Огляди

«Пісочний чоловік»: жаскі Морфеєві обійми

2017 рік точно запам’ятається українським поціновувачам коміксів тим неймовірним розмаїттям історій, яке запропонували їм вітчизняні видавці. Найбільше зраділи фанати «DC»: Бетмен, Джокер, Флеш… Нарешті ці персонажі потрапили в поле української культури, тож тепер, щоб прочитати про їхні пригоди, не потрібно шукати закордонні видання. Певно, найяскравішою і найцікавішою з’явою став «Пісочний чоловік» Ніла Ґеймана. І якщо про мільйонера в костюмі кажана майже все вже відомо, то бог сну лишається темною конячкою. Хто він і чим заслужив усесвітнє обожнювання?

Ніл Ґейман: «The Sandman. Пісочний чоловік. Том1: Прелюдії й ноктюрни», 2017, Київ, РІДНА МОВА, 272 с.

Пісочний чоловік — класичний образ північноєвропейського фольклору. За легендами, він приходить до дітей і сипле їм в очі магічним піском, що навіває сни. Амбівалентний персонаж належить світу зла і світу добра водночас: з одного боку, це лагідний, сміхотливий чоловічок Оле-Лукойє Г.К. Андерсена, а з іншого — моторошна, підступна почвара з оповідання Е.Т.А. Гофмана. Двоїстість персонажа пояснюється просто: де сон, там і смерть. Ще давні греки це помітили, тому саме в їхній міфології Сон і Смерть — Гіпнос і Танат — брати-близнюки, діти Ночі. М. Еліаде зазначає, що християнство також запозичило цю античну дихотомію, яка відображається у класичних надгробних формулах на кшталт «in pace bene dormit» («Спочиває в мирі»). Люди минулого взагалі відчували цю подібність значно гостріше, ніж ми зараз: шанси не прокинутися були набагато вищими. Згадати хоча б класичну дитячу молитву перед сном «Now I lay me down to sleep» («Спати в ліжечко лягаю»), що містить такі рядки: «If I should die before Iwake // I pray the Lord my soul to take» («Як до світанку я померти раптом мушу // то Господа молю забрати мою душу»).

Мандруючи між стилями і жанрами, Пісочний Чоловік врешті-решт прийшов і в комікси. Видавництво «DC» уперше ввело його у свій мультиверсум у 1939 році в образі Веслі Доддса, вбраного в зелений костюм-трійку, фетровий капелюх і протигаз часів Першої світової. Це був класичний супергерой-багатій (на кшталт Бетмена), який одного дня вирішив відновити справедливість у світі. Другий Сендмен з’явився у 1970-их з легкої руки творців Капітана Америки Джо Саймона та Джека Кірбі. Його звали доктор Ґарет Сенфорд. Він носив жовто-червоний костюм і мешкав у Куполі снів, стежачи, аби рівень нічних жахіть не перевищував встановленої норми. Третя реінкарнація персонажа відбулася у 1988 році, але Гектор Голл прожив недовго. Дуже швидко йому на зміну прийшов — не багато, не мало — бог.

Сплести воєдино античного бога сновидінь Морфея, фольклорного героя та персонажа «DC» випала честь молодому британському автору Нілу Ґейману. Він працював у часи, коли в світі коміксів відбулася справжня революція. Історії, розказані Френком Міллером («Повернення темного лицаря»), Аланом Муром («Вартові» та «V означає Вендета») та Артом Шпіґельманом («Маус»), продемонстрували, що формат коміксу здатен на більше, ніж переповідати пригоди чоловіків у барвистому трико. Саме тоді «комікси» поступилися місцем «графічним романам». Ніл Ґейман був шанувальником та учнем Алана Мура. Він навіть допомагав метру, підбираючи літературні цитати для назв розділів з «Вартових». Як і його наставник, Ґейман подарував світу постмодерних персонажів.

Читайте також: Огляд україномовних коміксів 2017 (частина 1)

Нова історія — переплетіння омажів, гра з культурними образами, цитатами, стереотипами. Вона орієнтована на інтелектуального читача. Перший том, «Прелюдії та ноктюрни», розповідає про те, як смертні випадково взяли в бран Пісочного чоловіка — Морфея, володаря царства снів. Ґейман вдався до такого ходу, аби пояснити відсутність Морфея в попередніх пригодах усесвіту «DC». Письменник прочитав у Олівера Сакса про епідемію сонного енцефаліту — хвороби, яка досі лишається незбагненною загадкою для вчених — і вирішив пояснити її саме відсутністю Морфея на троні. Протягом перших восьми випусків, які й формують «Прелюдії та ноктюрни», Морфей, здобувши свободу, мандрує світами у пошуках атрибутів своєї влади — капшука з магічним піском, шолома (того самого класичного протигазу, намальованого в стилі Рудольфа Ґіґера) та місячного рубіна. Аби легітимізуватися у всесвіті «DC», Пісочний чоловік перетинається з його різноманітними персонажами — Джоном Константином, Доктором Долею, Страхопудалом і представниками Ліги справедливості. Ґейман не зраджує античній традиції, підкреслюючи давні родинні зв’язки: у фінальному випуску першого тому Морфей зустрічається зі своєю молодою, на диво, життєрадісною старшою сестрою — Смертю.

Видавництво «Рідна мова» назагал добре презентувало українським читачам славнозвісного героя. Чудовий папір та якісна поліграфія доповнюються приємним перекладом від Олени Оксенич. Українське видання «Пісочного чоловіка» можна назвати ідеальним, якби не низка прикрих промахів: кілька неперекладених приміток, дрібні помилки друку та не скрізь якісно затерті іншомовні слова. Однак, як стверджують у видавництві, подальші випуски не матимуть такої проблеми, а недоліки першого тому — виправлять у перевиданні.

Хочеться ще розповісти про безсумнівну родзинку видання — примітки від літературознавця і письменника Михайла Назаренка. Дослідник мало не під мікроскопом розглянув кожне зображення і кожен рядочок, витягнувши з них стільки цікавого, скільки це взагалі було можливо. Хоча дехто вважає примітки зовсім не потрібними, насправді вони критично необхідні для розуміння тексту, контексту та підтексту. Такі нотатки високо цінуються навіть там, звідки Ґейман родом, а що вже казати про Україну, для якої комікс-культура та її історія тривалий час лишалися поза зоною доступу.

«Прелюдії та ноктюрни» приваблюють як жанровою, так і стилістичною еклектикою. Ґейман, за його власними словами, пробував дослідити кілька доступних жанрів, а тому на читача чекають і класичні англійські оповідання жахів, і темна фантастика, і гра з традиціями коміксів «DC». Літературні експерименти підкріплено візуальним розмаїттям. Сем Кіт, Майк Дрінґенберґ і Малкольм Джонс ІІІ пропонують яскраві, ефектні образи, що важать для загального враження не менше, а іноді й навіть більше, ніж літературна складова. Цікаво, що і автор історії, і художники, що працювали над «Прелюдіями та ноктюрнами», називають роботу трохи учнівською і дещо незграбною, але це нітрохи не заважає їй полонити уяву читача. Може, у капшуку Пісочного чоловіка не сонний пісок, а приворотне зілля?

Анатолій ПІТИК і Катерина ГРИЦАЙЧУК

Avatar photo

Оксана Пронько

Вона ж Росава. Адміністраторка, оглядачка.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *