Жах перед Різдвом

Коли за вікном сіріє похмурий лютий, рештки снігу скидаються на брудну вату, а шанси побачити весну при цьому далі лишаються примарними, остання надія — на зимові книжкові смаколики. Тільки вони здатні порятувати від холодної депресії, напоївши вибуховим коктейлем із вічної класики та пригод улюблених коміксових героїв. «Бетмен: Ноель» від Лі Бермехо запрошує в ґотемську різдвяну ніч, де навіть наймерзенніший покидьок має шанс виправитися.  

Графічний роман Лі Бермехо з’явився на світ у 2011 році. Це перша робота, у якій відомий художник виступив також у ролі сценариста. Автор спробував сплести воєдино вікторіанську прозу з міфологією всесвіту DC, вкотре демонструючи, що комікси претендують на щось більше, ніж розважальне чтиво для дітлахів. Цього разу «жертвою» постмодерної інтерпретації став сам Чарлз Діккенс — один із китів, на якому тримається сучасна англосаксонська культура. Лі Бермехо обрав, певно, найвідоміший з творів автора — «Різдвяну пісню у прозі» — яку протягом ХХ століття безліч разів екранізовували, переказували й переосмислювали. Однією з причин шаленої популярності «Різдвяної пісні» Чарлза Діккенса є її світський характер. Мало не вперше в англійській літературі хтось заявив, що чинити добрі справи потрібно для того, аби тебе любили тут і зараз, а не для забезпечення щасливого посмертя. Фільми, мультфільми, балети, вистави… Відомий сюжет інтерпретували як у реалістичному ключі, так і в фантастичному. Наприкінці 80-х у мультсеріалі студії Disney «Качині історії» фігурує найбагатший качур світу Скрудж Мак-Дак. У 2010 році в рамках серіалу «Доктор Хто» було показано серію «Різдвяна пісня», а ще раніше, у 2007-му, у Міннесоті  прогриміла прем’єра вистави «Клінгонська різдвяна пісня». Це перша у світі п’єса, поставлена повністю клінгонською (вигаданою мовою із серіалу «Зоряний Шлях»).

Лі Бермехо. Бетмен: Ноель; пер. з англ. О. Оксенич. – К.: Рідна мова, 2018. – 112 с.

Розказана Діккенсом історія — це шлях негідника до переродження. То кому ж Лі Бермехо віддав цю невдячну роль? Джокеру? Пінгвіну? Бейну? Та ні, самому Брюсу Вейну — надії та опорі Ґотема. Бетмен, за словами комісара Ґордона, «ходить по тонкій межі, просто іноді заступаючи туди», куди звичайні люди б не наважилася. Надто вже велика спокуса назавжди лишитися по той бік межі. Стати одним із тих злочинців, яких ти караєш.   «Я є закон», — каже Бетмен. «Хто вартує вартових?» — запитання губиться у тиші. Охоплений жагою справедливості, супергерой готовий використати загнаного в кут батька маленького каліки, аби лишень впіймати Джокера. «Невже мета справді завжди виправдовує засоби?» — запитує Лі Бермехо у темного лицаря без страху й докори.

«Бетмен: Ноель» — справжня знахідка для поціновувачів інтертексту. Автор обрав несподівану форму оповіді: два паралельних наративи — закадровий голос і діалоги. Закадровий голос переповідає Діккенсову «Різдвяну пісню», не згадуючи про Бетмена, але саме він веде читача від однієї пригоди до іншої. До Ебенезера приходить привид його померлого компаньйона Джейкоба Мерглея, щоб сповістити про прийдешню зустріч з трьома Духами. У Ґотемі до Брюса Вейна являється померлий Джейсон Тодд aka Робін, а ведуть героя-багатія містом Жінка-Кішка, Супермен та Джокер.

Жінка-Кішка — це Дух Колишнього Різдва. Вона має нагадати Бетмену, як легко і безтурботно було геройствувати колись. Викликати шалене почуття ностальгії. Як і Діккенс, що звертався до дитинства героя, Лі Бермехо апелює до буремної молодості Бетмена як персонажа — до веселого барвистого серіалу з Адамом Вестом 1960-их. Флешбеки намальовано в суголосному сучасності похмурому стилі, але там Бетмен всміхається. І не впізнати класичні костюми героїв та лиходіїв — неможливо.  Дух Нинішнього Різдва — це Супермен. Добрий, мужній, осяйний герой — повна антитеза Бетмену. Навіть візуально сцени з ним відрізняються від решти коміксу. Жовтаво-червона тепла барва замість сіро-зеленого холоду. Супермен чітко відповідає Діккенсовому опису Духа: «гігант такий гарний, що мило глянути». А от Духом Прийдешнього Різдва став похмурний веселун Джокер. Він, як і його класичний прототип, не каже ні слова — тільки тягне супергероя за барки на цвинтар, у могилу.

Лі Бермехо невідступно слідує за оригіналом. На зміну Духам до Бетмена приходить розкаяння, і він зустрічає Різдво абсолютно іншою людиною. Варто окремо сказати про це зимове свято, яке в коміксі виповнюється готичними елементами. Зрештою, назва міста натякає. У давніх поціновувачів пригод супергероя точно зрине в пам’яті похмуро-затишне Різдво Тіма Бартона з фільму «Бетмен повертається».

Автором комікса захоплюються як художником, але його здібності як сценариста часто ставлять під сумнів. Доводиться визнати, що зерно правди в цьому є. Візуальна складова графічного роману в рази перевершує наративну. «Бетмен: Ноель» — вишуканий арт-бук. Його хочеться переглядати, але не перечитувати. Однак, навряд чи провина за це лягає винятково на плечі Бермехо. Звісно, він неабияк перебрав з закадровим голосом. Місцями комікс скидається на театральну версію «Того, що біжить по лезу» — постійно чути втомлене бурмотіння Гаррісона Форда, який пояснює очевидне. Певним сценам більше пасувала б тиша. Наприклад, з’яві Духу Прийдешнього Різдва. Драматизм всієї сцени досягається саме за рахунок могильної тиші. Діккенс змушений був вдатися до авторського тексту через відсутність інших засобів вираження думок, але ж у Лі Бермехо є ефектні понурі малюнки — і їх би було достатньо. Голос за кадром втомлює своєю дидактичністю, якою ми цілковито завдячуємо Діккенсу. Попри всю важливість, «Різдвяна пісня у прозі» є типовим вікторіанським мораліте. Це невід’ємна частина історії, тому сюжет Лі Бермехо втратив кілька балів ще тоді, коли автор вирішив гратися саме з текстом Діккенса.

Цікаво, що українське видання вартує такої само оцінки, як і оригінальний графічний роман: візуал та поліграфія — бездоганні, а ось переклад викликає запитання.  Ні, тут немає ні росіянізмів, ні недолугих граматичних конструкцій, але тексту бракує сміливості: якщо автор веде діалог з повістю Діккенса, то перекладач чомусь не робить того самого з українським перекладом «Різдвяної пісні». Їх існує два: Івана Андрусяка та Олександра Мокровольського. І. Андрусяк лише затранскрибував імена, а ось О. Мокровольський — переклав їх: Scrooge став Скряжем, а Bob Cratchit — Бобом Годуєм. Діккенс славиться промовистими іменами. Це його візитівка. Коли Стівен Кінг називає персонажа «Мертвої зони» Джоном Смітом, він обирає найтиповіше американське ім’я, і жодним чином не натякає на ковальство. Проте якби такий герой з’явився у Діккенса, у нього вдома точно б знайшли ковадло. Звісно, масовий читач більше звик до Ебенезера Сруджа, ніж до Скряжа. Але хіба поява Скряжа у коміксі не популяризувала б цікавішу і правильнішу форму імені? Та й клерк Боб у коміксі — Кретчіт, а не Кретчит, тому діалог і з Андрусяковою версією Діккенса не відбувся. Лишається сподіватися, що з кожним новим коміксом сміливість зростатиме, і «Йосип драний» фігуруватиме не тільки в «Загоні самогубців».

Попри наявні недоліки, «Бетмен: Ноель» — без сумніву, цінне поповнення книжкової полиці шанувальників коміксів. Незвична манера оповіді, чарівні ілюстрації та неоднозначні персонажі потішать кожного, кому Ґотем став рідним містом.

Анатолій ПІТИК, Катерина ГРИЦАЙЧУК
Фото: Оксана Пронько

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *