Володимир Арєнєв “Заклятий меч” (уривок)

Уривок із роману Володимира Арєнєва "Заклятий меч"

Жовтень вже близенько, а отже — і новий роман Володимира Арєнєва «Заклятий меч», що вийде у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Міфопоетичне темне фентезі, дія якого розпочнеться в наш час, а потече назад, в давню Скандинавію та згодом Україну. Чари та виклики, мандри й випробування — усе це у всесвіті «Заклятого скарбу», однак з іншими героями. Видання доповнене кольоровими ілюстраціями Олександра Продана, обкладинка — Ігоря Дунця. Ми ж пропонуємо вам познайомитися з початком цієї історії, в якому забринять легенди і проллється кров.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
у якому Снорр Каламар їде на ярмарок

Було це в часи прадавні, нині призабуті. Ходили тоді по землі герої й потвори, і перших не завжди вдавалося відрізнити від других. А слово в ті дні бувало гострішим за меч — хоч і мечі теж уміли ще мовити гостре слово.

Жив тоді в землі Вогняної Форелі чоловік на ім’я Сноррі, а прізвисько він мав Каламар. Не було для Сноррі милішого діла, ніж сліпати над старими книгами чи записувати давні історії. У дитинстві навчився він грамоти від мандрівного ченця, який на прощання подарував йому кілька своїх книжок.

Казали, що з того й почалися біди в цій сім’ї: грамота-бо і книжки самі нещастя притягують, це кожен знає.

Сноррі був середній син чоловіка на ймення Авдульв Пишний Хліб. Авдульв той успадкував свої землі від батька, Снерріра Ватри. Змолоду ходив Снеррір Ватра за море і привіз чимало здобичі. Стрімко й неспинно поширювалася влада Снеррірова: купував він наділ за наділом, хутір за хутором, — і так примножив свої багатства та подбав про спадок для нащадків.

Звісно, нажив він і недоброзичливців, та жоден не насмілювався відкрито піти проти нього, бо мав Ватра славу чоловіка рішучого й зухвалого. Роки, однак, і скелю кри­шать — от і полум’я Снерріра Ватри почало згасати. З власної волі полишив він хазяйство на сина, а сам більше переймався давніми байками, що їх тепер пам’ятали найстарші діди та скальди.

Авдульв Пишний Хліб ріс у затінку батькової слави, та попри це став добрим наступником Снерріра. Авдульвові орендарі, родичі та раби завжди були ситі, а худоба та зерно славилися на всю Північ. Молодший його син Ятґейр Меткий успадкував дідову вдачу: у п’ятнадцять років вирушив у першу виправу й привіз багацько здобичі. Старший син, Гаґбард Ратиця, господарював, як і батько, а ще вважався серед чоловіків найрозсудливішим, і часом слово його на тінґах мирило навіть кревних ворогів.

А от Сноррі Каламар тільки й знав, що гнути спину над книжками. У дитинстві він багато хворів, одного разу ледь не помер, та старий Снеррір сам склав пожертву богам (Міцним — так він їх називав) — і наступного ранку малий прийшов до тями.

Люди не раз дивувалися, чому саме середульшого онука дід любив найбільше. Гадали: може, тішиться, що назвали Сноррі на його честь? А може, до серця йому, що хлопчик охоче вислуховує усі ті балачки про Міцних, драконів та пряль долі?

Змалечку знав Сноррі назви дев’яти світів і дюжини засвітів, майстерно укладав нові кенінґи, що описували Одіна Стойменного, а справжні його імена, звісно ж, ніколи не згадував. Люди посміювалися: ну хто нині вірить, що справжнім іменем можна привернути небажану увагу богів?..

А від історій про світи та засвіти, про закляті мечі та скарби — ну яка з них користь? Та ніякої!

І не скажеш, щоб Сноррі був аж геть недотепний ні до чого — от тільки робив усе без поквапу й душі, для годиться. Видно було, що думкою він у інших часах і світах.

Коли до Авдульвового хутора приїхав Ейнар Буре Ікло, Сноррі був на ярмарку в Оселедцевій затоці, допомагав старшому братові, Гаґбарду. Звістки наздогнали їх вже на зворотному шляху.

Потім казали, що Ейнар приїхав свататися до Ейри, єдиної доньки Авдульва. Казали, що Авдульв на мить завагався, чи не погодитись, та підвелася Ейр і мовила: «Швидше вийду я заміж за найбридкішого з Дітей туману! Навіть куцан з носом до колін, банькатий і капловухий, буде мені миліший за Ейнара Гнилозубого».

Казали, начебто не втримав тоді Авдульв Пишний Хліб посмішки, і Ейнар Буре Ікло осміхнувся йому у відповідь. Казали, що тієї ж миті старий Снеррір Ватра усе зрозумів і встав, тримаючи в руці ніж, яким краяв хліб.

А ще казали, що сватання було тільки зачіпкою. Ейнар-бо давно заздрив Снерріровим статкам — і знав напевно, що жоден з онуків Ватри не помститься за батька, діда й сестру, за спалений хутір і розграбоване добро. Багатим був Снеррір, хазяйновитими вродилися його син та старший онук, однак Ейнар мав дуже вправних воїнів і лиху вдачу.

Після поховання знову увесь вечір просидів Сноррі над книжкою — єдиною, що вціліла. Завжди носив він її з собою і занотовував туди оповідки старого Снерріра Ватри.

Зранку ж упіймав він на подвір’ї єдине вціліле ягня, взяв міх із медом та й каже братові:

— Як не вернуся за два дні — не чекай на мене. Та до того часу не чини нічого супроти Бурого Ікла. Потім — роби як знаєш.

Сказав на це Гаґбард:

— Коли народжується чоловік, має він хист до зброї чи до хазяйства. Звуть його тоді чоловіком меча або чоловіком коней. Та, певно, норни-доленосиці переплутали нитки, і в нашого батька замість трьох синів народилося тільки двоє. А був би третій — хтозна, може, й не насмілився б Ейнар напасти на хутір.

А Сноррі на те:

— Хоч і мовлене спересердя, але правдиве слово твоє.

Сказав, сів на коня та й поїхав геть.

Чекали на нього день, чекали другий. Надвечір побачили: їде до хутора вершник з мечем за спиною, сивий та незграбний. Подумали: вирішив Буре Ікло висунути умови перемир’я та й послав когось зі старших воїнів, не так могутнього, як здібного до перемовин.

Та коли вершник під’їхав ближче, побачили всі, що це Сноррі. Хоч і минала тоді його двадцять перша осінь, волосся в парубка стало сиве-сивезне, наче памороззю вкрите.

І погляд він мав такий, наче та паморозь торкнулася і його очей.

— Звідки в тебе цей меч? — спитав Гаґбард, однак Сноррі сказав тільки:

— Поклич сімох найхоробріших воїнів — і сідлайте коней. І накажи, щоб, як дійде до бою, трималися від мене якнайдалі.

Гаґбард мовчки кивнув. Подумав: либонь, попросив мій брат покровительства в Одіна Стойменного — і зглянувся над ним Батько битв, Господар Герцю.

Поїхали вони до Ейнара Бурого Ікла — двоє братів та семеро Гаґбардових людей. Побачивши їх, Ейнар наказав відкрити браму. Запросив до столу, сказав, сміючись:

— Радий я, що сини виявилися мудрішими за батька. Адже розумний чоловік знає, де пролягає межа його мож­ливостей, а мудрий ніколи за цю межу не заступає.

Відповів на це Сноррі:

— Правду кажеш, Ейнаре: кожен має таку межу. І зазіхнувши на добро мого батька, ти за неї заступив.

Потім витягнув він меч і пішов до Бурого Ікла. Двоє синів Ейнара кинулися навперейми. Сноррі зарубав обох, а от їхні удари йому не зашкодили, наче мав він на собі не полотняну сорочку, а міцний панцир.

Тоді й Гаґбардові люди кинулися на людей Бурого Ікла. Билися відчайдушно, затято — та про настанову Сноррі не забув жоден. Усі трималися подалі від Каламаря, навіть коли вороги обступили того півколом.

Згадували потім, що бився Сноррі мовчки і скрикнув лише раз. А сталося це, коли здалось йому, що й за спиною в нього опинилися люди Ейнара.

Було так: відбивався він від ворогів, аж залунали звідусіль чужі голоси. Одні кричали: «Бий його, бий!», — а інші: «Ззаду, Сноррі, ззаду!»

Не обертаючись, відмахнувся він — і відчув, що влучив. А тоді зійшовся у двобої з Бурим Іклом і, хоч був на три­надцять зим молодший за нього й рідко брав до рук меча, одним махом розтяв Ейнара від плеча до пояса.

Лише тоді обернувся й побачив: увесь цей час Гаґбард Ратиця прикривав спину свого молодшого брата.

Прикривав, аж поки не загинув від братового ж меча.

1 коментар до “Володимир Арєнєв “Заклятий меч” (уривок)

  • 25.09.2020 р. о 07:17
    Permalink

    В нынешнее не лёгкое проходящее время, Ваша статья для меня, как глоток свежего воздуха. Спасибо. Пожелаю Вам процветания.

    Відповідь

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *