Шкода, що вони не житимуть довго
«Життя — це пастка і життя — це пустка. Це сон про себе і нема коли». Як виникає потреба замислитися про своє місце у світі, плинність людського буття й безнадію його конечності, на допомогу приходить витончена, тонко нюансована антиутопія британського письменника японського походження, а на додачу ще й лауреата Нобелівської премії 2017 року, Кадзуо Ішіґуро — «Не відпускай мене».
Цікаво спостерігати, як з плином часу Нобелівська премія з літератури розширює власні горизонти. І якщо попередні кілька років комітет кидався від одного берега до іншого, нагороджуючи у 2015 році Світлану Алексієвич за майже документальну прозу, а в 2016–му — пісенника Боба Ділана, то Кадзуо Ішіґуро — значно традиційніший варіант. Це відразу помітно по тому захвату, яке викликало цьогорічне рішення. Гарний контраст порівняно з колотнечею навколо попереднього лауреата. Як слушно зазначив український літературний критик Євгеній Стасіневич, Ішіґуро — дуже зручний варіант як з точки зору естетики, так і політичної кон’юктури. Він не пропонує нових тем чи жанрових переворотів, не викликає шоку й не кидає читача обличчям об метафізичний асфальт. Годі шукати виходу за межі — японець сильний в іншому. Він змушує почуватися некомфортно навіть у рамках класичного тексту.
«Не відпускай мене» — суто англійський психологічний роман-виховання. Персонажі зростають у закритій школі, закохуються, ревнують, виростають і помирають. Трохи заїжджено, хіба ні? Таке писали практично всі: від Діккенса до Ролінґ. Кадзуо Ішіґуро скористався звичним, знайомим кожному британцю антуражем, аби написати притчу про (без)цінність людського існування. І так, його герої помирають значно швидше, ніж персонажі «Джейн Ейр» чи «Девіда Коперфільда».
У центрі сюжету — любовний трикутник між друзями Кеті, Томмі й Рут. Їх усіх разом, з самого малечку, виховують у закритому пансіонаті Гейлшемі. Ця установа незвичайна: вчителі приділяють величезну увагу інтелектуальному й творчому розвитку учнів. А священною коровою закладу є здоров’я вихованців: їм категорично заборонено палити (навіть з книжок чи газет нещадно вирізається будь-яка згадка про цигарки), і доводиться мало не щотижня проходити медогляд. Воно й не дивно: усі ці діти — клони, яким у майбутньому доведеться пожертвувати власні органи справжнім людям. Усе буде просто: три-чотири процедури, які вони навіть операціями не називають, — «виїмки» та й по всьому. Щоправда, дехто «вичерпується» після двох.
Автор не пропонує читачеві цілісний опис Гейлшема чи навіть світу, в якому живуть персонажі. Топос проривається крізь призму емоцій оповідачки, Кеті, яка наразі працює опікуном у донорському центрі: ось тут ліс, яким старші діти лякали молодших за порушення правил, ось там — ставок, де відбулася одна з найщиріших розмов між Томмі й Кеті. Світ — розмитий і непевний, а герої — налякані й розгублені. Як і для читача, майбутнє для них приховано за завісою недомовок: персонажам «розповідали, не розповідаючи». Здається, вони з самого малечку знають, для чого їх готують, але до певного часу не сприймають це серйозно. Жорстокість видається до болю буденною: просто тринадцятирічні підлітки вдають, що викидають нирку на тарілку, аби зіпсувати апетит сусідові. Це проймає.
Наратив у романі нелінійний: теперішнє перемежовується з минулим. Спогади чіпляються один за одного, ставлять підніжки й вибігають вперед. Оповідачці постійно доводиться повертатися назад на один крок, аби пояснити ситуації, про які вона говорить зараз. Складається відчуття, буцімто Кеті поспішає завершити свою сповідь, адже часу в неї обмаль. І справді так: скоро протагоністка складе повноваження опікунки й сама ляже на операційний стіл. Винятків немає — невдовзі помре і вона.
Власне, неминучість смерті і є головною темою роману. Ще жоден клон не дожив до щасливої старості — але ж і жодна «справжня» людина не змогла перемогти смерть. Історія Ішіґуро — універсальна метафора життя, його болісної скінченності та неможливості відстрочки, ні для себе, ні для когось іншого. І жодна всепереможна любов не здатна вберегти від втрат. Так хочеться вірити, що навіть як весь світ загине, тільки коханці виживуть. Між вихованцями Гейлшема шириться чутка, що таємнича Мадам, яка раз у раз приїжджає відібрати найкрасивіші витвори дітей, зможе відстрочити на кілька років виїмки для по-справжньому закоханих клонів. Але реальність куди жорстокіша: всім байдуже, що насправді діється в душі клонів, а Мадам довго й безуспішно намагалася довести світові, що та душа принаймні є. Якщо правда, що від смерті людини хтось змаліє, бо «єдиний з усім людством», то чи змаліє хтось від смерті клона? Навряд. Хіба ж вони люди?
Цілісність картини Ішіґуро вдається підтримувати завдяки дрібним деталям та предметам — наприклад, касеті Джуді Бріджвотер з піснею «Не відпускай мене». Вона виступає рушієм та лейтмотивом історії, сукупністю метафор і значень, які кожен з персонажів сприймає по-своєму. Пісня змушує Мадам почати по-справжньому співчувати клонам, саму Кеті — усвідомити власну самотність, а стосункам Кеті й Томмі — набути інтимнішого забарвлення. Слід зазначити, що ця важлива касета потрапила до Кеті з Розпродажу — вряди-годи до Гейлшема привозять різноманітний вживаний крам: кольорові олівці, заколки, одяг. Вихованці ніколи не отримують нічого нового — такий собі секонд-хенд для секонд-людей.
У процесі читання може виникнути обурення безхребетністю персонажів: вони ніколи не протестують і йдуть на виїмки, як вівці на забій. Що б їм не давали читати в Гейлшемі, навряд чи там траплялися книжки Камю. Самим своїм існуванням і поведінкою клони заперечують головну тезу французького філософа: «Неможливість бунту не скасовує потреби бунтувати». Ішіґуро навряд чи планував полемізувати з Філіпом Діком чи Рідлі Скоттом, але неможливо не згадати «Того, що біжить по лезу». Там теж були клони, якщо точніше — репліканти. Їхнє життя було ще коротшим — п’ять років проти тридцяти. Запрограмований померти, синьоокий герой Рудґера Гауера Рой Бетті до останнього бореться. Як у фільмі Рідлі Скотта, так і в романі Кадзуо Ішіґуро є сцена, де упосліджений зустрічається з гнобителем. «Я хочу більше життя», — каже Рой Бетті. «Ми хочемо довше жити», — кажуть Томмі та Кеті. «Ні», — відповідає Тайрел. «Ні», — відповідає Мадам. Рой Бетті розчавлює голову Творця. Томмі лягає на четверту виїмку, а Кеті очікує на першу. Яка прірва розділяє Роя Бетті та закоханих клонів з Гейлшема? Певно, проблема в тому, що реплікант, як стверджували розробники, — «більше людина, ніж самі люди», а Кеті й Томмі — просто люди, готові бунтувати проти системи лише у визначених нею ж рамках. Може, якби вони самі пробували відстоювати свої права, а не делегували цей обов’язок абстрактній «Мадам», врятуватися вдалося б. Звісно, можна не бути Роєм Бетті, але чому б не стати Мак-Мерфі, який «хоча б спробував»? Але це вже була б зовсім інша історія, з іншою дилемою.
Варто зазначати, що, попри низку беззаперечних плюсів, далеко не всім книжка припаде до смаку. Фантастичний елемент, на якому так часто акцентують увагу піарники по обидва боки океану, найслабша частина роману. Мінімальна спроба осмислити принципи, на яких базується описане суспільство, руйнує магію. Забагато всього потрібно приймати як даність, виправдовуючи недолугості світобудови потребою вписатися в метафору. Іншим недоліком історії є надмірний сентименталізм та мелодраматичність, які часом затьмарюють собою ідейний пласт роману.
Визначальною рисою «Не відпускай мене» є відсутність так званого «голосу розуму», який би закричав, наскільки все описане — жорстоко, неправильно й не по-людськи. Певно, таким голосом має виступати сам читач — це він має стати тим Вінстоном Смітом, який опиратиметься описаній системі й не дозволить себе дегуманізувати.
P.S. З точки зору поліграфії, книжка бездоганна. Ілюстрації Оксани Йориш та Назара Гайдучика вдало підкреслюють глибоку безнадію, що панує в романі. Вкраплення помаранчевої барви на сірому тлі асоціюються з бурхливими емоціями, що прориваються крізь понурий відчай історії.
Катерина ГРИЦАЙЧУК і Анатолій ПІТИК
Фото: Оксана Пронько
