Адептка юрського періоду: потрійне попадалово

Анотація:

Що може статися, якщо в результаті експерименту однієї занадто талановитої адептки тілами поміняються магічка з чарівної академії, сучасна дівчина… і динозавриха з юрського періоду?

Так, Джонні Депп, я теж люблю нюхати з тобою кокс.
(с) Рік і Морті

Розділ 1. Кігті на магію
Отже, я потрапила до академії магії!
«Що в цьому такого незвичайного? – скажете ви. – Та сто п’ятсот дівчат в наш час регулярно потрапляють в академії магії з інших світів».
І ви матимете рацію, чорт забирай! Безумовно, в моєму випадку не було б абсолютно нічого особливого… якби не одна маленька деталь:
Я була алозавром.
Так-так, ви все правильно почули. Саме алозавром – тим самим хижим динозавром з юрського періоду мезозойської ери. Притому яким! Красунею на ім’я Меріс, три з гаком метри заввишки і вісім метрів завдовжки, від кінчика носа до кінчика гнучкого хвостика. Зі стрункими потужними задніми лапами і витонченими передніми, кігтики на яких виблискували, немов зіроньки на нічному небосхилі. Це я та чіка, про яку кажуть: «Небезпечна штучка»! Зубаста крихітка, якій лапу в рота не клади. Справжня хижа серцеїдка… що в переносному, що в прямому сенсі.
Моє життя на преріях юрського періоду було справжнім раєм. Я мала все, чого тільки може забажати динозафриха: краса, сила і спритність, влада, вплив, становище. Особисте життя, щоправда, не дуже клеїлося, але я вважала себе сильною дівчинкою, яка одного разу обов’язково зустріне свого принца на білому птеродактилі, тож не журилася з цього приводу.
Аж раптом втрутилась зла доля. Гарненько попоївши свіжого м’ясця на краю лісу, я бігла додому, коли мені на голову зненацька звалилося дерево, повалене одним диплодоком зі зграї, що розчищала ліс в пошуках папороті. Не встигла я зрозуміти, що до чого, коли зомліла. А прокинулася вже посеред кімнати, як згодом виявилося, місцевої академії магії. В обіймах самця невідомого мені біологічного виду — як згодом виявилося, тим самим, що працював тут ректором.
– Сьюзан, ти чуєш мене?! – схвильовано вигукнув самець, стурбовано ляскаючи мене по щоках. – Скажи хоч що-небудь, благаю!
Розгублено кліпаючи, я набрала в легені повітря. Але коли спробувала відповісти, замість звичного гарчання з губ раптово вирвалися слова мовою, якої я точно ніколи не вчила, але при цьому чудово розуміла:
– Що сталося?
– Ох, яке щастя, ти… я так злякався! Не знаю, що б я робив, якби ти… прямо в мене на руках… – залепетав самець, схопивши мою передню лапку, щоб притиснути її до своїх губ у відчайдушному поцілунку. – Хтось прокляв тебе!
– Прокляв? – здивовано пробурмотіла я. – Тобто, прокляв?
– Не питай, Сьюзан, я сам нічого не розумію… але навіть не сумнівайся, що зроблю все заради розслідування цього інциденту, – строго видихнув самець.
– Та що тут взагалі коїться?! – злякано прокричала я, віддалено починаючи розуміти своє незрозуміле становище.
– Ми це з’ясуємо, обов’язково з’ясуємо, – відчайдушно запевнив самець, тулячись лобом до мого лоба. – Хто наслав на тебе це прокляття, навіщо, і якою була його природа. Не бійся, я не дам тебе скривдити, не будь я лордом Кубікусом Прессіксом, великим і могутнім п’ятим ректором Вищої Елітної Академії спокус! – пафосно закричав він, скинувши лапки до неба… і в цьому урочисто-недбалому жесті випадково впустив мене, від чого моя голова вдарилася об підлогу, і я знову відключилася!

Розділ 2. Який чудесний світ новий!
Ні, це безперечно був поганий жарт.
По один бік від мене простягався ліс велетенських дерев (одне з яких, до речі, лежало поруч зі мною, коли я прокинулася), з густим підліском з папороті. А по інший – безмежна зелена прерія, по якій неквапно прогулювалися стада динозаврів.
Так, динозаврів.
Ні-ні, ви все правильно зрозуміли. Стада чортових динозаврів!
Деякий час я перебувала в сферичній фрустрації, одночасно роблячи безуспішні спроби переконати себе, що все це сон або галюцинації. Але з кожною наступною хвилиною відчуття реальності того, що відбувається, посилювало істерику, поки вона не луснула, немов мильна бульбашка, і я не закричала…
Почувши свій власний голос. Який був нестямним ревом хижого ящера!
У паніці закліпавши, я подивилася на свої руки та зрозуміла, що замість них – коротенькі, вкриті сірою лускою лапки з великими, гострими кігтями. Тієї ж хвилини я спробувала дотягнутися ними до свого обличчя, ось тільки не вийшло, бо ці кляті лапки просто не дістали до нього так просто.
Чортихаючись, я зігнула шию, демонструючи доісторичні чудеса акробатики, і вряди-годи зуміла обмацати своє обличчя.
Ох, краще б я цього не робила! Краще б не знала, що замість гарненького личка в мене була стрьомна зубаста рептиляча морда! Тепер ніяких, навіть примарних сумнівів, не залишалося: я потрапила в мезозойську еру, опинившись в тілі динозавра.
Попахує божевіллям, чи не так?
А якщо я скажу, що для мене це вже друге попадання? І перше було, як то кажуть, за всіма канонами жанру: до чарівного світу з академією магії та красенем-ректором у її стінах? І як ви здогадуєтеся, після першого переходу в інший світ мене справді все влаштовувало… ну, майже все.
Як же мене в усе це взагалі затягнуло?
Все своє життя я мріяла стати чаклункою. Цілу гору фентезі про всякі академії магії перечитала, тому вважала себе людиною, морально підготовленою до того, щоб потрапити в інший світ, та ще й в чуже тіло (бажано тіло привабливе, бо ж не дуже-то хотілося опинитися в шкурі якогось жирного крокодила). Ось тільки минали день за днем, а дива все не траплялося. Тож для мене тягнулися сірі будні студентки філфаку, поки не настав день, який змінив для мене все.
О ні, мене не збивала машина, на голову мені не падав рояль або корова, та й потяг в метро не збивав. Все сталося значно гуманніше, я всього лише… сіла в калюжу. Але давайте, напевно, по порядку!

Втискаючись в холодний стовбур старенької липи край дороги, я тремтіла під дощем, нагадуючи самій собі маленьке мокре курчатко. Тільки я могла так влетіти! Весь останній місяць з неба не падало жодної краплиночки, та й цей день теж здавався досить теплим і сонячним. Аж раптом мене, ні з того ні з сього, дорогою наздогнав дощик, який поступово переріс у рясну зливу. І зараз, прикриваючи голову блокнотом від граду, що повалив з неба, я щиро шкодувала, що не зупинилася під козирком зупинки п’ять хвилин тому, а замість того вирішила, що встигну добігти додому.
Під цим деревцем я зупинилася, коли зрозуміла, що легкий дощик став не таким вже й легким. Але вже через кілька хвилин навіть тут, у колись майже безпечній зоні, все було мокрим, в тому числі і я! Гуркіт грому десь далеко тільки більше лякали, а пориви холодного осіннього вітру пробирали до кісток.
Зрештою, коли я зрозуміла, що і так вже промокла до нитки, залишатися під цим деревом більше не було сенсу. Тож я просто набрала в легені побільше повітря й мужньо рушила вперед, до пішохідного переходу. Жила я зовсім недалечко, в мікрорайоні, прилеглому до історичних кварталах міста. Тому залишалося сподіватися, що я переступлю поріг своєї квартири раніше, ніж схоплю застуду.
Ось тільки навіть зараз, навіть в такому становищі це були далеко не всі радощі життя. Промоклий одяг противно прилипав до тіла на холодному вітрі, в кросівках голосно чавкала вода, що набралася з глибоких калюж, які просто не було змоги обійти. Дощова вода залила окуляри настільки, що я навіть не бачила, куди йду. Напевно зніми я їх, то змогла б хоч щось розгледіти… але ідея заховати окуляри мені не надто подобалася — як не крути, в мене дійсно був дуже поганий зір. І немов вишенька на торті, під краплями холодного дощу розболілося недавно зроблене маленьке татуювання на внутрішній стороні зап’ястя, яке ще не до кінця загоїлось: конюшина, золота підкова і напис курсивом: «На удачу!»… Ех, ну що тут скажеш, в глибині душі я все одно розуміла, що від цієї дурні більше щастити мені в житті не почне.
Прискорюючи крок, я відчайдушно намагалася дістатися дому якомога швидше, але дійшло до того, що мені ну взагалі нічого не було видно, і я тупцяла вперед, заплутаними історичними вуличками, виключно по пам’яті.
Несподівано нога ковзнула і я впала в глибоку калюжу! Звісно, я вже настільки промокла, що це не зробило мені погоди, але вдаритися зайвий раз головою і сраконькою все одно було неприємно.
Підвівшись на ноги, я продовжила йти швидким кроком і, безнадійно себе жаліючи, пробиралася вперед… аж раптом зрозуміла, що не можу зорієнтуватися на місці! Цікаво, і куди ж я зайшла? Розгледіти що-небудь крізь окуляри, суцільно залиті краплями води, було абсолютно неможливо. Але, на жаль, коли я їх зняла, легше теж не стало. Врешті мої нерви здали і я, схлипнувши, сіла прямо на холодну, мокру бруківку під стінкою будівлі з червоної цегли.
– Ох, з вами все гаразд? – несподівано почула я стурбований чоловічий голос і підвела погляд… що не дуже допомогло мені побачити обличчя співрозмовника через свій паршивий зір. Єдине, що я розгледіла, це силует в довгому чорному плащі, коротке темне волосся і велику чорну парасольку, яку незнайомець тримав наді мною. Та цей джентльменський жест насправді мало що міняв, бо ж на мені просто не лишилося жодного сухого місця.
– Та так, невеличка неприємність, – пробурмотіла я, потираючи замерзлі плечі.
Кілька секунд чоловік, схоже, уважно розглядав мене. А потім я почула звук, який дуже нагадував здивований видих.
– То це ви?.. – промовив він і, вмить знявши з себе плаща, накинув його на мої плечі. Мені не хотілося, щоб річ з такого якісного матеріалу волочилася по землі, тому я встала. Але навіть так, з нашою-то різницею в зрості, край плаща все одно підмітав бруківку.
– А ми що, знайомі? – шмигнула носом я.
– Не зовсім, – зам’явся чоловік. – Я ваш ректор.
– Та невже? – гикнула від подиву я. А мені здавалося, що ректор нашого пед.інституту – пухкенький зморщений дідок із залисинами. Невже його в цьому році поміняли, та ще на такого красеня, а я не в курсі?
– Звичайно, – радісно підтвердив незнайомець, дивлячись на мене своїми чорними очима, які були воістину чорним, як то кажуть, чорнішими за саму темряву, чорнішими за безодню, чорнішими за чорного жука-гнойовика і чорнішими за найчорнішу ніч. – І я шалено гордий, що така талановита адептка навчається в моїй Вищій Елітній Академії спокус.
– Академії спокус? – перепитала я, насупивши брови.
– Так, я вже давно стежу за вашими успіхами, – закивав він. – Ви привабили мій темний погляд буквально з першого дня і відтоді я поглядав на вас. А потім геть втратив можливість відвести очі. Весь цей час… зізнаюся, мені шалено хотілося заговорити з вами, тільки от не виходило. Знаєте, як воно буває – то одне, то інше. Але ви дійсно дуже талановиті і я вами щиро захоплююся.
Радість, яку я відчула хвилину тому від думки про те, що до мене проявляє інтерес настільки привабливий чоловік, моментально зникла. Судячи з його слів про якусь там Академію спокус, цей молодик мене очевидно з кимось переплутав. Я ж була звичайною студенткою-третьокурсницею філфаку звичайного пед.інституту. І хоч завдяки своїй мініатюрності виглядала так, що мене взагалі за малолітку приймали, але була вже дорослою дівчиною, що наближалася до свого двадцятого Дня Народження.
Тяжко зітхнувши, я почала шукати в собі сили повідомити цьому панові, що він помилився, ось тільки язик ніяк не повертався. Вперше хтось отак мило залицявся до мене! І нехай він прийняв мене за якусь іншу дівчину, все одно було приємно.
– Ой, вибачте, я зовсім якось забувся, – раптово стрепенувся незнайомець. – Ви ж промокли та змерзли. Студентський гуртожиток досить далеко звідси.
– Ну взагалі так, просто я заблукала трохи. Вода окуляри залила, і…
– Звичайно-звичайно, ви ж не так давно приїхали в столицю імперії і напевно погано знаєте місто, – закивав він…
Ем-м-м… стривайте-но! Яка ще імперія? Про що це він?
– Тоді давайте я проведу вас до себе додому і трохи зігрію. А як дощ мине – проведу до гуртожитку.
– Е-ні! – пролунав мій вереск. Як би я не промокла, але йти кудись з незнайомим чоловіком, та ще й до нього додому, та ще й коли цей самий чоловік назвав мій рідний Крижопль столицею якоїсь імперії!..
– Послухайте, Сьюзан… до речі, це ж нічого, що я буду звертатися до вас по імені? – посміхнувся незнайомець. – Так ось, я розумію, як підозріло виглядає моя пропозиція. Але я просто не можу залишити вас ось так одну, посеред вулиці, під час дощу.
Сьюзан… що? Мене, взагалі-то, Машею звуть! У цього хлопця все з головою гаразд? Чи може це просто нік в Інтернеті тієї дівчини, з якою він мене сплутав? І тому він так до мене звертається?
– Вибачте, але я не піду з вами до вашої квартири, – твердо заявила я, відчуваючи рятівне тепло чорного плаща, яке так не хотілося відпускати. – Просто залиште мене тут, і на цьому розійдемося.
– Даруйте, Сьюзан, але на це я піти не можу, – несподівано владно прогарчав чоловік, ривком притискаючи мене до себе і хижо впиваючись в мої губи глибоким, чуттєвим і пристрасним поцілунком!
Тієї ж миті мою свідомість огорнув п’янкий дурман. Так, я ніколи не була млосною дівою, яка втрачає свідомість від поцілунків (хоча чого там, ОСЬ ТАК шалено мене ще ніхто жодного разу не цілував, і вже тим більше цього не робили такі божественно привабливі чоловіки). Але тут і зараз, потопаючи в його обіймах і відчуваючи тепло чорного плаща, я відчула, як реальність вислизає від мене, і свідомість впевнено відключається.

Розділ 3. Який чудесний привабливий ректор!
Повільно розплющивши очі, я зрозуміла, що лежу в теплому ліжку, одягнена в просторі бавовняні штани та чоловічу сорочку. А моє довге чорне волосся розсипалось м’якою подушкою…
Стривайте-но, ЧОРНЕ?
Ошелешено сівши в ліжку, я начепила окуляри, вхопилася пальцями за шовковисті пасма кольору вороного крила і зрозуміла, що зараз задихнусь. Як це сталося? Невже цей тип… пофарбував мені волосся, поки я була без тями? Або…
А наступної секунди мої зіниці розширилися. Не кліпаючи, я дивилася на своє зап’ястя. Те саме, на якому зовсім нещодавно з’явилося татуювання у вигляді конюшини з підковою і написом. І де зараз ніякої татушки не було!
Не може бути.
Тремтячи ще сильніше, ніж під холодним дощем, я схопилася на ноги і підбігла до дзеркала, яке висіло на стіні. Щоб побачити там красиве, можна навіть сказати досконале обличчя розкішної молоденької брюнетки з блакитними очима, а ще пишними грудьми, тонкою талією, фігурними стегнами та стрункими ніжками.
Розуміючи, що зараз знову зомлію, я повільно відійшла від дзеркала, сіла назад на ліжко і притиснула руку до грудей. Можливо читай я трохи менше любовного фентезі, і ні за що б не повірила в те, що сталося. Але схоже, що хоч до чогось мене ці казочки, все ж, в житті підготували!
Отже… я потрапила в інший світ? Справді потрапила в інший світ? У чуже, красиве тіло?
Відчужено кліпаючи, я знову встала на ноги, але на цей раз – щоб підійти до вікна і визирнути в нього. А після – захоплено зойкнути, дивлячись на неймовірне старовинне місто, яке раніше я могла, хіба що, уявляти, читаючи улюблене фентезі!
Отже, якась імперія?
Набравши повні легені повітря, я зібралася з думками, звернулася до збережених в пам’яті прочитаних книжок про попаданок, і швидко прийшла до цілком логічного висновку: потрібно влитися в свою нову роль. Тому що боюся, як мене розкусять, добра чекати однозначно не варто. А так цілком буде шанс на чарівне життя, навчання в академії магії, а то й зовсім на симпатичного…
Раптом я згадала про одяг, який був надітим зараз на мене, і залилася фарбою від розуміння того, що чоловік, який зустрівся мені на вулиці, виходить, переодягав мене. А отже бачив моє оголене тіло… Ну гаразд, нехай не зовсім моє. Хоча сумніваюся, що його колишня власниця (що б з нею не трапилося) іще буде пред’являти на нього права. Тож схоже, маємо справу зі старим як світ принципом: «що впало те пропало». Отже, тіло тепер теж моє!
Ну що ж, повернемося до первинної панічної зашарілої думки: цей чоловік, цей нереальний красень бачив мене без одягу! Та не тільки бачив – роздягав, напевно протирав губкою, рушниками, а після – знову одягав. І весь цей час руки цього чарівного збоченця, який так бомбезно цілується, торкалися моєї шкіри…
– О, Сьюзан, то ти вже прийшла до тями? – несподівано почула я його голос за своєю спиною. Різко обернувшись, я поспішила витерти рукавом слину, що стікала підборіддям, і спробувала обуритися:
– Як мені це розуміти?
– Пробач, я трохи зловжив своїми силами, приспавши тебе, – проговорив чоловік, притиснувши мою долоню до своїх губ. – Але ти з невідомої причини впиралася, а я просто не міг залишити тебе мерзнути під дощем.
Повисла пауза, якою я не зуміла скористатися, щоб відповісти хоч щось. З однієї простої причини: з якогось переляку цей привабливий ректор-збоченець стягнув через голову свою сорочку, оголюючи приголомшливий торс! Від виду цих біцепсів з трицепсами, цих сталевих кубиків пресу, я пробила щелепою мостини, а мої слинні залози запрацювали настільки інтенсивно, що варто було б на повному серйозі побоюватися нового всесвітнього потопу.
– Адже я… вже давно кохаю тебе, – пристрасно прошепотів чоловік , разом притягнувши мене до себе і загорнувши в обійми. – Ти зачарувала мене, Сьюзан. Твоя краса, твоя витонченість, твій дзвінкий сміх і твій розум. Хоч я розумів, що це не так, але все одно кожен раз уявляв, що твої ніжні посмішки адресовані мені. Голова просто йшла обертом, – видихнув він прямо в мої губи. – Можливо мої почуття не взаємні, але я маю намір домагатися тебе, нехай навіть на це підуть роки.
– Я вся твоя, – немов у трансі видихнула я, навіть крізь сорочку відчуваючи цей нереальний прес, який діяв ефективніше за знамениту Гіпножабу з Футурами.
Так, можливо це здасться легковажним, адже я тільки сьогодні вперше побачила цього чоловіка. Що там, досі не знала його імені! Але щось всередині мене переконувало: то не має значення. Моя душа немов відчувала, що наші долі пов’язані, і ми повинні бути разом…
Ну добре-добре, зізнаюся! Я просто стікала слиною на його бомбезне тіло, увінчане гарненьким писком! Але хіба це важливо? Хіба хоч щось має значення? Адже я потрапила в казку, а отже, маю право.
Тим паче що він так шикарно цілується.
З того дня я стала нареченою (як згодом з’ясувалося) лорда Кубікуса Прессікса, ректора Академії спокус, адепткою якої й була. Причому не просто була, а вважалася там кращою з кращих, юним даруванням і супер-обдарованим генієм. Моя попередниця виявилася настільки крутою, що її поважали буквально всі…
І, на жаль, чекали чудових результатів на найближчій сесії, інноваційних досліджень в курсових та дипломних роботах, і так далі, і тому подібне. Ось тільки я, хоч і увійшла в роль та цілком успішно ганяла понти, не мала найменшого уявлення про те, що за «магічні спокуси» в цій Академії вивчають, і як мені влитися в тему, щоб не спалитися. Про інноваційні дослідження, відповідно, навіть мови бути не могло. Максимум, на який мене вистачало – хизуватися подарованими нареченим лахами на лекціях і в студентській їдальні.
Надій на те, що ректор на сесії і відмаже, теж не було – саме він-то й найбільше чекав від мене, що я там всіх викладачів порву, як Гавчик сімейки.
Таким чином я всіма силами намагалася влитися в навчальну програму. Н, а більшість часу поза лекцій цілувалася з ректором в його кабінеті, дотримуючись принципу: «Якщо вже мене на сесії розкриють, то хоча б до неї як слід з красивим чоловіком налижуся!».
Ось тільки несподівано життя мене обламало, причому задовго до сесії. Я тоді сиділа на колінах у ректора в його кабінеті, солодко стогнала, відчуваючи верткий язик Кубікуса в своєму роті, і сильні чоловічі руки на тонкій талії. Аж раптом земля пішла з-під ніг, але вже не від уміння партнера цілуватися! Мене наче щось ментально торохнуло, і після того в очах потемніло.
А прокинулась я вже посеред юрських прерій, та ще й з головним болем.
Стривайте-но, цей біль… Що, як та динозавриха, чиє тіло я зараз зайняла, потрапила в інший світ за класичною схемою під назвою: «після удару по голові»? Раптом це спрацює і в зворотний бік?
Зціпивши гострі зуби, я пригледіла красиве дерево і, розбігшись, з усієї дурі тріснулась по ньому макітрою! Ось тільки чудесного попадання назад в обійми ректора, на жаль, не відбулося. Але нічого, я вперта!
Обтрусивши голову, я відбігла трохи назад і знову з розгону довбанулась об стовбур! А потім ще раз, і ще раз, і ще… Але як я не старалася, турботливий, пристрасний і симпатичний ректор переді мною з’являтися відчайдушно відмовлявся.
Аби не здаватися так просто, я вкотре відбігла подалі, і вже примірялася для наступного забігу на вибивання мозку… аж раптом почула грубе:
– Гей, Меріс, ти що, з глузду з’їхала?
І від цих слів офанаріла настільки сильно, що не тільки завмерла, а ще й на свою рептилячу дупу впала.
Сподіваюся, то були лише галюни від удару головою…

Розділ 4. Ознака альфи
Прокинувшись і побачивши навколо той самий інтер’єр, а поруч з собою – того самого самця невідомого мені виду, я оперативно зорієнтувалася і вдала, що мені погано, я нічого не розумію, і все таке. Почувши це, самець почав витанцьовувати навколо мене шлюбні танці, в яких без проблем вгадувалося занепокоєння. І поспостерігавши за ним, я вирішила піти далі: симулювала амнезію.
Таким чином вже через півгодини нещасних зітхань з боку співрозмовника я знала, де перебуваю, хто така і що навколо мене відбувається. Залишалося тільки зрозуміти, що зі мною сталося, і чому я взагалі тут, в тілі цієї самички, а не посеред рідної юрської прерії.
Обережно випитуючи те та се у свого, як виявилося, нареченого, я зробила вельми неприємний для себе висновок: мене занесло в якийсь інший світ, де балом правили двоногі лисі істоти. Більш того, в цій імперії, куди мене закинуло, кілька підвидів цих істот (іменованих расами) жили в єдиному соціумі.
– Ох, мила моя Сьюзан, невже ти зовсім не пам’ятаєш ні мене, ні нашої любові? – болісно пробелькотів самець-ректор, проводячи внутрішньою стороною своєї лапки по бічній частині моєї морди.
– Пробач, в голові геть порожньо, – зітхнула я, відчуваючи при цьому незрозуміле хвилювання, що розливалося по тілу від грудей хвилею приємного трепету. – Але я віритиму, що пам’ять повернеться.
– Як би мені цього хотілося, – прошепотів він, один за іншим цілуючи мої пальці… сподіваюся не для того, щоб розкуштувати, який з них смачніший. Нехай тільки спробує! Дізнається, що я і сама тяпнути можу! – Адже наше весілля зовсім скоро, і я так не хочу його відкладати хоча б на день. Ми ж так чекали на це, – болісно видихнув самець-ректор, і…
Гей, секундочку, а якого лисого він раптом стягнув через голову свою сорочку?
Втім, незалежно від причин, результат виявився такий, що я залипнула на його м’язистий торс зі сталевими кубиками пресу. Вони немов гіпнотизували, приковували погляд і будили тваринне бажання навіть не лизнути, зжерти їх. А краще – зняти також і нижню частину одягу цього ходячого феромону заради… кхм… продовження спостереження за прекрасним.
Тільки от не розумію, звідки в мене зненацька взялося тяжіння до особини біологічного виду, до якого я досі навіть не належала? Невже чоловіча привабливість цього самця-ректора була настільки велика, що його бажали буквально всі, незалежно від своєї не тільки расової, але і видової приналежності?
Поки ж я губилася в здогадах, одночасно міркуючи про те, аби залишити потомство, Кубікус Прессікс відійшов від мене на двійко метрів, щоб налити гарячий, ароматний напій в дві глиняні ємності, які тут (як я встигла запам’ятати) називали горняиками. І подав мені одну з них. При цьому поводився так, наче й не роздягався без причини хвилину тому.
– Це твій улюблений чай, – немов підказуючи, повідомив самець-ректор. Так, ніби перебуваючи поруч з його приголомшливим тілом, я взагалі могла думати про що завгодно, серед того і про чай. Хіба що якби цей чай стікав по його торсу, і саме з нього мені б доводилося його злизувати, виляючи хвостом…
Хвостом, якого у цього тіла, чорт забирай, не було.
– Знаєш, у мене з’явилася така думка, – заговорив Кубікус, абсолютно спокійно відпиваючи з чашки. При цьому кожен його м’яз, напружуючись і розслабляючись, грав так, що я вже майже й забула переживати про залишений рідний світ. Справді, а може все не так погано?
– Яка ж? – відчужено запитала я, закушуючи губу.
– Можна спробувати розбудити твою пам’ять, відтворюючи моменти, які тобі сильно запам’яталися. Наприклад, наша прогулянка в осінньому саду. Те, як ми бігли, ховаючись від несподіваного дощу. Або як я зв’язав тебе, караючи за уявний провал сесії… – гаряче прошепотів самець-ректор в той момент, коли я зрозуміла, що він вже не сидить на своєму місці! О ні, піднявшись з нього, він став поряд і навис наді мною всім своїм чудовим тілом.
– А шо, можна ж і спробувать, – пискнула я і, не витримавши, протягнула руку, щоб помацати цей прес.
Який на дотик виявився ще кращим, ніж на вигляд.
А ось що було далі – справді, хоч убийте, не пам’ятаю. Напевно можу сказати тільки те, що мені це сподобалося!

Розділ 5. Який чудесний стегозавр!
Знаю, після всього, що вже сталося зі мною, гріх було б дивуватися чому завгодно. Ну тобто взагалі чому завгодно! Ось тільки, як-то кажуть, ніколи не кажи “гоп”!
І ось тепер я пізнала нову грань всенародного афігу. Причиною якого стало те, що ці чортові динозаври на ділі виявилися геть не такими тупими, як було прийнято думати в колах особливо розумних дядечок з сивими борідками і в окулярах. Навіть більше, у них була ціла високорозвинена цивілізація! Яка відрізнялася технологічним прогресом, складною системою багаторівневого суспільства і потужним культурним пластом.
Чому ж нічого з цього не збереглося до наших днів, в той час як археологи знаходили лише безпосередньо кістки ящерів?
Та тому, що ці ящери виявилися занадто, ну дуже занадто розумними. Навіть стегозавр на ім’я Любисток, з його мозком не більшим за грецький горіх, міг похвалитися трьома вченими ступенями, кількома престижними науковими преміями та власним процвітаючим бізнесом. Відповідно ті з динозаврів, хто мав більшу черепну коробкою, й поготів творили чудеса. Результатом таких чудес стало те, що в цивілізації динозаврів все, ось буквально ВСЕ було зроблено з екологічно чистих матеріалів, які легко і швидко розкладалися при певній температурі та вологості. Те, що використовувалося до входження в ужиток цих матеріалів, давно відправили на переробку, щоб не забруднювати планету – адже вона у нас одна, і для всіх видів служить спільним домом. Справді, ну не будуть же динозаври настільки бидлом, щоб цю саму планету методично засирати, тому що розібратися зі сміттям впадло!
Коротше кажучи, цивілізація динозаврів перевершувала все, що тільки могла перевершувати, в моїй бідолашній голівонці, яка розколювалася від болю.
І правда, якось не дуже розумно для представника настільки розвиненого народу я вчинила, почавши битися головою об дерево.
– То що сталося, Меріс? – поцікавився стегозавр, порушуючи тривале мовчання. Протягом якого ми, до речі, сиділи за стійкою бару посеред прерії, попиваючи якийсь місцевий шмурдяк.
– Що сталося, кажеш? – тихо прогарчала я (буквально прогарчала).
Ну так, що в мене такого сталося? Подумаєш, найшикарніший чоловічий торс тепер перебував у іншому світі.
– Так, що сталося? – з щирою турботою запитав Любисток, поклавши лапу мені на плече… що було фізично важко через його вагу та розмір, які значно перевершували мої.
– Навіть не знаю, як це пояснити так, щоб ти повірив, – фиркнула я собі під ніс, в той час як Любисткові принесли його салат з мохів і папороті, а мені – соковитий стейк диплодока. Після повноцінного становлення динозаврової цивілізації ці велетні несподівано не захотіли розвиватися, залишившись на стадії тупого стада. Тому нині в промислових масштабах йшли на їжу для хижаків (як от у нас корови), що було досить ситно при їхніх розмірах.
– Меріс, зрозумій, ти можеш довіряти мені, – промовив Любисток, при цьому пластини на його спині налилися кров’ю, набуваючи яскравого кольору красивої екзотичної квітки.
Гей, стривайте-но, невже наші палеонтологи помилялися, і ці пластини використовувалися не для залякування супротивника, а щоб привертати увагу особин протилежної статі? Отже, Любисток зараз зі мною загравав… якщо не сказати більше – клеїв мене? І його масивний хвіст, що притиснувся до мого стегна, не двозначно на це натякав.
– То може ти розкажеш своєму старому другові, що тебе гризе? – зітхнув стегозавр.
Старому другові? Виходить що, цей тип у власниці мого тіла в стабільній френдзоні? Треба ж таке, навіть динозаври стикалися з цією бідою. А я ж не замислювалася, що ця проблема настільки древня.
– Все справді дуже складно, – зітхнула я, обхопивши передніми лапками дерев’яне горня з дивним, але дуже приємним на смак напоєм, який трохи розслабляв. – Просто… останнім часом все взагалі шкереберть. Спочатку все здавалося до нудоти стабільним і налагодженим, потім РАЗ, і стільки всього… Не знаєш, радіти цьому, чи навпаки – лякатися. А потім… – збиваючись, промовила я. – Розумієш, я просто не думала, що після однієї раптової радикальної зміни, до якої я таки звикла, все може знову змінитися ще більш радикально. Та що там, я навіть не думала, що більш радикальна зміна взагалі можлива, – вигукнула я протяжним риком, ледь не перекинувши горнятко.
– Гей-гей, обережніше, – зітхнув стегозавр, підхоплюючи мою чашку на краю стійки. А другою лапою знову обняв мене за плечі. І можливо я занадто набралася, але в цей момент від нього відходило таке щире тепло та турбота, що я на мить, зовсім трішечки, розтанула.
– Пробач, що навантажую тебе, Любистку, – схлипнула я. – Ти такий добрий, підтримуєш мене. Просто я… так заплуталася!
– Все буде добре, Меріс, – прошепотів стегозавр, морда якого завмерла так близько до моїєї!
Нічого не розумію. Невже зараз я… відчуваю тяжіння до динозавра? Адже я з іншої епохи, навіть іншого біологічного виду! Звідки це почуття? Чому я так безнадійно тону в його маленьких очах? І чому… чому серденько так швидко калатає, а внизу живота розгорається цей тягучий вогонь від виду його налитих кров’ю пластин уздовж хребта?
Невже спрацювали якісь феромони? Або ж Любисток – справді просто настільки хороший хлопець, що для мене абсолютно не має значення його видова приналежність?
Та й якщо так подумати, пора змиритися з думкою, що я не тільки ніколи більше не побачу мого ректора Академії спокус, але й в людське тіло не повернуся. Якщо ж мені судилося прожити решту життя в ролі динозавра, то варто прийняти просту думку: навколо мене теж будуть динозаври. Отже, якщо я не хочу провести все життя на самоті, то коли-небудь доведеться подолати психологічний бар’єр, відкинути людяність, змиритися з тим, що я одна з них, і пов’язати з іншим динозавром своє життя.
Справді, а чи так це погано – бути динозавром? Вони ніби як розвинена культурна цивілізація, та й до горезвісного вимирання з пафосним падінням метеорита не один десяток мільйонів років попереду, моєму вікові точно не завадить.
Тоді може мені справді варто прийняти цю несподівану долю? А якщо так… якщо…
То чому б мені не вручити своє серце, душу і тіло Любисткові?
– Напевно ти маєш рацію, – прошепотіла я, перебуваючи в солодкому полоні очей стегозавра. – Все дійсно буде добре. Тільки… не залишай мене одну, – тихо простогнала я, подавшись вперед. Цим нехитрим, маленьким рухом поєднуючи наші вкриті лускою губи.
На мить Любисток напружився. Але вже за мить, застогнавши, обійняв мене передніми лапами і відчайдушно пригорнув, захоплюючи в нестримний вир шаленої пристрасті!

Розділ 6. Хижа наречена
Зловивши на собі збентежені погляди ельфійських служниць, я делікатно випустила рукавчик величезної розкішної сукні із зубів та обережно розгладила лапками тканину, трохи пом’яту від контакту з моєї щелепою. А після, подумавши кілька секунд, розтягнула губи в трохи тупуватій, але, безумовно, дуже милій усмішці, завдяки якій мені, схоже, пробачили цей маленький конфуз.
Без особливих зусиль я переконала самця-ректора в тому, що хоч все ще нічого не пам’ятаю, але мої почуття до нього як і раніше сильні, тому я щиро бажаю нашого весілля. Почувши це, Кубікус піднісся духом і продовжив активні приготування. І от сьогодні настав час надіти горезвісне дороге плаття (до речі, перше з двадцяти трьох, підготовлених для свята) і вирушити в ньому на наше весіллячко.
– Сьюзан, ти як, вже закінчила? – поцікавився самець-ректор, пафосно відчинивши двері… і гордо увійшовши до кімнати в розстебнутій сорочці, під якою буквально сяяло його шикарне тіло! Від виду якого, до речі, майже всі ельфійки ахнули та зомліли, і лише деякі з дівчат залишилися стояти на ногах, хапаючись за серце і пожираючи красеня фанатично палаючими очима.
І все ж, чорт забирай, не розумію. З якого переляку Кубікус Прессікс мало не постійно ходив у розстебнутій сорочці – коридорами Академії, на вулицях, та й взагалі де завгодно? Звичайно, виключення траплялися, іноді його сорочка таки була застебнута. Але це означало лише те, що він її обов’язково, ні з того ні з сього, просто візьме і стягне через голову прямо посеред розмови, щоб продовжити балакать наче ні в чому не бувало. Може це… якась особлива, вкрай важлива традиція серед ректорів магічних академій?
– Ще ні, милий, – поспішила відповісти я, намагаючись не забризкати плаття слиною, яка рясно виділялася.
По правді, то я навіть не починала. Просто прийняла цю сукню за велике тістечко з кремом і спробувала зжерти її, але швидко відчула недобре і встигла вчасно зупинитися.
– Тоді поквапся, – звабливо прогарчав Кубікус, різко притиснувши мене до свого торсу. Ох дідько, як же він гарчав! Такого бархатистого, мужнього рику я не чула в жодного хижака посеред прерій!
Провівши долонями по спині, Кубікус захопив мої губи жадібним поцілунком. А після – відсторонився і попрямував до виходу. Причому погляди ельфійок не відривалися від нього ні на мить до тієї самої хвилини, як двері зачинилися.
Дружньо поплескавши себе по щоках, дівчата зібралися і почали вбирати мене в це пишне плаття.
Треба ж, ніколи не думала, що виходитиму заміж в іншому світі. Та ще й за представника іншого біологічного виду, який розпалить в мені вогонь, якого я не могла навіть уявити! Лорд Прессікс був чимось неймовірним, нереальним і казковим. Я готова була залишатись з ним у смутку і в радості, в багатстві і бідності, піти з ним хоч на край світу… за однієї лише єдиної умови: він дозволить мені й далі не тільки споглядати, а ще й лапати, облизувати та пестити ці божественні кубики пресу!
Незабаром на мені зашнурувати сукню, спорудили складну зачіску, розфарбували мордочку макіяжем, пофарбували кігті, і все таке інше. В результаті коли я подивилася на себе в дзеркало, то зрозуміла: хоч я і не знаю, як прийнято виглядати дівчатам в цьому світі, але собі однозначно подобаюся. Настільки, що сама б себе облизала та з’їла!
Задоволено погарчавши собі під носик, я дочекалася свого самця-ректора разом з його супроводом і пішла… ні, попливла з ним під руку до розкішної карети, прикрашеної квітами.
– Ох, Сьюзан, ти не уявляєш, який я радий, що ось-ось ти станеш моєю дружиною, – палко прошепотів Кубікус, пестячи мою щоку (так, здається, ця частина морди називалася щокою) тильною стороною лапки.
– Я теж така щаслива, – млосно зітхнула я, всіма силами намагаючись дивитися своєму нареченому в безмежно-чорні, немов гнойова яма, очі… от тільки погляд раз у раз зрадницьки опускався нижче, на прес. А ще мимоволі ковзав по лінії низької посадки штанів.
Споглядання тіла самця-ректора так захопило мене, що коли карета зупинилася, я навіть трохи розгубилася. Але потім наречений взяв мене за руку і вивів на бруківку, трохи руйнуючи мій транс.
Втім, ненадовго. Уже кілька секунд по тому до мене прийшло раптове осяяння: я, фатальна жінка, найгрізніший хижак юрського періоду… сама стала здобиччю! Покірливою жертвою цього бога краси з чудовим тілом. Вся моя воля, життя, свобода… тепер цього не було, воно належало йому, замкнене в маленькій коробочці у формі серця. Мене притягнуло в його смоляну пастку, немов магнітом, і я була дуже слабка від його холодного погляду…
– Hey! Wait! I’ve got a new complaint! – раптово викрикнула я.
– Що, мила Сьюзан? – збентежено пробурмотів самець-ректор, вирячившись на мене.
– Нічого-нічого, – розгублено замотала головою я, продовживши йти слідом за ним коридорами якоїсь чудесної будівлі, прикрашеної так розкішно, що в мене просто розбігалися очі.
І все ж я не могла зрозуміти, чому ці дивні, незрозумілі слова вирвалися з мого рота? Вони прийшли чи то звідкилясь ззовні, чи то з глибин свідомості. І оскільки мій наречений жодного з них не зрозумів, можна було зробити логічний висновок: ці слова теж були не з цього світу. Але звідки тоді? І чому вони вирвалися в мене саме зараз?
Зненацька мою свідомість накрило незрозумілою, лячною енергетичною хвилею, яка відгукнулася у вухах високим звуком, що тиснув на мене! Він був таким різким і раптовим, що я, завмерши, схопилася за голову, відчуваючи запаморочення.
– Кохана, що з тобою? – вигукнув Кубікус, підхоплюючи мене на руки вельми вчасно: ноги підкосило.
– Я… не знаю… – пробурмотіла я, перш ніж в очах потемніло. Останнє, що я відчула, перш ніж зомліла, це сталеві м’язи на грудях самця-ректора, що притискав мене до свого приголомшливого тіла.

Розділ 7. Яке чудесне розставляння крапок над « i »!
Нічого не розумію. Що, чорт забирай, знову відбувається? Лише хвилину тому ми з Любистком лежали на дні каньйону, стіни якого поросли соковитими мохами і лишайниками. Аж раптом я провалилася в чорноту і опинилася взагалі невідомо де!
Навколо було темно. Єдиним, що виділяло слабке світло, виявилося моє власне тіло. На кілька секунд я завмерла, розгублено намагаючись зрозуміти, чому так витріщаюсь на свої напівпрозорі руки… коли усвідомила:
Від зап’ястя до ліктя мою руку вкривало чорно-червоне татуювання в стилі «треш-полька»! Рвані квіти, черепи, годинник, портрет Курта Кобейна і чорні птахи…
– Так, я перебила твою відстійну татушку, – зненацька пролунав зухвалий жіночий голос. І перевівши погляд на його джерело, я побачила чорняву красуню, яку колись спостерігала в дзеркалі, перш ніж потрапити в тіло динозавра. – Конюшинка, золота підкова і тупий напис на зап’ясті, ще й набиті так криво… серйозно, га? – цинічно гмикнула вона з нахабною усмішкою.
– Що ще… – тільки й зуміла гикнути я, перш ніж праворуч прозвучало:
– Я так розумію, ти – та дівчина, тілом якої я трошки покористувався? – почула я гортанний голос, який трохи гарчав. Джерелом цього голосу виявилася напівпрозора динозавриха, підозріло схожа на ту, в чиєму образі мені довелося трохи пожити.
– От правильно ти сказала, покористувалася, – фиркнула брюнетка. – Причому не ти одна, ви обидві в мені побували!
– Ти так невдоволено бурчиш, ніби я взагалі винна, що опинилася всередині тебе, – кинула я, закотивши очі.
– Так-так, ти маєш рацію, – знехотя зізналася красуня. – Я просто проводила один експеримент для курсової. І під час усього цього випадково опинилася в іншому світі, в тілі дівчини моєї комплекції, з таким самим паршивим, як і в мене, зором. Мене це, звісно, не влаштовувало. Головним чином тому, що в тому світі не було мого красеня-ректора, до якого я загравала от уже скільки місяців. Тож я відразу почала шукати спосіб повернутися. Перша спроба, щоправда, провалилася – в своє тіло я не потрапила, а замість того, схоже, поміняла тілами вас двох, – повідомила дівчина, тицьнувши пальцями в мене і динозавриху. – Але спроб, зрозуміло, не облишила. І зараз настав час всьому повернутися на свої місця. Кожна з вас потрапить назад до свого тіла, а я продовжу завойовувати мого неймовірного Кубікуса Прессікса…
– Як би тобі сказати… – протягнула я, невинно відвівши погляд. – Тобі його вже не потрібно завойовувати.
– Тобто? – здивувалася брюнетка.
– Ну, я його вже того… і цього… – трохи червоніючи, пробурмотіла я.
– В… тому самому сенсі? – гикнула красуня.
– Ага…
– І я типу як теж, – докинула динозавриха. А помітивши наші ошелешені погляди, додала: – Ну він же такий офігенний! От і не встояла. Але ти не переживай, – поспішила додати алозавр. – Ми з ним вже одружуватися йшли, саме встигнеш на весілля.
– Ні-ні, стоп, – задихаючись, промовила брюнетка. – Як мені це взагалі розуміти? Та ви що, обалділи?! – закричала дівчина. – Хто вам взагалі дав право розпоряджатися МОЇМ тілом?
– Ну ми ж не знали, що ти на нього ще будеш претендувати, – спробувала виправдатися я, колупаючи черевиком чорноту. – А цей Кубікус Прессікс такий класний був… Хіба ж можна було того, не піддатися спокусі?
– Та невже! – гнівно загорлала красуня. – Між іншим, бабуся однієї моєї подруги свого майбутнього чоловіка сім книг обламувала! А ви, вертихвістки, за три сторінки продешевили?!
– Вибачай, ну так от вийшло, – по-дурному загиготіла алозавр.
– Так вийшло?! Ніхріна собі, так вийшло! У моєму тілі… кожна з вас… посміла з МОЇМ Кубікусом!.. Нема чого на чужих ректорів слину пускати! Повертайтеся до своїх світів, недощипані курки! – синіючи від злості, заверещала дівчина на всю горлянку…
І зметнулося пекельне полум’я!

ЕПІЛОГ
Розплющивши очі в своїй квартирі та вирячивишсь на монітор з якимись обчисленнями, я б напевно вирішила, що просто заснула за комп’ютером, і вся ця неймовірна пригода мені просто наснилася… Якби не татуювання-напіврукав у стилі треш-полька на моїй руці.
Кілька наступних хвилин я просто втикала в простір, шукаючи зв’язок з космосом заради здобуття внутрішньої гармонії. І лише після цього тяжко зітхнула, зрозумівши, що Сьюзан (яка чорт знає скільки намагалася привернути увагу одного єдиного ректора) навряд чи переймалася тим, щоб влаштувати моє особисте життя. От же зараза! Сама ж все готове отримала – і ректор завойований, і, за словами тієї динозаврихи, вже заміж за нього, ймовірно, виходить. Ще й бурчала. Пф!
І тут я зрозуміла щось важливе: я ж звабила не тільки красеня-ректора з божественним пресом, а ще й чортового стегозавра! Що ж це я, тут, в рідному світі, собі хлопця не знайду? Та після всього цього воно мені буде як два пальці!
Гордо задерши носа, я поправила окуляри і вийшла на сонячну вулицю, назустріч своєму світлому майбутньому.

* * *

ЩО ЗА ЛАЙНО БРАХІОЗАВРА?
Чого вже я точно не очікувала після повернення зі своєї веселого подорожі в інший світ, так це прокинутися на дні каньйону поруч з Любистком. Причому не просто поруч, а в його обіймах, коли сплячий стегозавр, сопучи, зі спокійним і щасливим виразом морди обіймав мене!
Ні-ні-ні, стривайте, це ви серйозно? Любисток? Ця дівчина, що сиділа в моєму тілі… з Любистком…
Звісно, розумію, я там і сама в чужому тілі шури-мури з чужими ректорами крутила. Але ж Любисток… я навіть подумати ніколи не могла про те, щоб паруватися з ним! Адже ми були знайомі стільки років, ще зі школи дружили. Як так вийшло, що ми…
Секундочку, це виходить, він всі ці роки…
Від думок, що хаотично плутаються, я втомлено поклала голову на лишайник і заплющила очі на кілька секунд. А відкривши їх, знову побачила поруч з собою безтурботну морду Любистка.
Ні, міжвидові союзи динозаврів не були чимось новим у нашому відкритому суспільстві. Зрештою, саме так іноді навіть з’являлися нові види. Якщо ж виникали проблеми з продовження роду через генетичні особливості, завжди можна було звернутися до центрів планування сім’ї, де сучасна медицина вирішувала проблему шляхом штучного запліднення.
Інша справа, що я жодного разу не думала про Любистка – такого звичного, який завжди, все життя був поруч, – як про самця.
…А може варто було б?
Сама не розуміючи, що роблю, я подалася вперед, до вуст Любистка.
І розтанула!

* * *

– Ах, Кубікус! – зворушливо схлипнула я, зрозумівши, що прокинулася в обіймах мого обожнюваного ректора, та ще й у весільній сукні. Треба ж таке, то ця динозавриха не збрехала?
Швиденько придушивши лють, що палала в душі на цих охочих до ректорів попаданок, я ніжно посміхнулася, запустивши пальці в м’які пасма мого чарівного лорда Прессікса.
– Ти як, Сьюзан? – стурбовано видихнув чоловік, дивлячись мені в очі крізь скельця окулярів.
– Здається… в порядку, коханий.
– Твоя пам’ять повернулася? – з надією проговорив ректор. І я, зметикувавши що до чого, поспішила відповісти:
– Так, повернулася. Я пам’ятаю все своє життя… крім того, що відбувалося за останній час, з того самого дощового дня.
– То виходить, ти не пам’ятаєш і того, як ми з тобою… – прошепотів лорд, і я побачила в його очах невимовний біль.
– Ні, не пам’ятаю… але я кохаю тебе, Кубікус! Всім серцем кохаю! – з надривом вигукнула я. – І бажаю бути з тобою завжди, що б не трапилося, – пристрасно додала я, провівши долонею по його пресу…
О так, крихітко! Як же мені давно хотілося це зробити! Від відчуття цього офігенного рельєфу під своїми пальцями я відчула жар, який накрив все моє тіло, і ледь не зомліла, але на цей раз уже від кайфу!
…І все ж, дещо цікаве в тому місці під назвою “Україна” таки було. Принаймні я сумуватиму за МакДаком, метро та шаурмою. І напіврукав на цьому тілі теж потрібно буде забити. Тільки подам ідейку кільком талановитих місцевим художникам, почекаю, поки вони наб’ють руку в ремеслі худ.татуювань, а гноми наклепають якісних тату-машинок, і завалюся на сеанс!
– Ти про щось задумалася, Сьюзан? – лагідно прошепотів лорд Прессікс, грайливо провівши подушечками пальців по моїй шиї.
– Про те, як сильно я тебе люблю, – млосно повідомила я, поєднуючи наші губи в палкому поцілунку, після якого нам, зрозуміло, доведеться якось жити довго і щасливо!

КІНЕЦЬ