Що читала редакція восени 2018

Осінь 2018 мала чим подивувати: як українським фентезі, так і перекладною фантастикою загалом. Помітним став вихід дебютного роману Світлани Тараторіної “Лазарус”, фанати Толкіна потішилися новим виданням “Берена і Лутієн”, вперше українською були перекладені Джо Аберкромбі та Робін Гобб, з’явилися такі цеглинки наукової фантастики, як “Сліпобачення” Пітера Воттса та “Крига” Яцека Дукая. Редакція “Світу Фентезі” не дуже гналася за новинками, але, як завжди, добирала цікаві книжки.

Вікторія Токарєва, головна редакторка

“Лазарус” Світлани Тараторіної шикарне історичне фентезі в детективних декораціях на міфологічному тлі. Початок XX століття, підполковник Тюрин випадково застряє в Києві та допомагає тамтешній поліції розслідувати ритуальне вбивство хлопчика. Книжка насичена алюзіями на історичні події. Сюжет захопив мене цілком і повністю,хоча, цілком можливо, для шанувальників Шерлоків Голмсів він трохи передбачуваний. Персонажі “Лазаруса” акуратно вписуються в класичну українську міфологію стилю “Вія”: чорти, відьми, мавки, перелесники і так далі. Але вони взагалі не дратують, а сприймаються живими та повноцінними героями зі своїми радостями і проблемами. Читати всім шанувальникам міфів та фантастичного детективу. Не читати ненависникам альтернативної історії.

Читати огляд на “Лазарус”

“Дефіляда в Москві” Василя Кожелянка — сатирична альтернативка з висміюванням стереотипів часів Другої Світової. Відверто кажучи, читалося це трохи з натугою — дуже вже історія альтернативна, та й у зв’язку з війною нинішньою такі обігрування заходять не сильно. Плюс автор чимало вживає слів західноукраїнських, до яких мешканцям Полісся підходити лише зі словником. Повість видана 1998 року, її перевидали в 2015 на хвилі переосмислення історії. Чимось “Дефіляда” нагадує “Череп” Олега Шинкаренка, та вона не настільки гіперболізована і з м’якшим гумором. Нацистська Німеччина перемогла, союзники зализують рани, а сам фюрер разом із Степаном Бандерою готуються відкривати військовий парад у захопленій Москві. Історія розгортається з точки зору Дмитра Левицького, хорунжого українського війська. Після важких боїв спецпризначенець нарешті повертається додому, де на нього чекає батько-самостійник, дівчина-комуністка, і залишки ображених румунів, які ще не встигли виїхати з любих їм Чернівців після Берлінівського пакту. Хоча й рідня переконує Дмитра, що ніхто просто так Україні незалежності не дасть, хорунжий свято вірить у перемогу та чекає дефіліади в Москві як ніхто інший.

“1813” Уладзімір Садоўскі — ви вгадали, знову альтернативна історія. Білоруське містечко Маладечна, до свого дядька в маєток приїжджає композитор і сенатор Міхал Клеафас Агінські. Родичу раді, хоча й лист про його гостину навіть не встиг дійти до Мінської губернії. Останні дні зими пройшли б у чудовому родинному колі, якби на замок та околиці раптово не почали нападати… мертві французькі солдати. Взимку їхні трупи вкривали ціле поле, та через холод на загиблих вирішили не зважати. Щойно потепліло, як трупи ожили і почали кусати всіх кого дістануть. Молодому Агінському доведеться знову брати в руки зброю і захищати рідний край, цього разу від нечисті. На перший погляд, це звичайний зомбі-горор, але повість має й багато історичних алюзій, що змусять більше дізнатися про історію сусідньої Білорусі. До речі, читати білоруською без попередньої підготовки цілком можливо, лише поодинокі слова змусять шукати переклад.

Ну, і хіт-парад осінніх альтернативок завершують “Голодні Ігри” Сюзанни Коллінз. Роман просто перечитувався, але один вечір листопада собою прикрасив. І хоча по спогадах це була чисто підліткова антиутопія, історія боротьби Катніс Евердін проти жорстокого Капітолію цілком зацікавить дорослих. Мабуть, навіть не варто підсовувати її підліткам  — хай самі знайдуть, коли будуть готові.

Оксана Пронько, заступниця головної редакторки

Читацька осінь 2018 була пронизана темнуватими сюжетами з іронічною атмосферою. Роджер Желязни, виявляється, не тільки “Хроніками Амбера” може зачаровувати. “Ніч у самотньому жовтні” складається з 31 розділу — по одному на кожен день місяця. Разом із псом Нюхом та його господарем Джеком читач поринає в таємну ритуальну гру, учасники якої будуть відкриватися поступово. Роман розважальний, веселий, дає змогу поламати голову і позгадувати усім відомі образи з готичної прози та старих фільмів: Шерлока Голмса, Дракулу, Франкенштейна, Джека-Різника та інших.

Читати огляд на “Ніч у самотньому жовтні”

Цю геловінську атмосферу доповнює графічний роман Джефа Леба та Тіма Сейла “Бетмен: Довгий Гелловін”. Хоча у назві вказано Ніч усіх святих, та дія відбувається на різні свята, під час яких невідомий вбивця скоює свої вбивства. Це історія про становлення Дволикого, а також омаж на “Хрещеного батька”. Серйозно, ви тільки погляньте на Римлянина, він же викапаний дон Віто Карлеоне із фільму! Попри те, що мені не зовсім подобається, коли в супергеройках намагаються запихнути побільше всіляких лиходіїв — краще, коли сюжет зосереджений на протистоянні з одним чи двома — та Джокера була шалено рада бачити. Він тут наче Ґрінч посеред Різдва.

Читати огляд на “Бетмен: Довгий Гелловін”

“Око ґолема” Джонатана Страуда — це вже друга частина з “Трилогії Бартімеуса”. Якісне і дуже британське підліткове фентезі, яке і в старшому віці читається на одному подиху. Натаніеля призначають на важливу посаду в Міністерство внутрішніх справ, щоб розшукати Спротив, який всіляко шкодить чаклунам. Водночас невідома сутність розгулює по Лондону й чинить розруху. Тож Нату доводиться знову прикликати хитрого й гостроязикого джина Бартімеуса, бо без його допомоги аж ніяк не обійтися.

Я у захваті від того, як Страуд зображає свій світ і персонажів. Натаніель перетворюється на типового егоїстичного чиновника, корчить із себе велике цабе, хоч насправді виглядає сміховинно. І ти разом із Бартімеусом сподіваєшся, що хлопець все ж отямиться і перестане бути таким гівнюком. У якомусь сенсі “Око ґолема” — це книжка про урядову машину, проти якої не попреш і будь-які спроби змін приречені на поразку.

На відміну від інших підліткових серій, “Трилогія Бартімеуса” розвінчує романтизм повстанців. Інша головна героїня, Кіті, бере активну участь у Спротиві, виступаючи проти зверхності чарівників, але зрештою розуміє, що дрібними нападами і крадіжками проблему аж ніяк не вирішити. Гадаю, роман буде цікавий тим, кого непокоїть “зрада”, і я з нетерпінням чекаю на переклад останньої частини.

Наостанок розповім трохи про “La Belle Sauvage” Філіпа Пуллмана — першу частину з нової трилогії “Книга пилу”, яка є приквелом-сиквелом до “Темних матерій”. Дія цього роману відбувається приблизно за 12 років до подій “Північного сяйва”. Головним героєм є 11-річний хлопець Малкольм, який володіє каное “La Belle Sauvage” (“Прекрасна дикунка”,  йдеться про Покохонтас), допомагає у таверні батьків та любить читати. Доля штовхає його у вир політично-науково-релігійних протистоянь, і, коли річка виходить з берегів, затоплюючи все на своєму шляху, він рятується разом із маленькою Лірою та старшою дівчиною Алісою у своєму човні. Вони прагнуть доплисти до Джорданівського коледжу, щоб шукати захисту в притулку для вчених, та за ними вслід вирушають лихий чоловік Бонневіль з триногим демоном-гієною і пошуковий корабель Консисторського дисциплінарного суду, щоб відібрати дитя з пророцтва.

Пуллман пише про дітей, але теми в нього геть не дитячі. Читати його буває важкувато, та все ж у те, що відбувається в романі, віриш. Атмосфера нагнітається, стає щоразу похмурішою, і здається, що навіть сонце сховалося за чорними хмарами. Каное прибивається до химерних місцин з непривітними людьми, а інколи й зовсім не людьми. Тінь Бонневілля нависає над дітьми, наче злий фатум, регіт побитої ним же гієни вчувається у подуві вітру. Запаси їжі та молочної суміші закінчуються. Розпалити вогнище вдається не завжди, а боротьба з течією забирає останні сили. Під кінець книжки ти і сам не менш змучений, ніж її герої.

Я заінтригована тим, що вготував пан автор для другої частини. Пуллман обіцяє познайомити нас з дорослою Лірою — яким чином це буде пов’язано з Малкольмом, лишається тільки гадати.

Інна Ковалишена, оглядач

Зірка моєї осені — це, безумовно,  “Лазарус” Світлани Тараторіної, що в досі невеликому просторі сучасного українського фентезі став справжнім вибухом. Я ніколи не любила міське фентезі і не думала, що полюблю, але рецепт виявився на диво простим: аби мені сподобалося міське фентезі, це має бути історичне міське фентезі. Тоді можна із захватом спостерігати не лише за героями, а й за тим, як авторка передає епоху і як використовує, тасує та міняє історичні факти, роблячи новостворений світ водночас близьким до нашого і унікальним та неповторним.

Окрім того, я прочитала довгождане “Дитя песиголовців” Володимира Арєнєва, яке виявилося, не побоюся це сказати, удвічі кращим за першу частину трилогії. Можливо мені так здалося тому, що перша книга, “Порох із драконових кісток”, була переважно дуже і дуже розгорнутою експозицією, а можливо, тому що в тексті другої частини крізь технічну бездоганність тексту та виваженість кожного речення час від часу прориваються емоції, занадто різкі та яскраві для загальної виваженості сюжету. І вони роблять книгу направду живою.

Не обійшлося і без чергової книги сера Теренса Пратчетта. “Право на чари” — це новий погляд на класичний поділ магії на магію чаклунів та магію відьом. Історія з відмінним гумором, глибоким змістом та чудовим перекладом. І з відповіддю на питання: “Ну, то скільки ж разів випадає один шанс на мільйон?”

Читати огляд “Право на чари”

Ще я прочитала “Чаклунський світ” Андре Нортон, аби з подивом дізнатися — овва, в українському перекладі всі ті логічні нестиковки, що я помітила в перекладі російському, мають пояснення. Всі ми розуміємо, що переклад важливий, але не завжди розуміємо наскільки. “Чаклунський світ” — це класична класика, тут все олдскульне, розмірене і до певної міри передбачуване. Але світ неймовірно атмосферний, і ця атмосферність підкупає.

Анатолій Пітик і Катерина Пітик,  перекладачі, кореспонденти 

Осінь — звичний період затяжних дощів і довгих депресій. Поступове вмирання природи неминуче змушує замислитися над власною недовговічністю, тому й не дивно, що книжки, які ми прочитали за останні три місяці, так тісно пов’язані зі смертю. Власне, прочитали, як завжди, не тільки їх, але саме ці історії найбільш вдало лягли на мінорний, меланхолійний настрій, поєднавшись в імпровізовану трилогію.

Почнімо, певно, з найосіннішого в світі автора та його наймоторошнішої книжки. «Щось лихе насуває» є одним із найкращих творів у доробку Рея Бредбері. Роман займає почесне місце поруч з такими шедеврами, як «Марсіанські хроніки», «451 градус по Фаренгейту» та «Кульбабове вино». Похмурі, темні образи, які вряди-годи зринали й у інших роботах культового фантаста, у цій книзі сплелися у міцний вузол, зануривши читача у безкінечний жах. Двоє 13-ти річних хлопчаків — Джеймс Найтшейд та Вільям Галловей — живуть у містечку Ґрінтаун, яке вже виринало у «Кульбабовому вині». Вони стають свідками прибуття мандрівного цирку. З’ява магів, мімів та відьом на вуличках сонного міста перевертає життя його мешканців. Починають зникати люди, крутиться дивна карусель, повертаючи молодість старому або перетворюючи юнака на старця, а в повітрі витає передчуття нечуваного лиха.

Майстер словесної гри та несподіваних образів, Рей Бредбері вміло відтворює тривожну атмосферу. Яскраві полотна цирку приманюють своїх жертв, які линуть до нього, наче метелики на свічку. У його полоні опиняються багато людей, але головні — це діти, яким так хочеться доторкнутися до дива. І зрештою, саме їм випадає боротися проти людей осені, що у пошуках душ «пересіюють бурі людських пристрастей, поїдають плоть розуму, переповнюють могили грішниками й навісніють». Стає зрозуміло, звідки Стівен Кінг, який визначає «Щось лихе насуває» важливою книгою для жанру горор, черпав натхнення для свого «Воно». Зрештою, Пеннівайз був би абсолютно органічною частиною почту містера Дарка. Однак, якщо Короля Жахів більше цікавила боротьба великої космічної черепахи з не менш великим космічним злом, Бредбері вдається працювати значно тонше, граючись із напівтонами. Хай навіть його зло іноді й отримує втілення у вигляді Ілюстрованого Чоловіка або іншої почвари, цілком зрозуміло, що протистоять головні герої ненависті, байдужості та злобі людських сердець. Мабуть, саме тому найдієвішою зброєю проти пекельного цирку виявляється сміх.

Відчутно, що Бредбері надавав перевагу малій формі. Практично кожен його роман складається із кількох оповідань, які неодноразово публікувалися окремо одне від одного. Те саме стосується і «Щось лихе насуває». Справжні поціновувачі творчості письменника впізнають знайомі сюжети. На щастя, в цьому романі Бредбері сплів їх у суцільну історію, а не виклав у форматі збірки оповідань, яку треба вважати романом, як це було з «Марсіанськими хроніками» чи «Зеленими тінями. Білим китом».  Цікаво, що початково історія була сценарієм, який Бредбері написав для Джина Келлі, однак тоді актор і танцюрист не зміг знайти грошей, тому з часом сценарій став романом. Лише у 1983 році студія «Дісней» випустила фільм з однойменною назвою. Якщо вас захопив роман, обов’язково ознайомтеся і з його кіноадаптацією. Звісно, вона не вражає неймовірними спецефектами, та й сама манера зйомки виглядає відверто застарілою, але там є молодий Джонатан Прайс із «Бразилії» Террі Гільяма в ролі містера Дарка. Він шикарний.

Якщо Бредбері лякає своїх читачів смертю, то автор наступної з обраних нами книг пропонує з нею… подружитися й навіть чогось повчитися у неї. «Книга Кладовища» Ніла Ґеймана є парафразом на «Книгу Джунглів» Ред’ярда Кіплінга. Події роману розгортаються в наш час. Таємничий чоловік на ім’я Джек приходить вночі і вирізає цілу родину. Тільки непосидючому малюкові вдалося врятуватися і доповзти до цвинтаря. Певно, тут  би йому й настав гаплик, якби на добросердні привиди, що сховали бідолашну дитину від убивці. Після довгих дискусій покійницька спільнота таки погоджується лишити малого у себе й виростити його. Ніхто (скорочено — Ніх) Овенс отримує майже всі здібності небіжчиків: ховатися в тінях, непомітно прослизати куди-завгодно тощо. Ним опікуються викладачі з різних епох,  яких тільки вдалося відкопати на кладовищі, а також дуже харизматичний ні живий, ні мертвий містер Сайлас, який має змогу виходити за цвинтар і приносити їжу для малого.

Спершу дуже хочеться долучитися до гри, яку пропонує автор, — «Упізнай хто». Намагаєшся провести паралелі між персонажами Кіплінга та Ґеймана, час від часу бурмочучи про вторинність «Книги кладовища». Однак потім це бажання зникає разом із наріканнями на роботу Ґеймана. Стає зрозуміло, що цей роман максимально самостійний і цікавий. Історія затягує, персонажі викликають шалену симпатію, а фінал пробиває на сльозу. По суті, Ґейман оновлює класичний сюжет для нового покоління читачів, які, ймовірно, спершу ознайомляться з «Книгою кладовища», а не з «Книгою Джунглів». Автор яскраво і цікаво проговорює проблеми, які турбують сучасних дітей, але разом з тим змушує замислитися про вічне — добро і зло, підлість і справедливість, нестерпну плинність часу.

Смерть у Ґеймана постає зовсім не страшною — радше, загадковою і  неминучою, прекрасною жінкою в сірому. Та й мертві персонажі викликають значно більшу симпатію, ніж левова частка живих. Виникає навіть курйозна ситуація, що Ніх не боїться померти від рук убивці, адже всі його друзі все одно мертві. І саме тут ця історія про смерть стає життєствердною. Опікун пояснює, що життя дає значно більше можливостей, ніж смерть, яка означає кінець усьому — мріям, починанням, вчинкам.

Особливе задоволенням дарує фірмовий стиль Ніла Ґеймана, його елегантна іронія і безнадійний гуманізм. Українське видання також доповнено чудовими ілюстраціями від Дейва Мак-Кіна, які рясно розсипані по всьому тексту.

Рей Бредбері та Ніл Ґейман, хоч і представляють різні покоління, є класиками фантастики, тож, беручи до рук «Щось лихе насуває» чи «Книгу кладовища», ми приблизно знали, чого очікувати. Зовсім інша ситуація склалася з Дереком Ленді. Його «Черептон Крутій. Посох предвічних» був для нас темною конячкою, тому ми отримали неймовірне задоволення, відкривши для себе нового чудового автора.

Читати про презентацію книжки “Черептон Крутій” на 25 Book Forum

Починається все зі смерті такого собі ірландського Стівена Кінга на ім’я Ґордон, який помирає під час написання чергового роману. У центрі сюжету опиняється його дванадцятирічна небога Стефані, яка успадковує від дядька його маєток, усі гроші, дивного друга та купу проблем. Несподівано для себе дівчинка потрапляє в епіцентр магічної війни і нав’язується в партнери до дядькового знайомця, детектива Черептона Крутія. І так, він справді скелет. На дивну парочку чекає купа пригод, підступних зрад та химерних зустрічей.

Гортаючи Дерека Ленді, ми  неначе знову опинилися у трохи призабутому світі раннього Гаррі Поттера — того, що навернув стількох дітей до читання ще до того, як Ролінґ зайнялася руйнуванням власного канону заради дуже очевидних алюзій на нацизм. Світ  Черептона Крутія — чарівний у всіх сенсах цього слова, але водночас дуже жорстокий. Автор майстерно нагнітає атмосферу та підтримує інтригу. Іноді здається, що плоть, якої повністю позбавлений головний герой, Ленді приберіг для свого роману — все настільки соковите і яскраве. А ще в ньому багато саме м’яса. Герої на шляху до своєї мети справді страждають, і це можна майже фізично відчути. Кожен удар, кожне падіння та кожен поріз не минуть безслідно. А це риса, якої бракує багатьом дитячим фантастичним циклам.

Персонажі теж нівроку. Стефані вдається позбутися хвороби більшості «чарівних» дітей. Звісно, автор не міг не приписати її до давнього магічного роду, але, по-перше, він це робить майже наприкінці роману, по-друге, її приналежність до тієї родини лишається на рівні переказів та легенд, а по-третє, це практично ніяк не впливає ні на сюжет, ні на саму героїню. Вона і без славних предків не дасть собі в кашу наплювати. Харизматичний Черептон Крутій також є гарно прописаною особистістю зі своїм минулим та мотивами, а не магічною дивиною на ніжках.

Особливо цікаво було читати про пригоди Черептона Крутія саме наприкінці листопада 2018 року. Історія заграла новими барвами, резонуючи із сумною повсякденністю. Старійшини, що хочуть понад усе зберегти позірне перемир’я, і війна, яка вже давно почалася, просто мало кому вистачає сміливості це визнати. «Ми живемо у страшні часи… коли ми надто боїмося порушити статус-кво, щоб поставити ті питання, які давно маємо поставити». Актуально, хіба ні?

Мабуть, так само сучасні українські діти, які тільки відкривають для себе світ Джоан Ролінґ, зовсім інакше, ніж наше покоління сприймають розділи про слабкодухість Міністерства магії, його небажання визнавати факт повернення Темного Лорда і багато іншого.

Після 2014 року знову постало питання, як говорити з дітьми про війну, і чомусь більшість порад пропонують говорити так, щоб нічого про війну не сказати. «Черептон Крутій» — непоганий приклад того, як це треба робити. Автор не церемониться зі своїм читачем. Він показує біль та жорстокість війни і водночас нагадує: якщо не залишається нічого, крім війни, воюй до останнього набою в револьвері…

Усім трьом книжкам пощастило з гарним перекладом. Ґейманівський стиль вдало відтворила Світлана Філатова, за вишукану образність Бредбері варто дякувати автору «непозбувної бентеги» Олегу Королю,  якому, до речі, підморгує Євген Лір, додаючи до екстравагантного образу скелета-детектива ще й чудову українську. Так уже склалося, що ці історії, хоч і торкаються теми смерті, говорять саме про життя, а точніше — про дорослішання. Дитинство, разом з усіма дивами й хвилюваннями, помирає для героїв, лишаючи купу мрій і бурхливу юність.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *