Словник нової міфології: (А)бхіраті

Автор: Яриш Міша
Анотація:  “Абхіраті – в буддійській міфології махаяни – рай, що являє собою своєрідну утопію, для якої характерно прирівнювання всього: там немає ані гір, ані долин, ані каміння, всі дерева мають однакову висоту, всі люди однаково щасливі”.

Промені світла лізли з усіх шпарин між шторами. Видно, день був сонячним, а тиша за вікном підказувала, що до того ж іще й вихідним. В такі дні сидіти в кімнаті – це злочин, а сама кімната – самопризначена тюремна камера, до якої тебе саджають за те, що ти вирішила залишитись в ній. Сансара в сансарі, така собі буддійська матрьошка реальності. Бр-р-р-р! Треба рвати кігті. Чи рвати кігтями? Зібравши силу волі в жмуток, я різко перекотилася вбік і впала з дивану. Одразу стало легше.

Діставшись до ванної кімнати і встромивши щітку в рота, я залишилася сам на сам із дзеркалом. Обличчя припухле, мішки під очима – це не страшно, це відбитки молодості, за якими потім упізнаємо одне одного серед інших файлів глобальної нефіксованої картотеки в закутках нашої свідомості. На голові – пташине кубло, але то теж дарма, бо вітер розчеше коси, навіть коли не зможеш обігнати його, біжучи з ним наввипередки; це такий собі втішний приз від переможця переможеному. Якщо колись хтось виявиться швидшим за вітер, чи зможе він потім розчесати його волосся? Я б хотіла. Ставши під душ, я ввімкнула воду на повну потужність. Одразу стало легше.

Повернувшись до кімнати, я заходилася шукати який-небудь одяг. До ока втрапили зелені чоловічі джинси з високою посадкою, які я колись звільнила з полону секонд-хенду за смішну суму. Вони були схожі на газон рано восени, коли трава ще зелена, але вже не соковита. Слідом я натрапила на кульбабово-жовтий светр під горло. «Тиждень україномовного Курта Кобейна! У нього була магічна особливість – тільки йому одному на всьому світі пасували жіночі светри з коміром», – сказав хлопець в жіночому светрі з коміром, сонцезахисних окулярах та в’язаній шапочці з помпоном. Іншого разу, під час дощу, за допомогою здоровезного чорного пакету з дірками, надітого на голову, він перетворився на акулу, і вже майже поплив калюжами, але тут я запропонувала йому парасольку, і він знову обернувся людиною, чарівним принцем, якого я відвела до автобусної зупинки. Взувши чоботи, я вийшла з квартири і попрямувала сходами вниз. На вулиці було сонячно і повітря було чистим. Від цього мені одразу стало легше.

Поле чи ліс? Складне, буквально гамлетівське питання. Сівши на лавку в порожньому дворику свого будинку, я глибоко замислилась. Сидіти тут довго немає сенсу: п’ятнадцять хрущовських домівок, звичайно, не створюють такого лабіринту, як місто, розташоване в п’ятнадцяти хвилинах звідси (по окремій домівці на кожну, ха-ха!), але загубитися все ж таки можна, особливо якщо не бути уважною. До лісу йти десять хвилин повз старі гаражі, де риб’ячі морди автомобілів байдуже виглядають крізь причинені металеві двері. До поля – стільки ж, але через дорогу, яку ще треба перейти. В лісі бувають собаки: ночами вони кричать одне на одного і на місяць, сваряться за право першим відкусити від нього шматочок, благають посилити припливи, бо струмок отам в хащах вже майже вщух, а старий колодязь стоїть порожнім вже сотні років, і тільки відлуння підіймається з нього. З іншого боку, в полі є ворони: вони кружляють в небі, дзьобаючи хмари, закликаючи дощ, вони – бубон, а їхнє каркання складається в надтріснуті, розтягнені у часі шаманські пісні, і от вони вже танцюють свій схематично-окреслений танок навколо ревучого полум’я сонця, і нема виходу з того чорного кола. «Я сьогодні схожа на опудало, тому ворони мені не страшні. Піду в поле», – промовила я вголос, і одразу стало легше.

Сьогодні і справді був чудовий день! У нас в лабіринтику взагалі нечасто щось відбувається, але зараз коїлося якесь справжнісіньке стихійне свято: в небі неначе прорвало теплотрасу, і тепер навколо були самі лише залиті сонцем двори, в яких купались діти під пильним наглядом бабусь, що сиділи на березі, в затінку. Я навіть не втрималась і трошки намочила ноги: світло було по-літньому тепле. Я вже подумала, що можна і самій скупатися, але з боку гаражів почувся собачий галас. Я схаменулася, згадала, куди прямую, і пішла не озираючись: одразу стало легше.

Дороги я дісталася швидко, це справа буденна, а от із тим, щоб її перейти, інколи виникали складнощі. Дорога є суть нескінченною, і це мене лякає. Вона тягнеться з нікуди в нікуди, і краю в неї нема: вона просто впадає в іншу таку саму дорогу, яка так само тягнеться з нікуди в нікуди, тільки під іншим кутом чи в іншому напрямку. Добре, що мені треба лише перейти через неї, а не йти нею, бо коли йдеш нею, то вона несе тебе і спинитися дуже важко, хоч впирайся ногами, хоч хапайся за дерева, і ніколи не знаєш, де і коли тебе викине на берег, особливо якщо тебе проковтне одна з місцевих рибин, які клюють на піднятий великий палець, ніби на соковитого черв’яка. Набравши повні груди, я зробила рішучий крок вперед. Зупинилася. Наче нічого. Зробила другий. Теж нічого. Зробила третій… і тут мене почало засмоктувати! Асфальт пішов хвилями, і білі баранці пішохідного переходу виблискували на їхніх гребнях. Я побігла що було сил, важкі черевики тягнули на дно. Воронка! Вона випірнула прямо посеред дороги, нарізала кола сама навколо себе, невпинно звужуючи траєкторію, утворюючи страшну, навіжену, непохитну послідовність власних рухів! Я знала: якщо мене засмокче туди, то я буду бігти вічно, тому, не збавляючи ходи, щосили відштовхнулася від асфальту і стрибнула! Час наче застиг, і я наче застигла, тільки воронка все кружляла і кружляла. Пролітаючи над нею, я зазирнула вглиб, побачила її центр, її неблимне око, яке дивилося просто на мене, в мене, крізь мене. Паніка, агонія свідомості. Хотілося дриґатись, заламувати руки, сукати ногами щосили, але часу не було, руху не було, нічого не було, крім маленької мене і величезного ока. Здається, це тривало цілу вічність… Аж раптом все пришвидшилося і, наче прискорена перемотка на відеокасеті, чимдуж наздогнало реальність. Я схопила її за хвіст і зрозуміла, що стою вже по той бік дороги. Мені одразу стало легше.

Я в полі. Добре як! Навколо все зелене, як мої штани, і може здатися, що я такий собі кентавр, химерна химера, вище пояса – людина, нижче пояса – кукурудзяне поле, і так мені радісно, і я біжу вперед так швидко на всіх своїх корінцях і паростках, але їх надто багато, а я сама – надто людина, і ось я плутаюся в них, і падаю, падаю, падаю… Здається, я розбила коліно. Воно неприємно саднило, але закочувати штанину і перевіряти я не стала: це ще не горе, коли болить нога. Я підвелася, роззирнулась навкруги: все зелене, але вже якось не так. Подивившись вгору, я зрозуміла, що саме змінилось: небо. Його затягло сірою плівкою хмар, більше схожих на туман і геть не спроможних на дощ. Стерильне небо. Раптом в око мені втрапила якась далека чорна постать в полі попереду. Вона вертикальним зубцем виділялась на фоні рівної кардіограми горизонту, і я вирішила перевірити, що ж воно таке. Може, це опудало? Велично стоїть посеред кукурудзяних стовбурів, височіє над ними, неначе імператор теракотової армії весни в оточенні своїх глиняних воїнів. Можна провести рукою по шкарлупках їхніх панцирів, відчути на дотик прохолоду каменю… Але чим ближче я підходила, тим ясніше ставало – це просто людина, яка, здається, сидить і читає книгу. Озирнувшись через плече, я побачила, що містечко позаду мене зникло. Від цього мені одразу стало легше і я з цікавістю попрямувала вперед.

Це була дівчина і вона дійсно сиділа просто землі, читаючи книгу. В неї було довге волосся кольору пшениці, воно сягало їй приблизно до лопаток. Вона була вбрана в чорну вільну майку і довгу спідницю, що закривала ноги. Пальці були вкриті великими перснями, які виглядали дуже важкими, проте рука її гортала сторінки з відчутною легкістю. Одне кільце особливо привернуло мою увагу – його прикрашав вирізьблений чи то з металу, чи то з дерева пісочний годинник, перевернутий горизонтально. Мене вона наче не помічала. Я простояла декілька хвилин, переминаючись із ноги на ногу, чекаючи, поки на мене звернуть увагу. Кілька разів кашлянула – ніякої реакції. Що ж, якщо вже вона не хоче поводити себе чемно і робить вигляд, наче не помічає мене, то і мені настав час забути про етикет. «Що читаєш?» – голосно спитала я. Мовчання. Тоді я присіла і зазирнула на обкладинку: вона була блідо-коричнева, і на ній золотими літерами було видруковано «Словник нової міфології». Цікаво, що воно таке, ота нова міфологія? Серйозно замислитись над цим я не встигла, бо почула голос:

«Абхіраті – в буддійській міфології махаяни – рай, що являє собою своєрідну утопію, для якої характерно прирівнювання всього: там немає ані гір, ані долин, ані каміння, всі дерева мають однакову висоту, всі люди однаково щасливі.

Найбільш доречною для нього природною формою є поле. Власне, давні греки називали його Елізіум, або Єлисейські поля.

В 1679-му році Джон Локк висловлює та обґрунтовує тезу про те, що соціум – це Абхіраті.

Маша спить з усіма підряд, а Соня не дає нікому, в середньому – вони обидві бляді.

Рептілоїди з планети Нібіру залишають кола на полях, щоб зруйнувати їх довершену форму.

В 1859-му році у Франції запатентували перший в світі паровий каток. У вересні 1974-го року на околицях Москви пройшла «Бульдозерна виставка».

Неодноразово Абхіраті намагалися локалізувати в сфері форм. Найвідомішою спробою був комунізм, але все пішло шкереберть через постійне бажання В. І. Леніна видряпуватися на бронівічьок.

Один хлопчик в шостому класі мав зріст метр вісімдесят, через що його дражнили діти. Він плакав і думав про те, щоб обрізати собі ноги сантиметрів на десять.

Всі звірі рівні, але деякі – рівніші за інших.

З очевидних причин у випадку втрати кінцівки людина не може потрапити в Абхіраті після смерті.

В 2017-му році американський репер B.o.B. розпочав проект по збору коштів на запуск супутника в космос задля того, щоб довести: земля насправді пласка, а отже, всі ми однаково нещасні.

Чоловік, який ввів в математику знак «дорівнює» у вигляді двох паралельних штрихів, обґрунтував свій вибір тим, що жодні інші дві речі не можуть бути більш рівними.

Найглибша точка поверхні землі – Безодня Челенджера, найвища – гора Джомолунгма. Земля не створена для того, щоб бути раєм».

– Ти все зрозуміла? – спитала таємнича дівчина. Я відповіла, що так.

– Добре. Тоді і до цього ти повинна поставитись із розумінням, – із цими словами вона підвелася на ноги. Книга в її руках закрилася із різким характерним звуком, і мені одразу стало легше.

Навхрест склавши руки на грудях, вона дуже повільно почала обертатись навколо себе, наче давала мені змогу краще себе роздивитися. У неї була рівна спина, лопатки трохи витиналися крізь чорну тканину майки. Вона здалася мені дуже вродливою. Зробивши повний оберт, дівчина не зупинилася, а почала робити другий, а за ним третій. Швидкість поступово зростала, і маленький хрест перетворився на великий: вона розкинула руки в сторони на рівні плечей, одна долоня була спрямована вниз, інша – вгору. Її спідниця відірвалася від землі; спочатку я подумала, що в неї біла підкладка, але раптом я зрозуміла, що це ще одна спідниця, одягнена під першу. Мені здалося, що під тією, білою, є ще одна чорна, а під нею – ще одна біла, а там… знову чорна? Неможливо було зрозуміти, скільки їх всього. Також я помітила, що дівчина була боса. Я заплющила очі, а коли відкрила, то побачила, що весь простір заповнений касетною плівкою. Вона текла справа наліво за течією вітру, обходячи танок з двох боків, наче вода – кам’яну брилу посеред струмка. А вона все кружляла і кружляла, не втрачаючи швидкості, а спідниці все ширилися, розросталися навколо неї, звільняючи простір від хромовано-коричневих пуголовків, що звивались в повітрі. І кожен з них тягнув за собою шлейф різноманітних звуків: тут, мабуть, були всі, що існують на світі. Подібної симфонії я ще ніколи не бачила.

Ось чоловік в тільняшці й безкозирці стоїть на палубі, тримаючи в одній руці швабру, а в другій – металеве відро. Він посміхається, його зуби біліють на фоні засмаглого обличчя.

Ось дівчина в пальто тримає перед собою штучну квітку червоного кольору. Навколо неї видно шматки будівель.

Ось чорно-біле море без кінця і краю, в яке пірнає чайка.

Ось якийсь дерев’яний дитячій майданчик посеред лісу. На ньому граються хлопчик та дівчинка. В нього червона куртка, а в неї – жовта.

Ось небезпечна бритва наближається до розкритого ока.

Ось чоловік прицілюється в пляшку з револьвера. На ньому сорочка в клітинку, рукава в неї загорнуті до ліктів.

Ось людина, яка вже не схожа на людину. Вона тонка і лиса, у неї видно ребра, і між ними та шкірою не відчувається нічого. На полицях навколо неї лежать такі ж самі люди.

Ось кудлатий собака, який махає хвостом. Його паща усміхнена. Він майже весь чорний, а одна лапа – біла.

І раптом – вогонь! Чому? Звідкіля? Тільки зараз я помітила, що плівка більше не плутається: кожна була рівно витягнута, напнута так, ніби ось-ось розірветься. Жваві вогники побігли по магнітним доріжкам справа наліво, справа наліво. Вони витоптували вщент дитячий сміх, гуркіт танків, тишу гірських краєвидів, дзижчання електропроводів біля панельних домівок, голоси людей в піджаках, людей в медичних халатах, людей взагалі без одягу, людей взагалі без шкіри і людей взагалі не людей. Я із жахом подивилася на дівчину: вона не припиняла кружляти, лице її було спокійне, очі заплющені. Невже вона не відчуває? Невже не чує цього жахливого тріскотіння? Хіба так повинна звучати ця плівка? Хіба так? Але її наче і не було тут, наче її підмінили на дзиґу в людській подобі, яка створена лише з однією метою – крутитись якомога довше, зберігаючи та підсилюючи інерцію. О, цей звук! Нічого страшнішого я не чула: він цвяхами розіп’яв мій мозок, розпеченим залізом випалив думки, дибою розірвав суглоби відчуттів! А потім, потім він методично зламав кожну кістку моєї свідомості маленьким зазубреним колесом і залишив мене обличчям до неба на іншому, великому, колесі, – колесі з вісьмома спицями, з якого вже ніколи не звільнитися. Я намагалася закричати, але не могла, і тоді з самих глибин мого єства піднялася та сама мелодія, яку співала касетна стрічка, – але інша, непомітно, але кардинально інша, бо тепер в ній було те, чого не діставало тоді. В ній був мій голос.

Раптом я побачила саму себе: плівка чомусь оминала і мене теж, та й вогонь не спішив мене чіпати. Я вдивлялась у власне обличчя: все напружене, рот тремтить, горлянка тремтить, очі – ледь помітні шпаринки повік, а руки намертво вчепилися в рукава светра. Так собі виглядає – не гарно, зовсім не гарно, вкрай не естетично. Не те що вона – струнка, спокійна, невтомна і довершена. Все кружляє і кружляє, руки все розтинають і розтинають вітер, спідниці все крутяться і крутяться, гіпнотизують мене, намагаються засмоктати в свою нескінченну коловерть. Але я туди не дивлюся: я співаю, і очі мені заплющені. Скільки це тривало? Я не знаю, але згодом плівка почала витягуватись вгору і вниз, що на тій обкладинці альбому Джой Дівіжн, а потім взагалі зникла. Вітер вщух, дівчина сповільнювала оберти, а її обличчя почало приймати осмислений вираз. Вона зупинилася, роззирнулась навколо, потім зосередила свій погляд на мені. Тут я зрозуміла, що вже деякий час не співаю, та і себе зі сторони більше не бачу – просто сиджу і розтягую рукави светру, дивлячись прямо перед собою.

– А, це знову ти. Тепер я тебе згадала, – повільно промовила вона і стомлено опустилася на землю. – Сигаретку?

Я не стала відмовлятись, взяла цигарку у неї з рук і сіла поруч, витягнувши ноги. Так ми і сиділи деякий час, неуважно вдивляючись в нескінченне навколо.

– Так ось він який, втрачений рай, – з нервовим присміхом промовила я і подивилася на неї. На секунду, лише на секунду мені здалося, що я побачила лагідну посмішку на її обличчі. Чи справді так було? Я не знаю, але від самої думки про це мені одразу стало легше. Цікаво, чи надовго?

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *