Вогнедан, Повелитель. Розділ восьмий

Автор: Горностаєва Мирослава.
Анотація: Опісля смерті батька Вогнедан Данадільський стає Повелителем Ельберу. Юному правителю доводиться вирішувати важливу проблему – як його країні вижити між двома ворожими державами. Давній ворог Ельберу, Ішторн, пропонує військовий союз проти моанців. Але умови цього союзу такі, що правитель Ельберу мусить прийняти мейдизм, релігію нових союзників, разом зі своїм народом…Війна на два фронти, чи війна громадянська? Що вибрати?

Розділ восьмий
Самотність журавля

Святославова смерть наче оповила Боговладу тихим сумом. Мовчала Шляхетська Дільниця, замовкли сріблясті голоси ельфенят, котрі зазвичай гралися у двориках і садочках. Затихли міщанські квартали – галасливі торговці вже не вихваляли свої товари, а ремісники – свою майстерність. Не чутно стало голосів рознощиків і мандрівних перукарів, замовкли вуличні співці, закрився на час жалоби Народний театр. Навіть селяни на ринку пропонували свої товари пошепки, хоча ніколи в житті не відмовлялися голосно і солідно поторгуватися, довго обговорюючи статі коней, молочність корів і інші такі речі, які мав знати кожний поштивий мешканець селища.
Зі столиці, разом з гінцями, мовчанка розповзалася по країні. До Боговлади з’їжджалися вельможі, шляхта і просто цікаві. По сорокаденній жалобі мала відбутися коронація Принца Яблуневого Саду.
Вогнедан ці дні проводив у роздумах, як і велів звичай. Він багато спав, годинами просиджував у своєму садочку, часом брав флейту до рук, і тоді його гра змушувала плакати тих, хто знаходився поблизу. Світлян, котрий мав віднині зватися пажем Повелителя, мовчки готував своєму володарю настоянки з м’яти і думав про смерть свого попередника. Загибель молодого горянина Світлян вважав найвищою відданістю і потиху заздрив відважному Вовчурові. Через кілька недовгих літ юний Горич мав покинути свою службу, і стати воїном квітанського Прикордоння, або палацовим гриднем. Його місце при боці Вогнедана займе підліток зі шляхетської родини, котрий теж буде виконувати волю Повелителя, аби потім, ставши воїном, віддавати накази. І коли Повелителю Вогнедану виповниться десь так років з сотню, за ним у росяні трави потойбіччя ступить інший юнак, котрий може нині ще й не народився на світ.
Спорожніли покої Першої Пані. Челядь шепотілася, що зайняти їх мусить Дана Данадільська. Пані Чаяна таки змушена була перебратися у Дім Лларанів. Вона сподівалася, що у клопотах, пов’язаних з похованням, про це забудуть. Але князь Вартислав не забув… І нагадав. Чаяна думала зі злістю, що використала своє зілля не на ту особу. Починати потрібно було з Охоронця Клейнодів, а правитель згас би і сам, зоставивши Вогнедана без підтримки. Та було вже запізно. Добре, що хоч ніхто нічого не запідозрив.
Рудан тепер дивився на Чаяну наче відданий пес. Він здогадався, що Святославова смерть якимось чином зв’язана з отою їхньою розмовою. Наївний напівкровка подумав, що Чаяна виконала завдання моанського вивідача рятуючи його, Рудана… Рудан був першим коханцем свавільної панночки, і, незважаючи на всі її примхи, все ж таки вважав, що не байдужий князівні. Нехай вона там говорить про кругловухих смердів і про Імперію Ельфів, де люди є рабами. Однак на ложе кличе Рудана… Опісля всіх своїх полюбовників, і гостровухих і кругловухих.
Вогнедан був настільки заглибленим у себе, що навіть не помітив від’їзду другої дружини. Як-то і належить воїну в жалобі, він не зустрічався навіть з Даною. Навідували його лише обидва Веданги.
Наприкінці жалоби прибули вельможі П’яти Родів. Приїхав Влад Чорногорський з дружинами і молодшими синами, прибув князь Буревій Ллєг з сином та онуками та князь Володар Зелемінський з дружинами, молодшими княжичами і Лемпартом, який повернувся з половини дороги до Зелібору.
Всі ці гідні особи навідували родича у жалобі, казали про померлих добрі слова, захоплювалися вчинком молодого Вовчура… Вогнедан прийняв його батька, котрого пам’ятав по Владигорі. Сотник Вовкулака, сповнений смутку, розчулив серце князя Данадільського. Вогнедан почав потішати горянина, і власний його біль трохи відступив.
Влад Чорногорський говорив слова співчуття незвично тихим голосом, а коли почув, що Перший Дракон згадав перед відходом у незнане свого друга-суперника, то зронив сльозу.
– Власне кажучи, – мовив, – Святослав страждав через мене… Якби я не вганяв тоді за певною особою, гідною всякої хвали, то вона не загинула б так… так страшно, і Святослав не став би до лави бойового Аркану… Її відмову він би пережив – воля Саламандрів увійшла у приказку. Він не зміг пережити її загибелі. І того, що вона вибрала мене – кращого друга… Воліла стати подругою князя Чорногори, аніж дружиною принца Ельберу, а у майбутньому може… О, ці жіночі серця…
– Серце, – сказав Вогнедан сумовито, – йому дійсно не можна наказувати… Воно бажає кохати… А ми – лише прояв цього бажання. Я не звинувачую вас, мій любий родичу. Ви були другом Святославу – станьте опорою його сину.
– О, так, – вимовив Влад, – шляхетність є обороною і роду Пардів, і південного кордону.
Вогнедан прийняв і князя Буревія, і князя Володаря. Прийняв їхніх синів, при чому знову вислухав вибачення княжича Лемпарта, котрий за останній рік разюче змінився, і був яким-то аж занадто солодкавим, а про свою поведінку дбав незгірш за сестру.
Вага втрати тиснула на душу, але П’ять Родів, п’ять променів корони Ельберу, віднині – його, Вогнедана, корони своєю присутністю трохи полегшили зажуру Принца Яблуневого Саду. Скоро вже ніхто не назве його так… Скоро навіть Дана з Воїславом зватимуть його на «ви». Ви, Вогнедане… Ви, мій Повелителю…
Його любов до батька, пройшовши через тяжкі випробування, нині перетворилася на камінь Поховального Пагорбу… На тому камені було вибито «Святослав, син Святополка, онук Святозара з роду Саламандрів – Вогняних Ящерів. Повелитель Ельберу».
«Моє ельфенятко…»
Вогнедан виспівував свою тугу голосом флейти, доки починав бачити перед собою не камінь – живого батька. Здорового і веселого… На малюванні Вовчура, що звалося «Лики Аркану», було зовсім інше лице… Його татко ніколи не ставав до лави смертників, не забезпечивши продовження роду… Його татко не вірив видінням – він сміявся над ними. Повелитель Святослав лише відбув у далеку подорож, взявши з собою тільки жону і пажа…
Ввечері перед днем коронації за Вогнеданом прийшли жерці з Храму Сонця на чолі з Зореладом. Волхв – срібний жестом звелів юнаку йти за ним. За звичаєм спадкоємець мав вийти з палацу без свідків.
Порожні переходи палацу… Нечутно ковзають білі тіні. Жерці у білому, і він, Вогнедан, у білому. Босий, бо на те жалоба… Чорне довге волосся розметалося по сорочці з грубого полотна.
Колись отак йшов до влади і молодий Святослав… Вогнедан народився вже після смерти дідуся Святополка. Воїни гинуть рано… Дід помер від рани, яку отримав у битві з астеонцями.
Знайома стежка до храмового пагорбу… Білі тіні довкола… Запах квітів… Тиша… Десь внизу причаїлася Боговлада в очікуванні знаку Небес.
Ось і білі брили Храму Сонця… Зорелад мовчки вказує Вогнеданові на землю, і той лягає горілиць, очима вбираючи світло зірок…
Як же гостро палає Сіллон на нічному небі… Його промені схожі на мечі.
Шелестить над пагорбом теплий вітер, торкається обличчя розпростертого на землі дивного…
«Ви прийшли здалеку, діти мої…»
Він є товмачем, цей духмяний вітерець… Тоді, на батьковому похованні, він кликав Вогнедана на ім’я… Земля Ельберу озвалася до свого названого сина вустами вітерцю, що кружляє від Зелеміню до Чорногори.
«Прийшли здалеку… Прийшли…»
Сіллон над головою… Так далеко вітчизна предків… Біла цятка повзе по небу… Летюча Зірка… Великий Леаран…
– Мій Еллон Світлий, – вимовляє Вогнедан стиха, – Ллорі Еллон Ельфінар…
Чому він ніколи не думав про ту, далеку вітчизну? Не намагався уявити, якою вона була… Дивні зрідка говорять про Пришестя. Дуже зрідка… Щоб не згадувати, що до переселення призвела поразка і погибель.
Про те, що сталося тоді на Еллоні, знають лише жерці. Особи, яким належить нести вагу знання про втрачений світ предків.
Мерехтить вгорі Сіллон. Поволі повзе по небу Великий Леаран… Побачити його на небі в ніч перед коронацією щось та означає. Треба буде спитати в Зорелада.
Хмарка затулила зірки на небі… Дощик… Важкі теплі краплини просочують полотняну одежину…
Вогнедан лежить непорушно, не заплющуючи очей. Краплі дощу поволі сповзають по його обличчю, наче сльози…
Шурхотить теплий вітерець, хмаринка поповзла далі… Літні дощі вередливі і недовгі… Батько якось оповідав, що в ніч перед його коронацією вдарила гроза… Жерці одностайно вирішили – будуть війни, але переможні, бо сам Громовиця відвідав майбутнього правителя…
Вогнедан не відчуває холоду, не звертає уваги на мокре вбрання. Він намагається почути голос землі…
– Мій Ельбер Прекрасний, – говорить він до теплого вітру, – мій Коханий Край…
І наче чує відповідь – «Маєш захистити…»
– Я захищатиму, – шепоче юнак, – я збережу сади Боговлади… Попіл… Не буде попелу… Не всі видіння збуваються… Я мушу спинити це зло…
«Насправді любиш, – шепоче теплий вітер, – насправді бажаєш… Дитя моє, опирайся до останку… Горде дитя Ельберу Прекрасного… Щоб не сталося, опирайся… Навіть у безодні – не скоряйся нікому і нічому…»
Його підіймають з землі Зорелад і ще один чоловік в білому. Тіло Вогнеданове затерпло. Юнак ледве дихає, а у вухах все ще лунає безплотний голос…
«Щоб не сталося – опирайся…»
Його ведуть, а радше несуть до схилу пагорба. Там внизу – штучне озерце, котре поповнюється водою з джерельця… Біля нього – ще кілька білих постатей.
З Вогнедана знімають біле вбрання жалоби… Він не має права носити його рік, а то і кілька літ, як всі його підданці. Він – спадкоємець трону, Ельбер не може зостатись без правителя. Жалоба по батькові зостанеться в його серці.
Зорелад різко штовхає юнака у воду… Озерце глибоке, а вода тепла, майже гаряча. Гаряче джерело… Вогнедан і не знав, що таке диво є у Боговладі. Він бачив гарячі джерела в Чорногорі, але тут, біля Храму Сонця…
З купелі Вогнедан виходить, мов наново народившись на світ. Служителі храму хутко витирають його простирадлом і починають вбирати до денної урочистості.
Вбрання з блакитного шовку… Накидка, розшита золотом… Вологе волосся вправно розчісує жона в білому вбранні. Вогнедан повертає голову і намагається роздивитися обличчя…
Не помилився… Срібляна… Віщунка погибелі… Його засторога… Усміх на обличчі віщої жони чи-то підбадьорливий, чи-то жалісливий… Не зрозуміти…
На голові у нього скоро виникає ціла споруда з косичок… Парадна зачіска, яку він ніколи не робив. Навіть на великі свята. Волосся затягнене назад, відкриваючи чоло… Осиротілий вінець Ельберу очікує на володаря в тронній залі… І меч, прозваний Державним. «Пелюстка вогню» повернеться до зброярні палацу. Як Вогнедан пишався, коли Бранибор доручив йому іменного меча…
На пагорб Вогнедан повертається бадьорим і сповненим якогось тихого спокою. Цієї ночі йому не було лихого знаку… Навпаки, всі видіння закликали до відваги і спротиву лихій силі. А опиратися дивні уміють… І ворогу, і вселенському злу…
Себе юнак не бачить, але його дзеркалом є лице Срібляни. Жриця-дивна дивиться на нього з замилуванням. І знову жаль тінню ковзає по її обличчю.
– Чи ви готові, ваша вельможносте? – стиха запитує жінка, – супровід очікує на вас внизу.
Вогнедан ще з хвилину вичікує… Багряний пруг світанку над обрієм… Кудись щез вітерець, котрий тлумачив слова, які говорила земля Ельберу своєму Повелителю… Проминула ніч, сповнена чарів і прикмет… Їх, ті прикмети, уважно вивчать волхви і подадуть правителю сувій, списаний порадами… Батько Святослав вірив у прикмети і часто радився з волхвами. А от його Охоронець Клейнодів є слинним вільнодумцем і насмішником. Ні, князь Вартислав враховує чутливість жерців та провидців у багатьох справах, в тому числі і державних. Але у прикмети не вірить. Ні в лихі, ні в добрі.
– Я готовий, – врешті відповідає юнак, і рушає до стежечки, котра веде вниз, у бік Палацу.
Внизу на нього очікують обрані з п’яти ровт воїни. Ранковий вітерець грається короговками. Застиг у лаві ведангських гриднів чорноокий хорунжий…
«Він теж казатиме мені «ви», – знову подумав Вогнедан, – ніколи й ніхто вже не назве мене дитячим ім’ям для найближчих. Навіть Дана…. Навіть вона….»
– Стрій…, – розкочується по лавах… – Прямо глянь…. Прямо… Прямо…
Вогнедан стає на своє місце – за прапороносцями Данаділу. Чомусь до голови приходить пан Богудан Змій… Цікаво, що б він сказав, побачивши нині свого вояка Світанка? Напевне мовив би, що особа, котра замріялася на кухні і зоставила без юшки своїх колег, не варта того, аби сидіти на троні Боговлади…
Пан Богудан Змій, родогорський сотник… Чи збереглося у нього малювання зі старшої сестри? Цікаво, якою вона була, Богуслава Змій, перше кохання Святослава Данадільського? Перше, і швидше за все – єдине… Ні жертовність Воїдани Ведангської, ні тиха ніжність юної Конвалії не замінила правителю отого спалаху почуттів, який і привів його зрештою до ранньої смерти.
Площа перед палацом порожня… Поки що порожня. Скоро тут ніде яблуку буде впасти – поштиві боговладці терпляче очікують видовища ще з ночі.
Сходинки з зеленого каменю… Знайома зала. Тут татко приймав посланників… Тільки посланників. Для ельберійців у нього була приймальня можливо не така пишна, зате затишніша. Крісло з високою спинкою. Малювання на стіні… Вузькі бічні дверцята… В цьому покоїку з обтягненими шовком стінами Повелитель Святослав перебував перед своїм виходом до великої зали. Перед балом, або прийомом. На блакитному тлі шпалер вигаптувано вишневі гілочки… Столик… Кріселко… Напіврозгорнутий сувій…
Востаннє батько сидів тут перед тим, як вийти до моанських посланників. Продивлявся в очікуванні улюблені вірші… Цю збірку Повелитель Святослав уклав сам і звелів віддрукувати. Принаймні, Вогнедан, котрий знав усі відомі збірки напам’ять, цієї не бачив ніколи. Юнак сів у кріселко, і жерці полишили його на самоті. Його воїни зосталися у залі. Зараз вони мабуть шикуються вздовж стін і обабіч трону. А зала поволі наповнюється дивними вельможами і пожиттєвими шляхтичами, допущеними подивитися на коронацію зблизька за якісь особливі заслуги.
Аби відволіктися, юнак взяв до рук сувій і ледь здригнувся, побачивши свого вірша з вікопомних Великодніх Змагань. Не чернетку – того вірша, котрий зайняв друге місце. На полях рукою Святослава було написано – «Вражає…»
– Дякую, – стиха мовив юнак, – я буду гідним вас… Мій батьку, мій крижаний Повелителю… Нехай мені буде прикладом твердість вашого духу.
У залі заспівала срібна сурма. Вогнедан підвівся. Поклав на стіл сувоя. Двері покоїку поволі відчинилися…
Він бачив цю залу десятки разів, але ніколи – з цього підвищення. Знайомі обличчя, кольорові плями одягу…
Батьків вінець в руках Зорелада… Срібний щось говорить повільно і урочисто… Вогнедан не одразу здогадується, що це мова Еллону… Але схиляє коліно саме тоді, коли потрібно…
Обруч зі світляним каменем… По залі пройшов шелест-шепотіння: камінь засяяв…
Вогнедан випростується і бачить князя Вартислава, котрий шанобливо простягає йому меча, котрий зветься просто – Державним. І Вогнедан приймає з рук Охоронця Клейнодів зброю, котра стане його власністю до смертної години.
– Духом цієї Землі присягаю, – вимовив юнак з силою, – я – Меч, я – Оборона Краю… Кличу свідками духи одвічних стихій! Кличу Вогонь, Воду і Вітер! Кличу Сонце і Громовицю, покровителя воїнів! Кличу душі трав і дерев, річок і озер! І Блакитну Зірку, що горить на нічному небі! Кличу Великий Триглав, в якому народжуються, живуть і вмирають світи! Присягаю перед ними всіма стати душею своєї країни, її серцем, її розумом!
Це і була присяга Повелителів… Крик срібних сурем вже надворі сповістив боговладців, що до Ельберу повернулася його душа…
– Повелитель нині зветься Вогнеданом! – почувся голос оповісника…
– Хай славиться! – співучі голоси дивних змішалися з людськими голосами, – хай славиться наш Ельбер!
Вогнедан сідає у крісло на підвищенні. Четверо князів Ельберу складають присягу вірності новому Повелителю. З усім родом своїм… Першим схиляється пан Вартислав, поруч з ним – його дружини та обидві доньки. Вогнедан кидає швидкий погляд на лаву гриднів Ведангу. Воїслав стоїть непорушно, однак на устах його майнула тінь підбадьорливого усміху. Тримайся, мовляв, милий брате… Звичаї часом обтяжливі, зате необхідні.
Влад, князь Чорногорський… І обидві княгині – Ясмина та Мальва. Троє синів… Владан та Владислав дуже підросли за останній рік… Владияр тримає за руку Білу Ружу Святославну. Подвійно осиротілу Білу Ружу… Як це жахливо – втратити одночасно і батька, і матір. Він, Вогнедан, не пам’ятає смерти неньки, і то йому часом болить…
Буревій Ллєг, князь Квітану… Його син Вітровій з жоною… Трійця онуків – Вітер, Буревіст, Гострозір… Срібні юнаки, витончені квіти раси…
Володар, князь Зелеміню… Поруч схиляються в уклоні Рогніда та Рогволода… Лемпарт, Ольг, Яровит… Вогнедан раптом згадує – Чаяна… Ображена на нього Чаяна, котра перебралася в дім Лларанів… Онде вона, поруч з Даною… Спокійна, як завжди, і начебто не є смутною. Треба буде з’ясувати потім, що сталося. Можливо, ніжна пані невірно зрозуміла його останнього вірша…
Зосталося тільки вийти на площу, до люду… Ось він, згук срібних сурем… Повелитель зводиться зі свого трону і поволі йде залою. Люди і дивні схиляються перед ним у звичному уклоні-танку. Розчиняються важкі різьблені двері…
День… Білий день надворі. Площа заповнена ельберійцями… Шляхтичі, торговці, ремісники… Селяни з довколишніх хуторів… Приїжджі з провінцій…
– Повелитель нині зветься Вогнеданом! – голос оповісника
– Хай славиться! – відповідає площа, – хай славиться наш Ельбер!
Вогнедан зводить руку, і гомін стихає, як затихає вітер.
– Сини Ельберу! – мовить юнак, – у Краю змінилася душа, та Край не змінився… Я не даю вам обіцянок – я виконую звичай! Але звичай буде виконано неухильно. Я не лякаю вас потугою закону й права, але він діє, закон, даючи право кожному жити по волі. Я не говорю вам солодкої лжі про вічний мир, але ворогам Краю дано буде відсіч. Я не оповідаю вам про рівність, бо рівності не існує, але кожен з вас матиме змогу дорівнятися пращурам у розумі та силі. Моїми предками були Властимил Діл та Дана Ллон – дві гілки нашого народу. Як мені не розділитись надвоє, так не розділитись Ельберу. Ми – єдине дерево Роду… Хай славиться!
– Наш Ельбер! – гуде площа, – Сила і Слава! Хай славиться!
Знову голос сурми… І під цей голос поволі підіймається над палацом корогва з Триглавом, приспущена було на знак жалоби.
Сьогодні поштивих боговладців очікує гуляння і безкоштовні вистави боговладських акторів, а також – приїжджих з Чорногори та Квітану лицедіїв. Вельможі отримали запрошення на бал… Звичай… Звичай буде виконано неухильно… Хоча новому Повелителю зовсім не бажається ні балю, ні веселощів.
Але поки що Вогнедан має вільну годину. Її він проводить у батькових покоях, котрі нині є його покоями… Покої князя Данадільського прибрані, закриті і очікуватимуть на спадкоємця. Садочок з яблунями… Юнак вже вирішив з’єднати його з садом Повелителя. Така собі місцинка для відпочинку…
У кабінеті Святослава тиша і лад… Вогнедану не до вподоби переміщення – була б його воля, він би зостався у своїх покоях, а батькові зоставив такими, які вони були за життя Святослава. Але не можна. Звичай…
В шухлядах столику – зв’язки листів. Чиясь дбайлива рука розпалила в кабінеті комина, незважаючи на літо. Вогнедан здогадується – Світлян… Хлопчина вгадує його бажання на відстані. Шкода, що доведеться розлучитися з пажем, котрий вже виріс на гінкого підлітка. Ще років зо три, і скінчиться служба молодого Горича.
Ось вишуканий почерк пані Воїдани… Перша Пані була такою доброю до названого сина… Маленьким він звав її мамою… Зв’язка летить у полум’я… Наче пожертва доньці Драконів.
Другу зв’язку Вогнедан намагається не переглядати, але погляд все одно ловить слова, цілі фрази. «… ваша сумна Конвалія… Моя душа… вашою тінню стала, мій коханий… Не розлучити й Богу Грому… Наше втішне дитя… Ваша холодність до сина мене вбиває… Пощадіть…»
З малювання над батьковим столом усміхається Конвалія Ставська… Мама Конвалія…
Вогонь охоплює листки… Не треба… Не треба згадувати те, що ніхто не може виправити.
Листок в глибині шухляди. Різкий твердий почерк… Майже чоловічий…
« Мій принце, ви маєте повне право мені дорікати… Я закидала вам холодність почуттів, і присягалась, що ніколи не зможу покохати ельфа, але… Боги насміялися і наді мною, і над моєю присягою… Коли я побачила вас востаннє, у вас були очі пораненого птаха, який помирає в польоті… Це моя рука пустила стрілу… Я помилялася – вогню у вашому серці досить, щоб розтопити кригу на вершині Розради-гори. Однак, мені біля нього не грітися. Пробачте мені, недостойній, але моєю душею і тілом оволодів відомий вам дивний… Моя судьба – не зводити з нього очей… О, так, у нього дві жони, а до мене він лише навідуватиметься, однак… Благаю зостатися моїм доброзичливцем… Б…»
Ще одна записка, всього кілька рядків:
« Я щиро вдячна вам, мій шляхетний пане, за турботу про мене, недостойну… Мій батько перейшов всяку міру в своїй опіці наді мною… Та я не можу жити віддалік від відомої Вам особи… До того ж я очікую прибуття у явний світ маленького ельфа… Сподіваюся, що батько вибачить мене задля гостровухого онука. Зостаюся Вашим бойовим другом.. Б…»
Вогнедан лише зітхає… Історія батькового кохання нарешті склалася докупи… Звісно він не зміг стерпіти весь цей жах… Кохана, яка пішла до іншого… Пси-ішторнійці, що замучили вагітну жінку перед очима Влада, котрий був батьком дитини… Влад, бідолашний Влад… Де вже на нього гніватись… Навіть Вогняному Ящеру, який не вміє пробачати.
Самогубство, на яке наважився Святослав Данадільський, було набагато вишуканішим за його, Вогнеданову, спробу. Самогубство в лаві Бойового Аркану.
Записки Богуслави летять у полум’я і там стають вогняними метеликами. О, недосконалий світ…
Улюблені батькові сувої на поличці. Татко полюбляв вірші, написані з достатньою витонченістю. Окремо – зводи законів. Тут він разом з Вартиславом розглядав справи, які нині мають стати його, Вогнедановими справами. І тиша… Повелитель Святослав полюбляв тишу… А Повелитель Вогнедан таки гратиме на флейті. Хоч зрідка. Зрештою, татко жив у тиші здебільшого через хворобу.
Світлян виникає на порозі кабінету безшелесно, чим нагадує Вогнеданові Вовчура-чорногорця. Хлопець напевне вважає загиблого зразком служіння, і тому…
– Мій Повелителю, – нагадує він, – час розпочинати баль…
Уже вечір, – говорить Вогнедан трохи здивовано, – я заплутався в часі, Світлянчику… Що ж… Я маю відкрити баль з однією зі своїх дружин. Доведеться запросити Чаяну – вона чомусь ображається на мене…
Світлян морщить носика. Він не любить Чаяни, і Вогнедану це відомо. Повелитель і сам з більшою охотою запросив би Дану. Але все має бути в межах пристойності. Лларани-Драгани і так мають бути прикро вражені переїздом Чаяни до Шляхетської дільниці.
До зали Повелитель повертається тими ж дверцятами. І одразу ж лунає тиха мелодія, що зветься «Сади Боговлади».
Під цю мелодію Вогнедан іде до своїх жон і простягає Чаяні руку. Його дещо дивує, що князівна аж просяяла і рада настільки очевидно, що це помітно оточуючим.
Отже, пані з Зелеміню таки любить свого чоловіка… Чому ж тоді вередує? Втім, він, Вогнедан, напевне «недостатньо уважний…». Потрібно виправляти помилки.
Другий танок він танцює з Даною, і звідтоді намагається розподілити свою увагу рівномірно. Дана киває задоволено, Чаяна… Зрозумій ту Чаяну – знову є похмурою… І зникає, не дочекавшись закінчення свята.
Спати Вогнедан має у батьковій спочивальні. Не маючи змоги присилувати себе заснути, юнак нарешті іде до Дани.
Та порожніми є покої княгині Данаділу… Вогнедан хитає головою – зовсім щось негаразд з ним самим… Дана нині перебуває в покоях пані Воїдани… В колишніх покоях пані Воїдани, якій нині служать прихистком сади й ліси Вираю. Він віддав наказ, аби опорядили кімнати і для Чаяни. На той випадок, якщо пані пересердиться і повернеться.
Тихо в покоях Першої Пані. Горить світильня на нічному столику.
– Ви прийшли, мій Повелителю, – схиляється Дана в уклоні, – мій Вогнедане… Мій володарю…
Тільки Дана може зігріти його душу… Тільки вона…
– Моя тиха вода, – говорить Вогнедан, – моя вірна жона… Твій образ – в моєму серці. Я пам’ятав тебе…
Данина рука торкається його щоки у відповідь.
– Ви були прекрасні, – шепоче вона, – в короні з п’ятю променями… Камінь сяяв… У вас було таке лице… Коли ви присягали… Ваша дружина має лише одне прохання…
– Яке, кохана? – запитує Повелитель.
Дана проводить рукою по шовковій тканині його накидки. Вогнедан все ще у вбранні для урочистостей – лише корону та меча жерці віднесли до скарбниці з належними церемоніями.
– Поменше криги, – шепоче жінка, – побільше тепла…
– Я намагаюсь бути схожим… – зітхає молодий Повелитель, – підсвідомо… Може воно й на краще – люди і дивні звикли за багато літ. Краще, щоб вони вважали, що нічого не змінилося. Ні в країні, ні в палаці. Зрештою татко був добрим володарем. Навіть неврожайний рік Ельбер пережив без втрат… Зерно тоді закупали в Белаті за державний кошт…, а власне – за батьків… Повинні дбати… Він лише з вигляду був з криги – Святослав.
Дана схиляє голову і усміхається звабливо. Тяжка парадна зачіска на Вогнедановій голові зникає під її пальцями… Падають додолу шовкові шати…
– Забудьте про біль, – шепоче вона, – мій Повелителю… мій Вогнедане…
Вогнедан дійсно забуває… На всю цю ніч до самого світанку… А потім засинає, і лице його стає лицем Принца Яблуневого Саду… Ніжний усміх застиг на вустах… І довго милується ним Дана, не бажаючи спати.
«Як та пилинка…», – шепоче вона, – Лиш в сонячному промені можна помітити Дану з Чорногори… О, моє сонце…
Напівсонний Вогнедан обіймає дружину, і Дана шепоче йому на вушко:
– Коханий, я не говорила раніше, бо не було можливості… Але я переконана в тому, що ми з вами створили гідну домівку для гідного духа…
Повелитель одразу розплющує очі. В них стільки радості, що Дана раптово починає плакати.
– Я його любитиму, – шепоче він, цілуючи її вологе личко, – ти віриш?
– Навіть якщо це буде «вона»? – усміхається Дана крізь сльози.
– О, татко любив Білу Ружу, – з тінню дитячих ревнощів говорить Вогнедан, – вона єдина могла викликати усмішку на його обличчі… Якщо це буде «вона», я обожнюватиму цю ніжну істоту…
– Повелитель Святослав, – зітхає Дана, – так хотів дожити… І Біла Ружа, і я могли б ощасливити його дні дитячим щебетом… Онуків він би міг любити не остерігаючись пророцтв і видінь.
– Так мало б бути, – говорить Вогнедан з сумом, – але наші діти побачать лише малювання зі свого діда… Я теж не знав Повелителя Святополка… Лише малювання в галереї оповіло мені про цього грізного воїна. І описи його діянь… Я маю йти, кохана… Звичай… Та я пришлю тобі дар, гідний тієї, що має продовжити рід Саламандрів…
Цей перший день його правління був ознаймлений доброю звісткою. Вогнедан ще довго по тому мав погідний настрій, вважаючи це гарною прикметою. І з першого ж дня розпочав розмірене життя, яке належало вести ельберійському правителю…
Справ за час жалоби накопичилося багато. Князь Вартислав пояснив, що часто люди і дивні, вважаючи невірним судження князя своєї провінції, звертаються просто до Повелителя… У найріжноманітніших справах. Для того при палаці були свої правники, котрі ці справи товмачили згідно закону, але останнє рішення мав винести правитель. Окремо розбиралися справи Данадільського князівства, котрі Святослав свого часу розглядав особисто. І, ясна річ, Чорний Дракон доповідав Повелителю про те, що коїться за межами Ельберу.
Моанське посланництво нібито відбуло задоволеним з того, що надурило нелюдей. Вартислав вважав, що обдурено якраз моанців. Угода між Ельбером та Імперією Півночі була укладена так, що давала можливість Повелителю допомогти Страгії в разі «віроломного нападу». Веданг говорив, однак, що з північанами не можна покладатися ні на які папери. Як і з ішторнійцями до речі… Моанці могли зламати слово від своєї дикунської безчесності, ішторнійці ж вважали, що даного слова потрібно дотримуватись лише тоді, коли присягу дано одновірцеві.
Вогнедан дізнався, що під час жалоби з Габідени прибув гонець. Він привіз листа від Командора Ордену Святого Кілені пана Іргата Гаратто. Пан Іргат просив дозволу відвідати Боговладу і зустрітися з Повелителем. Гонець і досі очікував на відповідь, і Вогнедан, порадившись зі своїм Драконом, відписав, що зустрінеться радісно з цим гідним достойником.
– Цікавий збіг, – мовив при тому Вартислав, – чому саме зараз? Ішторнійці ненавиділи Святослава, бо він був мечем Бога Грому, котрий знищив їхнє військо. Звістка про смерть Повелителя не змогла б дійти до Габідени до приїзду гінця, а тим більше – до його відбуття… Отже – щось змінилося на Голові Змія…
За клопотами Вогнедан зовсім забув за молодшого Веданга і свого милого брата. Власне, Повелитель щодня дивувався, чого це Воїслав не заходить до нього. І якось спитав про це у його батька.
Вартислав поглянув на Повелителя і мовив протягло:
– Ваша ясновельможність напевне забули, що до Повелителя ніхто не може заходити по власній волі… Тільки Охоронець Клейнодів приходить без запрошення, і за Святославових часів це право було надано князю Владу Парду у ті нечасті дні, коли той гостював у Боговладі. Зазвичай Повелитель або запрошує до себе певних осіб, або ж ті зголошуються до нього у яких-то справах. У Воїслава немає пильної потреби бачити правителя, а отже…
– Передайте йому, – мовив Вогнедан, опустивши вії, – що Повелитель бажає бачити друга сьогодні увечері… Скажімо, в альтанці саду моїх нових покоїв.
Воїслав прийшов напевне просто з чергування, бо мав на собі стрій ведангського гридня. Вогнедан вказав йому на мармурову лаву поруч з собою, та молодий воїн шанобливо вклонився і лишився стояти.
– Я слухаю вас, Повелителю, – мовив він тихо.
– Славцю, – озвався Вогнедан втомлено, – не треба, друже… Я справді забув про цей звичай… Твій образ завжди в моєму серці. Я пам’ятав тебе…
Воїслав з хвилину роздумував, чи варто ображатися й надалі. Але лице юного правителя розчулило його… Вогнедан дійсно пережив такий поворот долі, що міг і забути про палацову обрядовість.
Молодий Веданг присів на краєчок лави, і правитель простягнув йому руку… А опісля рукостискання мовив трохи не жалісно:
– Стомився я, Славцю… Віриш?
– Ще б пак, – озвався Воїслав, – звісно вірю… І більше не поводитимусь як нерозумна особа… Я уявив собі, що ви, мій друже, запишалися і забули про незмінного і вірного Дракона.
– О, чути «ви» від тебе, – зітхнув Вогнедан, – Дана теж звертається до мене так навіть на ложі… Сумно… Я зовсім не відчуваю себе старим і мудрим.
– Татко Вартислав говорить, що ви справляєтесь, – мовив Воїслав з усміхом, – тільки й чути від нього: «Я наче бачу перед собою юного Святослава…»
– Я радий, що виправдав його сподівання, – сказав Вогнедан, – ну, говори ж зі мною… Під час жалоби ми обидва мовчали, а потім я бачив тебе лише в шерезі охоронців.
– О, боговладські новини…, – засміявся Воїслав, – «хвилі, що котяться без вітру…». Одна з перших – я маю нині двох дружин…
– Щасливий кажан з Чорногори, – всміхнувся Вогнедан, – отже кігтики ревнощів…
– О, не кажан, ні…, – Воїслав звів догори очі, – як можна… Я такого не говорив ніколи… Порівнювати Другу Князівну з… Метелик… Тільки метелик… Втім, я не шкодую. З Вишенькою вони ладнають, а більше мені нічого й не треба. Друга хвиля – вся Боговлада пліткує про кохання Брячислава Ставського до князівни Владимири…
– О, у неї ж був залицяльник, – зацікавився Вогнедан, – той, що написав отой чудовий чорногорський танок…
– Ах, крила…, – кивнув Воїслав порозуміло, – на жаль князівна зостанеться недосяжною для цього гідного ігворрця. Говорять, що її злюб з Брячиславом – то лише питання часу. Третя хвиля – на поєдинку билися гідні шляхтичі В’ячеслав Вишневецький та княжич Вітер Ллєг. Причиною – певна панна, чиє ім’я… Тільки я вам цього не говорив, мій володарю…
– Не чув нічого, – всміхнувся Вогнедан ледь затривожено, – сподіваюся – до першої крові?
– О, так.. Виграв поєдинок панич Вітер, але панна… За чутками панна таки обрала В’ячеслава. Відомий вам Бранибор вітає Повелителя і просить дозволу давати вам уроки бою приватно.
– Звісно, згоден, – зрадів Вогнедан, – дійсно, потрібно знову розпочати тренування. Жалоба зробила слабким не лише мій дух, але й м’язи…
– Пані Чаяна, – Воїслав зморщився, – гідно сумує в домі Лларанів. Її рід готується відбути до Зелеміню, і вона зостанеться зовсім самотньою… Ні, це не панна мені скаржилася, а чемно натякав княжич Ольг. Він таки любить сестру, хоча вона і закрила перед ним душу.
– О, я не знаю, – сказав Вогнедан ледь розгублено, – не знаю, що є приводом для усамітнення… Я навідаю її як тільки трохи наведу лад у недокінчених справах.
Воїслав підвівся і схилився в уклоні, не сміючи надалі затримувати. Вогнедан зупинив його порухом руки:
– Милий брате, я надаю тобі пільгу приходити до мене без запрошення. Твої боговладські новини зігріли мені душу… Я відчув себе знову…Принцом Яблуневого Саду. Приходь вечорами… Говори зі мною… Не дай перетворитись на брилу льоду…
– О, самотність крижаних вершин…, – зітхнув Воїслав порозуміло, – я приходитиму…
– Швидше самотність журавля, котрий кличе подумки зниклу зграю, – відповів Повелитель стиха, – моє життя стало зовсім іншим… Але я звикну…
Звикав до свого нового стану Вогнедан доволі довго. Він ніколи не перебував під зайвою опікою, швидше – навпаки. Святослав навмисне привчав сина до самостійності, часом доволі жорстоко. А нині кожен день «першого поета та музики» було розписано з точністю до години. Знайшлася в цьому дні і година для бойових занять під керівництвом Бранибора, і година для медитацій з волхвом Зореладом… Був і час для відпочинку, але юнаку було тяжко жити в жорсткому розкладі, заведеному навіть не Повелителем Святославом – пращурами. Кожна мить його життя нагадувала віднині про те, що він вже не є вільною особою, котра підкоряється лише заведеним правилам пристойності. Часом Вогнедан відчував себе духом, котрого Боги замкнули в явному тілі, забувши зітерти пам’ять про минулу легкість.
Якби не Дана, і не Воїслав, котрий з’являвся в покоях правителя трохи не щодня, сповнений тих милих серцю дрібниць, з яких складалося Вогнеданове минуле, юному Повелителю було б зовсім зле. До того ж Вогнедан знав, що вельможі потиху приглядаються до нього і оцінюють… І, якщо Охоронець Клейнодів тримав свої враження в таємниці, оповідаючи Воїславу лише про ті з них, які були добрими, то решта знатних могла…
Однак час минав, провінційна знать потиху покидала Боговладу… Відбув князь Влад з родиною, забравши з собою сумовиту Білу Ружу. Повернулися до Квітану Ллєги… З князем Зелеміню Вогнедан мав приватну розмову, в якій запевнив його, що пані Чаяна нічим не завинила, і що він спробує владнати справу миром. Князь Володар, як-то й належало батькові, дуже переймався доньчиною долею. Особливо, коли по палацу почали кружляти чутки про те, що пані Дана можливо очікує…
Словом, неприємну чомусь для Вогнедана зустріч з другою жоною потрібно було визначити якнайшвидше. І правитель вибрав вільний вечір для відвідання дому Драганів, або, як воліли говорити зелемінські вельможі – Лларанів.
Чаяна була вдома сама. Її рідні вирушили до Зелеміню два дні тому. Вогнедан попередив про свій приїзд і прибув, як-то й належало з почтом з данадільських гриднів. Часи, коли він блукав містом самотою, відійшли у минуле.
Служниця провела правителя не куди небудь, а до книгозбірні. Його занадто вчена дружина вивчала якісь сувої і піднялася з-за столика, одночасно схиляючись в глибокому двірському уклоні. Вогнедан зловив себе на думці, що її погляд може відлякати ніжного коханця – очі Чаяни як і раніше нагадували два темних провали. Безодня, в якій не було навіть відблиску світла.
– Я з радістю вітаю свого володаря, – вимовила жінка, – прошу вас, Повелителю…
Чаяно, – сказав Вогнедан, присаджуючись в запропоноване кріселко, – давай-но обсудимо справу, котра почалася тоді, коли твоїм чоловіком був Принц Яблуневого Саду. Що змусило тебе покинути палацові покої?
– Я почувалася, – мовила Чаяна, – непотрібною вам… І тому…
– О, так, моанське посланництво, – озвався Вогнедан, – але ж Дана запрошувала тебе прийняти участь в наших розвагах… Присутність принца Літона звісно трохи обтяжувала, але ж бідолаху терпіла навіть панна Владимира…
– Я не люблю їздити верхи, – прошепотіла жінка, – і перебувати на вечірках… Тиша і спокій – ось все, що мені потрібно… Тому я просто не змогла… І цей варвар… Він був таким огидним, хоч ви його і змусили змінити одяг та зачіску.
– Але тоді – до чого образи? – спитав Вогнедан ледь здивовано, – твій батько хвилюється… Я не хотів би кривдити Лларанів – це добрий рід. Відважні чоловіки, красуні-жони…
– Мій старший брат, якого всі звуть чурбаном, – хмикнула Чаяна, – я майже не знаю варварської мови, але це слово…
– О, Лемпарт, – ледь всміхнувся Вогнедан, – бідолаха… Зараз він згадує з жахом, як хотів запроторити майбутнього Повелителя на ігворрський водогін… Якщо ти боїшся за нього – то я давно про все забув. Хоча б задля задоволення дивитись, як твій брат намагається опанувати в собі те бридке, що в ньому є від незміненого. Йому це потроху вдається, а я ціную подібні зусилля…
– Я теж роблю над собою зусилля, – вимовила Чаяна глухо, – я вбиваю своє кохання…
– Якщо ти кохаєш іншого…, – почав було Вогнедан.
– Я кохаю вас, мій Повелителю, – сказала князівна все тим же голосом, – я гину, коли не бачу вашого обличчя… Я не з власної волі покинула палац – мене змусив ваш Охоронець Клейнодів, бо йому здалося, що на мене накинув оком отой гидкий воєвода Рімін… О, князь Вартислав… У нього підростає донька, і йому зовсім не подобається існування у вас другої дружини. Першої, до речі – теж…
– Не може бути, – мовив Вогнедан ледь розгублено, – як міг пан Вартислав…
– А ви ніколи не задумувалися, мій Повелителю, – спитала Чаяна, – чому ваш гідний усякої хвали батько так повірив у те нещасне пророцтво?… О, пані Воїдана народила дівчинку, привівши тим у розпач свого брата, котрий любить владу більше за все на світі…Однак, якби вас забули на Прикордонні, у пана Вартислава була певна надія… Наприклад, на покровительство над своїм онуком… Говорять, що Біла Ружа чекає дитини… Як же шкода пану Вартиславу своєї мрії, адже душа Краю вже зветься Вогнеданом…
– О, Чаяно, – сказав Повелитель стиха, – ти забагато читаєш… І саме чужинецьких книг, а не наших сувоїв. Ми, хвала Богам, живемо не в Острівному Королівстві. Я розумію, люба, ти ображена, тебе скривджено… Я поговорю з Вартиславом…
– О, ні.., – сказала Чаяна благально, – він оповість вам про мене якусь гидоту… Палац переповнено шпигунами… Не говоріть про мене з Охоронцем Клейнодів…
– Боги мої, – всміхнувся Вогнедан, якому раптово стало шкода Чаяни. Князівна справді чогось боялася… Невже Веданга? Дивно…, – дівчинко, не все так жахливо… Ти занадто часто буваєш на самоті. Читаєш книги, в яких описується світ незмінених… Жорстокий світ, я згоден, але ми вже стільки часу захищаємося від нього… Так наші пращури захищали Великий Леаран від каміння, що летить у порожнечі. Ти боїшся власного страху і намагаєшся його перемогти… Можеш відповісти мені на одне питання?
– Так, Повелителю? – прошепотіла князівна.
– Для чого ти придбала картину Вовчура? Ту, де зображено, як катують юнака, схожого на мене?
Чаяна побіліла так, що Вогнедан схопився з кріселка, подумавши, що вона зараз зомліє.
– Я ж говорила, – прошепотіла вона, – люди Дракона – вони скрізь….
– Я побачив картину випадково, – мовив Повелитель, – коли забув флейту в твоїх зеліборських покоях… Ти прикрила малювання краєвидом Сомка…
– Я купила це малювання у бродячого торговця, – мовила жінка, трохи заспокоївшись, – бо мене дійсно вразила… схожість. Я довго роздивлялася картину… Мені було страшно… За вас… За нас усіх… У нашого леарану такі крихкі стіни… І атакує нас не безмізке каміння. Ви ніколи не задумувалися, Повелителю, що Ельбер оточено ворогами?
– О, це може сказати про себе будь-яка країна цього недосконалого світу, – зітхнув Вогнедан, – і дуже часто ворогом стає вчорашній союзник. Ми, принаймні, не маємо того викривленого сприйняття дійсності, яке не дозволяє відріжнити друзів від ворогів. Якщо всі довкола вороги – то й поводитися треба відповідно. Може тому він ще летить, наш леаран під назвою Ельбер… Ти забагато думаєш, Чаяно, про такі речі, які поштивий дивний намагається не помічати, покладаючись на стіни фортець і леза мечів прикордонної варти. Ти занадто боїшся… Не треба боятися, дівчинко… Подивися на мене – я живий і веселий… Ніхто мене не катуватиме, навіть в разі якоїсь поразки, бо князі ельфів не йдуть до брану…
– А князь Влад…, – прошепотіла Чаяна, – адже коли Вовчур писав ту страшну картину, він мав на увазі саме його… Я не знаю лише, чому він намалював лице полоненика схожим на… Саламандрів.
– О, це давні справи, – зітхнув Вогнедан, – я трохи чув про ту страшну історію, але не будемо тривожити пам’ять мертвих. За себе ж можу сказати одне – якщо мені аж так не пощастить, я нічим не осоромлю ні живих, ні загиблих. Я воїн, моя дівчинко, а воїни сприймають смерть як крок до наступного народження… І тільки… Та сподіваюся – такого не станеться. Ми з тобою житимемо довго і дочекаємося правнуків. Можливо, мої обійми позбавлять тебе страху смерти… Я залишуся з тобою до ранку, і на цьому ж тижні ти повернешся до палацу. Тобі опорядили покої поряд з покоями Дани. Будете спілкуватися, і всі оці страхи розвіються, неначе туман. А малювання я відішлю до Чорногори. Ти не знаєш, напевне, але його вкрадено з Високого Замку.
– О, ні…, – сказала Чаяна з якоюсь дитячою розгубленістю, – в описі ж написано «продано невідомому». Я думала, що пан Влад вирішив позбутися цього жаху…
– Не думай про це, – мовив Повелитель заспокійливо, – все вже минуло. Просто тобі було самотньо і страшно. Дівчинко моя, я сподіваюся замінити ніжністю високий вогонь кохання, і можливо… Зіграти тобі? Я взяв з собою флейту.
Чаяна вдячно кивнула головою. На її щоки поволі повертався рум’янець. Вогнедан зітхнув. Він не любив заплутаних стосунків, таємниць та недомовок. Але він мав дбати про цю жінку якщо не задля приязні князя Володаря, то задля пам’яти батька Святослава, котрий доручив зелемінську князівну його опіці.
Юнак вийняв з мішечка інструмент, і сів навпроти комину. Там ледь потріскував вогонь, нагадуючи про те, що осінь на порозі. І про цей приліт осені на крилах північного вітру заспівала флейта колишнього Принца Яблуневого Саду. Чаяна обережно підійшла до Вогнедана, присіла поруч і притулилася до чоловіка.
– О, трохи тепліше, – мовив Вогнедан з тим своїм усміхом, за який Чаяна віддала б душу, якби знала, що його призначено лише для неї, – можливо, продовжити опісля…
Зранку Повелитель відбув, цілком певен, що владнав делікатну справу. Подумавши, він вирішив не говорити з князем Вартиславом про Чаянину до нього нехіть. Зрештою, у кожного свої вподобання, а Охоронець Клейнодів є особою різкуватою і схильною до швидких рішень… Напевне воєвода Рімін, поки він, Вогнедан, намагався увійти в довіру до принца Літона, почав чіплятися до Чаяни… Атож, навіть челядинці реготали зі спроб варварів знайти у Боговладі гулящих дівиць. Певні пані, чиїм ремеслом було кохання, лише очі зводили догори при самому натяку на можливість… Тоді моанці стали зачіпати палацових служниць, і один з них, здається Шагратін, мав з князем Вартиславом неприємну розмову… Певно, якраз тоді… Вогнедан помітив, як Рімін позирав на Чаяну під час одного з вечірніх прийомів, але вирішив тоді не звертати уваги. Що взяти з варвара… Навіть принц Літон, і той витріщався на панну Владимиру так, що порушив усі правила пристойності.
Тому, певно, Вартислав і змусив Чаяну покинути палац. Вогнедан ще раз назвав себе подумки нечутливою особою, адже він навіть не помітив коли Чаяна перебралася у дім Лларанів. Та досить про це – головне, що все влагоджено. Бідна дівчинка… Це ж треба… Скрізь вивідачі, а Чорний Дракон – потаємний ворог. Шоррогська п’єса, та й годі… З тих, де герої гинуть в останньому акті, так нічого й не домігшись у житті.
Чаяна тим часом не дрімала, як-то думав Вогнедан. Одразу, опісля того, як він покинув спочивальню, жінка кинулася до свого сховку з ріжними травами і заморськими зіллями. Відкрила пуделечко з білим порошком, обережно висипала дрібку дерев’яною лопаточкою собі на руку і піднесла руку до обличчя. Вдихнувши, князівна замкнула скриньку і знову впала на ліжко.
Їй пощастило… їй неймовірно пощастило, що вона є замужем за дурнем… Тобто – за ельберійським ельфом, що майже одне й те саме… Коли Вогнедан спитав її за малювання Вовчура, Чаяна подумала, що або до істини докопалися вивідачі Вартислава, або проговорився Лемпарт. Подібний вчинок однозначно розцінили б як першу ознаку божевілля. Однак, все не так уже й погано. Ведангу про їхню розмову Повелитель не оповість – він завжди вважав, що його особисте життя є справою приватною.
Повелитель… Чаяну зовсім не мучила совість за її вчинок, котрий і зробив Вогнедана Повелителем. О, якби… Якби на коханого можна було впливати, то Імперія Ельфів, про яку мріяла Чаяна, могла б постати ще за їхнього життя.
Однак, Вогнедан – то не Рудан Логін, і ним не можна керувати з ліжка. Він має свої переконання, а власне не переконання навіть, а отой набір дурниць, який вбивають вельможам в голови з дитинства. Впертий і гордий… Вогнедан, Повелитель… Володар Ельберу і флейти… Вогнедан…
Що ж, коханий нині переконаний, що пробудив до життя ніжну зелемінську квітку… Чаяна хихикнула… Кожний чоловік мріє розбудити в жінці жагу, навіть якщо її й не любить. Ніжність… Їй, Чаяні, мало ніжності. Їй – або все, або нічого.
Якщо не можна домогтися кохання, то бажано, принаймні, мати коханого у своїй владі… Як на тому малюванні. Він говорив гарні слова, Вогнедан, Повелитель, але є межа, за якою ламаються навіть дивні. Дивні, якщо їх позбавити можливості красиво жити і красиво вмерти, мають перетворитися на доволі жалюгідних істот.
Добре, вона, принаймні, буде поруч з Вогнеданом. А далі – побачимо. Повелитель до неї ласкавий, її промахи сприймає за жіночі вереди… І де поділася його проникливість – адже багато хто свого часу говорив, що князю Данадільському варто стати суддею, настільки він, мовляв, любить розв’язувати загадки душевних порухів.
Втім, на її, Чаянине, щастя, вважається, що П’ять Родів це опора Краю. Найнадійніші. Дійсно, за все існування Ельберу, тільки принц Безіменний порушив цю опінію. Решта або дуже добре приховувала свої думки, як от робить вона, Чаяна, або й насправді щиро вірили в те, що їм вдасться вічно жити в цій штучній країні без заворушень, повстань, завоювань… Єдиний клопіт – мейдисти ріжних сповідань, котрі час від часу то скубуться між собою, то оголошують на ринках про кінець світу.
Чаяну поволі огортало солодке забуття. Вона знала, що Вогнедан наказав челяді її не турбувати і розкошувала у спокої. Видива від лоянського порошку були куди яскравіші за реальність.

***
За клопотами Вогнедан не помітив, як проминуло Рівнодення з його Осіннім карнавалом та буйними радощами. Його радощі були помірними й тихими – врожай є добрим, хвала Богам, а отже не буде клопоту взимку.
Наближалося Свято Великої Ночі. Два роки проминуло від тих вікопомних змагань у Храмі Семи Морів. Минулого року змагання відбувалися у Дарі, в Храмі Бога Грому, і вони з Даною були присутні там, як глядачі. Цього року жеребок випав на Храм Зшестя у містечку Відрада, і Вогнедан мав бути серед суддів.
Відрада була тихим містечком неподалік Боговлади. На поле біля неї колись спустилися дивні, і в пам’ять про це було збудовано Святиню. Храм було присвячено тим дивним, котрі зосталися біля Блакитної Зірки захищати свій Еллон. Тому і відвідували його в основному дивні, а люди забрідали вряди годи помилуватися розписами на стінах, котрі зображували Еллон Ельфінар – Еллон Світлий.
Повелитель уявив собі, як хвилюються нині десятеро переможців і усміхнувся. Він теж хвилювався, але з іншого приводу – тиха Відрада мала пережити наплив гостей і глядачів, котрих потрібно було десь розмістити і нагодувати. Тому правитель приймав голову містечка з ратманами, радився з боговладським суддею Птахою, в чиєму віданні була Відрада і дбав про десятки дрібниць з яких власне і складалося свято.
На Відраду жереб не падав давненько, але Вогнедан був певен, що все буде гаразд. До того ж це був Данаділ, його рідний Данаділ. Нехай провінційний храм не зрівняти зі столичним, та навіть і з місцями загального поклоніння. Все одно Відрада прийме гостей як належить.
Сам Вогнедан мав прибути до Відради за два дні до початку свята. Так він і вирушив зі столиці, щоб встигнути обдивитися все самому.
Поглянувши на барвистий табір, що на нього перетворилася Відрада, Вогнедан зостався задоволеним. Не менше задоволеним він був і з того, що з князів провінцій ніхто не прислав замісника. Навіть Влад Пард. Це вшанування його Данаділу розчулило Вогнедана. Вельможі хотіли, щоб перше свято, яким керував юний Повелитель, пройшло успішно, і тому прибули особисто.
Храм Відради, як і всякий ельберійський храм, мав помешкання для гостей. Там і розмістили правителя та його прибічних. Вогнедан взяв з собою обох дружин, а супроводжував їх зведений загін палацової варти під проводом Воїслава, котрого задля такої нагоди підвищили у званні.
Невеличка кімнатка для медитацій розчулила Вогнедана, котрий згадав, як домагався першості два роки тому. Тільки там за стінами храму співало море, а тут тихо шелестіла річечка Відрадна, приток Дани, котра і дала назву містечку. Повелитель одрухово промовив хвалу Сонцю – свій улюблений славень, і став вивчати сувій зі списком переможців Великодніх змагань.
Серед переможного десятку було багато знайомих прізвищ. Жоден не приховав свого справжнього імені, і Вогнедан з задоволенням згадав, що навесні переможницею стала панна Владимира Пард.
Тема цього року була важкою – «Споглядання Місяця». Панна Владимира, котра взяла собі прибране ім’я «Квітка шипшини», яке невимовно личило трохи колючій панні, побачила нічне світило таким чином:

Темніє ніч…
Гірський осінній вітре
Дмухни і поверни на небосхил
Одвічний Місяць,
Що пройшов півнеба…»

Повелитель зітхнув, згадавши, що на Великодніх Змаганнях поруч зі Срібляною визначав переможця ще татко Святослав. Що ж, князівна Чорногорська гідна перемоги… На змаганнях Великої ночі вона, напевне, битиметься нарівні з чоловіками.
Брячислав Ставський на п’ятому місці… З деякого часу він завжди там, де Владимира. І вірша склав відповідного:

«Ще не натішились…
А місяць вже сховався…
Тепер, напевно, по той бік гори
Його красою
Хтось замилувався…»

Прибране ім’я брата у перших – «Невмирущий серцем»… Вогнедан мимоволі усміхається, уявивши закоханця, котрий за жеребкуванням потрапив у пару до Владимири і б’ється з нею на мечах… А втім, обличчя все одно не видно… І якщо Брячислав не знає її манери бою…
А ось приємна несподіванка – суддя Дубовий таки прорвався у першу десятку. Згадуючи цього гідного воїна, Вогнедан мимоволі світліє лицем. Суддя і досі палко кохає свою жону-дивну, навіть прибране ім’я у нього цього разу «Закоханець з Дубна» І третє місце… Третє… Для людини на змаганнях дивних це дуже великий успіх…

«Очей не відвести, – читає Вогнедан витвір пана Дубового,
Зникають хмари
І над священним озером
З небес
Вечірнє сяйво Місяця струмує»

Суддя завжди був прихильником класичного стилю… І ось домігся свого. Як же має радіти його дружина…
А друге місце у панни Квітки Яблуновської, сестри Вогнеданового приятеля Гордислава. Ніжна панна сховалася за ім’ям «Недовговічний квіт». Повелитель усміхається, згадавши, що це – та сама панночка, через яку поєдинкували пан Вишневецький та молодий Ллєг.

«У сріблі,
Що блищить на рукаві
Заплаканого Місяця обличчя
Закоханій
Ввижається мені…»

Цікаво, в кого ж з двох герцівників закохана ніжна квітка Данаділу? Воїслав говорив, що нібито в пана Вишневецького, а Дана стверджує – що в княжича Ллєга. О, ці закоханці… А втім, два роки тому…
Ще один добрий приятель – пан Ростислав Барткевич з Родогори. Він завершає десятку…

«Спустившись з гір зубчастих
Поміж сосен
Усе ще блимає, мигтить
З останніх сил
Такий люб’язний Місяць світанковий»

Прибране ім’я у пана Барткевича «Чорногорське Змієня». Вогнедан аж засміявся голосно, втямивши, що це черговий камінчик у город сотника Богудана. А втім – пану Змію гріх жалітися. Не фортеця, а прихисток юних обдарувань.
Вогнедан продивився сувій до кінця, відзначив ще Вітра Ллєга, котрий теж прихитрився опинитися в одному списку зі своєю коханою… «Морський Вітерець» має четверте місце, хоча його вірш сподобався Вогнедану більше, ніж вірш його панни:

«Коли над морем в бурю
Світить Місяць
Здаються квітами осінніми мені
У місячному сяйві
Хвиль верхівки»

Відчувається стиль Ллєгів – онука явно навчав Буревій… Князь Квітану повернувся на улюблені змагання в особі свого юного родича…
Ні, в цьогорічному списку самі знайомі… Ольг Лларан-Драган. Княжич Ольг, що назвався «Зелемінським прикордонником». Він і справді нині служить у варті. У списку є шостим… Вірш прозоро-гіркуватий, і стиль характерний для більшості зелемінців…

«Дерева голі
В гаї біля храму…
На вкрите памороззю листя на землі
Холодне сяйво Місяця
Сочиться…»

Звісно, паморозь у Зелеміню нечасте явище, і так вміло описати… Вогнедан вирішує сам привітати Ольга… Його зелемінська рідня чомусь завжди потребує опіки. Якби Ольгу пощастило ще й Великої Ночі…
Восьмий і дев’ятий учасники Вогнедану невідомі… Восьмим є ще один зелемінець, пан Родомир Лемпарт – Болотяна Рись… Прибране ім’я – Болотяник… Напевне – родом з-під Збраслава, це там такі чудні прізвища… Болотяні Рисі, здається, далекі родичі Лларанів… Очеретяний кіт в гербі, що його ще кличуть болотяною риссю, і гасло «Пребудемо достойні…». Твір, сповнений трохи наївної чистоти і замилування:

«На Місяць гляну – й думаю
Бувало –
Нема байдужих,
Як нема села,
Якого б його сяйво не сягало»

Дев’ятий – пан Іскра Іровит з Ведангу, прибране ім’я «Мандрівний Вогник». В гербі стріла, гасло – «Як і вона – несхибні»…Теж ширий дитячий захват перед ясним дивом у небесах:

«У небесах
По зоряній дорозі,
Крокує Місяць ясний
І хмарки
Його красу затьмарити не в змозі»

Цікаво буде глянути на цих юнаків…
А от прізвище сьомого учасника змагань Вогнедан вже десь чув… Ярослав Трембич… Напевне пожиттєвий шляхтич, бо прізвища нема в «Гербовнику»… Чорногорець… Цього року з Чорногори в першому десятку аж троє… І двоє людей серед переможців, що дуже добре… Але де ж йому траплялося прізвище Трембич? Серед родогорців не було воїна з подібним назвиськом.
Прибране ім’я пана Трембича – «Самотній верховинець». І вірш, сповнений тихого смутку…

«Якщо мені усупереч душі
Ще довго вікувати на цім світі,
Нічого краще Місяця того
В нічному небі
Я вже не побачу…»

Досить витончений натяк на нещасливе кохання. Може це і є отой закоханий у панну Владимиру ігворрець, котрий написав «Крила»? Треба спитати у Дани, вона більше знає про чорногорські родини.
Але з розподілом по парам виникнуть труднощі… Серед переможців дві дівчини, але панна Владимира захоче показати свою вправність у битві. Панна ж Яблуновська… Хоча хтозна… Дівчата з родини Яблуновських завжди непогано володіли зброєю…
Вогнедан гортає описи минулих свят… В подібних випадках дозволяється, щоби суперником непарному воякові став жрець-воїн з цього храму… Самотня ж дівчина може змагатися зі жрицею в жіночих мистецтвах. Перемога воїна храму присвячується Богам, рівно, як і перемога жриці. В складанні «ланцюжків» участи вони не приймають.
Що ж, подивимось… Змагання обіцяють бути цікавими…
Приємні думки обірвав якийсь галас, зовсім непризвоїтий у святому місці. Повелитель кивнув Світляну, котрий висунув голову з-за ширми, де готував свої трави, і підліток нечутно ковзнув у двері.
Паж повернувся стривоженим.
– Мій Повелителю, – сказав стиха, – у храмовому дворі бешкетує гурт мейдистів. Вони говорять, що не допустять славлення Чорнобога в їхньому селищі…
– Мейдисти – і раптом бешкетують…, – всміхнувся Вогнедан, – це щось новеньке… Зазвичай вони лише галасують на площах та ринках…
– О, мій пане, – сказав Світлян з непередаваним виразом на гарненькому личку, – вони ще й непогано стріляють з луків…
– Стріляють, але погано, – всміхнувся Вогнедан, згадавши, як вони з Воїславом та двома пажами рятувалися від двох розбишак, – і підписують стріли… Я маю вийти і віддати наказ варті. А може й припинити цей галас.
У храмовому дворі дійсно голосно кричали якісь особи. Вогнедан зупинився на галереї, роздивляючись бешкетників. Їх було зо два десятки, і всі вони були кругловухими, зодягненими трохи не в лахміття, з умисною зневагою до свого вбрання.
Перед галереєю вже вишикувалися палацові гридні. Воїслав стояв перед їхньою шерегою і з невимовною відразою дивився на крикунів.
– Добродії, – говорив Веданг співуче, – ви поводитеся наче варвари… Дайте спокій цьому святу – влада ж не лізе до вашої церкви. Тут не займаються магічними практиками і тим більше не викликають демонів.
– Те, що ви звете Великою Ніччю є ніччю демонів! – надривався невеличкий чоловічок, – всім відомо, що під час так званих змагань нелюді віддають свої тіла демонам для втілення… Щороку десятеро осіб…
– Якщо взяти кількість свят за останні тисячу років і помножити їх на десять, – сказав Веданг занадто серйозно, – то вийде, що Ельбером мусять гуляти десять тисяч демонів. В усіх «Повчаннях» не набереться стільки…
– Ти язичник, воїне, – крикнув чоловічок, – звідки ти знаєш «Повчання»?
Веданг провів пальцями по кутику рота, де білів ледь помітний шрамик, і відповів спокійнісінько:
– Мене навчав панотець з Ішторну. Він дав мені лише один урок, але такий, що я його запам’ятав назавжди. Шановні добродії… Своїм галасом ви заважаєте гостям свята перебувати в тихій задумі. Прошу вас покинути двір, інакше мої воїни виведуть вас звідси силою.
– Ми готові постраждати за справедливу справу, – пробасив високий здоровань, котрий стояв поруч з крикуном, а троє жінок біля них згідно закивали головами, – ми ладні навіть вмерти, аби тільки Ельбером не ходили демони…
– Стривай-но, Воїславе, – озвався Вогнедан з галереї, бо побачив, що Веданг ладен віддати команду своїм гридням, – ти хочеш, щоб твої охоронці винесли звідси цих занадто галасливих осіб?
– Мій Повелителю, – мовив Воїслав серйозно, – саме це вони і зроблять. Ніяких різких рухів з огляду на поштивих осіб жіночої статі. Просто винесуть, та й по всьому…
– Я просто хотів би запропонувати добродію Явору, – всміхнувся Вогнедан, – самому покинути храмовий двір разом зі своїми приятелями.
Здоровань різко підвів голову і одрухово вклонився Повелителю…
– Що ви тут робите, шановний майстре? – спитав Вогнедан, – а як же майстерня шовкових тканин? І ваша красуня-донька? Минулого року я купив у вас вбрання для моєї дружини і відтоді подібні тканини…
– Розкуповувалися, мов гарячі пиріжки, – з мимовільною гордістю сказав добродій Явір, – Я розширив майстерню, і…
– Не думай про земне! – зашипів його маленький приятель, – не слухай цю… істоту, це головне втілення нечисті в усій цій нещасній країні!
– Добродію Явір, – сказав Вогнедан, – у Боговладі ніде не подінешся від чуток… Я знаю, що ви покинули свій дім і стали волоцюгою. Ви хотіли продати майстерні і вирубати тутовий гай, але донька з зятем захистили ваше майно через суд…
– Я хотів роздати гроші бідним, – мовив ремісник глухо.
– Про злидарів у нас дбають ті, кому це належить, – мовив Повелитель, – але не за рахунок знедолення поштивої боговладської родини. Покиньте храм, добродію, вам нині тут не місце. І майте на увазі, що ваші рідні очікують на ваше повернення. Я сам розбирав вашу справу разом з суддею Птахою, і добре пам’ятаю, як плакала ваша донька, згадуючи вас.
– Повелитель віддав наказ, – додав Воїслав, – і я терпляче очікую на виконання. В разі ж непокори…
– Винесете, Воїславе…, – сказав Повелитель лагідно, – тільки обережніше з жінками…
Вогнедан вже повернувся, щоб іти, коли Явір озвався стиха:
– Ваша ясновельможносте… Вибачте недостойному, але моя дочка… Вона насправді… сумує за мною?
– Можете спитати про це у неї самої, – мовив Вогнедан, – до Боговлади звідси не так уже й далеко.
Воїслав відвідав правителя десь через півгодини.
– Забралися геть, – сказав, – першим пішов отой здоровань, а за ним інші убогі… Я найбільше побоювався сутички саме з цим послідовником Святого Старця. Решту можна було винести і під пахвою. Вони напевне й притягли його сюди в якості тарану.
– Бачиш як корисно розбирати судові справи, – всміхнувся Вогнедан, – пан Кречет Птаха добре попомучився з цим посімейством. Явір Тутовик проти Бузини Тутовик та її чоловіка Громослава Водинського у боговладському суді. Довелося задіяти кількох правників, щоб цей поштивий новонавернений не розорив власну родину.
– Вирубати тутовий гай, – хмикнув Воїслав, – навіть не продати… Одне слово – мейдист…
– Ну, тут же справа не в гаї, а в шовкопрядах, – мовив Повелитель, – а шовк, милий брате, це поганська розкіш…
Воїслав розвів руками з належним сумом.
– Негоже поштивому дивному, – сказав, – кривдити вбогих духом, але я навіть пошкодував, що ви втрутилися, Повелителю… Опісля одного випадку я не терплю мейдистів…
– А як же пан Зоот з Чорногори? – всміхнувся Вогнедан, – той, у якого ти видурював зоряниці?
– О, то зовсім інше, – почав було Воїслав, тоді махнув рукою і усміхнувся, – пан Зоот, принаймні, не вважав нас за лиху силу. І квіти дарував від серця… А ці панове є скаженими… Особливо отой маленький тхір – він аж зубами клацав, виходячи.
– Треба послати за боговладськими вартівниками, – сказав Вогнедан.
– Вже послав, – мовив Веданг бадьоро, – у Відраді волоцюг, подібних сьогоднішнім, зараз цілий гурт… Вони тиняються по всьому Данаділу, бо бажають жити жебракуванням, як святий Мейді. Варта і мої воїни простежать, аби негармонійні згуки не зіпсували свято.
Велику Ніч Вогнедан провів у медитативному спокої. Ввечері, перед тим, як зостатися на самоті, він зустрівся з вельможами П’яти Родів… Подякував Владу Парду за те, що він приїхав особисто, і Влад, говорячи належні слова, ледве стримав розчулення. Привітався з усміхненим як завжди князем Буревієм, вислухав слова подяки від князя Володаря, котрий вже встиг побачити Чаяну… А от його Охоронець Клейнодів був чимось затривожений…
– Повелителю, – сказав він стиха, – завтра, опісля змагань, ви маєте вийти до люду. Щоб сповістити про результати ворожіння… Тобто поєдинку воїнів дня та воїнів ночі… Я радив би вам послати замісника…
– Через отих мейдистів? – спитав Вогнедан порозуміло.
– В таких ватагах, – мовив Вартислав, – можуть бути особи, яким захочеться пожертвувати життям задля знищення демона, абощо… Сьогоднішні крикуни під наглядом, але це може бути спроба відволікти увагу…
– А що зробив би Повелитель Святослав? – спитав Вогнедан.
– Вийшов би особисто, – сказав Дракон опісля хвилинного мовчання, – Святослав не знав страху, втім це й не дивно для особи, котра… загинула у вісімнадцять літ. А вам на світанку цієї ночі виповниться двадцять, Повелителю.
– О, число судьби, – всміхнувся Вогнедан, – але ж наше з вами число, здається, двадцять один… Число Дракона… Тричі по сім. Отже – мені нічого не загрожує… Принаймні – цього року.
– Не вірю я в прикмети, – буркнув Вартислав, – зате довіряю своїм вивідачам та й то не усім. Вам не треба виходити завтра з храмового двору.
– Мій добрий наставнику, – лагідно мовив Вогнедан, – мій батько завжди робив те, що належить. Ельберійці настільки звикли до звичаєвості, що якась несподіванка буде здаватися їм ознакою біди. Якщо я маю вийти – я вийду. А ви забезпечте охорону в межах можливого. Якщо серед послідовників Святого Старця є особа несповна розуму, то вона виявить себе і у храмовому дворі і на Відрадненському полі.
Вартислав схилив голову, погоджуючись з неминучим.
І нині, в тісній кімнатці Відрадненського храму, Вогнедан ще раз продивився хід своїх думок і вирішив, що зробив все вірно.
Не можна показувати страху… Наставник Бранибор якось говорив, що собача зграя кидається на людину лише тоді, коли чує запах страху. До речі, собаки ніколи не нападали на дивних. Через відсутність запаху? Хтозна. А люди, котрі звільнили себе від волі Богів, часто поводили себе неначе зграя.
Якщо він не вийде до народу на Відрадненське поле, частина люду зрозуміє це так, що він злякався… Сьогодні він зумів змусити відступити зграю, виділивши з неї людину. І заговоривши з тою людиною, як з розумною істотою. Часом це допомагає… Але бувають і інші випадки, коли поміж песиголовців вже не видно облич, і єдиний вихід – говорити як той, що має владу.
Влада… Маєстат… Це може стримати навіть шаленця. Але боягузтво несумісне з маєстатом. І наступного свята ставити свої умови прийде ще одна зграя. Яка вже не відступить… Доведеться затулитися воїнами, які когось вдарять, когось покалічать… І тоді кінець силі Повелителів, котра завжди опиралася на міць власного духу, і ніколи – на мечі варти.
Кровопролиття освячує навіть неправе діло… Тим більше, коли зграя прагне пролити власну кров, щоб мати право проливати кров інших.
А небезпека… Що ж… Хоча воїном бути легше, аніж стояти беззбройним перед натовпом, в якому може заховатися вбивця…
– Скоро я згадуватиму свою службу в Родогорі як найкращі дні життя, – всміхнувся Повелитель сумно, – треба передати з паном Барткевичем якийсь дарунок на згадку пану Богудану. Нагадай мені, Світляне…
Паж визирнув з-за ширмочки і кивнув головою, хоча вважав, що злющий пан Змій зовсім негідний подарунка.
Зараз у храмовій залі іде бій… Б’ються п’ять пар – панна Яблуновська, виявляється, теж володіє мечем… При чому володіє пречудово – панна є ученицею наставника Бранибора, який давав їй приватні уроки. Оце тобі й сльозинка на рукаві, в якій відбивається місяць… Повелителю не личить вболівати, але… Хай славиться Данаділ, і наша давня столиця…
Замріявшись, Вогнедан навіть не одразу розчув голос жерця, котрий сповістив про те, що світає… П’ятеро переможців очікують на вельмож, з якими вони мають віршувати.
Тяжкий білий плащ ховає постать Повелителя, а сіточка – обличчя. Він згадує, як два роки тому боявся потрапити в пару до батька. І як зрозумів з полегшенням, що це не Святослав, побачивши вузьку, гарної форми руку гравця зі шрамом на зап’ястку… Як же потрібно було рватися з пут, щоб слід зостався навічно… І яку потрібно було мати силу духу, щоб провадити звичаєве життя Стража Прикордоння, складати на святах вірші, кохати жон, зачати ще двох синів замість дитини, загиблої разом з Богуславою, і нічого не забути.
Жрець проводить Вогнедана через галерею у двір. Там уже наготовані шатра… П’ять білих шатер… Кріселка, столик…На столику приладдя для писання… Все, як два роки тому. Тільки він, Вогнедан, сидить по інший бік… І замість духмяної ночі Сіллону – прозора осіння данадільська ніч.
До намету заходить чоловік в такому ж як він сам вбранні. Обережно присаджується на краєчок кріселка.
Передати настрій… настрій цієї хвилини…
Вогнеданів пензлик ковзає по паперу… Німий співбесідник бере свого пензлика ледь тремтячими пальцями… Наче на ланцюжок нанизується час, і місце, і прохолодний подих осені…
Повелитель гадає, хто перед ним… Один з восьми дивних, це видно з рухів і форми руки… Не дівчина – на третьому пальці перстеник-печатка. Віршує чудово, але занадто правильно… Класично віршує… Може це Ольг Лларан?
Зрештою, Вогнедан робить порух рукою – досить. Учасник змагань білою тінню щезає з шатра. Повелитель зводиться зі свого місця, бере листок з «ланцюжком» і виходить через задню запону намету.
За наметами стіл і п’ять крісел… Там вже очікують вельможі… Не всі – немає Буревія… а, ось і він… Підходить з усміхом.
– Захопився, – говорить, – мені трапився діамант… Людина, що володіє еллонською…
– О, зле оголошувати, – з докором говорить Вартислав, – я уже здогадався…
Обговорення затягнулося. Зрештою, переможця обрано, розподілено місця у п’ятірці. Вогнедан передає листки жерцям і першим підіймається з кріселка.
Світанок його народження вже розпростер крила над Данаділом. Повелитель за звичаєм виходить останнім… Вельможі вже сидять у кріслах з гербами, але при його наближенні підіймаються і роблять уклін… І з тихим шурхотом схиляються глядачі на галереях.
Онде уквітчані гірляндами переможені в двобої. Дівчина… Панна Яблуновська. Вогнедан з нею знайомий, як з усіма боговладськими шляхтичами і шляхтянками, але не дуже близько. Ледве стримує сльози… Однак володіє собою… Розумниця…
Незнайомий юнак, чимось схожий на поручника ведангських гриднів пана Іровита… Напевне це і є Іскра Іровит… Молодший брат, а чи родич… Поруч – Боги мої – Брячислав Ставський. Кому ж це він програв – чи не панні Владимирі?
Пан Барткевич… О, треба буде його потішити опісля… Ростислав – непоганий боєць, принаймні так про нього завжди відгукувався Воїслав. Отже – наскочив на кращого.
Княжич Ольг… Ну, не пощастило… Стривайте, так серед другої п’ятірки… Такого не було давно… Ні, про ці змагання довго пліткуватиме столиця…
Жрець тим часом оголошує імена переможених в двобої, і названі особи з гідністю вклоняються вельможам. П’ятеро інших в плащах і з закритими обличчями стоять непорушно. Очікують…
– Пан Ярослав Трембич, означений як «Самотній верховинець».. Грав з князем Зелеміню Володарем Лларан – Драганом… Його чудові відповіді ельберійською мовою, що є дозволеним, однак є занадто сумними, і тому…
Один з замаскованих поволі підіймає сіточку. Говорить стиха хрипкуватим баритоном:
– Я присвятив свої відповіді певній особі, яка ніколи… Нехай не бере цього суму за зле – я радий її щастю…
Нещасливий закоханець є красенем – чорногорцем… Вусики підківкою, шляхетне лице повила зажура. Трембич… Та де ж він, Вогнедан, чув це прізвище? В «Гербовнику» є лише Дрембичі – певне родичі-дивні цього молодика, як ото Дубові – Дубовицьким. Що ж, п’яте місце… Та хлопця носитиме на руках вся залога його фортеці…
– Пан Вітер Ллєг, означений як «Морський Вітерець». Грав він з князем Чорногорським, Владом Ллєгом – Пардом. Його прекрасні відповіді однак все намагаються перенести нас на морське побережжя…
Онук князя Буревія підіймає сіточку з легеньким зітханням.
– Душа моя у морі, – говорить, – вибачте, дідусю… Захопився…
Вітру мабуть тільки-но виповнилося сімнадцять… По галереях проходить легкий шерех – панни ладні пробачити юному срібному його помилки і завелику любов до моря. Панна Яблуновська посувається, даючи юнаку місце поруч з собою.
– Пан Лют Дубовий, означений як «Закоханець з Дубна»… грав з князем Квітану Буревієм Ллєгом…Його кохана має радіти – цей гідний воїн не тільки чудово віршує, але й робить це мовою Еллону.
Ох і розумник дубненський суддя… Пані Квітослава буде щасливою… Опісля Роси Летич в першу трійку ельберійці з людей не потрапляли вже років з десять, як не більше. Пан Дубовий відкриває лице і з гідністю проходить до крісел, де мають сидіти переможці.
– Пан Родомир Лемпарт-Драган Болотяна Рись, означений як Болотяник…
На галереях шелест схожий на смішки… Що ж, смійтесь, панове… Але цей провінціял…
-… грав з Його Ясновельможністю Повелителем… Його суворий класицизм…
Вогнеданів напарник по «ланцюжкам» підіймає з лиця сіточку. Він ще не вірить… Ніжне лице, облямоване русявим волоссям палає від щастя і хвилювання… Вогнедан уявляє, скільки буде розмов на хуторі Болотяні Рисі, скільки разів буде показано сусідам листок, де написане рукою Повелителя продовжено рукою гідного представника роду Лемпартів – Як – Там – Далі…
Ні, негоже сміятися… Дана зберігає свого листочка у рамочці за склом… Того самого, де рядки, написані її рукою, продовжують написане Повелителем Святославом.
Тим часом оголошено переможця… Панну Владимиру Пард, означену як «Квітка шипшини». Грала войовниця з князем Ведангу Вартиславом Сіллуром – Драконом… Панна Владимира займає місце поміж зелемінцем та дубненським суддею під захопленим поглядом Брячислава Ставського.
Першим призом цього року є іменний меч. Такого роду приз буває нечасто. Меч має назву «Промінь Сіллону». Варто лише глянути на лице панни Владимири, щоб зрозуміти – їй-то не потрібні дорогоцінності. Тільки це…
Пан Родомир Болотяна Рись отримує дозвіл на офіцерський чин. Приймаючи папери з Вогнеданових рук, зелемінець побожно торкається вустами персня з гербом, який Повелитель вдягнув на церемонію винагородження… Хороший, відданий юнак… Нехай тобі щастить, хлопче…
– Пребувай достойним, – стиха говорить Вогнедан, і очі Родомира спалахують щастям. Повелитель знає його герб і гасло… І тільки від нього, Родомира, залежить їх прославити…
Пан Лют Дубовий матиме власну збірку віршів і на додачу – повагу своєї Квітослави. Даючи йому дозвіл на друкування, Вогнедан усміхається судді, і той теж всміхається під вусом.
Ніхто з трьох не висловив прохання особисто до Повелителя. І Вогнедан з чистою совістю оголосив про святковий обід у ратуші та вечірнє гуляння. А тоді підвівся з крісла і рушив до брами.
Від жерців він уже довідався, що воїни дня перемогли воїнів ночі. Три до двох… На межі… З недавнього часу молодий Повелитель почав вірити у прикмети.
Натовп біля храму терпляче очікував, доки відчиниться брама… Відрада – невеличке містечко, але на свято та пов’язане з ним гуляння зібралися всі довколишні хуторяни, а також міщани з Боговлади та дрібна шляхта. Це – окрім приїжджих з провінцій. Вогнедан ніколи не думав про те, що в юрмі ельберійців може виявитись особа з лихими намірами. Чомусь згадалося, як принца Літона дивувало, що він їздить без охорони.
Повелитель змусив себе перестати думати про неприємне. Боги мої, рознервуватися від вигляду жменьки мейдистів, котрі тільки і здатні кричати про те, що лише їм відома істина. Вартислав попереджає, так на те він і Охоронець Клейнодів… А попереду – Відрадненське поле, місце Зшестя дивних у цей світ. Поле, всіяне людом… Гарні, милі обличчя… святкова одежина… І потрібно сказати їм щось таке, щоб веселощів вистачило на цілий день.
– Добрі люди і дивні, – мовив Вогнедан неголосно, але над полем залягла раптова тиша, – Велика Ніч проминула… Маємо очікувати до Сонцестояння на перемогу світла, але і предки і духи вже оголосили, що воно переможе. Десятеро воїнів Ельберу вшановували пращурів своїм мистецтвом… Мистецтвом миру, і мистецтвом війни. Цього року найкращого митця і воїна дала нам Чорногора…
Земляків князівни Пард у натовпі було багацько – зазвичай на такі змагання приїздили з усіх кутків Ельберу, і ті, хто не потрапив до числа глядачів, все одно пишалися, що побували на святі, бачили Повелителя і брали участь в гулянні. Тому «Слава Чорногорі!» пролунало доволі голосно.
– Князівна Владимира Пард, – продовжував Вогнедан, – є найкращим воїном і найпрекраснішим поетом цього року…
Чорногорська варта князя Влада при цих словах виструнчилася і звела догори правиці, вшановуючи князівну, котра з’явилася у брамі.
– Другим є воїн з Зелеміню, а отже можна не боятися ні за південні, ні за північні кордони… Пан Родомир Лемпарт-Драган Болотяна Рись!
«Хай славиться!» було цього разу ще гучнішим. Дрібна шляхта вітала свого представника.
– За спокій в Ельбері теж можна не вболівати. Третім є пан Лют Дубовий, суддя Дубненського округу, що у Веданзі…
Цього разу натовп ревнув так, що у Вогнедана трохи не заклало вуха, а князівна Владимира аж труснула головою… Пан Дубовий аж трохи розгубився – ведангців у юрмі було не так уже й багато, а тим більше тих, хто міг знати урядовця. Повелитель ледь усміхнувся – перемога пожиттєвого шляхтича над рештою учасників, серед яких було четверо вельмож, піднесла кругловухих у власних очах.
– Сьогодні у місті Відрадному, – продовжив Повелитель, втишивши гамір порухом руки, – в усіх трьох заїздах годують добрих людей і дивних безкоштовно. Для тих, кому не вистачить місця, столи будуть накриті у шатрах на майдані перед ратушею. Ввечері для вас гратимуть актори з Боговлади. Веселого свята.
Під час своєї промови Вогнедан видивився у натовпі невеличку громадку осіб у лахмітті. Серед них виріжнялася здоровезна постать пана Явора Тутовика. Однак мейдисти зберігали тишу і спокій, певне не наважуючись образити ні словом ні дією вірних Богам ельберійців, котрі не терпіли, коли їм заважали хоч працювати, хоч святкувати – однаково.
Повернувшись до своєї кімнатки у храмовому подвір’ї, Вогнедан прийняв там Вартислава. Чорний Дракон усміхнувся з явним полегшенням, і це знову стривожило Повелителя. Охоронець Клейнодів ніколи не хвилювався марно.
– Мої люди взяли їх в кільце, – сказав Веданг – старший, – але я все боявся, що це – відволікаючий маневр, і що інший гурт, не такий прикметний, як ця зграя обірванців, може сотворити якесь лихо.
– Пане Вартиславе, – стиха озвався Вогнедан, – чи раніше бували випадки, коли вірні Святого Старця намагалися завадити святу? Цьому, чи якомусь іншому? І чому про це невідомо мені – до вчорашнього дня я думав, що мейдисти в Ельбері не порушують громадський спокій.
– Власне так воно і було, – мовив Вартислав, – однак, чотири роки тому подібний гурт вдерся на подвір’я Храму Землі-Матері, що у Зелеміню. Якраз на Велику Ніч… Повелитель Святослав милувався Місяцем на галереї, і, почувши галас, мовив: «Добродії, вийдіть геть, ви є занадто галасливими…»
Вогнедан уявив собі таткове лице, крижаний тон його голосу і зітхнув… Йому ще довго вчитися мистецтву виставити порушників спокою геть однією фразою…
– Тоді, – сказав Вартислав, – це був перший такий випадок… Але згодом… Ці особи поводяться по – ріжному – або намагаються завадити галасом святу, а чи обряду, або й роблять якусь шкоду… Вам про це невідомо, бо ви замало…
– О, так…, – сказав Вогнедан, – дійсно, бувши принцом я зовсім не цікавився цими особами. Навіть опісля того, як двоє мейдистів трохи не прошили мене стрілами наскрізь…
– Мої люди відстежили слід цих двох осіб, – мовив Вартислав, – в вас та мого сина стріляли зелемінський торговець Алевт Леськів та його слуга-моозець. Знайшли зброяра, боговладця, котрий робив їм срібні гостряки для стріл. Йому вони оповіли історію про полювання на перевертня. І послалися на приятеля з Зелібору, який, мовляв, добре знає цього майстра. Імені його вони не назвали, а знайомих зелемінців у майстра було безліч, починаючи від князівського дому Лларанів…
– Зрозуміло, – сказав Вогнедан, – отже глухий кут…
– Не далі, як у цьому році, – продовжив Вартислав, – ватага волоцюг, в якій, до речі, був отой Явір Тутовик, намагалася завадити прославляти Бога Грому на одному з квітанських селянських капищ. Квітанські хуторяни упевнені, що Громовиця не тільки допомагає у битвах, але і опікується врожаєм. А літо було досить посушливе, і тому поштиві селяни запросили на славлення від цілого округу жерця-воїна аж з острова Сіллон. І от під час спільної медитації гурт обідранців вдерся на святилище і почав бешкетувати… Без жертв обійшлося лише завдяки сіллонцю – він зумів спинити самосуд… Суддя Дару наклав на хуторян невеличку віру, а доволі потовчених прихильників Святого Старця вигнав з округу геть…
– Це не поодинокий випадок, – мовив Вогнедан ствердно.
– Не поодинокий, – погодився князь Ведангу.
– У цих осіб є керманичі?
– Нема, – сказав Вартислав, – ці ватаги найчастіше сповідують ріжні види мейдизму. Оця, яка дошкуляла вчора вам, складається з кіленарів. В Зелеміню бешкетували їхні брати-вороги, сповідники «чистого мейдизму». Те саме – в інших випадках. Я намагався знайти зв’язок, але… Вивідачі серед таких громад трапляються, однак найчастіше вони використовують личину волоцюги та жебрака для більшої волі пересування, і не є старшими в гурті.
– Але, якщо у них немає керівника, – мовив Вогнедан, подумавши, – чим пояснити оцей спалах… е… озлоблення?
Князь Ведангу прикрив очі віями. Довгими і пухнастими, як і у його сина.
– Я вважаю, – сказав нарешті, – що ці особи, живучи в постійній напрузі духу, відчули, що надходить їхня година…
Вогнедан ледь здригнувся. Але не став вимагати пояснень.
– Чотири роки тому, – озвався Вартислав опісля довгої мовчанки, – Імперія Півночі заатакувала Мооз… І одразу почалися заворушення. Як поміж чистих мейдистів, так і між кіленарами. Я не з тих, хто недооцінює ворога, але не думаю, щоб саме моанці розбурхували нетерпимість наших мейдистів. Ми знешкодили кількох вивідачів – як моанських, так і ішторнійських, і ці особи були якраз зацікавлені в тому, щоб їхні громади поводилися тихо і не заважали, а то й допомагали збирати відомості. Вони зовсім не хотіли привертати до себе увагу. Але, в глибинах духу… Ви читали історію Гаррасу?
– О, так, – стиха сказав Вогнедан, – спершу вони зруйнували власні храми. Ішторнійці прийшли потім. Однак, у завойовників був привід…
– Атож, – мовив Дракон, – вони прийшли захищати мейдистів Гаррасу… Від вірних Богам гарраських же поган, котрі занадто палко обороняли свої гаї і капища. Те саме нині роблять моанці в Астеоні. Керманича нема, але щось цим усім керує. Я назвав би це ходом історії…
– Пролити свою кров, щоб з чистою совістю проливати чужу, – підсумував Вогнедан, – принаймні це нам зрозуміло, тому не будемо виправдовувати їхні надії. Але й залишати без покарання випадки блюзнірства ми не можемо. Я обговорю це з правниками, і…
– Моанський воєвода Рімін, – мовив Вартислав протягло, – вважає, що найкраще нерозумних осіб навчають різками…
– О, не так суворо, – всміхнувся Повелитель, – однак робота на розробках зелемінського торфу, або гідна хвали праця на водогоні Ігворри… До речі, скільки у Данаділі та Квітані шляхів, що потребують лагодження?
– Я подам вам звіт, – сказав Веданг, – але підневільна праця…
– Нічого не виправить, звісно, – мовив Вогнедан, – окрім дороги від Крепимирова до Дару…
– Іноді мені хочеться, звертаючись до вас назвати інше ім’я, – сказав Охоронець Клейнодів, зграбно підводячись з кріселка і належним чином вклоняючись, – ви навіть говорите його словами… Адже ми обговорювали справи мейдистських громад незадовго до… Дозвольте йти, Повелителю?
– О, так, – мовив правитель, – зустрінемося в ратуші, пане Вартиславе.

***

В ратуші Вогнедан нарешті побачив двох своїх дружин, які спостерігали за змаганнями цілу ніч. Дана вже дізналася про те, хто з ким бився в поєдинку – відомості приніс всюдисущий Воїславів паж Тополина – і захоплено оповідала Вогнедану:
– Уявіть собі, мій володарю, жеребок волів, щоб проти князівни Владимири бився пан Брячислав… Пан Ставський присягає, що навіть не уявляв… Панні Яблуновській випало битися з суддею Дубовим, вона і досі пробачити собі не може, що кругловухий виявився спритнішим… Пан Ольг Лларан програв Вітру Ллєгу, хоча я б поставила на зелемінця… Ще один зелемінець, ваш напарник по ланцюжкам, мій пане, з таким до-овгим ім’ям…, я не смію сміятися… Він бився з нашим спільним приятелем, паном Барткевичем… О, не пощастило Чорногорі… Зате мій давній приятель і друг дитинства пан Трембич переміг пана Іровита з Ведангу… Деякі говорять, що лише завдяки вишколу прикордонника, але я з дитинства була напарником пана Ярика в учбових поєдинках, і можу запевнити, що…
– О, так ось звідки…, – сказав Вогнедан, – а я все думав, де я міг чути це прізвище… Самотній верховинець, нещасливо закоханий…
– Я недостойна, – мовила Дана серйозно, – такої любові… Він же зовсім не вмів віршувати, пан Ярик… Він освічений, як кожен воїн, але наважитись… Його поручителем став мій батько, який, до речі, передав мені з ним листа і вітання… І скорботу за духом Ельберу, що відлетів… І свою відданість Повелителю Вогнедану…
– Я відповім пану Лелегу листовно, – мовив Вогнедан розчулено, – і натякну, що пану Трембичу потрібна дружина-дивна… Шляхтянка, схожа на його перше кохання… Таку гідну особу не можна зоставити без нащадків. Хоча, я сумніваюся, щоб у всій Чорногорі…
– Не треба поруч з сестрою, – прошепотіла Дана, – мій володарю…
Оскільки постать Дани вже округлилася так, що це було доволі помітно, Повелитель, опісля бенкету, розпочав святкові веселощі танцем з Чаяною… Потім підвів свою другу жону до князя Володаря та княжича Ольга і завів з ними довгу бесіду про свято, про змагання, про жарти долі під час жеребкування…
Біля Дани тим часом метушився Світлян, котрий виконував кожне її бажання зі швидкістю стріли у польоті. Він всадовив її на балконі бальної зали, збігав за напоями і нині поглядав донизу досить несхвально. Перша Пані лише усміхалася. Дана почувала себе пречудово – вона була вбрана в еллонський одяг, котрий сама ж і зробила модним, зодягнувши в нього Вишеньку вікопомної Княжої Ночі, коли трохи не загинув Воїслав, їй нічого не муляло, дитина, яка нещодавно почала штовхатись, час від часу нагадувала про своє існування, і тоді по всьому тілу жінки прокочувалася тепла хвиля захвату і любові.
Ця юна майбутня мати і сама викликала захват у приятелів та близьких друзів. Найближчі були вдостоєні чести поговорити з дружиною Повелителя, і серед цих вибраних осіб був пан Трембич, котрому Дана наговорила втішних слів, згадала дитинство і трохи не розчулила до сліз. Коли Вогнедан повернувся на балкон, полишивши Чаяну біля родичів, поруч з Даною вже сиділа трійця Ведангів – Воїслав та Вишенька з Горданою. Коли почалася мелодія нового танку, вони ввічливо залишили подружжя на самоті.
Вогнедан посунув завісу так, щоб їх не було видно знизу, і присів на стільчика біля Даниних ніг…
– Непризвоїто…, – мовив, сміючись лише очима, – але що поробиш… Повелитель бажає поговорити зі спадкоємцем…
Він притулився щокою до обтягненого шовком животика дружини і почав уважно слухати.
– О, він відповідає.., – ніжно сказала Дана, – він ворухнувся, мій володарю…
Внизу, у бальній залі грала музика…
– Ах, крила…, – прошепотів Вогнедан, – танок нашої любові…
– Я нині вся там…, – засміялася жінка, – моя душа танцює, і наше дитя танцює теж…
В мелодію чорногорського танку раптом увірвався гамір… Хрипкий чоловічий голос кричав щось про попередження…
– Що…, – почала Дана, – що сталося?
Просто над ними розверзлася стеля, і на балкон зіскочив озброєний чоловік…
Лише вояцький Вогнеданів вишкіл врятував молодого правителя від неминучої загибелі. Та ще швидкість дивного, з якою він зірвався з підлоги. Лезо меча свиснуло у нього над самим вухом.
– Дано, назад! – крикнув він, – гей, варто!
Ззаду з такого ж люка вивалився ще один чолов’яга. Дана ухопила стільчика, і затулилася ним, наче щитом.
– Моя пані!
Світлян, котрий ніс володарю морозиво, впустив вазочки і стрибнув другому напаснику на плечі з чіпкістю кота. Вогнедан спритно ухилявся від першого убивці, але встиг обернутися і крикнув:
– Тримайся, Світляне!
Здоровань, на якому повис підліток-дивний, ніяк не міг позбутися хлопця. Він нагадував здоровенного собаку, в якого вчепилося щеня. Дана вперіщила нападника стільчиком поперек живота, одночасно чуючи голоси вартових вже на галереї, що прилягала до їхнього балкончика. Її ворог ніяк не міг розмахнутись – Світлян наче приріс до нього. І тоді убивця схопив жінку за руку і перевалився через перила балкончика…
Вогнеданові пощастило – він уже здолав свого супротивника. Зі зброї у Повелителя був лише ніж в розшитих піхвах, котрий висів на поясі. Швидше данина ритуалові Великої Ночі, аніж зброя для бою. Але юнак добре метав ножі…
Якби Вогнедан вихопив свою зброю трохи пізніше, або промахнувся – йому прийшов би кінець. Обернувшись, і побачивши порожній балкончик, він застиг, неначе вритий… Якщо б зараз убивця воскрес, йому не прийшлося б довго морочитись.
Та замість ворога юнак побачив своїх воїнів у ріжнобарвних кунтушах. І Воїслава, блідого, наче смерть… Заціпеніння пройшло – Вогнедан кинувся до перилець.
Дана, войовниця Дана, мертвою хваткою вчепилася в шнури напіввідірваної балконної завіси і поволі сповзала по ним вниз, контролюючи кожен рух. Внизу вже стояло кілька чоловіків, ладних підхопити, не дати упасти… Другий убивця лежав на підлозі, придавивши собою Світляна.
– Донизу! – кинув Вогнедан і кинувся до сходів. Підбіг він якраз вчасно – Дану прийняли на руки і обережно поставили на підлогу.
– Дано…, – вимовив Повелитель, – Дано…
– З нами, – сказала Дана, важко дихаючи, – з нами все гаразд…
Чоловік на підлозі ще дихав. Вогнедан наказав різко:
– Приберіть це… Світлян…
Вояки стягли зі Світляна тіло убивці. Повелитель схилився над своїм пажем і зрозумів з жахом, що вже нічим не допоможе… І не тому, що він не має досить сили – Світлян був уже мертвий… Маленький хоробрий воїн з Квітану… Гроно калини в гербі… Гарний квіт дає добрий плід…
Над ще живим убивцею схилився Вартислав, щось питаючи, неголосно, але твердо. Очі старшого Веданга світилися рубіновим вогнем.
– Дано, – сказав Вогнедан, – не дивись…
– Я – воїн, – вимовила жінка, – я бачила мертвих… Він життя нам врятував, Світлян… Аби він не вчепився в цю погань…
Вогнедан і сам це розумів… Аби Світлян не пожертвував життям, паскудник схопив би Дану, і тоді Вогнедан був би повністю у владі двох мерзотників. Або убив би його кохану… Убив би двох…
– Світляне, – мовив Повелитель, – мій маленький друже…
Світлян лежав немов живий… Трошки крові спливло з рота на підборіддя. Зовсім трошки…
– Наказую, – вимовив Вогнедан, – не припиняти народне гуляння. Смерть на святі – лиха прикмета, але тим людям і дивним, котрі нині розважаються на вулицях, про це знати не обов’язково. Все почули, шановна шляхто?
Легкий шурхіт був йому відповіддю… Шурхіт шовкового одягу знаті, котра схилилася перед Повелителем.
– Покидайте ратушу не всі одразу, – додав Вогнедан, – залишитися прошу Охоронця Клейнодів і трьох князів провінцій…
Повелитель підняв на руки Світляна. Озирнувся… Хтось із воїнів вже звільнив довгий столик для напоїв і застелив його вояцьким плащем.
– Корогву Квітану, – тихо мовив Вогнедан, а князь Буревій Ллєг вже тримав у руках прапор свого князівства з тих, що прикрашали стіни зали.
Вогнедан поклав легеньке тільце малого квітанця на столика, і Буревій накрив загиблого корогвою. Повелитель присунув до столика крісло. Сів… Звів очі на Дану.
– Я залишусь, – сказала жінка, – я маю право…
– Крісло для Першої Пані, – мовив Вогнедан, – оркестр нехай грає «Той річки тихий плин…»… Прошу покинути залу, панове…
Полинула музика, чиста і ніжна… Вона говорила про життя, безкінечне, як річкова течія… Про те, що все вертається до витоків… Про те, що сумувати не треба… І приглушеним риданням озвався голос флейти, усе ж таки сумуючи за тим, з ким довелося розлучитися так раптово. Повелитель прощався з Світляном…
Зала спустіла за годину. Останніми вийшли боговладські музики-дивні… Багато хто потиху плакав. Вогнедан поклав флейту поруч з Світляном і мовчки спостерігав за залою. Час від часу поглядав на Дану. З нею нібито було все гаразд…
– В залі лише ті, кого ви залишили, Повелителю, – мовив Вартислав врешті, – і охорона… А також деякі особи, котрі…
– Гаразд, – мовив Вогнедан холодним голосом, від якого мимоволі здригнувся князь Чорногорський, згадавши минуле, – я готовий вислухати…
– Пан Ладислав Водограй, – вказав Веданг-старший на зажуреного дивного, вбраного у святковий кунтуш, – перший ратман Відради. Він говорить, що ратуша приводилася до ладу боговладськими майстрами теслярської гільдії. Списки у нього є, але я не думаю, що оті люки над балконом зроблені боговладськими теслярами…
– Ніяк не може бути, ваша ясновельможносте, – мовив Ладислав понуро, – але ми поспішали, і кілька разів ремісники працювали вночі…
– Тобто, – мовив Повелитель, – ви хочете сказати, що нічні роботи у ратуші останнім часом не були чимось винятковим…
– Саме так, – зітхнув ратман, – цілком можливо, що певні особи проникли на горище вже після закінчення основної роботи…
– Що сказала та особа, яка стала причиною смерти Світляна? – спитав Вогнедан.
– Я не домігся майже нічого, окрім лайки, – мовив Дракон, – він уже помирав, і тому… Однак наприкінці мовив цікаву річ: «Шукайте щура у мишоловці…»
Повелитель глянув на тіла убивць, які поклали під балкончиком, накривши обірваною завісою. Там же, біля стіни сидів, скулившись, здоровань у лахмітті.
– Про що ви мене хотіли попередити, добродію Тутовик? – спитав Вогнедан все тим же голосом, схожим на крижаний дзвін.
– Ваша Ясновельможносте, – сказав ремісник, – мій Повелителю… Перед вами дурень, покинутий Богами і вбитий судьбою… Якби я міг знати, що потоваришую з людьми, здатними звести руку на вагітну…
– Ці двоє, – озвався Вогнедан, – з вашого … е… гурту?
– Ні, ваша вельможносте, – мовив Тутовик переконливо, – мені показали обличчя мертвих, і я можу присягнути, що ці особи не з нашої громади. Але я бачив одного з них разом з нашим вірним на прізвисько Щур…
– «Шукайте щура у мишоловці», – промовив правитель стиха, – пане Вартиславе, розпорядіться…
– Я вже послав певних осіб, – мовив Веданг, – вони обшукують містечко… І наказав поставити застави на шляхах…
– Я підслухав їхню розмову, – продовжував ремісник, – випадково… Якби вони дізналися, що у тому складі є ще хтось, то прирізали б мене, не роздумуючи. Я завжди говорив, що приятель Щура не є справжнім вірним. Справжній вірний не має навіть думати про вбивство. А вони хотіли вбити майбутню матір…
– Стривай, – сказав Вогнедан, – то ці двоє, яких ти бачив мертвими в оцій залі, змовлялися вбити саме Першу Пані?
– Я чув це на власні вуха, – добродій Тутовик зробив розмашистий жест, ніби накреслив у себе на грудях трикутник, – вони збиралися це зробити… Я ледве пройшов до ратуші – мене не пускали, бо я вбраний не по святковому. Тоді я став кричати про те, що має статися, і мене почув воїн з роду Драконів. Молодий воїн…
– Атож, – сказав Воїслав, котрий стояв біля своїх воїнів, – добродій Явір на наше щастя кричав дуже голосно.
– Щур поплатився за свою дружбу з тими двома, – зітхнув ремісник, – але я радий, що допоміг… Таке злодіяння… І так шкода цього хлопчика…
У відповідь на подальші розпитування, Тутовик доволі точно описав Щура і сказав, що означена особа з’явилася у їхньому гурті з півроку тому і одразу почала «мутити воду».
– Ми, вірні Святого Старця, – оповідав Тутовик, – тим і славимося, що є рівними перед Богом і людьми та іншими… кгм… Словом – рівні, і поціновано нас буде однаковісінько, бо, як сказано, « і солома, і палісандрове дерево – все йде до печі Божого Гніву». Святому Старцю байдуже, чи є в тебе майстерня шовкових тканин, чи ти починав з наймита, котрий збирає кокони в тутовім гаї, а чи вона, та майстерня, дісталася тобі від батька… Або є грішники, як от суддя з Ведангу, котрі все життя пнуться, аби дорівнятися… ну… словом істотам, у котрих, може, і душі нема…
– Святі отці з Ішторну, – мовив Вогнедан, – вважають, що у ельфів є душа… Більшістю… в скільки там, Воїславе?
– В один голос, – сказав Веданг – молодший, – хоча я і досі вважаю, що ішторнійці самі втратили за останні століття і душі, і совість…
– Якщо ви думаєте, що Щур є вивідачем…, – заспішив Тутовик, – ні… Звісно ні… Він просто був злобним, неначе й насправді в минулому житті… Ох, так говорити гріх… Ми були мирною громадою… Ні про що не дбали – тільки про чистоту душі… Щур… Він дуже красно говорить… Його слухаєш, і розумієш, що ти є ще більшим грішником, ніж думаєш. Він умовив мене судитися з родиною, хоча я все зоставив доньці, коли прийняв закон. Але Щур сказав, що це є себелюбством, що мій зять, Громослав, і взагалі гостровухий, а тому майно моє потрібно продати, а гроші роздати вбогим… Ну, там, злидарям, біженцям з Моозу… Чужим, одним словом. Тоді це буде справжня пожертва… Потім він оповів нам, що у Квітані жертвують Богам людей… Ми увірвалися на капище неподалік Дару… Були якраз Громові Дні… Я-то не дуже і вірив, однак, до навернення я більше до Храму Сонця ходив, і до Бога Вітрів, котрий і торгівлею…До храму бога Грому теж заходив, але у Боговладі. А Щур оповів, що це нам, боговладцям, панство дурить голови, а по лісах, мовляв, ельфи людей ріжуть на всі великі свята і їхньої кров’ю годують нечисть ріжну, а та допомагає гостровухим у битвах…
– Добродію, коротше! – втрутився Вартислав.
– Нехай говорить, – сказав Вогнедан, – хіба вам не цікаво, пане Ведангу, відчути хід історії?
– О, швидше запах історії, – мовив Чорний Дракон без усміху, – я уважно слухаю…
– Може, те що я говорю, є зле? – спитав Тутовик розгублено.
– Зле зробили з вами, добродію Яворе, – сказав Вогнедан заспокійливо, – оповідайте далі…
– Отже, ми до того капища, – продовжив ремісник, – а там самі кругловухі… До речі, Щур навчав, що нас зневажають, коли називають по вухам… Ну, та не це головне… Словом, на капищі тому ідолів славили самі люди, і нікого не різали, окрім жертовної паляниці. А гостровухий там був один, і Хвала Єдиному, що він там опинився вчасно, бо нас було всього зо три десятки, а на свято Бога Грому, виявляється, зібрався трохи не весь Дарійський округ. Ох і не люблять квітанці вірних… Щур говорив, що це тому, що вони погрузли у гріхах…
– Ви перервали обряд? – спитав неголосно князь Буревій Ллєг, – о, які сміливці, а чи дурні… Мої хуторяни за подібне можуть убити…
– Так нас і так трохи не прикінчили, великий князю, – мовив Тутовик потульно, – життям ми завдячуємо жерцю з вашої породи… Щур опісля того місяць не міг заспокоїтися, все казав, що краще б нас убили, тоді б ми стали мучениками, угодними Святому Старцю… А потім він почав блукати сам… Це, як ми повернулися до Данаділу… І привів до громади одного з тих двох… Швидко той чоловік зі Щуром здружився і почали вони розказувати громаді, що небіжчик-Повелитель був трохи не самим Чорнобогом, і жив роками у мертвому тілі, і сина свого, тобто Вашу Ясновельможність, – обернувся він знову до Вогнедана, – зачав, уже мертвим бувши, а отже і ви є бісом, а кожен біс, мовляв, частину своєї сили має віддати жінці до лона, і це його утримує у світі, аж доки явне тіло не помре… Я і то втямив, що вони маячню несуть, негідну справжнього мейдиста… Справжній мейдист має любити, пробачати і молитись, а не шукати бісів в тілах добрих людей і дивних… А тим більше – підбивати на вбивство вагітної пані, та ще такого дурня, як Щур…
– Він погодився, отой ваш Щур? – спитав Повелитель.
– В тому то й річ, що ні, – сказав ремісник, – тоді і з’явився отой, другий чоловік. І вони убили Щура… Убили одновірця… Зарізали, як курку… На щастя вони не знали, що я спав в тому складі… Мені і досі соромно жебракувати, і часом я наймаюся до якогось торговця. Вантажником. Хоча це гріх – працювати на поганина… А цей торговець з Відради дозволяв мені подрімати в його складі, бо з вулиць нас ганяла варта – свято, а ми у лахах… Прокинувся я від розмови Щура з отим першим, а далі… Далі я вже сказав…
– Для чого їм був потрібен Щур? – озвався князь Вартислав трохи лагіднішим голосом, – адже, наскільки я зрозумів, в вашій громаді немає воїнів, а цей Щур…?
– Був майстром з плетіння канатів, – зітхнув Тутовик, – працював у майстерні пана Будимира Ялівця, у Боговладі… Міг би і сам домогтися… Хоча так думати гріх… Цей приятель Щура хотів, щоб на Першу Пані звів руку саме він, Щур тобто… А вони б двоє зладнали з Його Ясновельможністю… Я чув, як той чужий говорив, що біля Повелителя з жоною немає вояків, що вся охорона в залі і біля дверей, і що Щур хотів постраждати за віру – так ось і нагода…
– Як називав отой ваш Щур свого знайомця? – спитав Вартислав, намагаючись не дивитись на зціпеніле лице Повелителя.
– О, ми не питаємо ні імен, ні роду у вірних, – відповів ремісник, – Моє мейдистське ім’я Кілеар, так мене і звали в громаді. А Щура звали Аргатом, але ніхто його так не називав – присохло до нього оце прізвисько. Він і не ображався – говорив, що зайве приниження нагадує душі про її гріховність. Той чоловік, з яким водився Щур, взагалі не говорив, як його звати.
– Добре, досить, – врешті озвався Вогнедан, – добродію Тутовик, я вам вдячний… За порятунок… Адже, якби ви не здійняли крик, у вбивць було б більше часу, і можливо… Прийміть мою пораду – повертайтеся додому… Сповідуйте вчення Святого Старця, якщо воно вам до душі, але не тиняйтеся шляхами з підозрілими особами. Ви самі бачили, до чого це приводить… Подивіться на цей стіл… Цей юнак, власне – ще дитя, загинув в моїй обороні… Могла б загинути жінка і ще одне, ненароджене дитя… Їх принесли в жертву вашій вірі так само певно, наче це сталося на вівтарі вашої церкви. Подумайте… Ви вільні… Пане Вартиславе, накажіть видати добродію реміснику охоронну грамоту і трохи грошей на дорогу додому.
Вартислав кивнув головою, і щось прошепотів дивному, котрий весь час тримався біля Охоронця Клейнодів.
– Знайшли, – озвався той, – у складі торговця шовком… Тільки що прийшов Волот… Чоловіку перерізано горло… Власне, я так і думав, що шукати потрібно поблизу. Решту волоцюг взято під варту.
– Перевезете їх до Боговлади, – розпорядився Вартислав, – і нехай цим займеться пан Птаха. Мені доповідати особисто… Продовжуйте…
Дивний нечутно щез. Вогнедан ще не бачив, як працюють підлеглі Дракона. Він не звинувачував ні їх, ні Вартислава, ні своїх охоронців… Винним був хіба що звичай – Повелителі ніколи не оточували себе вартою, а палацових гриднів тримали швидше задля маєстату, аніж з потреби… Балкон, з якого Повелитель з жонами мав милуватися балом в проміжках між танцями… Та хто й коли приставляв охорону до цього затишного місця… І хто перевіряв досконально роботу майстрів, котрі ремонтували ратушу перед святом. На предмет криївок і схованок… Вогнедан почувався так, наче надкусив підгниле яблуко.
– Потрібно міняти звичаї, – мовив Чорний Дракон наче у відповідь на думки Повелителя, – а мені – вдосконалюватися… Волоте!
На поклик підійшов вродливий кругловухий юнак в одязі ремісника.
– Охоронну грамоту добродію Тутовику, і простеж, щоб він потрапив додому, а не до безіменної могили.
Волот звелів реміснику йти за ним… Вогнедан знову повернувся до столу. Тіло прикрите корогвою… Сріблясте волосся, що вже почало втрачати блиск, розметалося по підстеленому плащу.
– Краду, гідну воїна, – сказав Вогнедан, – родичів сповістити – загинув з честю…
Потім встав з кріселка і підійшов до Дани, котра за весь цей час не озвалася і словом.
– Як ти, – спитав, – ні, як ви… У тебе нічого не болить?
– Ми обоє – воїни, і з нами все гаразд, – втомлено мовила Дана, – як все це огидно, мій суджений… Повна відсутність краси і гармонії… А Світлян… мені його так не вистачатиме… Бідолашне дитя заздрило Вовчуру, котрий мав честь супроводжувати Повелителя у потойбіччя… Він вчинив краще – маленький Горич, він помер замість нас… Осипався квіт…
Наче у відповідь від дверей почулося глухе ридання. То давився слізьми Войко Тополина.

***

Вогнедан довго не міг забути, що день його двадцятиліття став днем Світлянової загибелі. Йому здавалося, що він вже ніколи не відзначатиме свій день народження без згадки про ту страшну подію. Вони мали побути опісля святкового балу в родинному колі – він та Воїслав, обидва з жонами. Та сталося інакше…
Страх, що він міг втратити Дану, і не тільки, голкою стримів у Вогнедановому серці. Повелитель сам стежив за ходом розслідування замаху на нього і Дану, та вбивства мейдиста Аргата Зеленого на прізвисько Щур. Картина вимальовувалася не дуже втішна – двоє вбивць були на платні у ішторнійського Ордену Святого Кілені…
Якраз в ці осінні дні з Ішторну доставили послання про те, що Великий Командор Іргат Гаратто виїхав з Габідени до Ельберу… Або в Ішторні права рука Ордену не знала, що робить ліва, або пан Гаратто плекав якісь свої плани, в котрі входило вбивство юного Саламандра, або, принаймні, його вагітної жони.
Вогнедан з князем Вартиславом годинами обговорювали подію у Відраді… Мейдистів, ясна річ, найманці просто використали. Так само, як хтось використав свого часу Алевта Леськіва з його срібними стрілами. При чому двоє вишколених вояків чомусь хотіли, щоб на Дану напав саме вірний-ельберієць. Відомий усім добрим людям і дивним фанатик, якого недолюблювали навіть одновірці. Чоловік, котрий підбив, зрештою, мирних волоцюг за переконаннями, напасти на капище Бога Грому під час загального славлення…
Все сходилося до того, що в ратуші, поруч з жертвами замаху мав залишитися труп добродія Зеленого, він же Щур. Найманці сподівалися втекти – принаймні, вони приготували шлях до відступу і тримали свіжих коней в одному з заїздів. А отже… Якщо удар мав впасти на Дану, улюблену жону правителя, вагітну його дитям…
Вартислав склав собі таку оповідку, що Вогнедан лише головою покрутив, її почувши. За словами князя Ведангу в хід пішла стара, випробувана ішторнійцями ще в давнину гра… Такі собі лоянські шахи… Спершу провокуються гоніння на мейдистів… Потім серед правлячої родини, або серед знаті знаходять особу, котра прихильна до нового вчення… Оскільки все заборонене приваблює, мейдизм починає потиху поширюватися як серед знаті, так і серед простолюду. Час від часу хтось з вірних від надміру любові до Святого Старця, або за ішторнійські гроші влаштовує якусь веремію, на зразок нападу на капище Бога Грому… Утиск мейдистів не припиняється, але їх стає все більше, і одного дня до влади приходить ота прихильна до мейдизму особа, котра перестає утискувати мейдистів, а починає гоніння на віру пращурів… Вірні Богам, ясна річ, починають оборонятися, спалахує громадянська війна, а за прикордонними вежами вже чатує рятівник – вороже військо, котре правитель-мейдист сам прикличе на свою землю.
– Зараз, – говорив Вартислав, – в цю гру добре навчилися грати й моанці. Згадайте Астеон та Мооз…
Вогнедан кивнув, погоджуючись. Схоже… Дуже схоже… Будь-який правитель, втративши жону і майбутнього спадкоємця від рук прихильників Святого Старця, оголосив би їх поза законом.
– В їхній шаховій партії поки що два ходи, – сказав Повелитель зрештою, – або вони обробляють правителя з найближчими, і їхніми руками приводять країну до руїни, або домагаються зміни династії, і знову ж таки…
– Можливо, ота панна з Зелеміню…, – озвався Вартислав, – це хід з цієї ж гри… Досі П’ять Родів були опорою одне одному…
– Тепер нам що – підозрювати всіх? – спитав Вогнедан різко.
– Ну, – мовив Веданг – старший, – принаймні за князів я ручаюсь… Влад занадто ненавидить мейдистів, Буревій занадто їх зневажає, Володар вважає, що вони відібрали у нього оте його юнацьке захоплення, тобто панну Логін…
– А, так, – згадав Вогнедан, – північанка була мейдисткою і покинула чоловіка, коли той одружився вдруге…
– Я не назвав лише себе, – без усміху мовив Вартислав, – але Дракони…
– Незмінні і вірні, – лагідно сказав Повелитель, – в житті і у смерті.
– Ви і Ельбер – одне, – сказав Веданг, – і тому… Та менше з тим… Єдина особа серед правлячих сімей, котра могла б прийняти мейдизм…
– О, можете не називати, – мовив Вогнедан, – але Лемпарт і Повчання Святого Старця…
– Мій Повелителю, – зітхнув Вартислав, – лише наївні ельберійці на зразок відомого вам добродія Тутовика можуть сприймати оті Повчання дослівно. Замолоду я був у Габідені з посланництвом, і бачив розкіш, якою оточує себе мейдистська знать. А за Повчаннями вона мала б розділити своє майно межи злидарями і вирушити блукати світом. Щодо ж їхнього простолюду, то щирі побожні люди там у меншості… А більшість вважає, що все можна очистити покаянням. Навіть на смертному ложі… Я бачив там страту відомого на весь Ішторн бандита, котрий на своєму віку позбавив життя близько сотні людей. Він так палко каявся, що глядачі розійшлися з площі впевненими в його небесному блаженстві.
– Можливо, варто натякнути князю Володарю, – сказав Вогнедан поміркувавши, – щоб той визначився зі спадкоємцем. Мені здається, Ольг Лларан…
– Здібний юнак, і цілком заслужено…, – погодився Вартислав, – чесно кажучи, я вірив в його перемогу… Надало ж йому потрапити в пару зі срібним Ллєгом, хоч і молодшим. Два роки тому Воїслав теж програв молодому Вигоричу… Срібні завжди добре володіли зброєю. До речі, мій володарю… Вам потрібно кимось замінити загиблого Горича, котрий був родичем вищеназваних срібних. Князь Буревій має можливість віддати до вас у науку послуху наймолодшого онука на ім’я Гострозір Ллєг. У Хмари Вигорича є молодший брат Дощик, котрий вважатиме за честь служити вам… Влад Пард також може прислати до вас молодшого сина Владана… Опісля вашої сутички з ішторнійцями біля Гарячих Джерел, юний Пард ладен стерпіти навіть науку віршування від такого воїна.
– О, не наважуюсь, – стиха мовив Вогнедан, – до речі, як там Горичі?
– Сприйняли гідно, – сказав Вартислав, – але туга їхня незмірна… На щастя, Світлян не був одинаком, і рід…
– Я поміркую над цим, – сказав Повелитель, – хоча мені тяжко буде бачити поруч з собою іншу… особу. Звісно, років через три Світлян покинув би служити пажем, але його загибель… Я подумаю…
Взимку, перед Сонцестоянням Повелителя навідав Воїслав, котрий перед цим їздив до Гнізда Драконів у коротку відпустку. Побачивши, що Вогнедан і досі не визначився з особою нового пажа, і сказав задоволено:
– Отже, недаремно… Я привіз з Ведангу чудового хлопця – мій Войко і то поступається йому… де в чому.
З-за спини Воїслава солідно виступив кругловухий хлопчина років дванадцяти. В руках він тримав вузлика з великої гаптованої хустини. З-під новенького сукмана виглядала вишиванка в червоно-чорні квадрати.
– Рекомендую, – мовив Веданг, – здібний юнак з роду ведангських Птахів, родичів по людській лінії Птахів – Орликів. Мріє стати шляхтичем і воєводою. На менше він не згоден, і тому моє покровительство…
Вогнедан на хвилю відчув гнів, тоді розгубленість… Замінити його Світляна селянським хлопчиною… Однак правитель нічим не видав своїх почуттів.
– Ти хочеш стати воїном? – спитав він у хлопця спокійно.
– Так, ваша ясновельможносте, – відповів хлопчина, – наш волхв із селища говорить, що я – природжений воїн, але мені спершу потрібно навчитись коритись.
– З якого ти села?
– З Яругів, – все тим же розважливим голосом сказав хлопець.
– А звуть тебе як?
Лице майбутнього воєводи раптово поволі залилося рум’янцем.
– Горобець, – відповів він врешті, – Горобець Птаха до послуг ясного пана.
– Не знаю, як щодо воєводи, – мовив Дракон з усміхом, – але хоробрості хлопчині не позичати. Я говорив йому дорогою, щоб він взяв собі прибране ім’я, аж поки не заслужить вояцьке.
Повелитель вже заспокоївся. Він подумав, що Веданг може і правий… Юний Птаха був повною протилежністю родичу срібних… А отже – менше болю й спогадів. Зрештою, Войко Тополина був чудовим пажем, і його земляк, принаймні, буде не гіршим
Птаха одразу ж освоївся на новому місці. Його обов’язки напевне пояснив йому Войко, бо хлопчина розташувався в колишній кімнатці Світляна наче у себе вдома і майже не робив помилок.
Вогнедан дуже зрідка говорив зі своїм пажем, хоча зі Світляном міг розмовляти годинами. Однак Горобець цим не переймався. Він дуже старанно виконував всі доручення правителя, готував йому напої з сушеного ясминового квіту, а у вільний час старанно читав якогось сувоя, роблячи на полях відмітки.
Якось Вогнедан під час відсутньости хлопчини подивився на його читанку і усміхнувся мимоволі. Твір називався велемовно: «Як дорівнятися вельможним у пам’яті та силі, а також у красних мистецтвах, ними люблених. Писано пожиттєвим шляхтичем з міста Радину, що у Веданзі, Боричем Струмочком.»
Повелитель розгорнув сувій, котрий починався з вправ для розвитку пам’яті, продовжувався описом розвитку тілесної вправності, а закінчувався – і тут Вогнедан не втримався і пирснув смішком вперше від Світлянової загибелі – оглавком «Як причарувати шляхтянку дивної крові, буде в неї закохаєшся». Окрім того в сувої були вибрані з кількох збірок вірші, список книг, які необхідно знати воїну, а також оповіді про пожиттєвих шляхтичів, котрі домоглися того, щоб їхній рід зостався у «Гербовнику».
Особливу увагу малого ведангця привернула історія воєводи Грозана, котрий теж був родом з Ведангу. Цей гідний кругловухий жив за часів прапрадіда Вогнедана, Повелителя Святозара, дослужився від пажа правителя до воєводи і лише тому не зоставив своє прізвище в «Гербовнику», що покохав дівчину зі свого селища, одружився з нею, і не взяв собі другої жони з дивних, хоча це і дозволялося законом. На родинне життя пана Грозана Птаха не звертав уваги за малолітством, а от опис його військових подвигів перечитував кілька разів, про що свідчили замітки на полях.
Потроху Повелитель звик до пажа Птахи і почав займатися його вихованням. Птаха сприйняв зміну ставлення до нього радісно, хоча і намагався тамувати свої почуття. Він був настільки вихованим і делікатним, що Вогнедан так і не повірив Воїславу, котрий сказав якось, що вибрав для нього найбільшого шибайголову з усіх Яругів.
Дана мала народити наприкінці зими. А опісля Сонцестояння щасливий Воїслав ознаймив, що Вишенька серйозно поставилася до того, що рід Драконів потрібно продовжити, і тому… Ріжниця між майбутнім князем Данадільським та «його Драконом» мала ставити кілька місяців. Вважалося, що це Богорівні колись подбали, щоб у кожного правителя був Дракон-охоронець, який міг стати його побратимом і приятелем дитячих забав.
З Чорногори примчав гонець від Влада Парда. Пан Іргат Гаратто з супроводом перетнув ельберійський кордон улоговиною Триглавої гори. Їхав ішторнійський достойник не поспішаючи, зупиняючись на кожному місці, де колись були сутички і битви, та возносячи молитви за душі загиблих. А, оскільки таких місць в Чорногорі було багацько, то Влад доповів Повелителю, що до Боговлади ішторнієць потрапить не раніше за Весняне Рівнодення. Влад ще мав приймати Командора у Високому Замку… Ні, Вогнедан знав, що Пард ні в чому не порушить пристойності, і не дасть виплеснутися назовні застарілій люті, але йому було шкода відважного князя Чорногори, котрий муситиме усміхатись ворогу і вести з ним милі розмови.
Зима промайнула непомітно… Єдиною неприємністю за весь цей час була судова справа з Квітану. Рід хуторян Гатків позивав Жердельського суддю, звинувачуючи його у неправдивому вироку, через який став убивцею один з їхніх родичів. Справа була про земельне розмежування – одна з сотень подібних справ. Один з Гатків, незадоволений вироком, винесеним на користь супротивника, шпортонув того супротивника ножем з вигуком: «Тобі теж на ній не жити!». Злочинець мав на увазі програну за позовом землю. Той же Жердельський суд так і не знайшов обставин, які б пом’якшували навмисне вбивство… Словом, Гатка-злочинця не стало теж, а його рід тепер судився з суддею Жерделю.
Тонкощі справ про розмежування Вогнедан вивчав в компанії юного Птахи. У нього язик не повертався називати хлопця Горобцем, і правитель звав свого пажа «друже Птахо», як-то прийнято було серед шерегових. Та й то, якщо Воїслав вже був офіцером гриднів, то Повелитель так і зостався воїном з чорногорської фортеці. «Друг Птаха» спершу червонів всім лицем, чудово розуміючи, що таким чином ласкавий володар щадить його гідність, але потім звик.
На початку весни настав строк Дані народжувати. Повелитель очікував цього з душевним трепетом, адже, задля продовження роду жона-дивна ризикувала вдвічі більше, ніж жінка з людей… Дана теж хвилювалася, принаймні у неї з’явилися примхи Вона не хотіла, щоб при пологах була присутня Чаяна. Вогнедан лише дивувався – войовниця завжди ставилася до сестри приязно – терпляче, вони ніколи не сварилися, і до останнього часу скрізь з’являлися вдвох. Єдине, що дивувало Вогнедана – його жони ніколи не ходили в гості одна до одної. Зустрічалися вони то у садочку, то у вітальнях, але до власних покоїв одна одну не допускали, при чому – не змовляючись. І тепер – таке бажання… Повелитель пообіцяв жоні, що її прохання виконає, одночасно ламаючи голову, як пояснити все це Чаяні. Але витончена друга дружина пояснила все сама:
– Сестра образилася, мій володарю, на мої слова про те, що пологи – це повна відсутність краси і гармонії. Недарма ж на них не допускають чоловіків… Тільки наприкінці і на короткий час… Я не повинна була цього казати, але моя хвороблива правдивість…
– Дійсно, занадто…, – тільки й сказав Вогнедан. Правдивість на межі несмаку його завжди трохи дратувала. Однак нині він з чистою совістю міг сказати Дані, що її бажання буде вволене і зоставити її народжувати в присутньости жриць-цілительок та кращих подруг – Вишеньки з Горданою.
Сам Повелитель тим часом сидів у своїй книгозбірні, а його паж чатував біля покоїв Першої Пані, часом прибігаючи з уривками підслуханих новин і розмов. Воїслав влаштувався на підвіконні, серед купи сувоїв, і потішав друга.
– Жінка-войовниця, – говорив він, – мусить народжувати легше, аніж ніжна квітка… О, мій вишневий квіт, подумати тільки, що скоро… А чорногорські діви… Згадайте жону з роду Гридів, котра народила дитя трохи не на полі битви…
Зрештою почулося тупотіння – то повертався Горобець. Зазвичай хлопчина намагався рухатися нечутно, але зараз видно дуже поспішав.
– Що там, друже Птаха, – неголосно спитав Вогнедан.
– Пані цілителька, – мовив паж задихано, – просить вас, ваша вельможносте, прийти до покоїв дружини… З сорочкою…
Вогнедан неслухняними пальцями розшнурував комір чистесенької вишиванки, вбраної саме з цією метою. Стягнув її через голову… Встав.
– О, ваше тепло – вашому сину, – побажав Дракон, – Боги та охороняють нас, квіти з іншого саду…
Повелитель поспішно вийшов. Малий Птаха сказав ледь здивовано:
– У можних звичай такий, як і в нас… Мою сестричку теж загортали в татову сорочку…
– Ми перейняли звичай і намагаємося його виконувати, – мовив Веданг і скуйовдив хлопчині волосся на голові, – може тому нам дозволено тут жити, Горобчику. Вона так далеко, зоря Сіллон..
– Була б можливість, – сказав Птаха замріяно, – я б… Я б полетів до зірок.
– На жаль лише думкою…, – зітхнув Воїслав, – можливо – в майбутніх народженнях…
Вогнедан зрозумів, що мала на увазі Чаяна, побачивши помертвіле від болю лице Дани, котра з усіх сил намагалася тамувати крик. Цілителька з Храму Сонця, ім’я якої він забув від хвилювання, вказала йому місце біля ложа і знову схилилася над жінкою. Потім повернула голову і мовила:
– Ближче, Повелителю…
Просто на розстелене полотно сорочки цілителька поклала слизьку живу грудочку, перед цим як слід ляснувши її по спинці. Грудочка зайшлася вереском. Вогнедан, однак, вже розрізнив і заплющені оченята, і носик, і притиснуті до голівки гострі вушка. Продовживши оглядини, він переконався, що першою його дитиною в цьому світі буде син…
Цілителька тим часом розтинала зв’язок дитини з матір’ю. Перев’язавши пуповину, вона звеліла Вогнеданові, котрий так і тримав дитя на замлілих руках, підвестися, загорнути сина в сорочку і сісти в крісло оподалік.
– У нас ще є справи, – сказала жінка, і з її тону Вогнедан зробив висновок, що все гаразд, і нічого непередбаченого не сталося, – а мале нехай звикає до вашого запаху і тепла. Він має зрозуміти, що в цьому світі у нього є оборона.
– О, затулити від буревію…, – пробурмотів Вогнедан, – які ж вони тендітні, ці ніжні істоти…
Малий продовжував попискувати, але вже не так голосно. Його заспокоїло тепло і погойдування. Цілителька зробила вигляд, що не побачила сліз розчулення на Вогнедановому обличчі, і знову схилилася над Даною, півшепотом віддаючи розпорядження помічницям.
– Мій Повелителю, – почув Вогнедан виморений голос Дани, – наше дитя… Воно є красивим?
Власне кажучи, Вогнедан навіть не міг роздивитися кольору очей свого первістка. Але від серця запевнив дружину, що мале на його руках є зразком краси та гармонії.
– Ви маєте дати ім’я, – сказала Дана, – ім’я нашому сину…
Перед очима Повелителя раптом постала зала Відрадненської ратуші, Світлян, котрий вчепився в убивцю… Дана сповзає по завісі повільно… Так повільно… Бліде, наче смерть, лице пана Трембича, котрий встиг першим і підхопив її на руки разом ще з яким-то шляхтичем… І тільце Світляна на столі, прикрите корогвою Квітану.
– Я б бажав назвати його Світляном, – сказав Вогнедан, – Світлян, син Вогнедана, онук Святослава… В нашому роду не було такого імені, однак і мене назвали на честь вогнів Великої Ночі, бо батько вже не сподівався мати сина…
– Дитя вогню, і дитя світла, – мовила жриця-цілителька, – мій Повелителю, я пам’ятаю ту мить, коли Святослав, син Святополка, сидів біля ложа пані Конвалії, тримаючи на руках дитя, загорнене у вишиванку… А за вікном палали вогні Великої Ночі… Я пам’ятаю і народження самого Святослава… Того дня грізний Святополк заплакав вперше і востаннє в житті… Так, навіть загибель Чорної Троянди три роки по тому не витиснула у нього навіть сльозини. Але він заплакав, побачивши своє дитя, таке безпомічне і безпорадне. Деякі нерозумні чоловіки, і навіть жони говорять, що новонароджені некрасиві… Але той, кого не розчулить оця іскорка життя в крихкій оболонці, негідний зватися розумною істотою.
– О, я вже розчулений, – сказав Вогнедан, марно тамуючи сльози, – моє перше дитя… Мій слід у цьому світі… Моя надія на майбутнє… Можливо, це повернувся Святослав…
– Напевне, не так швидко, – зітхнула жриця, – але до гідної домівки прийде і гідний дух…
Помічниці забрали у Повелителя дитину, і понесли її за ширму. Вогнедан почув плюскіт води і обурений писк.
– Що там з ним роблять? – спитав він стривожено.
– О, всього лиш обмивають, – весело сказала жриця, на обличчі якої не можна було розгледіти її поважного віку, – ідіть, спочиньте, Повелителю. Я знаю, що ви не спали ніч…
Вогнедан підійшов до ложа і поцілував поблідле личко жони. А тоді пішов не спати, а до свого робочого покоїку, де на нього мав очікувати князь Вартислав. Ішторнійське посланництво проминуло Помаранчеву долину… Правитель мав підготуватися до дуже складних перемовин.

***
Командор Ордену Святого Кілені і фактичний правитель Ішторнійської Імперії прибув до Боговлади через місяць опісля народження малого Світляна.
Ішторнійці рухалися дуже повільно, часто зупиняючись на відпочинок, відвідуючи по містечках нечисленні мейдистські громади. В Чорногорі вони довго гостювали у Ігворрі, де був мейдистський храм, єдиний на всю провінцію. Гонець від Влада, набагато обігнавши посланників, надіслав повний звіт про це гостювання. В звичаєву доповідь було вкладено короткого листа від «чорногорського упиря».
«Я не зганьбив нічим свої вуха, – писав Влад своїм розгонистим почерком, – і приймав цих песиголовців ніби близьких родичів. Але Вам, мій Повелителю, я хочу сказати одне – стережіться… Я пізнав Командора – чверть століття тому він починав своє вивищення з військового священика… Ви знаєте, що подібна особа є при кожному загоні ішторнійців. Ця огидна істота – я маю на увазі пана Гаратто – запропонувала,, як-то прийнято у ішторнійців, піддати тортурам одного необережного дивного та його подругу з людей, які зустрічалися на покинутому гірському хуторі і потрапили до рук ішторнійського передового загону… Якби ви бачили,, що вони зробили з Богуславою – адже за їхньою бузувірською вірою, вона була вагітна якщо не від диявола, то, принаймні – від його слуги. Тварь, гірша за вовкулаку, гостювала в моєму замку, і я обідав з нею за одним столом… І не вчепився цьому псові в горлянку… О, він мене теж пізнав – по шрамах… Майте на увазі, Повелителю – цей незмінений є лицеміром і святошею, з кожного слова якого тече солодка патока. А його справи – вони у мене на обличчі. І я не думаю, щоб він наказував мучити тільки мене і дорогу мені особу – в звичаї ішторнійців катувати не лише полонених, але і власних підданців. Не вірте жодному його слову. Влад.»
Вогнедан показав листа Охоронцю Клейнодів. Вартислав лише зітхнув.
– Шкода Влада, – мовив, – але пан Гаратто нічим не гірший і не кращий від решти ішторнійської верхівки. Його можна замінити іншим, і то буде такий же самий паскудник і лицемір. До Ордену інші не потрапляють, а коли й потрапляють, то не підіймаються вище «чорного плаща».
– «Чорного плаща»? – перепитав Повелитель.
– О, так, сходинки влади… Чорне вбрання, сіре вбрання і верхівка у білому. Габіденський правитель та його двір проводять час у веселощах та молитвах навпереміну, а Імперією правлять «Білі плащі». Власне, це влаштовує всіх, окрім тих, кого Орден засуджує до страти.
За кілька днів до приїзду посланництва до ніг Повелителя кинувся нажаханий чоловік, в якому юнак ледве розпізнав свого навчителя ішторнійської мови. Він благав від імені громадки втікачів не видавати їх Ордену. За словами переляканого вченого, йому передали з торговою валкою листа з Габідени, в якому було сказано, що Командор буде домагатися видачі провинних перед Орденом ішторнійців головами… Порадившись з Вартиславом, Повелитель відправив ішторнійців-біженців з родинами до Ведангу, на час гостювання посланництва у Боговладі.
– Нема певних осіб – нема і клопоту, – схвалив Вартислав, – для чого нам зайвий раз оповідати псам, що ми не видаємо людей на розтерзання. Псам цього все одно не зрозуміти – розум не той… Які біженці, що ви? До Боговлади прибувають лише торговці…
– Ми теж стаємо лицемірами, – всміхнувся Повелитель.
– Іноді я думаю, – озвався князь Ведангу, – чого наші пращури морочилися з отим зміненням… Викували б собі Імперію і досі б були володарями світу…
– Але засоби…, – підняв брову Вогнедан.
– В поєдинку поміж шляхетною особою і падлюкою, – сказав Вартислав з безсилою люттю в голосі, – завжди виграє падлюка. Нам страхітливо пощастило, що ми маємо гірський кордон з одного боку, і, до недавнього часу, ворохобних, але близьких родичів нашим ельберійцям на північному кордоні. Нині з Півночі до нас підповзає гієна, а на зустріч з вами їде вовкулака, як-то доволі точно написав Влад Чорногорський.
– Добре, що хоч Белат не прагне війни, – мовив Повелитель заспокійливо, – мабуть тому, що цей уламок Лугербської Імперії, котра розпалася під натиском кочівників, замалий для битв і бажає вести торгівлю. Любий пане Ведангу мене самого нудить від слова Імперія, яке чомусь є дуже милим вухам частини незміненого людства. Але нам нікуди відступати – Великий Леаран вже не полетить до іншого сонця, а як би і полетів, то ми не маємо права покинути створену нами расу…
– Як на малюванні Вовчура «Останній», – похмуро пожартував Веданг, – проти війська з мечем… Мій Повелителю, мені шкода вас – не себе. Не для страшних часів народжено Принца Яблуневого Саду…
– Зустрінемо ворога обличчям, – всміхнувся Вогнедан, – я витримаю, пане Вартиславе…
Зустрічати ішторнійське посланництво доручено було знову таки Воїславу та його зведеному загону з гриднів п’яти провінцій. Молодий Веданг усміхнувся, але його рука торкнулася до шрамика в кутику вуст. Одрухово. Повелитель знав, що друг і в майбутньому може Охоронець Клейнодів, не наробить дурниць, але йому було жаль Веданга, якого пересмикувало від самого звуку мови Ішторну. Але Вартислав схвалив вибір Повелителя.
– Нехай звикає, – сказав, – є війна і війна… Не все ж тільки вимахувати мечем.
У невеличкому покоїку, де Повелитель зазвичай очікував свого виходу, було тихо і прохолодно. Батькова збірка віршів лежала на старому місці, тільки її хтось акуратно вклав до футляру. Вогнедан сів до крісла, відкинувся на його спинку і змусив себе думати про приємне.
Сьогодні він цілий ранок провів у Дани. Маленький Світлян лежав на її ложі, на невеличкій подушечці і жваво ворушив голенькими ніжками. В комині потріскував вогонь. Вогнедан обережно взяв на руки дитинча, вбране в малесеньку обережну сорочечку з данадільськими взорами – точну копію дорослої, і грався з ним, доки воно не захотіло їсти, а тоді спати.
Зараз уже видно було, що очі у малого Світляна схожі на батькові – сині… І чорний пушок волосся на голівці… А от примхливий вигин брів – це вже від Дани. І її вуста, трохи випнуті, схожі на пелюстки квітів.
– Він ще зміниться не один раз, мій володарю, – всміхалася Дана, – не придивляйтеся так, там ще нема на що дивитись.
Вогнедан засміявся і вкотре поцілував рожевенькі пальчики малого ельфеняти.
– Оці ваші клопоти, – зітхнула Дана, – якби можна було поїхати до Чорногори… Показати малятко дідусю Дзвениславу та пані Лаванді… Подивитися на сина Білої Ружі…
Святославна народила сина, про що Влад Чорногорський сповістив з якимось черговим гінцем три місяці тому. Біла Ружа прислала братові розчуленого листа, писала, що хлопчика назвали Владигором, і що він удався в рід Пардів, не успадкувавши ні ведангівської, ні саламандрівської прикметної вроди. Є надія, що Владигор буде схожим на діда, а отже стане улюбленцем Влада. Та власне, уже і став.
– О, на жаль…, – зітхнув Вогнедан. Опісля того, як він намилувався сином, йому зовсім не хотілося спілкуватися з ішторнійським достойником.
Паж Птаха, котрий підглядав у ледь відхилену завісу, сповістив Повелителя:
– Посланництво вже у залі, мій володарю…
Вогнедан встав. Востаннє обдивився себе в люстро… Парадні шати з блакитного шовку, накидка з золотим шиттям… Меч при боці… Світло еллонського каменя корони робить лице старшим і суворішим.
Там, у залі стоїть крісло з високою спинкою. Єдине крісло. Для Повелителя…
Ще трохи… Нехай гості намилуються малюванням на стіні. Зустріч Властимила з Богорівними… Нехай понервують…
Птаха тягне за шнур, завіса відхиляється… Вогнедан сподівається, що його лице не відбиває нічого, окрім погідного спокою.
В посланництві шестеро осіб. Троє в чорному, двоє в сірому. Попереду ставний, сивий уже чоловік у білому плащі з золотою облямівкою. Одягнені всі ішторнійці у довге вбрання, котре обвисає мішком, маскуючи постаті. Вбрання кольором зливається з плащем… Окрім пана Гаратто, котрий у білому, решта має на головах ще й каптурі, які частково затуляють обличчя.
Супровід, вишикуваний вздовж стін… Ельберійська знать у шовкових шатах…
Повелитель опускається в крісло, і шляхта схиляється перед ним плавно і нечутно. Ішторнійці ледь нахиляють голови. Ну певне, це не моанці. За ними сотні літ гордощів і самоповаги. Але й нас теж… як там говорять у Квітані… Не жолудем в тім’я бито… Ох, тільки б не усміхнутись… Вогнеданові зовсім не хочеться осоромити свої вуха перед цими особами у каптурах.
– Найнижчий з найнижчих, – оксамитним ласкавим голосом починає пан Гаратто, – волею Бога та Святого Старця і помічника його, Святого Кілені, голова духовного війська Божого Іргат Гаратто вшановує правителя Вогнедана і несе йому дари земні і надії на його дружбу, та благодать Божу в надії на його навернення…
Не шерех, шелест поміж рядами знаті… Пан Командор по незнанню, а можливо і свідомо, вчинив непристойно, одразу натякнувши Повелителю на необхідність духовних змін. Ніхто не має права радити розумній істоті, яким шляхом їй іти до вершин духу, навіть волхви мають лише научати вірних Богам, а вже щодо вибору… Повна відсутність краси і гармонії…
– Ми бажаємо, – голос пана Гаратто журчить, немов річечка, – вічного миру між нашими двома народами… Ми сподіваємося, що ельберійці переборють в душах своїх гординю та язичницьку жорстокість…
Непорушно стоїть перед воїнами супроводу Воїслав Ведангський, і тільки Вогнедан бачить, як він ледь звів руку, і знову її опустив додолу.
А якже, певне, кортіло доторкнутися до отого шрамика… Рота Воїславу тоді роздерли кляпом… Якби не ігворрський цілитель, від карбованої вроди Дракона не зосталося б і сліду… Завжди веселий Веданг, він ніколи не говорив про ту ніч в печері Родогори. Навіть йому, Вогнедану, не оповів, як знущалися над ним «лагідні» ішторнійці. Лише сліди на тілі, і карби на душі. А тоді не було навіть війни, якою незмінені зазвичай виправдовують подібні речі.
– … і всі ми заспіваємо хвалу Єдиному…, – виринає знову голос пана Гаратто, – на знак повного пробачення і любові…
Атож… І понівечений вами Влад Чорногорський пробачить вам замучену Богуславу і своє ненароджене дитя, вирізане з материного лона… Вогнедан ледь опускає вії. Юнак сподівається, що його обличчя має лише вираз спокійної гідності. Зрештою Влад мусив спілкуватися з цими особами і навіть не плюнув пану Гаратто у вічі. Це означало б війну, але Вогнедан був певен – у нього, Повелителя, не вистачило б волі скарати чорногорця за подібний вчинок.
Поволі Повелитель почав розріжняти окрім голосу пана Гаратто ще й голос посольського товмача – одного з людей у чорному. Він якось одразу налаштувався слухати ішторнійця і майже не чув перекладу.
– Дари від нашого правителя Остіна Дванадцятого, – певне вже закінчує Гаратто, – для вельможного Вогнедана та його дружини…
Достойник злегка затинається, напевне згадавши, що у молодого Повелителя дві жони. Однак не втрачає голови перекладач.
– …дружини і наложниці, – перекладає він, і знову шурхіт по залі, а княжич Ольг, який цього разу представляє Зелемінь, гнівно зводить вигнуті брови. На обличчі Чаяни, котра стоїть поруч з братом такий вираз, ніби вона розкусила кислицю. Дана підбадьорливо бере її за руку і теж дивиться на ішторнійця так, неначе примірюється до нього з мечем.
– Для принца ж Ельберу, – ллється голос пана Гаратто, – ми привезли найкращий дар – зуб святого Кілені, оправлений в золото. Цей великодушний подарунок нашої церкви ми примістимо в мейдистському храмі Боговлади в надії, що наступник трону зможе ним скористатися в майбутньому…
Поміж шляхтою вже не шерех, тихий гомін… Вогнедан ледь зводить руку і настає мертва тиша… Ох, пане Гаратто, у вас що, немає вивідачів? Ви не знаєте, що ельберійська знать може підсміюватися над грубими північними варварами, котрі привезли Повелителю Святославу в дар шкури ведмедів і прикраси з необробленого бурштину, але вважатиме осіб, котрі носять на собі шматочки мертвої плоті в якості оберегу, або за божевільних, або за Чорнобожих слуг. Та ще й пропонувати таке в якості дарунка дитині, якій ледве виповнився місяць від народження… Он Дана уже щезла з зали – певне побігла до дитини, подивитися чи не зурочено малого на відстані.
«Ріжниця в способі мислення, – нагадує собі Вогнедан останню бесіду з князем Вартиславом, – приводить до того, що певні особи не розуміють непристойності власного вчинку…»
Охоронець Клейнодів онде… Трохи попереду інших вельмож… На вродливому обличчі вираз ввічливої уваги. Мейдистський оберег… О, звісно ж… Цінний дар… Почуття вдячності…
– Повелитель Ельберу, – чує Вогнедан власний голос, – вдячний вельмишановним достойникам Ішторнійської Імперії за щедрі дари і турботу про наш духовний стан. Повелитель запрошує посланників на скромний підвечірок, присвячений їхньому приїзду.
– Немає меж нашої вдячності, – відповідає пан Гаратто, вислухавши товмача, – але ми тримаємо піст, і не годиться нам потурати своїм тілам з язичницькою розкішшю…
– Наскільки мені відомо, – Вогнедан уважно стежить за тим, щоб його усміх зоставався милим і погідним, – дні суворого посту ще не настали, і тому невеличка вечеря без зайвої розкоші не завадить ні тілам, ні душам дорогих гостей. Для тієї ж особи, котра постить за власним бажанням, щоб таким чином наблизитися до просвітлення, за її замовленням буде подано джерельної води.
Вираз обличчя князя Вартислава не змінився, але багряні вогники в його очах дають Вогнедану зрозуміти, що Чорний Дракон оцінив насмішку, але вона є на межі дозволеного. Повелитель підіймається зі свого трону і нечутно щезає за завісою бокових дверцят.
В покоїку правитель трохи не наштовхується на свого пажа, котрий, ясна річ, підглядав і підслухував.
– Це наші вороги, друже Птахо, – втомлено сказав Повелитель, – вивчай їх уважно, якщо бажаєш стати воєводою.
– Слизькі вони якісь, – мовив хлопчина розважливо, – а їхній старший прикидається хорошим, а у самого морда як у лиса… Злобна… Йому б тільки курей красти… А добре ви їм… про джерельну воду…
Вогнедан подивився на хлопчину з приязню. Серйозне личко кругловухого пажа нагадало правителю про те, що, хвала Богам і Богорівним, гарних людей у цьому світі не так уже й мало.
– І більшість з них живе в моїм Краю, – закінчує він свою думку вголос.
– Більшість з кого? – запитує паж, поправляючи одяг володаря.
– З добрих людей, друже Птахо, – відповідає Вогнедан з усміхом, – ви – моя надія і оборона Краю.
– Яка там з селюків оборона, – хмикнув хлопчина, – пожиттєвих не так уже й багато… Я вважаю, мій володарю, що люд розлінився під вашим захистом. Скільки я книжок про битви давні перечитав, і скрізь дивні голови кладуть, щоби нам спокійно жилося. Несправедливо… Я того і захотів до війська…
– Мій маленький воїн, – всміхнувся Вогнедан, – справедливість в тому, що ми платимо кругловухим за притулок… Ми не привезли від зорі Сіллон нічого ціннішого за силу руки і силу розуму…
– Цінніше за це – краса і гармонія, – сказав Горобчик не по дитячому серйозно, – от ви є особою, прекраснішою за квітку зоредиву… Я не того, що ви є моїм володарем – просто споглядаю і порівнюю… А челядь говорить, що ви служили на Прикордонні і ризикували життям. Коли я виросту, то подам вам пропозицію про набір війська з людей. Нехай кругловухі взнають, що служба не є медом…
– У фортеці, де я служив, – мовив Вогнедан лагідно, – воїни майже всі були пожиттєвими. І гинуть вони так само часто, бо не мають нашої життєвої сили. Народ, мій майбутній воєводо, ставлять до військової лави лише під час якоїсь великої навали. Поки що нам вистачає воїнів. Там все гаразд з моїм вбранням?
– Атож, – мовив Птаха поважно.
– Тоді ходімо до бенкетної зали… Там, напевне, вже чекають…
– Мій пане, а що таке язичницька розкіш? – запитав хлопчина раптово.
– Те, що приносить радість тілу і духу, – сказав Вогнедан, подумавши, – те, що дає можливість побачити красу і гармонію в співі жайворонка над ранковим полем, коли плуг врізається в землю, і в тому, як кричать на світанку сурми перед вишикуваним військом… «Тихий ранок… О, цей тихий ранок… Ранок смертного бою…»
– О, це я розумію, – повільно сказав паж, – але той ішторнієць… Він же не це мав на увазі… І навіть не смачну вечерю…
– Доведеться навчати тебе основам мейдизму, – всміхнувся Повелитель, – щоб зрозумів… Ходімо…
Бенкетну залу цього разу було опоряджено зовсім по іншому, ніж тоді, коли Повелитель Святослав приймав моанських посланників. Для ішторнійців було накрито окремий стіл, вставлений тарілочками з рибними і рослинними стравами. Запрошених було небагато – це моанців потрібно було приголомшити кількістю знаті в розкішних одежах. Повелитель з дружинами, князь Вартислав з Другою Княгинею, пані Владиславою, котра якраз жила у Боговладі, представники провінцій – Вогнедан вирішив не запрошувати князів з огляду на Влада Чорногорського. Хоча подібний чин був прямою образою гідності представників давньої Імперії, Повелитель сподівався, що Командору невідомі всі тонкощі ельберійських звичаїв. Князь Вартислав, опісля довгих роздумів, схвалив Вогнеданове рішення. Якби, за звичаєм, на зустріч з посланниками сусідньої держави були запрошені князі провінцій, Владу Чорногорському довелося б їхати з посланництвом до самої Боговлади…І знову сидіти з ними як не за одним столом, то, принаймні, в одній бенкетній залі. А Вогнедан ще ж тоді не знав, що Влад є кровним ворогом Гаратто. Однак, запрошення йому не надіслав, і ішторнійців супроводжував Владияр Пард на чолі чорногорської варти.
Він і сидів нині обабіч Вартислава. Поруч вигідно влаштувалися в кріселках княжич Вітровій Ллєг, котрий ледь насмішкувато роздивлявся послів, та його дружина – красуня-срібна з роду Морянів. Біля своєї сестри сидів княжич Ольг Лларан-Драган, котрий так і залишився опісля змагань у Боговладі. Решта шляхти була запрошена до сусідньої зали на бенкет, що мав перейти у бал.
Вогнедан потягував з келишка помаранчевий сік і спостерігав за ішторнійцями. Послів такого рангу Ішторн не присилав з часів Вогнеданового прадіда. Всі справи, зв’язані з війною і миром, обговорювалися в Чорногорі… На останніх перемовинах опісля Війни Стихій був, щоправда, присутній тодішній Командор, достойник Раміт Сетто, яко представник тодішнього Імператора Арадіта Четвертого.
З того часу змінилося багато. На троні Ішторну – третій син небіжчика Арадіта, Остін Дванадцятий. Два імператори раптово померли від загадкових хвороб – князь Вартислав, спираючись на донесення своїх шпигунів, говорив, що назва у цих хвороб одна: отрута… Остін Дванадцятий був покірною лялькою в руках нового Командора, бо смерть його братів знов таки загадково співпала в часі з вибранням пана Гаратто начільником Ордену, та зі спробою другого брата, імператора Арадіта П’ятого, трохи притиснути цей же самий Орден.
Отруйник і вбивця пан Гаратто якраз в цю хвилину підіймається і виголошує єлейну промову про любов до ближнього. Джерельної води він не попросив – перед ішторнійським достойником келишок з росавським вином. Вогнедан ввічливо підводить свого келиха, а Дана шепоче йому на праве вушко:
– Маленький спокійно спить, його доглядають Малинка та Суничка. Ні, яка непристойність – отой зуб святого Кілені…
Вогнедан схиляє голову з легким усміхом. Ні, він не ставиться до цього як до спроби зурочення, його не дуже глибокі знання мейдизму говорять, однак, що подібна реліквія дійсно дуже цінна… Для мейдиста, ясна річ. Непристойним є недвозначний натяк пана Гаратто на те, що вона може стати цінністю для принца Світляна… Мейдиста Світляна, котрий підійме зброю на батька-язичника. Таким чином ішторнійці приєднали Сабгену, одну зі своїх теперішніх провінцій.
Князь Вартислав мовив ледве чутно:
– Корисно знати історію – вона навчає…
Ні, все таки його Охоронець Клейнодів є дивом… Наче думки прочитав і відповів на них вголос.
– Обід з моанцями був огидним, – ледь чутно шепоче пані Владислава Ведангська, – а вечеря з ішторнійцями смертельно нудна. Вони що, ніколи не усміхаються, окрім оцього Командора, котрого наче намазали солодкою патокою?
– О, ці солодощі, – стиха відповідає Вартислав, – чому б не усміхатися солодко особі, коли два правителя її країни померли від їх надмірного вживання…
– Я думаю, – ввічливо втручається Вітровій Ллєг, – що тих двох коронованих осіб скарав Єдиний Бог… Адже зловживання солодким…
– Є язичницькою розкішшю, авжеж…, – підхоплює княжич Ольг, – звичайно, я не насмілююсь…
Ольг є серед представників наймолодшим і трохи ніяковіє. І юний Повелитель підбадьорливо посміхається симпатичному йому родичу:
– О, розкіш, дійсно… До речі, друже Птахо… Що там у нас на десерт?
– Ваш улюблений крем, – доповідає Птаха, спритно забираючи тарілочки з-під сиру та гарячих канапок, – з зацукрованими дольками апельсину.
– Одна з приємностей життя в язичницькій розкоші, – лагідно говорить Вогнедан, поки Птаха ставить перед ним вазочку, – це насолоджуватися десертом, не боячись поплатитися за це життям… Можеш колись процитувати мене, друже Птахо… Але не перед послами…
Вогнедан знає, що сумлінний паж крадькома записує всі його вислови – чи-то для власного навчання, чи-то для нащадків. Бідолашний Горобчик червоніє всім обличчям.
– За що я завжди любив своїх ведангців, – всміхнувся Вартислав, – так це за їхнє вміння е.. пекти раків…
Малий Птаха схожий нині навіть не на рака, а на наливне яблучко. Дана мовить йому підбадьорливо:
– О, жити поміж вельможами… У них гострі вуха, гострі мечі, а язики ще гостріші. Ніколи не треба розгублюватися…
– Особа, котра не розучилася червоніти, – мовить Вогнедан лагідно, – ще не втратила надії на просвітлення. Твій володар, друже Птахо, довго працював над собою, аби не зраджувати почуттів обличчям. Тепер моє лице є незворушним, але моє наступне переродження може бути трохи не таким, як я бажаю. Дитя моє, віднеси панам ішторнійцям гарячого шоколаду з нашого столу. Це трохи урізноманітнить їм рибну дієту…
Повеселілий Птаха з’являється знову з тацею. На ній пишається витворний дзбанок, з якого долинає виразний солодкий дух. Личко пажа ще не навчилося бути незворушним, і виразно зраджує його бажання теж скуштувати призначеної послам лагоминки.
– Опісля всього, – шепоче Вогнедан, – отримаєш подвійну порцію…
– О, ви балуєте малого бешкетника, – говорить стиха Вартислав, спостерігаючи за пажем, котрий спритно балансує тацею на слизькій підлозі бенкетної зали, – я знаю його родину… Птахи, Грозани та Тополини – найворохобніші істоти на весь Драконячий Кут. Батько цього Птахи хотів дібратися до дна озера Сіллур, аби подивитися, чи насправді там поховано мого предка в труні з еллонського металу… За допомогою саморобного водолазного костюму, повітря в який подавалося саморобним же насосом… Повітря подавав татко Войка Тополини… Зайве говорити, як нам дісталося опісля…
– Стривайте, – Вогнедан зацікавлено повернув голову, – а де тої миті були ви?
– Поруч, в такому ж костюмі, – незворушно відповів Вартислав, – а біля мого насосу стояв Димок Грозан, теперішній управитель Гнізда Драконів.
Смішок Повелителя зливається з якимось різким звуком. Підвівши очі, Вогнедан побачив, що його паж тримається за обличчя, а пан Гаратто гидливо струшує з рукава шоколадні краплі.
– Що сталося, пане посланнику? – мовив правитель зовсім іншим голосом. Спокій і холод… Тільки спокій, – вам не до вподоби шоколад? Але ж це напій, який ішторнійці завезли з Ватейли, і я вважав…
– Ваша величносте, – лагідно всміхається Гаратто, – я люблю цей заморський напій, хоча це і потурання грішному тілу. Однак челядинець є незграбою… Не смію давати поради, але висікти хлопчиська буде найкращим покаранням, корисним для душі і тіла.
– О, трохи занадто…, – сказав Вогнедан тим самим голосом, – це не наш звичай. Друже Птахо, повернись на кухню, і пришли челядинців почистити одяг пана посланника. А сам іди до моїх покоїв.
Малий ведангець боком обійшов стіл і щез в дверцятах переходу, котрий вів до кухні. Ельберійські вельможі сиділи мовчки. Зрештою озвався Вітровій Ллєг.
– Це продовження історії з зубом – він не побачив ріжниці між челядинцем і довіреною особою… А ішторнійці вважають слуг за скотів…
– Вдарити челядинця – ще огидніше, – прошепотіла дружина Ллєга, – за що я не люблю незмінених…
– Пане посланнику, – сказав Вогнедан голосно, – не смію давати поради, але особа з вашими повноваженнями має поводитися в моїй країні згідно наших звичаїв, якщо вони, звісно, не розходяться з духовними переконаннями означеної особи. Ви могли цього не знати, але у нас немає тілесних покарань за випадкову необережність. І у нас не б’ють по обличчю осіб, котрі звільняють вельмож від деяких повсякденних клопотів. В Повчаннях Святого Старця говориться, що і соломі, і палісандровому дереву одна ціна в печі Божого Гніву.
Командор Ордену Святого Кілені з хвилину дивився на незворушне обличчя Повелителя, тоді озвався все тим же ласкавим голосом:
– Це був миттєвий спалах гніву, за який мій духівник накладе на мене покуту. Так, я є вищим, волею Єдиного, але в справі спасіння душі – найнижчий від усіх. Я передам вашому слузі золотого червінця на знак покути і покаяння. І дуже б хотів порозмовляти з вами про тонкощі Святого Письма, а також про деякі інші речі.
– Я прийму вас завтра об одинадцятій, – мовив Вогнедан, – сьогодні ви будете присутніми на балі?
– О, ні…, – мовив ішторнієць, – бали… Суєта і тлін… Я проведу вечір у молитві, Ваша Величносте.
– Як бажаєте, – сказав правитель, – я мушу вийти до своїх вельмож… До завтрашньої зустрічі, пане посланнику.
На балі Вогнедан пробув як і годилося – до закінчення. Ішторнійці так і не з’явилися – Воїслав доповів, що достойники віддалилися до відведених їм покоїв, де зайнялися співом духовних віршів.
Молодий Веданг вже знав про випадок за вечерею.
– Не знаю, – мовив стиха, – що і гірше – моанці, котрі жон вчать різками, а рабів – канчуками, чи ці… Напевне – таки ці, бо моанця хоч одразу видно, що воно за істота. А тут – божий та святий, хоч до рани прикладай, як говорить матуся Ясна. Хльоснув дитину в лице і пішов відмолювати спалах гніву.
– Я читав, – озвався Вогнедан, – що в Ішторні убивають слуг за подібні помилки…
– Нічого, – сказав Воїслав, – не переймайтеся Горобчиком, милий брате – злішим буде майбутній воєвода. А добре ви процитували «Повчання» – Ольг говорить, що він був у захваті.
– Завтра у мене, – сказав Вогнедан з непередаваним виразом на обличчі, – особиста зустріч з цим любителем шоколяди… та інших солодощів. Мабуть я їстиму самі салати, аж доки ця зграя не забереться звідсіля…
До своїх покоїв Вогнедан зайшов, щоб переодягтися. І не дуже здивувався, побачивши, що у Горобчика розпух не тільки ніс, але й очі. На підлозі в передпокої валявся ішторнійський червінець.
– Сподіваюся, – сказав Вогнедан лагідно, – ти не кинув ним межи очі «чорному плащеві»?
– О, мій володарю, – аж докірливо сказав хлопчина, – моя ненька дурнів не родили… Яке я маю право зіпсувати вам перемовини… Я її кинув, вже коли той пішов…
– Ну, заспокойся, – мовив правитель, – допоможи переодягтися, а потім я замовлю шоколяди…
– Я на неї мабуть тепер дивитися не зможу, – схлипнув паж, – на ту кляту шоколяду… Казали ж мені ненька – не облизуйся там на всякі марципани, їж просту їжу з кухні… Я ж коли дзбанок ніс – весь час принюхувався… Того і пролив…
– Шоколад тут не винен, дитя моє, – сказав правитель, – це дійсно чужоземна лагомина… Досить дорога, тому її не вживають селяни… Її привозять з-за моря, з Ватейли.
– Ми мед їмо, – шмигнув носом Птаха, – мед з сиром… Або оладки з медом…
Паж тим часом спритно розплутував складний вузол поясу парадного вбрання. Допоміг розстебнути черес, стягти через голову накидку. Подав гаптовану сорочку і вояцькі штани – улюблене за зручність вбрання Повелителя.
– Зачіску, – спитав вже спокійніше, – розплітати?
– О, так, будь ласка, – мовив Вогнедан, сідаючи до крісла. Птаха впорався швидко, і взявся за розчіску.
Викликаний дзвінком кухонний челядинець приніс невеличкий дзбанок і дві чашечки. Хлопчина зітхнув. Його спритні руки уже доплітали Вогнеданові косу, яку правитель і досі носив на чорногорський лад.
– Впорався? – спитав Повелитель з усміхом, – ну то бери дзбанок і не здумай пролити…
Птаха розлив по чашечкам духмяний напій і покосився на кріселко поруч.
– Це мені що – сідати?
– Сідати і смакувати, – сказав Вогнедан, – і думати за майбутні перемоги.
– Я його уб’ю, коли стану воєводою, – мовив хлопець, – мене ще ніхто не бив в лице…
– Не будь злим, – мовив Повелитель, – злість уб’є тебе раніше, ніж ти виростеш… Пий і старайся, щоб рука не тремтіла. Щоб запах шоколяди нагадував тобі про насолоду, а не про бажання вбивати. Тільки тоді ти станеш справжнім воєводою. Сильним і мудрим. Котрий не злиться на вовка, який його вкусив, але знищує звіра, коли той стає небезпечним.
Птаха потер розпухлого носа і відважно сьорбнув шоколаду.
– А можна ще? – спитав пошепки.
– Ще трохи, – сказав Вогнедан, – закріпи в пам’яті.
Ніч Повелитель провів з Чаяною, трохи дивуючись палкості її обіймів. Від повної холодності аж до такого жару… Під ранок Вогнедан трохи пограв для неї на флейті, знову подивувався сльозам, які навернулися на очі зразкової пані і покинув її ложе, аби хоч трохи подрімати перед неприємною зустріччю.
Однак в Даниних покоях почувся дитячий плач, а Вогнедан не пропускав жодної миті спілкування зі своїм дитям. Світлян в його обіймах швидко заспокоювався – Дана аж трохи ревнувала.
– Зостанусь тут, – сказав Вогнедан врешті, – розбудиш мене через годину, Данусю…
Він заснув, поклавши мале собі на груди. Світлян теж уже спав, смокчучи кулачок. Дана обережно прилягла поруч, трохи рознервована. Вона не ревнувала коханого до Чаяни, але їй чомусь було неприємно, коли Вогнедан приходив до неї просто з тих покоїв.
– Можливо, нещирість…, – прошепотіла Дана, маючи на увазі Вогнеданів другий злюб без любові, – тому вона і не вагітніє… Не бажати дитини – як це огидно. І не любить, і не покидає, а він, мій Повелитель, не має права її залишити, щоб не вразити рід Лларанів.
Розбудив їх обох паж Птаха, котрий найделікатніше пошкрябався у двері і оголосив з-за завіси, що вже час готуватися… Вогнедан обережно взяв Світляна на руки і вийшов з ним до Птахи.
– Це мій син, воєводо, – мовив, усміхаючись, – колись він віддаватиме тобі накази…
– Ельфенятко, – сказав паж у повному захваті, – та яке ж гарнесеньке… І вушка… І схожий на вас.. Я знаю, принца звуть Світляном…
– До тебе, – сказав Вогнедан, – у мене був паж… Він загинув в моїй обороні.
– О, мені оповідав Войко, – зітхнув хлопець, – то був його найкращий друг. Світлян Горич з Квітану… Срібний…
Дана простягла з-за завіси руки, і Вогнедан віддав їй дитину. А сам подався з пажем одягати парадні шати.
Вартислав порадив призначити посланнику зустріч в колишньому кабінеті Святослава і показав потайну кімнатку за завісою.
– Говорять, – сказав, – що двоє краще, ніж один. Я завжди був присутнім… І намагався оцінити. Але, якщо вам це не до вподоби…
– Звісно, залишайтеся, – мовив Вогнедан, – тим більше, що ви трохи знаєте і Ішторн… І ішторнійців…
– Знаю…, – сказав князь Ведангу, – зустрічалися… І в битвах, і не тільки… Мене цікавить одне – як пан Гаратто міг так точно вирахувати… Святославову смерть.
– Татко не любив солодощів, – вихопилося у Вогнедана.
– Святослав був на межі загибелі, – озвався Веданг, – але він вже багато літ був на тій межі… І раптом посланництво, котре майже співпало… Вони не присилали до нас нікого, бо я достеменно знаю, що Ордену відомо про той страшний клубок подій, котрий і привів наступника трону до лави бойового Аркану. І тут вони просять про зустріч, помирає Повелитель, і командор Гаратто матиме справу вже не з Крижаним демоном Ельберу, а з його юним сином… Двадцятилітній правитель… Двадцятилітній ельф мислить і діє як зріла особа з людей, але ж люди в це ніколи не вірять.
– Слухайте, – мовив Вогнедан, – слухайте між слів… Я теж слухатиму.
Рівно через півгодини Воїслав провів до кабінету усміхненого ішторнійця разом з товмачем у чорному плащі. Вогнедан помислив, що подібний завжди погідний настрій є непоганою зброєю. Втім, хіба вельможі Ельберу не вважали стриманість і спокій найголовнішими чеснотами…
– Прошу сідати, пане посланнику, – сказав Вогнедан, кивнувши головою у відповідь на уклін Гаратто.
– Дуже радий можливості поговорити наодинці, Ваша Величносте, – сказав ішторнієць, – адже всі оці церемонії… Пишнота неугодна Господу, і вдома, в моїй келії я маю лише стіл, стілець і вузьке ложе.
Вогнедан побачив, що очиці пана Гаратто тим часом обдивляються малювання з Конвалії Ставської, а до того нишпорили по кабінетику. Повелитель не змінив тут нічого, тільки наказав повісити ще одне малювання – яблуневу гілку в цвіту.
– Я вас уважно слухаю, – сказав Повелитель. Гаратто вмостився у кріслі, а товмач, котрий до цього точно перекладав ввічливі фрази, зостався стояти за спиною Командора.
Хоча Вогнедан добре знав ішторнійську, він не поспішав в цьому зізнаватись. Трохи заважав спілкуванню перекладач, але тим краще – ішторнієць не буде зважати на вислови, які має підправити підлеглий. Так навіть цікавіше… Коли тоді, на бенкеті, Вогнедан відчитував пана Гаратто, то товмач значно пом’якшив його слова…. Напевно, щоб не образити гонору. Ну, і слухаючи переклад, можна було обдумати відповідь.
– Мій володар, – розпочав пан Гаратто, – Його Величність Остін Дванадцятий надіслав мене недостойного з пропозицією вічного миру між нашими державами. Адже перемир’я є справою ненадійною, і угода укладена у Гриді не відображує дійсного стану речей. До того ж охоронці кордону з обох боків, користуючись позірним спокоєм, нападають на мирні поселення під приводом того перемир’я порушення…
– Ви праві, достойний пане, – мовив Вогнедан, бо ішторнієць замовк, явно очікуючи відповіді, – три роки тому загін ішторнійців перейшов кордон однією з улоговин Триглавої гори. Вони зайняли хутір Терхи, там мешкало чотири родини. Всіх мешканців хутора ваші одноземці замкнули в одній хаті і спалили живцем. Випадково дим побачив приїжджий шляхтич, котрий мандрував горами, і здійняв тривогу… Загін було знищено воїнами з фортеці Грида. Два роки тому ватага мисливців на пардів теж ішторнійського походження вбила пару цих істот, котрі мають в Ельбері ті самі права, що і добрі люди та дивні, та викрала з лігва дитинчат. Ватагу було знищено воїнами фортеці Лелег… На цю фортецю, до речі, за час перемир’я було шість нападів… Мені продовжувати?
– Ваша Величносте, – мовив посланник влесливо, – але ж те саме коять і ваші люди… Чи, якщо волите – люди і ельфи.
– Назвіть мені, – сказав Вогнедан не менше лагідно, – кількість нападів, рік, або роки, коли їх було скоєно, а також кількість жертв…
– Я не готовий відповісти на це питання, – зітхнув Командор, – але Ваша Величносте… Вас можуть вводити в оману, і всі ці так звані нападники, можливо, були мирними торговцями, котрі заблукали у горах. Князь Чорногорський, на думку багатьох осіб і в Ішторні, і в самій Ігворрі, підтримує на кордоні неспокій, оголошуючи порушниками всіх купців, котрі відхилилися від торгового шляху.
– Два роки тому, – мило всміхнувся Вогнедан, – біля водоспаду Літавець, неподалік містечка Родогори, ішторнійські вивідачі захопили в полон юного вельможу, котрий ніс службу у фортеці названого містечка. Його вдалося врятувати, але в дуже оплаканому стані… Молодика припікали смолоскипом, били так, що зламали кілька ребер, понівечили обличчя. При чому, ніяких військових таємниць від нього не вимагали – та й зрештою, перемир’я…
– Гідний жалю випадок, – сказав ішторнієць, і його очі на хвилину спалахнули злобою, – але ж то могли бути звичайні собі бандити, котрі бажали викупу…
– О, можливо, – погодився Повелитель, – хоча невже ішторнійське дворянство настільки збідніло, що мусить виходити на великий шлях, тим більше в чужій країні. Доки той юнак був притомний, він прислуховувався до розмов і дізнався, що головним у… е… розбійничій ватазі, є неякий кавалер Ератто… Це давній рід, наскільки мені відомо… У ватазі був священик…, я погано знаю ваші звичаї, можливо так і належить – дбати про душі розбійників. Його звали панотець Горст… Оскільки все ішторнійське духовенство належить до Ордену, то вам, по поверненні, достатньо проглянути списки…
– Ця історія схожа на казку, – знизав плечима пан Гаратто, – навіть не уявляю, для чого вельможному ішторнійцеві займатися викраденням… е… ельберійця.
– Можливо для того, – сказав Вогнедан, – щоб зламати дух батька цього юнака, котрий є не останнім у світі. До речі, люди пана Ератто трохи помилилися. Їхнім завданням було викрасти іншу особу…
– Ви знаєте її ім’я? – пан Гаратто добре володів собою, – чи не забагато вельможних молодиків перебувало в тому гірському закутку?
– О, лише двоє, – мовив Повелитель, – і одного з них я знаю, як самого себе.
Гаратто уважно вислухав переклад. Певно, він теж бажав подумати. Вогнедан продовжував усміхатися. Мило і лагідно… Дана говорила, що він може розчулити кого завгодно самою лише ямочкою на лівій щоці. Пана Гаратто він, однак, швидше розізлив, ніж розчулив.
– Напоїв, пане посланнику? – запропонував правитель ввічливо, – помаранчевого соку? Чи може соку з зимових яблук?
– Я більше люблю напій з помаранч, – майже прошипів посланник.
Гаратто був явно радий покинути слизьку тему. Вогнедан відчув, що першу сутичку він виграв. Повелитель був певен, що саме Командор віддав наказ про викрадення Принца Яблуневого Саду. Навряд чи імператорські вивідачі насмілилися діяти в обхід Ордену.
Вогнедан ледь звів руку з дзвоником, і малий Птаха, зодягнений в новенький кунтушик, вніс тацю з карафкою і двома високими склянками. Нечутно наповнив їх і так само нечутно щез.
Повелитель підніс склянку до вуст, роздивляючись ішторнійця понад її краєм. Гаратто вже опанував себе. Товмач за кріслом застиг, наче статуя… Бідоласі, певне, хочеться пити, але пригостити його буде непристойним з точки зору пана Командора…
– Отже, – озвався врешті Вогнедан, поставивши склянку, – ми зупинилися на тому, що кордон перетинають розбійничі ватаги… При чому таки найчастіше – з південного боку. З цим потрібно якось боротися, чи не так, достойний пане?
– О, так…, – мовив Гаратто вже звичайним своїм солодкавим тоном, – це якраз і говорить про те, що перемир’я є дуже крихкою річчю. Тим більше – мій Імператор пропонує вам не лише вічний мир, але й військовий союз…
– О, у високій політиці не задають таких питань, – сказав правитель, – але недосвідченому юнакові варто його задати. Проти кого хоче дружити з нами Велика Ішторнійська Імперія?
– Ми ведемо війну з Шоррогою, – сказав посланник, – а ельберійська фльота хоч і невеличка, однак є потужною силою. До того ж, кількість кораблів завжди можна збільшити… Вам же, в свою чергу, потрібен союзник проти загрози з Півночі. Ота так звана Моанська Імперія потроху стає небезпечною… Для нас теж, адже Чорріни є єретиками, і розповсюджують єресі, засуджені габіденськими соборами, по всьому Крилу Змія…
– О, я вважав мейдистів братами по вірі, – мовив Вогнедан з наївним здивуванням, – власне кажучи, наявність єдиної Святої книги…
– Восьмий Габіденський собор, – пояснив Гаратто, – засудив погляди осіб, котрі вважали, що Святий Кілені не є рівним Святому Мейді. До того ж, Святий Старець, відлітаючи на крилатому леві, передав отриману ним від Єдиного благодать саме Святому Кілені… Не Святому Іркану і не Святому Зельму, хоча вони теж шануються нашою церквою. Кожен, хто вважає інакше, за рішенням Собору не є правдивим мейдистом.
– Я лише сонцепоклонник, – сказав Вогнедан скромно, – і тому не можу судити про вірність чи невірність рішень Габіденських соборів. Однак мені приємно, що достойні прихильники Святого Мейді визнали, що жони і… е… особи з іншою, аніж у них формою вух, мають безсмертну душу. Оскільки, за моїми переконаннями, дух таки не вмирає, про що деякі шляхтичі пишуть навіть на родових гербах, приємно знати, що хтось підтримує мене в цьому.
– Звичайно ж…, – сказав ішторнієць опісля доволі довгого проміжку. Достойник намагався знайти невідповідність між перекладом і виразом обличчя ельберійського правителя. Та Вогнеданове обличчя було як завжди спокійним, а погляд – трохи зацікавленим і щирим одночасно.
– Якщо ми вже заговорили про це, – сказав врешті Гаратто, – то я дозволю собі запитати Вашу Величність про ступінь вашого знайомства з нашою вірою… Вчора ви цитували Святе Письмо і доволі вдало…
– О, дуже недосконалий ступінь…, – мовив Вогнедан, – а цитату я почув від одного мейдиста, котрий був вплутаний у замах на мене… Того дня трохи не загинула моя вагітна дружина… Я тільки не зовсім зрозумів невдалого вбивцю – кого він мав на увазі під соломою, а кого означив цінною деревиною…
Друга перерва в розмові затяглася ще довше за попередню. Вогнедан знав, що Гаратто лихоманково згадує донесення своїх людей, і намагається зрозуміти що йому, Вогнедану, відомо. Юнак знову мило усміхнувся і сказав лагідно:
– Ми говоримо вже досить довгий час. Пропоную продовжити розмову опісля обіду скажімо… в палацовім саду. Якраз починає квітнути вишня… Бажаєте, щоб обід вам подали до покоїв?
– Так, будь ласка, – сказав Гаратто спокійно. Отямився він швидко. Дуже швидко…
Коли ішторнієць з товмачем повагом вийшли з кабінету, Вогнедан відкинувся на спинку крісла і мовив змучено:
– Мій Драконе… Пане Вартиславе!
Завіса , котра закривала фальшиве вікно, ворухнулася, і юнак побачив Веданга. Той кілька разів ляснув в долоні.
– Для першого разу, – сказав, – просто блискуче… Але надаремне ви почали на нього давити. Він знає, що життю його нічого не загрожує, а щодо совісті, то вона у цього панка і не ночувала.
– В чому я помилився? – спитав Повелитель.
– Та власне – ні в чому, – мовив Чорний Дракон, – однак, ви його розізлили. Не знаю ще, це на добре, чи на зле. З одного боку він зрозумів, що ми тут…
– Мій Горобчик сказав би, – засміявся Вогнедан, – не сідаємо обідати без ложки…
– О, саме так…, – всміхнувся і Вартислав, – а з другого боку, наш святенник втямив, що обдурити вас не вдасться. Тепер він теж давитиме на вас… так що тримайтеся… Покажіть йому перший вишневий квіт. І всміхайтеся побільше. Усмішка є зброєю.

***

– «Цвітуть щороку вишні навесні, – мовив Вогнедан, поволі йдучи алеєю Великого Саду, котрий починався від палацової площі і був відділений від неї витою загорожею,
І попри це
Усе життя тривожусь –
Побачу я цвітіння їх
Чи ні?»
Вишневий цвіт нагадує нам про скороминущість буття у явному світі…
Товмач, котрий йшов за Командором, наче пришитий, затнувся на віршованих рядках і переклав їх за змістом. Вогнедан усміхнувся. Він зовсім не бажав полегшувати йому роботу.
– Приємно, що юний правитель думає про скороминущість життя, – озвався Гаратто, – такі думки підводять до мислі про врятування безсмертної душі, наявність якої визнав у ельфів Дванадцятий Габіденський Собор.
– Я хотів би знати, – мовив Повелитель, – чий голос переважив на користь ельфів…
– Голосують на соборах таємно, тож важко було б визначити цього достойника, – лагідно мовив Командор, – але, якщо душа існує, то вона потребує порятунку. Душу язичника завжди обсідають демони… Демони, що пропонують тілесні розкоші, і земні утіхи. Демони гордощів і себелюбства… Дивлячись на вишневу гілочку ви думаєте не про скороминущість життя, а про тлінну красу цього світу.
– О, красу, котра відроджується щовесни, – сказав Вогнедан, – який же це тлін… Це безсмертя…
– Але ж ви не відродитесь, як оця вишня – Командор досить неприхильним оком поглянув на гарнесеньке деревце, біля якого причаївся в молодій траві камінь, що на ньому можна було сидіти і споглядати.
– Богами дається відродження, але відбирається пам’ять, – озвався Вогнедан, обережно зриваючи з гілки кілька квіток і вправляючи їх у волосся, – Це і є смерть, яку ми звемо милосердною. Деякі речі хочеться забути… На жаль з ними щезає і те, що хотів би пам’ятати вічно.
– Не бачу сенсу в такому переродженні, – мовив ішторнієць, – наскільки краще жити вічно у світі, де нема страждань, під опікою Святого Мейді…
– Є вища ступінь, – сказав Вогнедан, – вона досягається великими зусиллями. Про те, що духи-опікуни явного світу колись жили в ньому, говорили відуни сонцеславів ще до нашого сюди прибуття.
– Ви тільки що сказали дві страшні речі, – мовив Командор стиха, – про те, що ви прибули звідкілясь іще, окрім раю та пекла, і про те, що мрієте стати тим, що язичники називають богом, а отже – нечистим духом.
– О, невже все так зле? – всміхнувся Повелитель, – я певен, що десь існують і ваші пекло та рай… Кожній особі дається безсмертя згідно її вірі, або віданню, що не зовсім те саме. Це – винагорода, може трохи не заслужена нами.
– Ви читали Святе Письмо? – спитав Гаратто, – якщо ні, то я можу…
– Читав, – сказав Вогнедан, – не для мене… Я занадто люблю явний світ.
– Ваша Величність напевне розуміє, – зітхнув Командор, – що вічний мир між нашими народами можливий лише за однієї умови – прийняття ельберійцями істинної віри.
– Ніхто не виганяє з Ельберу проповідників, – мовив Повелитель, – але мій народ дотримується віри пращурів. Власне, він її не називає вірою Він в ній живе…
– О, народ…, – мовив Гаратто, – є вівці, а є пастирі… Достатньо князям, себто пастирям, визнати закон, і що залишиться народу?
– Так само вважав коронат Астеону, – сказав Вогнедан, – і півкраїни помандрувало на Острови… Ельберійці є впертими особами, і по власній волі не покинуть шанувати опікунів цього світу.
– Якщо князь видасть закон, – знизав плечима пан Гаратто, – котрий відділить покірних від незгідних… Вищих можна замінити більш слухняними, а для нижчих в разі непокори є вогонь і меч…
– Ким мені замінити Влада Парда? – спитав Повелитель з легкою насмішкою, – князь Чорногори помре сонцепоклонником…
– О, князь Чорногори…, – на обличчі ішторнійця з’явився який-то вовчий усміх, – але ж ви маєте бути розумнішим за цього поганина, чия зненависть до вірних не має меж.
– Однак, у Ігворрі є храм святого Кілені, – сказав Вогнедан, – і є вірні. Під боком у пана Влада, якого колись… А втім, ви ж бачили його обличчя…
– О, ці прикордонні сутички, – зітхнув Командор, – що ж.. Війна війною… А ви подумайте, Ваша Величносте… Не поспішайте… Подумайте.
Перемовини зайшли у глухий кут. Вогнедан мав з посланником ще дві розмови, які крутилися знову довкола одного і того ж самого – вічного миру, і прийняття правителем мейдизму. Ішторнієць обіцяв прислати Вогнедану навчителя, або навіть зостатися самому для навчання основам Святого Письма. Князь Вартислав мовив з цього приводу, що для Ішторну це безпрограшний хід.
– Якщо ви погодитесь, – сказав Веданг, – вони нападуть ще раніше, аніж якщо не погодитесь…
– О, насправді… – зітхнув Вогнедан, уявивши собі обличчя своїх вельмож, коли вони почують про його навернення. І спотворене лице Влада Парда, котрий прокляне сина Святослава… І квітанських селян, яких доведеться вогнем і мечем змушувати нищити дубові гаї… А князь Буревій скаже, здвигнувши плечима: «Повна відсутність краси і гармонії…», і скличе срібних на боротьбу зі своїм родичем… Хіба що Веданг зостанеться вірним йому… Та й то, навряд чи Чорний Дракон піде проти всієї знаті. Зостатися зрадником… Покликати на поміч добрих сусідів з-за гір. Ось чого домагається пан Гаратто…
Зрештою, Командор виклав останнього козиря.
– Північна Імперія, – сказав він на останньому прийомі, – рано чи пізно вдарить на вас… Це – не Мооз, і не Страгія. Одразу з двома імперіями вам не зладнати…
– Але принаймні спробувати…, – сказав Вогнедан спокійно, – ви нам погрожуєте?
– Попереджаю…, – мовив Гаратто, – не сподівайтеся на своє чаклунство, силу руки, а чи розуму. Воно не допоможе. Єдиний рятунок для всього вашого народу, включно з… схожими на вас – це ваше навернення. Прилюдне навернення… Знать піде за вами – так було завжди і скрізь.
– Не тут, – мовив Вогнедан, – і не з нами. Ми трохи інші, знаєте… Віра, мостивий пане, це не одежа, яку можна замінити іншою… В ній – моя душа, а душею я не торгую.
Пан Іргат Гаратто довгу мить дивився в очі правителя, поки збагнув, що останню фразу той промовив ішторнійською.
– Можна вивчити, – сказав Вогнедан тією ж мовою, – всі мудрі книги. Не можна змусити до любові… Ви змушуєте нас насильно полюбити Святого Мейді і його вчення. Але в усьому світі любов з примусу зветься зґвалтуванням…
– Ви, – сказав Командор, оговтавшись, – і тільки ви будете винним в загибелі вашого народу. Вас проклянуть вдови і діти загиблих…
– Нехай краще мене клянуть родичі тих, хто поляже в обороні Краю, – сказав Вогнедан вже ельберійською, – аніж родичі тих, кого мої гридні будуть навертати вогнем і кров’ю. Якщо все одно будуть гинути ельберійці – то хай вже загинуть з честю разом зі мною, аніж в міжусобній різанині… Я не хочу правити рабами – мої люди і дивні не звикли до того, щоб їх били в лице.
– Повелителю, – вимовив Гаратто ельберійське слово замість звичної «величності», – в Святому Письмі говориться, що вищий може стати найнижчим. Згадайте мої слова, коли стоятимете в кайданах перед переможцем.
– О, тоді я буду думати зовсім про інше, – мовив Вогнедан спокійно, – про можливість втечі, і наступної битви. На душу кайдани не вдягнути, вельмишановний… На оту, яку ви визнали безсмертною більшістю в один голос. Продовжимо розмову по обіді, пане посланнику? Я наказав приготувати для вас страви вашого рідного краю… Пісні страви, ясна річ… Вам до вподоби салата зі свіжих овочів? Під оливковою олією? У нас свіжа городина з’являється трохи пізніше, але селяни накривають городи рамами з боговладського скла, і домагаються успіхів. І рання полуниця з вершками… З тих же теплиць…
Оскільки Вогнедан намагався, щоб Охоронець Клейнодів почув якомога більше, то приймав Командора в кабінеті з потайною кімнаткою. Не кожного разу, аби не викликати підозри, але більшість отаких приємних розмов відбувалася під малюванням з Конвалії Ставської. Цього разу, коли Командор з товмачем покинули приміщення, Повелитель потер обличчя, котре наче боліло від вимушеного усміху і покликав Вартислава.
– О, усміхніться знову, – стиха мовив Веданг, – ви входите в стан бойової люті… Ця сила руйнує зсередини, якщо дивний воїн не йде до битви.
– Мене навчав виходити з подібного стану Бранибор, – мовив Повелитель втомлено, – знаєте, про що я думаю, мій Охоронцю? Що неякий Іркан Чоррін, котрий величає себе Його Могутністю, рубонув би мечем знахабнілого посланника, не зваживши навіть на загрозу війни…
– О, напевне…, – сказав Вартислав, – що він і зробив, прикінчивши прилюдно шоррогського посла. Але це якось…
– Негармонійно, – протягнув Вогнедан, поволі регулюючи дихання, – ви не бачили мого обличчя, але голос, принаймні, мене не зрадив?
– О, все в межах…, – мовив Веданг, – особливо запрошення на обід. Доволі вчасне.
– Пане Вартиславе, – сказав Повелитель, поволі обертаючи на пальці батькового срібного персня-печатку, що перейшов йому у спадок, – ви можете пояснити мені одну річ?
– Спробую, – сказав Дракон, – запитуйте.
– Ми багато з вами говорили про ходи ішторнійців в їхній гидкій грі. Спочатку вони, не знаючи про батькову смерть, хотіли вплинути на наступника трону. Нині я є Повелителем, але плани не змінилися. Пан Гаратто заповзявся мене навернути до… істинної віри, при чому ламає двері мого духу трохи не бойовою сокирою…
– О, ця загроза…, – мовив Вартислав, – як огидно… Вибачте, Повелителю…
– Звістка про смерть Повелителя Святослава мала дійти до Габідени раніше за моє офіційне запорошення. – продовжив Вогнедан, – І тут таки люди Ішторну спробували спровокувати гоніння на мейдистів, вчинивши замах на мене і Дану… Чи може – тільки на Дану, про що ми з вами якось говорили… Щоб змусити мене до якихось нерозважних дій…
Чорний Дракон кивнув головою:
– Я не виключав і такої можливості, авжеж… Але деякі обставини говорять, що припущення було помилковим. Ті двоє вбивць з Відради полювали на вас обох. Зрештою про це говорив і добродій Тутовик… Пам’ятаєте? Вбивці вважали, що з вагітною жінкою зладнає і той… як його… Щур, а вони прикінчать вас…
– Командор, їдучи сюди, не був певним, що це вдасться, – сказав Повелитель задумливо, – але він мав враховувати і можливість успіху цього плану. А якщо ті двоє вбивць хотіли прикінчити й мене теж, то який тоді сенс в цьому посланництві? Я вас ніколи не питав про це, але хто б зайняв трон Боговлади в разі нашої з Даною загибелі? І хто б приймав ішторнійських послів, опісля того, що сталося б?
– Мій Повелителю, – відповів Вартислав, – я сам багато думав про це… В разі вашої загибелі разом з молодою жоною, титул правителя перейшов би до дитини Білої Ружі. В разі народження у неї сина, як і сталося, Повелителя б звали Владигор Пард-Саламандр. Потім він став би просто Саламандром… П’ять родів обрали б раду заступників Святославового онука, а головою ради, Покровителем, став би князь Влад, як дід коронованого немовляти. Я лишився б при ньому Охоронцем Клейнодів. В разі ж народження дівчинки, правителькою стала б Біла Ружа, знов таки під заступництвом п’яти родин з Владом на чолі, а згодом трон Боговлади успадкував би або народжений нею син, або син її доньки…
– Отже, фактично, правив би Ельбером Влад Пард, – підсумував Вогнедан, – два десятки літ якнайменше…
– Мій Повелителю, – з жахом мовив Веданг, – про що ви…
– Не про те, – сказав Вогнедан заспокійливо, – я ні в чому не підозрюю чорногорця. Але ж, в разі нашої з Даною загибелі, командор Гаратто приїхав би просто до рук розлюченого Влада… Ви змогли б зупинити Покровителя, якби той наказав, скажімо, повісити ішторнійців?
– О, Влад не зробив би…, – сказав Дракон, поміркувавши, – але хтозна… Покровитель, власне кажучи, має всі повноваження правителя. А ішторнійський слід сплив би в розслідуванні неодмінно. Наскільки я знаю Влада, він би поставив мейдистів поза законом і найперше розігнав би ігворрську громаду – вона бо у нього як більмо на оці. Щодо ж посланництва… Якщо Влад захотів би помститися Гаратто, то я не мав би змоги йому завадити…
– Або пан Гаратто занадто хоробрий, – мовив Вогнедан, – або… Гаразд, а кого б він навертав на мейдизм, якщо Влад зумів би себе стримати? Я маю на увазі – з вельмож?
– Отут я можу сказати абсолютно точно, – сказав Дракон, – вашу сестру… Біла Ружа має великий вплив на свого свекра і дуже часто намагається пом’якшити всім відому різкість князя Чорногорського. Років зо три тому, ще до вашого заслання, в Ігворрі була якась ворохоба під час Осіннього Карнавалу… Мейдисти вийшли на вулицю в ряднинах, посипали голови попелом і галасували про непристойність цього свята. Влад вирішив рубонути з плеча і вигнати їх з міста взагалі, але Святославна умовила свекра покарати нерозумних вірою, а гроші вкласти в прикраси для міських вулиць на наступний рік…
– О, моя витончена сестра, – всміхнувся Вогнедан, – це дуже вишукана помста…
– Але незмінені можуть сприйняти її заступництво, – мовив Веданг, – як прихильність… Тим більше, Біла Ружа, як і пані Чаяна, свого часу цікавилася лугербським вченням… О, неглибоко, але трохи більше, аніж я, чи навіть ви…
– Отже – жорстокий чорногорський упир, – підсумував Вогнедан, – котрий розпочинає утиски, його ніжна невістка, яка намагається призупинити, або пом’якшити… Незмінені певні, що вона прийме закон Святого Старця – адже чомусь завжди першими ламаються жінки… Першою мейдисткою Астеону була мати теперішнього короната… А потім підростає Владигор, і материн вплив…
– Ішторнійці говорять, що церква вічна, – сказав Вартислав, – всі їхні плани розраховані більш, ніж на одне життя. І до цього часу вони спрацьовували. Я знаю напевне, що декілька вельми розумних достойників Ордену лише тим і займаються, що складають подібні…е… шахові партії… Якщо не вдався один хід – роблять другий… Ми нині бачимо принаймні три шляхи розвитку подій, а хто його знає, що там ще в запасі у Ордену. Я теж намагаюся грати у ці шахи, але… Досі я вигравав, та зовсім не тому, що є кращим гравцем… Все це на такій межі… Оцей замах… Я мав його передбачити…
– Здається, – озвався правитель, – я зрозумів вас, мій Охоронцю… Гра зараз йде внічию, бо люди Ордену складають свої плани з розрахунку на незмінених. А ми, в свою чергу, все таки уявляємо собі цих осіб як зіпсутих ельберійців…
– Якщо, – Вартислав ледь усміхнувся, – по обіді Командор не оповість вам про те, хто мав би успадкувати владу опісля вашої загибелі, і не натякне, що саме чорногорець найняв двох чужоземців, аби стати як не Повелителем, то Покровителем, а вину за це хотів спихнути на ні в чому не винних вірних Святого Старця, то я складаю свої повноваження і їду до Гнізда Драконів вирощувати полуниці.
Вогнедан вже повністю опанував себе, повернувши погідність духу. Він уявив собі князя Вартислава, котрий поливає з відерця тепличні полуниці, і розсміявся своїм сріблястим смішком.
– Ловлю вас на слові, – сказав, – по обіді я запрошу посланника подивитися палацову теплицю… Якщо він не заговорить про Влада, то я доручу її вашій опіці.
– Який відпочинок, – мрійливо мовив Вартислав, – я згоден.

***

– … таким чином, Ваша Величносте, ви в тій же біді, що й більшість правителів – ви дивитесь на світ очима осіб, котрі плекають лише свою вигоду. Те, що я розповів вам про князя Чорногорського…
В теплиці стояв різкий полуничний запах. Вогнедан поволі нахилився і зірвав ягоду. Полуниці він обожнював, про що знали всі, до головного кухаря включно.
– З вершками, – мовив Вогнедан, – було взагалі розкішно… Те, що ви розповіли мені про князя Влада, пане Гаратто, є цікавим зразком хибного розумування. Або ж бажанням позбавити мене особи, котра віддана трону Боговлади. Я знаю, що ішторнійці недолюблюють Стража Прикордоння, але щоб аж так… Як ви сказали самі – війна війною. Поза битвами Влад Пард зовсім не прагне крові.
– Я хотів лише прислужитись вам, – мовив ішторнієць. Це знову був чоловік, що аж променів від лагідности.
– Як я можу довіряти особі, котра бажає бачити мене в кайданах? – Вогнедан поклав полуницю до рота, спостерігаючи за командором. Вранішній гнів проминув – тепер юнак знову міг усміхатись ворогу.
– То було лише необережне порівняння, – зітхнув Гаратто, – до речі, нам ще потрібен товмач?
– Потрібен, – сказав Вогнедан, – я можу скласти докупи кілька фраз, але це – все…
– Гаразд… Отже, Ваша Величносте, ви маєте оцінити цей знак доброї волі. Завтра, з вашого дозволу, ми вирушаємо до Квітану, по мейдистських храмах. А в порту Гроно на нас очікуватиме корабель. Та вам достатньо передати своє бажання навчатися істини гінцем, або торговим обозом – і воно знайде мене…
– Що ж…, – мовив Повелитель, – будемо вважати, що від надміру щирости… Я був радий нашій зустрічі, можливо, вона й насправді дарує нашим народам мир.
– Я прагну цього всім серцем! – запевнив ішторнієць, – до речі, чи безпечно їхати Квітаном?
– Це найбезпечніше місце в усьому Ельбері, – сказав Вогнедан
– До мене дійшли чутки, – Гаратто знизив голос, – про те, що на лісових капищах…
– Бідолашні квітанці, – мовив Повелитель, – вони й не знають, що ними лякають… добрих сусідів. Звісно ж, це неправда. Подорожуйте в спокої.
Наступного дня Командор зі своїми людьми відбув до Квітану у супроводі гриднів на чолі з Воїславом. В Крепимирові на них мав очікувати загін срібних з дружини князя Буревія.
Більше Повелитель не бачив некоронованого правителя Ішторну. Про те ж, що відкинув його пропозиції, юнак не шкодував навіть у найстрашніші хвилини свого життя.
Щоб змінити судьбу – потрібно змінити себе. Та Вогнедан, Повелитель, не бажав змінюватися.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *