Я — не янгол

Автор: Росава Дощик
Анотація: Що трапиться, коли демон почне аналізувати власні дії?

Я — не янгол. Я тільки вдаю його з себе. Завжди намагаюся бути привітним і стриманим, усміхатися знайомим і заспокоювати тих, хто плаче. Але від цього крила за спиною в мене не виростуть. Правда залишається правдою: я — демон, монстр із Підземелля, ворог усього живого та прибічник Брехні й Лицемірства. Також не можна забувати про те, що я вбив янгола.

Вона сиділа біля обгорілого чоловіка, якого тільки-но витягла зі страшної пожежі. Людина вже не дихала, і по Її щоках текли гіркі сльози, анітрохи не псуючи привабливого обличчя. Блискуче золоте волосся розвіювалося вітром, даючи змогу побачити великі зелені очі, почервонілі від жалібного плачу, але все такі ж прекрасні. Її по-дитячому пухкі губи дрижали й час від часу ковтали солоні сльозинки.

Не знаю, чому я тоді наважився на це. Вбивство янгола аж ніяк не входило в мої плани, та я ніколи й не виявляв зайвої ініціативи. Просто раптово мене охопила страшенна лють, у голові потемніло… Коли я опам’ятався, то на землі вже лежала скривавлена шовкова сукня, роздерта на шматки, а в повітрі кружляли білосніжні пір’їнки… Здавалося, наче пішов сніг. Я підставив руку, і на долоню мені впала м’яка пір’їнка, яка світилася й… зігрівала. Чомусь із моїх очей потекли сльози. Так дивно,.. демони ж не плачуть…

Після того я не зміг повернутися в Пекло. Усе там здавалося мені бридким та огидним, а жарке повітря не давало вільно дихати й здавлювало груди. Не в змозі це витримати, я перебрався до людей. Навіть смішно подумати, що ніхто й не здогадується, ким я є насправді. Зустрівши мене, всі привітно всміхаються і намагаються побалакати зі мною побільше. Невже ніхто не розуміє, наскільки прогнила моя душа? Хоча яка душа в демона? Сама багнюка, така ж брудна, бридка і липка. Повне протиставлення земному небу, синьому і чистому з пухнастими білими хмаринками, що мирно пливуть собі в височині. Цікаво, яке небо в Раю? Вона бачила його кожен день, і, певно, Її душа була такою ж незаплямованою.

Іноді я шкодую, що я — не янгол. Якби у мене були такі крила, то я ніколи б не зміг убити. Життя здавалося б мені неймовірним дивом, яке треба берегти як зіницю ока. І чим більше я проводжу час із людьми, тим більше це розумію. Майже щодня я бачу Смерть зі всією її потворністю. На мій презирливий погляд вона відповідає мені загадковою усмішкою, мовляв, прийде час — і я теж полину в Хаос. Невже Вона теж потрапила туди? Бідна, як там Їй, небесному створінню в Небутті? Коли мене проймає такий невимовний сум, хочеться кинутися під ноги Смерті й благати її забрати з собою. Тоді, можливо, я б зміг Її врятувати й виправити свою помилку. Та я — не янгол і ніколи так не вчиню. Хіба що в мене за спиною виростуть білосніжні крила…

Лютий, 2011.

 

Цей запис є прикладом оформлення твору до Читальні.

1 коментар

  1. Вельми не погане оповідання. Гарно підходить до якогось журналу чи періодичного видання (якби в нас такі були).
    З зауважень хіба що :
    ” Цікаво, яке небо в Раю?” – якщо вже використовуємо католицьку міфологію, а Демони та Янголи існують (як персоналізовані істоти) тільки в цих християн, варто не забувати що усі демони колись були янголами. А тортури демонів полягають в тому що у снах вони бачать Рай та своє падіння. І знають що ніколи туди не повернуться. Як що ж в нас інша конструкція – варто її описати.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *