Епоха Відчаю. Книга перша: Сірий паладин. Розділ 1: Невідома загроза

Автор: Мирон Ольжич
Анотація: У світі, де честь та зрада, добро і зло сплелися нероздільно, де немає місця жалю та людяності, настає нова епоха. Нащадки древніх забутих родів підіймуть голови, аби нагадати світові про ту славу, що колись йшла за діяннями їхніх пращурів. У нездоланному бажанні влади та сили вони зійдуться на полях кривавих битв, аби довести свою могутність, вирішуючи долі цілих країн. Але навіть вони запізно зрозуміють, що епоха, котра почалася, – це Епоха Відчаю.

Розділ 1. Невідома загроза

Рік 1114, 9 серпня

Невеличку галявину на схилі пагорба, оточену густими чагарниками, котрі не пропускали найменшого промінчика, заливало місячне сяйво. Посеред неї стояла одинока постать в обладунках. Це був солдат. Він напружено вдивлявся в зарості, а по стурбованому обличчю скотилося декілька крапель поту. Вогнище згасло, а зміна все ніяк не йшла, але не це бентежило чоловіка. Ні, значно вагоміша причина змусила його підірватися з простеленого на землі плаща і вхопитися за руків’я клинка. На мить йому здалося, що з боку підніжжя, щось зашаруділо. Звук походив на той, що утворює листя, коли по ньому тихо скрадаєшся.

– Хто тут? – несподівано випалив чоловік і миттю стихнув. Відповіді не прозвучало. Якусь мить з темряви не доносилося жодного звуку, аж ось шелест повторився, але значно ближче. Швидким рухом висмикнувши меча з піхов, солдат виставив лезо перед собою і воно загрозливо блиснуло.

– Хто тут?! – повторив одинак ще більш нервово, намагаючись намацати щит, позад себе, не відриваючи погляду від лячної пітьми.

Раптом у сяйві місяця з’явилося дві постаті закуті у темні, безрукаві плащі, що сягали колін, обличчя їх ховали великі капюшони. Стражник з напруженням подивився на незнайомців, він не знав що робити далі і хто ці люди взагалі.

Погляд чоловіка сковзнув вниз від невигадливої фібули, що тримала накидку на одному з незнайомців. Під полами безрукавого плаща, які розходилися трохи в сторони, можна було легко розгледіти нижній одяг чоловіка. Солдат придивився і зрозумів, що на жодному з прибульців не має обладунків. Цього разу страх ще сильніше охопив стражника, адже сюди не могли забрести прості телласійці, бо сховище знаходиться занадто далеко від поселень. Усі ж солдати Телласа носили обладунки.

«Темні тенері!» – промайнула думка. Стражник вп’явся, тремтячими руками, в ефес, вже не сподіваючись дотягтися до щита, але не втративши гідності продовжив стояти на місці, хоча серце шалено калатало, а ноги підкошувались.

Один з прибульців зробив крок до чоловіка, але другий в цей самий момент зірвався з місця:

– Інфере, він мій!

Перша постать зупинилась, інша ж за секунду досягла стража, блиснуло смертоносне лезо меча. Один удар, другий. Бій завершився швидко. Вартовий запізнився захиститися і вороже лезо ковзнуло по його горлу. Тілом чоловіка пробіг холодок, розум потьмарився, а безсилі руки випустили руків’я. Стражник впав на вологий мох, із рани на шиї струїлася кров. Він ще встиг зробити декілька ковтків повітря, що далося йому неймовірно важко, і завмер.

– Виродок! Він мав відступити ще коли побачив мене! Такі як він мають знати своє місце! – на одному подиху випалив переможець, схиляючись над стражником і витираючи закривавлений меч об його рукав.

– Ти можеш себе контролювати, Елріане? – роздратовано промовив інший і, зрушивши з місця, попрямував угору пагорбом.

– То це я винен, що він нас помітив? – встав перший і різким рухом відправив меча в піхви на поясі.

– Зараз уже не має значення, важливіше закінчити справу.

– Та знаю я! – Елріан попрямував за напарником.

Хлопця дратувало, що Інфер їх завдання ставить понад усе, і тим паче намагається нав’язати це йому. І хоч Елріан не додержувався поглядів наставника, але щось схоже на повагу до чоловіка він відчував. Причина, мабуть, крилася навіть не в тому, що Інфер тренував юнака з п’ятнадцяти років, а скоріше в остраху хлопця перед сильним дхамоном.

Пара тенері почала підійматися на пагорб, дерев ставало все менше і місяцю більше ніщо не заважало осяювати шлях.

– Нас помітять, – Елріан подивився в небо і гнівно зиркнув на яскравий диск.

Інфер продовжував шлях мовчки, не звертаючи уваги на зауваження учня. Його цікавила вершина пагорба і тенері не відводив від неї очей. Елріан глянув на наставника, потім на вершину:

– Ти взагалі мене слухаєш?

Інфер зупинився і роздратовано видихнув:

– Нас помітять якщо ти не стихнеш. Нагорі стоять вартові, тож нам треба пробиратися тихіше. Просто йди за мною.

Елріан фиркнув, але прислухався до поради і замовк. Слідуючи один за одним, вони пробиралися вверх, ховаючись то за одиноким деревом, то за велетенським валуном, яких, до речі, на схилі малося вдосталь. Діставшись бажаного, двоє побачили кам’яну стіну між валунами, очевидно що вона не призначалася для захисту від навали ворогів, адже не перевищувала  і трьох метрів, але дещо ускладнювала проникнення на територію. Саме сюди мали дістатись ці двоє. Причаївшись за великим каменем, Інфер почав розглядати стіну. На ній стояло декілька закутих у лати вартових зі списами, а ворота, що вели в середину були лише одні.

– Добре, зараз ми… – повернувся Інфер до учня, але не встиг закінчити, бо Елріан уже перемахнув через камінь.

– Прокляття! – розгнівано кинув йому вслід Інфер, але хлопець вже нічого не чув.

Вартові одразу помітили постать, що швидко наближалась і здійняли тривогу, але це не спинило Елріана. Юнак з небаченою легкістю скочив на черговий валун і відштовхнувся від його краю. Наче птах він перемахнув через стіну, схопивши зляканого вартового за горло. Аби пом’якшити приземлення, хлопець перекотився, лиш тільки відчувши землю ступнями. Стражник бухнувся на спину з усього маху і миттю спустив дух. Огледівши все навколо, Елріан побачив лише з десяток солдатів та одне недогоріле вогнище. Жодного натяку на розбитий табір або ж форт. Несподівано хлопець помітив місце де земля була неначе перевернута, а трава зів’яла, не залишалося сумніву, що там прохід в підземелля. Елріан вже хотів зрушити з місця як в його бік полетіли стріли. Юнак зреагував вчасно і оголив свій короткий меч. Стрибнувши вбік, гоноріс відчув як біля вуха просвистіла стріла. В наступну секунду, хлопець почув нові постріли і знову встиг зреагувати. Він метнувся в інший бік, лиш дивом відбивши одну-дві стріли клинком. Та все ж одна із стріл лизнула його по литці своїм вістрям, розітнувши штани та шкіру. Схопившись за рану, Елріан гнівно окинув поглядом солдатів, шукаючи винуватця, а лучники вже готувались до нового пострілу. Мечники теж не втрачали часу – вони взяли порушника в кільце, але не поспішали підходити, сподіваючись, що цим залпом все й закінчиться. Відступник вже приготувався до найгіршого, але усіх відволік вибух. Уламки кам`яної стіни розлетілися в різні боки, а язики полум’я осяяли все навкруги як вдень. Всі присутні, різко повернулися в бік звуку, а через охоплену полум’ям діру в стіні, ввійшов Інфер. Він люто пробігся поглядом по галявині і рушив вперед.

В тенері засвистіли стріли і він метнувся в бік. Вихопивши меча, чоловік значно вправніше блокував декілька пострілів, аніж Елріан – досвід давався в знаки. До нападника кинулися шестеро солдатів, та Інфер відбив кожен їх удар. Він швидко перейшов до контрнаступу. Чоловік атакував важко та агресивно, не залишаючи противникам жодного шансу. В цей же момент Елріан накинувся на ненависних йому лучників і жорстоко з ними розправився. Коли битва на подвір’ї закінчилася і стих брязкіт металу, обоє тенері попрямували до входу в сховище. Інфер схилився над місцем, де знаходився прохід зі слів Елріана. Чоловік швидко намацав серед трави сталеву ручку дерев’яного люку і ривком відчинив його, відірвавши від кріплення.

– Зараз ми спустимося, – повернувся він до учня, – там ще зо два десятка солдатів, які очевидно зайняли оборону. Будь обережний і не відходь від мене.

– Добре-добре! Я не дитина! – роздратувався Елріан. Хлопець не любив повчань, тим паче коли вони були дійсно доречні.

Інфер важко зітхнув, розуміючи, що все сказане навряд чи дійшло до вух учня, але потрібно було діяти і він, не роздумуючи, зістрибнув вниз.

***

Рік 1114, 10 серпня

Над Зміїним хребтом підіймалося сонце. Тут, у місці сповненому тиші, не було кому милуватися рожевим світанком. Навколо панував спокій. Спокій і величність. Це були мирні землі, на яких дуже рідко відбувалося щось дійсно вагоме.

Сонце підіймається все вище і вже перші промені світла прокралися у лісову гущавину, де їдуть четверо подорожніх. Ні, не їдуть – мчать. Їх коні несуться галопом по лісовій дорозі вкритій листям та гілочками, здіймаючи копитами куряву. Розрізаючи собою повітря, вони рухаються з небаченою швидкістю, очевидно на те є вагома причина. Вершники, схилившись як можна нижче, дивляться лише вперед не звертаючи уваги ні на що. Їх сірі плащі-накидки, здається, летять на вітрі.

Дорога різко повернула, але не четвірка – вони ринулися у зарості дерев, неначе дорога й не обривалася. Прокладаючи собі шлях, вони уміло керували конями, оминаючи всі ями та гілля. Здавалося зараз їх ніщо не може зупинити. Стрімко вилетівши на узлісся, вершники помчали далі, на цей раз коні несли їх на пагорб. На його подвійній вершині виднілося щось на кшталт фортеці. Лише ледве не влетівши в кам’яну стіну, вершники зупинились і, зіскочивши з коней, попрямували до розлому в стіні. Потрапивши всередину, всі четверо зупинилися. Такої кількості мерців дехто з них не бачив ніколи, а декому не пощастило більше і він побачив убитого вперше. По всьому подвір’ї наче сміття валялися тіла солдатів.

– Швидко вони, – насмішкувато кинув молодий чоловік з темним волоссям, що стирчало догори і по його тонких губах сковзнула єхидна посмішка, а полум’яно-руді очі примружились у пошуках яких-небудь слідів, що могли залишити нападники.

Після цих слів решта прибульців неоднозначно подивилися на чоловіка і Флеймо, так його звали, знов посміхнувся.

Зробивши декілька кроків, Аяла схилилася над одним із солдатів і окинула своїми, як завжди, спокійними червоними очима його рани. На ніжному обличчі дівчини з’явився відтінок тривоги і вона швидко підвелася на ноги, відкинувши за плече свою золотисту косу. Сінкорка чудово знала що могло завдати таких опіків нещасному. Повернувшись до товаришів, вона тривожно промовила:

– Тут були тенері, як бачите, вони діяли швидко, – помовчавши, вона додала, – думаю, варто перевірити сховище, так ми дізнаємося, що було їх метою.

Жодному з присутніх не здалася невиправданою стурбованість дівчини. Всі прибульці були тенері, тож добре знали на що здатні подібні їм. Тенері називали тих людей, чиї роди не дивлячись на плин часу не втратили духовний зв’язок з їх творцем, тих, хто міг користуватися вітеєю, чи то магією, як її йменували на Білих островах.

– Прокляття! – гнівно скрикнув білявий молодик і рішуче попрямував до входу в сховище. Його гострі скули судомно смикалися, а червоні очі палали люттю, здавалося він зараз убив би кожного хто потрапить йому під руку. Декілька пасом зібраного назад волосся спало на очі, коли Кейд приземлився на кам’яну підлогу і мовчки попрямував по темному коридору сховища. Провівши брата поглядом, Аяла звернулася до Флеймо:

– Як вважаєш, що це могло бути?

– Я думаю… – Флеймо замовк, помітивши, що сінкорка його не слухає, а дивиться кудись вбік, це дратувало і тенері повернувся. Побачене розвеселило його: четвертий і останній прибулець стояв як вкопаний. Його сірі очі невідривно дивилися не місце побоїща. В них легко читався страх та легкий натяк на подив. Флеймо ледве стримав сміх, для нього – ветерана війни – гора трупів була звичною справою. Аяла мовчки підійшла до хлопця і легким рухом поправила пасмо смоляно-чорного волосся, що спадало на обличчя юнака поміж очей.

– Крісе, заспокойся, – мирно промовила дівчина і тенері перевів спустошений погляд на сінкорку. Мить він стояв і дивився наче крізь неї, а потім опустив голову.

Крістіан не так давно потрапив у Білу Раду. Його реакцію цілком виправдовувала відсутність хоч якогось військового досвіду, за винятком теорії, яка викладалася в академії паладинів. Зрештою, не кожен день випадає нагода спостерігати за тим як ворони клюють закривавлені тіла людей. Але зрозуміло, що до Ради аби кого не брали і Кріс мав свої переваги.

– Заспокойся і спробуй роздивитися тут усе, ми на тебе сподіваємося, – голос Аяли звучав тихо і заспокійливо, заледве вірилося, що вона мала відношення до паладинів. Слова сінкорки дивним чином подіяли на юнака і погляд Кріса сковзнув по полю недавньої битви. Він повільно попрямував поміж трупів, уважно розглядаючи все навколо, але не позбувшись того нав’язливого відчуття холоду в животі, що змушував його відводити погляд від, спотворених передсмертною агонією та воронням, облич.

Флеймо з цікавістю спостерігав за хлопцем і лише насмішкувато усміхався. Склавши руки на грудях, тенері обперся об стіну і чекав результату. Аяла ж уважно стежила за кожним кроком Кріса і примічала те, на що той звертає увагу. Не минуло й хвилини як з підземелля з’явився Кейд і лаючись попрямував до сестри.

– Ну що там? – з надією в голосі кинув йому Флеймо.

Кейд лише пожав плечами:

– Там теж тіла, але все на місці, я не знаю навіщо вони це зробили, – сінкор помітив, що Кріс блукає поміж трупів і в нього аж в очах потемніло від гніву.

– Та годі вам! Ви що серйозно? Мені просто не віриться! Ви справді вважаєте, що це щось дасть? – Кейду Кріс явно не подобався, але оскільки вони були в одному загоні, то нічого окрім докорів, сінкор дозволити собі не міг.

– Краще помовчи, це необхідно, – перебила брата Аяла, не відриваючи погляду від Кріса, на що Кейд фиркнув і попрямував з подвір’я сховища.

Флеймо ця ситуація неабияк розвеселила і його посмішка стала ще ширшою, сінкор лише гнівно зиркнув на тенері, виходячи за ворота. Тим часом Крістіан зупинився і, на мить заплющивши очі, глибоко вдихнув, намагаючись викинути з голови образи покійників.

– Нападників було двоє… скоріш за все, – випалив хлопець і подивився на товаришів.

Флеймо смикнув бровами:

– Вибач, що?

– Зараз поясню, – відповів Кріс і вказав на діру в стіні, – якщо судити по уламкам, то стіну вибили саме зовні, а по слідам на цих самих уламках можна визначити, що тенері котрий це зробив володів здатністю підкорювати вогонь і вочевидь досить майстерно.

Флеймо посміхнувся:

– І що це дасть?

– На одному з тіл немає ран які б міг залишити меч, а по його місцю знаходження та позі можна зробити висновок, що солдата вбило падіння зі стіни, отже його хтось скинув . Тому я й припускаю, що нападників двоє. Бо було б дивно якби ворог спочатку проник через діру в стіні, і потім вийшовши з території переліз через стіну в іншому місці та зіштовхнув солдата.

Флеймо хитро зиркнув на хлопця:

– А чому двоє? Може їх було більше?

Кріс зітхнув:

– Я ж сказав: скоріш за все. Та все ж не більше трьох. Не віриться, що на невеличкий гарнізон сховища напало багато, настільки сильних, тенері, як той, що пробив стіну. Вони б також залишили якісь сліди. І ще дещо! – Крістіан пробігся по траві поглядом, щось шукаючи, і, очевидно знайшовши, попрямував у йому одному відомому напрямку. Флеймо аж витягнув шию намагаючись розгледіти до чого схилився молодий люменор. Аяла ж дивилася на Кріса спокійно, але в той же час з гордістю за те, яким він став під її керівництвом. Взагалі відношення та підтримка хлопця з боку Аяли викликали лише захоплення. Вона перша з паладинів почала сприймати його всерйоз, як і Флеймо, але цьому більше подобався сам процес. В цілому після закінчення війни, Флеймо став просто спостерігачем. Він з цікавістю споглядав за плином навколишнього життя, за людьми, за результатами прийнятих ними рішень, за їх помилками, за тим як вони – паладини – шукають винних, карають їх і називають це правосуддям. Його цікавило все, що не стояло на місці, коли події сповільнювалися, тенері ставало нудно, саме тому, чоловік жодного разу не жалкував, що став напарником Кріса – хлопець ніколи не спинявся. Бачачи істинність речей, він продовжував свій рух, там де інші знаходили лише глухий кут. Ось і зараз Флеймо з нетерпінням очікував яке рішення прийме молодий паладин.

Крістіан щось підняв з землі і, повернувшись, показав присутнім стрілу.

– Це нічого не дає, – зітхнула Аяла, – це стріла армії Телласа – наша стріла. На нападників вона нас не виведе.

Цього разу посміхнувся Крістіан, хоч це і вийшло дещо ненатурально, бо юнака все ще бентежили закривавлені тіла. Думати в таких умовах для нього виявилося вкрай складно.

– Так, ти права – наша стріла, але на наконечнику кров, а я сумніваюся, що солдати стріляли в своїх. Потрібно відвезти цю та інші стріли до Мархорла і тоді з’явиться можливість відстежити слід вітеї пораненого нападника.

– Цього і слід було чекати від тебе! – задоволено вигукнув Флеймо.

– Добре, отже збери усі стріли, крові й так може виявитися замало, – після цих слів Аяла перевела погляд на Флеймо , – а ти повідом Кейда, що ми вирушаємо.

Тенері моментально виструнчився і, насмішкувато кивнувши, попрямував до воріт. Аяла, ще якусь мить поспостерігавши за тим як Крістіан збирає стріли, підійшла до нього. В руці хлопець тримав уже сім стріл і сінкорка окинула землю в пошуках решти, якщо вони звісно були. Погляд червоних очей повільно пройшовся полем недавньої битви. Пагорб на вершині роздвоювався і утворював дві невеличкі скелі, землю між ними, судячи з трави, вже давненько розрівняли. Такий собі внутрішній дворик мав відносно добре укріплення: з півночі та з півдня його захищали невисокі стіни, що простягалися між скелями, а з сходу та заходу власне самі скелі. Хоч вшир, хоч вздовж дворик не перевищував і сорока кроків, тож про великий гарнізон нічого було й говорити, в кращому разі тут змогло вміститися з сотню латників та з півсотні лучників. Хоча навіть враховуючи валганг – бойовий хід на стіні – важко розмістити таку кількість вояків у цьому невеличкому форті. Зрештою на подвір’ї лежало десять тіл, а Кейд сказав, що в підземеллі теж є мерці. Скоріше за все укріплення дійсно охороняли не більше тридцяти стражників. Втім дівчину це аж ніяк не дивувало, враховуючи таємничість сховища.

Аяла перевела погляд на паладина і помітила, як на молодому обличчі відобразилися роздуми і поміж насуплених брів з’явилася невеличка зморшка. Аяла з хвилину помовчала, даючи хлопцеві час подумати, а тоді все ж поцікавилася:

– Щось не так?

Кріс стрепенувся і перевів на Аялу тільки-но затуманений погляд:

– Я все думаю, – почав він неквапливо, зважуючи кожне слово, – що не так з цим сховищем?

– Тобто? – сінкорка знову роззирнулася.

– Так мало солдатів і в такому місці…

– Це тебе насторожує?

– Та ні, напевно, – Лайтіен раптом оживився, – ось ще стріли.

Він покрокував повз Аялу кудись вбік. Жінка повернулася вслід юнаку. Крістіану ледве встигло виповнитися двадцять літ, тоді як Аялі минув двадцять п’ятий рік, як і її брату. Вік Флеймо ж трохи перевалив за тридцять, що зрештою робило його одним із наймолодших ветеранів в історії громадянської війни. Не дивлячись на різницю у віці, Аяла все-одно вважала, що Кріс подає найбільші надії з них усіх.

Взагалі, їх загін відрізнявся деяким різноманіттям. Наприклад, Кріс належав до люменорів, корінного народу Телласа. Це був найбільш багаточисельний народ Геліодора і взагалі Креоніса. Аяла та Кейд мали звичну для сінкорів зовнішність: червоні очі та надзвичайно бліду шкіру. Брат і сестра народилися у високопоставленому клані Сінт, що давало їм ще одну, менш дивну відмінність – біляве волосся. Не дивлячись на етнічну, сінкорську зовнішність, ці двоє мало походили на свою рідню норовом. Звичним для сінкорів погорді та самозакоханості не знайшлося місця в серцях брата з сестрою. Важливу роль в цьому зіграло і їх минуле в якості біженців, а пізніше й життя серед люменорів, чиї принципи моралі грунтувалися на братськості та взаємопідтримці. Хоча Аяла та Кейд все-таки дещо відрізнялися один від одного. Останній же член загону був з дхамонів – найбільш жорстокого та хаотичного народу. Вся їх історія була орошена кров’ю. І хоч ще в сиву давнину дхамони розділилися, на телласійських та фламергарських, все одно в них залишилася та нестримна жага до руйнації, що навічно вкоренилася в їх крові. Єдиною відмінністю слугувала зовнішність: дхамони Фламергара мали самі по собі демонічний вигляд, досить відразливий та лякаючий, що повністю відповідав їх сутності.

Такий різношерстий загін збирався нашвидкуруч саме для розслідування нападу на сховище, ніким іншим, як Верховним паладином Білої Ради – Мітаером Інвіктеєм. Тут ключову роль зіграло те, що Кріс все ще залишався учнем Аяли, а за напарника мав Флеймо, тоді як Кейд був напарником дівчини. Зваживши всі «за» та «проти», Мітаер прийняв рішення відправити ці дві пари.

Піднявши з землі останню стрілу, Кріс звернувся до Сінт:

– Я закінчив.

– Чистильники під’їжджають, разом із гарнізоном! – гукнув Флеймо, вказуючи кудись на підніжжя пагорба.

Аяла кивнула і попрямувала до воріт, по дорозі розглядаючись навколо, чи не пропустив Крістіан чогось ненароком. За воротами їх зустріла лайка Кейда, який дуже активно жестикулюючи доводив Флеймо, що таке безчинство могли вчинити лише злощасні люменори. З незрозумілих причин Кейд їх недолюблював. На його репліки, Флеймо лише кивав, розплившись у посмішці, яка дратувала Кейда і той доводив свою правоту з іще більшою завзятістю. Крістіан чекав чогось подібного, але не мав бажання встрявати у цю односторонню сварку. Флеймо ж запитально глянув на Лайтіена, останній кивнув, мовляв: «Результати – є». Аяла лише важко зітхнувши, повела за собою незатихаючого брата до його коня.

На пагорб, в цей час підіймалися солдати з декількома возами, на яких сиділи чоловіки в чорних одежах – чистильники. На возах біля самих їх ніг лежали лопати та носилки. Від споглядання цих людей, Крістіана аж пересмикнуло, а спиною пробігся неприємний холодок. В цю мить до нього заговорив Флеймо:

– Отже, щось знайшли?

– Так, у нас є певні здогадки, я розповім по дорозі, – коротко відповів хлопець. Він хотів якомога швидше забратися з цього місця. Від думок про кількість мерців, що лишилися там, на землі, Кріса починало нудити, а усвідомлення розпачу та болю, котрий доведеться пережити їх рідним, давило на скроні сталевими щипцями. Думки хотілося прогнати, викинути з голови, але як і раніше перед очима ясно поставали образи блідих, закривавлених облич. Солдати, котрі ще вчора раділи, сподівалися, будували плани, сьогодні вже відлетіли до Наві і вже ніколи не повернуться. Навіки закрилися їх світлі очі, ніколи вже не вдихнути жодному з них запах коханої, коли вітер ніжно грає з її волоссям, не відчути дотику ніжних губ, не порадіти за перші крокі своєї дітлашні.

– Сподобалося тобі тут? – задоволено поцікавився Флеймо, спостерігаючи за юнаком, – Я бачив багато тіл і, повір мені, їх нема чого боятися.

Кріс кинув на чоловіка короткий погляд і застрибнув у сідло, намагаючись не дивитися в бік сховища. В такі миті напарник здавався йому незнайомим, геть чужим.

Четверо паладинів знову вирушило в дорогу, але на цей раз вони їхали повільніше, їм не було куди поспішати.

6 коментарів

    1. Це авторський стиль.
      Ну і, звісно ж, це зроблено для зручнішої внутрішньої хронології)

  1. Доброго вечора! Хороша робота, доволі цікавий сюжет, увага до деталей, інтригуюча зав’язка…
    Запрошую Вас оприлюднити свій роман на порталі україномовного фентезі ukrfankniga.at.ua
    Зареєструйтесь на сайті як Автор, та публікуйте свої книги в нас,стежте за статистикою прочитання,редагуйте та відповідайте на коментарі. З усіх питань пишіть на yandobryt@i.ua

      1. litnet насичений російськомовною шаблонною літературою,серед яких переважає жіноре ліричне іфентезі,а Укрфанкнига – це портал україномовного іентезі,який ставить собі за мету пропагування вітчизняних авторів.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *