Що читала редакція в березні-липні 2019, дуріючи від результатів виборів

Що читала редакція в березні-липні 2019, дуріючи від результатів виборів

Весна та початок літа 2019-го виявилися в усіх сенсах дуже специфічною порою року. У зв’язку з не найвеселішим розвитком подій у державі ельфи та космічні польоти відійшли для нас  на другий план, поступившись місцем книжкам про тоталітаризм і його прояви. Тим не менш, членам редакції «Світу Фентезі» не личить зовсім нехтувати вигаданими світами, адже в них завжди можна знайти багато цікавого — і про ситуацію в нашій країні також.

Вікторія Токарєва, головна редакторка

“Дюна” Френка Герберта, безперечно, варта уваги. Складно щось додати до купи відгуків, які роман назбирав за десятиліття. За час читання Дюни в мене майже тиждень вимикали світло, і доводилося добряче економити воду. Досить незвично читати НФ без роботів та космосу, але таке подання здається реалістичнішим. Політичний та соціальний устрій імперії детально змальовує можливе майбутнє з торговою аристократією та наркотичними війнами. Мабуть, перша книжка, де опис трансу не дратує і не перегортається. Найбільше сподобалась майстерна побудова героїв — вони такі, бо їх сформували обставини та соціум. Фримени дотримуються диких звичаїв, бо цього навчила пустеля. Харконенни нехтують мораллю, бо в їхньому світі магнатів інакше не вийде. На цьому фоні протест головного героя Пола особливо виразний. Його історія чомусь нагадує становлення Майкла Корлеоне, до якого важко відчувати приязнь. Але “Дюна” настільки вражаюча, що її всепроникний пісок розпорошений у багатьох фантастичних книжках та фільмах після неї. Радію, що зараз знімають нову екранізацію. “Дюна” на це заслуговує.

Оксана Пронько, заступниця головної редакторки

Весна — парад новинок, і без українського фентезі не обійшлося. Ще задовго до Книжкового Арсеналу з’явилася повість Ольги Войтенко “У світлі світляків. На порозі ночі”. Це перша частина з трилогії про дівчинку Єву-Лізу, все життя якої зосереджувалося у віртуальному світі планшета. Але ось трапляється щось дивне: все світло в місті зникає, а люди засинають непробудним сном. Єва-Ліза боязко покидає стіни квартири і ступає на вулицю, щоб відшукати свого батька, фари машини якого, як їй здалося, вона бачила за містом. У ході цієї подорожі вона зустрічає хлопців Тіма та Макса, разом з якими і намагається розгадати загадку таємничих подій.

Книжка орієнтована на середній шкільний вік і розгортається як історія про дружбу, красу навколишнього світу та книжок. Не варто й казати, що дивуватися головній героїні є чому: і красі нічного зоряного неба, і охоронцю кладовища зі звіриною головою, і величезному дракону, і символічній книжці “Хроніки Нарнії”. Тім водить дівчинку по магічним, загадковим місцям, які перебувають зовсім поруч із урбаністичним холодним світом.

Разом з тим історії часто не вистачає живості, енергійності, заряду. Перш за все, через доволі пасивну головну героїню, яка впродовж повісті майже не приймає власних рішень і пливе за течією. Зміни локацій пролітають без емоційної прив’язки, і тому співпереживати персонажам буває важко. Але є надія, що друга частина все ж виправить ці недоліки і глибше зануриться в головну інтригу: хто наслав вічну ніч на місто і чому наші герої єдині, хто не заснули?

Ближче до Книжкового Арсеналу нас потішили двома янг-едалт новинками: “Завірюхою” Анастасії Нікуліної та другою частиною “Варти у Грі” Наталії Матолінець “Артефакти Праги”. “Завірюха” — історія романтична і дещо наївна. Це представник міфологічного фентезі зі слов’янськими елементами. У світі, який поділений на вимір богів і вимір людей, живе рід Завірюх. Вони витривалі і напрочуд дужі, але не дозволяють собі зайві емоції та змішувати кров зі звичайними людьми. Аж ось син очільника роду Яр закохується в просту дівчину Лесю. Їхня любов заборонена, та пара готова порушити всі правила. Тим часом зі світу богів виривається Темрява, яка за відсутності своєї хазяйки стрімко набирає силу і чорнить людські серця. Для того, щоб протриматися довше, їй потрібне міцне тіло, тож вона спрямовує свій погляд на Завірюх.

“Завірюха” подається як роман-чар, і в цьому напівказковому контексті читається непогано. Із переваг можна відзначити також любов авторки до деталей побуту: від візерунків на хустці до  облаштування поселень. З іншого боку, книжка напахчена любов’ю і всесвітнім добром. Мені здається, вона орієнтована на молодих дівчат, які читають драматичні історії про феєричне кохання і просте сімейне щастя. Відверто кажучи, це не те, чого я шукаю у фентезі, тому “Завірюха” пройшла повз мене.

А от “Артефакти Праги” справді потішили. Перш за все, видно, що з попередньої книги рівень авторки виріс, і це позитивно позначилося на історії. У цій частині Варта разом зі Златаном мандрує до Чехії, щоб офіційно прийняти роль Вартової. Там вона знайомиться з празькими магами і вплутується у нові халепи. Якщо у першій частині момент з радою був не зовсім зрозумілим, то в друга уповні його розкриває. З’являються політичні інтриги, значно розширюєтся сам світ. Стосунки Варти і Златана також випробовуються, і в кінці стає зрозуміло, що це не остання перешкода, з якою їм доведеться стикнутися. Це добре, що персонажі міняються, ростуть з кожною частиною. Наталія Матолінець точно потрапляє в усі тренди янг-едалту, не дає історії лишатися на одному місці. Тут я можу бути впевнена, що далі буде ще краще.

Перейду до перекладної літератури і почну з книжки, яка абсолютно вразила мене, перш за все, стилістично. Це “Міс Підземка” Девіда Духовни, більш відомого як актора з “Х-файлів”. Роман базується на ірландській міфології і є за жанром міським фентезі — однак напрочуд нетиповим. У центрі подій — вчителька нью-йоркської приватної школи Емер. Аби врятувати коханого, Кона, який носить прізвисько героя з легенд Кухуліна, вона укладає угоду з міфічною істотою Бен Сидом і за її умовами змушена назавжди про нього забути й ніколи не бачити. Але й сама Емер непроста пані. Щоденно мандруючи урбаністичними нетрями, вона ще побореться з долею і відкриє в собі щось нове.

Духовни описує головну героїню так, що ти в неї одразу закохуєшся. У своєму, здавалося б, абсолютно звичайному житті поміж роботою, домом і розмовами з подругою, вона зважується на небуденні, шалені вчинки. “Міс Підземка” — книга, де важливий не кінець, а сама подорож. І за цілком реалітичними проблемами Емер слідкуєш із захватом. Не в останню чергу завдяки майстерності та іронічності автора. Книжка дуже приємна, і я б рекомендувала її людям, які люблять сучасну літературу, а саме literary fiction, але з підозрою ставляться до фантастики.

З коміксів я нарешті дісталася до “Повернення Темного лицаря” Френка Міллера. Безперечно, це шедевр, який за рейтингом в мене знаходиться на одному щабелі з “Роком першим”. За сюжетом, Бетмен давно відійшов від справ, і Ґотем вже ледве пам’ятає, хто він такий. Та Брюс відчуває, як внутрішній монстр тільки того й чекає, щоб вийти на волю. Зрештою він випускає його з клітки, а заразом і давніх ворогів.

“Повернення Темного лицаря” для мене виділяється портретами персонажів. Бетмен у своїй виправі за справедливість заграє з божевіллям. Він уже старий, менш вправний, але внутрішній вогонь, жадання повернутися до своєї війни не дає йому впасти. На відміну від нього, Ґордон вирішує з честю покинути боротьбу і передати свій тягар іншому, стати звичайним містянином, на якому не лежить відповідальність. А Ґотем тим часом вирує, бурлить. Місто — один із головних героїв цієї історії, чиє обличчя міниться в дикторах з телевізора, злочинцях з Аркема, бандитах-малолітках і непримітних містян, яким повернення Бетмена додає рішучості. “Повернення Темного лицаря” — мастрід для всіх фанатів коміксів.

Що ж до наукової фантастики, завершила читання роману Пітера Воттса “Сліпобачення”, яке почала ще минулої осені. Книжка затягує, не подумайте, але мені здалося, що найкраще її читати невеличкими порціями, по розділу. Головний герой Сірі Кітон, синтезист, стає учасником екіпажу, який має встановити контакт з інопланетним кораблем, що одного дня “сфотографував” Землю. Однак цікавинка історії зовсім не в прибульцях (хоч і роїстичний самовідтворювальний організм уже інтригує), а в послідовному непомітному міркуванні про людську свідомість. Автор пропонує читачу персонажів із різним набором “свідомостей”. Наприклад, у Сірі видалена одна з півкуль мозку, яка відповідала за емпатію та соціалізацію, через що він був змушений вчитися читати і розшифровувати людей, а Банда живе із кількома особистостями в ній, які змінюють одна одну. Вже не кажучи про Сарасті — вампіра, який завдяки особливостям свого виду здатен набагато швидше й ширше обробляти інформацію, ніж звичайні люди.

Воттсу вдалося поєднати гарний художній стиль, динамічний сюжет і розмови про людську природу. Як наш мозок домальовує, вимислює реальність? Чи є в зорового механізму сліпі плями? Чи призводить втрата однієї з мозкових півкуль до повного емоційного знелюднення? Як використовується принцип китайської кімнати? І чи буває самотньо вампірам? Так, подекуди доведеться ґуґлити, але “Сліпобачення” Воттса абсолютно варте того, щоб ви його прочитали. До українського видання також увійшли додаткові оповідання “Полковник” і “Комашині боги”.

Інна Ковалишена, оглядачка

Цієї весни, якраз напередодні виборів, я прочитала п’ять книг із серії “Як приборкати дракона” Крессиди Ковелл (ну, бо треба було якось берегти психіку від усього, що коїлося тоді). Дуже цікаве враження: перша книга циклу найпростіша, неначе авторка сумнівалася в тому, буде продовжувати серію чи ні. А вже починаючи з другої частини в серії з’являються натяки на наскрізний сюжет, розширюється світ. І хай він має дратувати людину, яка обожнює історію, але Крессиді Ковел вдалося і над історією, і над географією, і над літературними штампами чесно і відкрито посміятися. Кожна книга серії буквально напхана тими штампами, і ти точно знаєш, що головний негідник виживе для наступної частини, головний герой дивом уціліє і здолає перепони, тим паче, що кожна книга закінчується уривком з його дорослих мемуарів. Усі драматургічні прийоми авторка навіть не думає якось приховувати і залишає перед очима читача, як скелет коїсь геть об’їденої рибини. І все одно читати цікаво, цікаво дивитися, як насміхається авторка над штампами героїчних образів у масовій культурі, як подає правильні речі під покровом гумору, як, зрештою, жартівлива історія примудряється серйозно і відверто говорити про долю, вибір і ціну вчинків.

Також я читала книгу “Шептуха” польської письменниці Катажини Береніки Мішчук. Це, на перший погляд, звичайне міське фентезі з розділу “янг-едалт” з національним колоритом, але його вирізняє якраз цей колорит — Польща у світі “Шептухи” лишилася язичницькою — і бозна-як авторку ще не відлучили від церкви обурені співвітчизники. Напевне, для поляків читати її ще цікавіше: впізнавати звичні, буденні речі, які лишилися навіть без проникнення католицизму, і вловлювати те, що все-таки змінилося. Але окрім того у книзі ще є захопливий сюжет і яскраві персонажі, не кажучи вже про кілька томів продовження, тож, сподіваюся, цей цикл видадуть і українською.

І насамкінець книга “Схід” письменниці Едіт Патту. Це варіація на тему знаменитої норвезької казки “На схід від сонця, на захід від місяця”. Дівчина мусить прожити рік в палаці із зачарованим у ведмедя принцом і при цьому не дивитися, хто спить із нею в одній кімнаті. А коли їй не вдається стримати цікавість, то доводиться боротися з королевою тролів, яка це все і затіяла. Едіт Патту надійно вплітає казковий сюжет в реальний світ, вона точно знає, де і в якому столітті все відбувається. Головна героїня казки, її рідні, супутники і помічники — кожен отримує свою історію, міцно вписується в географію Європи. І навіть принц-ведмідь стає історичним принцом, ім’я якого є в історичних хроніках.

Анатолій Пітик і Катерина Пітик, перекладачі, кореспонденти
СЛОВА, СЛОВА, СЛОВА…

Почати хотілося б із класики. Поява «Вавилона-17» Семюела Ділейні викликала неабиякий ажіотаж на «Книжковому Арсеналі». І не дарма: нарешті українською з’явився батько лінгвістичної фантастики власною персоною (що особливо приємно нам як філологам).

Космоопера за жанром, роман Семюела Ділейні вийшов у 1966 році. За формою наративу та естетикою він ідеально вписується у фантастику Нової хвилі, що вже вдосталь награлася з образами панянок, яких треба рятувати від злих марсіян, венеріян чи нептуніян та міріадів інших «-іян», і зажадала чогось більшого. Автор занурює читачів у химерний світ майбутнього, де людство дуже давно колонізувало далекі планети й досягло неймовірного розвитку, проте абсолютної утопії не вийшло. Альянсу протистоять невідомі Агресори. Прикметна абсолютна абстрактність нападників: не надаючи їм жодних виразних рис, автор виводить свою історію на рівень притчі через класичну опозицію «свій-чужий».

Ну і, звісно ж, Мова. Та сама, яка прикрашає обкладинку. Вся інтрига роману крутиться навколо таємного шифру Агресорів, яким супроводжуються теракти у світі Альянсу. Головна героїня, капітанка Ридра Вонґ, всесвітньо відома поетеса, яку читають у П’яти галактиках, усвідомлює, що йдеться не про шифр,  а про справжню мову. Надзвичайно логічну, лаконічну і жорстоку. Мову, яка не містить слова «я» і може повністю змінити людину, крадучи її самовизначення. Автор взяв за основу радикальну версію гіпотези лінгвістичного детермінізму Сепіра-Ворфа і довів її до крайнощів. Згідно з цією теорією, мовні структури визначають спосіб мислення людини. На сьогоднішній день у науці серйозно розглядається лише слабка версія цієї гіпотези – про вплив мови на мислення людини, але використання її у фантастичному сетингу допомагає загострити конфлікт. «Вавилон-17» — це мова, яка штовхає на диверсії проти власного народу. Фантастика для Америки 60-их, сумна реальність для сучасної України.

Ми дуже раді, що Вікторія Наріжна переклала та видала цей роман. Неозброєним оком помітно, скільки любові та зусиль у нього вкладено. Ошатній, яскраво ілюстрованій книжці обов’язково знайдеться місце на нашій фантастичній полиці.

ФІТЦ ТА ЙОГО СОБАКИ

Від ретро-фантастики ми плавно перейшли до зовсім не ретро фентезі. Поки весь світ шизів від завершення «Гри престолів» — щоправда, поки лише кінематографічного — ми вирішили ознайомитися з романом колеги Джорджа Мартіна — Марґарет Ліндгольм-Оґден, що цього разу виступила під своїм фентезійним псевдонімом Робін Гобб.

Роман «Учень убивці» започатковує величезний цикл про всесвіт Елдерлінґів, який складається з кількох підциклів. Магія, принаймні в першому романі, представлена двома силами, одна з яких допомагає проникати у свідомості людей та керувати ними, а інша — чинити, по суті, так само з тваринами. У центрі сюжету — бастард одного зі спадкоємців престолу, так званого «короля-в-очікуванні». Ще зовсім маленьким родина матері віддала його до замку, щоб не годувати зайвий рот. Нікому не потрібного хлопчика без імені віддають на стайню, де поселяють у будку до собаки й нарікають Фітцом — тобто «бастардом». Довгий час до малого немає нікому діла. Ним опікується лише суворий, але справедливий королівський конюх Барріч. У підлітковому віці Фітц стає учнем королівського вбивці Чейда.

Навколо плетуться інтриги, так звані Шість герцогств потерпають від набігів зловісних піратів… і посеред усього цього маленький Фітц, що, навіть якби й хотів, не може стояти осторонь, бо хоч він і бастард, але в його жилах тече королівська кров.

Не дивно, що Джордж Мартін був у такому захваті від «Учня вбивці», називаючи книжки Робін Гобб «справжніми діамантами в морі цирконів». Будьмо чесні: паралелей дуже багато. Тут Шість герцогств — там Сім королівств, тут головний персонаж бастард Фітц — там один із головних героїв бастард Джон Сноу. Тут із бастарда роблять королівського вбивцю, аби він не плутався під ногами, — там бастарда відряджають на Стіну з тих самих міркувань. І, звісно ж, собаки. Магічний зв’язок Старків з лютововками — здатність Фітца проникати до свідомості тварин навколо, насамперед псів. Перший том трилогії про вбивцю потрапив у маркетологічну пастку. З точки зору роману, зрозуміло, чому Фітц приділяє так багато уваги тваринам — він виростав серед них і навіть уміє з ними спілкуватися — але коли ти береш до рук роман, який називається «Учень вбивці», то підсвідомо очікуєш чогось на кшталт Assassin Creed, а натомість бачиш, що вбивств обмаль, та й ті — майже на останніх сторінках книжки. Як писав Кіт Інжир про «Інтернат» Жадана, «надто багато собак». Так само дивує нечувана байдужість авторки до свого ж світу: історії шалено бракує деталей. Це не Толкін, який розписував кожен нуменорський килим чи обладунки роханців. Усе доволі утилітарно. Настільки, що лише стаття у Вікіпедії підказала: події розгортаються у ранньому Середньовіччі.

Бере Робін Гобб іншим. Ведучи оповідь від першої особи, вона майстерно занурюється у підсвідомість головного героя. Читач чітко розуміє його мотивацію та переживання. До того ж, коли у фіналі Фітц переходить до основної справи, перед ним постають дуже складні морально-етичні дилеми, за розв’язанням яких шалено цікаво спостерігати.

Українське видання приємно тримати в руках: воно тішить красивою обкладинкою, якісним друком і картою, що дозволяє відстежувати пересування персонажів. Щоправда, трохи засмутив брак сміливості перекладача. Роман рясніє промовистими назвами та іменами, тому дуже прикро натрапляти на Леді Пейшенс чи Леді Тайм чи читати про те, як персонаж вправно володіє «Вітом», хоча мав би вивчати «Скілл». Щодо всього решта, переклад Юрія Єфремова доволі приємний. Чекатимемо на продовження!

ПРО СТРАХИ, ВЕЛИКІ ТА НЕ ДУЖЕ

Воєнні часи, у які ми живемо, окрім усього іншого, гостро актуалізували проблему переоцінки підходів до виховання дітей. Наприклад, як говорити з ними про страшні речі? Класична педагогіка закликала виховувати дітей у якійсь дивній рожевій мильній бульбашці, де єдинороги какають веселками, а добро завжди перемагає зло. Щоправда, виникає запитання: коли саме дитина має дізнатися, що життя не таке вже й веселкове? Загальносвітова тенденція передбачає чесну розмову з дітьми про світ навколо, де можуть траплятися як радісні моменти, так і сумні. Окремої уваги вартують страхи, яких у житті будь-якої дитини дуже багато: тут і монстри під ліжком, і дивні сусіди-відьмаки. Більшість із них зумовлені тим, що з об’єктивних причин діти мало обізнані з реальністю, що їх оточує. А все, чого ми не знаємо, лякає.

Вісім українських авторів, а саме Мія Марченко, Володимир Арєнєв, Лариса Андрієвська, Іванка Кравцова, Йожа Коцун, Слава Світова, Юрій Нікітінський та Марія Артменко, спробували провести сеанс психотерапії для, як казав Ґільєрмо дель Торо, маленьких невротиків — і створили «Жахливу книжку». Дуже класно, що збірку відкриває передмова психолога як для маленьких читачів, так і для їхніх батьків. Мабуть, для батьків вона навіть цінніша, адже саме вони бояться, щоб їхнє дитятко не перепудилося, а самі дітлахи, як показує практика, обожнюють жахливчики. Кожне із оповідань майстерно деконструює дитячі фобії. Усі історії поділяються на два типи, кожен з яких вдало долає страхи малюків. Оповідання першого типу пропонують раціональне пояснення нібито містичним фактам і вчать уже з малечку вдаватися до критичного аналізу дійсності. Вони демонструють, що не все є таким, як здається на перший погляд, і закладають в дитині основи логіки та емпатії. Історії другого типу не заперечують існування всіляких підліжкових потвор, але пропонують свій спосіб боротьби з ними — всепереможний сміх.

Якщо в когось підростають дітлахи (або дитина в серці ще не вмерла), дуже радимо звернути увагу на це видання. Бо якщо Робін Гобб і Семюел Ділейні дуже розкручені самі по собі, то «Жахлива книжка» може і загубитися у водоспаді новинок. А вона, без сумніву, варта уваги!

1 коментар до “Що читала редакція в березні-липні 2019, дуріючи від результатів виборів

  • 31.07.2019 р. о 00:02
    Permalink

    Після цих жахливих виборів, після тріумфу шарікових, зрадників та просто дурнів про вибори більше не хочеться думати. Після них я став ворогом свободи слова, вільних виборів та демократії. Хочеться прочитати щось інше. Або написати самому. Почав писати ще до виборів. Написав невеличку повість – “Код знищення – команда скасувати”, дія повісті починається в постапокаліптичному світі, на руїнах Києва. Після цього написав невеличкий роман “Під трьома сонцями” про першу міжзоряну подорож, де зображується вже не апокаліпсис а набагато більш світле майбутнє людства. Зараз пишу продовження роману під назвою “Під сяйвом зірок” де зображується Всесвіт майбутнього. Планую також написати ще два продовження роману.

    Відповідь

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *