“Жнець”: Коли збіжжя не просто не збіжжя

"Жнець": Коли збіжжя не просто не збіжжя

Хоча б раз кожен із нас мріяв, аби смерті не існувало. Яким би чудовим стало наше життя! Можливо, таке спадало на думку і мешканцям Дискосвіту. От тільки вони, на відміну від нас, отримали шанс перевірити теорію на практиці. Роман Террі Пратчетта «Жнець», що належить до підциклу «Смерть» серії «Дискосвіт», — це філософська, іронічна, елегійна й глибоко гуманістична історія про сутність людського життя, його радощі й печалі.

Террі Пратчетт. Жнець. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 360 с.

Якось стотридцятирічний чарівник Кошіль Бук наготувався помирати. Чекає він на Смерть, чекає – а той усе ніяк не приходить. І довелося бідному статечному чарівникові повертатися у власне тіло. Інцидент добряче перелякав усю Невидну Академію, тож колеги Бука заповзялися за всяку ціну таки добити старого: навіть створили жахливі затори на дорогах, перекопавши одне з центральних перехресть Анк-Морпорка, щоб поховати там непідвладного звичному стану речей стариганя. Його пригоди в статусі не-мертвого і вельми активний навколосмертний досвід лягли в основу першої сюжетної лінії.

А друга – пов’язана з одним із найхаризматичніших персонажів Дискосвіту, Смертю. Смерть змушений податися на спочинок. Його служба добігла кінця, і тепер він, наче звичайний смертний, отримав годинник із часом свого життя. Він залишив свої покої і вирушив у мандри, відкривати для себе світ людей із трохи іншого боку. Остання подорож приводить Смерть до дверей панни Літунки – розумної, щиросердної й трохи жадібної жіночки, до якої він влаштовується помічником. Вигадавши собі ім’я Білл Двері, Смерть заходився пізнавати радощі та смутки смертного життя.

Метафора Смерті як Женця, що стинає людські життя, наче колосся, набула у романі Террі Пратчетта буквального втілення. Білл Двері разом з іншими селянами збирає збіжжя на полі, випереджаючи у цій справі навіть механічну косарку. Воно й не дивно, адже він цілу вічність збирав свої врожаї . Смерть п’є бренді, вчиться підтримувати світську бесіду й танцювати. Він обирає для панни Літунки подарунок і, всупереч усім правилам, витягує з вогню дитину, аби та хоч трохи пожила на позичений час – його власний час. Смерть збагнув минущість життя й усвідомив… що дуже не хоче помирати. Дивно, але він, як виявляється, мало замислювався про життя і, власне, смерть. Адже Смерть «ніколи не вбивав. Він брав життя, але тільки коли з ним було покінчено. Є різниця між грабіжництвом й крадіжкою знайденого». Саме в розмовах із панною Літункою Смерть приходить до цікавого й сумного висновку.

«Якби ми знали, коли помремо, люди жили б кращі життя», — сказала панна Літунка. «ЯКБИ ЛЮДИ ЗНАЛИ, КОЛИ ПОМРУТЬ, Я ДУМАЮ, ВОНИ Б УЗАГАЛІ НЕ ЖИЛИ», — заперечив Смерть.

Сюжет, який би розповідав про світ без Смерті, доволі поширений. Різні письменники реалізовували його по-різному, але майже завжди ілюстрували його комічними або моторошними сценами, як щось, що мало б померти усупереч всьому, живе. Террі Пратчетт додав історії ще одного виміру, показавши, як оживає те, що взагалі б не мало брати участь у дихотомії життя та смерті. Як, наприклад, купа компосту. Зазвичай стиль Террі Пратчетта описують як суміш тонкої, проникливої філософії та гострого гумору. Спершу здається, що у «Женці» ці складові філігранно поділені між двома сюжетними лініями роману. Однак, це зовсім не означає, що читачі не згинатимуться від реготу від пригод Білла Двері чи не пустять скупу сльозинку через долю Кошіля Бука. Підцикл про Смерть взагалі вийшов у Пратчетта на диво збалансованим. Автор звертається до універсальних тем, які хвилюють кожну людину.

Другорядні персонажі у Пратчетта також дуже яскраві й цікаві: бабай Причепа, який повсякчас боїться вийти з шафи, чи вовкулака Люпин, який один раз на місяць перетворюється на людину (саме він прикрашає чудову обкладинку від Аґрафки) і, звісно ж, Смерть Щурів, наймиліший герой не тільки конкретно цього роману, а й усього Дискосвіту. Коли Смерть відсторонили від справ, від нього відокремилися різноманітні сутності, що перебирали на себе функції Смертей для різних видів тварин. Саме так з’явився Смерть Щурів: милий маленький скелетик, розумний і співчутливий, що клав мертвим щурикам на плече «костисту, але не цілком неприязну лапку». Смерті з творів Пратчетта притаманна особлива манера розмовляти — лаконічна та епічна. Зрештою, статус зобов’язує. Та з появою Смерті Щурів у Дискосвіті побільшало персонажів, які говорять КАПЛОКОМ. Смерть Щурів завжди каже «ПИСК», от тільки слово це має безліч відтінків значень, які завжди абсолютно зрозумілі.

«Жнець» — чудова книжка для осіннього читання. Вона така само елегійно-чарівна, як і ця пора. Радимо заварити улюблений чай, загорнутися у теплий плед і рятуватися від депресії із затишним томиком Террі Пратчетта. Звісно роман дуже швидко закінчиться, але, на щастя, «Старий Лев» обіцяє ще довго тішити нас історіями веселого британця.

Анатолій ПІТИК та Катерина ПІТИК

Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.

Приват Банк: 5168 7554 3873 6817

1 коментар до ““Жнець”: Коли збіжжя не просто не збіжжя

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *