Твори читачів СФФентезіЧитальня

Вогнедан, Повелитель. Розділ третій

Автор: Горностаєва Мирослава
Анотація: Вояцьке життя неможливе без випадкових, або невипадкових зустрічей з дівчатами. При чому бажано врятувати дівчину з лап звіра, або хоча б від грабіжника. Але якщо дівчина сама так добре володіє зброєю, що здатна порятувати кого завгодно і від чого завгодно? Донька прикордонника Дана Лелег цілком здатна за себе постояти і впоратися з будь-якою небезпекою. Окрім небезпеки кохання з першого погляду, ясна річ…

Розділ третій
Та, що греблі рве

Дана Лелег вважала, що їй може сподобатися лише юнак, схожий на брата Богдана..
Малювання з загиблого до її народження брата висіло над столиком в її дівочих покоях, а коли дівча зосереджено вчилося за цим столиком витонченому письму пензликом, то перед нею лежали сувої, списані Богдановою рукою.
Богдан був воїном, поетом і музикою, як більшість дивних ельберійців, тож Дана Лелег теж мріяла стати воїном, поетом і музикою.
Можливо, аби мати дівчини була жива, вона б нагадала доньці про її стать і необхідність вчитись жіночим мистецтвам. Та мами не стало, а пані Лаванда Косава, котра з управительки одного дня перетворилася на «другу неньку» свавільного дівчати просто не могла дати собі з нею ради.
Воїни фортеці Лелег в улоговині Триглавої гори дуже любили гостровухе створіння зі смішними косичками. Вони оповіли дівчинці, що юний Богдан Лелег загинув смертю відважних, а разом з ним полягли всі воїни з загону кінної варти, яким довелося відбивати несподіваний напад ішторнійців на початку війни.
Тепер до списку своїх майбутніх цнот дівчинка додала слово «відважний». А «Шлях воїна» та «Мистецтво війни», котрі вивчав свого часу брат, Дана зачитала трохи не до дірок, роблячи помітки ще невірною рукою поруч з братовим чітким письмом.
Пан Дзвенислав не тільки не забороняв цього своїй єдиній доньці, а, навпаки, потакав їй у її войовничих нахилах. Сказати по правді, дивний воїн, що зріс на Прикордонні просто не знав, що йому робити з донькою. Калина Лелег, котра була родом з Ігворри і походила з того ж роду, що й Ясмина Терх, княгиня Чорногорська, напевне змогла б виховати з дівчинки витончену дивну, котра при тому могла б володіти мечем незгірше за воїна. Прикладом могла б бути князівна Владимира, донька Ясмини та сестра у других панни Дани.
Та пані Калина відпочивала з пращурами перед наступним переродженням, а пані Лаванда лише руками розводила, дивлячись, як гасає по Лелечому Гнізду бісеня з косичками. Єдине, на що здатна була поштива кругловуха жона – це змащувати цілющими мастями збиті колінки названої доньки і стиха скаржитися батькові на те, що панночка росте розбишакою.
У чотирнадцять літ Дана вперше потрапила до Ігворри. Невеличкий двір князя Влада здався їй розкішним, а сам вельможний Пард – зразком шляхтича.
А ще дівчинці сподобався княжич Владияр, син княгині Ясмини. За винятком мідяно-рудого волосся, успадкованого від Червленої Ружі Ведангу, котра доводилася княжичу бабусею, молодий воїн чимось невловно нагадував малювання з Богдана Лелега.
Та невиразне сподівання померло, не встигнувши народитися. Княжич вже був заручений, і то, як з гордістю сказала панна Владимира, з Білою Ружею, принцесою Ельберу.
Вдруге Дана потрапила до Ігворри через рік, прибувши на весілля княжича Владияра. Вона була вже достатньо доросла, аби зрозуміти, наскільки відріжняється навіть від панни Владимири, не говорячи вже про красуню-принцесу, котра лебедицею пливла по Високому Замку. Дана ж і досі не ходила, а бігала, носила лише чоловіче вбрання, а на мечах билася краще не лише за панну Владимиру, котра звалася при княжому дворі дівчиною-воїном, а й за багатьох старших за себе юнаків.
Княгиня Ясмина була серйозно затривожена подальшою долею своєї відчайдушної родички і тому хотіла залишити її біля себе двірською панною. Такої ж думки була й княгиня Мальва з роду Готурів, мати Владана та Владислава. Обидві дружини князя Чорногорського відзначили невимовну розквітаючу вроду юної горянки, її обдарованість в поетичних спробах, чудове володіння віолою та чорногорською гітарою і ще краще – мечем і луком. Єдиним недоліком дівчини була повна відсутність жіночого виховання.
Вельможні княгині були повні бажання зробити з дикої тернини справжню квітку Чорногори. Їхнє бажання розділяли панна Владимира та Біла Ружа. За допомогою служниць вони уклали темно русяве волосся панни Дани у високу зачіску, моду на яку Біла Ружа привезла з собою зі столиці, трохи підфарбували і без того чорні довгі вії, зробили вищим вигин брів, вирішили, що рум’янок накладати не варто – щоки дівчини і так раз у раз спалахували наче пелюстки троянди, поклали на вуста трохи карміну, і зодягнули панну Лелег в одну з боговладських суконь Білої Ружі, панчішки та зручні жіночі черевички замість звичних чобітків.
В такому вигляді трохи очманілу від довгого вбирання Дану, яка звикла одягатися швидше, ніж сурма проспіває «Тихий ранок», повели рекомендувати князю Владу.
Дана пливла легкою ходою чистокровної, і повторювала про себе повчання Білої Ружі про уклін-танець, в якому вона мала схилитися перед вельможним Пардом. Боятися вона не боялася – дівчина пережила дві облоги фортеці Лелег ішторнійськими найманцями. Жодна з цих сутичок не переросла у війну, однак воїни билися і вмирали, незважаючи на те, що час їхньої загибелі звався мирним. Той, хто володів фортецею Лелег, володів ключем від чорногорського кордону.
Під час першої облоги семирічна Дана носила воїнам стріли, а пораненим – воду. Під час другої тринадцятилітня панна Лелег стріляла зі стіни по ворогу нарівні з дорослими. Чого б їй було боятися свого князя, коли вона вже мала на рахунку з десяток ворогів, котрі полягли від її стріл… Тож і увійшла до великої зали з високо піднятою головою і з усміхом на вустах.
Та коли дівчина вже майже впоралася з досить складною танцювальною фігурою, з якої складався уклін, ноги її зашпорталися в подолі сукні, і Дана гримнулась просто під ноги його ясновельможності, котрий якраз встав, аби привітати любу родичку.
Того ж вечора Дана в звичних штанях, чобітках та вишиванці відбула до Лелечого Гнізда.
Князь Влад Пард, однак, згадав через деякий час, що йому потрібно перевірити стан справ у фортеці Лелег. Прибувши до фортеці, грізний володар Чорногори влаштував нагінку всім, не виключаючи й Дани, котра числилася в списках вістовим пана Дзвенислава Лелега, а опісля підійшов до дівчини, щоки якої палахкотіли багрянцем, а очі кольору стиглих вишень готові були налитися слізьми, і мовив стиха:
– Дитино моя, будь собою… На біса тобі оті боговладські церегелії, мене самого від них нудить. Не слухай моїх жон – ти знайдеш своє щастя і без уклонів та довгих суконь.
Коли Дані виповнилося сімнадцять літ, вона надіслала свого вірша на Боговладські Великодні змагання. Писала вона чернетку поклавши аркуш паперу на коліно, сидячи при тому на стіні фортеці Лелег, там, де під час якоїсь тривоги був її бойовий пост.
«Якби не існувало взагалі, – шкрябало перо по паперу,
На білім світі вишень
Споконвіку,
Турбот не знало б серце
Навесні!».
Поглянувши ще раз зі стіни вниз, де відчайдушно квітла дика вишенька, котра зачепилася корінням за земляний схил укріплень, Дана зітхнула і понесла аркушика до своїх покоїв, аби переписати вірша за старовинними правилами – пензликом і особливою тушшю, а також зробити до нього невеличкий малюнок.
О, як стискалося навесні дівоче серденько… Та замріяній Дані ніхто не надсилав звичаєвих привітань з Рівноденням. Батькові воїни і літні, і юні любили бойового товариша Дану, але не бачили в ній дівчини-красуні. Якби не погляд, який кинула на себе у люстро панна Лелег, коли збиралася йти на прийом до князя Парда, дівчина була б упевнена, що має якийсь недолік, котрий і заважає… Та дзеркало сказало тоді правду: «Ти є вродливою…».
Зітхнувши ще раз над своєю вродою, котра не могла нікого звабити, Дана акуратно переписала свій твір, поставила під ним багатозначне прибране ім’я “Та, що греблі рве…» і особисто відвезла сувійчика до Ігворри, аби віддати своєму поручителеві князю Парду.
Минув Великдень, який Дана провела в Лелечому Гнізді. Цього року їй було тісно і в знайомій залі, обвішаній зброєю, і в напам’ять вивченому власному покоїку, де на стінах кабінету висіли мечі, луки, та тули зі стрілами, а над різьбленим столиком як і раніше пишався братів портрет. Невеличкою розвагою було прибуття на відпочинок двох молодших синів пана Влада – розбишакуватих підлітків, котрі щороку їздили у гості до пана Дзвенислава. Обоє хлопчисьок ставилися до Дани як до старшого брата і говорили захоплено, що вона є кращим «хлопцем», аніж Владияр, якого, на їхню думку, зніжила Біла Ружа.
Ще зо два роки тому Дана пишалася б таким визнанням. Але нині їй чомусь було сумно, і вона заплітала довге волосся малих княжичів в тугі коси, за стародавнім звичаєм, плела їм обереги з соломки і годинами грала на віолі, поки Владан з Владиславом не стомлювалися слухати.
Наприкінці місяця квітування трав князь Влад прислав до Лелечого Гнізда гінця з відбитком Великодньої збірки, який йому привезли з Боговлади. Вірш Дани займав сьоме місце, тобто входив у десятку найкращих. Це трохи потішило дівчину – вона бо й не сподівалася не тільки на перемогу, а навіть на честь взагалі бути відзначеною.
Кинувши погляд на вірш-переможець, і на той, що мав друге місце, Дана здивувалася… Вірші були схожі між собою немов близнюки… І невідомо чому, у неї склалося таке враження, що перший вірш був немовби чернеткою др
«З очима я відкритими блукаю
Попід дощем
З вишневих пелюсток
І серце
Разом з квітом опадає». – повторює Дана вголос. Гарно, звісно, але чогось тут не вистачає… Якоїсь внутрішньої сили, отої, котра змушує дивних застигати у захваті перед прекрасними витворами Богів..
А другий вірш має оту силу… Хоча, на перший погляд, не є класичною поезією про вишневий цвіт…
«З очима ненаситними
Блукаю
Під пелюстковим заливним дощем…
І серце
Разом з цвітом опадає…» – неначе виспівує Дана. Вона б віддала перемогу цьому віршу… І куди дивилися судді.
Вірш – переможець підписано «Привид з майбутнього». В поясненнях сказано, що автором є зелемінець-заочник. А другого вірша написано боговладцем, котрий не побажав назвати себе…
Прибране ім’я боговладця Світанок Великої Ночі… Дана зітхає… Вона розуміє, чому поет не захотів назватися. Певне, теж відчув несправедливість присуду. Цікаво, чому все-таки винагородили перший, а не другий твір? І як могло так співпасти у двох людей з ріжних куточків Ельберу відчуття краси та гармонії?
А ще через тиждень з фортеці гірською дорогою промчав вістовий до Ігворри. Ішторнійці знову перейшли кордон.
Пан Дзвенислав, котрий якраз ледве викроїв два дні, щоб навідати в Лелечому Гнізді дружину і доньку, побажав воріженькам народитися свинями і всеньке життя дивитися в землю. Затим осідлав коня, а коли стрибнув у сідло, то поруч з ним уже гарячив свого коника юний вістовий сотника Лелега при зброї, і з заплетеною по чоловічому, однією товстелезною косою.
Юним Пардам Дана звеліла зостатися в маєтку під опікою пані Лаванди «до подальших розпоряджень». І помчала за батьком у гори.
Небезпека виявилася не такою вже великою. Порушниками кордону були не вояки, а ішторнійські браконьєри, котрі наважувалися полювати на Стражів Гір. Поганцям вдалося вбити подружжя розумних звірів і забрати з лігва дитинчат. Однак, повернутися до Ішторну вони не змогли – парди влаштували на вбивць справжню облаву і гнали їх просто на фортецю Лелег. Опісля короткого бою воїни пана Дзвенислава витягли з дорожніх сакв, що належали ішторнійцям, чотирьох напівмертвих малят. Сотник Дзвенислав, глянувши на них, а також подивившись на шкури дорослих пардів, котрі ішторнійці везли з собою, голосом, холодним, мов дзвін клинка, прирік на смерть трьох бранців, яких воїни з фортеці захопили живцем.
Відомо було, що маленькі парди дуже зрідка виживають у неволі. Дана заповзялася врятувати звірят, справедливо вважаючи, що вони достатньо розумні, аби оцінити добре до себе ставлення і втямити, що не є полоненими. Вона намагалася поговорити з ними подумки і домоглася успіху – дитинчата зрозуміли, що врятовані. Зраділа Дана почала відпоювати малих молочком від кіз, яких задля цього харчу тримали у фортеці.
Парди чаїлися десь поблизу і, видимо, спостерігали і суд і розправу, коли, за наказом Дзвенислава Лелега, полонених ішторнійців повісили на найближчий смереці. Наступного дня до брами повагом підійшов великий чорний пард, котрий у розмові подумки з паном сотником назвався Темним Вогнем.
Парди жили парами, а об’єднувалися дуже зрідка – тоді, коли ставали на стежку війни. Темний Вогонь був старшим над такою групою і тепер прийшов спитати про долю дитинчат.
Дана дуже зраділа чотирилапому гостю. Вона дуже боялася зробити щось не так, або якось пошкодити малим. Але Темний Вогонь зостався задоволеним. Дівчині було дуже цікаво з ним розмовляти – спосіб мислення красеня-звіра чимось нагадував їй Владана з Владиславом.
Так і застав її княжич Владияр, котрий прибув до фортеці з наказу князя Влада. Дівчина під наглядом чорного, мов ніч, звіра, годувала маленьких пардів козячим молочком з глиняних мисочок. Малі вже отямились і з задоволенням хлебтали молоко.
-Таке побачить
Можна тільки в горах, – сказав Владияр захоплено
Красуня – дивна і розумний звір
Удвох
Перемагають лихо й горе…
Яка біда зоставила цих малюків без матері?
Дана оповіла княжичу про браконьєрів, і Владияр похмуро кивнув.
-Ішторнійські пси, – сказав похмуро, – вони не вірять в розум Стражів Гір. Та може це й на краще – бо якби повірили, то полювали б на них цілими зграями.
-Ми влаштували загиблим краду, – зітхнула Дана, – спалили шкури… Обрядово… І насипали гробки. Темний Вогонь, – вона глянула на звіра, котрий лежав поруч, – оповів, що Зорян і Зірка, так звали загиблих, могли б вирватися з печери, звідки їх викурювали димом. Але вони не змогли покинути дітей… Полювати на такі створіння…
-Ішторнійці полюють і на людей, – хмикнув Владияр, – на власних же підданців, котрі мислять не так, як того бажає Орден Святого Кілені. До речі, сестричко… Твої вихованці втекли з Лелечого Гнізда на війну… А оскільки вони вирішили йти навпростець, то заблукали і ледве вибралися.
-От розбишаки, – засміялася Дана. Їй все ще подобався Владияр… Зрештою, він був її братом у других, чимось схожим на малювання на стіні її кімнати. Але суперничати з Білою Ружею… Навіть, якщо княжич і зверне на неї увагу – який вигляд матиме вона поруч зі Святославною…
-Тато Влад посадовив їх під арешт, – оповідав далі Владияр, – і дав завдання віршувати… Вони в розпачі… До речі, дозволь привітати тебе… Сьоме місце – це просто чудово для початківця. Я сам, до речі, лише на десятому…
-Десяте… Стривай, – мовила Дана, згадуючи, – а, згадала….
«Із серцем разом
Вітру-переможцю
Залишив я
У горах вишень цвіт
Коли приходив ним помилуватись….»
І підписано: «Червлений щит»… Пречудове прибране ім’я… А як ти здогадався, що…
– О, сестричко, – засміявся Владияр, – я міг би оповісти тобі про свої особливі здібності, за допомогою яких… Та мені всього лишень сказав про це батько, який був дуже задоволеним з твого успіху…
– Скажи, брате, – спитала дівчина раптово, – а ти часом не знаєш імені автора другого вірша?
– Я думав, ти спитаєш ім’я переможця, – хмикнув Влад, – ні, я його не знаю. Князь Буревій Ллєг, який ласкаво прислав мені листа з описом змагань, пише, що поет – боговладець не відгукнувся на заклик. Щоправда Ллєг підозрює що…
– Що? – спитала Дана, облизуючи пересохлі раптово вуста.
– Що переможець якимось чином викрав у другого номера чернетку вірша, – пояснив Владияр, не помітивши хвилювання дівчини, – а тоді виїхав до Зелеміню, і звідти надіслав її, видавши за свій твір. Таких збігів просто не буває – ті самі образи, однакове бачення світу… Вся знать Боговлади нині обговорює те, що сталося… Звичайно, думка князя Ллєга є найрізкішою… Інші не хочуть навіть підозрювати, що котрийсь зі шляхтичів може зробити подібне.
Владияр пробув у фортеці кілька днів, аж доки не впевнився, що все гаразд. На прощання він сказав Дані:
-Скоро матимеш розвагу, сестричко. З наказу Повелителя навчатися військової служби до фортеці Лелег призначено княжича Лемпарта Драгана з Зелеміню… До речі, можливо йому відомо, ким є його земляк-переможець.
-Лемпарт? – цікаво спитала Дана, – це той… напівкровний?
-Авжеж, – засміявся Владияр, – бідолашний хлопець… Злі язики зробили з нього чудовисько, але, як на мене, княжича просто зле виховували. Можливо, пану Дзвениславу вдасться обтесати зелемінський чурбан…
-О, – пробурмотіла Дана, – які ви всі дійсно злі… Він не винен в своєму походженні, і в тому, що його батько…
-Мало приділяв йому уваги, – докінчив молодий Пард, – що ж… Князь Володар, здається, нарешті отямився… Він хоче, що б його донька Чаяна стала жоною принца Вогнедана, а для такої витонченої особи, якою є Вогнедан, мати за близького родича цього… Лемпарта буде дуже негармонійним. Хіба що княжич Зелемінський впритул займеться самовдосконаленням.
Пан сотник Дзвенислав дивився на молоду пару з цілком зрозумілим занепокоєнням, і аж зітхнув з полегшенням, коли княжич Владияр покинув фортецю. Він зовсім не був би проти, аби його донька стала другою жоною молодого вельможі, але… Коли першою дружиною є принцеса, що залишиться для дикої квітки Чорногори?
-Ти б, доню, – сказав він Дані трохи не того ж дня, – з’їздила б на Сонцестояння хоча б до Родогори, якщо вже більше не хочеш навідувати Високий Замок. Твоя вуйна, а моя сестра, дуже хоче тебе побачити… Ну, і розважишся, врешті решт…
Дані і самій вже не сиділося в Лелезі. Однак, вона почала відмовлятися, говорячи про те, що їй потрібно дбати про маленьких сиріток-пардів.
– Даночко, – урочисто мовив сотник, – присягаюся, що вся залога разом з Темним Вогнем няньчитиме малят аж до твого повернення.
І Дана вирушила знайомим шляхом від улоговини Триглавої до Лелечого Гнізда, щоб зібрати деякі речі, і потім виїхати до Родогори. Вона любила вуйну Руту, котра свого часу вийшла заміж за воїна з Родогорської фортеці, втратила чоловіка у Війні Стихій і тепер жила самотою в тому невеличкому гірському містечку. Дітей у неї не було, і всю нерозтрачену ніжність вуйна Рута віддавала улюбленій небозі. Провести Сонцестояння в Родогорі? Зрештою – чом би й ні…
Лелече Гніздо зустріло її тишею. Пані Лаванда як завжди тихо поралася по господарству, і Дана вже вкотре спитала себе, чи є вона щасливою з сотником Дзвениславом, котрий навідується додому лише по великих святах.
В шафі з книжковими сувоями явно хтось хазяйнував. Напевне, малі Парди до своєї втечі в гори, бо на видному місці лежав напіврозгорнутий «Шлях воїна». Дана одрухово взяла сувій, і з нього повільно спланував на підлогу невеликий аркуш.
Дівчина пізнала власну чернетку, оту, яку вона писала на фортечній стіні, використовуючи замість столу власне коліно. Але на листку було написано щось іще. Незнайомим вишуканим почерком:
«Опалий білоцвіт
Несе вода…
Даремно я прийшов весну шукати –
У горах теж
Закінчилась вона!»
Так і не вдалося перебрести тихі води… Хіба що дочекатись осені і світанку Великої Ночі…»
-О, ні…, – прошепотіла Дана, – ні… Ненько Лавандо!
-Що, доню? – озвалася з кухні «друга мати».
-Хто ще був у нас в гостях окрім малих княжичів і пана Владияра?
-Ще двоє дивних, – мовила Лаванда, – здається мені, що вони не з Чорногори, бо говорили «льюбити» та «пані Ляванда»… Напевне – з Помаранчевої долини, а то і взагалі з Данаділу. Досить милі юнаки… Але вони переночували лише одну ніч, а тоді повернулися до Ігворри, бо за ними приїхав посланець від князя Чорногорського..
-А які вони були з вигляду?
-Ну, звичайні собі гостровухі, – здвигнула плечима жінка, – я їх і не роздивилася, бо вечеряли вони при свічах, а поїхали рано…
-Світанок Великої Ночі, – прошепотіла Дана, – він, напевне, думає, що я є вишуканою панною, схожою на князівну Владимиру… Тиха вода, що греблі рве… І для чого я придумала це прибране ім’я, яке зовсім мені не личить…
З каяттям у серці Дана і виїхала верхи до Родогори на своєму улюбленому вороному Ізгліяні. Кінь, недарма названий ім’ям ішторнійського демона вогню, мчав гірськими дорогами, і потроху до дівчини повертався спокій. Все це – лише жарт подорожнього вояка… Лише жарт…
Однак, аркушик з віршем Дана поклала у гаптований мішечок, і повісила цей своєрідний оберіг собі на шию. І не сказала навіть любій вуйні, що там у неї – відбулася усмішкою.
Приїхала дівчина якраз вчасно – свято мало розпочатися цього ж вечора. Дана вдягнула святкову сорочку, вояцького кунтуша, ясна річ – штани, хоча пані Рута і побурчала на неї за це, і подалася на берег Літави.
Та свято, яке раніше приносило їй стільки радості, нині виявилося сповненим суму. Вона ходила берегом сама-самісінька, не приймаючи участи ні в ворожіннях на долю, ні в гуртових піснях. Воїни-чоловіки неподалік танцювали Аркан під ритмічні удари литаври. Дана зітхнула. Це було єдине дійство воїнів, де вона не могла приймати участи. За звичаєм танцювали Аркана, і гинули при потребі, об’єднані бойовим шаленством, лише чоловіки.
Опісля танцю до вогнища вийшло двоє юнаків у вояцькому вбранні. Один крутив вогняне коло подвійним смолоскипом, другий виписував у повітрі кола двома мечами, аж доки не зрубав кінці смолоскипу в небезпечній близькості від незворушного напарника. Дана поплескала гарному видовищу і подалася до дому пані Рути.
Пані Рута, побачивши, що дівчина чогось тужить і майже не виходить з дому, почала вигадувати для неї розваги. У містечку, життя якого крутилося біля виноградників та Родогорської фортеці, був, однак, свій невеличкий театрик, де грали вперемішку народні вистави і п’єси дивних, а у неділю ввечері завжди був концерт – чи-то заїжджих музик, чи-то самих родогорців.
Та Дана тинялася довкола містечка самотою, злегка дивуючись сама собі – що з нею коїться. Перед очима стояли рядки вірша, виписані з тією вишуканою недбалістю, яка досягається роками вправ з чистописання. Світанок Великої Ночі… Яким же ти є, Світанку?
Невеличкий водоспадик, що звався Літавцем, дівчина віднайшла не за плюскотом води а за звуками флейти. Музика ця пронизала серце юної дивної щемливою тугою. Звідкись вона дізналася, що невідомий музика сповнений жалю за чимось далеким, і прагне повернутися туди, де покинув щось важливе. А потім Дана побачила юнака на краю кам’яної чаші під водоспадом. Нагий, з розмаяним волоссям, він грав духам води і вітру, неначе й сам був духом водоспаду. Власне, спершу так і подумала зачарована дівчина… І лише, коли флейта замовкла, Дана побачила на камені вбрання воїна-прикордонника.
Отже, юний флейтист служив у Родогорській фортеці… Поміркувавши, Дана все-таки туди не пішла, бо родогорський сотник, пан Змій, був з її батьком у сварці. Зате наступного дня в той самий час вона вже була біля водоспадику, вирахувавши, що вільний час у молодого воїна може бути лише ввечері до вечірнього шикування. І не помилилася – юнак знову був там. І знову грав.
Четвертого дня Дана побачила, як з лісочка вийшло двоє пардів… Білосніжні красені влаштувалися на каменях, навпроти чаші, де сидів юнак. Догравши, музика зіслизнув вниз і усміхнувся своїм слухачам.
Юнак поспішав, але чотирилапі поцінувачі музики таки упрохали його зіграти ще. Він одягнувся, сів на камінь внизу, і знову полилися звуки, сповнені світлої туги за тим, що не може збутися нині.
Пана Дана Лелег ніколи ще не бачила такої вроди ні серед людей, ні серед дивних… Юнак був гарним, мов писанка, але не зніженим. Він наче випромінював спокій… І отой тихий сум, про який співала його флейта. Дівчина раптом подумала, що одного усміху цього вояка в синьому кунтуші буде достатньо, аби зробити її щасливою.
Та усміхався музика не їй, а розумним звірам, котрі довірливо лащилися до його ніг. Зрештою, він пішов геть, а Дана ще довго сиділа на березі озерця, сварячи подумки себе за те, що не може насмілитися показатися флейтисту на очі. Їй було трохи незручно – адже лише кілька днів тому всі її думки були зайняті загадковим Світанком, а нині…
Та якогось дня Дана побачила біля водоспадику зовсім іншого юнака, котрий заговорив з нею з розкутістю дивного вельможі. Дівчина анітрохи не знітилась – цей воїн, теж неймовірно вродливий, був все-таки звичайним вояком, і гарні слова він їй говорив теж звичайні.
У вухах панни Лелег все ще лунала почута вчора музика. Юнак тим часом сповістив, що є засланцем з Боговлади, і з цієї причини зветься просто Ранком.
Якийсь невиразний здогад сяйнув у голові дівчини, і вона спитала навпростець, чи не Світанком звуть юнака з флейтою, який здався їй духом гір. Ранок від відповіді ухилився, з чого Дана зробила висновок, що він таки знайомий з молодим музикою. Та й то, вони не могли бути незнайомими, бо служили в одній фортеці.
-Якщо зустрінете тут колись… світанок, скажіть йому, що він відбився у тихих водах, – сказала Дана чорноокому засланцеві і побігла по каменям до лісочка.
Вперше в житті їй не хотілося повертатися до фортеці Лелег. Та строк її звільнення закінчувався, і наступного дня дівчина виїхала з Родогори так і не побачивши востаннє юнака з флейтою.
Батько Дзвенислав зустрів доньку радісно і одразу оповів їй новину:
-В нашій фортеці нині служитиме вельможа з Зелеміню. Його батько бажає, аби він навчився військової вправності.
Вельможа з Зелеміню мав обідати за одним столом з паном сотником. Вояки, з якими Дана вже встигла поспілкуватися, оповіли зо сміхом, що паничик приїхав на службу у супроводі десятка найманих слуг і одного чи-то родича, чи-то нахлібника.
-Слуги ті якогось не нашого люду, – оповідав Ярослав Трембич, добрий приятель Дани, якого сотник виріжняв з поміж інших кругловухих чорногорців за відчайдушну хоробрість навпіл з холодною розважливістю. – з обличчя темно смагляві, на зріст невеличкі, джерґочуть щось таке, що добрим людям і не втямити… Отой родич вельможного зелемінця якби теж не був незміненим, бо я на власні очі бачив, як він давав ляпаса одному з тих бідолах. Сам же приїжджий вельможа… Панна сама гляне і впевниться, але то правдивий фарбований лис із казки…
Зелемінця Дана побачила за вечерею і втямила, що мав на увазі поштивий верховинець. Княжич Драган мав русяве волосся з тим характерним полиском, який Дана бачила у своєї неньки Лаванди, коли та зафарбовувала сивину настоянкою з горіхової шкаралупи. Брови його були занадто чорними, а вії – занадто загнутими вгору. Відтінок шкіри теж здавався ненатуральним, неначе панич Драган і в обличчя втирав оту горіхову настоянку. Оскільки княжич був якимось обрезклим і доволі повним, що взагалі було невластивим для дивного, хоч і з людською кров’ю, очі його здавалися вузесенькими, а лице – пласким, округлим і вилицюватим.
Його родич був звичайнісіньким кругловухим, хіба що волосся мав трохи світліше від пересічного ельберійця. Княжич відрекомендував його як свого брата у перших Рудана Логіна.
-Сподіваємось, ми з вами поладнаємо, пане сотнику, – сказав у перший же вечір Володаревич, – ви не будете тривожити заняттями мене, а я дам спокій вам…
Рудан Логін при цих словах родича ошкірився і підморгнув Дані. Більше того, він показав їй знак, який легко можна було витлумачити як непристойний – ткнув вказівним пальцем правиці в кільце з великого і вказівного пальців лівиці. Дівчина зробила вигляд, що не побачила, але пан Дзвенислав помічав все. І це теж помітив.
Наступного ж дня пан Лелег відправив обох новачків з загоном кінної варти під проводом молодого Трембича. Юному командиру було дано завдання – показати новачкам всі зваби прикордонного життя.
-І щоб, – повчав потиху пан Дзвенислав, – панки схудли принаймні вдвічі.
Загін Трембича повернувся лише через два тижні. Гостей з Зелеміню привезли, перекинутими через сідла – пан Лемпарт був зовсім не в стані рухатися, а пан Рудан пошкодив ногу. Як доповів Трембич, вартування проходило в умовах, наближених до бойових.
Дана, спостерігаючи, як зелемінців знімають з коней, лише хихикнула стиха. Вона бо знала, що це таке. Витримати шалений гін горами, по таким дорогам, де коням доводилося зав’язувати очі, аби вони не жахалися провалля, само по собі було складно… А ще й умови, наближені до бойових… Нічні тривоги, сухарі замість їжі, спуски в ущелини для перевірки обстановки… Тим більше, весь загін пана Ярослава був просто сповнений бажання довести гостям, що служба в Лелезі не є медом.
Тільки-но пан Драган зі своїм родичем оклигали від одного вартування – на них очікувало друге, цього разу піше… З цієї вилазки вони прилізли трохи не на чотирьох, добряче відставши від основної групи, і отримали нагінку від пана сотника, котрий мовив спокійнісінько, що у бойових умовах командир Трембич віддав би наказ пристрелити тих, хто не витримує заданої швидкості.
Княжич Лемпарт, трохи отямившись, заявив, що не піде більше ні на які варти. На це пан сотник холодно відмовив, що пан Драган нехай робить як сам собі знає, але у нього, сотника Лелега, у фортеці немає гостей, а є лише воїни. Якщо пану княжичу не до вподоби чорногорська служба, то нехай він забирається під чотири вітри і дасть тому всьому спокій.
Пан Лемпарт нікуди не поїхав. Дана довго гадала – а чому б це… Зрештою вирішила, що княжич соромиться батька Володаря, котрий і прислав його навчатись.
Пан Трембич потиху оповідав Дані про оте навчання зелемінців.
-Не знаю, що вони робили вдома, – посміювався у вусики пан Ярослав, – але напевне не займалися військовою справою. Битися на мечах обоє вміють, але то є все… Нічого не можуть – ні паски затягти при потребі, ні спрагу терпіти, ні ходити тихо. Ломляться по кручах, наче барани… Першого разу ми ще й двох годин не проїхали, а вони вже питають, коли сядемо їсти… А найсмішніше було, коли я вночі здійняв тривогу, начебто справжню. Цей, Лемпарт, хоч здогадався меча вхопити, а його приятеля ми потім знайшли на скелі, що зветься Заплакана Дівчина. Бідолаха кинувся тікати, і, не знаючи дороги…
-Ви хочете сказати, Ярику, – хихикнула Дана, – що пан зелемінець зміг видертися на оту скелю?
-Вилізти-то він виліз, – хмикнув пан Ярослав, – а от назад спуститися не зміг… Лихо, та й годі… Не знаю, як вони там служили у тому Зелеміню, і чи служили взагалі. Мені так здається, що обоє панків більше пиячили та грали у кості, чим вони й зараз розважаються у вільний час. І ще, знаєте, панно… От ми з вами – одного лігва парди… Ельберійського… Світ відчуваємо однаково, незважаючи, на те, що ваші гарнесенькі вушка…
-Ой, милий друже, – всміхнулася Дана, – дайте спокій моїм вушкам… Вони і так щодня червоні від дуже пильних поглядів деяких осіб.
-Оце саме про це я і хотів мовити, – незворушно сказав пан Трембич, – ні я, ні жоден поштивий кругловухий ельберієць ніколи не стане дивитися так на вродливу дівчину. Якщо це буде й надалі, то я пущу пана Логіна гуляти по світі зовсім безвухим. А потім візьмуся й за пана Лемпарта, бо він не тільки потакає родичу, а й сам дозволяє собі подібні погляди у ваш бік. Панна є оберегом нашої фортеці, і залога не допустить, аби її скривдили двоє покручів.
– Милий пане Ярику, – розчулено мовила Дана, – я дуже вам вдячна, але панна і сама зможе за себе постояти…
– Чи мені не знати, як ви володієте мечем, – мовив Трембич з усміхом, – коли ваш батько навчав нас парному бою. Але все одно – будьте обережні. Ці двоє поганців приволікли сюди отих своїх кедазьких слуг, і тепер у фортеці десяток незмінених людей, а їхніми господарями є напівкровний ельф, і напівкровний ельберієць. Мені це не до вподоби, і пану сотнику також. Ми досить довго воюємо з незміненими, і знаємо, які огидні речі вони можуть…
Дана про все це знала… І зі страшненьких оповідок про сплюндровані ішторнійцями гірські хутори, і з братових сувоїв, в яких описувалися війни минулого. Жінка у незмінених народів найчастіше вважалася річчю, яку можна було використовувати без її волі, або – в кращому разі безмізкою хатньою тваринкою, котра має лише лащитися до господаря і зі вдячністю приймати і пестощі, і удари чоботом.
Але щоб вона, донька сотника, остерігалася власних одноземців… В цьому було щось настільки гидке, що дівчина подумала навіть – а чи не ревнує її милий пан Ярик до княжича Лемпарта?
Чмихнувши від самої цієї думки, Дана вирішила, що відважний десятник може не хвилюватися. Особи, котрі фарбують волосся горіховою настоянкою, ніколи не були в її густі…
Коли настала черга Дани виїжджати з вартою, вона помітила серед десятку Трембича лише одного зелемінця. Пана Рудана Логіна сотник відправив з іншим десятком і зовсім у інший бік. Стосунки поміж Трембичем і цим панком погіршали настільки, що пан Дзвенислав вирішив забезпечитися.
Другої ночі їхнього вартування десяток зупинився в Гадючій Улоговині. Відбувши своє на чатах, Дана сиділа біля вогнища. Спати їй не хотілося, хоча вона порушувала основне правило вояка – відновлювати сили за перших же сприятливих обставин.
Пан Лемпарт теж не спав. Він лежав на боці і дивився у полум’я. Дівчина помітила, що Володаревич дійсно схуд, якщо й не вдвічі, то дуже сильно. Він наче скинув з обличчя ману, і на тому обличчі проступили риси дивного. До того ж зелемінець засмаг і якось вигарнів. Тільки світлі, аж прозорі очі нагадували про його чужинецьке походження.
– Панна теж не спить, – сказав він, – чому панна сумує?
Дана якраз згадувала дивного з флейтою, і міркувала, чи є він отим Світанком, котрий написав їй отого вірша. Але, звісна річ, вона не збиралася оповідати про це Володаревичу.
– Я не сумую, – озвалася дівчина стиха, – це ви є невеселим. Важко дається служба?
– Не в службі річ, – сказав Лемпарт зовсім іншим тоном, ніж той, яким він спілкувався завжди, – я просто не вмію… заводити приязні стосунки. Завжди щось наброю першого ж дня, а потім мене всі вважають дурнем і нечемою.
Таке зізнання обеззброїло дівчину. Лемпарт чудово знав свої недоліки і охоче їх визнавав.
– Коли я приїхав до Боговлади, – наче міркував вголос Лемпарт, – то хотів показати всім, що я теж є дивним, незгіршим за столичну знать… Ну і показав… Вони всі мене зненавиділи, а один шляхтич, чиє ім’я я не хочу називати, навіть кинувся на мене з мечем… Звісно, я сам винен… Волею випадку мій вірш визнали кращим на Великодніх змаганнях…
– То ви і є «Привид з майбутнього»? – не втрималася Дана, – я бачила збірку, і…
– О, так, – сумовито мовив княжич, – збіг… Не знаю, як таке могло статися, адже я ніколи не був у Боговладі, і вперше побачив свого суперника за день до змагань… На самих змаганнях я не був, адже вірша надіслав заочно, і тому… Чесно кажучи, я просто посоромився… Однак, оповідали, що перемогу мені присудив Повелитель, бо жриця завагалася поміж двома віршами. Можливо, правитель хотів лише підтримати провінціяла в його спробах піднятися до висот… Сам я вважаю вірш отого Світанка кращим за свій…
– А ви знаєте, хто це – Світанок? – цікаво спитала Дана, і серце її тенькнуло.
– Він кинувся на мене з мечем, як я уже казав, – зітхнув Лемпарт, – і зробив це від заздрощів. Тому я не називатиму його імені, аби не робити розголосу.
Історія, розказана Лемпартом, здалася Дані правдоподібною. Вона могла зрозуміти й обурення Світанка, але таємничий незнайомець наче втратив в її очах частину своєї привабливості.
– Все це від того, що я – напівкровний, – мовив княжич, – і моя мати… Можливо, вона була права, повернувшись до північних лісів. Нелегко бути посміховиськом ельберійської знаті.
– Але ж інші ваші родичі залишились…, – сказала Дана вже трохи не з жалістю.
– О, так…, – озвався Лемпарт, – мій дядько Даркан… Але йому теж тут нелегко… Дружина покинула його… Можливо, він був з нею занадто різким… Не мені судити. Але мені з ним добре. І з ним, і з Руданом. Коли не потрібно зважувати кожен крок, і кожне вимовлене слово. Та дядькові не було куди повертатися. Там, на Півночі… Там завжди воювали, але ще за мого діда по матері, який був радником і воєводою моанського князя, владу в Моанії захопив самозванець Корог Чоррін… Законного правителя цей чоловік задушив власноручно. Мій дід з родиною був змушений тікати до Шанії, бо він підтримував законного князя… Але самозванець пішов війною на Шанію, і оголосив її своєю власністю. Наша родина вибралася до Ваани… Ваана теж стала моанською власністю… Дід перебрався до Грелли, але… Нині Моанією править син Корога Чорріна, Іркан, котрий, в свою чергу отруїв вже власного батька, розпустивши чутки, що той помер від удару. І цей Іркан вже завоював і Анкеру, і Гесуту, і Греллу… Діда було вбито, а мою матір та дядька Даркана врятував князь Володар, котрий мандрував Північчю, і опинився там випадково…
– Однак, – сказала Дана, – тому Чорріну що, не вистачає землі?
– Коли ми з батьком їхали до Боговлади, – сказав Лемпарт, – до нього прибув вивідач, який і сповістив, що моанці зайняли Гросату. Це все невеличкі князівства, і вони не один раз переходили з рук у руки. Моанія є величенькою, але теж… В давні часи ця країна була частиною Астеону… Тоді її приєднала до себе Шанія… Словом, за Моозом князьки гризлися поміж собою завжди. Та нині… Ще Корог Чоррін, наслухавшись мейдистських проповідей про те, що всяка влада є божою благодаттю, присягнув створити Велику Імперію Півночі… Він помер, не дочекавшись сповнення своєї мрії, але його син…
– То моанці є мейдистами? – спитала Дана недовірливо, – я думала, що далі Моозу…
– Нині Святого Мейді шанують майже всюди в тих краях, – мовив Лемпарт, – нещодавно, знову таки, якщо вірити вивідачам, правитель Астеону звелів насильно ввести у мейдистський закон весь свій народ. Нині там йде війна, така, як свого часу у Моозі.
– Дивовижно, – мовила Дана, – а ми тут думаємо, що лихо лише за горами… І ваш дядько не наважився повернутися на Північ через оці війни?
– О, так, – сказав княжич, – він син дарка, воєводи і вождя роду. Того його і назвали Дарканом. Але нині з роду Логінів в Моанії не залишилось нікого.
Дана подумала, що воїни залоги є несправедливими до княжича. Це милий і розсудливий юнак, можливо дійсно трохи невихований… Та про яке виховання може бути мова, коли…
– А ваш батько, князь Володар, – обережно спитала дівчина, – хіба він не дбав про вас?
– Дбав, – хмикнув княжич, – але… З появою у нього чистокровних синів, вельможний ельф забув про первістка-напівкровку. Я ріс у дядька разом з його сином… Дядько ж служив у Предславі, і єдине, чому він міг мене навчити – це битися на мечах. Віршування, книги, і таке інше – все це я намагався вивчати сам. Ну, і ще трохи допомагала Чаяна… Сестра була єдиною, хто не насміхався наді мною. Ні, вона теж насміхалася, але, принаймні, ми могли спілкуватися якщо не на рівних, то… Її завжди цікавив варварський світ, і тому…
– Вона буде дуже рада, – щиро мовила Дана, – тому, що ви виграли змагання…
– О, ці нещасні змагання, – відмахнувся Лемпарт, – я ж уже сказав – то була воля Повелителя. Я б з задоволенням поступився б цьому юнакові ще одною блискіткою на його вбрання. Світанок був улюбленцем столичної знаті, і його поразка… Деякі навіть говорять, що я вкрав у нього чернетку вірша.
Зміна варти, на яку мав ставати Лемпарт, перервала розмову. Але думка Дани про зелемінця нині стала набагато кращою, ніж раніше.

***
Пан Ярослав Трембич ходив по фортеці Лелег похмурий і лихий на весь світ.
Панна не звернула уваги на його застереження. А даремно… Клятий напівварвар встиг наплести дівчині якихось казочок, і ось вона вже жаліє покруча… І висварила його, Трембича, за несправедливе ставлення до зелемінської парочки.
Але пан Трембич знав, що зелемінцям не можна вірити. І очікував. Терпляче, так, як лежав у засідках, або стояв на чатах.
Дедалі гірше – панна почала прогулюватися з княжичем під стіною фортеці. Кедаги нині готували відвар з горіхової шкаралупи трохи не щотижня, і волосся пана Драгана все темнішало, і темнішало… Чортів Лемпарт, схуднувши, став просто таки вродливим юнаком. Панна дивилася на нього спершу з жалістю, тоді з ніжністю…
Та пан Трембич знав, що той, хто намагається викликати жаль до себе, не є справжнім чоловіком. І бачив масні оченята Рудана Логіна, якими той продовжував обмацувати дівчину. Ярослав дорого б дав за те, аби знати північну говірку якою перемовлялися родичі. Та й без того знання був упевненим – зелемінці готують якусь гидоту.
Розв’язка настала несподівано.
Власне кажучи, пан Трембич був певен, що хтось із покручів таки зірветься, не витримає. Тільки чомусь він вважав, що це буде Рудан Логін. А не витримав дружніх прогулянок з панночкою таки княжич Лемпарт.
Одного літнього ранку Дана підхопилася як завжди, ще до крику трембіти, яка сповіщала побудку.
Панночка збігала подивитись як ся мають її підопічні малята-парди. Щоправда, вони вже не були малятами – за літо звірята виросли до половини розміру дорослого парда і порозумнішали настільки, що їх можна було виховувати, як ото неслухняних дітей.
Темний Вогонь зі своєю подругою обіцяли взяти сиріт під свою опіку, як тільки їм виповниться рік. Тож малі поки що жили у фортеці і почували себе прекрасно. Їх годувала і пестила вся залога,
але Дану вони визнавали за маму, яка чомусь вирішила ходити на задніх лапах і втратила десь половину шерсті.
Поки Дана годувала своїх названих діточок, проревіла трембіта. Відбувши шикування і сніданок, дівчина згадала з задоволенням, що має сьогодні вільного дня. Цілий день без чергувань по кухні, або по прибиранню фортеці… День без варт та виїздів на вартування… Лише навчання бою, але то їй, Дані, лише в радість. А по обіді вона піде гуляти за фортечні мури, почитає там, і може в голові складуться рядки про красу явного світу.
Її звичний напарник пан Трембич був чомусь задумливим і смутним, а його удари не такими точними як завжди. Дана зітхнула. Вона не була сліпою, і чудово бачила, що красень-десятник закоханий у свою панночку. Він є таким милим, пан Ярик, але… Хоч би він не подумав, що вона, Дана, не кохає його через ріжницю у вухах… Владияр оповідав під час останнього приїзду, що десь у Веданзі, а чи у Данаділі, якийсь чоловік збожеволів через відмову дівчини-шляхтянки і пішов розбійничати.
Пан Трембич, звісно, не збожеволіє. Це відважний і твердий духом вояк, і на додачу – друг дитинства нехорошої панни Дани, яка все шукає собі у небі журавля. То княжич Владияр їй був вельми до вподоби, то закохалася навіть не у особу – у п’ять карбованих рядків, сповнених суму, то трохи не полюбила «духа гір» з флейтою… Тепер ось прогулюється з зелемінським княжичем і слухає його сумні скарги на світ і на життя у цьому світі.
Дана картає себе, але нічого не може поробити з власною вигадливою натурою. Тому, опісля обіду, дівчина вирушає до свого улюбленого куточка за мурами Лелегу – невеличкої рівної місцини на схилі Малого Триглаву.
Фортеці з цього місця не видно зовсім… Галявинку оточують молоді смерічки, а поруч дзюрчить потічок. Тут красиво, і тому Дана любить цю місцинку. А нині повіяв прохолодний вітерець, і дівчина згадує, що вже зовсім близько осінь.
– Сьогодні вперше
Вітер холодком
Повіяв з неба,
Де спрадавна літо
Звільняє чемно осені шляхи, – говорить Дана від серця, вмощуючись біля потічка. З торбинки вона видобуває збірку віршів, присвячених осені і поринає у читання.
Мрія дівчини – потрапити на змагання Великої Ночі. Це дуже серйозні змагання – шляхтич має показати там і вправність у віршуванні, і вправність у володіння мечем, а найголовніше – вправність у складанні віршів-ланцюжків, тобто віршування без попередньої підготовки.
Складати ланцюжки допускаються ті, хто має перші десять місць у Великодній збірці. А супротивниками їхніми будуть – страшно й подумати – найвищі вельможі, вправні у віршуванні. Говорили, що батько Повелителя Святослава завжди приймав участь… Тож можливо і нині Повелитель…
– Перед такою високою особою, – говорить сама собі Дана, – у мене язик до піднебіння приросте…
Але вона все одно поїде до Боговлади…Цікаво, а чи прийматиме участь у змаганнях княжич Лемпарт?
Тільки подумала про княжича Дана – а ось вже тріск гілок сповіщає про його наближення. Ходити тихо зелемінець так і не навчився, хоча і зветься Лемпартом.
Атож, княжич є теж сьогодні вільним від справ. Дана морщить носика, згадавши, як зелемінці намагалися перекласти не дуже приємні обов’язки, які є у воїна, на слуг. І яку отримали за це нагінку від пана сотника.
Челяді у прикордонних фортецях не тримають навмисне. Життя на Прикордонні, коли немає сутичок, є одноманітним, і приготування їжі, а чи підтримання помешкань у чистоті допомагає воякам збавляти час. І вільного часу таки залишається ще доволі багато, наприклад для того, щоб приготуватися до осінніх змагань.
Та пан Лемпарт про осінні змагання явно не думає. Нещодавно фортечний вояк-кравець ушив йому вбрання, а потім оповів про це з легенькою насмішечкою усій залозі. Та насміхався чорногорець дарма – пан Драган нині є гарним і явно тим пишається.
– Віршуємо, моя панно? – запитує, присаджуючись поруч.
Дана знову морщить носика… Вона, здається, ще не давала приводу казати на себе княжичу «моя».
– Готуюся до поїздки до Боговлади, – відповідає врешті дівчина, – адже мій вірш у першій десятці… А ви прийматимете участь?
– Не знаю, – говорить Лемпарт дещо роздратовано, – ви знаєте, до чого я ніколи не звикну?
– До чого? – здивовано запитує дівчина.
– Що замість нормальних людських стосунків у нас завжди якісь вишукані розмови про вірші, про квіти, про соловейків, про літній спів зозулі в горах…
– Але ж ми не люди, – говорить Дана ще здивованіше, – та й поміж людьми розмови двох осіб мають бути приємними для слуху. Є дуже витончені люди, котрі не поступаються в цьому дивним, а де в чому навіть і перевершують їх.
– Чи не пан Трембич є такою людиною, – насмішкувато питає Лемпарт
– Пан Ярослав дійсно є таким, – стверджує Дана, – він вправний воїн, і гарний друг, і, якщо не пише віршів, то знає їх дуже багато. Читати і вдосконалюватися для нього в радість.
– Боже, яка дурість, – зітхає княжич, – так ускладнити все, а потім поборювати ці ускладнення. Цей Трембич дивиться на вас мов кіт на сало, але сказати про це не наважується, бо є, мовляв, недостатньо начитаним для цього. Яка бридня. Кохання не потребує ні віршів, ні книг, ні оцієї пареної ріпи, яка у нас зветься вишуканою розмовою.
– А чого ж воно потребує? – питає Дана розгублено. В очах княжича вона бачить який-то хижий блиск і мимоволі збирається, наче перед стрибком.
– Показати? – вишкірюється зелемінець, і раптом валить дівчину на зелену травичку галявини.
– Не пручайся, – шипить він, – це гарно… Це краще за балачки… Не пручайся, дурепо…
Дана, однак, недарма виховувалася на братових сувоях. А у Ігворрі волхв-воїн Богуслав, він же цілитель з Високого Замку, провів з нею та панною Владимирою кілька занять, на яких дуже зрозуміло пояснив, що потрібно робити в подібних обставинах.
Дійсно – пручатись не треба, грубою силою чоловік завжди переважить жінку. А потрібно вибрати слушний момент, і коли поганець захопиться та втратить пильність, бити коліном просто в пах.
Що Дана і зробила чисто одрухово. А тоді відкотилася вбік і підхопилася на ноги.
Пан Лемпарт качався по галявині і верещав. Саме верещав, як жінка у пологах. Дана похапцем поправила на собі сорочку, застебнула черес і про всяк випадок вийняла з піхов мисливського ножа. Саме вчасно, бо на галявину витеребився не хто інший, як пан Рудан Логін.
Дана недолюблювала Лемпартового родича з самого початку їхнього знайомства. Тому звеліла гостро, не втрачаючи часу на пояснення:
– Приведіть до ладу свого друга. Він трошки… переступив межу.
– Я ж йому казав, – хихикнув Рудан, – досить вже тих балачок… Дурні у вас люди, якщо дозволяють курці розгулювати неторканій серед сотні півнів.
– Підійдете ближче – отримаєте ножем межи очі, – мовила Дана рівно, – не знаю, чому вчив вас батько-північанин, але мій батько незле вивчив мене метати ножі…
– Навіщо панночка буде бруднити руки об цю гидоту? – почувся протяглий голос з-за спини Дани, – для цього у Лелезі чоловіки є…
Пан Трембич вийшов на галявину з мечем напереваги.
– Виймай зброю, – кинув він до Рудана, – твоїм родичем я займуся пізніше.
– Ярику, не треба! – мовила Дана прохально, – краще ходімо геть.
Але Рудан вже вихопив зброю, і відповів ударом на удар.
Дана відскочила набік і стала з ножем напоготові, очікуючи, чим закінчиться двобій. Лемпарт тим часом перестав вищати, і лише тоненько скиглив, скулившись на траві, та тримаючись руками за причинне місце.
Пан Трембич тим часом тіснив свого супротивника до потічка. Рудан лаявся якоюсь з північних говірок, а десятник з побілілим від люті лицем тяв мечем так, що Дана зрозуміла – першою кров’ю справа не закінчиться.
– Ви, обоє, – розмірено говорив Ярослав під дзвін мечів, – осоромили свої вуха… Доведеться їх відтяти, аби ніхто не називав поганців, подібних вам, ні гостровухими, ні кругловухими.
– Ти, – нарешті заговорив Рудан зрозумілою мовою, – раб і собака… Служиш псом у гостровухих і похваляєшся, що добре вмієш гавкати… Чого ти на мене накинувся? Оця ваша дівка роздражнила княжича, обіцяючи йому все, що можна, а тоді в останню хвилину трохи не понівечила. Вони прийшли сюди навмисне, а мене попросили повартувати…
– Гавкати мене не навчено, а от брешеш ти й справді добре, – видихнув Трембич, – я не випущу тебе звідси живим, а потім займуся твоїм приятелем…
Наче, щоб підтвердити ці слова меч чорногорця сіконув Рудана якраз по вуху.
– Ярику! – крикнула Дана, – зупинись! Тебе судитимуть!
За вбивство колеги по війську винного виганяли зі служби і садовили до в’язниці. А в Чорногорі – відправляли на Ігворрський водогін.
– Нехай! – крикнув Трембич, – але ці поганці не ганьбитимуть ім’я ельберійця!
Дівчина не знала, що їй робити… Бігти до фортеці, кликати варту… Трембич тим часом холоднокровно примірявся до другого вуха супротивника. На щоці Рудана вже кривавив глибокий поріз, і зелемінець явно перелякався.
– Я ж нічого не зробив, – заскиглив він, – тільки стояв на чатах… Княжич попрохав мене, аби його не потривожили
Трембич до того часу трохи охолов. Цьому спричинилася й Дана, котра знов почала просити юнака не псувати собі життя через якогось поганця.
– Чорнобожа сила, – сказав врешті чорногорець, – забирай свого приятеля, і мандруйте до шпиталю. А я поговорю з паном сотником щодо вашого подальшого тут перебування.
Захеканий Рудан одразу ж відскочив подалі від розлютованого Трембича і подався до Лемпарта, котрий і досі лежав скулившись на траві. Дана підбігла до Ярослава, бо помітила, що рукав його кунтуша набрякає кров’ю.
– Зачепив таки, – мовив десятник, – але я б все одно його зробив…
– Не сумніваюся, милий пане Ярославе, – трохи не заплакала дівчина, – давайте я хоч хустиною вам затисну… Ходімо… Швидше ходімо, вам потрібно до Власта.
Властом звали цілителя-травника з Лелегу. Пан Трембич кинув лихий погляд в бік обох зелемінців і важко зіперся на руку Дани.
В шпиталі фортеці було шість окремих кімнаток, і, за мирного часу, в них стояло по два ліжка. Цілитель Власт обробив рану пана Ярослава, при чому Данина гаптована хустинка опинилася в кишені чорногорця, а Дана зробила вигляд, що цього не помітила. Десь через годину припленталися зелемінці. Пан Логін тягнув свого княжича на плечах. Ходити Лемпарт все ще не міг.
Дана якраз сиділа біля ліжка Трембича, котрий заснув опісля перев’язки, коли до кімнатки зайшов пан сотник. Дзвенислав кинув погляд на бліде обличчя свого десятника і мовив стиха до доньки:
– З тими двома я вже поговорив… Княжич в усьому винить себе, він, мовляв, не хотів тебе лякати… Говорить, що він подумав, що ти відповіси на його кохання, бо була з ним дуже ніжною, і тому він посунувся в залицяннях трохи задалеко. Говорить, що Трембич ревнує тебе до нього, і навіть до Рудана… Доню, напевне, ти дійсно занадто доросла, щоб нести службу нарівні з чоловіками. Обох зелемінців я випрошу з Лелега геть, бо мені занадто огидно допоминатися, що ж там було насправді… Може ти щось розкажеш, дівчинко? Я ж тобі не тільки батько, але й замість матері…
– Нічого там не було, – буркнула Дана, – а пана Трембича не смійте кривдити – він повівся дуже шляхетно…
– Я, доню, – зітхнув сотник, – мабуть відправлю тебе до вуйни Рути… На якийсь час. А про цих дармограїв доповім князю Владу, що не маю можливості їх виховувати. Нехай забирає цих панків в ігворрську варту, абощо… Або до іншої фортеці відішле… Тут їм бути не можна – опісля цього поєдинку я не дам за їхні життя мідної монети. Доню, ти ж знаєш, що в Ельбері навіть покарання нема за скривдження жінки – того, хто спробує це зробити, оголошують божевільним і знищують наче скаженого пса. Цей Лемпарт… він насправді хотів…?
Дана вже геть заплуталася в тому, чого хотів її невдатний залицяльник, а чого не хотів. Може, вона дійсно була з ним занадто ніжною? Принаймні, з іншими вояками залоги вона не ходила слухати спів зозулі і не вела довірчих розмов. Навіть з любим паном Трембичем. Може, зелемінець дійсно зрозумів це так, наче вона згодна стати його коханкою… А те, що повівся він досить грубо – так це через відсутність належного виховання. До того ж бідолаха отримав своє.
Дівчина розуміла, що від несподіванки таки перестаралася… Принаймні, пан Лемпарт, за словами Власта, ще довго мусив залишатися в ліжку. А серед вояків залоги пішли гуляти слова цілителя, необережно сказані ним Дзвениславу в присутньости застиглого біля брами фортеці чатового, котрий, однак, мав дуже добрий слух. Власт мовив, що пану Драгану потрібно бути обережним в залицяннях, бо повторення подібних пригод може позбавити його можливості продовжити рід.
– Вийшла прикра помилка, – буркнула Дана, – і менше з тим… Тільки, батьку, певне ви вирішили, що я у всьому винна, якщо відсилаєте мене з фортеці. Добре, я поїду… І навряд чи повернуся сюди. Зрештою, якщо я негідна бути воїном…
– Доню, – сказав сотник, – я лишень даю тобі відпустку. До речі, тобі потрібно підготуватися до осінніх змагань…
– Я ненавиджу вірші, – мовила Дана, – все це брехня… Гарні слова, кування зозулі і спів соловейків. Дайте мені спокій, тату. Я їду завтра.
– Була б жива твоя мати, – сказав сотник безпорадно, – а так…
Батько вийшов, а дівчина штивно випросталася на стільці, тамуючи сльози. І побачила, що Ярослав вже не спить, а дивиться на неї з жалем і тугою. Милий пан Трембич… Гарний пан Трембич, за цим чорнобровим парубком недарма зітхають дівчата з довколишніх хуторів. І кругловухі, і гостровухі…
«Як закрутить вусом, – згадалася Дані пісенька загиблої у Війні Стихій дівчини-воїна Роси Летич, – нащо і вирай, а як пригорне до серця – хоч з хати утікай…»
– Милий пане Ярославе, – схлипнула Дана, – давайте втечемо… Покиньте службу… Поселимося на хуторі, я вам прястиму, шитиму… Виноград збиратиму… Заберіть мене звідси… Будь ласка…
– Моя панно, – прошепотів Трембич, – я душу б віддав за подібне, але… Ви ж мене не кохаєте, моя зоре ранкова… Ви ж будете себе мучити хутірським життям, бо не для нього вас народжено. Ви все життя будете страждати, бо не взнаєте справжньої любови. Не треба, зіронько моя… Ви ще знайдете своє кохання… З віршами і соловейками. Я писати віршів не вмію, але я, принаймні, згоден їх слухати з ваших вустоньок з ранку до вечора. Та вам же цього буде не досить, моя панно, вам потрібен той, з ким би ваша душа бриніла разом, як струни на чорногорській гітарі. Я дякую вам, за вашу про мене високу думку і довіру, але…
– Отже і ви мене покинули, – сказала Дана сумно, – ну що ж… Бувайте, милий пане Ярославе… Може ще побачимося…
Милий пан Трембич лише зітхнув, стиснувши в долоні полотно хустини, яку Дана приклала йому до рани. Йому важко було зробити цей вибір, однак…
– Нехай хоч вона буде щасливою, – прошепотів десятник, дивлячись, як Дана плавною ходою дивної виходить з кімнати, – Нехай…

***
У Родогорі нічого не змінилося.
Все той же біленький будиночок вуйни Рути з чистесенькою світлицею, поставець з дорогою порцеляною, м’які кріселка біля столика, заварничок з напоєм із запашних трав… На стіні – малювання з вуйка Дзвенимира Гриди, котрий загинув у тій же битві, що і його небіж Богдан, бо війна застала його у Лелезі, в гостях у родичів… Спочиваленька та кабінетик призначені для любої племінниці… І сама вуйна у білій вдовиній намітці, тиха, спокійна і виважена.
Другого дня по приїзді Дана почала збиратися на прогулянку. Вуйна спитала її стиха:
– Даночко, чи не до Літавця ти зібралася?
– До Літавця, – здивовано відповіла Дана.
– Ти туди сама не ходи, – роз’яснила вуйна, – тоді, тільки-но ти поїхала, біля того водоспадику ішторнійські вивідачі захопили в полон одного з родогорських воїнів.
– О, ні, – прошепотіла Дана. Чомусь їй згадався чорноокий Ранок, котрий поводився як вельможа. Чи не він потрапив ворогам до рук?
– Юнак служив разом з приятелем, – оповідала тим часом вуйна, – їх обох вислали сюди зі столиці за якусь провину. Швидше за все – за поєдинок… Той приятель якось зговорився з парою Стражів Гір і пішов визволяти свого друга. Він, і оті два парди… Говорять, що то навіть не бій був – бійня… Боговладці взагалі навчені ріжних там кунштиків… Кажуть, що той другий вельможа бився навіть не мечем – викидними «пазурями». І метавками, що їх не кожен вояк знає, як і до рук узяти. Мій Дзвенимир, однак, умів…
– От відважний воїн, – захоплено мовила Дана, маючи на увазі невідомого боговладця, – і чим же це все закінчилося?
– О, – вимовила пані Рута, – це було неймовірно… Я бачила на власні очі… Іду собі від приятельки, коли просто на мене мчить самка парда… Я ледве встигла відскочити. Мчить, не розбираючи дороги. Вона і привела пана сотника на місце, де все це відбувалося. Знаєш наше гаряче джерело?
– Авжеж, – сказала Дана, – ну, і…
– І там знайшли обох воїнів. Їх охороняв пард-самець. Юнака, котрий визволяв друга, було поранено мечем. А другого боговладця теж привезли напівмертвим… Його катували… У фортеці і досі служить десятником приятель Дзвенимира, так він оповів мені, що у бідолашного молодика груди були чорними від опіків. Пан Змій, сотник, навіть посилав до Ігворри за волхвом Богуславом. А біля джерела, доню, поховали в спільній ямі одинадцять мертвих ішторнійців… Чи може навіть дванадцять… Не пам’ятаю вже. В Родогорі шепочуться, що у них, ніби, таке завдання було – викрасти чи-то одного боговладця, чи-то обох. Ці юнаки – вельможі дуже високого походження, і тому…
Дана знову згадала юнака, що грав для води і вітру… Невже це він бився нарівні з пардами? Не може бути, хоча… Вельможного ельфа не так часто зустрінеш в тутешній глушині, а дівчина тоді бачила якраз двох. Чорноокого Ранка і його приятеля з флейтою…
Панна Лелег лише сумно зітхнула. Її спроби бути для якогось юнака чимось трохи більшим, аніж товаришем по мечу, до цього дня були невдалими. Княжич Владияр вважав її за молодшу сестричку, пан Трембич… Бідолашний пан Трембич… Щодо ж пана Лемпарта, то дівчину і досі трусило від огиди, коли вона згадувала оту їхню розмову, і те, що було потім.
Вуйна Рута не знала, що і думати. Племінниця, зазвичай така жвава і непосидюча, нині майже не виходила з дому. То читала, то сумувала… Не виходила навіть до місцевого театрику, де якраз показували своє вміння актори народного театру з Ігворри.
Одна з вистав звалася «Мірошник з Крепимирова», і, за чутками, була з рік тому дуже слинною у Боговладі. Вуйна Рута бачила її один раз і нині вихваляла небозі:
– Смішна вистава неймовірно… Я ледве стримувалась, аби голосно не розреготатись. Сходи, дитино… На ту виставу і вояки з фортеці ходять… Може когось придивишся собі
– О, ні, мила вуйно, – зітхнула Дана, – я розчарувалася у воїнах…
– Ну, то подивишся, як бути жоною мірошника, – засміялася пані Рута.
На виставу Дана таки пішла. Це був останній день показу – назавтра ігворрці виїжджали до Владигори. Глядачів було не так вже й багато, і тому дівчина одразу помітила, що за нею стежать.
Невисокого зросту чоловічок, закутаний у плащ, йшов за нею назирці до самої будівлі Народного театру. І коли Дана зайшла до зали, то теж його побачила. Вірніше – не самого чоловічка, а краєчок його плаща, який мелькнув на сходах. Шпиг, який хтозна чого її вистежував, поспіхом піднявся на балкон.
Статурою переслідувач нагадав Дані кедазьких слуг пана Лемпарта. Через це вона довго не могла увійти у світ вистави і стривоженими очима дивилася поперед себе, не зовсім розуміючи, що роблять на сцені всі ці люди у квітанських вишиванках.
Але потім пригоди крепимирівського мірошника, котрий задумав одружитися з багатою нареченою, захопили дівчину, і вона почала потиху чмихати в хустинку у найсмішніших місцях. Дурнуватий мірошник чомусь нагадав їй Лемпарта, але дурнішого, смішнішого і тому не такого огидного.
– Краси чарівної мені не хвали, – говорив зі сцени актор-ігворрець, – із личка ще зроду води не пили… Давай мені дівку, щоб гроші були… Земелька і хата, корови й воли…
Мірошник був таким впевненим у власних цнотах, що спершу посватав квітанську князівну… Вельможну панну грала дівчина з людей, яка виступала по сцені павою, а накладні гострі вушка були у неї трохи не вдвічі більшими від звичайних. Їхня розмова спочатку насмішила Дану, а потім панні Лелег зробилося сумно. Вона ніби побачила себе збоку… Невже кругловухі ставляться до отих вишуканих розмов про кохання так, як Лемпарт і цей мірошник з вистави? Невже вони насправді насміхаються над шляхтянками за те, що вони…
За два сидіння від Дани сидів юнак у вояцькому кунтуші. Він дивився виставу уважно і стиха плескав у долоні у найвдаліших місцях. Обличчя його дівчина не бачила, але спокійна гідність рухів виказувала дивного. Коли мірошника врешті одружили обманом зі старою злидаркою, і актори розпочали останній дует, юнак встав і обережно вийшов. Знаючи вояцький розклад, дівчина зрозуміла, що молодий воїн хоче встигнути на вечірнє шикування при тому не дуже поспішаючи.
Дана вийшла теж, не додивившись вистави. Їй чомусь було жаль дурнуватого мірошника, якому не щастило з нареченими, а ще більше – шкода себе.
Шерех за спиною нагадав їй про переслідувача. Дівчина якраз дійшла до родогорського повороту. За її спиною темною тінню височів храм Бога Грому. Праворуч стежка піднімалася вгору, до фортеці. Дана ж мала звернути ліворуч і пройти знайомою вуличкою до будинку вуйни Рути.
Та на доріжці виднілися якісь постаті. Дана мимоволі торкнулася руків’я меча. За вояцькою звичкою вона ходила зі зброєю на випадок несподіваної тривоги. В Лелезі бувало, що рев трембіти, яка сповіщала про напад, заставав воїнів вбраними не за статутом, але завжди з мечами напоготові.
– Ну, і зі зброєю надійніше, – мовила дівчина сама до себе і повернула ліворуч. Вона боялася зізнатися собі в тому, що нині, аби впевнено почуватися, їй потрібно мати навіть не ножа, а бойового меча.
Темні постаті почали оточувати її, замикаючи коло, наче вовки. До найближчої хати було ще далеко, і шлях туди вже було відрізано. Дана вийняла зброю з піхов, вирішивши йти пробоєм.
Вона кинулася вперед трохи не одночасно з нападниками. Нічний зір дивної давав дівчині перевагу – вона чітко бачила своїх ворогів, кількох обірванців, зодягнених в якесь неймовірне лахміття, зате при мечах. Обличчя їхні були зав’язані знизу ганчірками, залишаючи відкритими лише очі. Поки Дана відбивалася від них, ще один чоловічок хотів накинути їй на голову мішок, але промахнувся і трохи не поплатився за це життям.
Нападники дуже погано володіли зброєю. Це і врятувало Дану – навіть її швидкості дивної не вистачило б, аби вирватися з кільця справжніх воїнів. Та чоловічки в лахмітті , здається, самі боялися своєї жертви. Вони незграбно, але люто вимахували мечами, відтісняючи Дану на безлюдний майдан перед храмом.
– Тримайся, друже! – почула раптом дівчина переливчастий голос дивного, – хай славиться!
– Наш Ельбер! – крикнула у відповідь Дана звичаєвий відгук воїна. Невідомий врізався поміж нападників. Хтось з них скрикнув від болю. Решта припинила бій, зовсім як собача зграя, котра вирішила, що з неї досить і кинулися тікати, покинувши здобич і тягнучи з собою поранених.
– Що за дивина, – сказав невідомий, – грабують посеред славного міста Родогори… Як ви, друже? О, вас поранено…
– Просто поріз, – сказала Дана, роздивляючись невеличку рану на руці. Вона і досі була не стільки приголомшена, скільки здивована.
-Ви дозволите мені…? Я трохи зціляю, і…
– Дозволяю, – сказала дівчина, – а з вами все гаразд?
– Та все, – сказав юнак, і Дана побачила крізь сутінки, що він усміхається, – Боги мої, зграя злодюжок… Та ще й озброєних… Якби я побачив це раніше… Але я трохи замріявся, знаєте…
Говорячи це, він схилився над рукою дівчини, шепочучи замовляння. Хоча всі дивні знали, що зціляють не слова, а їхня Сила, однак ритуал виконували неухильно.
– Ну, як ви, – спитав нарешті молодик, – мій пане… Тобто… О, Боги, моя панно!
– Ми не настільки близько знайомі, аби ви мене так називали, – пирхнула Дана, – і не вважайте собі, що ви мене врятували – ці злодійчуки напевне лише вчора качали воду до Високого Замку. Вони зовсім не вміють битися.
– Однак, вони мали досить гидкі наміри, – серйозно сказав юнак, – я власне побачив, що, поки ви ганяли по майдану кількох злодюжок, ще один примірявся до вас з мішком, маючи в руках добрячого кийка. Вас не хотіли вбити, вас хотіли викрасти. Це мене непокоїть – у нас тут вже було одне викрадення.
– Того дня, – зітхнула Дана, – я розмовляла з воїном на ім’я Ранок…Біля водоспаду Літавець… Його прибране назвисько не могло приховати високого походження… То був якраз останній день моєї відпустки.
– Ранок є моїм другом, – сказав молодик з деяким сумом, – і саме він постраждав від рук викрадачів.
– То це ви билися, немов третій пард? – вирвалося у Дани.
– О, – тихий сміх з темряви, – місто сповнене чутками… Все було не так жахливо – я тільки допоміг шляхетним звірам. Ви дозволите вас провести, ясна панно? Не думаю, що злодюжки повернуться, але…
– Дякую, – мовила дівчина, – але не смію вас затримувати. Ви спізнюєтесь…
– Пан Змій посадовить мене під арешт, – усміхнувся молодий воїн, – але мені це не вперше… Зіпріться на мою руку. Ви не з Родогори? Я не бачив вас раніше ні в театрі, ні на танцювальних вечірках, які влаштовує міський голова…
– Ні, я служила у фортеці Лелег, – сказала Дана одрухово і одразу ж вилаяла себе за це. Меч при боці і вміння ним володіти можна було пояснити якось інакше… Тепер же юнак, в якому вона вже давно пізнала «духа водоспаду», може подумати, що має справу з грубою войовницею, нечемною і черствою.
– О, дівчина-воїн, – мовив юнак з повагою, – чудове володіння мечем і ще краще собою. З деяких причин я не можу назвати свого справжнього імені, а у Родогорській фортеці мене звуть Світанком. Хоча, якщо ви знайомі з моїм приятелем, то…
– Ми, взагалі-то, говорили дуже мало, – мовила Дана похапцем. Вона давно вже витерла меча, яким таки зачепила когось із нападників, вклала зброю до піхов і сперлася на руку ввічливого боговладця. Тепер вони поволі йшли у напрямку будиночків Лисичого Кута, де, власне і проживала вуйна Рута.
– Панна дозволить запитати, – мовив молодий боговладець, – чому я жодного разу не бачив вас біля Літавця? Адже я бував там щовечора, і тому…
– Я теж бувала там щовечора, – вирвалося у Дани.
– Але у інший час?
– Ні, у той самий… Я… Я слухала вашу флейту, пане Світанку… Але, на відміну від пардів, не насмілилася підійти до вас…
– О, – стиха сказав юнак, – поруч з такою відданою слухачкою я міг би зіграти набагато краще. Чи не буде дуже нечемним з мого боку спитати вас про ім’я і рід?
– Мене звати Дана, – мовила дівчина, – Дана Лелег з Лелечого Гнізда…
– Лелека, що розправляє крила, у гербі, і гасло «Завжди вільний», – мовив з повагою боговладець, – Лелеги з гір, здається, далекі родичі Ллєгів-Пардів?
– О, так, – озвалася дівчина, рада, що розмова зійшла на звичаєвий троп, – щоправда – дуже далекі. Ми походимо від третього з братів Ллєгів, котрі зійшли в цей світ у день пришестя. Ігворр і Ллурі Ллєги стали князями цієї землі, а від Ілайрі, наймолодшого брата, числимо наш рід ми, охоронці прикордоння. Горяни переінакшили наше прізвище на Лелег, а іноді звуть і взагалі – Лелеками. Мій дід навіть змушений був виправляти похибку в родовідних сувоях Ігворри, бо у нас, у Чорногорі, є рід Лелек, котрі належать до дрібної шляхти, і походять від пожиттєвого шляхтича Білоглава Лелеки, котрий взяв за себе дівчину з Готурів.
– В гербі – лелека у гнізді, і гасло – «Мій дім – моя фортеця», – пригадав собі юнак, – у чорногорців завжди трохи войовничі гасла, навіть, коли рід охороняє такий мирний птах…
– О, так, – засміялася Дана, – гасло роду Вовчурів, наприклад, звучить: « Краще згинути вовком, ніж жити псом». Щоправда, вони і у гербі мають вовка, а це зовсім не мирне створіння.
– Мені доводилося гостювати у Лелечому Гнізді, – мовив Світанок, вправно переводячи розмову з цитування «Гербовника» на більш близьку тему, – де нас з приятелем гостинно приймала пані Лаванда…
Він дійсно вимовив навіть не Ляванда – Льяванда. І слово «лелека» в його вустах звучало як «льїлека».
– Моя друга ненька оповідала мені про це, – всміхнулася Дана, – до речі, пане Світанку, це вам так і не вдалося наздогнати весну навіть у Чорногорі?
– О, так, – мовив юнак стиха, – зате я нині стою над тихими водами…
– Ну, от, ми майже прийшли… – сказала Дана може занадто поспішно, – Бачите, світиться віконечко? Вуйна очікує на мене.
Над Родогорою пронісся звук, схожий на крик.
– Вечірня трембіта, – мовив юнак, – мила панно, позавтра міський голова дає невеличкий бал. До того часу я вже відсиджу своє за спізнення, і можливо…
– Пане Світанку, – наважилася Дана, – чи не ви є отим Світанком Великої Ночі, чий вірш?…
– Власне, мені не дуже приємно про це згадувати, – мовив молодий воїн, – бо саме через нього… Але зустріч з вами затьмарила деякі невигоди життя на прикордонні. Я тільки просив би вас бути обережною, і не ходити вечорами самотою. Ці людці, з якими ми билися, здалися мені схожими на кедагів. Мені довелося одного разу мати справу з розбійниками, і… Не знаю, як кедазькі злодюжки дібралися аж до Чорногори, але їх явно найняли для того, щоб викрасти може і не саме вас, однак… Ви дозволите зайти за вами перед отими вечорницями у міського голови? Якщо я ще не вийду з арешту, то пришлю до вас пажа з запискою.
– Я дозволяю, – сказала Дана, щиро сподіваючись, що це у неї вийшло так само вишукано, як у князівни Владимири, – і очікуватиму…
«А от останніх слів не треба було казати» – дорікнула вона собі. Однак, Світанок начебто сприйняв це як належне.
– Ну ось, – сказав, – чи-то скрип хвіртки, чи-то крик птахів… Однак, цей звук віщує розлуку…
– Це кричать гуси, які прилітають сюди з-за гір восени, – озвалася стиха Дана, – у нас в Лелезі їх ще більше. Там неподалік озера, і…
– Як рано в цьому році крик гусей, – мовив Світанок задумливо,
Лунає в небі!
Росяні дерева
Вбрання парчевого
Ще навіть не вдягли…
Це передчуття осені, яку не можна обминути. Її можна тільки пережити з надією на майбутнє…
– Ті голоси гусей,
Які колись, – озвалася Дана,
Розтанули в серпанку весняному,
Туман осінній
Лиш тепер доніс…
Всі наші сподівання лише на долю… Бо судьба не часто буває милосердною…
– О, те, що судилося…, – ніжно сказав її супутник, – я побачив судьбу у зблисках мечів на родогорській вуличці. Щасти, мила панно Дано. І не забувайте про обіцянку.
Дана закрила за собою хвіртку і провела поглядом струнку постать молодика, котрий безшелесно щез у темряві. Бідолаха… Через неї пан Богудан Змій, котрий вважався на Прикордонні добрим воїном, але нечемним грубіяном, запроторить хлопця за ґрати. Як воно все-таки добре все склалося… Її таємничий шукач весни, Світанок Великої Ночі, чий вірш так вразив Дану, і «дух водоспаду» є однією і тою ж самою особою… Опісля пригоди з паном Лемпартом, дівчина вже не так довіряла його словам про те, що витончений боговладець накинувся на нього з мечем із заздрості до переможця.
«Оце, напевне, за це його і вислали, – зітхнула Дана, – за поєдинок з нашим «фарбованим лисом». Незрозуміло, щоправда, за що потрапив у наші краї його приятель Ранок, але, можливо, він теж бився з кимось на поєдинку. Боги мої, здається я йому сподобалася…»
«Це не ти йому сподобалася, – пролунав єхидний голосочок у Даниній голові, – а отой твій віршик, під яким він дописав свого. Позавтра він гляне на тебе при світлі дня і одразу зрозуміє, що перед ним невихована провінціялка, яка не може три кроки ступити у сукні і краще володіє мечем, аніж мовою.»
«Але я прекрасно трималася, – гордовито відповіла Дана злючці, котра виринула з глибин її підсвідомості, – а на балі буду триматися ще краще.. Ми, чорногорці, не поступимося навіть боговладським вельможам.»
І з цією приємною думкою Дана переступила поріг хати вуйни Рути.
***
Весь наступний день Дана присвятила пошукам сукні для вечорниць, котрі в Родогорі велемовно звалися «балом у міського голови».
Для цього балу міський голова зазвичай велів винести стільці з зали того ж театру, і посадовити на сцені оркестр, що складався з місцевих любителів музики. На бал приїжджали гості з сусідньої Владигори на чолі з суддею, збиралася шляхта з довколишніх хуторів, і, звичайно ж, приходили з фортеці молоді воїни. Через кілька днів подібний же бал давав влади- горський суддя. Цими заходами відкривалася карнавальна пора перед Осіннім Рівноденням.
Кравець, якого навідала Дана, сказав, що, звичайно він не зможе виготовити гідну панночки сукню за такий короткий час, але припасувати готову… Дівчина вибрала собі дві – для родогорського і для владигорського балу, і поштивий кравець півдня морочився, припасовуючи їх на Данину постать. В залі майстерні метушилися його підмайстри, займаючись схожою справою. Осінні бали були для багатьох панночок можливістю завести цікаві знайомства.
Після довгих роздумів з двох суконь Дана вибрала найдовшу, з широкими рукавами, котрі закривали їй кисті рук. Сукня була гаптована чорногорським темносинім візерунком «хвиля» і коштувала доволі дорого. Друга сукня, яку дівчина вирішила приберегти для балу у Владигорі, мала данадільські плетені взори в данадільських же кольорах – золото з блакиттю. Це вбрання коштувало ще дорожче, але Дана не поскупилася на гроші – батько, відправляючи її в гості віддав їй належну вояцьку платню за цілий рік.
Опісля кравця Дана навідала панчішника та шевця, котрі також мали запас готового товару для ось таких роззявкуватих панночок, котрим потрібен святковий одяг за день до балу. Дівчина щедро винагородила поштивих ремісників, і, хоча гаманець її видимо потоншав, зате настрій піднявся до небес.
Зачіску любій племінниці взялася робити сама пані Рута. Вона, разом з наймичкою-верховинкою, метушилася довкола Дани цілий ранок бального дня. Зрештою, коли дівчина нарешті натягнула на себе незвичне вбрання і глянула в люстро, то знову побачила перед собою розчервонілу красуню-невдаху з Високого Замку, котра простяглася ницьма перед князем Владом.
– Цього разу я вже не впаду, – пообіцяла собі Дана. Верховинка Смерічка, кругловуха дівчина Даниних літ, дивилася на панночку з захопленням. Сама вона також збиралася на народне гуляння, котре мало відбутися на березі Літави. Вуйна ж Рута залишалася вдома, незважаючи на всі умовляння обох дівчат.
– Вам сама пора веселитися, – зітхала вродлива дивна, – а я своє вже відтанцювала зі своїм Дзвенимиром. Опісля тих танців, дівчата, я вже не хочу ніяких інших. Дай-то Боги мирного часу, аби ви танцювали зі своїми коханими поруч з власними онуками.
Потім Смерічка осідлала Ізгліяна купленим учора ж таки жіночим сідлом. Кінь косився на Дану трохи перелякано, явно не пізнаючи господині. І дівчина почала очікувати, здригаючись від кожного цокоту кінських копит за вікном.
Та замість красеня-боговладця у двір заїхав на лахматому конику гарнесенький хлопчик, срібне волосся якого переливалося на сонці і квітанською вимовою спитав пані Дану. Коли дівчина вийшла у двір, хлопчик зіскочив зі свого коника і подав Дані з двірським уклоном білу квітку зоредиву, стебло якої було огорнуте аркушем паперу.
«Як посадив, – прочитала Дана,
То все чекав, коли…
Коли розквітнеш, квітко зоредиву?
Лиш восени
Зустрітися змогли…»
Весною, в Лелечому Гнізді, мріяв про зустріч… Нині настала осінь, і нарешті…»
– Мій володар, – серйозно мовив малий посланець, – з незалежних від нього причин прийде просто до бальної зали. Але він доручив мені супроводжувати панну і розважати її, аж поки… Я звусь Світляном.
– Бісів пан Богудан Змій, – сказала Дана, не знаючи, чи їй сміятись, чи сумувати, – пан Світанок і досі під арештом?
– Саме так, – відмовив хлопчина, – адже опісля того викрадення пан Богудан особливу увагу приділяє дисципліні. Коли пан Світанок підійшов до брами, звідти вже виїжджали на його пошуки… І нині пан сотник не погодився скоротити строк покарання навіть на півгодини. Про це я просив його особисто – пан Світанок ніколи і нікого не просить.
– Славетна гордість боговладських вельмож, – зітхнула Дана, – ну що ж, маленький воїне… Будемо очікувати твого володаря на балі.
Дівчина обережно вправила квітку у зачіску і сіла на Ізгліяна боком, за допомогою Світляна, котрий підтримав їй стремено.
Поява на вулицях невеличкого містечка де всі одне одного знали, включно з приїжджою на бали хутірською шляхтою, невідомої нікому красуні на чорному мов ніч коні і в супроводі пажа-ельфеняти, викликала невеличке заціпеніння у місцевих паночок і трохи більше пожвавлення поміж чоловічої половини родогорської шляхти. Багато родогорців не один раз бачили Дану під час її гостювань у вуйни Рути то на одному святі, то на іншому, але вбрання прикордонника наче накидало ману на дівочу вроду. Дана урочисто під’їхала на своєму Ізгліяні до театру, зіскочила на землю, на її щастя не заплутавшись у незвичному вбранні, і доручила коня челядинцям міського голови, котрі і повели його на задній двір, весь час озираючись на загадкову панну. Світлян подав Дані руку і повів її до зали. Личко його при тому мало неймовірно гордий і таємничий вираз. Данин успіх явно тішив хлопчину, хоча дівчина й не знала, чим викликала такий приплив симпатії у малого пажа.
Світлян робив все, що належить чемному супроводжуючому вельможної панни. Він приніс Дані помаранчевого соку, знайшов для неї вільного стільчика і поставив його так, щоб їй було зручно слухати музику, яку вже грав оркестр на сцені. Хлопчик метушився так завзято, що чоловіки лише кидали в бік Дани зацікавлені погляди, але не підходили знайомитися.
«Це дитя, – насмішкувато подумала войовниця, – поводиться так, наче я вже належу його «володарю». Якби не моє зацікавлення паном Світанком, я могла б і образитися…»
Але тут просто у неї над головою промурчав протяглий голос з боговладською вимовою:
– Присягаюся іменем, яке мені заборонено називати, діва-воїн перетворилася на панну невимовної вроди, наче непомітна лялечка на барвистого метелика… Чи не поглянете ви на того, хто одразу роздивився метелика в лялечці, яку зустрів одного дня біля водоспаду…
Дана підвела очі і не дуже здивувалася, побачивши перед собою пана Ранка. Юнак був в такому ж вояцькому вбранні, як і тоді, біля озера. Пильне око Дани одразу ж примітило білу нитку шрамика біля кутика вуст, і ще одну таку ж нитку на смуглявій шкірі щоки. Та усміхався молодий воїн так само звабливо. Дана побачила багряні вогники в глибині його очей і згадала прочитаний нещодавно «Сувій Сіллура». Схоже було на те, що Богорівний Веданг Сіллур передав свою трохи зловісну вроду більшості своїх нащадків. Такі самі очі зоріли з милого личка князівни Владимири, онуки Червленої Ружі Ведангу. Пан Ранок напевне або був з роду Драконів, або спокревеним з ними, як панна Владимира.
– Доброго вечора, пане Ранку, – мовила Дана, – не думала ще раз зустріти вас, але…
– Але доля вирішила інакше, – протягнув Ранок все з тим же «столичним» пом’якшеним «ель», – і я б дуже хотів запросити панну на перший же танець цього велелюдного балю.
– На жаль, – всміхнулася Дана, – я очікую одну особу, котра…
– О, – вимовив Ранок з таким згіршенням, що дівчина мимоволі посміхнулася, – ну чому мені так не щастить… Я все життя мрію, аби мене покохала дівчина-воїн, а замість того мені на руки сідають барвисті метелики, котрі ніколи не бували в лялечці-кольчузі… Барви їхніх крил прекрасні, але…
– Але, милий брате, напевне ти приніс з собою таку судьбу з минулих життів, – проспівав, наче віола, знайомий Дані голос, – чи це дуже чемно з твого боку – освідчуватись панні, котра очікує на твого приятеля?
– О, ні! – Ранок аж очі заплющив, – я таки дійсно зробив в минулому житті щось лихе і саме стосовно діви-войовниці! Мало того, що ця горда панна не хоче навіть глянути у мій бік, так вона ще й очікує не на когось іншого, а на мого рятівника і побратима… Мій брате Світанку, я навіть не можу викликати тебе на поєдинок, бо зобов’язаний тобі життям… Благаю тебе – дай мені хоча б одну можливість… Нехай ця панна, вишневі очі якої вбивають певніше за ішторнійські стріли, подивиться на нас обох, порівняє і вибере того, з ким танцюватиме цього вечора.
Ранок, сміючись, став поруч з приятелем, плече в плече. Його друг лише усміхнувся трохи докірливо. Сині очі Світанка дивилися на дівчину з-під важких вій зовсім не самовпевнено, а якось насторожено, неначе цей гордий красень боявся, що його відштовхнуть.
– У сяйві Місяця, – мовив він стиха,
Що пропливав по небу
Зустрів посеред ночі
І не встиг
Уволю надивитися на тебе…
А друга мого ви бачили при світлі дня, мила панно, і тому ваш вибір…
Дана піднялася зі стільчика і поправила у волоссі білу квітку зоредиву.
– Не знаю,
Хто раніше відцвіте, – сказала стиха,
Вона, чи я,
та милуватись буду
Її осяйним цвітом…
Нехай зоредиви недовговічні, але…
– Я знову програв, – мовив пан Ранок, зітхнувши, – не щастить мені в коханні. Піду запрошу на танок пані Гордану, бо вона дивиться сюди, наче розлючена подруга парда. На жаль, невміння тамувати почуття…
Дана подивилася туди, куди повернув голову Ранок, і побачила вродливу кругловуху пані, котра дійсно дивилася в їхній бік доволі похмурим поглядом.
– Піду заспокою свого любого метелика, – сказав Ранок, – інакше він перетвориться на кажана і розірве мені серце гострими кігтиками ревнощів. Розважайся, милий друже, заздрю тобі… Білою заздрістю… Білою…
Він рушив у бік пані Гордани легко, наче вже танцюючи. Дана зі Світанком зосталися вдвох. Цей жартівливий вибір наче додав їм приязні.
– Що це за музика? – спитав Світанок, почувши, як заграв оркестр, – я не чув такої…
– О, це «Вежі Ігворри», – відповіла Дана може занадто поспішно, – цей танок – витвір одного шляхтича, закоханого в князівну Владимиру. Вона не поспішає відповідати йому взаємністю, і тому… Прекрасна новинка, я сама почула цю мелодію нещодавно…
– Я не дуже вправний у чорногорських танцях, – мовив юнак, – але все одно – чи ви згодні?
Замість відповіді Дана подала йому руку, і Світанок повів її на середину зали.
«Крила
Здіймали птахи в надвечір’ї
В кігтях
Несли жалі жарин осінніх
Клином
Несли по полю золотому
Сизу втому…»
Співав під чорногорську гітару пан Барткевич, один з вояків фортеці. І тужними голосами відповідали йому струни віол оркестру.
Дана, на її щастя, вміла танцювати цей новий танець. Мало того, навчала йому вояків з Лелегу. Заніс цю тужну мелодію до прикордонної фортеці княжич Владияр, друг якого, котрий побажав зостатися невідомим і написав музику, присвячену князівні Владимирі. Світанок же, маючи абсолютний слух і оту несвідому, властиву дивним вишуканість рухів, одразу ж увійшов у ритм танку.
Кружляла зала довкола Дани… Кружляла вона сама, підтримувана твердою рукою молодого воїна… І поволі зупинялися інші пари, бо ці двоє танцювали ще несвідомий танок пристрасті й розквітаючого кохання…
– Вони прекрасні, як два зоредиви, – вимовив хтось з присутніх, – як добре, що серед ельберійців ще народжуються дивні квіти, які неначе вчора квітли в променях зорі Сіллон.
« Ти, як раніше, бентежно чарівна,
моя недосяжна, кохана князівно…
Ах, крила…
Здіймали птахи в надвечір’ї…»
Коли музика вщухла, Дана раптом отямилася посередині зали в колі глядачів. Щоки дівчини поволі вкрив рум’янець.
-Я думаю, нам слід пройтися, – прошепотів юнак, – не тривожтесь… Всім присутнім тут особам сподобався танок…
На подвір’ї панувала тиша. Оркестр в залі вже заграв щось інше. Над ґанком погойдувалися ліхтарі… Світанок, теж розчервонілий, дивився на дівчину тим самим тривожним поглядом, наче боявся, що вона ось-ось щезне.
– Мене моє кохання подолало! – сказав він з легким усміхом,
Як не таїв
До неї почуття –
Рум’янцем на обличчі
Проступало…
Це сказав у давнину один воїн з мого роду, але і нині…
– О, – мовила Дана, силячись на жарт, – в такому разі всі ті, хто танцював довго і старанно, закохані в своїх панночок і навпаки.
-То ж повернемося до наступного танку, – сказав юнак, – а нині поговоримо хоч трохи. Чи їдете ви до Владигори? Тамтешній суддя, я бачив його у залі, дає через тиждень такий же баль…
– До Владигори день дороги, якщо нікуди не поспішати, – озвалась Дана, начебто розважаючи, – але чому б і ні… Зрештою, їхати можна і верхами…
– Я не бував в цьому містечку, – мовив Світанок, – що там цікавого?
– О, те саме, що й тут, – засміялася дівчина, – містечко, щоправда побільше за Родогору, фортеця третього поясу і невеличка залога… Сотником там – зараз будете сміятися – пан Вовкулака Вовчур… А суддя округу зветься пан Гострозір Гайчур… Вони терпіти одне одного не можуть…
– О, провінційна шляхта має дуже загострене почуття чести при трошки закруглених вушках, – мовив боговладець, – я певен, що сварка вийшла за якусь дрібницю…
– І ви не помилилися, – відмовила Дана, – пан урядовець з паном військовим не поділили абищицю – право брати вояків під арешт. За військовим статутом, як ви знаєте, карати воїна може лише його сотник, або князь. За громадянським же статутом суддя має право всадовити у холодну будь-якого буяна, незалежно від того, чи є на ньому однострій. Принаймні, у статуті не оговорюються особливі права вояцтва з фортець. На цьому ґрунті вийшла сварка, і…
– Зрозуміло, – мовив юнак, – о, новий танок… Ходімо.
Танцювали вони до ранку. Задля балу пан Змій дозволив тим щасливчикам, котрі потрапили у звільнення, не повертатися до фортеці на ніч.
– Він сказав, – пояснив з усміхом Світанок, – що в разі чого трембіту ми почуємо…
Пан Ранок ніжно впадав за своєю подругою. Він роздобув їй навіть морозива, яке коштувало шалених грошей, бо лід для нього привозили з перевалів. Дана від морозива, яке їй запропонував Світанок, відмовилася, віддавши ласощі напівсонному Світляну, який з почуттям виконаного обов’язку дрімав на стільцях в кутку поруч з кругловухим хлопчиною розбишакуватого вигляду, котрий теж був зодягнений у кунтушик пажа.
Пажі тут таки прокинулися, поділили морозиво і почали його лизькати, намагаючись не дуже виявляти задоволення. Вже коли стало розвиднятися, і музики зіграли останній танок, пан Світанок підсадив у сідло втомлену, але задоволену Дану і сам сів на свого коня.
– Якщо ви спізнитеся на ранкове шикування, – мовила дівчина, – вас знову посадовлять під арешт…
– Хоч і прощаюсь, – відповів юнак миттєво,
Радість відчуваю…
До зустрічі із вами у цю ніч
Я взагалі не знав
чому радіти…
Тому деякі неприємності… Втім, я спробую не порушувати статуту, бо інакше пан Богудан Змій не дасть мені звільнення для поїздки на владигорський баль.
Світанок провів Дану до хвіртки будиночка вуйни Рути і з місця пустив коня чвалом, явно поспішаючи. На родогорському повороті призупинився, однак, і змахнув рукою. Щаслива Дана помахала услід і, пишаючись, заїхала верхи у відчинену сонною Смерічкою хвіртку.
– Як гулялося, Смерічко? – спитала Дана, обережно стаючи на землю. Ні, у штанях набагато зручніше, хоча, задля такого залицяльника можна й потерпіти.
– Ой, ніженьки гудуть, – продзвеніла у відповідь дівчина, – цілу нічку танцювалисьмо… Чотири легіні запрошували до пари, а двоє провели до самої хати… Як ще за мене не побилися – не знаю… А гарний вояк проводжав панну… Пан Світанок з Родогори є файним, мов писанка.
– Звідки ти його знаєш? – спитала Дана трохи здивовано.
– Ой, та хто ж не знає боговладських засланців? – сплеснула руками Смерічка, – не так вже й багато вельможних ельфів у Родогорі. Отой пан Ранок ходить до пані Гордани Дзвінки і у неї б і ночував, аби не вечірнє шикування. А пан Світанок ні до кого не ходить, окрім як на берег Літавця, або річки, де грає свою музику, та жалісно так… Наші дівчата пробували розпитувати їхніх пажів, задарили розбишак солодощами, але ті так і не зізналися якого роду їхні господарі. Тільки Войко, паж пана Ранка, обмовився якось, що пан Світанок є вищим вельможею від його володаря.
– Якщо пан Ранок є Ведангом, – пробурмотіла Дана, – то тоді його приятель може бути лише принцом крові… Ні, наш пан Ранок напевне тільки родич Драконам… Але тоді – ким може бути його друг?
Кілька днів Дана з завмиранням серця очікувала звісток з фортеці. Нарешті приїхав на своєму конику Світлян, котрий і сповістив, що обом боговладцям дозволено з’їздити до Владигори.
– Світляне, а звідки ти родом? – обережно почала розпитувати Дана, хоча давно вже здогадалася по вимові і гарнесенькій квітчастій вишиваночці під кунтушиком, що хлопчина є підданцем Буревія Ллєга.
– З Квітану, – охоче відповів малий паж, – я з роду Горичів, який…
– Калина в гербі, – всміхнулася Дана, – Гарний цвіт дає добрий плід… Ти дійсно гарненький, мов квітка… Як ти потрапив на службу до пана Світанка?
– Мене влаштував князь Буревій, – відповів хлопчина трохи гордовито, – ми є його далекими родичами, і тому…
Дана припинила розпити, щоб не насторожити хлопця, але висновки зробила дуже цікаві… Князь Ллєг влаштовує свого родича на службу до… До когось, кому служити є честю для рідні Квітанського князя…
П’ятого дня тижня до будиночка пані Рути під’їхав двоколісний возик з м’якими сидіннями, запряжений парою гнідих коників. Правив конями паж пана Ранка, а поруч пишався Світлян. На одному сидінні возика розмістилася пані Гордана в дорожньому вбранні. Приятелі-засланці їхали поруч верхи.
– Я думала, що ми поїдемо верхами, – вирвалося у Дани.
– Мила панно Дано, – провуркотів Ранок, – ви цілком у своєму праві осідлати вашого чудового коня. А відпочивати будете у повозі. Войко, збігай за речами панни…
Чорноокий Войко побіг за Даниною сумкою навперегони зі Світляном, котрий явно вважав, що це його справа. В сумку Дана вже давно уклала свою другу сукню, білизну, панчохи та черевички. В другу торбину добросерда пані Рута поклала їжу, якої б вистачило на десяток зголоднілих воїнів.
Дана якось не подумала про те, що подруга Ранка теж поїде з ними. Пані Гордана опісля того балу дивилася на неї, коли зустрічала на вулицях Родогори, наче розлючена кицька. Хоча дівчині було її трохи шкода, бо ясно було, що столичний вельможа свого часу повернеться додому, і забуде…, але безпідставні ревнощі коханки цього вельможі дратували Дану. І тому вона вирішила таки їхати верхи на Ізгліяні, вряди-годи пересаджуючись до повозу.
Дорогою Світанок оповідав стиха:
– Ночуватимемо ми у Владигорі в заїзді «Ворождень». Туди ми маємо прибути сьогодні ввечері якраз перед початком балу. Перепочинок зробимо на озері Крилач – мені оповідали, що так робить більшість подорожніх.
До озера вони прибули по обіді. На його березі було доволі багато люду, і Дана запропонувала піднятися вище, ще до одного невеличкого озерця. Це озерце звалося Місячним, а оскільки береги його були не дуже зручними для купання, відпочивати туди проїжджі ходили зрідка.
– Зате там тихо, – мовила Дана, – а самотність іноді є ознакою спокою.
Пані Гордана, однак, воліла залишитися на знайомому пляжику Крилач-озера. Ранок зостався з нею, ледь звівши одну брову на знак страждання і покори. Світанок же охоче подався з Даною до озерця, котре було просто величенькою розколиною в скелі і мало форму півмісяця.
– Ви бували тут раніше? – спитав він стиха.
– Кілька разів, – відмовила Дана, – гостюючи у Родогорі, я об’їздила все, що тут є цікавого.
– Ми виїжджаємо на вартування досить часто, – озвався юнак, – але я не бачив цього місця. Тут, неподалік, є хутір, там ми обкопували виноград, допомагали родині вояка, котрий загинув…
– Ви хіба вмієте працювати на виноградниках? – вихопилося у Дани.
– Ні, звісно, – всміхнувся Світанок, – але я швидко навчаюся. Може викупаємось? Оце миле деревце буде нам ширмою…
Миле деревце було старезною вербою, котра невідомо як ще трималася у скелястому ґрунті. Протилежний берег озерця був взагалі голою скелею, котра здіймалася круто вгору. Дана роздягнулася за деревом і кинулася у воду.
Наближалося Осіннє Рівнодення, але сонце пряжило як влітку. Тому дівчина з задоволенням пливла у прохолодній воді. Десь на середині озера її наздогнав Світанок, котрий, виявляється, плавав швидко і майже безшелесно.
– Не думала, що ви вмієте плавати, – вирвалося у Дани.
– Мила панно, – засміявся юнак, – я ж виріс на березі ріки, котру звуть однаково з вами. Ви, певне, вважаєте, як і князь Влад, що боговладські вельможі все життя проводять у шовкових пелюшках.
– Ви знайомі з князем Чорногори? – Дана повернула до співбесідника голову, увінчану вінком з кіс, котрі вона уклала довкола голови, щоб не намочити.
– О, так – усміхнувся юнак, – пан Чорногори лякав мною своїх неслухняних синів. Загрожував віддати їх до мене у науку – писати вірші і навчатися трьох уклонів.
Дана пирхнула. Вони були вже поруч зі скелею, і дівчина вчепилася в камінь, щоб трохи перепочити. Світанок тримався поруч. Дана бачила зовсім близько його очі, в яких застигла все та ж причаєна тривога.
Він накрив своєю рукою її руку. Долоня боговладського вельможі виявилася такою ж самою як і у неї самої – затверділою від зброї, а рука безжально схльостана тятивою.
– О, тиха вода, – промовив ледь чутно, – тиха вода, що зриває греблі розуму.
Його вуста, несподівано гарячі, торкнулися вушка панни Дани, яка саме цієї миті крутнула головою.
– Милий пане Світанку, – сказала вона не зло, але з гіркотою в голосі, – ви послужите тут ще з рік, тоді вас пробачать, і ви поїдете до столиці разом зі своїм приятелем. Я не хочу розділити долю пані Гордани. Може вона й поводиться нестримано, але у неї є виправдання – вона боїться втратити того, кого любить. А я не бажаю, щоб ви згадували про мене так, як пан Ранок буде згадувати про свою кохану. Метелик, котрий перетворюється на ревнивого кажана – жахливе порівняння, неправда ж? Та, на відміну від пані Гордани я є чистокровною родичкою дому Ллєгів, і вмію володіти собою.
Юнак прибрав руку, і Дана раптом з жахом побачила, як зникає тепло з його очей.
– Я теж вмію володіти собою, – сказав він рівно, – вибачте мені, панно. Я зробив зле.. Нам час повертатися, якщо ми хочемо ввечері бути у «Ворождені» і встигнути на баль.
Назад вони пливли мовчки. Дана вибралася на берег зі свого боку верби, похапцем натягнула вояцький одяг і трохи не розплакалася.
Світанок очікував на неї. Він теж вбирався швидко, по вояцьки і навіть встиг переплести волосся з підібраного на голові вузла у звичаєву косу.
– Я не хотіла вас образити, – мовила дівчина ледь чутно.
– Я не образився, ні…, – лагідно сказав юнак, – але я мав би подумати першим про те, що ви мені сказали… Мій друг Во… Ранок часом буває нестриманим на язик і швидким на вчинки. Я вважав, що не є таким – до цього дня. Це я є винним перед вами, але я зовсім не вважаю вас легковажним метеликом… Хоча я сам би хотів стати метеликом, якому на мить приснилося, що він є боговладським вельможею, засланим на Прикордоння.
– Вам тут дуже погано? – спитала Дана тремтячим голосом.
– Погано? – перепитав юнак, – та ні… Я просто не воїн з натури. Я мрійник і трохи поет, і, чесно кажучи, велике ледащо. Підхоплюватися під рев трембіти не доставляє мені задоволення не тому, що це важко, а тому, що це необхідно. Вдома, у Боговладі, у мене був сад, який я плекав сам… Рожеві пелюстки яблунь… Схід сонця, флейта, друзі… Місяць, що відбився у річці… Я люблю своїх колег по Родогорській фортеці, але, якби не Ранок, мені було б дуже… самотньо. А потім з’явилися ви.
– Але я є занадто різкою і уособлюю те, чого ви не любите – вояцьке життя, – зітхнула Дана, – вам потрібна дівчина, схожа на яблуневу пелюстку на прозорій воді.
– Раніше я теж так думав, – усміхнувся Світанок, подаючи Дані руку, – а потім замислився над тим, чому подібні дівчата поповнюють список перемог мого відчайдушного приятеля. Можливо, це мені, а не йому потрібне кохання дівчини-воїна.
На березі Крилачу вони застали Ранка та Гордану у розпалі сварки.
Власне, Ранок зовсім не сварився зі своєю коханою. Він сушив на сонці волосся і перебував у погідному настрої. Кунтуш і вишиванка лежали поряд. Пані ж Гордана була зодягнена у закриту сукню, котра їй дуже личила, але в якій було трошки спекотно. Ображено випнуті вуста молодої горянки здається говорили – мене скривджено.
– Я лише запропонував своїй подрузі викупатись, – мовив Ранок, перш, ніж його встигли про щось запитати, – не думав, що у Чорногорі такі суворі звичаї…
Дана глянула на чорноокого воїна, затримала погляд на ледь помітних плямах, що вкривали смагляві груди. Тут попрацював сильний цілитель, інакше тіло юнака назавжди залишилося б спотвореним рубцями. Можливо тоді б він зрозумів, що річ не у звичаях. Жодна жінка з людей, навіть найвродливіша, не насмілиться роздягнутися поряд з ельфійкою, а якраз поряд розташувалося якесь шляхетське посімейство, і юні гостровухі дівчата весь час бігали до берега у тоненьких запиналах, відважно скидаючи їх перед тим, як кинутися у воду. Присутні при тому чоловіки чемно відводили очі, але…
– Ви, пане Ранку, – мовила Дана ледь ущипливо, – зовсім не розумієтесь на жінках, хоча, здається, хочете вважатися великим знавцем жіночих серденьок. Вам потрібно було знайти більш затишне місце для жони, котру ви звете подругою. Ви ж дбаєте лише про власні вигоди, і не дивно, що ніжні панни тікають від вас, наче від багряної чуми.
Гордана здивовано підвела очі. Від Дани вона явно не очікувала допомоги.
– Ходімо, мила Гордано, – сказала дівчина якнайлагідніше, – я покажу вам місце, де ви зможете роздягтися подалі від свого люб’язного приятеля. Він, напевне, вважає, що споглядання ваших принад зовсім зведе його з розуму.
Таке місце було Дані відомо, і Гордана, сховавшись за виступом скелі, з полегшенням розстебнула сукню.
– Хвала Богам, – мовила, – мені просто необхідно викупатися, бо запах… Це жахливо… Яка ви щаслива, що ваше тіло не має запаху… Коли маєш коханця-дивного…
Дані чомусь згадалося, як зо два роки тому, вона, бувши на одному з перших своїх вартувань, зірвалася у провалля, і як пан Трембич, який тоді ще не був десятником, утримав її за руку біля ліктя, а тоді поволі витягнув на стежину. Вона тоді мовчки притулилася до його сорочки, котра… Запах… яка дурниця.
– Тільки не дивіться, – мовила Гордана жалібно, – я і так сама собі здаюся незграбною…
Дана запевнила жінку в тому, що навіть очі заплющить, але таки піддивилася крізь приспущені вії. Гарна пані Гордана… І зовсім вона не є незграбною… Тільки даремно вона приймає у себе пана Ранка. Насмішкуватий столичний вельможа наскрізь бачить її наївні спроби сподобатися і утримати біля себе якнайдовше… Це не є коханням, коли поруч з любим тільки й думаєш про те, зграбна ти, чи незграбна.
Світанок, здається не є таким, як його насмішкуватий приятель, чиї жарти часом стають недобрими. Таке враження, наче він сам чогось соромиться. Може своєї занадто мирної натури?
Однак… А як же цей витончений поет пішов сам-один на десяток ворогів… Без меча, лише з отими «пазурями» та метавками. Добре, що він зустрів пардів, ну, а якби не зустрів? Мирна натура… Дана усміхнулася… В ній самій часом підіймалася з якихось душевних глибин ота холодна лють нищительки, яка наче стирає і страх, і жалість, і всі інші почуття…
– Під час битви, – пробурмотіла дівчина, – лише під час битви…
Ні, вона не повторить помилки пані Гордани… Не буде починати те, що потім закінчується тільки стражданням… Тверда від постійних вправ зі зброєю рука на її руці… Тонкі пальці юного вельможі без жодного персня – аби зручніше було тримати меча. Сліди від тятиви, яка, напевне, розтяла, зірвавшись, шкіряну рукавичку. І отой гарячий не поцілунок навіть – доторк… Очі, сповнені тривожного очікування… «Мій володар ніколи й нікого не просить», – сказав маленький паж…
З-за каменів обидві панни прийшли до своїх супутників у погідному настрої. Ранок, якому приятель напевне дав прочухана, тут таки перепросив свою супутницю і не дражнився ні з неї, ні з інших до самої Владигори. Тож у заїзді, де було велелюдно, Дана з Горданою одразу винайняли кімнату на двох і там усамітнилися для перевдягання.
Владигора була переповнена приїжджими, і, хоча на вулиці весь час дер горлянку мандрівний перукар, спраглий заробітку, обом жінкам так і не вдалося залучити його до себе. Гордані Дана таки зробила самотужки високу зачіску, на зразок тієї, яку їй самій робили у Високому Замку, а сама заплела волосся у дві товсті коси і махнула на все рукою.
Коли у двері пошкрябався пан Ранок, Гордана випливла йому назустріч лебедицею. Дана задоволено подивилася на творіння рук своїх, перекинула власні коси на груди і запросила до кімнати Світанка.
Боговладці теж переодяглися. Ранок був зодягнений в чорний оксамитний кунтуш з золотою облямівкою і такі ж штани. Його голову прикрашала вигадлива боговладська зачіска з переплетених косичок. Світанок же так і зостався з вояцькою косою. Але кунтуша вдягнув іншого – блакитного з золотим шиттям. Достоту, як Данина сукня.
– О, боговладські візерунки, – сказав він, побачивши дівчину, – як вони вам личать… І оці ваші коси… Вони кращі за будь-яку мудровану зачіску… Моя сестра… Ви зараз мені її нагадали… Не лицем – цією сукнею… Вона теж любила заплітати волосся у дві коси… Аж поки…
– З нею щось сталося? – тривожно спитала Дана.
– О, ні… Але вона вийшла заміж у… у провінцію, і ми бачимося дуже зрідка. Я люблю її…
– А ваша мати у Боговладі? – спитала дівчина.
– Я втратив її зовсім дитям, – мовив Світанок, – я маю старшу неньку, матір моєї сестри, котра доводиться тіткою моєму приятелю. Власне, ми є братами у перших і тому так прив’язані одне до одного.
– У мене теж лише друга мати, – зітхнула Дана, – мила пані Лаванда… І у мене був брат… Давно, ще до мого народження. Він загинув у Війні Стихій… Його звали Богданом.
– О, так, – сказав Світанок, – оті книги у шафі… І написи на полях… «Достатньо бути просто відважним» – це дописали вже ви…
– Бо в цьому слові, – мовила дівчина, – і відданість, і стриманість і хоробрість…
– Ну, – всміхнувся юнак, – відважно до бою. Ми були першою парою на балі Родогори, ходімо скоряти Владигору.

***
Владигора була величеньким містечком і центром округу. Пан Гострозір Гайчур, владигорський суддя, не задовольнився задля свята якимось жалюгідним театриком. Він наказав прикрасити міський парк, нап’яти на галявинках намети, де можна було випити холодного лимонаду і поїсти ласощів, а музик запросив з Ігворри. За чутками, очікувався приїзд когось з княжої родини, якщо не самого вельможного Парда, котрий полюбляв такі свята.
У натовпі виднілося багацько вояцьких кунтушів. Якщо воїни з інших укріплених містечок, користуючись випадком, повдягались у цивільне, то владигорцям доводилося під пильним оком сотника Вовкулаки таки гуляти у одностроях. Однак, вони не дуже тим переймалися, пишаючись собою і зачіпаючи вартівників судді. Ворожнеча поміж суддею та паном сотником вже давно стала темою для пліток навіть у Ігворрі. Всі лишень дивувалися, чому грізний Влад не розжене незгідних службовців по ріжних кутках Чорногори і так покладе край їхнім суперечкам.
На деревах парку сиділи ллєолі – велетенські світляки, предки яких жили колись під іншими зорями. Їхнє примарне світло робило все навкруги теж примарним і загадковим. І знову грала музика терпкі чорногорські мелодії, від яких на очі наверталися сльози, а в грудях наче танула крижинка.
Дані хотілося, щоб ця ніч ніколи не закінчувалася. Щоб вічно кружляти в світлі ллєолів, щоб ніколи не зів’яла квітка зоредиву, яку Світанок перед балом сам вправив їй у волосся.
Грали мелодію «Плавучі трави», і Дана повторювала про себе вірша, за мотивами якого складено пісню:
«Немов плавучі трави,
Без вагання.
Коріння не пускаючи,
Пливе
За течією і моє кохання…»
Їх помітили… За їхніми спинами шепотілися, що молода пара є приїжджим з Боговлади вельможним подружжям на відпочинку. Дана чула краєчком вушка навіть сміливе припущення, що пара дивних в данадільській одежі – це Вогнедан, князь Данадільський, прозваний ще Принцом Яблуневого Саду і його наречена, князівна зелемінська Чаяна.
– Хіба я схожа на оту Чаяну? – спитала вона у Світанка, зрозумівши за його усміхом, що він теж все те чув.
– Ніскілечки, – озвався той, – вона є зовсім іншою…
– А ви її знаєте?
– О, так… З дитинства. Як і її братів…
Дана не наважується спитати, чи знає милий пан Світанок княжича Лемпарта. Вона вже давно склала два і два, і зрозуміла, що Світанок Великої Ночі опинився на Прикордонні через поєдинок з Привидом з Майбутнього.
– Зі старшим я познайомився нещодавно, – мовить тим часом юнак, – це доволі лиха особа… Але решта Володаревичів є гарними приятелями.
– А князя Данадільського ви знаєте?
– Як самого себе, – говорить Світанок стиха, – о, той яблуневий сад…
– Він схожий на вас?
– Тепер уже ні… Радше, це я його трохи нагадував… колись.
– Ще б пак, – говорить Дана, – Принц Зі Столиці і боговладський законодавець мод… У Боговладі, напевне, всі хочуть бути на нього схожими.
– Але не всім би хотілося розділити його долю, – якось аж занадто сумно говорить Світанок, – о, музики попрохали перерву… Дозвольте принести вам лимонаду…
Він саджає Дану на різьблену лаву і зникає. Дівчина роздивляється пари, що прогулюються алеєю… Онде і пан Ранок зі своєю подругою. Вони, здається, зовсім примирилися і трохи не мурчать, як двоє пардів.
– Яка несподівана зустріч…
Від цього голосу Дана мимоволі здригається. Але поруч з лавою й насправді стоїть зелемінський княжич… У військовому кунтуші. Його що – перевели до Владигори?
– Доброго вечора, – сухо говорить дівчина, – хоча…
– Хоча ви не хочете зі мною розмовляти, – зітхає зелемінець, – і вечір раптово перестав бути для вас добрим… Я теж покинув фортецю Лелег… Нині служу у Владигорі – така ж нудьга, хіба що вартування не такі виснажливі. Я так і не вибачився за тодішнє, але погодьтеся – покарання було достатньо жорстоким.
– Я, – мовить Дана з деяким жалем, – була трохи… розгублена тоді. Давайте забудемо про ту прикру історію. Ви були необережні, але… Спробуймо стати друзями, гаразд?
– Ви тут самі? – замість відповіді питає зелемінець, – може потанцюємо?
– О, ні, я не сама, – поспішно говорить Дана, – і вже пообіцяла танок одному приятелеві. А от, до речі і він.
Світанок одразу пізнав Лемпарта – це Дана втямила по тому, як скрижанів його погляд. Але він спершу з поклоном подав дівчині високий келишок боговладського скла, і лиш тоді глянув на зелемінця.
– О, що за вечір! – протягнув Лемпарт, – самі старі приятелі? Як служиться, ваша ясновельможність?
– Напевне, краще ніж вам, – сухо мовив Світанок, – дозвольте, моя панно?
Дана поспішно підвелася, вчепившись в подану руку. Вона вже відчувала лихе.
– Швидко ж ця панночка стала вашою, – засміявся зелемінець, – це ж оберіг фортеці… Дівчинка дуже любить вояків. І не є особливо розбірливою – передостанній її кругловухий коханець накинувся зі зброєю на мого брата у перших… Останнім, як ви зрозуміли, був я… Рудан так і не дочекався своєї черги – нас перевели до Владигори…
Дівчина підвела очі на Світанка і не пізнала свого ніжного друга. Від нього віяло холодом, наче з перевалу, а голос, коли він заговорив, задзвенів, наче крижаний дощ.
– Пане Привиде з Майбутнього, – сказав юнак так, що не тільки Лемпарт, а і Дана мимоволі здригнулася, – нашу зустріч можна назвати судьбоносною. Тут немає мого батька, і нікому спинити поєдинок. Панночці доведеться побачити досить огидне видовище – я випущу з вас кишки на поживу воронам!
Змигнув у світлі ллєолі клинок з обережними знаками… Меч з іменем… У цього юнака? Лемпарт не скільки злякався, скільки насторожився, однак теж дістав зброю. Але ж не будуть же вони поєдинкувати просто посеред парку?
Однак, суперники якраз саме це й робили і то неухильно. Знову, як і у випадку з паном Трембичем, Дана зрозуміла, що це бій не до першої крові. Принаймні, Світанок бився так, наче перед ним був котрийсь з отих ішторнійців з Гарячих Джерел.
Дівчина мимоволі потяглася за власним мечем і тільки зараз згадала, що на ній боговладська сукня, і що вона не має на поясі навіть ножа… З алей на дзвін мечів почали підходити люди і дивні.
– Панове, викличте варту, – мовив чийсь голос затривожено, – вони б’ються на смерть…
Дійсно, тепер уже Лемпарт був втіленням лютої злоби. Світанок неухильно тіснив його вглиб алеї, і глядачі, котрих зібралося уже чимало, розступалися перед ними, наче хвилі перед буревієм.
– Іменем Повелителя – зупиніться!
Суддя Владигори… Дана бачила пана Гайчура на родогорському балі.
Світанок навіть не обернувся… Зате Дана побачила дивні переміни в поведінці пана Лемпарта. Якщо до того він тяв мечем з дикою злобою, і разів зо два трохи не зачепив клинком свого супротивника, то зараз все його вміння куди й поділося. Перед суддею билися вправний воїн з новачком – незграбою.
– Наказую – зупинитись! – вигукнув владигорець, – варто, розділіть їх!
Лемпарт одразу ж зупинився, відскочивши назад. Владигорські вартівники розділили супротивників. Світанок з хвилину дивився просто на них, тоді мовив таким крижаним тоном, що навіть у Дани побіг мороз поза шкірою:
– Наказую – пропустити!
І рушив на вартівників з отим своїм мечем.
– Збожеволів, – вимовив хтось позаду Дани.
– Зупиніться, бо загинете! – спокійно мовив суддя. Цей поштивий дивний напевне бував за свого життя у ріжних тарапатах, – позаду вас два лучники… Останнє попередження…
Лучники таки справді були… З нап’ятими луками…Незважаючи на те, Світанок продовжував йти вперед. Двоє вартівників заступили йому шлях, і за хвилину їхні мечі задзвеніли на каменях алеї.
Видячи, що суддя зараз віддасть наказ стріляти, Дана кинулася вперед і обхопила боговладця руками, затуляючи собою від стріл.
– Милий! – крикнула вона, – та зупиніться ж! Це вже не поєдинок! Вас уб’ють!
– Пес, – з крижаним спокоєм у голосі вимовив юнак, – він і тоді розіграв цю ж саму виставу… Він і тоді прикинувся невдахою… Співчуття і розчулення, авжеж… А батько… Батько мене…
– Милий, – шепотіла Дана, – будь ласка… Милий…
– Ви так хочете, щоб я жив? – спитав Світанок не обертаючись, – ви цього хочете?
– Я цього прагну, – вимовила Дана, – я вас кохаю!
– Скажіть це ще раз…
– Я вас кохаю! – крикнула Дана на всю алею.
– О, яка славна дівчина! – вигукнув хтось з присутніх, – збожеволіти від кохання не є злочином… Я і сам би…
– Мого меча, – сказав боговладець поволі виходячи з бойового шалу, – я віддаю вам, панно Дано. Тільки вам… Це зброя, яку у мене ще ніколи не вибили з рук.
Дівчина поволі відітхнула. Обережно озирнулася на владигорських вартівників з луками, помітила, що вони послабили тятиви, і насмілилася відійти від свого приятеля. Світанок з уклоном віддав їй меча і склав на грудях руки.
– Отак буде краще, – незворушно сказав пан Гайчур, – прошу винних і свідків навідати приміщення суду. Де другий герцівник? Не втік? Чудово! Як завжди – вояк пана Вовчура. Ростиславе, – звернувся він до воїна з варти, – збігай-но за паном сотником. Нехай зараз же зайде до урядового приміщення.
В урядовому приміщенні було напівтемно. Один з вартівників заніс на руці великого світляка, і той одразу ж злетів і причепився до стелі чіпкими лапками. Дана бачила вдень будівлю суду – простих обрисів будинок з білого каменю. У великій залі стояло два столики і безліч стільців.
– Прошу сідати, – мовив суддя, – як там мій приятель, прийшов уже?
– Ні, це просто неможливо, – проспівав голос дивного від порога, – невже навіть на балі я маю розслідувати чергову історію про те, як мій вояк наступив на ногу котрійсь вельможній гості…
– Ваш вояк, пане сотнику, – лагідно сказав суддя, – бився на поєдинку, і то не з панночкою, а з таким же гостровухим шаленцем в цивільному. Тож як будемо розбирати цю справу? Знову фортеця проти міста?
– Швидше вже місто проти фортеці, – відпарував пан Вовкулака, – я певен, що мій вояк став жертвою нападу… О, я так і думав… Заїжджий данаділець, у якого чешуться руки до двобою, до речі, суворо забороненого на прикордонні. І панна, ясна річ… Як же без панни…
– Я був свідком двобою, – озвався якийсь шляхтич з-за Даниної спини, – до панни спершу підійшов вояк-владигорець, а згодом – отой пан в данадільському вбранні. Опісля короткої розмови ці панове вихопили мечі…
– І хто видобув зброю першим? – ядовито поцікавився суддя.
– Пан з Данаділу, – відмовив шляхтич, – я ще чув, як він обіцяв розвісити кишки супротивника на поживу воронам. Тому і наважився покликати варту…
– Все було не так! – вирвалося у Дани, – мого друга було доведено до стану бойової люті лихими словами… Якби не це, то…
– Свідчення панни до уваги не приймаються, – буденним голосом мовив суддя, – бо панни, як-то доведено неодноразово, завжди чомусь захищають того, хто більше винен… Те що бачив я на власні очі – пан з Данаділу відмовився припинити двобій, рушив з оголеним мечем на моїх вартових, і неодмінно отримав би стрілу в спину, якби не розумні речі вищеозначеної панни. Отже, роблю висновки. Винні обидва герцівники, бо не змогли порозумітися поміж собою за допомогою розумних слів, а замість того похапалися за зброю. Оскільки поміж мною і паном сотником уже була сутичка щодо покарань його воякам, і ми дійшли до деякого порозуміння, я віддаю пану Вовчуру його підлеглого як менше винного у тому, що сталося. Якби це він розпочав поєдинок, то покарав би його таки я…
– Я заперечую, – лагідно озвався пан Вовкулака, – навіть і в такому випадку…
– Наступний випадок, буде такий станеться, ми розберемо окремо, – відповів суддя в такому ж тоні, – забирайте вашого розбишаку і можете бути вільні.
Пан Вовчур кивнув Лемпарту, і вони обидва вийшли з зали. Дана прикинула, що зелемінцю загрожує три дні арешту, або додаткове вартування. Принаймні, її батько саме так покарав би поєдинщика-невдаху.
– Тепер займемося вами, пане з Данаділу, – мовив суддя, – пиши, Ростиславе… Ваше ім’я і рід?
– Мене звати Світанком, – незворушно відповів боговладець, – я служу у фортеці Родогори.
– Засланець, – хмикнув суддя, – чудненько… За що вислано вельможного пана?
– За поєдинок… – тим же крижаним голосом мовив юнак.
– Чудненько, – мовив пан Гайчур, – а чи відомо шановному пану… Світанку, що за друге порушення закону вам загрожує місяць ув’язнення? І тільки від жалю до вашої панни я залишу вас тут, а не відправлю до Ігворрської помпи?
– Хай станеться по закону, – озвався юнак байдуже.
– Щоправда, – мовив пан Гайчур, – в законі є лазівка, котра щадить ось таких вельможних бевзів, яким закортіло поєдинкувати. Сплатіть віру у тридцять червінців і йдіть до своєї панни.
– У мене немає тридцяти червінців, – все тим же голосом сказав юнак.
Дана подумки перерахувала вміст власного гаманця. Два червінці, жменька срібних монеток, в родогорському будиночку пані Рути – ще десять, те, що залишилося від вояцької платні.
Але до Родогори далеко… А втім… Тут же пан Ранок…
– Я дістану грошей, – сказала Дана, – відпустіть його…
– Одразу опісля внесення віри, – лагідно сказав суддя, – Ростиславе, проведи пана боговладця до місця ночівлі.
Вартівник взяв Світанка за плече. Той м’яко випручався і рушив попереду охоронця.
– Юнацькі дурощі, – сказав суддя Гайчур, – та не плачте, панно… У нас, хвала Богам, не Ішторн, і не якісь там ще дикунські місця… Вашому судженому забезпечена пристойна ночівля і трохи роботи для славного міста Владигори.
Дана подивилася на суддю доволі лихим оком. Від батька вона не раз чула, що оці міські роботи були головною причиною сварки поміж суддею та сотником Вовчуром. Сотник карав своїх воїнів може і тяжче, але багатьом з них було легше терпіти кару у фортеці, аніж виконувати якісь дрібні роботи, призначені для челяді, на виду у всього міста.
До «Ворожденя» Дана долетіла наче на крилах. Вона не стала розшукувати Ранка у місті, бо знала, що його прогулянка з пані Горданою напевне закінчиться у кімнатці заїзду, яку вони зі Світанком знімали на двох.
Здогади дівчини були вірними – Ранок відчинив їй не одразу, зодягнений у халат темно-вишневого кольору, який неймовірно личив смуглявому вельможі. Дана оповіла те, що сталося чітко і по-вояцькому. Сльози у неї вже висохли від холодної люті. Трапився б їй нині пан Лемпарт – живим би не вирвався.
– Т-так, – пробурмотів Ранок, – цього лише не вистачало…
– У вас є гроші? – спитала Дана впрост.
– В тому то й річ, що нема, – пробурмотів юнак, – всі оці жіночі витребеньки мого метелика… З собою у мене лише три червінці, а у Родогорі зосталося ще шість…
– А у Світанка?
– Так я ж ці шість у нього і позичив, – якось по дитячому відмовив Ранок.
– Отже – дев’ять, – підсумувала Дана, – і моїх дванадцять – двадцять один. Треба роздобути ще дев’ять…
– Та ще ж і за цими з’їздити до Родогори, – мовив юнак, – от біда… Клятий зелемінець, де він тут узявся на наші голови… Я якраз очікував, що з дому мені пришлють грошей, тому і вирішив погуляти на останні… Гаразд… Ми з Горданою їдемо зараз же… Невже родогорські хлопці не допоможуть витягти колегу з владигорського суду…
Доки Дана писала довірчого листа до пані Рути з проханням віддати Ранкові свої заощадження, юнак з Горданою уже зібралися, а заспаний челядинець з «Ворожденю» запряг їхнього повоза.
– Не хвилюйтеся, – зашепотіла Гордана, – я маю заощадження… Невеликі, але… Ми визволимо вашого друга. У мене є знайомі, котрі позичать мені…
– Світлян залишається, – мовив Ранок, – а ви, панно Дано?
-Залишаюсь, – мовила дівчина, – звичайно…
– Не покидайте його, – ледь чутно прошепотів молодик, – йому зараз скрутно… Не покидайте…
Розцілувавшись з Горданою, котра всілася у повіз, Дана помахала рукою Ранку, і повіз, яким правив паж Войко, виїхав з дворику заїзду. Ранок помчав за ним на своєму вороному.
Дівчина зітхнула і піднялася до своєї кімнати. Там вона переодяглася у звичне військове вбрання, заплела волосся в одну косу і знову спустилася на перший поверх.
Розрахувавшись з господарем тим, що зоставив їй Ранок, Дана залишила за собою свою кімнату, і кімнатку пажів для Світляна. Тоді замовила сніданок собі і хлопцю, а речі Світанка звеліла перенести до своєї кімнати.
Опісля сніданку Дана поклала до торбинки трохи яблук і пішла з пажем до будинку суду.
– А, вчорашній вояка, – розсміявся вартівник біля дверей на її запитання, – як же… Таке забути… Я вперше бачив дивного в бойовому божевіллі… Ні, він не під замком. До обіду всі порушники мають працювати для нашого міста… Ваш друг білить мур суду, котрий виходить он в той провулок.
Дана позирнула на єхидного вартівника лихим оком і подалася до провулку. Світанок дійсно був там і акуратно білив мур великою щіткою. Зодягнений він був у грубе, але чистеньке полотняне вбрання і навіть нині спромігся не обляпатися.
– Хіба ви вмієте білити? – спитала Дана півголосом.
– Ні, – озвався юнак, не перериваючи роботи, – але я швидко вчуся.
Він поставив щітку біля цебра з розведеною крейдою і усміхнувся до дівчини.
– Чому ви не сказали їм своє справжнє ім’я? – спитала Дана сумно.
– Навіщо? – здвигнув юнак плечима, – якщо до Боговлади дійде ця історія, я і так… Боги мої, мене вислали зі столиці через те, що мій батько… Але, менше з тим…
– Що сталося поміж вами та Лемпартом? – спитала дівчина.
– З мене досить і того, що сталося вчора, – мовив Світанок.
– Він казав неправду, – тихо заговорила дівчина, намагаючись, аби її не почув Світлян, – я дійсно виросла у фортеці, але сотниківна Дана була завжди тільки сестрою воїнам Лелегу. Мені подобався княжич Владияр, бо він мені родич і нагадував брата Богдана… Але тільки подобався… Коли Лемпарт приїхав до фортеці, то він здався мені спершу грубим і злим, а тоді – нещасним. Ми гуляли понад муром і слухали співи зозулі… А потім він… Він… Отой кругловухий, про якого він говорив – то пан Трембич, мій найкращий друг… Він життя мені врятував одного разу… Але більше…
– Моя мила панно Дано, – сказав юнак, – для чого ви мучите себе? Невже ви думаєте, що я повірив хоча б слову цього дволикого панка? У нього все фарбоване – і душа, і волосся. Він таки вкрав у мене чернетку того вірша… Тепер хоче вкрасти вас…
– Ви правда не повірили? – спитала Дана ледь чутно.
– Ні, звісно ж… ні…
– Ваш друг, – мовила дівчина, переводячи розмову на інше, – поїхав до Родогори по гроші. Днів через три ви будете вільні, ми поїдемо звідси, і…
– І що? – тихо спитав Світанок, – я не є вільним… Дуже далеко мій… мій яблуневий сад.
– У вас теж є яблуневий сад? – сказала Дана, – напевне це нині розповсюджено серед боговладців…
– Нині у мене є лише дика чорногорська сливка у кадовбі, – ледь всміхнувся юнак, – в ній є своя сумовита приваба. Панно Дано, я щиро вам вдячний за співчуття, але я маю добілити цей чудовий мур до обіду…
– Я прийду завтра, – пообіцяла Дана, даючи йому мішечок з яблуками, – вас тут добре годують?
– Як і у фортеці – непогано, – мовив Світанок, – я чекатиму на вас…
Наступного дня Дана прийшла до муру з великою щіткою на палиці, позиченою у хазяїна заїзду. За нею Світлян цупив невеличкого віхтя під силу своїм малим рученятам.
Світанок вже орудував щіткою з боку входу до суду і робив це набагато вправніше, ніж учора. Дана закотила рукави, макнула щітку у цебро і сказала мрійливо:
– Я обожнюю білити мури… А ви, мій володарю?
Вона очікувала на тінь усміху на матово-блідому обличчі боговладця, але той несподівано розсміявся дзвінким сріблястим сміхом:
– Хіба ви вмієте білити? – спитав, пересміявшись.
– Ні, – серйозно відповіла Дана, – але я швидко вчуся.
Відвідувачі суду позирали на молоду пару швидше зі схваленням, аніж з осудом. Дана орудувала щіткою, наче мечем, Світлян зосереджено метушився, підмазуючи низ, Світанок же, холодний і незворушний, працював так легко і невимушено, наче все життя тільки і займався підновленням будівель.
– Якби мене отак кохали, – сказав один відвідувач іншому, – я б з задоволенням відбув би у владигорській в’язниці і цілий рік. Ця дівчина… Боги мої… Якщо юнак бився за неї, то…
– Прекрасна панна, – зітхнув його співбесідник, – вірніше – прекрасна войовниця… Але у боговладській сукні…
В’язень та його подруга ледве втримувалися від сміху. Дана була задоволена своєю вихваткою, і лише боялася, що її прожене від муру суддя Гайчур.
Та суддя лише пройшов, наче проплив, до судової зали, навіть не глянувши на старанних працівників. В обід трійця білильників умилася біля водограйчику на площі і всілася їсти трохи не на порозі суду, наче і справді родина мандрівних ремісників.
– Мені зараз хочеться, – мовив Світанок, наче вгадавши, про що думає Дана, – отак встати і піти кудись… Просто піти… Разом з вами, панно… Забрати тільки з заїзду флейту і меча… А втім… навіть цього не треба… Я виріжу ножем сопілку у калиновім гаї… Вона співатиме нам краще за витвір пращурів… Ми збиратимемо виноград у поштивих хуторян, а потім я вивчусь ще щось робити… Я добре малюю… Вивіски для заїздів… Малювання з ніколи не бачених краєвидів для сільських дівчат… І завжди поруч… Ви…
– А я, – спитав розгублено Світлян, – мене ви покинете, володарю?
– Тебе ми приймемо за сина, – засміялася Дана, – якщо, звичайно, пан Світлян з роду Горичів не захоче повернутися додому.
– Я не покину свого…, – хлопчик різко затнувся, – того, кому маю служити, аби потім служили мені. Однак, дозвольте вам зауважити, мій володарю, що забивати цвяхи у стіну можна і вашою флейтою, але молоток усе таки є більше пристосованим для таких справ. А коли ви берете флейту до рук – все довкола наповнюється світлом. Кожна річ добра на своєму місці, хіба ні?
Ледь ошелешена Дана побачила, як залилося рум’янцем лице юного вельможі.
– Боги мої, – сказав Світанок стиха, – мені не було соромно білити мури в’язниці перед очима всієї Владигори… Мені стало соромно лише тепер…
– Ви не маєте соромитися своїх мрій, – мовила Дана лагідно, – я одного разу теж захотіла втекти з фортеці і шити та прясти для пожиттєвого шляхтича… Але…
– Ви шкодуєте про це? – лагідно спитав юнак.
– Тепер уже ні, – відповіла Дана щиро і смикнула за кучері Світляна, котрий сам злякався своєї хоробрості і заховав личко в долоньках., – отже, призначену нам частину муру ми побілили… Куди нас посилають завтра?
– На місце злочину, – відповів Світанок з усміхом, – підмітати алеї в парку… Якщо Ранок не визволить мене ще зранку…
Та Ранок не з’явився і наступного дня, і Дана зустріла свого приятеля з позиченою в тому ж «Ворождені» мітлою під пахвою. Світляна вона відпустила побігати по місту, давши йому срібну монетку, і хлопчина здимів у напрямку ринку з різнобарвними крамничками.
Парк був безлюдним і прохолодним, а алеї, очевидячки, прибраними ще два дні тому. Порожня сцена на майданчику наче зберігала в собі звуки оркестру з Ігворри.
– Ми так тоді і не дотанцювали, – мовив Світанок, – а вартівники говорять, що останньою грали «Вежі Ігворри»… Мені ще у Родогорі сподобалася ця мелодія.
– Запросіть мене, – сказала Дана, – запросіть мене на танок,… мій володарю…
– Чому ви мене так звете? – з усміхом спитав в’язень у полотнянці.
– Бо так вас зве ваш Світлян, – мовила дівчина, – ну ж бо?
Світанок притулив мітлу до сцени і сказав:
– Тоді піднімемося нагору… І уявімо себе переможцями владигорського балу…
Крила… Ах крила… Дана відчуває у себе за спиною ці крила… Дана чує, як ридають струни віол, і як дзвенить жагуче чорногорська гітара…
«Ти, як раніше, бентежно чарівна, моя недосяжна, кохана князівно… Ах, крила… Здіймали птахи в надвечір’ї…».
Хтось гучно заплескав у долоні, і видиво урвалося. А навпроти сцени Дана побачила старих знайомців – Лемпарта з Руданом…
Світанок мовчки звів Дану зі сцени і взяв до рук свою мітлу. Напереваги, як беруть дрючка для учбового бою.
«Поганці, – зло подумала Дана, – не відсиділи в арешті і трьох днів… Певне, пан Вовчур лише з вигляду є суворим командиром. Мало того – вони вже тиняються по місту, замість того, аби плазувати на животах десь в гірській ущелині…»
– Я назавжди запам’ятаю це видовище, – мовив Лемпарт, – ви з оцією мітлою… Буде про що оповідати у Боговладі… Особливо про те, що ви зганьбили себе через вояцьку підстилку… ваша ясновельможносте. І не захотіли назватися судді, адже так? О, ця ваша несамовита гордість… Недарма святий Мейді писав, що гординю треба ламати…
Світанок витратив ці кілька хвилин на те, щоб непомітно підійти поближче. І на останніх словах вдарив зелемінця в лице держаком мітли.
Дана вся зібралася, наче кицька перед стрибком. Вона стежила за Руданом Логіним, але той, здається, не думав втручатися… Та й сам Лемпарт лише задоволено шкірився, незважаючи на те, що перед цим аж зашипів від болю, і мав залляне кров’ю обличчя.
– Зараз, – прогугнявив він, – я піду до судді Гайчура… І цей поштивий кругловухий – Лемпарт вказав на Рудана, – буде моїм свідком в тому, що в’язень владигорського суду знову накинувся на мене… Я знаю, ваш приятель поїхав збирати грошенята, але, опісля повторного нападу вірою вже не обійдеться. Чемний суддя відправить вас на місяць на водогін Ігворри, де ви працюватимете разом зі злодюжками. А я вже постараюся, аби про це дізналися всі… І Парди… І оті ваші пихаті боговладські приятелі… А особливо – Повелитель… Адже ви знову не назвете свого імені, чи не так? Тим цікавішою буде…
Лемпарт не договорив. Дана стрибнула на нього як кицька і повалила на землю підніжкою. Вони впали обидва, і дівчина опинилася зверху, осідлавши зелемінця, наче вершниця коня. Рвонувши на собі застібки кунтуша вона закричала на весь голос:
– Рятуйте! Ґвалтують!
– Скажена дівка! – крикнув Лемпарт. Він намагався видертися, але марно… Дівчина впала на нього і вчепилася в одежу.
– Пес, – прошипіла вона йому на вухо, – зараз сюди прибіжить варта, і я кричатиму на весь голос про те, що ти, і твій гидкий кругловухий, хотіли взяти мене силою… А носа тобі розбила я, захищаючись від насильства…
– Пусти, – хрипів Лемпарт. Вони вже качалися по втоптаній землі майданчика, наче й справді ґвалтівник та його жертва.
– Вартівники, – шипіла Дана, – порубають вас на місці, як скажених псів… Хвала Богам, ми в Ельбері, і у нас немає закону по якому судять ґвалтівників! Бо в Ельбері немає ґвалтівників, а тих, хто насмілюється, страчують без слідства і суду! І, хвала Богам, слово жінки тут є останнім… Я, чуєш пес, я відповідатиму на запитання чи є ви з Руданом насильниками! І як тільки я скажу «так», ви здохнете від мечів владигорської варти.
– Це брехня! – не на жарт переляканий княжич намагався скинути з себе Дану, але та цупко трималася його, ще більше роздираючи на собі одежу.
– Ти достатньо брехав, – вимовила дівчина, – щоб я могла без загрози для власної совісті сказати цю, єдину брехню… До того ж це і не зовсім брехня… За що ти отримав коліном проміж ніг, зелемінський виродку? Якби я тоді крикнула «ґвалт», тебе роздерли б на частини вояки батькової залоги!
Рудан, побачивши, що справа повертається на лихе, потихеньку відступав до найближчої алеї. Дана знову закричала на весь голос:
– Допоможіть! Люди і дивні! Допоможіть!
Тупіт чобіт по алеї пролунав десь зовсім поруч. Дана скотилася з Лемпарта, той підхопився на ноги, весь закривавлений, бо, читаючи йому свою невеличку проповідь, дівчина ще й дряпалася, мов скажена кицька, одночасно навмисне роз’юшивши об Лемпартове підборіддя власного носа. Зелемінець підхопився на ноги і рвонув з місця так, що за ним лише закуріло. Рудан чкурнув ще раніше.
Вартівників на чолі з Даниним знайомцем Ростиславом, котрий був помічником судді у ніч балю, дівчина зустріла немов рідних братів. Вона тут таки оповіла жалісливу історію про те, як вона хотіла принести ув’язненому приятелеві апельсинів, а в алеї на неї накинулося двоє якихось… Один, здається, навіть гостровухий… Її друг підбіг на її крик, а одночасно розбійники почули, як наближається варта… Ні, вона їх не встигла розгледіти, але певна, що впізнає, як тільки почує їхні голоси… О, вона дуже вдячна за допомогу пану Ростиславу, адже її приятель, як бачте, озброєний лише мітлою, а у насильників була зброя…
Бідолашний пан Ростислав просто таки пік раків… Ґвалтівники у славній Владигорі… Яка ганьба… І що скаже пан суддя… Звичайно, вони зараз же перетрусять парк і околиці. Це не можуть бути владигорці, швидше – якісь зайшлі. І що, навіть гостровухий? Панна не помилилася? Як вони були одягнені? Не встигла розгледіти? О, який жаль… До речі, він якраз хотів сказати… З Родогори примчав верхи друг пана Світанка. Віру судді виплачено, тож пан боговладець може забрати свої речі і бути вільним.
Коли Ростислав подався за своїми вояками, котрі давно вже прочісували парк, сподіваючись, що злочинці не встигли втекти дуже далеко, Дана нарешті віддихалася і позирнула на свого приятеля. Світанок стояв непорушно, все так же з мітлою напереваги. Потім озвався стиха:
– Мила панно Дано, вам довелося пережити через мене кілька неприємних хвилин. Я прошу вибачення, я ж знав, що він навмисне провокує мене…
– За що він вас так ненавидить? – вирвалося у Дани, – ваша ясновельможносте… Ви часом не є його чистокровним братом, котрий виріс у Боговладі?
– О, ми є родичами, але не такими близькими, – мовив юнак, – він що, насправді хотів зробити з вами зле? Там, у вашій фортеці?
Дівчина зітхнула.
– Принаймні, – сказала, – він намагався. І отримав своє. А батькові набрехав зо три мішки гречаної вовни…
– Брехати він уміє, це правда, – мовив Світанок. Він нарешті поклав мітлу, підійшов до Дани і став приводити до ладу її пошарпаний одяг.
– Ходімо до водограйчика, – сказав, – умиємося, а тоді заберемо у шановного судді мої речі… Він і справді відправив би мене на водогін… Я ваш боржник, мила Дано…
– Завжди рада прислужитись, – пирхнула дівчина.
Біля водограйчику Світанок сам умив Дані обличчя. Торкнувся її щоки вологою долонею, тоді приклав до серця руку.
– Я вас кохаю! – вимовив співуче.
-Скажіть це ще раз, – ледве здобулася Дана на слово.
– Я вас кохаю! – повторив юнак, і знову в його очах з’явився отой насторожений вираз, який не раз дивував дівчину. Чого ти боїшся, вельможний засланцю? Ким є твій батько? Чому він не повірив тобі колись, і нині ти боїшся, що тобі не довірятиме чорногорська шляхтянка, яку ти випадково зустрів під час своїх поневірянь?
Біля конов’язі суду нетерпляче переступав ногами кінь Ранка на прізвисько Красень. Суддя сидів у залі разом з другим боговладцем. Вони якраз владнали грошові справи, і пан Гайчур був у поблажливому настрої.
– Йдіть, переодягніться, – сказав він до Світанка, – і більше не влаштовуйте бійок на мечах у славному місті Владигорі. Ваше щастя, що маєте гарних приятелів, а то у мене є ще багато мурів, котрі потребують підновлення.
Юнак незворушно вислухав це і пройшов у невеличкі бокові дверцята. Пан Гайчур ледь усміхнувся до Дани.
– Люблю мати справу з нашою шляхтою, – сказав, – наброїти може всякого, зате опісля – ніякого клопоту. Щасти вам, панночко…
У «Ворождені» Ранок замовив святковий обід і оповів цілу історію про те, як він намагався роздобути червінці у Родогорі, де й срібні монети ходили зрідка, а в основному поміж людністю гуляла мідь. Дечим помогла пані Гордана, давши аж чотири червінці, а решту Ранок, набравшись нахабства, зайняв у пана Богудана Змія.
– Тільки не кажи, – мовив, всміхаючись, Світанок, – що мені доведеться відсиджувати арешт ще й у Родогорі. Я цього не витримаю – майже вся служба у мене проходить за ґратами…
– Та ні, пан Богудан зовсім не гнівались, – урочисто сказав його друг, – і навіть вилаяли пана суддю, за те, що він соромить воїнів громадськими роботами. В цьому пан Змій згоден з його приятелем Вовчуром. Ну, а ми зараз же виїдемо до Родогори, і забудемо про цю прикру пригоду…
Задоволена собою і життям Дана піднялася до своєї кімнатки, і почала укладати дорожню торбину. Потім згадала, що у неї в кімнаті речі Світанка вкупі з його чудовим мечем.
Дівчина прислухалася. Приятелі були ще внизу – вони розшукували Світляна, котрий все ще тинявся містом. Ранок якраз тицьнув монетку хазяйському хлопчині з тим, аби той збігав на ринок і привів пажа до «Ворожденю».
Дана обережно взяла меча до рук. Мати зброю з іменем було її бажанням з дитинства. В «Гербовнику» наприкінці був список мечів та їхніх власників, і дівчина змалечку завчила його напам’ять. А нещодавно Владияр привіз їй з Ігворри оновлений «Гербовник» з новим списком щасливих власників. Хтось отримав меча у спадок, ще когось було винагороджено такою зброєю… Хтось загинув, не випустивши з руки прекрасну зброю… Малою Дана думала, що іменні мечі сумують за загиблими власниками…
А у Світанка був клинок з іменем… Це означало, що юнак був найкращим мечником свого князівства. І вже приймав участь не лише у поєдинках «до першої крові» поміж шляхтичами, але й у справжніх сутичках.
Цікавість була найбільшим недоліком Дани. Завмираючи від цього неймовірно лоскітливого і тремкого відчуття, дівчина поволі витягла меча з піхов.
Плетений візерунок по лезу… Руни, що складаються в слова… Меч Світанка зветься «Пелюстка вогню»…
Розум Дани одразу ж згадав відомості, в які ще відмовлялася повірити її душа… «Пелюстка вогню»… Родовий меч Вогняних Ящерів… Зазвичай належить старшому сину в родині і спадкоємцю трону… Серед його власників були Повелителі Святояр та Святополк… Останнім його власником, як то написано було в старому «Гербовнику» був принц Святослав, нині Повелитель…
Але, якщо Святослав Данадільський, зайнявши трон, змінив «Пелюстку вогню» на Меч Ельберу, прозваний Державним, то зброя залишилася без володаря. Та у новому «Гербовнику», привезеному Владияром, було написано, що…
Дана наче в яві бачить рядки, відтиснуті на папері… Новим власником «Пелюстки вогню» є юний Вогнедан, князь Данаділу, наступник трону… Дозволено йому носити іменного меча волхвом-воїном Бранибором з Боговлади.
Простенькі потерті піхви для зброї, вартої маєтку… Маленька рука, схльостана тятивою… «Так і не вдалося перебрести тихі води». Тужлива мелодія чорногорського танку… Крила… Ах крила… «Мене моє кохання подолало…» Боги мої, цього вірша було складено Повелителем Святополком для Чорної Троянди Ведангу… Вона, Дана, ще читала його у якомусь збірнику… «…сказано одним воїном з мого роду» – так, здається мовив тоді Світанок… Дурна провінціалка, шляхтянка з Боговлади одразу б згадала автора вірша… Світлян, родич князя Ллєга, котрий зве володарем вояка-засланця… «Вдома, у Боговладі, у мене був сад, який я плекав сам… Рожеві пелюстки яблунь… Схід сонця, флейта, друзі…» Ну, звичайно ж… «Моя сестра… Ви зараз мені її нагадали… Не лицем – цією сукнею… Вона теж любила заплітати волосся у дві коси…» Біла Ружа Святославна… Її боговладські сукні, її коси… «Вона вийшла заміж у… у провінцію, і ми бачимося дуже зрідка. Я люблю її…»
Дана сіла на ложе з мечем на колінах. Перед очима пливли руни у вогняному відблиску…
« – А князя Данадільського ви знаєте?
-Як самого себе… о, той яблуневий сад…
-Він схожий на вас?
-Тепер уже ні… Радше, це я його трохи нагадував… колись…»
Меч у таких самих піхвах при боці чорноокого Ранка… Юнак з очима Драконів… Для чого читати «Гербовник», коли не вмієш мати якоїсь користі з того читання? Окрім самого Вогнедана, єдиний юнак її віку з Драконовою кров’ю в жилах, котрий живе не у Ігворрі, зветься княжичем Воїславом Ведангським. Якому дозволено волхвом Дубна Непобором носити іменного меча «Язик Дракона». Як найкращому мечнику провінції… Пан Воїслав, вельможа і насмішник… «Мій метелик, котрий перетворюється на ревнивого кажана…»
Пані Гордана повірила Дані деякі свої сподівання. Вона надіється, що коханець забере її до Боговлади, поселить у передмісті і буде навідувати вряди-годи… Можливо їй удасться завагітніти, і тоді… Її дитя буде Драконової крові, а отже – вельможею…
Її, Дану, теж поселять у передмісті… Може навіть неподалік від пані Гордани… Принц буде навідувати її вряди годи, а дружиною його стане… ну, скажімо князівна Чаяна Зелемінська… Чистокровна панна, зовсім не схожа на свого гидкого напівкровного брата. Ніжна і жаліслива – так, принаймні, Дана зрозуміла слова Лемпарта про те, що його любила тільки його сестра… І пані Чаяна буде говорити з легкою насмішкою своїм наближеним: «О, це чорногорське захоплення мого принца, на жаль…»
-А не діждете! – сказала Дана невідомо кому і зі злістю скинула подраного кунтуша. Переодягнувшись, вона вийшла за двері і прислухалася. Приятелі ще були внизу.
Повернувшись до кімнати, Дана перекинула сумку через плече і вилізла через вікно просто на дах конюшень. Спустившись вниз, вона хутко осідлала Ізгліяна, обережно провела його через задню хвіртку, і за хвилину вже мчала в протилежний від Родогори бік – до Лелечого Гнізда.
Цокіт копит по кам’янистій дорозі… Він наче повторює слово «жаль»…
Жаль, ах як же жаль… Жаль не сповнених мрій, жаль того чорногорського танку… Жаль тих годин, проведених разом біля владигорського суду… Жаль в’язня у білій полотнянці… «Мені зараз хочеться отак встати і піти кудись… Просто піти… Разом з вами, панно… Забрати тільки з заїзду флейту і меча… А втім… навіть цього не треба… Я виріжу ножем сопілку у калиновім гаї… Вона співатиме нам краще за витвір пращурів…»
-Жалю ж ти мій жалю, – бурмоче Дана, – зоре на розсвіті… Та краса на тобі, як роса на цвіті…
Роса Летич, давно загибла Роса Летич… Від її пісень плакала Чорногора… Як ось від цієї… Жалю мій…
Мчить Ізгліян по звивистій гірській дорозі… І цокіт копит відлунює у скелях…
Ні, це не відлуння… Бо ззаду мчить, летить вороний кінь, а на ньому вершник у блакитному кунтуші…
В’ється дорога-змія… Мчить за Даною вершник, котрий виріс у долинах… Котрий не вміє їздити горами… «Але я швидко навчаюся, моя панно…»
Все вужчає дорога… Зліва скеля, праворуч – провалля..
– Ви збожеволіли! – кричить Дана, коли її намагається обігнати юнак на ім’я Вогнедан, – ви збожеволіли, Святославичу!
– Наказую – зупинись! – кричить вершник, – чи чуєш?
– Ваш паж говорив, що ви ніколи і нікого ні про що не просите! – гукає Дана, а з –під копит Ізгліяна у провалля летять камінці, – а я не з тих, кому можна наказувати! Я піддана князя Влада, а не князя Данадільського!
Він намагається її обігнати… Щоб загородити вузьку дорогу… Щоб не дати зникнути з його життя… Тільки забув запитати Принц Зі Столиці, а чи бажає цього Дана…
Ох, як небезпечно послизнувся данадільський вороний, незвичний до гірських доріг…Та він таки обходить Даниного Ізгліяна… По самому краєчку провалля… Обганяє…
Вершник в блакитному загородив дівчині шлях… Змучені, стривожені очі палають на обличчі Принца Яблуневого Саду.
– Не покидай мене! – говорить він так, що у Дани мимоволі сльози виступають на очі, – прошу тебе, кохана… Не покидай…
– Я не буду жити в будиночку у передмісті Боговлади, – мовить дівчина крізь оті сльози.
– Ти житимеш зі мною в палаці…
– Я не хочу жити в палаці… Я воїн, а не двірська панна… Коли мене рекомендували князю Чорногорському, я заплуталася у власній сукні…
– Ти носитимеш свою одежу… Яку захочеш… І житимеш де хочеш… Але зі мною… Не покидай!
– У тебе є наречена!
– Я не одягав їй персня!
– Ти візьмеш ще дружин… Я помру від горя…
– Я не візьму собі другої жони навіть задля врятування роду!
Дана аж здригається мимоволі. Страшні слова… Пожертвувати родом задля неї… Ні… Не треба… Нехай у неї буде «сестра», як у княгині Ясмини… Нехай буде навіть дві… Нехай він навідує в передмісті якусь свою Гордану… Вона теж не в змозі його покинути…
– Якби ти не наздогнав мене, – говорить Дана ледве чутно, – хтозна куди заніс би мене Ізгліян…
Потроху, потроху вони вибираються з вузького місця… Злізли з коней, ведуть їх у поводу. Тепер Дані страшно дивитися у провалля, на дні якого вони обоє трохи не опинились. І дуже хочеться жити.
– І дуже хочеться жити, – говорить Вогнедан відлунням її думок, – о, ось тут вже безпечніше…
Дійсно, дорога вже набагато ширша… Крутосхил ліворуч заріс повзучою травою.
– Моя панно, – мовить юнак, – я пропоную вам заручини… За звичаєм… Заручні персні батьків… Я ношу їх на ланцюжку, на шиї, замість оберегу… І, можливо, в надії… Чи будете ви носити персня з гербом Саламандрів, аж доки його не змінить шлюбний?
– Я носитиму вашого персня, коханий, – шепоче Дана ледве чутно. Вони поволі йдуть дорогою, і тихо форкають коні за їхніми спинами, втомлені гонитвою.
– Тож дай мені руку, кохана моя…
Срібний ланцюжок з застібкою… На ньому два перстеника… Срібло з черленю… Старе срібло… Хто носив раніше трохи менший перстеник? Згідно «Гербовника» матір Вогнедана звали Конвалією…
– З пані Воїданою з Ведангу, – стиха мовить юнак, – мій батько заручився листовно, як – то і личить поштивому дивному… А моїй матері одягнув персня перед Війною Стихій і звелів чекати… До неї цього персня носила Чорна Троянда, моя бабуся… Вона теж була воїном і загинула у битві… Я не знаю, чи були вони щасливими, але я хочу, щоб ти була щасливішою за них…
І ось уже Дана дивиться на перстеник, єдину прикрасу на її руці… Дивиться, все ще не вірячи…
– Ми єдині, – шепоче вона стиха.
– Душами у Світлі, – озивається голос, схожий на спів віоли
-Ми поєднаємось, – вимовляє дівчина належні слова
-Тілами на землі, – говорить відлуння.
-У належний час… – мовить дівчина
-У призначений строк… – відгукується Вогнедан
-Бо Духом ми були, і є…
-І будемо Одним…
Наче нічого не змінилося у світі… Тільки стоять посеред гірського шляху двоє юних істот, стиснувши одне одному руки зі срібними заручними перснями. І нетерпляче пирхають коні – чого, мовляв, чекаємо… Їхати треба.
– Що буде далі? – питає Дана ледве чутно.
– Поки я є засланцем – житимемо у Родогорі, – відповідає юнак, – а потім… Що скаже судьба…

***
Пан Воїслав Ведангський, побачивши на дорозі дві застиглі знайомі постаті, полегшено зітхнув – обійшлося. Коли вони, чемно постукавши, зайшли до Даниної кімнатки і побачили замість дівчини вийняту з піхов і зоставлену на ліжку «Пелюстку вогню», Вогнедан збілів на виду і кинувся сідлати коня…
Добре, що господиня заїзду, котра, як і всі владигорці, співчувала закоханій парі, вказала юнаку дорогу, якою помчала дівчина-воїн на шаленому коні. І добре, що принц її наздогнав, бо лише Воїславу Ведангському було відомо, яким нерозважним іноді може бути завжди стриманий Принц Яблуневого Саду.
І надало ж Вогнедану закохатися саме у войовницю, котра уважно вивчає списки іменної зброї, потайки мріючи про такого ж меча… Його, Воїславова, подруга Гордана теж здогадалася, ким є Ранок-засланець, але ж Драконову кров не приховаєш, а читання «Гербовника» для вдови шляхтича, тим більше – пожиттєвого, є звичайною річчю. Але Гордані ніколи б не прийшло до голови завчити напам’ять список іменних мечів купно з їхніми власниками.
Ось вони, голубочки… Стоять посеред гірської дороги і цілуються, про все забувши… Щасливчик Вогнедан… Чого йому, Воїславу не трапляються такі дівчата? Коли він, бувши палацовим гриднем, сидів у арешті, жодна з його коханок навіть навідати не прийшла провинного вояка. Окрім, звісно, Вишеньки Ставської, але ж Вишенька не є його коханкою. Так, подружка дитячих літ…
Цікаво, чи було у Вогнедана з його красунею щось міцніше за поцілунки? Може й було – тоді, перед балом у Родогорі, принц потрапив до арешту за спізнення… А на балі вже прогнав його, Воїслава, від чорногорської квітки, так, наче вже зірвав її і насолоджується ароматом…
Ну що ж… Що не робиться – все на краще… Дивні є стриманими в проявах певних потреб, але ж їх, ті потреби, не приховаєш… Вогнедан якось, коли Воїслав допитувався у нього, чи має він коханку, мовив, блиснувши очима незадоволено: «Моя коханка – колодязна вода… І менше з тим…»
Тепер приятель нарешті знайшов криницю, з якої… Ні, Воїслав не ганить друга, але… Дана є дівчиною з гонором, таку не заховаєш у передмісті… Щоправда, його батькові, князю Вартиславу, теж колись не вдалося приховати існування певної панни Владислави, до речі, родом з Чорногори… І Ясну Грозу батько взяв до замку, коли та завагітніла… Ні, Дракони завжди були чемними з жінками, і якщо…
Він, Воїслав, таки забере Гордану до столиці… Звик бо до її пестощів і палких обіймів… Але ж він лише княжич Ведангу, хоча й це не абищо… А Вогнедан – єдиний наступник трону… Повелитель сам підбере йому жону з найвищої знаті. Вельможі лише гадають, чи це буде панна Владимира Пард, а чи панна Чаяна Драган… Ну, і через кілька років, можливо… Пані Владислава Ведангська недарма стільки часу витрачає на виховання сестрички Зоредиви…
Бути третьою жоною, або навіть не жоною, подругою, яку навідують вряди-годи… Ох, не з таких оця кусюча дівиця з очима кольору стиглих вишень… Та скільки ж можна оце цілуватися посеред дороги…
А, побачили нарешті… Та чи це Вогнедан? Ніколи його лице не було таким сповненим світла… Куди й поділася звична тиха зажура Принца Яблуневого Саду.
– Брате Воїславе! Милий брате!
Тобто, вже можна не ховатися… Ну, звісно ж…
– Мила панно Дано, – зіскакує з коня Воїслав, – як ви вже здогадалися, недостойний засланець Ранок зветься Воїславом Ведангським… Незмінний та вірний приятель пана Вогнедана Святославича, з яким ви, я бачу, знайомитесь наново…
– Я дуже рада, пане Воїславе, – тихо говорить дівчина, – можливості звати вас справжнім ім’ям. Як і його ясновельможність пана Вогнедана…
Його ясновельможність пригортає дівчину до себе і знову усміхається так, що Воїславу стає легше на душі… Хвала Богам, а то останнім часом приятелева флейта співала лише сумних пісень.
І лише наприкінці цього сповненого подій дня, коли трійця вершників, заїхавши до «Ворожденя» по речі, вже мчала родогорським шляхом, молодий Веданг помітив на дівочій руці, що твердо стискала кінські повіддя, заручного персня Саламандрів…
Сказати, що Дракон був здивованим – це не сказати нічого… Однак, він промовчав, пообіцявши собі поговорити з приятелем наодинці, і тоді, коли той трошки отямиться від першого шалу.
Бо той, хто йде проти волі Повелителя Святослава, не має в цьому житті ні щастя, ні спокою. Навіть, якщо це його рідний син…

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *