Епоха Відчаю. Книга перша: Сірий паладин. Розділ 2: Діти Темряви

Автор: Мирон Ольжич
Анотація: У світі, де честь та зрада, добро і зло сплелися нероздільно, де немає місця жалю та людяності, настає нова епоха. Нащадки древніх забутих родів підіймуть голови, аби нагадати світові про ту славу, що колись йшла за діяннями їхніх пращурів. У нездоланному бажанні влади та сили вони зійдуться на полях кривавих битв, аби довести свою могутність, вирішуючи долі цілих країн. Але навіть вони запізно зрозуміють, що епоха, котра почалася, – це Епоха Відчаю.

Розділ 2. Діти Темряви

Рік 1114, 11 серпня

Височенні кам’яні стіни Лорстріма обдував холодний, крижаний вітер. Це місто стояло на півночі країни, досить далеко від столиці Телласа – Мархорла. Воно служило оселею для сінкорів-біженців, що втекли з Джелади під час перевороту, котрий спалахнув там у 1091 році і переріс у Війну сімей. Лорстрім знаходився досить близько до кордону з Крадосом – засніженою північною країною, яку заселяли суворі люменори, а правив там дім Хелеборів. Телласійці називали їх сніжними барсами.

Крадос розстилався за Синім лісом на дикій півночі, займаючи всі тамтешні землі і омиваючись Безкрайнім океаном з усіх боків окрім частини суходолу де граничив з Телласом. Не дивина, що тут панувала крига та безкрайні сніги. Холод пробивався і через Синій ліс, тож ночами в Лорстрімі панували колючі морози, а від вітрів, що пробирали до кісток, могли захистити лише височенні стіни, котрі пережили не одну битву, про що свідчили численні рубці на кожному камені.

На стінних вежах стояли вартові закуті у лати та дорогі хутра, які завозили сюди торговці з Крадоса. Зігрівали солдатів також і чай з арми або міцні напої, якими вартові ніколи не нехтували.

За довгі роки співіснування, це місто стало ледь не єдиним місцем де могли жити і сінкори, і люменори. Кожного дня працюючи пліч-о-пліч один з одним вони навчилися жити в гармонії і виживати в цій місцині, війна в якій, означала загибель обох сторін. Саме тому Лорстрім славився своїми майстрами ковальського ремесла, тут виготовлялася зброя для всієї країни. Завдяки співпраці сінкорських та люменорських майстрів ковальського мистецтва зброя в них виходила ідеальною – легкою та міцною. Через шалений попит на таку якісну зброю виникла потреба у її випробуванні та покращенні.

К’яра Сінт росла без батьків і тому з дитинства їй довелося важко працювати. Заняття юна дівчина обрала досить незвичне. Скільки сінкорка себе пам’ятала вона любила зброю. У свої двадцять років, вона уміло вправлялася з мечами, кинджалами та навіть луками. Сінт тренувалася кожного дня, тим самим виконуючи свою роботу – випробовувала зброю.

Ось і рік тому К’яра, як і завжди випробовувала один із нових клинків, але затрималася на тренувальному полі довше звичайного, так, що її рухи міг освітити лише яскравий місяць. На вулиці стояв липень – єдиний теплий місяць у цій місцині. Серед нічної тиші чувся лише свист леза. Мистецьке володіння холодною зброєю в купі з жіночою граційністю, робили рухи юної дівчини схожими на танець. Варто сказати, що саме сінкори відрізнялися особливими талантами в бойових мистецтвах, які вони вправно поєднували з фехтуванням. Найнебезпечнішим вважався стиль алаенсіс, котрий використовували майже всі члени клану Тенебрас. Цей стиль відзначався нелінійним веденням бою, майже повністю складаючись з стрибків, перекатів та сальто і передбачав володіння летами – короткими парними мечами сінкорів, чия довжина разом з ефесом не перевищувала метра.

К’яра погано володіла цим стилем, знаючи про нього лише з розповідей. Не дивлячись на це, дівчина намагалася відтворити деякі простенькі рухи алаенсісу, хоча в руках у неї були аж ніяк не лети, а звичайний лінг, котрий передбачався скоріше для більш виваженого стилю бою, наприклад для уніаніра, якому віддавали перевагу гоноріси і в основі якого лежали прямолінійні, точкові атаки довгим, одностороннім клинком.

Втомившись, дівчина нарешті спинилась на якусь мить щоб перепочити, але раптом напружилася, вона відчула на собі чийсь погляд.

– Можливо, ти вже покажешся? – насторожено, але впевнено промовила сінкорка.

З-за дерев вийшов високий хлопець з рівним волоссям, кольору воронячого крила, що обрамляло обличчя, поодинокі пасма спадали юнакові на очі. Чорна котта добре сиділа на стрункому тілі, полами досягаючи колін. На ногах він носив високі шкіряні чоботи, котрі щільно прилягали до ніг, не сковуючи рухів. У них були заправлені легкі, вільні штани. Хлопець повільно крокував у бік К’яри і дівчина помітила яким багрянцем сяють його очі.

– Хто ти такий? – звернулася вона до незнайомця.

Хлопець зупинився за декілька кроків, зустрівшись поглядом з К’ярою. Дівчину неначе холодною водою обдало, настільки пронизливий був цей погляд. Гострі, але не широкі скули, невеликий рот з тонкими губами, густі брови та, з краплею байдужості, проникливі багряні очі – все це робило його досить привабливим і в деякій мірі мужнім, не зважаючи на очевидно молодий вік. К’яра навіть і не подумала атакувати прибульця, а просто, опустивши меча, окинула його оцінюючим поглядом.

– Так хто ти такий? – уже з цікавістю промовила сінкорка.

На цей раз незнайомець все ж вирішив представитися:

Іна ільєн Кай то кхалад Тенебрас (Моє ім’я Кай із клану Тенебрас), – голос сінкора звучав упевнено та спокійно.

Розкосі очі дівчини вражено втупилися на незнайомця, а тонкі губи мимоволі здригнулися в пориві промовити щось, та так і не змогли. Така реакція аніскільки не здивувала Кая, хлопець лише наблизився на декілька кроків, зупинившись на відстані витягнутої руки.

Ідо, те нем тавад(Так, ти не помилилася), – спокійно промовив сінкор і К’яра важко видихнула, – іна ігьєн то кхалад Тенебрас(я дійсно з клану Тенебрас).

– Я не… – дівчина боялася продовжити.

Те нем ганіан хоі Тенебрас вен іейл?(Ти не думала що Тенебраси ще живі?) – продовжив Кай, даючи тим самим дівчині можливість не вимовляти таких жахливих для неї слів.

К’яра розгублено кивнула, але швидко взяла себе в руки, адже те, що хлопець був із древнього клану аж ніяк не пояснювало його присутність на тренувальному полі, тим паче того, чому він спостерігав за нею.

– Чому ти ховався? – суворо запитала дівчина, відправивши меч у піхви на поясі і схрестивши руки на грудях.

Ін нем байяр, така лаат. Аніар те інкай каріем ганіан кхад. Акай віар кана тенарі?(Я не ховався, лише спостерігав. До речі ти досить майстерно володієш мечем. Хто був твоїм учителем?)

К’яра підняла голову і гордовито посміхнулася:

– Сама навчилася, – але вже за мить невпевнено додала, – ти не міг би перейти на геліон, я досить погано володію сінкоріаном?

Кай пробігся поглядом по дівчині, неначе оцінюючи, від цього сінкорці стало дещо не по собі і вона відвела очі в бік.

– Якщо так, то ти справді талановита, – хлопець без особливих зусиль змінив мову навіть не надавши цьому значення, – я дуже сподіваюся, що ти не змирилася з життям у цьому місті, адже твої таланти дійсно вражають.

Дівчина здивувалася ще більше, їй ще ніхто і ніколи не говорив подібних речей, а в голосі хлопця читалося щось до болю знайоме.

Тепер, ця перша зустріч з Каєм рік тому, згадувалася К’ярі з посмішкою. Вже пізніше вона дізналася, що саме Джарел, її друг дитинства, порадив Тенебрасу звернутися до дівчини.

Ця ніч була така ж як і тоді, можливо лише холоднішою. Сінкорка швидко рухалася по осяяній місяцем дорозі до міських воріт, минаючи одну вулицю за іншою. Тепла накидка приховувала її тонкий стан, а широкий капюшон затінював обличчя. Вона рухалася як невловима тінь посеред пустих вулиць.

***

Чорна вузька кота, широкий пояс, високі легкі чоботи, шкіряні наручі на обох руках аж до ліктя, смоляно-чорне волосся сягало майже до підборіддя, а багряні очі розрізали пітьму, неначе клинок різав плоть заклятого ворога. Кай стояв на невисокому пагорбі поміж велетенських валунів і чекав. Його кінь мирно дрімав поруч, опустивши важку голову. Як завжди, холодний погляд Тенебраса був спрямований кудись у далечінь. Він стояв так уже досить довго, але за весь час жодного разу не зрушив з місця. Нарешті його терпіння себе виправдало – з-за валунів з’явилося два вершники. Вони рухалися швидко і за декілька хвилин уже порівнялися з сінкором.

– Ну то як? Тепер ми вирушаємо? – єхидно запитав молодий хлопець з коротким, скуйовдженим волоссям. Його грубі риси обличчя, були прямо протилежні гострим рисам Кая, але хлопець був дещо ширший в плечах, аніж Тенебрас, його звали Джарел. Він разом із Каєм навчався у одного вчителя, тож постійно хотів перевершити Тенебраса, що не надто майстерно приховував. Та не дивлячись на це, залишався вірним товаришем.

У відповідь Кай лише мовчки кивнув.

– З чого ми почнемо? Як нам знайти цього Ксандера? – поцікавився Джарел.

– Спочатку ми повинні дістатися Даркхолма, – відповів Кай і, заскочивши на коня, повернув на південь, інші послідували його прикладу.

– Але що нам там потрібно? Ти ж не думаєш, що Ксандер там оселився? – здивувалася К’яра і зняла капюшон, що вже встиг їй набриднути.

– Пройшла чутка, що його бачили неподалік Даркхолма, це сталося близько двох днів тому, ми зможемо дістатися міста за три доби, якщо їхатимемо навпростець. А в Даркхолмі вже дізнаємося і про його подальші переміщення.

Джарел фиркнув і озирнувся на Лорстрім, який все ще виднівся за скеле-подібними валунами:

– Невже ми проміняли своє спокійне та розмірене життя, на гонитву за привидом який не дає спокою нашому Тенебрасу?

– Джареле, невже ти не розумієш – ми однакові і маємо допомагати один одному, – миротворче промовила К’яра, але схоже це не подіяло.

– Якщо тобі щось не подобається, можеш повернутися назад, – не озираючись, відповів Кай.

Джарел єхидно посміхнувся:

– Не все так просто, я ж знаю, що цей Ксандер відступник, котрого вважають ворогом усі країни Триєдиного альянсу, – хлопець примружився, – я не дам тобі забрати всі лаври собі, до того ж у мене буде можливість перемогти одного з Тенебрасів. Тим паче вам не знайти його без моїх талантів. Ні-ні, Каю, я вас не покину!

К’яра лише посміхнулася і легко штовхнула Кая в плече:

– Заспокойся, він один із нас, – вона озирнулася на Джарела і закотила очі, – хоча й нестерпний.

Джарел грубо розсміявся.

– До Даркхолма ми не будемо ніде зупинятися, – оголосила дівчина, – ми з Каєм все врахували і прийшли до висновку, що в нас не так багато часу. До того ж нам краще не привертати увагу жителів Даркхолма.

Джарела не надто ощасливили і перші слова сінкорки, але останнє попередження взагалі різонуло його слух:

– Це ще чому?! Ми такі ж жителі Телласа як і всі інші. Я виріс в цій країні, хоч це мене і не надто радує! Я не збираюся ховатися від люменорів, тим паче, що Даркхолм як і Лорстрім служить домом для біженців з Джелади.

– Послухай мене, – перебила його К’яра, – можливо ти забув, але Даркхолм в минулому заслужив не надто гарної слави, це одне з східних міст, що брало участь у повстаннях на сході Телласа, тож і начальником охорони міста була обрана особлива людина.

Джарел, дослухавши до кінця, нервово здригнувся та фиркнув:

– Я знаю про кого ти, але не думаю, що Раяну будуть цікавити троє подорожніх, які в Даркхолмі лише проїздом.

– Ти не правий, вона контролює все місто і коли дізнається, що хтось шукає Ксандера Тенебраса, то зацікавиться нами. А коли зрозуміє, що один із нас теж Тенебрас, – дівчина багатозначно подивилася на Кая, його очі як і завжди були сповнені рішучості і спрямовані вперед, – ми взагалі можемо не покинути місто.

Дівчина замовкла і навколо компанії запанувала тиша яку розбивав лише стукіт підков об дрібне каміння. К’яра знала, що думки Кая зараз не з ними, та й навряд-чи його б зупинила служба охорони Даркхолма, в усякому разі так він вважав. Хоча вже думка про те, що Кай вибрав саме її, дуже радувала сінкорку, за останній рік ці двоє дуже зблизились і розуміли один одного з напівслова. Певно це було обумовлено відсутністю батьків, але якщо К’яра виросла досить відкритою, хоч і дещо різкою, дівчиною, що не боялася показувати свої почуття, то Кай був іншим. Не зважаючи на свої двадцять років, хлопець поводився надзвичайно стримано. Важко було сказати, що саме він відчуває на даний момент, адже на обличчі Кая зазвичай зберігався лише один вираз – спокійна самовпевненість.

Трійця прямувала назустріч долі.

***

Рік 1114, 12 серпня

Крістіан вийшов з будівлі Магістеріума, після напруженого засідання Білої Ради. Тема залишалася незмінною: напади на сховища Телласа. Після атаки на східне сховище пройшло лише три доби, але за цей час злочинці встигли скоїти ще один напад. Це звісно багато про що говорило, Кріс одразу зрозумів, що нападники щось шукають, та не знають де саме, це “щось” знаходиться, але так само Кріс не знав, що саме їм потрібно. Та все ж були й гарні новини – в нападах просліджувалася деяка послідовність – злочинці неначе рухалися зі сходу на захід, а в цьому напрямку залишалося лише два сховища і це наштовхнуло Крістіана на вирішення проблеми, в деякій мірі.

Лайтіен поправив срібну фібулу, що тримала його сіру плащ-накидку. Фібула мала форму ромба, на ній красувалося зображення грифона з гордо піднятою головою та розправленими крилами, на фоні сонця з дев’ятьма променями – герб Телласа і Білої Ради. Хлопець мимоволі насмішкувато посміхнувся, адже навіть це символізувало величність та гордість паладинів, хоча на його думку величі в стінах Магістеріума залишилося мало.

Ідучи вулицею крізь натовп, Лайтіен розмірковував як бути далі, не звертаючи уваги на метушню людей, що товпилися на вулицях, кудись поспішаючи, перегукуючись і взагалі займаючись своїми справами. Він оговтався лише коли будинки навколо закінчилися, а кам’яну кладку змінила трава. Хлопець забрів у міський сад, хоча це скоріше було добре, аніж погано, тому що постійний шум не давав зібратися з думками. Крістіан зробив ще декілька кроків і ліг під розлогим деревом, підклавши руки під голову. Через крону пробивалося сонячне проміння і час від часу сліпило Лайтіена. Змучений після наради, він навіть не став чекати Флеймо, що кудись пропав. Тому зараз, коли кожен м’яз Крістіана розслабився, а обличчя обдував лагідний вітер, хлопцю захотілося пролежати тут цілу вічність, нікуди не поспішаючи. Навколо височіли лише дерева, приємний шелест листя доносився звідусіль. Тут панував спокій. Непомітно для самого себе повіки Кріса стали важкими, підкрався сон, голова очистилася від зайвих думок та турбот, все здавалося таким незначним і мізерним.

Тишину, що так скувала Крістіана, потривожили ледь чутні кроки. Хлопець розплющив очі – над ним стояла постать, але через яскраве сонце, не можна було зрозуміти хто це.

– Що ти тут робиш?

Юнак впізнав голос Аяли, схоже дівчина йшла за ним від Магістеріума. Лайтіен лише посміхнувся:

– А ти як гадаєш?

– Звідки я можу знати, що робить паладин Білої Ради посеред дня, у саду, під деревом, – насмішкувато кинула дівчина, картина дійсно могла видатися дивною: ніхто з Білої Ради не дозволяв собі подібних речей, намагаючись відповідати своєму положенню, що само по собі здавалося Крістіану смішним.

– Можна?

Паладин примружився і кивнув, Аяла сіла на траву поруч:

– Часом ти такий дивний.

– Чому це? – Кріс подивився на дівчину.

– Я не могла уявити, що хтось із нас може просто прийти сюди і, безтурботно лежачи на траві, розглядати хмари, – вона подивилася вгору, – але в цьому щось є.

Крістіан заплющив очі:

– Взагалі-то я дрімав, – втомлено протягнув він.

Аяла тихо засміялася і зірвавши пучок трави розсипала його над головою Кріса:

– То я заважаю?

Хлопець замотав головою, разом з тим змахуючи траву рукою:

– Ні, що ти, – посміхнувся Лайтіен, – я давно мріяв повискубувати траву з волосся.

Аяла, усміхнувшись, притулилася спиною до дерева. Випадковий порив вітру здійняв її золотисті пасма і приніс таку бажану свіжість. У цей важкий день дівчина відчула те полегшення, якого не відчувала за всі роки у Білій Раді, від задоволення вона примружилася і відкинула голову назад.

– Знаєш, Крісе…

Лайтіен розплющив одне око, очікуючи продовження.

– Ти чудовий тенері і добре володієш своєю вітеєю. Я ніколи не сумнівалася в тобі і твоїх здібностях, але пообіцяй мені дещо, – Аяла замовкла.

Крістіан піднявся, обпершись на лікті:

– Що саме?

– Все це досить небезпечно. Я розумію, що ти все одно не зупинишся, за той час що ми знайомі, я змогла тебе трохи вивчити. Ти вважаєш, що це твій обов’язок, але, – Аяла сумно посміхнулась, – на цей раз все інакше. Ці вбивства неспроста і я знаю, що з подібним ти ще не стикався. Тому я хочу щоб ти діяв обачно і не ризикував. Ти занадто цінний для Білої Ради, щоб ми тебе отак просто втратили.

Кріс мовчав, не знаючи, що відповісти Аялі. Вона першою віднеслася до нього серйозно. Єдина жінка-паладин в Білій Раді, вона стала його наставницею і невід’ємною частиною життя хлопця. Лайтіен хотів довести їй що вартий більшого, що він здатен перевершити всіх паладинів, він хотів виправдати очікування наставниці і бажав її визнання.

– Добре, – щиро відповів Лайтіен, – я і сам розумію, що ці нападники надзвичайно небезпечні, якщо вже вони без втрат змогли впоратися з гарнізоном, але ти права – це мене не спинить, – Кріс заспокійливо посміхнувся, в його очах читалося: “Все буде гаразд!”.

Аяла помовчавши декілька секунд, схвально кивнула. Розуміючи, що Крістіан налаштований рішуче, вона прийняла єдине правильне рішення – допомогти йому і захистити.

 

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *