Маланка

Автор: Остап Українець
Анотація: не рубай смереку, бо буде лихо. Історія одного буковинського села, яка перетворилася на історію жахів.


Було колись одне село на Буковині – Підзахаричі. Глибоко в горах, на березі Черемошу стояло. Небагате село. Але якось пару років таке було, що дерево виросло в ціні, а Підзахаричі розкинулися докладно серед смерекового лісу. Почали люди ліс вирубувати і відправляти вниз – із Черемоша в Прут, і далі, де там його вже купували – не знаю. Багатіли лісоруби, багатіли бокороші, а село почало потихеньку ставати на ноги.

А село було – найзвичайнісіньке гірське село, яких між Жаб’єм і Вижницею десятки. Одна дорога перетинала його вздовж течії річки акурат на Вижницю, а друга – то радше був протоптаний путівець, що вів із одного лісу до іншого. Границі тоді вже не було, то можна було вільно перейти Черемош. А по центру села, акурат на перетині двох доріг, росла величезна смерека. Справіків там росла, ще коли й села ніякого не було. Старі люде казали, що то було перше дерево, яке виросло на Гриняві, що з його насіння гуцульські ліси постали. І якось через рік чи два такого промислу ліс від хатів уже відступив настільки, що звірина до людських хиж не підступала, а сміливіші ґазди і серед зими на ніч не замикали ґражди. Люди тогди жили вже май заможно, а ще осміліли, бо опинилися, бачте, на відкритому місці. Гори навколо полисіли. Ліс тоді аж на сусідній горі починався, тільки краєчок його і було видно, а котрі сміліші були – то вже і на другім березі Черемошу стали рубати.

Як зачали дуже рубати, як зачали глибше в ліси заходити, то дуже вже люди стали пропадати їм. Але не так як по других селах – тому смерека ноги втяла, як Дьордьови зі Смодни, тому сокира по чолі відскочила та й забила. Нє, таке хоть би раз сталося. Просто йшли в ліси і не верталися. І так за літо п’ять, шість чоловік пропадало. То дехто вже зачав боятися ходити далеко в ліси, але ж діло стояти не може. Стали рубати знову бликше до села, молодші дерева, котрі перше дозрівати лишали.

І от одного року, вже під осінь, коли бокороші припиняють сплавляти ліс, хтось ту смереку зрубав. Хтось – то певно що всі, бо ніхто б того в секреті від інших не зробив. Зрубали смереку, та й поставили собі з останнім бокором її до Пруту сплавити, і робити перерву на зиму.

Але коли на рано повиходили з хатів братися за ту деревину, то побачили, що немає її. Де вона ділася – не знає ніхто. Старі люде казали, що то чугайстри з лісу взяли собі данину на трембіту. Але що мали люди робити – останній бокор довантажили свіжим деревом та й відправили вниз.

Минула осінь, прийшла зима, прийшли три празники в гості. На Різдво, казали, десь за лісом плакала трембіта, як плаче на уродини. І чоловіки в Підзахаричах знімали з голів шапки і крисані. Хрестилися. Видиш, для гуцулів по оба боки Гриняв народження і смерть за своєю вагою рівні. Трембіта ніколи не грає веселої – трембіта завжди сповіщає про горе. Але перший празник минув, а за ним настала Маланка. І на Маланку знову заголосила трембіта десь за лісами, а бликше до вечора, коли молоді почали перебиратися до свята, з лісової стежки прийшли Дід і Баба. Дід, як йому належить, із люлькою, а баба – з веретеном і мотовилом. А на лицях – не розбереш, маски воно, чи живі лиця. Лишень я думаю, що таки живі були. Далі побачиш, чого так.

Прийшли Дід із Бабою до села і посідали коло пня, що від смереки зостався. Бо зрубати дерево селяни зрубали, але не викорчували. От посідали вони там і сидять, а селяни дивляться на них і думають, що би то мало означати: прийшли з лісів, де ніхто не ходить. З другого боку ще бодай Виженка є, але ці з-поза Черемоша прийшли. А там на цілі версти – ні душі, хіба перед Яворовом пару хиж десь стоїть по горах. Люди ходять задвірками одне до одного, щоби перед Дідом з Бабою не ходити, шепочуться. Аж хтось глянув – а на пеньку перед старими вже Щедрий Вечір накритий: кутя, вареники і все інше. А вони сидять собі, а їжі не торкаються. Ну, тут люди вже зі своїх ґражд виходять, підходять ближче, придивляються. Коли це Баба повертається до них і каже:

— А що це ви, люди, стоїте як не рідні? Пригощайтеся, що Бог послав!

І був у тому селі один Василь. Столярував, і добре столярував, а до всього був страшний пияк. І, видно, вже був файний звечора, бо підійшов до того пня і взяв собі ложку куті. Попробував – і ну відпльовуватися, бо та кутя була з кори, тирси і смерекових лусочок, а замість меду заправлена живицею. Люди вже осміліли, давай розпитувати старих, звідки вони, а ті лише мовчать і ніби чого слухають. Минула яка хвилина чи дві – і тут уже всі почули, що там слухали Дід із Бабою. За Черемошем почулися співи і на кладку вийшла процесія Циганок. Як вони не змерзли насмерть у лісі – тільки гадати можна. Але то були правдиві Циганки, ві своїх пишних сукнях із широкими рукавами. Йдуть собі, співають і пританцьовують. На таке дійство на вулицю вже й усі дітваки повибігали. Циганки зачали танцювати насеред села, зачіпатися до людей, до малих. Тоді вже Дід із Бабою встали, окинули поглядом дітваків, і Баба сказала Циганкам:

— Малих збережіть, вони ніц не робили.

І тут дівчата зачали танцювати так швидко, що лиш ряси на них замаяли, і ніхто не помітив, як вони одна за одною зникли на протилежному кінці дороги, що сполучала два ліси, а з ними зникли і всі до останнього діти. Люди, як доти думали, що то просто переберія, схаменулися, що в них покрали дітей, одні кинулися навздогін Циганкам до лісу, другі думали кинутися на Діда з Бабою, кулаками з них випитати, де повели дітей, а тоді забити на місці, але щойно приступили ближче, як між дерев за річкою щось заревіло. Селяни, які добре знали, що то є Маланка, самі зрозуміли, хто йде.

Першими на кладку ступили чорні як ніч чоловіки в гунях на голе тіло із величезними довбнями в руках. На їхні тіла були навхрест намотані важкі залізні ланцюги, кінці яких губилися серед дерев. Вони йшли, натужно сіпаючи ланцюги, і гукали щось у ритм своїх кроків. Мало-помалу перейшли місток, а з лісу вийшли величезні Ведмеді, прикуті до чорних чоловіків. Ведмеді раз у раз ставали на задні лапи і ревіли, але не сіпали ланцюги і не впиралися, як то роблять переберники на Маланку. Не розібрати було навіть, живі то звірі, чи люди в маскараді. Люди ніби покаменіли – дивилися на страшну процесію. А ті чорнюки зі своїми звірами вийшли на середину села і поставали навколо переляканих селян. Якийсь час ніхто не рухався, а тоді чоловіки заходилися мовчки знімати зі своїх тіл ланцюги. Ті брязкали об землю, але Ведмеді не рухались, тільки стояли і зиркали на селян. І зблизька видно було, що то ніби живі звірі, тільки пряма, людська постава і сталеві кігті видавали в них переберників. А коли останній ланцюг вдарив об землю, Баба завела пісню:

Наша Маланка боса ходила, наша Маланка воду носила…

І з першими словами пісні Ведмеді рушили на людей, щільним колом, повільно підходячи до переляканих селян.

Воду носила, роси збивала, наша Маланка птахом літала…

Коли селяни зрозуміли, що то не прості переберники, що треба тікати – у щільній лаві не зосталося жодної шпарини, в яку можна було би проскочити, а чорні чоловіки на різні голоси загукали, вторячи голосу Баби.

Птахом літала, небом блукала…

Ведмеді підійшли впритул і здійняли передні лапи з гострими сталевими кігтями.

Наша Маланка Бога шукала…

Коли закінчилась пісня, Ведмеді поставали на чотири лапи, і слухняно пішли вслід за чорними чоловіками і Дідом із Бабою далі в ліс. На ранок у селі не було нікогісінько – ніхто з селян, які кинулися навздогін Циганкам, ніколи не повернувся до села. Тільки на дахах порожніх ґражд розчаровано крячала галич, а за лісом, десь на верховинах Гриняв знову плакала трембіта.

Село стояло порожнем, аж поки в нього не прийшов третій празник – тоді спозаранку кладку перейшов чоловік, вбраний у білосніжні церковні ризи без жодного узору. За ним вервечкою ішли малі, яких Циганки покрали з села. Найстарший серед них, років може п’ятнадцяти, ніс у руках дерев’яну коновку і кропильницю. Йшли, ніби пороблено їм було  – не розбираючи перед себе дороги, слухняно йшли за білим чоловіком, як ціпята за квочкою. Коли гурт спинився на перетині двох доріг, чоловік узяв кропильницю до рук і зняв кришку з коновки із теплою, ще парною кров’ю. За горою загукала трембіта, зроблена зі смереки, в яку ніколи не била блискавка.

Передовсім чоловік окропив пень, що стояв на роздоріжжі. За тим – кожного з дітваків, по одному. Ті лишень кліпали, як кров їм трапляла на повіки, але не рухалися, ні словом обзивалися – так і стояли в білих льолях на морозі. Далі ходив від хати до хати, і всюди кропив на чотири кути теплою кров’ю, яка куріла на морозі. Обійшовши так усі хати і вихоснувавши ціле відро, полишив дітей самих серед села і пішов далі до лісу – туди, де перед ним зникли і Циганки, і Дід із Бабою, і Чорти, і Ведмеді.

Малі потиху розійшлися, котре куди, до своїх старих хатів. На рано повставали з тяжкого сну, ніби їх перед тим хто маком напоїв, але нікотре ніц не пам’ятало. Батьків своїх не докликались і не знайшли, скільки не шукали – ті пропали, як перше лісоруби по лісах. Дітваки перше думали йти в люди, але серед тяжкої зими не відважились. До весни дожили на припасах, що від батьків зостатися, а там уже старші зміркували самим коло поля чи худоби далі ґаздувати, бо в тому селі вже й добра було доста, а не йти світами у прийми до людей.

А рано навесні зі пня проріс пагін молодої смереки, яка росте там донині. Та й дітям тим, і їхнім дітям, відтоді живеться спокійно. Ще тільки одне я чув – той найстарший хлопчина, котрий тримав коновку, а далі до самої смерти в селі старостував, рівно через рік, таки на Водохреща, вийшов серед ночі надвір і побачив як кладку переходить білий кінь. Збруя його обросла бурульками, які не билися, але тихо дзвеніли за кожним кроком, як то мідні дзвоники дзвенять на багатій збруї. Верхи сидів багато вбраний циган, але страшно худий і блідий з лиця – Барон, який оглядав свої володіння. Об’їхав навколо молоду смерічку, тоді, запримітивши хлопчину, кивнув йому, і зник у лісі. З тих пір у Підзахаричах не добували ліс, а навіть на зиму дрова запасали із сухостою. І то село, певно, єдине на цілу Гуцульщину, де донині немає жодної трембіти.

 

3 коментарі

  1. Хороший текст! Попри те, що редактору, на мою думку, є ще над чим попрацювати, текст зрілий і завершений. Так і читається поміж рядками атмосферний містичний фільм. Висока оцінка!

  2. Мороз поза шкірою! Чудове оповідання, колоритно і цікаво. Єдине, чого мені не вистачило – одного речення про кров і крики під пісню, бо чомусь той момент перечитувала двічі, щоб впевнитись, що усіх вбили)

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *