнув з пальця золотого персня зі смарагдом. Перстень він колись зірвав з руки вбитого ним моозького вельможі. Як прийшло, так і пішло… Обережно поклавши персня поруч з жінкою, пан Рімін навшпиньки вийшов зі спочивальні, щохвилини очікуючи крику «пробі». Та йому вчулося лише хихотіння за спиною. Моанець вирішив, що то йому здалося, і кинувся через сад до рятівної хвіртки.
Наступні кілька днів воєвода жив в стані постійного жаху. Через товмача Тенпа він визнав, ким була зґвалтована ним жінка. Друга дружина наступника трону… Цей принц елберетів сидів тоді на бенкеті трохи не поруч з ним, воєводою… Юнак диявольської вроди, навіть поміж нелюдями молодик виріжнявся красою. Лицем він нагадував правителя, як жива квітка нагадує таку ж, але вмерзлу в льодову брилу. Саме з цим юнаком та його придворними і збавляв нині час Його Високість Літтон. При чому збавляв той час так весело, що до гостьових покоїв з’являвся лише ночувати, якщо приходив взагалі… То у них заміська прогулянка, то поїздка до маєтку якогось дворянина, то вони перебувають ще десь… Молодий Чоррін засмаг, повеселішав, усміхатися почав… Де воно що і взялося у цього блаженного… Не вистачало лише, аби і він накинувся на якусь напівголу язичницю, з тих, котрі гасають з ним поза містом.
Товмач, потиху шпигуючи, доніс пану воєводі, що принц Воґнедан розважається в компанії своєї першої жони на ім’я Дана, приятеля Воїслафа, котрий має при собі жону та наложницю, і ще одної панни вельможного роду, яка зветься князівна Владіміра… Другу ж дружину цього молодика звати Чаяною, і саме в її покої надало забратися воєводі. Пані Чаяна, за відгуками Тенпа, була зразком пристойної поведінки, для язичниці, звісно, і тому, напевне, і мовчала про те, що сталося… Соромилась.
Пан Рімін трохи відітхнув… Може, ще й попустить… Поможи, Єдиний Боже… Воєвода вже пообіцяв поставити в моанській церкві Святого Іркана свічку у людський зріст. Якщо все обійдеться… Вже зо дві седмиці минуло від вікопомної ночі, але мовчить пані Чаяна… Не скаржиться… Воєвода присягнув перед від’їздом ще раз обдарувати жінку під якимось пристойним приводом. «Мовчи, голубонько… Ой, мовчи… Тим більше, ти сама покликала мене у спочивальню…»
Тим часом справа з мирною угодою наближалася до завершення. Князь Вартислаф, котрий був при свойому володареві першим міністром і канцлером, опісля довгих обговорень уклав її зміст, і тепер пан Рімін мав вивчити моанський текст угоди і підписати її від імператорського імені. Вивчав угоду товмач Тенп, він же і переповідав її зміст неписьменному воєводі в присутньости вельможі Шагратіна та решти посольського панства. Моанці настільки не довіряли одне одному, що важливі рішення приймали лише гуртом – аби й відповідати головами довелося не поодинці.
Пані Чаяна, чи, якщо хочете, власність його високості принца Воґнедана, бо в Моанії жінка не мала ні титулів, ні прав і вважалася власністю свого чоловіка, траплялася воєводі на очі трохи не щодня. З отим своїм єхидним відьмацьким усміхом. Клята яга вправила його персня в головну пов’язку і нахабно розгулювала так перед очима і свого вельможного гостровухого красеня, котрий був настільки дурним, що навіть не спитав, де його баба взяла таку річ, і перед очима посланників, котрі одразу ж розпізнали персня і підняли воєводу на кпини, блазенські віншуючи зі шлюбом з елберетською вовчицею.
В ніч перед від’їздом воєвода побачив, що знайому хвірточку знову відчинено. Годину він переконував себе, що краще буде не ходити, а дари передати через товмача Тенпа. Але таки пішов.
Пані Чаяна – тепер бо він знав її ім’я – сиділа на тій же лаві з тим самим бренькалом у руках. Вона усміхнулася так, що у воєводи спершу захопило дух, а потім жар пройшов по всьому тілу до самих потайних його частин.
– О, грубий неотесаний варвар, – провуркотіла жінка, – невже у ваших лісах не знають, що якщо жінка говорить «ні», то це і означає «ні», а не навпаки.
– В моїх краях, – повинно пробурмотів моанець, – у баби… кгм… у жони взагалі не питають про згоду. Вельможна пані, я ж не з чурки тесаний… У мене і зараз при вашому вигляді кров кипить…
– Я не люблю, – мовила Чаяна, – коли мене не питають про згоду… Але я ладна вибачити вам – ви бо захопилися моєю вродою. Чи не так?
– Авжеж, – мовив моанець полегшено, – саме так і було… Захопився…
– Тож я вирішила, що ви не хотіли мене кривдити, – тягнула далі Чаяна, – зазвичай у нас ґвалтівників убивають на місці, не дивлячись на походження і рід… Але, подумавши, я вирішила, що гріх губити особу, на котру я справила таке велике враження. Чи не так?
Воєвода втер піт з чола. Він-то здогадувався, як близько був від смерти. Ніхто зі справжніх чоловіків не допустить, аби його власність мав в користуванні хтось інший. А тут ще й такі звичаї… Добре, що ця бісова Чаяна не розляпала про те, що сталося ні своєму чоловікові, ні будь кому ще.
– Я, – сказав він потульно, – приніс дари для вас… Це окрім того персня… Жіночі брязкальця – браслет моозької роботи. Намисто з перлів…
– Це ті речі, що ви їх знімали з мертвих? – спитала жінка лагідно, – опісля взяття Нароби… Так, здається, зветься стольне місто Моозу?
– Звалося, – сказав моанець з мимовільною гордістю, – а військова здобич належить воїну по праву як сильнішому.
– З якої жінки ви зідрали цього браслета? – мовила Чаяна з усміхом, – для чого ви її вбили? Вона вас не вдовольнила? Чи опиралася?
– Воєвода відбирає найкращі дорогоцінності і найкращих полонянок, – буркнув Рімін, – цього браслета я вибрав з купи цінностей, зібраних моїми охоронцями. Я завжди паюю здобич чесно – воїни мною задоволені, і йдуть за мною охоче.
Чаяна вдягнула браслета на руку… Вдягнула намисто… Встала.
– – Мені, – сказала, – хочеться подивитися на себе в дзеркало. Ходімо зі мною, варваре… Ти підкажеш, чи гарний вигляд має це намисто….
З покоїв Чаяни моанець вийшов лише під ранок. Він розумів лише одне – без цієї жінки йому не жити. В голові снувалися божевільні думки – вкрасти, запропонувати за неї грошей синьоокому красеню-принцу, котрий видимо не цінить своєї другої жони, полишаючи її саму…
З Чаяниної усмішечки він розумів, що жінка ця хижа і блудлива… До того ж – нелюдська порода, не введена у закон… Гріх… Великий гріх…
– Нехай, – буркнув він вголос, – відмолиться…
Великий Імператор мав думку вдарити на Астеон… Воєвода вирішив спрямувати погляд володаря на південь. Страгія… А потім…
– Ми ще зустрінемось, красуне, – пробурмотів він, – може і раніше, ніж ти думаєш…
В переддень відбуття посланництва принц Літтон Чоррін востаннє був присутнім на дружній вечірці, яку цього разу влаштовував Воїслав в домі Драконів. Молодий північанин уже звикся з думкою, що йому доведеться при прибутті додому висповідатися і отримати церковне покарання. Юнак закохався… Безнадійно і жагуче… В чорні очі з багряним вогнем у глибині, що палали на обличчі князівни Владимири.
Дівчина не звертала на нього ніякої уваги. Молодий варвар відчував, що він не просто байдужий чорногорській войовниці, а що вона його зневажає і ніколи не погляне як на рівного собі. Він написав вірша про кохання до жони з відьомськими очима, хоча знав, що князівна ніколи його не прочитає.
Гіркота думок давала йому якусь смутну втіху. Юнак відчував, що нині таки піднісся духом до витончених істот, з якими спілкувався останній місяць. Безнадійна любов допомогла йому пізнати себе.
Літтон був безмірно вдячний Вогнедану за добре ставлення. Він здогадався, що юнак навмисне вивчив непотрібну йому зрештою мову північного народу для того, щоб його гість не відчував себе самотнім. Молодий Чоррін почав навіть подумувати про те, щоб попросити Вогнедана заховати його десь в заміському маєточку, а потім влаштувати на військову службу під чужим ім’ям. Подібне не уйняло б чести молодому моанцю, але, можливо, зберегло б йому життя. Юнак знав, що вдома він житиме до того часу, поки батько-імператор і всі придворні вважатимуть його за приблагуватого нездару
Однак, подумавши, Літтон втямив, що його зникнення може закінчитися війною між двома країнами. Не через те, що він є дорогим батькові – через маєстат Великої Моанії. Не так давно імператор повелів стратити двох переписувачів за помилку в його титулі. Тим більше він не допустить, аби його син зостався в чужих краях чи-то по власній волі, чи-то насильно.
Ах, панна Владимира Пард, князівна Чорногори… При одному погляді на неї забувалися усі повчання Святого Старця про те, що жінка має бути річчю, власністю чоловіка…. Літтон не бачив, що його трохи дитячу закоханість помітили всі його нові приятелі, і потиху то насміхаються над закоханим варваром, то щиро співчувають – залежно від натури.
Воїслава – того просто смішили незграбні спроби моанця сподобатися панні Владимирі, для якої поза Ельбером не існувало розумних істот. Стиха підсміювалася над північанином і пані Гордана – чорногорська нетерпимість до чужоземців була властива як гостровухим, так і кругловухим горянам. Зневажливо випинала вустонька Дана, котра ніяк не могла забути Лемпарта з Руданом, і їхнє ставлення до романтичних панночок. Лише Вишенька співчувала бідоласі, і ділилася своїми думками з братиком Вогнеданом, котрий поділяв її думки, але нічим не міг допомогти своєму підопічному.
В день від’їзду принц Ельберу подарував Літтону невеличку срібну статуетку. Вона зображувала дівчину-воїна в бойовій стійці. Обличчям срібна діва нагадувала Владимиру, що не було великим дивом, бо зображувала вона Чорну Троянду Ведангу, котра доводилася князівні бабусею у других.
Опісля загибелі дружини, Повелитель Святополк наказав зробити кілька її зображень, аж поки не вибрав те, збільшена копія якого була вибита з чорного мармуру на острові Сіллон. Вогнедан перед тим, як зробити подарунок, порадився з батьком, бо обавлявся, що Повелитель не захоче віддавати варварові статуетку, моделлю для якої була його мати. Правитель трохи подумав, але дозволив.
– Тільки ти певен, синку, – спитав Святослав, – що твій приятель-північанин не розплавить її, щоб наробити монет?
– О, ні…, – всміхнувся юнак, – за це я відповідаю. Його ставлення до Владимири… Дуже розчулює… Така впокорена безнадійність… Він присвятив їй вірша і попрохав мене перекласти. Я мав віддати того вірша панні, опісля того, як наш друг покине нас.
– Цікаво було б послухати, як це звучить його мовою, – всміхнувся Повелитель, – і зрозуміти почуте… То як же звучить ельберійською цей спів закоханого варвара?
– О, набагато краще, – мовив серйозно Вогнедан, – ніж те, що він читав мені на початку нашого знайомства. В цьому вірші, принаймні вже не брязкає зброя, і не гупають вояцькі чоботи…
«Кохаючи не дорікаю, ні…
Як полум’я в розпаленім комині
Моя любов палахкотить в мені.
Можливо,
що страждаю я даремно…
Змішались почуття, переплелись…
Мені судилось жити в тліннім світі,
Як тане сніг,
Я зникну теж колись.
На землю чорний вечір наповзає,
А я лише зітхаю в самоті
І знову смуток серце огортає..
І знов зітхання,
Хочу я востаннє
Хоч здалеку побачити тебе,
Як весняний серпанок на світанні…»
– Ти хочеш сказати, синку, – мовив Повелитель ледь здивовано, – що оці образи дійсно створені молодим Чорріном, а ти є лише перекладачем?
– Саме так, – підтвердив Вогнедан, – звісно, моанська мова дійсно трохи ріже слух, і мені довелося пом’якшити деякі звороти. Але зміст… Я навіть взяв на себе сміливість показати переклад панні Владимирі. Звичайно, вимагати від неї, щоб вона відповіла на почуття варвара, не насмілиться жодна особа, але трохи співчуття…
– І що ж відповіла князівна? – спитав Святослав з усміхом, – чи можна показати ту відповідь нашому гостю?
Вогнедан теж усміхнувся і подав батькові сувійчика, на якому його чітким почерком було написано двома мовами вірша моанського принца. Внизу дівочою рукою було приписано недбало:
«Обридло все:
Освідчення, признання…
Опудало з дикунських тих лісів
І те мені шепоче
Про кохання…»
– О, не можна…, – вимовив Повелитель з непередаваним виразом на обличчі, – північанин не зуміє прочитати написаного, зате в посланництві є перекладач… Панна Владимира занадто жорстока… Їй не потрібно подавати надій, але непогано було б проявити розуміння… Втім, чорногорці не терплять чужоземців, і вважають почуття до них ганьбою роду. Це не Зелемінь, де багато на що заплющують очі, позаяк сусіди є, чи були язичниками і мають схожу мову. Добре, синку… Дозволяю тобі особисто обдарувати пана Літтона. Дари для варвара, котрий іменує себе Імператором вже наготовані, дари для посланників також, а це нехай буде знаком твоєї дружби. Не завадить… Особа, здатна на подібні почуття, не є зовсім пропащою…
Пан Літтон, або, як Вогнедан продовжував його називати, Літон, прийняв дарунок з тихою вдячністю, і ще раз попрохав Вогнедана віддати переписані і перекладені принцом Ельберу вірші певній панні, коли посланництво вирушить додому.
– Я сподіваюся на мир поміж нашими країнами, – сказав юнак на прощання, – я так би хотів вітати вас у Моані… Не віриться, що ми бачимося востаннє.
– Можливо, – мовив Вогнедан ухильно, – ми ще й побачимося, вельможний пане Літон…
– Дозвольте називати вас другом, – попрохав північанин серйозно, – у мене не було друзів до цієї поїздки…
– Добре, – мовив Вогнедан з мимовільним розчуленням, – Друже…
Від’їзд посланництва був таким же видовиськом, як і його приїзд. Проводити гостей зі стольного міста доручено було знов таки Воїславу, котрий чудово впорався з дорученням навіть жодного разу не усміхнувшись. Боговлада попліткувала про варварів ще днів зо три, і балачки затихли. Трохи довше обговорювали північан ті палацові челядинці, котрим довелося прибирати загиджені моанцями гостьові покої. За свою важку роботу вони отримали від Повелителя додаткову винагороду, але обурення на «північних свиней» у цих сумлінних працівників не поменшало. Особливо, коли вони чистили вази для квітів, котрі гості використовували замість відхожих місць, мили запльований мармур водограйчиків та спалювали у відлюдному місці завошивлену постільну білизну. Відносний лад зоставив опісля себе лише варварський принц, та й то мабуть тому, що майже не ночував у відведених йому покоях.
– Якщо вони таке виробляють в гостях, – зробив висновок старшина палацових підмітайлів, поштивий боговладець Брунько Вільховик, – то що ж коїться в них удома? Не хотів би я працювати в імператорському палаці навіть шафарем…
Вогнедан і той зітхнув з полегшенням. Вперше в житті він сказав неправду… Вірніше – не всю правду… Друг… Це було занадто дороге слово для ельберійського принца. Другом був Воїслав, незмінний і вірний… Той, що ніколи не підведе і не зрадить. Навіть боговладських шляхтичів зі свого звичайного оточеннями юнак вважав більше добрими приятелями, аніж друзями. Душа друга мала бриніти з ним в лад, як струна на чорногорській гітарі. Назвати другом варвара з Півночі…
– Трохи занадто, – сказав сам собі принц, – трохи занадто…
Юнак боявся зізнатися самому собі в тому, що приїзд посланників залишив якийсь неприємний осад в його душі. Не тому, що він спілкувався з чужою йому по духу особою, не тому, що моанці були грубими дикунами… Передчуття… Передчуття, подібне тому, що він відчув одного пам’ятного Великодня, змією ворушилося в глибинах його духу.
«Ти станеш попелом, мій яблуневий сад…»

***
– Здається, ми позбулися цих істот, Вартиславе, – мовив Повелитель з видимим полегшенням. Князь Ведангу ледь усміхнувся. Йому-то було найважче – укладання угоди перетворилося на довоготривале обговорення трохи не кожної літери. І ось нарешті…
Повелителя тільки що полишив сіллонський цілитель, і на лице Святослава на коротку хвилю повернувся рум’янець. Чорний Дракон вибирав якраз подібні моменти для обговорення державних справ, хоча і картав себе за те, що не дає правителю побути хоча б годину у спокої та здоров’ї.
– Позбулися першого припливу, – мовив він, – я зрозумів з хитрування цих панків, що нині вони будуть душити Астеон… В країні зараз повне спустошення, голод… Половина населення втекла до Острівного Королівства… А ми ж пропонували їм союз…
– Правитель-мейдист, – сказав Повелитель з несмаком, – довів свій край до руїни… Він вважає союзниками моанців, і поплатиться за це. Питання в тому, скільки років нам вдасться протриматися без війни…
– Не знаю, – щиро мовив Вартислав, – тут ще цей Ішторн як меч над головою… Хвала Богам, що їхній мейдизм належить до ріжних гілок вчення Святого Старця, а то б вони давно знюхалися – вовк з гієною…
– О, напевне…, – озвався правитель і замислився. Вартислав дивився на нього з застарілим болем. Справа, про яку він зібрався зараз говорити, була настільки огидною, що Охоронець Клейнодів просто не знав з чого почати.
– Мій Повелителю, – сказав він врешті, – я займаюся безпекою держави, але ніколи не втручався ні в чиє особисте життя. Хоча б тому, що походеньки нашої шляхти не є загрозою нашому спокою…
– Швидше навпаки, – мовив Святослав ледь здивовано, – найчастіше походеньки завершуються злюбом і народженням дітей… Навіть походеньки відомого тобі шляхтича Воїслава… Ти часом не очікуєш онуків?
– О, як же бажано, – мимоволі всміхнувся Вартислав, – але поки що… Ні, мова йде про вашого сина…
– Хто завагітнів? – спитав правитель, звеселившись, – Дана чи Чаяна? Напевне таки Дана, бо прогулянки за місто в певний будиночок… Я сам віддав сину ключі від свого любовного прихистку. Там я зустрічався з Конвалією… Тоді я ще мав сили зустрічатися… Нині ж… Бідолашна Воїдана… Я поганий чоловік для твоєї сестри, Вартиславе…
– Воїдана розумна жінка, – сказав Веданг, – вона кохає ваш дух в гинучому тілі. І сподівається на краще, наперекір всьому. Але у світі є і нерозумні жони… Які жбурляють на землю спілий плід задля недогризка…
– Вартиславе, – мовив Повелитель, – не говори недомовками. Пристойність годиться при розмовах у вітальні. Але ти говориш, що ця справа не зовсім приватна…
– Пані Чаяна, – сказав Вартислав з несмаком, – дружина вашого сина…
– Що там з нею? – спитав Святослав, – тільки не говори мені, що моя невістка завела собі коханця… Мій бідолашний син говорив якось, що то є правдива крижана королівна.
– Можливо тому, – мовив Вартислав, – її і потягло до північанина…
Повелитель хвилину мовчав. Тоді спитав коротко:
– Хто?
– Воєвода Рімін, – відповів Вартислав, – як не дивно…
Цього разу мовчанка була довшою. Правитель сидів в своєму улюбленому кріслі, схожий на мармурову статую. Кров відхлинула від його щік. Вартислав мовчки роздивлявся малювання з Конвалії Ставської над його головою.
– Все не так, – врешті сказав Святослав, – кожен крок мій був помилковим. Невже насправді не здолати судьби?
– Я говорив вам, – мовив Вартислав стиха, – що не слід сприймати пророцтво дослівно. Кохання… Воно лише прискорило змужніння вашого сина. А шлюб зі згоди батьків… Можливо опісля… Але тепер з цим треба щось робити. Князівна Чаяна не може залишатися у палаці.
– Вогнедан знає? – спитав Повелитель.
– Поки що ні…
– Я не хочу, щоб він знав… І тому не відправлю Чаяну до Зелібору. Вони і до того посланництва майже не бували разом. Напевне, тому… Можливо це помста – хто знає до кінця глибини духу ображеної жінки. Але я поговорю з нею, і натякну… ні, скажу відкрито, щоб вона полишила покої палацу і поселилася ну, скажімо у боговладському домі Лларанів, котрий належить її батькові. Там зараз хтось живе?
– Княжич Лемпарт, – відповів Вартислав, – він був представником Володаря на прийомі послів. Але скоро він має відбути до Зелібору.
– Тим краще, – сказав Святослав, – нехай вона пояснить свій переїзд ревнощами до першої дружини принца. У світі траплялися подібні речі, коли знехтувана дружина віддалялася до власного житла, щоб викликати у чоловіка каяття і поновне зацікавлення власною особою. Тому пристойності не буде порушено.
– Чи не простіше…, – почав Веданг.
Не простіше, – мовив правитель різко, – мій син трохи не вбив себе разом з нареченою, не бажаючи цього шлюбу. Можливо він щось передчував – Вогнедан є чутливим десь на межі ясновидіння. Я змусив його до шлюбу без любові, бо вважав, що роблю наперекір пророцтву. Я помилився. І нині я не хочу, щоб він кинувся навздогін моанцям і щось заподіяв тому Ріміну. Також я не хочу, щоб дізнавшись пізніше, мій син страждав від неможливості відмити свою честь від бруду.
– Можливо це найкращий вихід, – озвався Вартислав, поміркувавши.
– Я сам пошлю за нею, – сказав Святослав, – коли вважатиму за потрібне. А до свого Охоронця Клейнодів маю одне прохання.
– Я весь увага, – мовив Вартислав поштиво.
– Вогнедан останнім часом дуже цікавиться однією картиною Сіроманця Вовчура…
– «Лики Аркану»? – спитав Веданг порозуміло. – він здогадався?
– Так, і давно… Але мова не про цей твір. Ти пам’ятаєш картину «Нелюді»?
– О, звісно, – сказав Дракон, – бідолашний Влад… У Сіроманця вистачило розуму не змалювати з нього обличчя бранця. Полоненик швидше нагадує отой, третій «Лик Аркану»… Чорноволосий синьоокий красень – ту вроду ще можна розгледіти на спотвореному обличчі…
Веданг замовк і опустив очі. Тиша затягнулася.
– Сіроманець змалював моє лице, – закінчив Повелитель, – я не знаю, чому йому прийшла до голови така… жорстокість. Звісно, Владу дісталося ще гірше, ніж там намальовано… Ну, і насправді бранців було двоє… Богуслава… Часом вона мені сниться… Не мертвою, з розпоротим животом… Живою… Тільки весь час повторює, що їй холодно… Цей жах не блідне з роками, і я можу тільки здогадуватись, що коїться в душі у Влада, котрий не зміг врятувати свою подругу… Можливо старий Вовчур, який був трохи не при собі від жахів війни, відчув, що я волів би померти на тортурах, аби тільки Богуслава зосталася жити… Навіть жоною Влада… Тільки б жила… Але досить спогадів… Мій син розпитував про цю картину у мого пажа… Онука старого Сіроманця. Потім питав у мене…
– Можливо він бачив її в Ігворрі, – мовив Дракон, – адже малювання щезло приблизно в той самий час, коли Вогнедан з Воїславом прибули до Чорногори.
– Приблизно? – спитав Святослав задумливо.
– Так, бо як ви самі розумієте, Влад не тримав її на видному місці. Малювання висіло в найдальшому кутку книгозбірні. Те, що воно щезло, помітив який-то переписувач сувоїв. Але коли воно щезло – ніхто точно сказати не може. Не багато знаходилося охочих роздивлятися… це. От «Лики Аркану» – інша річ, малювання знаходиться в кабінеті князя Чорногори… В його приватній книгозбірні, бо жони не захотіли, аби цей твір висів у великій залі.
– В галереї палацу, – пригадав Повелитель, – є одне полотно Вовчура…
– Так, – кивнув головою Вартислав, – «Останній»… Якось я застав перед ним ридаючу пані Дану. Виявляється, юнак, котрий ось-ось загине, нагадав їй портрет брата, котрий десь так і наклав головою. Він наче був лихим чародієм, той Сіроманець Вовчур… Така вправність в зображенні зла – не від світлих Богів. Ви вважаєте, що Вогнедан зацікавився «Нелюдями», бо помітив схожість…?
– Я не знаю, – сказав Святослав, – але мене непокоїть все, що зв’язане з сином. А особливо – з його відчуттями. Його нехіть до пані Чаяни була цілком виправданою – навіть задля помсти жона нашої раси не має права віддаватися незміненому. Це говорить про ущербність духу доньки Володаря. Тепер він шукає відомостей про малювання, на якому зображено, як піддають тортурам особу, схожу на… на нас обох…
– Влад звелів написати в описі – «продано невідомому», – озвався Вартислав, – мені здається, що він зітхнув з полегкістю, коли картина зникла. Відшукати її буде важко – але все у руках Богів.
– Можливо, – мовив правитель, – Вогнедану хтось показав цей твір за якихось несприятливих умов. Або намагався ним налякати… В усякому разі, я маю знати теперішнього хазяїна картини, і те, як вона до нього потрапила. Чаяну не чіпай – я поговорю з нею і скоро. Налий мені, будь ласка, отого настою…
Святослав взяв келишок з рук Дракона і мовив сумно:
– Світ не тільки жорстокий – він ще й гидкий… Але треба жити…

***

Чаяна нудьгувала.
Пригода з воєводою Ріміним розважила її, але не більше. Тут, у Боговладі, вона вже не мала такої волі, як вдома, у Зеліборі… Всі ходи і виходи княжого палацу, в тому числі і не позначені на мапах, вона знала напам’ять. І вправно ними користувалася. А для потаємних зустрічей використовувала або дім Логіних, або відому їй кнайпу в кварталі, де селилися біженці.
В походеньках її супроводжували Лемпарт, або Рудан… І вечори не пропадали марно. Тут же, у Боговладі, вона була замкнена у палаці як у клітці.
Жінка розуміла, що вона повинна дбати про своє майбутнє. Тобто завагітніти і народити дитину крові Вогняних Ящерів. Але сама думка про можливість вагітності наповнювала її жахом… Дивні жони часто помирали в пологах, але все одно ризикували собою задля можливості продовжити рід. Чаяна ж вважала, що нехай рід продовжують дурепи на зразок Дани, або Вишеньки. Вона ж зовсім не хотіла такого ризику..
Нечасті зустрічі з Руданом, котрий був допущений в її покої, яко родич, хоч і некровний, теж не приносили їй задоволення. Чаяна змушена була зізнатися собі, що їй потрібен лише один чоловік у світі – Вогнедан Данадільський. Наодинці з ним вона розігрувала скромницю, котра нездатна на палкий вияв почуттів. Їй подобалося мучити чоловіка, який був палким коханцем. Палким і ніжним, хоча Вогнедан і не кохав її.
Часом Чаяну починала душити злоба і ревнощі. Вона вважала, що якби Вогнедан не одружився до неї з чорногорською войовницею, то їй вдалося б зламати його волю, як ламала вона волю всіх чоловіків, і гостровухих, і кругловухих, котрим траплялося щастя чи нещастя побувати у неї в ліжку. Одних вона ошелешувала палкістю обіймів, перед іншими, як нині перед Вогнеданом, вдавала з себе ніжну квітку, яку чоловікові потрібно пробудити до життя. І завжди вгадувала вірно.
Але тепер жінка розуміла, що програла. Вогнедан сприйняв її вдавану байдужість з деяким полегшенням, і всю свою пристрасть віддав першій дружині. До неї ж, Чаяни, навідувався зрідка, а що вона остерігалася раптово змінити свою поведінку на ложі, то зустрічі ті були холодними і вимушеними.
Востаннє Вогнедан навідував свою другу жону аж перед приїздом моанських послів. Його тиха ніжність знову наштовхнулася на брилу з льоду, в яку закувала себе Чаяна. Перед світанком Вогнедан потиху підвівся, і довго милувався біля вікна зорею Сіллон у небі, що потиху світліло. Чаяна спостерігала за ним з-під опущених вій, старанно прикидаючись сплячою. Як завжди, при вигляді досконалої вроди судженого, їй хотілося одночасно і цілувати його ніжне обличчя, і бачити на ньому біль і страждання. Такі, як на картині чорногорця Вовчура, що її свого часу викрав для неї Лемпарт.
Доручаючи напівкровному брату вкрасти картину, Чаяна не очікувала подібного збігу. Маючи збочені смаки, вона хотіла мати у себе зображення особи, що страждає, а про це малювання прочитала в описі творів відомих митців. Дівчина знала, – прохання продати картину викличе нездорове зацікавлення у всієї знаті, починаючи від князя Влада, котрий колись пережив подібне, до рідного татка Володаря, який буде неприємно вражений смаками любої доньки. Лемпарт впорався з дорученням блискуче. І першим вказав їй на схожість…
Ні, на малюванні було зображено не Вогнедана. Коли Сіроманець писав свої твори, князя Данадільського ще й на світі не було. Але лице бранця – дивного, спотворене вогнем і болем, мало родові риси Вогняних Ящерів.
З того часу Чаяна настільки полюбила цей твір, що навіть ризикувала вішати його на стіну, щоправда накриваючи якимось невинним краєвидом. І нині, дивлячись на чоловіка, вона уявляла собі те малювання…
Але в яві Вогнеданове лице було лише повите смутком. Він підійшов до столика, де стояла Чаянина скринечка з письмовим приладдям, і щось написав на чистому аркуші. А тоді загорнувся в халат і тихо вийшов зі спочивальні. З деякого часу він перестав залишатися у другої дружини до ранку.
Чаяна одразу ж підхопилася і підбігла до столика. В мерехтливому світанковому світлі вона прочитала:
«Що б не зробив –
Виходить все не так…
Що б не сказав –
Усе не те що треба…
І зустріч – мука, і розлука – жах!»
Жінка розцвіла усміхом. Останній рядок додав їй бадьорості. Отже, Вогнедан таки її любить… Нехай, не так, як оту свою Дану – однак любить. І її холодність йому дошкуляє… Гаразд… Будемо потроху теплішати.
Однак, коли прибули моанські посланники, Вогнедан за наказом Повелителя змушений був розважати принца варварів. Принц цей Чаяні не сподобався одразу, бо схожий був з виду на дурного слинька. І тому вона відмовилась від спільних прогулянок, на які її запрошувала Дана. Ввічлива Дана Данадільська, котра старанно грала ролю добросердої сестри… Ось тільки її, Чаяну, і досі ніхто не називав княгинею Данаділу. І для знаті, і для челяді єдиною володаркою Вогнеданового серця зоставалася Дана Лелег.
А потім принесло цього Ріміна… Чаяні давно хотілося дізнатися як-то воно – бути зґвалтованою. Молода жінка вважала, що в житті потрібно випробувати все. З безлічі прочитаних богознавчих сувоїв вчена зелемінська князівна вивела для себе таке розумування – якщо в людині головне не тіло, а дух, то тіло можна використовувати як одяг, або знаряддя насолоди. А брудний одяг завжди можна випрати і забути про бруд.
Очманілий від пристрасті варвар навіть сподобався Чаяні. Він був таким безпосереднім, і домагався чого хотів з грубою брутальністю. Однак, і наївся ж пан гість страху, коли вдовольнив свою хіть… Чаяна тоді вміло прикидалася непритомною, і підглядала з-під напівзаплющених повік, як зелений від жаху Рімін невміло намагався загладити провину. Ще б пак… Варто їй було закричати – і моанця рознесла б на шаблях палацова варта. Начхавши на його положення посла і гостя.
Вдруге воєвода прийшов вибачатися і вийшов з її спочивальні вже перед світанком. Знаючи незмінених, Чаяна могла не хвилюватися – північанин міг мати опісля неї сотню жінок, але всі вони здаватимуться йому огидними. Подібну владу вона мала і над Руданом Логіним, котрий, незважаючи на половину ельберійської крові, був все ж таки більше моанцем, аніж ельберійцем, і ще над десятком чоловіків.
Звістка про те, що її хоче бачити Повелитель, спершу здивувала Чаяну, а тоді нашорошила. Святослав дуже зрідка приймав когось для довірчих розмов. Чаяна знала, що правитель тяжко хворий, що свою хворобу він старанно приховує, і що не хоче ні перед ким виявити свою слабкість. Останнім часом подібних зустрічей наодинці вдостоювалися лише князь Вартислав Ведангський, та Вогнедан, котрий із знехтуваного раптом став улюбленим сином. Зрідка Повелителя навідувала дружина Воїдана. І то все – якщо не було гостей з провінцій. На цьому тижні, наприклад, Святослав вшановував розмовою Білу Ружу та її чоловіка.
Оця загадкова хвороба правителя вельми цікавила зелемінську князівну. На що був хворий Повелитель? Чому таївся від оточуючих? Ну, відповідь на останнє питання Чаяна знала – гордість. Гордість дивних, котра велить їм зберігати оту пристойність, від якої молоду жінку просто нудило. А от скільки ще протягне Вогнеданів батько, займало її набагато більше. Вогнедан ніколи б не став отакою живою статуєю, як його татко. Чаяна була певна – за його панування звичаї боговладського палацу стали б набагато вільнішими, аніж нині.
Була у Чаяни і ще одна причина тривожитись. Рудан Логін, котрий час від часу її навідував, останнім часом став яким-то дуже нервовим. Ох, ці кругловухі… Ніякої витримки… Чаяна давно зрозуміла Руданову таємницю – дурень зв’язався з якимось моанським вивідачем. Ще у Зеліборі, напевне. А нині вивідач, або його напарник був межи посланниками. Дивно було б, аби моанці не привезли з собою шпигуна. Незмінений північанин все-таки був в Ельбері дивиною, і краще за все вивідачеві було заховатися серед послів.
Зрештою, Рудан зізнався… Вони говорили моанською, хоча тепер Чаяна не почувала себе вільно, вживаючи мову північан. Моанську нині знали Вогнедан з Воїславом, при чому принц спілкувався тією мовою досить вільно, а Воїслав, принаймні, її розумів. Однак князівна сподівалася, що ці гідні шляхтичі не будуть підслуховувати її розмову з родичем.
А даремно… Переляканий всмерть Рудан оповів Чаяні, що «один чоловік з посланництва» зустрівся з ним і наказав йому знайти можливість знищити Повелителя. Святослав вважався у ішторнійців та й у моозців зі страгійцями за холодного і безжального ворога. Крижаний демон Ельберу… Моанці, напевне, набралися цих відомостей у Моозі, бо вивідач вважав, що смерть правителя дуже ослабить Ельбер. Вогнедана воріженьки в рахунок не брали – у лісових «збирачів земель» поет і божевільний означало приблизно те саме. Ще поганенько знаючи ельберійські звичаї, північани винюхали, що князь Данадільський є «першим поетом і музикою Ельберу» і щиро вважали, що у наступника трону в голові тільки дурощі.
Ясна річ, що за невиконання наказу Руданові загрозили смертю. Напівкровка вродився боягузом, хтозна в кого – Даркан Логін відріжнявся шаленою хоробрістю, і безоглядною відданістю князю Володарю і Ельберу, котрий дав йому притулок в скрутну мить його життя. А Ельбер для всіх його мешканців уособлював Повелитель.
Син же Даркана потрапив, як то говорять, у лещата. Він боявся наважитися на замах, боявся що його прикінчать за невиконання наказу, боявся, що про його зустрічі зі шпигуном дізнаються особи, котрі є підлеглими Охоронця Клейнодів… План замаху моанці розробили такий, що Чаяна аж розсміялася під гнівним поглядом Рудана. Вивідач дав йому персня белатської роботи. З отрутою… Цікаво, як дурник Логін думав його використати? Святослав жив під невсипним наглядом цілителів та лічців, котрі були віддані йому особисто… Спокій правителя охороняв чорногорець Вовчур, юнак спокійний, мов кремінь його рідних гір і такий же стійкий духом. Їв правитель настільки мало, що у палаці потиху дивувалися чим він живе. І їжу йому носив той же Вовчур. Щодо ж палацових кухарів, залюблених у свою справу, то вони ніколи б не допустили у своє господарство чужого. Шукати серед челяді зрадника… Чаяна чудово знала – важка це річ. Майже неймовірна. Все завдяки отим славетним змінам, якими пращури нагородили поштивих кругловухих.
Чаяні непотрібна була белатська отрута, аби згладити когось зі світу. Іноземне зілля залишало на тілі сліди, і з його дією був ознайомлений кожний суддя округу. Князівна сама винайшла отруту, котра вбивала, не залишаючи слідів. Смерть мала вигляд натуральної. Просто зупинилось серце… Та й годі.
Ясна річ, що вона цього Рудану не сказала. Нехай боїться, сучий син… Теж мені… Отруйник. Якби вона, Чаяна, захотіла…
І ось тепер її хоче бачити правитель… Причин може бути лише дві… Перша – видима холодність до неї чоловіка… Святослав піклується про неї, як про доньку одного з П’яти Родів. Друга… З другою причиною було гірше… Існувала можливість, що про скороминущий зв’язок з паном Ріміним якимось чином довідався Повелитель. Не Вогнедан – той би не став посвячувати батька в своє родинне життя. А отже…
А отже, її, Чаяну, віддалять від Вогнедана… Якесь почесне заслання. Принаймні, доки не впевняться, що вона не вагітна від варвара… А далі… Звісно, Повелитель не захоче, щоб це виплило назовні, та Вогнедана вона більше не побачить.
Не бачити це лице, що є для неї втіленою ніжністю… Не мати змоги слухати музику, котра доводить її до нестями… Віддати такого коханця – і кому… Якійсь там чорногорській відьмі, котра півжиття прослужила у прикордонній фортеці. Грубіянці і невитонченій особі…
Існувала ще й третя можливість – спливла якась з її дівочих походеньок. Або в щось влип її дурень Рудан… Однак, в такому разі вона б розмовляла не з Повелителем… А з Охоронцем Клейнодів. Чорним Драконом на рукавичці крижаного демона… Так доволі поетично ішторнійці окреслили стосунки цих двох осіб. Зрештою і сам князь Вартислав тільки посміхався, коли його так називали.
Чаяна майже не спілкувалася ні з Повелителем, ні з його Драконом, але воліла мати справи все-таки з Вартиславом. Князь Ведангський був звичайною особою зі своїми слабостями та недоліками… І він був чоловіком, палким, як і всі Дракони… Оті його троє дружин… Плітки говорили, що Чорний Дракон має у Боговладі ще й подругу… А Святослав… Чаяна підозрювала, що через свою хворобу правитель став байдужим до жіночої вроди, а отже – небезпечним. Таку особу не можна ні спокусити, ні розчулити.
І всі таки Чаяна вирішила спробувати… Спробувати розчулити, ясна річ. Вона приготувала про всяк випадок дві промови – щодо Вогнеданової нелюбові, і щодо пригоди з моанським воєводою, вдягнула якнайскромніше вбрання – брунатну сукню з мереживним комірцем і, улігши раптовому поштовху хижості вдягнула на руку браслет з білих морських перлин.
Браслет мав кілька підвісок – перлів, і одна з них перлиною не була. В скляній кульці зберігалася молочного кольору волога. У будь-якій рідині вона одразу ж ставала прозорою. У неї не було ні смаку, ні запаху. Дивний ,котрий випив цю рідину, помирав від серцевого нападу. Не одразу – за день, або два. Людину це вбивало на місці… Чаяна не знала, як може подіяти її виріб на хворого дивного. Але не відмовилася б перевірити. На людях вона випробовувала отруту не раз – деякі її спільники по пиятикам у зеліборському кварталі біженців з Моозу давно вже лежали в землі. Дивний загинув лише один – то був певний зеліборський шляхтич, якого вона спокусила майже так само, як Мирослава Вишневського. І запропонувала майже те саме… Якби дурень погодився… На кожне зілля є своя протидія. Але зелемінець схопився за зброю… Лемпарту, котрий охороняв сестру під час подібних пригод, вдалося приглушити юнака. Вбивати його Чаяна заборонила, а за два дні бідолаха помер від серцевого нападу у льосі дому Логіних. Знаючи, що на нього очікує…
На Вишневського князівна не стала витрачати дорогоцінне зілля тому, що Лемпарт захотів сам згладити його зі світу. Чаяна знала за що – тоді, у Боговладі Вишневський не тільки нарізав хустинок з Лемпартової сорочки, а й трохи його не прикінчив, ясна річ – випадково. Злісному напівкровному братцю давно хотілося позбутися боговладського дженджика. Розвазі завадив пан Даркан, моанський дурень і хазяїн будинку, де Чаяна за його відсутньости приймала коханців.
Звісно, Чаяна не сподівалася, що Вишневський стане зрадником. Так, невеличка проба… Чистокровний при здоровому глузді відкине подібні пропозиції. Вірніше, при тому, що прихильники лесаалю називають здоровим глуздом. А якби Мирослав навіть і погодився, Чаяна все одно поставила б на Вогнедана. Принц Яблуневого Саду перевершував своїх приятелів в усьому – в тому числі і у володінні зброєю.
Жінка мимоволі зітхнула… До чого ж нудний світ лесаалю… Десь, у іншому місці можна було б зіштовхнути лобами її красеня-принца та його чотового, заразити недовірою одне до одного, і, нарешті, виступити рятівницею коханого… Рукою судьби… Та де… Вона і досі пам’ятає, як пересмикнулося лице молодого воїна, як він шарпнувся до неї, і як біль зсудомив його риси, коли Лемпарт увігнав йому у спину ножа.
Такі нудні істоти ельберійці… Нецікаві… Що гостровухі, що кругловухі. Зрідка з’являються особи, котрі здатні на якусь незвичайну дію… Шляхтич Вербинський з Вербави… Чаяна, незважаючи на передчуття небезпеки, котре завжди п’янило її, аж примружилася з утіхи, уявивши цього дивного своїм коханцем…
А син пана Вербинського – звичайнісінька лялька лесаалю… Нині він спокутує батьків гріх, несучи морську кордонну службу під прибраним ім’ям. Про це Чаяні оповіла Вишенька, котра, виявляється, є сестрою у перших пана Стаха Вербинського… І некровною племінницею загиблого дивного, єдиного, котрий наважився показати світу, як належить жити нащадкам прибульців з-під зорі Сіллон.
Або отой Рибка з Ведангу… Його теж можна було використати… Та мало… Мало в країні подібних осіб…
За думками Чаяна і незчулася, як опинилася під дверима покоїв Повелителя. Молодий Вовчур, спокійний і витриманий, запросив її зайти… Сторожовий вовк… Ні, радше – сторожовий пес… Охоронець маєстату…
Повелитель стояв біля вікна. Коли він обернувся, Чаяні стало аж трохи зле від його схожості з сином.
– Присаджуйтесь, пані Чаяно, – вимовив стиха, – розмова буде довгою…
Чаяна присіла на кріселко з вдячним виразом на личку, за допомогою якого могла обдурити будь-кого. Правитель кілька хвилин мовчав, тоді озвався знову:
– Моя панно… Я намагався не втручатися в родинне життя своїх найближчих. Один раз я спробував зробити це – і трохи не втратив сина. Задля того, щоб одружити його з вами, я хотів трохи віддалити від нього певну панну Дану, котра є нині вашою сестрою. Мій син вибрав самогубство удвох… Їх обох ледве врятували.
Для Чаяни це було таким страшним ударом, що вона на хвилину перестала бачити і чути. Самогубство удвох… На подібне наважуються лише тоді, коли вважають своє кохання сильнішим за смерть… Вогнедан… Її Вогнедан, котрий написав на листку паперу: «і зустріч – мука, і розлука – жах…» Розлука з нею, Чаяною… А, виявляється, він хотів втекти від неї у світ неявний, стискаючи руку Дани Лелег.
– На щастя, – говорив тим часом правитель, – у мене вистачило розуму примирити шлюб з любові зі шлюбом на вимогу… Коли мій син запропонував вам одруження, ви не були проти, хоча мали право відмовитись. Стосунки між вами є досить прохолодними, але ви й не у сварці… Чи не так?
– Мій Повелителю, – Чаяна з усіх сил зображує під крижаним поглядом Святослава трохи наївну потихоню, – оповідати про наші почуття мені забороняє встид…
– О, так, – мовить правитель, – це дуже гарне почуття, пані Чаяно… Особливо, коли жінка вступає у позашлюбні стосунки, не попередивши про це чоловіка, без розриву з ним, його на те згоди, або тимчасової угоди. Ви знаєте, для чого ці наші звичаї, моя пані. Щоб не народити для роду дитя чужої крові. А в нашому випадку – напівкровне…
«Все таки Рімін», – опісля звістки про Вогнеданову спробу самогубства разом з Даною викриття вже не є для Чаяни ударом. Вона пригадує початок другої промови, і її очі самі собою наповнюються слізьми.
– Мій Повелителю, – починає вона ледь тремтячим голосом,-
«Мій плач сумний –
Немов сосни ридання
Чиє коріння вітер оголив,
Б’ючи о берег хвилі
Без вагання!»
Саме таке сталося і зі мною… Під час перебування тут посланництва з Моани, в мої покої проникла певна особа з цього посланництва… Він був швидким та брутальним… Я не насмілилася поскаржитися, бо чула від чоловіка, яким важливим є підписання угоди з новими сусідами. Негідник залишив мене непритомною, і кинув поруч персня, неначе плату… А в ніч перед їхнім від’їздом прийшов ще раз… Розуміючи, що вбивство посланника вартою, або моїм чоловіком, зведе нанівець всі зусилля високих осіб, я промовчала і цього разу…
Крізь завісу зі сліз Чаяна бачить, що Святославові очі ледь тепліють, стаючи схожими на Вогнеданові.
– Бідна дівчинко, – говорить правитель, – тобі таки було потрібно, якщо не кричати пробі, то, принаймні, поскаржитись опісля. Я знайшов би спосіб роз’яснити пану воєводі, що наші жінки не є його власністю. При тому б його не вбили, але… Та час минув… Що ж… Ти маєш розуміти, що деякий час мусиш перебути віддалік від чоловіка. Скажімо – в боговладському домі Лларанів-Драганів. А потім… Потім – побачимо…
– Але ж ви не оповісте Вогнеданові? – питає Чаяна жалібно.
– Я не хотів би цього, – говорить Святослав, – не хотів би, щоб він знав… Тільки в разі якихось наслідків… Для всіх, мила Чаяно, ви, розсерджені на свого чоловіка, віддалилися у родинний дім. Дозвольте йому вперше відвідати вас лише опісля трьох місяців усамітнення.
Чаяна не радіє, що їй повірили… Вона лихоманково думає… Хто… Хто вистежив її та моанця?… Напевне – люди Охоронця Клейнодів… Дійсно, вона забула, що тут не зеліборський палац… Тут Боговлада… Присутність правителя посилює стеження й охорону.
Отже – про її пригоду відомо Вартиславу… Вогнедана вони вирішили не сповіщати – Повелитель та його Дракон… І навряд чи Вартислав насмілиться оповісти про таке Повелителю Вогнедану… А якщо навіть і оповість… Чаяна була певною, що чоловік не став би її віддаляти від себе… Навпаки б – потішав і заспокоював невинну жертву насильства.
– Ваші слова, – жебонить вона тим часом, – є мудрими і справедливими, Ваша Ясновельможносте… Я так люблю Вогнедана, що в розпачі хотіла накласти на себе руки… Мене спинила лише думка, що подумають про це дивні і люди Боговлади. Могла б виникнути чутка, що я зробила це через негідну поведінку принца Ельберу… А я не хочу нічим йому зашкодити ні в житті, ні в потойбіччі…
– Дитя моє, – сказав правитель лагідно, – навіть не думайте про подібне. З часом все забувається… Я порадив би вам звернутися до цілительок Храму Сонця. Вони розуміються на хворобах не тільки тіла, але й духу. Згодом Вогнедан час від часу відвідуватиме вас… О, не плачте…
Сльози Чаяни були справжніми і злими… Кілька місяців не бачити Вогнедана… За ці кілька місяців ним остаточно заволодіє чорногорська дівка…. Вона-то бачила, як він поводився у Зелеміню, яким був уважним до своєї нареченої, і як поводиться тут, коли поруч Дана і вся оця його зграя приятелів. Вона, Чаяна, придумала колись чудове маскування, довівши власну пристойність до крайнощів і ставши мішенню насмішок. Зараз це їй допомогло – Повелитель повірив в її невинність. Але власна машкара зіграла з зелемінською князівною лихий жарт – вона не могла відмовитись зробити те, що було для неї найпристойнішим виходом з халепи.
Краєчком ока Чаяна побачила, що Святослав сам налив їй з карафки лимонного настою, видно, не бажаючи кликати пажа, або челядинця. Жінка з вдячністю взяла келишка, і Вогнеданів батько відвернувся й підійшов до вікна. Щоб дати їй можливість виплакатися.
І тут Чаяна наважилась… Вона одним ковтком вихилила настій, навіть не відчувши його смаку, підвелася, аби поставити келишок на тацю, і повернула підвіску браслета просто над карафкою. Молочно біла краплина впала у жовтаву рідину і зникла без сліду.
– Дозвольте мені, – мовила Чаяна, втерши сльози, – піти, Ваша Ясновельможносте.
– Ідіть, – дозволив Святослав, обертаючись, – не втрачайте сили духу, дитя моє… Те, що трапилося з вами є жахливим, але ви вже пережили цей жах. Сподіваюся, що витриваєте й надалі. Донька Володаря має бути відважною… Щодо ж вашого кривдника – то, можливо, у нього виникнуть неприємності, опісля того, як він перестане бути посланником.
Чаяна схилилася в уклоні, і поволі випливла в двері кабінету. Повелитель знову підійшов до вікна, тоді погукав неголосно:
– Вартиславе…
Веданг з’явився з невеличкої потайної кімнатки. Видно йому звідти не було, зате чув він усе дуже добре.
– Твоя думка? – спитав правитель.
– Хтозна, – знизав плечима Вартислав, – з доповіддю знаної мені особи нібито розходжень нема. Зрештою, пан Рімін дійсно лише тупий варвар, а пані Чаяна занадто дбає про те, аби не відступити від затверджених правил. Те, про що вона оповіла, цілком могло статися насправді.
– Але ж яке паскудство, – мовив Повелитель, – той дикун… Взяти силою жінку… Йому пощастило, що він натрапив на цю ніжну квітку, а не на войовницю, на зразок Дани Лелег. Я знаю, Варте, у тебе були щодо Чаяни якісь підозри, але…
– О, так, – сказав Охоронець Клейнодів, – власне, божевілля дивного легко виявити тому, що у нього з’являються відхилення від звичаєвої поведінки. Він чи вона можуть це приховувати, але… Взяти хоча б пані Власту Ставську – про її дивацтва шепотівся весь двір. Довше можна ховатися з цим на власному хуторі, як пан Вербинський, або отой зелемінець, котрий убив сусіда за те, що той не так тримав виделку. Пані Чаяна весь час на виду, однак… Справа в тому, що у Зеліборі почали коїтися чудні речі…
– Що саме? – спитав Святослав.
– Ваш син сповістив мене про справжню причину замаху на його чотового. Пан Вишневський таємно зустрічався з панною, котра задля ночі кохання вбирала машкару воїна-вивідача. Останньої ночі вона запропонувала йому прийняти участь у…винищенні правлячого роду.
– О, навіть так? – ледь звів брову Повелитель, – панна у машкарі… Цікаво…
– Або це дивна, котра не може затулятися маною, або панна з людей, наближена до зеліборського двору. Вона маскувала не тільки лице, але й рухи та голос. Принаймні, пан Вишневський не зміг точно означити її расу. Мої люди почали длубатися в доробку зеліборського судді і знайшли випадок… трохи подібний до цього. Неякий пан Збислав Добрит, збраславський шляхтич і воїн, під час відпочинку з приятелями у Зеліборі познайомився з панною, як він говорив, з міщанок і почав з нею зустрічатися. Приятелям він хвалився, що загадкова діва ніколи не знімає машкари з обличчя. З останньої зустрічі перед від’їздом до місця служби він не повернувся. Тіла не знайшли і досі. Як і інших слідів нерозважного пана Добрита. Ще один випадок трапився уже з пожиттєвим шляхтичем з Ведангу, паном Світляном Струмочком. Він теж хвалився приятелям, що зустрічається з дівчиною, котру він однак означив, як дивну… Його знайшли мертвим того ранку, коли він мав покинути Зелібор, і повернутися до прикордонного містечка, де служив. На тілі не було жодних подразнень, але трохи непокоїть, коли воїн, якому немає ще й тридцяти літ, вмирає від зупинки серця…
– Дійсно, є певна схожість, – визнав Святослав, – це все?
– В день приїзду Вогнедана до Зелібору, – продовжив Вартислав, – хтось вбив пару лебедів з усім виводком на Лебединому озері. Принц вважає, що це була спроба його налякати, або попередити…
– Гаразд, але до чого тут донька Володаря? – спитав правитель ледь заскочено.
– Бо всі ці події якимось чином зв’язані з зеліборським палацом. Обидва загиблі шляхтичі були приятелями княжичів Ольга та Яровита. Щодо ж лебедів – то це явний натяк на те, що ново пошлюблена пара довго не проживе. Чи немає у панни Чаяни суперниці, таємно закоханої у Принца Яблуневого Саду? Можливо – з привілейованої челяді, звідси і труднощі у визначенні раси… До того ж, паж пана Вогнедана одного разу побачив над ложем свого володаря, як він говорив, «привид у плащі».
– Тобто, серед панночок, котрі супроводжують Чаяну, якась несповна розуму, – сказав Святослав без усміху.
– Опісля історії з Ріміним, – так само без усміху мовив Вартислав, – я був подумав, що це сама князівна. О, не усміхайтесь, Повелителю… Я знаю – «зразок пристойності на межі зловісності». Але, ще бувши підлітком, вона свідомо розірвала зв’язок душ поміж собою та братом-двійнею…
– Мені оповідав Володар, – мовив Святослав стиха, – у дівчини був сильний страх перед смертю, вона боялася померти і потягти за собою Ольга. Або втратити розум в разі братової загибелі. Зрештою, Ольг Лларан є воїном, і ніхто не є завороженим від стріли та меча… Ні, Чаяна тут ні до чого…Я не один раз говорив, що Володар прекрасно править своїм князівством, але своїм дітям приділяє менше уваги, аніж вони того заслуговують. Навіть напівкровному – зрештою юнак не винен у своєму походженні і материній втечі, а батько зовсім про нього не дбав. І наслідки не забарилися – з хлопця виріс якщо не негідник, то, принаймні, дуже непевна особа. Одна ота історія з рабами чого варта… Але нині він виправляється – на прийомі посланників я навіть його не пізнав, настільки старший Володаревич став витонченішим щодо одягу та поведінки.
– О, дай-то Боги, – хмикнув Вартислав, – а про мене так яблучко від яблуні… Хвала Богам, що у нас успадковує все не найстарший, а найгідніший.
– А щодо тієї панни, – продовжив Повелитель, – то її потрібно розшукати. Разом зі спільником, або спільниками. Отими, хто вдарив ножем пана Вишневського. Налий-но мені настою, Варте, будь ласкавий. І поклич цілителів, якщо тобі не важко… Я знову слабну… І слабну нині швидше, аніж раніше.
– То все хвилювання і клопіт, – мовив Веданг лагідно.
– Дожити до числа судьби, – прошепотів правитель, – до того дня, коли моєму сину виповниться двадцять один рік… І пережити цей рік… На світанку Великої Ночі, коли Вогнеданові буде двадцять два, моє серце має зупинитись, Вартиславе…
– Я сподіваюся…, – сказав Вартислав, простягаючи склянку, – що ваш вік…
– О, не треба, – мовив Повелитель, відпивши напою, – я вже давно мав померти… Власне говорячи – моє тіло вже померло. Але двадцять перший рік завжди був фатальним для роду Ведангів, а я є сином Чорної Троянди і твоїм братом у перших…
– Про це говориться і у «Сувої Сіллура», – схилив голову Вартислав, – нібито, опісля поразки у війні, гарраські чаклуни, а радше – люди, котрі якимось чином вміли спілкуватися з Чорнобогом, закляли Веданга Сіллура на смерть з усім родом його. Але мій пращур був все ж таки богорівним і пережив страшний обряд, який нібито вбив би пересічного тубільця. Однак, відтоді оце тавро і супроводжує рід Драконів. В двадцять один рік я дійсно трохи не загинув, але тоді була війна…
– Тобто, ти не дуже віриш в число судьби, – сумно всміхнувся Святослав, – Влада Парда, сина нашої тітки, трохи не замучили на смерть на третій день опісля його двадцять першого дня народження… Я танцював Аркан, щоправда, коли мені ледве виповнилося вісімнадцять, але в двадцять один рік мої життєві сили вичерпались, і я став Крижаним Повелителем. Щоправда, опісля того я ще зміг зачати сина, але… Бідолашна Конвалія… Нещасна Воїдана…
Вартислав підійшов до дверей і пошепки віддав розпорядження Вовчуру. А тоді віддалився, бо знав, що друг і Повелитель не любить, коли є свідки його слабкості.

***
Боговладський митець пан Руєнь Зорко дуже пишався з чести, яка йому випала. Дружина княжича Чорногори Біла Ружа замовила йому малювання зі свого брата, Принца Яблуневого Саду… На малювання принц мав бути вдвох з побратимом, котрий теж був родичем принцесі з Боговлади. Таким чином Біла Ружа бажала зберегти спогади про Боговладу у Високому Замку.
За оцими клопотами з посланництвом, юнаки не дуже часто позували пану Зорку, і поштивий митець працював по пам’яті. Однак, недарма художник славився по місту точністю руки і ока. Малювання вийшло дуже схожим, і нині пан Зорко лише довершував свою роботу.
Родом пан митець був з-під Радину, а отже – земляк пану Воїславу, котрий і мав бути зображеним поруч з принцом Вогнеданом. У Боговладі він навчався у славного митця Лебедяна Квітича, та так і зостався у стольному місті. Почесне замовлення аж відмолодило старого художника, котрий приязним оком поглядав на молодих вельмож. Вогнедан на малюванні сидів на камені з флейтою в руці, неначе тільки-но відняв її від вуст. Поруч, трохи нижче, на такому ж камінчику сидів задумливий Воїслав… Тлом служила розквітла яблунька, і її квіт заплутався у волоссі двох друзів.
Саме таке малювання замовила пану Зорку Біла Ружа. Вона хотіла, щоб воно нагадувало їй про ті щасливі дні, коли юний Принц Яблуневого Саду тільки починав бути відомим у світі. Про ті дні, коли старша сестричка сама слухала його гру разом з чорнооким родичем. Принцеса нудьгувала за столицею, старанно укриваючи свої почуття перед коханим Владияром.
Нещодавно Біла Ружа відчула себе вагітною на радість чоловікові і всьому роду Пардів. Жінка хотіла під час вагітності милуватися ніжним братовим лицем, аби дитині передалася від нього хоч дещиця вроди і здібностей.
Пан Зорко нарешті зробив останній рух пензликом. І жестом запросив замовників подивитись. Окрім Вогнедана з Воїславом, котрі сиділи на дзигликах, на канапі у палацовій майстерні, де й творив придворний художник, розмістилося подружжя Пардів, а у кріселках – князівна Владимира та Дана Данадільська. Біля вікна стояли, розмовляючи пошепки пані Вишня та її брат Брячислав.
Брячислав останнім часом майже не полишав гурток, душею якого був принц Ельберу. Та приваблювали його не стільки мистецька Вогнеданова гра та поетичні змагання, а жагучі очі чорногорської князівни. Панна Владимира поглядала на нового залицяльника зовсім іншими очима, аніж на бідолашного принца варварів. Красень Ставський, котрий на додачу був чудовим воїном, подобався панні… Однак, князівна не хотіла покидати Чорногору, а заміжжя зі Ставським накладало на неї обов’язок бути покровителькою родового маєтку і майже постійно жити у Данаділі.
Тому панна Владимира думала… Думала, позираючи на Брячислава так, що молодика аж обдавало приском. Чутлива Вишенька лише зітхала. Вона дружила з Даною – войовницею, і непогано з нею ладнала, але грізна донька Пардів її відлякувала своєю різкістю, ледь замаскованою під пристойну ввічливість.
Все товариство тим часом зрушило зі своїх місць на запрошення митця. Спершу картину оглядала Біла Ружа, яко замовниця. Тоді до малювання підступив Владияр, а тоді вже інші.
Вогнедан побачив, що картина вдалася. Пан Зорко якимось чином вгадав, що було потрібно сестрі. На малюванні принц був молодшим, ніжнішим, лице його ще не було обпалене вітрами Чорногори, в очах було менше впевненості, зате більше гіркуватої задуми. І лице Воїслава теж було молодшим і лагіднішим. Цього Веданга ще не катували вогнем…
– Такими ми були до заслання, – всміхнувся Вогнедан до сестри, – ти захотіла воскресити тіні минулого?
– У пана Зорка чудова пам’ять, – ухильно мовила Біла Ружа, – він не забув твоєї юності, мій ласкавий братику… Мені так жаль… Я і досі не розумію татка, адже це через нього ту юність розвіяло чорногорськими вітрами.
– Повелитель все зробив вірно, – мовив Вогнедан жартівливо, – якби не оте заслання, то твій поштивий свекор і досі страхав би юних Пардів, що відправить їх до мене вивчати красоти слова…
Він хотів додати ще дещо, але на порозі майстерні виник паж Повелителя.
– Його Ясновельможність, – мовив він тихо, – хоче бачити нині всіх тут присутніх родичів, а також пана Воїслава та панну Владимиру. Зі своїми дружинами та чоловіками…
Вогнедан ніколи не був у батьковій спочивальні. І ніколи не бачив батька на ложі – тяжко хворий Святослав завжди намагався зоставатися на ногах. Нині Повелитель Ельберу спочивав на мереживних простирадлах, прикритий укривалом. Поруч сиділа пані Воїдана, тримаючи його за руку. За ширмою, що відгороджувала частину кімнати, чулися голоси. Біля сестри стояв князь Вартислав, схиливши голову, наче втілення суму.
Над батьковим ложем висіло навіть не малювання – начерк. Якийсь чорногорський краєвид, видимо зв’язаний зі спогадами молодості. Вогнедан не наважувався перевести очі з краєвиду на батькове лице…
– Сина…, – вимовив правитель, – покликали?
Вогнедан підійшов до ложа. Поволі схилив коліно.
– Зарано, – прошептав Святослав, – не втриматися… Вже бачу шлях поміж зірками… Шлях до гаю пращурів… Зарано…
– Ні, – мовив Вогнедан розпачливо, – не йдіть…
– Мій час закінчився, – сказав правитель болісно, – Сину… Я залишаю тобі Ельбер Прекрасний… І Вартислава – Охоронця Клейнодів… Пробач мені за всі твої жалі, моє ельфенятко… Я любив… тебе…
Вогнедан мовчки дивився на батька, не в силі вимовити й слова.
– Воїславе…, – сказав правитель, і молодий Веданг опустився на коліно поруч з приятелем, – будь йому… Незмінним і вірним… Колись заміниш Вартислава…
– Я присягаю…, – вимовив Воїслав.
– Не дочекався онуків, – мовив Святослав, і Дана та Біла Ружа схлипнули одночасно, – так жаль… Але я сподіваюсь… Парди – Владияр з Владимирою… Скажіть Владу, що я… Що я не гніваюсь на нього за одну давню… історію… Він заплатив за неї страшну ціну… Скажіть Владу… Перший Дракон відлетів, згадуючи друга…
– О, так, – прошепотіла князівна, – ми передамо…
– Варте, – прошепотів помираючий, – будь наставником Вогнедану…
– Все що в змозі, – відповів князь Ведангу.
– Воїдано, – сказав правитель вже ледь чутно, – я був твоїм болем все життя. Чи забудеш?
– Я була жоною Повелителя, – мовила Перша Пані, – але я кохала Святослава… Ми зустрінемося, моє кохання, там, де болю нема…
– Варте, – сказав Святослав, – поклич жерця… Відхідну… Мені холодно…
З-за ширми з’явився волхв-цілитель. Срібний дивний, виснажений до краю. Здавалося, що він зараз сам полине за тим, кого не зміг врятувати.
– Відхідну, Зореладе, – мовив Повелитель, – будь ласка…
– У мене немає навчителя, – поволі заговорив Зорелад, а Святослав повторював за ним вже неслухняними вустами, – життя – мій навчитель… У мене немає володаря, судьба – мій володар… У мене немає зброї, тверда воля є моєю зброєю… У мене немає панцира, незламний дух є моїм панциром… І я помираю знову… Щоб відродитися таким, як я бажаю…
– Гаразд, – прошепотів Святослав, опісля довгої мовчанки, – не заблукаю… Богуславо… Ти зустрічаєш мене?
Воїдана затулила руками обличчя і так застигла. Але Повелитель ще дихав і був притомним. І тут від дверей до ложа нечутно підійшов Вовчур-чорногорець.
– Мій Повелителю, – сказав стиха, – я маю двох братів і є молодшим сином… Рід Вовчурів не урветься з моїм відходом. Дозвольте вас супроводжувати…
Святослав з хвилину дивився вже гаснучим поглядом на завмерлого в ногах його ложа юнака.
– Молодий, – прошепотів, – подумай… Не поспішай…
– Благаю…, – вимовив Вовчур, – не відмовляйте…
Повелитель опустив вії… Вже помертвілими вустами вимовив:
– Ідемо…
Вовчур з полегшеним зітханням опустився на підлогу там, де стояв. Вуста його ворушились, видимо проказуючи «Світоч шляху» – так бо звалася відхідна молитва, тоді юнак притулився головою до краю ліжка і затих.
Дихання Святослава ставало все рідшим. Воїдана підвела очі на брата. В них був розпач, гнів, і ще щось, чому немає назви. Вогнедан похолов, бо зрозумів. За його спиною здушено схлипнула Біла Ружа.
– Я піду за ним, брате, – поволі вимовила до Вартислава Перша Пані, – і тобі мене не втримати… Нікому з вас не зрозуміти, що значить згоряти від кохання поруч з Крижаним Повелителем… Там немає болю… Там я зустріну Конвалію, і ту його… Богуславу. І усміхнуся їм… Не смій мене зупиняти… Так, він не брав мене з собою. Але ж не можна вибиратися в таку дорогу тільки у супроводі пажа…
– Я не смію тебе затримувати, сестро, – сказав князь Ведангу, – це наше право – вибирати поміж життям і смертю.
Пані Воїдана владно простягнула руку до Зорелада. Срібний мовчки подав їй дерев’яне пуделечко. На кришечці було зображено двох танцюючих лелек. Одна з прибічних панночок дружини Повелителя накрила пані Воїдану шалем. Жінка прикрила ним лице і повернулася до ложа, на якому помирав Святослав.
Минуло кілька важких хвилин, і правитель зітхнув востаннє. Його лице поволі заспокоювалось, стаючи таким погідним і ніжним, яким ніколи не було при житті.
Вовчур-чорногорець вже давно не ворушився. Вогнедан так і не побачив, коли юнак прийняв отруту. Пані Воїдана схилилася на чоловікове ложе… І, у загальній тиші, раптом лунко вдарилося об підлогу дерев’яне пуделечко….
– Сьогодні теж
Прощальний відблиск сонця, – прошепотів Вогнедан,
Погас в долині, у густій траві
Як і тоді
Серпанком оповитій…
Вартислав глянув порозуміло… Конвалія Ставська також померла наприкінці літа.
– Тримайтеся, – прошепотів князь Ведангу, – Тримайтеся… Повелителю.
І Принц Яблуневого Саду затремтів, неначе під поривом буревію. Тоді підвівся і востаннє віддав батькові уклін, схожий на танок. За ним схилилися вельможі.

***

Похорон урядили як належить.
Повелителя та його жону Воїдану привезли на місце вогняного поховання на гарбі, запряженій данадільськими білими волами. У вогні зазвичай ховали шляхтичів – людей і дивних, і у вогні ж відходили жерці. Решта ельберійців лягала на останній спочинок у землю, яку звала своєю.
На поховальному пагорбі подружжя поклали на велетенський дров’яний стос, складений чотирикутником. В ногах у Повелителя розмістили його пажа-чорногорця.
Дрова полили запашною олією, і воїни, обрані з поміж гриднів, натягнули тятиви луків…
Палаючі стріли вдарилися об дрова. І спалахнув вогонь…
Вельможі Боговлади мовчки спостерігали за полум’ям. Трохи далі, за ланцюгом з данадільських гриднів, стояли боговладські міщани та селяни з довколишніх сіл.
Вогнедан дивився у вогонь. Він ще не вірив… Його татко… Повелитель Святослав… Його крижана опора в цьому світі…
Тепер за все має відповідати він, Вогнедан… Ельбер Прекрасний є під його захистом…
Під захистом двадцятилітнього молодика… Добре, що поруч є Вартислав. Незмінний і вірний князь Ведангу.
Плаче поруч Біла Ружа… Ледь чутно схлипує Дана. Чаяна застигла мов статуетка жалю…
Він так боявся батькової смерти… І ось воно сталося…
Гуготить полум’я… Десь там вони вже йдуть росяними травами – Повелитель з дружиною у супроводі пажа.
Прощальний відблиск сонця… Прощальні таткові слова…
Моє ельфенятко…
Він так ніколи не називав його, Вогнедана… Вголос не називав…
Всі вельможі у білому… Жалоба…
Вартислав поруч… Незмінний і вірний. З другого боку застиг його син. Воїслав – гідний син свого батька. Той, що ніколи не зраджує…
Він протримається… Дракони допоможуть…
Буревій Квітанський не встиг приїхати… Нема і Влада з Володарем. Вони прибудуть вже на поминання. І на коронацію…
Вогнедан, Повелитель Ельберу…
Шепоче теплий вітер… Ці слова шепоче вітер над його землею…
Вогнедан…

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *