Чарівна халепа в новорічну пору

Автор: Вікторія Мазур
Анотація: львівська темна чаклунка Устина неочікувано отримує перед самісіньким Новим роком загадкову коробку з проханням переправити за вказаною адресою і нізащо-нізащо її не відкривати. Але хто ж втримається від спокуси, щоб зазирнути всередину, коли тобі це забороняють?


Завантажити epub


Ніколи. Ніколи-ніколи не відкривайте подарункову коробку, якщо не знаєте, звідки вона взялася. Це просте правило. Його знають навіть діти і домовички. Устина, безперечно, теж його знала. Проте, в той ранок щось пішло не так.

Точніше, все йшло не так, як слід, щонайменше останні років десять. Як для відьми, Устина була ще майже юною, хоча проживала на землі свій третій десяток. У неї була магія, непогана зовнішність і будиночок на околиці магічного Львова. А ще те, що вона вперто називала незалежністю, хоч з кожним роком була все більше готова визнати, що правильно називати це самотністю. Зрештою, більшість темних відьом були самотніми. І образ старушенції з гачкуватим носом, бородавками і препаршивим характером, коли тобі перевалює за сотню, мав під собою не один живий приклад. А ще коти. Темні відьми рятувались від «незалежності» з допомогою магічних котів, що з часом навіть сяк-так опановували здатність розмовляти. Чи то з бажання розрадити господиню, чи з надією попроситись на волю.

Устина знала, що змінити ситуацію могла б сім’я. Але її батьки загинули в одній з безкінечних війн між Світлом і Темрявою ще коли вона була підлітком. Що ж до власної сім’ї, то і тут виникали неабиякі труднощі. І всі вони полягали в чоловіках.

Устині подобались чоловіки. Вона навіть хотіла б завести собі одного назавжди. Щоб він поселився у її будиночку, гримав дверцятами холодильника в пошуках їжі  і затишно сопів під боком, коли настає час спати.

Устя не була ханжею чи неприступною, мов скала. За останній час  неї було кілька романів. Траплялось, що хтось з чоловіків навіть залишався на ніч  в її будинку. Але жодного разу це не закінчилось нічим добрим. По-перше, світлі маги навідріз відмовляються заходити в помешкання темних відьом. Бояться чи то образити честь дами, чи то стати інгредієнтом якогось зілля або ритуалу. По-друге, з темним магом вже ти ніколи не знаєш, чого очікувати: від простеньких ритуалів витягування магічної енергії з партнерки до кривавих ритуалів для пробудження демонічних талантів. Тобто ось він пристрасно цілує тебе, так що паморочиться в голові, а ось уже малює пентаграму на ламінаті у вітальні. З темними завжди почуваєшся якось незатишно.

А от людей Устина любила. Людські чоловіки приємно пахнуть і вважаються цілком безпечними. Вони навіть здатні на романтичні вчинки, а за особливої потреби у них прорізається дар красномовства. І тоді чуєш на свою адресу такі компліменти, що діють краще за будь-які любовні замовляння. Але з людськими чоловіками завжди трапляється якась халепа. Наприклад, їм досить важко пояснити, чому в тебе повні шафки сушених павуків і жаб на кухні. Після такого в них зникає не тільки апетит, а й бажання побачитись ще раз.

Але повернемось до коробки.

То був просто ще один мокрий зимовий день без снігу. Закінчувався грудень, і маги та люди готувались до настання нового року. Люди більше готувались святкувати, а от для магів новий рік означав необхідність поновити всі накладені раніше чари. Бувало ж таке, що йдете ви собі знайомою вулицею і раптом помічаєте будинок чи закапелок, якого там раніше не бачили? Ви б дуже здивувались, якби дізналися, скільки місць приховує магія від ваших цікавих поглядів.

Отже, коробка. Устина крізь вікно кухні побачила, що на вхідних сходах стоїть якась коробка. Хоча відьма нічого не замовляла і не чекала подарунків, вона відставила чашку тонізуючого ранкового зілля на стіл і пішла до сходів. За поріг переступила просто в домашніх капцях, хіба що тугіше запнула халат. Коробка стояла на мокрому бетоні, цупкий обгортковий папір трохи намок, але ще не розлазився. Устина забрала коробку до будинку, щоб краще роздивитись. У вітальні було сіро і прохолодно, але тонізуюче зілля вже починало діяти, то ж відьма відчувала легке піднесення. Вона сіла на канапу і розгорнула намоклий папір.

Коробка і справді була звичайною. Більше того, на ній стояла печатка Поштової служби людей. А ще було криво приклеєні дві наклейки. На одній була намальована парасоля з краплями води (Устина подумала, що це означає «не мочити предмет»), а на другій — фужер на тонкій ніжці («не трощити предмет»). Хоча ні адреси отримувача, ні даних відправника вказано ніде не було, відьма розкрила коробку. Там виявилась менша, але вже не картонна, коробка і лист.

«Переправ шкатулку до Ужгорода. Центральний залізничний вокзал. Камера схову 113, пароль 123115. Оплата чекає тебе там же.

P.S Не відкривай шкатулку, хай там що».

Ото і все. Жодного підпису чи хоч натяку. Від кого і кому призначається ця посилка. А головне — що в ній таке заховане?

Устина не була «відьмою на побігеньках». Її платні у відділі магічних зіль і настоянок цілком вистачало на життя незалежної пані. Тож необхідності приймати пропозицію з коробки не було. Проте, схоже було, що ніхто не запитує її думки. Інструкція виглядала, як прямий наказ. Але чий? Можливо, Темрява шле якесь чергове паскудство Світлу? Або навпаки.

Устина перечитала записку ще кілька разів, очі весь час зачіплялись за оте «P.S». Що в шкатулці? Відьма зважила її на долоні, обмацала пучками пальців кожен сантиметр. Судячи з усього, шкатулка була витесана з каменя. Вона залишалась холодною, мов би щойно принесена з вулиці, зовсім не нагрівалась від доторку рук. По кришці шкатулки вився рослинний орнамент, ніби тоненька гілочка плюща вгризлась в холодний камінь. Замок був до неподобства простим — достатньо натиснути на останній  різьблений листочок плюща. Він вирізнявся з-поміж інших, притягував увагу. Устина легенько погладила його вказівним пальцем.

«Не відкривай шкатулку, хай там що». Якби коробку прислала магічна пошта, а не людська; якби в листі не було того «P.S»; якби Устина хоча б здогадувалась, що знаходиться в шкатулці, вона б її ні за що не відкривала. Бо це ж елементарне правило, яке знають навіть діти і домовички, не відкривати те, що просять не відкривати.

Палець натиснув на різьблений листочок. Щось тихенько клацнуло, і прохолодна кришка піднялась сама. Всередині був язичок білого диму, що ніби живий піднімався в пошуках чогось або когось. Устина зробила подих — пахло лісом, хвоєю, замерзлою водою. В носі защипало, потім засльозились очі, а тоді відьма втратила свідомість.

Вечоріло, коли Устина прийшла до тями. Вона все ще була жива-здорова, у своєму будинку і на своєму дивані. Поруч на теплому килимку стояла закрита кам’яна шкатулка з різьбленням.

Устина ще раз перечитала лист. На цей раз їй здалося, що він майже волав: «Не відкривай шкатулку, хай там що!». Відьма не могла пригадати, що бачила під кришкою, але ще раз  порушувати заборону не збиралася. Вона точно знала, що тепер мусить позбутись цієї речі. А найкращий спосіб це зробити — замкнути її в камері схову на вокзалі Единбурга.

Устина почала збиратись в дорогу, виглянула у вікно і дуже здивувалась, коли побачила, як у густих вечірніх сутінках повільно кружляють лапаті сніжинки.

***

— Мерлінова борода!

Устина вже задрімала в м’якому кріслі поїзда, коли раптом чужий чоловічий голос вилаявся просто в неї в голові. Відьма стрепенулась і озирнулась. Поруч сиділа підстаркувата пані з котом на колінах. Жіночка здивовано подивилась на Устину, а тоді з почуттям власної гідності поправила в’язану шапочку на голові нещасного чотирилапого.

— Та хай би тебе чорти покусали!

Цього разу Устина зрозуміла дві речі. І обидві змусили її насторожитись. По-перше, в голосі Устя чітко розрізнила нотки паніки, по-друге, він не належав нікому з пасажирів поїзда. Чужий голос в її, Устини, голові!

— Ти не вмієш читати? — тепер голос злився.

— Вмію, — подумки обурилась Тіну. — Я не замовляла ніяких пакунків і не наймалась кур’єром, тож як було не подивитись на пакунок хоч одним оком?

— Не замовляла? Не наймалась? — злість змінилась на шок. — Ти жінка? Я в тілі жінки, і зараз це збіса несексуально. Дай подивлюсь.

Устина не знала, що він зібрався робити, аж раптом її очі заплющились і вона відчула поштовх. Коли повіки піднялись Устина зрозуміла, що може бачити, як і раніше, але тілом тепер керує не вона. Відьма з жахом дивилась, як пристаріла пані з осудом похитала головою, коли руки Устини почали обмацувати її тіло. Долоні лягли на груди поверх синього трикотажного плаття і злегка стисли округлості. Для пані з котом це стало останньою краплею — закриваючи долонею очі пухнастику, вона пересіла на вільне місце в іншому кінці вагону.

— Що ти витворяєш, нахабо? — Устина виштовхнула чужу свідомість з панівного місця в голові. — Ніколи більше та не роби!

Щоб позбутись цікавих поглядів, які на неї вже звертали пасажири, відьма дістала з сумочки книгу і вдала, що читає.

— Пробач, не втримався, — хмикнув нахабний голос.

— Ще кілька годин до Ужгорода, і я запхаю тебе в ту камеру схову та й заберусь собі, — пробурмотіла Устина.

— Ні-ні-ні. Тепер мені в камеру ні до чого. Я ж в твоїй голові.

— То повертайся в шкатулку так само, як з неї виліз. Я відкрию кришку, а ти туди… е-е-е… сконденсуйся?

— Не вийде. Свідомість не переселиться в неживий предмет, коли можна бути в живому.

Устина раптом зрозуміла, що для правдоподібності треба перегортати сторінки. Вона наслинила кінчик пальця і перегорнула кілька аркушів за раз. Якщо чесно, цікавих глядачів від цього тільки побільшало. Але відьма вже на це не зважала, бо її шокував несподіваний здогад.

— Тебе вбили? Твоє тіло?

— Ні, що ти таке кажеш, ні, — голос звучав сумно і якось невпевнено.

— Що тоді?

— Яка тобі різниця? Просто довезеш мене до мого тіла, і, я впевнений, мене затягне до нього, як трісочку в торнадо.

— Як трісочку у що? — здивувалась Устина. — Ти такий дивний, чесне слово. Але якщо ти не можеш обійтись без мене, то я вимагаю чесності. Купити квиток на швидкісний потяг у вечір перед Новим роком — ти хоч уявляєш, чого мені це коштувало?

— Ні, я все пропустив,  поки обживався у твоїй голові.  Непросто двом свідомостям поміститись в таких маленьких мізках.

Устина уявила, як заліпила б ляпаса тому, хто сміє таке їй говорити, якби у нього було тіло. А тоді і справді почала читати. Це бойкот, дитинко.

У мовчанні минуло хвилин п’ять, не більше. Щойно Устина почала розбиратись в персонажах роману, як голос знову порушив тишу:

— Коли ти мовчиш, ти ще нестерпніша. Гаразд. Хочеш знати, що зі мною сталося? Є така приказка — від себе не втекти. А я втік! — Устина відчувала, що він цим навіть трохи хизується.

— Це ж як?

— Астральні подорожі — знаєш таку штуку. Лягаєш, зосереджуєшся, відділяєш свою свідомість від тіла. І  тоді можеш побувати де завгодно в світі. Тільки я так довго не повертався, що втратив дорогу назад, і ніяк не міг втрапити до свого тіла. Єдиний варіант — фізична доставка.

— Ого, — Усті і самій не сподобалось, скільки захвату промайнуло в її думках. — А в шкатулку як потрапив?

— Коли зрозумів, що сам не втопаюсь, почав шукати варіанти. Я тоді був на Далекому Сході. Пісок, верблюди, спека. Не те, що наші болотяні зими. Так от зайшов (умовно кажучи) в магазинчик сувенірів і вибрав собі ту шкатулку. Потім довелося чекати, поки її купив якийсь араб. На щастя, я залишився не зовсім безпомічним — вдались простенькі клерувальні чари. Я навіяв арабу, щоб той відправив шкатулку поштою в Україну, і він це зробив. Думав, що далі буде легше, але на пошті щось переплутали і відправили мене до Львова. А там поштар побачив помилку, тільки коли вже розносив пошту по твоїй вулиці. Він побачив, що адреса на пакунку зовсім не львівська, але чомусь відкрив коробку і витяг шкатулку. Я чарами наказав йому спакувати все назад, написати записку і залишити пакунок біля найближчого будинку. Так я опинився на сходах твого дому, а ти, як виявилось, не можеш не пхати носа в чужі скриньки, тобто справи.

— О! — Устина якусь хвилину обдумувала почуте. — Відправляти свою свідомість людською поштою через увесь світ — ось справжня дурість.

— Згоден. Це приниження для будь-якого мага.

— Вибачте, пані, — внутрішній діалог Устини перервали ззовні. Чепурний провідник сяяв усмішкою на всі тридцять два і показував на вихід у тамбур. — Ви маєте пройти зі мною і показати, що у вас в сумочці. Вибачте за незручності, але пасажири скаржаться на вашу… хм… дивну поведінку.

— Гаразд, — збентежена Устина згорнула книгу і встала з крісла.

— Це не провідник! — заволав голос в її голові. — Не йди з ним нікуди, це не провідник!

Устина подумки звинуватила його в параної та вийшла до тамбуру.

— Відкрийте сумочку, — попросив провідник. — Самі розумієте, новорічна ніч, всі хочуть доїхати додому цілими і неушкодженими, — чоловік покопирсався в сумочці, погладив кришку шкатулки і випростався.

— Добре, це провідник, — примирливо сказав голос.

Раптом доброзичлива посмішка на обличчі чоловіка зів’яла, він схопив Устину за шию і спробував задушити. Відьма вперлась руками йому у груди, але відштовхнути здорованя бракувало сил. Вона судомно намагалась вдихнути, чорні мушки вже плавали перед очима.

— Зроби хоч щось! — крик в голові не давав знепритомніти.

Тоді Устя з останніх сил понишпорила в сумці, дістала флакончик з жовтавою рідиною та приснула просто в очі нападнику. Той відпустив її шию і з виттям почав терти свої очі. Устина нарешті змогла вдихнути повітря, але адреналін в крові все ще зашкалював. Вона схопила з ніші в стіні тамбуру молоток. «У разі аварії розбийте скло» — від задухи їй здавалось, що напис на табличці світиться. Вона кілька разів кліпнула, проганяючи мару, а тоді торохнула провідника по голові. Він миттю перестав вити і важко осів на підлогу. Його очі були червоні і заплакані.

— Мерлін і Моргана, що це за зілля таке? — здивувався голос. Устині навіть здалось, що він співчуває псевдопровіднику.

— Це парфуми, — пояснила вона. — Просто жіночі парфуми.

Обличчя непритомного провідника змінилось. Воно витягнулось, риси стали тонші, з’явились тоненькі вуса. Устина здогадалась, що то розвіялись маскувальні чари.

— Затягни його в перехід між вагонами, — порадив голос, — якщо подужаєш.

Люди ніколи не повинні помічати нічого дивного — це також прописна істина. Тож Устина зібралась на силі і сяк-так перетягла непритомну тушу через поріг тамбура. У переході було значно холодніше, свистів вітер, гучно стукотіли колеса поїзда. В темряві відьма розгледіла ще одне тіло. Чоловік був у самому спідньому.

— А ось і справжній провідник, — голос зовсім втратив ентузіазм.

Зате Устина дістала з сумочки якийсь пакетик з порошком і висипала кілька крихт біля носа чоловіка в спідньому. Через секунду він сіпнув пальцями і почав приходити до тями.

Устина швидко повернулась до свого місця у вагоні.

— Нащо ти його розбудила? Він міг побачити тебе. І вже точно помітить мужика в своїй формі поруч, — голос чомусь лютився.

— Він би замерз там.

Устина більше не вдавала, що читає. Вона намастила шию якоюсь білою маззю від синців і приглядалась до засніженої темряви за вікном поїзда.

— Скажи краще, хто на мене напав.

— Не на тебе, а на мене, — уточнив голос. — Моя сім’я. Конкретно цього разу був мій двоюрідний брат. А там побачимо. Коли моя свідомість поселилася в твоєму тілі, нас виявили пошукові чари. І от вони тут.

— Напевно, зайшли в поїзд на минулій зупинці, — Устина тепер уважно оглядала вагон. Старенька з котом недобре зиркнула на неї, чи просто здалося? — Чому вони хочуть тебе вбити?

— Спадок. Точніше, родова садиба. Вона належала моїм батькам, потім мені з братом. А з моєю смертю перейде батьковій сестрі та її дітям. Поки я був собою, вони не наважувались на активні дії, але зараз моє тіло нерухомо лежить в садибі вже кілька тижнів, і вони не змарнують такий шанс.

— Твій стан схожий на смерть?

— Швидше на летаргічний сон, але мій дворецький скоро втратить надію і визнає мою смерть. Тож ми маємо поспішати.

— Класна в тебе сімейка, — хмикнула Устя. — Темні?

— Угу.

***

— Давай вийдемо тут, так буде ближче до маєтку.

Поїзд прорізав темряву яскравим світлом фар. Час від часу смужка світла вихоплювала силует гори в сніговій шапці.

— До Ужгорода ж ще дві години їхати, — Устина заперечувала. Залишитись в новорічну ніч в темній глушині — то було занадто навіть для неї.

— Нам вже не треба до Ужгорода. Будь пухнастою і послухайся. Та камера схову моя, дворецький їздить перевіряти її щотижня. Мабуть, поїде завтра, але нічого там не знайде, бо ти витягла мене зі шкатулки, — голос пояснював терпляче, але щойно поїзд почав гальмувати біля станції, слова все більше тиснули на барабанні перетинки.

Побитий провідник затримав погляд на Устині на секунду довше, ніж було пристойно, але відкрив двері і спустив сходинки для пасажирів. Відьма притисла сумочку до грудей і обережно зійшла на перон. Точніше, на шматок забрукованого тротуару серед поля. Попереду виднілись вогні селища, кілометрів за три на око. Позаду небо підпирали чорні громади гір. На їхньому фоні освітлені віконечка поїзда здавались еталоном безпеки і затишку.

— Вперед, — скомандував голос. — Все буде нормально, я знаю дорогу.

Вперше Устя наважилась довіритись чоловікові, коли їй було сімнадцять. Тоді вона й не думала, що хтось бажає їй зла. Особливо хтось із тих, кому вона довіряла. Галантний кавалер викрав у неї рецепт нового бойового зілля, отримав підвищення, а заразом зруйнував її уявлення про стосунки між чоловіком і жінкою. Після такої халепи Устина ніколи більше не дозволяла собі втратити контроль над ситуацією.

— Мерлінові кальсони! Ти хочеш дочекатися решту моєї рідні просто тут? Іди до селища. Дорогою в сторону вогників. Тут просто нема де заблукати.

Проклинаючи себе наперед, Устина пішла. Дорогою, якщо не зважати на моторошну тишу і якісь охання в горах час від часу, було не так і погано. Щоправда, сніг заважав йти швидко, а крижаний вітер кусав за щоки і ніс. Голос теж дотримувався мовчанки, тож відьма знала, що все робить правильно. Інакше він вже б горлав або брав її на кпини, або що йому б ще там збрело в… голову.

— Біжи!

Коли до селища залишилося зовсім не багато, голос знову дав про себе знати. З переляку Устина побігла, роззираючись навсібіч.

— Не крути головою, бо впадеш. Сліди на узбіччі з двох сторін. Людські, — голос докладав усіх зусиль, щоб говорити м’яко і невимушено, але нотки переляку дзвеніли, як різдвяні дзвіночки.

Через хвилину Устя вже почула гупання позаду. Хтось швидко наздоганяв її на підході до перших хат. Відьма розуміла, що втекти не вдасться, інстинкт змушував розвернутись до ворога обличчям. Двоє чоловіків, що наздоганяли її, теж зупинились. Вони були схожими між собою, але один здавався старшим за іншого на кілька років. Хутряні шапки були низько насунуті на лоби, але Устина розгледіла в обох густі чорні брови і прямі трохи завеликі носи. Від бігу чоловіки зовсім не захекались, а в Усті серце вискакувало з грудей.

— Яка гарна зустріч, Золтане, — привітався старший.

— У тебе цицьки, братику, — реготнув молодший, а тоді вичаклував з крижаного повітря льодяну стрілу і метнув її, ніби вистрілив з невидимого лука.

Устина насилу встигла вичаклувати повітряний щит. Крижана зброя вдарилась об нього і розлетілась на друзки.

— Непогано, — визнав старший.

— Його бережись особливо, — голос намагався допомогти хоч порадами.

І був правий, адже старший із братів тільки злегка сплеснув долонями в тонких шкіряних рукавицях, а повітряний щит в руках відьми спалахнув магічним вогнем. Полум’я лизнуло їй руку, і Устина впустила щит. Він зник щойно торкнувся засніженої дороги.

Старший брат недобре усміхнувся. А тоді почав нашіптувати щось у свій шарф. Устина не мала жодного бажання знати, що за чари він сплітав, то ж кинула в нападників зв’язуючим закляттям і помчала до будинків. Чари затримали переслідувачів на кілька секунд, але тепер відьма знала, від чого втікала. Вона бігла ледве освітленими вулицями повз затишні квадратики освітлених віконець. За нею мчала смерть.

— Зо-олта-ане-е, — брати знову були небезпечно близько. Вони неприцільно кидали бойові закляття. Чари рикошетили від слизької дороги, потрапляли в самотні ліхтарі чи в притрушені снігом паркани. Від того крику в Устини мороз йшов поза шкірою.

— Що вони таке кричать?

— Мене кличуть. То моє ім’я, — пояснив голос. — Золтан Баб’ярк, може, чула.

Устина була впевнена, що таки чула це прізвище, але тепер пригадувати точно було не на  часі.

— Скільки ще твоїх двоюрідних братів буде на мене нападати?

Відьма ухилялась від заклять — одне просвистіло просто біля виска, наче ворожа куля — і продовжувала бігти. Попереду було багато світла.

— Ці останні, чесно. Ти добре тримаєшся, — підбадьорив її Золтан.

Тим часом Устина опинилася на центральній площі селища. Тут було багато людей. У самому центрі залили кавзанку, по периметру розклали дерев’яні ятки зі смаколиками і сувенірами. Грала з дитинства знайома мелодія «Щедрик», блимали новорічні гірлянди, туди-сюди снували групки туристів.

— З придешшшнім НовІм роком! — якийсь іноземець зі страшним акцентом, але привітною посмішкою і великим кухлем глінтвейну привітав Устину. Вона відповіла йому посмішкою і почала пробиратись крізь людське море. На п’яти їй наступали переслідувачі. Кидатися бойовими закляттями серед натовпу людей не наважувався ніхто. Тож відьма знову очікувала брутальних заходів — заріжуть, задушать, застрілять у кращому випадку.

— Не дай їм підійти близько, — радив Золтан.

Штовхаючись і перечіпляючись через чиїсь ноги Устина добралась до відносно вільнішого простору. Музика тут звучала не так голосно, поодинокі туристи сновигали між льодяними скульптурами в людський зріст. Устя зупинилась під крижаним драконом з розгорнутими прозорими крилами, у них химерно відбивались кольорові вогники гірлянд. Відьма занурила руку в сумочку і завмерла. Переслідувачі знайшли її дуже швидко.

— Не зрозумій нас неправильно, кралечко, — почав молодший. — Нічого не маємо проти тебе особисто.

— Ти навіть непогано відбивалась, — похвалив старший.

— І тобі щастить. Але фортуна зрадила тебе, коли наш братик якось опинився в твоїй голові. Тож, як кажуть люди: нема тіла — нема діла…

Устина не дала їм договорити, вона витягла з сумочки маленький флакончик, і Золтан ледь не застогнав, коли подумав, що це знову парфуми. Але відьма кинула пляшечку під ноги братам, тонке скло розбилось, а рідина швидко зашипіла і війнула їм в обличчя синюватим газом. Устина закрила носа долонею і помчала геть. Паралізовані нападники залишились найхимернішими і найреалістичнішими експонатами в саду крижаних скульптур.

***

— Скоро північ.

Устина втомилась бігти, а хиткий дерев’яний міст через річку Латорицю взагалі позбавив її запалу. Вона чіплялась за обмерзлі перила і виважувала кожен крок.

— Не думала, що випаде зустрічати Новий рік серед хащів у горах.

—  Головне дожити до Нового року, — урезонював її Золтан. — Коли я повернуся в своє тіло, влаштую тобі свято. А хочеш, дам грошей. Вистачить на святкування цілий рік.

— Та ну тебе.

Устя сяк-так перебралась через міст, і скоро стежка пірнула в ліс. Темрява стала ще густішою. Столітні сосни важко хитались і поскрипували над головою. Відьма пришвидшила крок. Снігу в лісі було небагато, то ж йти стало легше. Десь неподалік ухкала сова.

Коли Устина добралась до невеличкої галявини, була майже північ. Відьма притулилася спиною до широкого стовбура сосни і важко дихала.

— Далеко ще?

Золтан не встиг відповісти, бо на галявинку налетіла дивна снігова буря. Бурани закружляли по невеличкому п’ятачку землі, піднімаючи гілки і зриваючи примерзлий мох.

— Тітонька Соня, — зітхнув голос. — Куди ж без неї?

Спершу Устина не розуміла, про що говорить Золтан, вона прикривала долонею обличчя від гострого снігу. А коли біла завіса вляглась, посеред галявини стояла сива жінка в білій шубі. З вигляду вона чимось нагадувала велику полярну сову. Круглі чорні очі дивились незмигно, сиве волосся, підстрижене під каре, розвівалося вітром, ніби пір’їни.

— Золтане, невже ти змусиш цю дівчинку битися замість тебе? — її голос був схожий на охкання в горах, яке Устина чула біля станції.

Золтан штовхнув Устину вбік і зайняв керування її тілом. Це не було складно, бо відьма вже так виснажилась, що й не спробувала протистояти. Суперниці почали кружляти галявиною, наче дуелянти.

— Відступіться, тітко Соню, — запропонував Золтан. Він пристосовувався до нового тіла поступово. Перші рухи (і чари відповідно) виходили незграбними і слабкими, але за хвилину він вже сяк-так прилаштувався блокувати тітчині напади і давати відповідь. Яскраві спалахи заклять освітлювали галявину. — Всяке в сім’ї буває. Я повернусь до свого тіла — і будемо жити, як раніше. Ви на своїй горі, а я на своїй.

— Нема тобі куди повертатись, — жінка-сова посміхалась, але пильності і азарту до бою не втрачала. Вона прицільно засипала суперника ріжучими закляттями і встигала захищатись від його контратак. — Завтра в тебе похорони. Навіть твій дворецький вже визнав, що ти труп. Чого ж сперечатись з долею?

Новина про похорони вибила Золтана з рівноваги, він пропустив кілька заклять, одне впилось в ліву ногу, інше розпороло куртку на животі. Смертельний танець продовжувався.

— Ти і так наполовину мертвий, хлопче. Ти і так вже гниєш в землі.

Золтан сіпнувся сильніше, ніж від пропущених заклять. Він загарчав, наче поранений вовк, і луна рознесла той моторошний звук по горах. Він не знав, скільки ще витримає втомлене тіло Устини, але покинув ходити по колу і ринувся просто на  жінку-сову. Вона поцілила йому в шию ріжучим закляттям. Кров бризнула фонтаном на куртку Устини і білосніжну шубу тітки Соні. Та сахнулась, гидливо скрививши губи, але Золтан схопив її за комір. Він відчував, як сили покидають тіло, і з останніх сил дотягнувся рукою до тітчиної лівої ключиці. Три пальці на серце і натиск — родове закляття покарання за зраду вимкнуло серце жінки, ніби кнопка на пульті. Обидві жінки безсило впали на сніг.

Устина витіснила згасаючу свідомість Золтана. Вона підтягнула ближче сумочку і витягла звідти одну з пляшечок, що залишились. Тремтячими руками відкоркувала і зробила ковток.

***

Устина прийшла до тями, коли до лісу почали закрадатись перші сутінки. Вона обережно встала, намагалась не дивитись на залитий кров’ю сніг і тіло жінки-сови. Боліло все тіло, але життю вже нічого не загрожувало.

— Золтан? — Устина злякалась раптової тиші в думках. — Ти ще тут?

— Тут. Хоча й не дуже на це сподівався, — відізвався Золтан. — Вибач, що я так вчинив з тобою. Не думав, що ми виживемо.

— Ми б і не вижили… Без зілля регенерації. Моя остання розробка — вилікує все, поки людина жива. Тільки займає багато часу, ми тут обід проспали. Куди йти, поки не стемніло?

Золтан запевняв, що садиба вже неподалік.

— Сподіваюся, більше доброзичливих родичів у тебе немає? — Устина почувалась легко і радісно. Хороша бійка з переможним кінцем — чим не спосіб відзначити початок нового року?

— Ні, це вже всі, — відьма здивувалась, коли почула непідробний сум у голосі Золтана.

— Як щодо дівчини? Мені не доведеться битись і з нею на підході до будинку?

— О, про це можеш не турбуватись, — тепер голос майже реготав.  — Не те щоб у мене ніколи не було жінок, просто… Світлі відьми щомиті очікують, що я їх зжеру разом із туфлями, а темні… Я їм би й чашку чаю собі заварити не довірив, не те, щоб довірити свої почуття і життя.

Тепер розсміялась Устина. Через півгодини нешвидкої ходи ліс несподівано розступився, і Устя побачила на виступі гори чималий будинок з сірого каменю. Будівля виглядала старою, але доглянутою. Ґонтова  черепиця покривала широкий дах класичної  форми, високі вікна закривали зсередини важкі портьєри.

— Майже дійшли, — Устина тепер почувалась некомфортно від тиші в думках, але Золтан нічого їй не відповів. — Золтане?

У відповідь знову була тільки тиша. Відьма покликала його ще кілька разів, але вже без надії. Вона подумала, що тепер підійшла достатньо близько до його тіла, щоб свідомість могла повернутись туди. Устина майже добігла до воріт маєтку і подзвонила в старомодний дзвоник. Кілька хвилин нічого не відбувалось, а потім на під’їздній доріжці садиби з’явився чоловік в чорному пальті. Він швидко підійшов до воріт, але відчиняти не поспішав:

— Чого вам?

Устина здогадалась, що це був дворецький сім’ї Баб’ярків, але зі згадок Золтана здавалось, що цей чоловік має бути надійним, вірним і ввічливим. А той, що стояв навпроти за кованими воротами, виглядав грізно і випромінював роздратування.

—  Я до пана Золтана. Він мене знає.

Риси дворецького пом’якшились, але тепер він здавався подавленим:

— Ох, пані, спізнились ви, дорогенька. Пана Золтана нині поховали.

— Коли? — Устині забило дух від поганого передчуття.

— Сьогодні вранці. Аж не віриться. Тепер він покоїться разом зі своєю родиною на сімейному некрополі.

— Вибачте. Співчуваю.

Почуте трохи підбадьорило Устину. Від ранку пройшло не так багато часу. Чи вистачить Золтану повітря дочекатись, поки вона його знайде? Устина обігнула велике обгороджене подвір’я осиротілого маєтку справа, але тільки вперлась в гору. Тоді повернулась і обійшла зліва.  Під нависаючим шматком скелястої породи, майже впритул до бокової огорожі маєтку був облаштований сімейний некрополь. Мармурові пам’ятники зображали постаті померлих роду Баб’ярків. Устина відчувала, що більшість могил були порожніми — не всім бойовим магам щастило загинути так, щоб родичі мали що поховати. Свіжа могила з простою табличкою прилягала до давнішої. На ній уже стояв пам’ятник. Устина сахнулась, коли побачила висічене на мармурі смутно знайоме обличчя. «Болаж Баб’ярк 1987-2015рр.» — короткий напис вплітався в візерунок, що обрамляв гранітну плиту.

«Ти і так наполовину мертвий! Ти вже гниєш в землі», — голос жінки-сови, яку Золтан називав тіткою Сонею, врізався в мозок гострим уламком. Інший уламок спогаду виринув з давнішого часу. Якогось вечора Устина пішла в бар разом з кількома коліжанками з відділу магічних зіль і настоянок. Дівчата хотіли знайти собі кавалерів на вечір, але справа йшла не дуже, то ж вони просто напивались біля барної стійки.

— Багато класних чоловіків загинуло на війнах, — побивалась одна з дівчат, худорлява білявка з яскраво червоними вустами. — Та нашому брату і війни не треба. Он у сім’ях такі халепи бувають. Тітка в приступі якогось божевілля вбила племінника. А він навіть не захищався — не думав, що вона може йому зашкодити. Так і поховали молодим і красивим. А його брат-близнюк, кажуть, збожеволів від горя. Замкнувся в будинку і не виходить. А була така шанована відьомська родина. Баб’ярки, може чула?

Устина не хотіла більше нічого згадувати. Важка темрява наповзала на гори дуже швидко. Відьма озирнулась в пошуках якоїсь підмоги. До скелястого боку гори прилягала маленька підсобна будівля. Замка не було, бо кому ж тут згодиться замок, коли навколо на кілометри немає людей? Устина знайшла лопату і заходилась розкопувати свіжу могилу. Робота давалась важко. Земля вже трохи змерзлась, та і сил у відьми залишалось все менше. Устина так старалась прогнати моторошні думки, що в голові засіла зовсім недоречна пісенька «Щедрик», почута вчора на центральній площі селища. Спочатку Устя намагалась позбутись і її, але стук лопати породжував дивний відгомін в горах, схожий на чиїсь важкі кроки, тож відьма почала співати вголос.

— Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…

Коли некрополь обступила густа темрява і почався снігопад, Устина нарешті добралась до блискучої кришки труни. Вона підважила край лопатою і всім тілом натиснула на держак. Цвяхи піддались, кришка відкрилась. Устина побачила роздерту оксамитову підкладку та закривавлені пальці Золтана. Раптом він сів, моторошно парадний у чорному фраці з метеликом і посміхнувся вимащеній землею і задиханій відьмі.

— З Новим роком, Устино.

2 коментарі

  1. Мерлінові кальсони! Оце так насичена новорічна ніч видалася в Устини. Дуже цікава і весела історія, гарно написано, динамічно і доволі професійно.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *