“Бог Індерону”, або на незнайомій планеті у пошуках свободи

Ал — це не просто ім’я. Ал — це значно більше, особливо якщо мова йде про Спасителя Індерону. Завдяки своїм вмінням, досвіду й науці він вступає у сутичку з лихими силами, метою яких є завоювати спершу Священний Ліс, а тоді — й решту планети. І якщо центральна тема «Бога Індерону» Вадима Панченка натякає саме на війну, у книзі можна знайти багато іншого. Різні раси, що живуть на Індероні, все ж повинні об’єднати зусилля, аби зустріти навалу орків з високо піднятою головою. Та хоча нам невідомо, хто ж виявиться переможцем, книга дає надію на краще. Попри великі різниці в чисельності, каже вона, надія все ж є.

Гекон Ал і непередбачуване звільнення

Гекон Ал — персонаж простий. Командування наказує, гекон виконує. Така вже місія геконів — не мати свободи, а бути просто універсальним солдатом, генно-модифікованим конструктом, чия особиста воля і вільний від місій час зводяться до мінімуму. Таке життя, і сам Ал видається до цього більш ніж підготовленим.

Та ось трапляється непередбачуване: біля невідомої планети, куди ніхто не міг потрапити через потужний захист, атакують десантний корабель, на якому знаходиться гекон. Корабель падає на планету, і майже вся команда десантників помирає при зіткненні. Залишається лише сам гекон і його товариш полковник, який все ж тяжко поранений і от-от нас покине.

Читати перший розділ “Бога Індерону” на СФ

Поступово автор дає можливість читачам поринути в саму атмосферу планети… Планети, що дуже схожа на Землю. Попри сумне прощання з полковником на читачів чекають пригоди, нові персонажі, нові землі; а для самого Ала атака ворогів набуває позитивний характер. Адже тепер гекон Ал вільний, як от ельф-домовик, якому щойно подарували шкарпетку. Вперше в житті він не повинен комусь підпорядковуватися. Вперше в житті він може жити для себе. Та все це лише казка, ілюзія, бо в тому чудовому світі не все так просто, як того хотілося б, і десь далеко, десь на Сході, за Брамою, згущаються хмари: то різне зло набирає форми й сили у темряві.

Ех, ці ельфи…

Історія подана окремими сценами від третьої особи. І якщо подекуди читач не встигає за подіями, то це компенсовано швидким і динамічним сюжетом. Після приземлення і поховання друга нашому герою слід вперше зустрітися з аборигенами Індерону — ельфами. А ельфи, як ми добре знаємо, не завжди добродушні та привітні. Деколи вони нагадують мікс злих ксенофобів та зарозумілих тинейджерів, як і у випадку Індерону. Однак вільний Ал, звісно, не збирається стати в’язнем якихось там лісових довговухих істот і дає гідний опір аборигенам, аби потім потрапити у Священний Ліс, де ті ельфи живуть.

А тут все по-іншому, все по-своєму. Ліс продумано доволі добре, починаючи від самої рослинності й завершуючи титулами та ієрархією ельфів. Тому що кожен ельф є частиною великого лісу, і Ал чимдалі більше заглиблюється у розуміння структури Священного Лісу, звичаїв та поганих характерів його жителів. Звісно, він це робить по-своєму. Як вміє. По-солдатськи.

Магія і наука

Якщо є ще якась тема, яка немов червоною ниткою просочується крізь весь сюжет, це дуалізм магії і науки. Ал — світлий розум. У магію не вірить. Все, що його навчили, — думати науково і прагматично. Однак ельфи лісу в магію не тільки вірять… а й практикують. Саме про це і розмірковує текст, поки наш читач поринає в атмосферу лиха, яке от-от станеться. Тепер книга переносить нас зовсім в інше середовище. Перед нами відкривається інша цивілізація — орча. І не все тут так просто. Світоустрій орків інший, і читач це чудово відчуває. Адже тут змінюється не лише мова і ментальність, але й самі звичаї. Світ довкола стає темнішим, як і сама атмосфера сторінок. Тут таки Ал дізнається про плани орків завоювати планету, яку він ледь встиг полюбити. Орки однак навіть не підозрюють, що гекони Республіки мають багато секретів… у животі.

Герой чи зрадник?

Після втечі та порятунку принца Лісу відношення до Ала не змінюється. Попри всі його намагання ельфи продовжують ставитися до нього зарозуміло і зверхньо… як до ворога. Автор ніби провокує читача на певну ненависть до таких ельфів. «Гляньте на цих зарозумілих покидьків!» — немов каже він. І це, звісно, збуджує певні емоції у читача. Там, де різні раси мали б об’єднатися, аби дати відсіч злу (і не лише Первородному), знову панують сварки та сіється розбрат. Загалом, можна сказати, що ельфи Вадима Панченка досить далекі від тих, які ми знаємо зі сторінок «Сильмариліона». Це не гірші ельфи. І не кращі. Просто інші. Однак зло не зважає на їхні інтриги та продовжує свій рух. Це прекрасно розуміє і Ал та намагається врятувати той світ, знаючи, що інакше він загубить цей куток раю, куди сама Доля його закинула.

Стиль, діалоги і світ

Світ Індерону здається вміло вибудованим. Тут є все: гори, річки, міста, держави, смачна риба, священні ліси й звичайні ліси, пустелі, степи і чого душа забажає. А також є інші раси. І небезпека: бо крім орків, які тут виступають у ролі головної нечисті, панує відчуття, ніби щось все-таки не сказано. І це попри числа армії орків (а мова йде про мільйони…). Ось-ось кораблі Республіки чи Імперії все ж вдеруться у цей світ. І тоді прощавай свобода. Або от-от ще якісь лиховісні демони прийдуть на допомогу страшним оркам. Про все це Вадим Панченко нам розповідає якісним стилем. Книга читається дуже легко. Огріхів майже немає (якщо не брати до уваги окремі друкарські помилки, які все ж можна знайти). Діалоги вибудовані вміло. Кожна раса має свій стиль, і різниця відчутна. У деяких випадках автор розповідає, а не показує, і щось залишається не розкритим до кінця. Якщо можна ще у чомусь дорікнути автору, так це у композиції. Я, звісно, розумію, що важливий динамізм і розвиток сюжету, але… Чому все так швидко? На одній сторінці Ал потрапляє у ліс, потім він вже в полоні орків, ще 3 параграфи — й знову ліс, тоді одна битва, друга і кінець. А як же можливість посмакувати той ліс? А де можливість посмакувати усі його принади? Де описи давніх дерев і запах листя? А де магія ельфів? Де життя лісу? Словом, особисто я залишився невдоволеним таким швидким розвитком сюжету: зі сторони все це схоже на біг на стометрівці, тоді як мені подобаються марафони.

А як щодо діалогів? Вони живі! Ну, не такі живі, як мені хотілося б, і подекуди проскакує певна літературність (камон, навіть нормальні люди так не говорять, що вже говорити про солдата гекона…), але все ж не стандартні. Є зауваження до слова «сер» (сер Ал?), позаяк сер — це суто британський титул і важко повірити в те, що про нього дізналися ельфи. Краще було б придумати якийсь суто ельфійський спосіб звертання («браннон Ал» — дякуємо Вам, сер Толкін) і оригінальну мову ельфів.

Завершення

Особисто я маю також деякі претензії до надмірного згадування всяких наукових приладів. Адже так хочеться крові, щоб руки та ноги літали і все було в трупах. Власне, трупи в нас є, але битв майже немає. «Гей, як так може бути?» А ось так. Дякуємо Семюелю Коену та іншим військовим інженерам, що доклали руки до створення різних бомб. Не помилюся, якщо скажу, що все ж автор у деяких моментах прагнув зобразити перемогу науки над магією та розуму над містичними знаннями. Не те щоб це робило текст складнішим… просто всі недруги якось занадто легко помирають. Та ще й у тих кількостях.

Результат і сподівання

Чого й варто було сподіватися, я дістав море задоволення від книги. А ще більше я зрадів, коли дізнався, що буде трилогія. Не буду лукавити — книга мені сподобалась, і я прочитав її швидко попри те, що все ж хотілося б ширшого розкриття певних персонажів, місць і подій. Твір я назвав би стислим, тому, якщо шукаєте розлогі описи традицій, вмінь, занять і тому подібного… тоді вам не до Індерона. Якщо ж ви прагнете прочитати динамічну, швидку і цікаву історію про гекона, який навіть яєць не має, але повинен врятувати світ, тоді вам слід придбати квиток на Індерон — і будете задоволеними читачами, як от я.

До речі, про яйця: в книзі немає любовної лінії. Більшість персонажів — чоловіки. Деякі персонажі — взагалі без статі (правда, Суте?). І хоча мені на любовну лінію гекона начхати, а дешеві романи з неможливою любов’ю аля Ромео і Джульєтта вже в горлі стоять, мушу сказати, що любов, хоча б платонічна, надала б твору більшої просторості та об’ємності. А також зробила б твір більш комерційним і заповнила б деякі порожні місця. Наприклад: як же розмножуються ті ельфи? Їм же потрібно… ну… ви зрозуміли. То де принцеси?

А щодо всього іншого можу лише побажати автору яскравого продовження, на яке я однозначно очікуватиму зі склянкою віскі: сили темряви вже близько, і слід добре підготуватись.

Роман КОВАЛЬ

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *