Сезон полювання

Автор: Gvego Mego
Жанр: фентезійна замальовка
Анотація: про місце людей та хижаків  в постапокаліптичному світі.

 Вже другу годину поспіль він вистежував свою здобич. Пожовкле листя зривалося з дерев під поривами північного вітру, закручувалося в повільному танці і з тихим шелестом опускалося на сиру землю. Промені жовтневого сонця пробивалися скрізь покров важких, сірих хмар, але ті не лишали їм жодного шансу. В повітрі пахло дощем. Десь, в далині, скрикнула сполохана птаха, їй відізвалася інша, але вже ближче, і все знову стихло, лише приглушений рокіт гірської річки Семеринки, що лишилася в п’яти кілометрах за спиною, доносився до його вух (пересікши її – він вперше натрапив на слід, то була куча свіжого лайна).

Він завжди любив ліс, тут, як ніде, він відчував себе по справжньому затишно. Можливо це передалося йому від предків, які поколінь з сім назад проживали в його володіннях, до того як поселитися між кам’яних стін. Чому це сталося? Він не знав. Як казав його батько: «Просто в один день світ здвинувся зі свого місця і твій пра – … – прадід, який втрапив в сільце, помінявся з мисливцем місцями». Можливо … щось попереду, в метрах тридцяти, за густими заростями чагарнику та горішника, затріщало. Миттєво скинувши з плеча гвинтівку і прилинувши до землі, він безшумно, хвала все тим же предкам, підібрався до поваленого буревієм клену, обігнувши по лівій дузі місце звідки долинав тріск. Зручно розмістивши свою рушницю на порослому мохом стовбурі, він поглянув в приціл. Оптика, іще одне з благ, що лишило по собі людство, вихопила голову, то був чоловік. Чоловік сидів на п’ятій точці і жадібно поїдав червоні ягоди. Він був повністю голий, лише пасок, що обтягував черево, нагадував про його колишнє життя.

Мисливцю пощастило, він вийшов на хороший екземпляр, шкода, що не жінка (ті були цінніші), але все ж таки. До того ж чоловік був добре відгодований, а це велика рідкість в теперішній час, з кожним роком кількість людей стрімко зменшується, немов доля зіграла з ними злий жарт: відібравши інтелект і лишивши самі інстинкти вона не забезпечила їх ні теплим хутром, ні гострими пазурами, ні міцними зубами, ні блискавичною реакцією, щоб задовольнити ці інстинкти. «Про те, до нас доля була дуже щедрою» – мисливець посміхнувся і його чорні губи відкрили ряд гострих зубів.

«Але чому ж так сталося?» – знову сплило це питання в його голові. «Чому доля поміняла місцями з людьми саме хижаків? Чому не всіх звірів? Чому не птахів? І що це за доля? Можливо це Бог? Можливо це його витівки? Можливо так він покарав людський рід? Чи можливо так Бог покарав його рід? Але ж в чому тут кара? Хіба, що ось в цьому, в цих питаннях, а точніше в тому від чого йдуть ці питання» – він не знав, голова знову пульсувала колючим болем, думки находили одна на одну. Мисливець дістав зі своєї сумки їдко-жовтого кольору пігулку і проковтнув запивши водою зі сталевої фляжки. Він знову поглянув в приціл. Чоловік вже наситився і привалившись спиною до старого в’яза сидів вдивляючись пустими очима в крона могутніх дерев. Мисливець знав цей погляд – в ньому не було нічого. За своє життя він вполював не один десяток людей, диких кабанів, косуль та лосів, але такого погляду, як в людини, він не бачив в жодної своєї здобичі. Мисливець натиснув на гачок і лісом пролунав постріл. Куля влучила прямісінько в саме серце, чоловіка немов притисло до дерева, потім він прогнув спину, його тупе, безвиразне до цього обличчя скривила гримаса болю, він відкрив рота, але крик застряг десь глибоко в горлі, його сірі очі зустрілися з прицілом рушниці і перед самою смертю вони сповнилися розумінням, розумінням всього. Мисливець не один раз бачив і цей погляд, зараз він був зовсім інакший; порожнеча наповнилася і тепер ці очі таїли в собі всі відповіді на його питання. Як би він тільки вмів читати думки. Як би ж тільки вмів.

Коли єнот, з перекинутою за плече рушницею, стояв біля ніг вже мертвого чоловіка пішов перший осінній дощ.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *