Пройдисвіт

Автор: Олег Росткович
Анотація: Учень мольфара Женихмари Максим отримує завдання чатувати на брамі між світами і затримати до приходу вчителя того, хто намагатиметься прийти до нас. Однак втримати чарівника невідомої раси на ім’я Сахакіліел, виявляється не так просто…

1

Одного звичайного сонячного літнього ранку, коли пташки щебечуть як навіжені й дуже-дуже-дуже хочеться спати після нічних парубоцьких пригод, мене розбудила набридлива мелодія телефонного дзвінка. Не спалося моєму наставнику, мольфару Женихмарі.

– Чому так довго не відповідаєш? – проскрипів старий мольфар.

– Доброго ранку! – привітався я. – Спав міцно!

– Годі спати. Ноги в руки і бігом до брами. Мені знак був, що хтось сьогодні намагатиметься пройти.

– Якщо все так серйозно, то може б краще ви самі туди пішли та розрулили?

– Не пискуй! Я старий. Мені до брами довго добиратися. А ти молодий! Та й з твого присілка туди ближче вдвічі.

– І що мені там робити? Я ж ніколи ще нікого не зустрічав і, чесно кажучи, вважав, що всі оті розповіді про браму – то ваші звичайні побрехеньки.

– Я і сам так думав. Сьогодні й перевіримо. Головне – не бійся! І нікого не пропускай! Що б не явилося. Повторюй: «Владою даною мені, прохід забороняю». Посох свій не забудь. Я теж уже виходжу. Протримайся до мого приходу. Тягни час. Пам’ятай – подорожній не має права вчинити нічого злого брамареві. І не має права пройти без твоєї згоди. Можливо, все обійдеться і до мого приходу ніхто не з’явиться. Все зрозумів?

– Угу.

– Рухайся, телепню. Одна тільки й надія, що на твою тупість. Ще раз, тугодуме, повторюю: не пропускай нікого до мого приходу! Зрозумів? Не пропускай! А якщо схоче повернутися в браму – не затримуй.

2

Звідки взялися брами і для чого вони?

Від Женихмари я знаю наступне: брами створили «Перші», якась найдревніша раса. Настільки древня, що ніхто не знає, як вони виглядали та чому зникли. Чи, можливо, вони досі живуть в якихось світах, куди не веде жодна брама? Про це нікому не відомо. Перші вийшли на такий рівень розвитку, коли їм стали непотрібні жодні звичні нам технології. З нашої, людської точки зору, це була чиста магія. Про рівень знань та могутність «Перших» свідчить те, як вони вирішили проблему міжзоряних подорожей. Перші не будували космольотів та не долали швидкість світла, у звичному нам розумінні. Вони просто будували брами та розкладали їх по населених планетах. І для міжзоряної подорожі їм було досить тільки пройти браму чи, можливо, декілька. Що ж до плати за прохід, то мені не відомо, чи то так спеціально конструктори-творці брам задумали (щоб народ сидів на одному місці та не тинявся всесвітом), чи то самі брами уже старі і працюють не зовсім правильно. Можливо, перші знали якийсь секрет, як проходити крізь браму без ушкоджень та втрат? Про це Женихмарі нічого невідомо. Зараз пройти через браму може будь-хто, навіть каменюку кинь в неї ­­– то вона десь випаде по той бік, в іншому світі. Хоча не все так просто, бо прохід не безплатний. Женихмара повідав, що брама змінює подорожнього. Подумавши добре, я зрозумів: вона бере плату. Причому з кожного плата інша, в одних бере силу, в других – розум, в третіх – почуття. В когось красу, в когось здоров’я. Якщо ви маг, то по той бік можете стати простим смертним без жодних магічних здібностей. І, кажуть, ніяк не вгадаєш, чим доведеться розплачуватись. А якщо хочеш повернутися, то платити доведеться двічі. Не дивно, що охочих користуватися брамами – зовсім небагато. Адже після багатьох проходжень, врешті, в тебе чи з тебе не залишиться майже нічого, станеш тінню.

Спитаєте, скільки брам є на Землі? Навіть Женихмарі про це не відомо. Розказував про гімалайську. Ніби вона і найгуманніша, найменше бере за прохід. Тому народ туди і поспішає натовпами. А офіційні новини напишуть: «Пропав, тіло не знайдено». Звісно, не знайдено, він же крізь браму вийшов.

Також Женихмара повідав, що найсильніші маги можуть подорожувати взагалі без брам. Вірніше, вони можуть самі браму створити, чи якщо хочете – вичаклувати, скористатися нею, а потім її знищити. Не носити ж її з собою?

Дивно, що Романовичу взагалі щось про це відомо про брами. На мою думку, Женихмара звичайнісінький аферист, а не мольфар. Одна лише його чарівна криниця чого варта. Люди приходять, слухають що їм голос звідти шепче. А насправді, туди динамік спущено та кабель до чаклунового обійстя прокладено. І сам Женихмара в мікрофон всілякі поради та пророцтва легковірним нашіптує. Я сам в ту криницю лазив та динамік монтував. Женихмара пригрозив, що якщо комусь розкажу, то він начаклує, щоб мене дівчата не любили. Сміхун.

3

Не гаючи часу, прийшов я до місця, яке Женихмара звав брамою. Зупинився, щоб перевести подих. Коли в гору дрешся, то серце починає калатати як скажене навіть у місцевого жителя, який, здавалось би, тільки те й робить, що горами ходить. Озирнувся вниз. Село ховалося в ранковому тумані. Краса! Зазвичай, нема часу тією красою милуватися. Це тільки туристи, приїжджаючи до нас ахають та охають: «Ах, які краєвиди», «Ох, яке повітря!» і тому подібне. Місцевий же люд більше під ноги, на землю дивиться. Як щось в городі виростити, як якогось гриба чи ягоду знайти, як трави худобі на зиму накосити та таке інше. Але не встиг я додумати свій глибокий розмисел, як почалося. На скелі з’явився згусток чи то полум’я, чи то іскор. Він крутився дзиґою і збільшувався – утворюючи палаючу дрібненькими вогниками кулю. Я почав озиратися назад – чи не видно Романовича та куди краще задкувати, щоб з гори не навернутися. Покотишся вниз – ніяка медицина не врятує, не те що «магія». Коли куля досягла діаметру метрів зо чотири-п’ять, її ріст припинився. Вся поверхня її ніби кипіла, а обертання припинилося. Іскри-вогні то з’являлися, то згасали. І раптом з кулі з’явився посох, потім кістлява рука, чи щось схоже на руку, яка цей посох тримала. Далі – рукав плаща, а за тим і вся постать. Обличчя ховалося в складках капюшону. Довгий плащ закривав також і ноги подорожнього, чи що там замість ніг у нього було. Істота продовжувала проявлятися-протискатися крізь браму, і, коли вже здавалося, що ось-ось вивалиться в наш світ, явлення зупинилося. Виглядало, ніби подорожній приклеєний до поверхні вогняної кулі.

Я одразу зметикував, що скоріш за все, до нас хоче ввійти тінь. Надто вже неживим воно виглядало. Єгипетські мумії – й ті бадьоріше чи доглянутіше виглядають. Теорія теорією, але дивитися на те створіння було моторошно. Уявіть собі скелет, обтягнутий старою-престарою шкірою. І не простий людський скелет, а з непропорційно деформованими кістками та черепом. Було воно високим, вищим від мене на голову, але худе, як жердина. Капюшон з черепа спадав вертикально вниз, переходячи в плащ, на позначаючи жодних плечей. Голова, натомість, була ширшою і більшою людської. Піди здогадайся – ким це було колись. Може навіть зміюка яка, тільки з мацаками. Очі, здається, взагалі мертві, матові, не блищать. Тільки десь в глибині ніби якийсь відблиск, іскорка.

– Про-пус-ти! Про-пус-ти! – прошипів подорожній. Хоч говорив він на якісь невідомій чужинській мові, я чомусь чудово розумів його.

– Доброго ранку!

– Нема часу балакати! Пропусти мене і нічого з тобою не трапиться.

– Дуже дякую за такі гарантії. А з нашим світом?

– І зі з твоїм світом нічого не станеться. Якщо швидко пропустиш.

– Хто ти такий? З якого світу?

– Одне з моїх імен Сахакіліел! А з якого я світу – знати тобі не потрібно. Знання про інші світи вам заборонені.

– Дуже приємно. А мене звати Максим. Можна я тебе Саша зватиму? Так от, Сашко, що я тобі скажу: «Владою даною мені, прохід забороняю!» – кажу це вдавано бадьоро, а сам весь трясуся від страху. Сподіваюся, що актор з мене добрий. Може, хоч трохи в наставника вдався. Вхопився я за посох обома руками і ніби загороджую ним дорогу. Що робити, якщо воно на мене попре? Чи захистить мене посох? Адже звісно, що ніякий він не чарівний. Палиця звичайна. Женихмара десь у лісі надибав. Та й у чужинця свій посох є. Не пара моєму – навіть на вигляд, не кажучи вже про ймовірну потужність.

– Почекай, почекай не пускати, – прошипів пройдисвіт. Влучне слово, до речі. – Не бійся мене. Бачу, що ти молодий. Страх не врятує. Відчуваю, ще не бачив ти, як крізь брами проходять. Перший раз на брамі?

– Так впе-е-ерше, – блею як цапок.

– Не поспішай мені відмовляти, – говорить він ніби й тихо й спокійно, розтягуючи слова, а в мене кров у жилах від жаху застигає. Можливо, і волосся вже дибки стирчить.

– Чого мені боятися, ти ж брамареві нічого не можеш заподіяти.

– Ха-ха-ха! Розсмішив! – зловісно розреготався Сахакліел, чи як там його. Зазвичай так награно сміються погані актори в неякісних фільмах. Але кричати: «Не вірю!» в мене язик зовсім не повертався.

– Це не зовсім правда, – продовжив гість. – Але спочатку я дам тобі шанс пропустити мене. Пропустити по-доброму. Як ти вже здогадався, я могутній маг. Я можу тобі заплатити золотом чи діамантами. От дивися!

Він зробив величний театральний рух рукою і пригорща монет з дзвоном розсипалася біля моїх ніг. Краєм ока, серед ймовірного золота я помітив схожі на діаманти кристали. А самому чомусь подумалося: от якби я був котом, то міг би перевірити його могутність, попросивши перетворитися в мишку, а потім з’їв би його. Яка ж хрінь в голову лізе в такі відповідальні моменти! Треба тягнути час, Женихмара обіцяв не баритися. Та надії на нього мало. Навіть якщо пришкандибає, то який з нього маг? Що ж, випробувати на міцність свій посох? Інакше, для чого цей дрин призначено? Та якось страшно, отак зразу в бійку. Тому повертаюся до плану А: тягнутиму час. Як футболісти в кінці гри, які перемагають і чекають фінального свистка. Тільки футболісти знають, скільки гра ще триватиме, а я ні. Такі думки крутилися в моїй дурній голові, а язик уже белькотів щось на тему:

– І ти справді думаєш, за пригорщу мідяків брамар тобі відкриє прохід?

– Це не мідяки, а золото! А ще діаманти! Можеш перевірити. Пригорщі мало, кажеш, ось тобі більше. – Сашакіллєр зробив ще один порух рукою і переді мною з’явилася їх невеличка гірка, десь до коліна висотою. Шкода, та ані на золоті, ані на діамантах я не знаюся. Як їх перевіряти в польових, а точніше – в гірських умовах, мені невідомо. Бачив у фільмах – на зуб пробують. Але які при тому відчуття мають бути – можу тільки здогадуватися.

– Отак досить? Відкривай прохід! – і знову театральний жест «сіяча».

– Думаєш, отакими дешевими фокусами мене спокусити. Я тебе пропущу, а оте золото зникне, як роса на сонечку.

– Правду кажеш, згине. Звідки тобі відомо?

– Це ж логічно. Той хто має мішок золота світами не тиняється. Хіба що, як турист. Чи може, ти таки турист? – заплутався я. – Хочеш Буковель подивитися? Але зараз не сезон. На Буковель взимку потрібно їхати, коли сніг. Чи може, щось більш старовинне цікавить? Піраміди, наприклад. Але до пірамід далеко. Я думаю, десь біля них ще одна брама повинна бути. Тобі туди потрібно.

– Замовкни, не хочу чути ні про які піраміди, ніякий Пуковель. Пропускай мене хутчіш і закінчимо цю справу.

– А поговорити? – заперечив я. – А поторгуватися? Золота в тебе нема. А що є? Оцей халатик чогось вартий? Має приколи? – продовжував лепетати я. І тут в моєму черепку майнула думка: якщо моя балаканина Салохліеля дратує, то чи не в цьому мій шанс. Може, вдасться настільки його роздратувати, що забереться туди, звідки прийшов.

– За тисячі років його жодного разу не проколювати.

– Ні-ні, ти мене не зрозумів. Він же не простий? Має якісь чарівні властивості? – а сам далі думаю над планом Б. Балаканина його дратує – це добре. Ще один, окрім дубового дрину засіб впливу. Але замість втечі він може порушити кодекс і пройти в наш світ, мене не послухавши, а якщо опиратимуся – то ще в черв’яка чи жабу перетворить. Але оскільки поки що цього не зробив – значить, як то кажуть, має час і натхнення.

– От кажеш, що не проколювали його. То, можливо, він броньований – стріли не пропускає чи, може, навіть кулі затримує.

– Не відомо мені, що таке броньований. Але від стріл уберігає. А ще невидимим може зробити. Якщо покажу – пропустиш?

– Ти покажи, а я потім вирішу, чи варта твоя магія згоди на проходження в наш світ. Можливо, то ще одна ілюзія, як з мідяками. – Я й не помітив, як гірка золота зникла, наче її ніколи й не було.

– Що ж, дивися! – і Саша зробив ще один пафосний жест. Цього разу він махнув посохом зверху вниз, ніби опускаючи невидиму завісу. І по мірі наближення його посоху до землі, все що було вище ставало невидимим, аж поки він не зник зовсім.

«Оце так! – подумав я. – І що робити, якщо він надумає чкурнути куди не-будь? Як його, невидимого, ловити? Хоча діватися йому нема куди. Позаду вертикальна скеля та відкрита брама. Навпроти – я. Ліворуч та праворуч – дзомпля. Мабуть, не даремно хтось це місце для брами вибрав. Але якщо ця хрінь може літати? Що тоді?» Про всяк випадок, я знову підняв свій посох навперейми.

– Не бійся, я зараз з’явлюся. Не роби дурниць! – напевно сприйняв мої рухи за загрозу пройдисвіт. Після чого, в зворотній послідовності: знизу вверх, знову став видимим.

– І що тут магічного? – зображаючи скептика, запитав я. – Наші вчені зараз якраз розробляють технологію невидимості. І успішно. Уже можуть зробити невидимою людську волосину. За кілька років, обіцяють і до плащів-невидимок добратися. Армія та спецслужби зацікавлені. А це дуже серйозно. Не знаю, як там у інших світах, але в нас, коли військові чогось хочуть, – то вони те отримують.

– Усюди так, – без емоцій відповів Сашаклей.

– Тому зрозумій мене правильно: прохід тобі закрито. Повертайся назад, проходь через Гімалайську браму. Тут тобі нема що робити.

– Не зли мене. Пропусти! Звідки ти такий на моєму шляху взявся?

– Звідки, звідки? З-під верітки! – згадав я дитячий жарт.

– Якої ще верітки? – зло загарчав Сашко.

– Жартую! То така відповідь жартівлива на питання: «Звідки?».

– Не жартуй зі мною.

– А от скажи, планети ти колись знищував? Можеш розказати, а краще – показати? Хоча, я сумніваюся, що ти відео знімав.

– Повір мені, колись моєї могутності було достатньо для знищення цілих планет. І кілька разів я своєю силою користувався. Дивися!

І я побачив загибель планети. Якимось чином, пройдисвіт надсилав «зображення» напряму мені в мозок. Та краще б мені було того не бачити. Зловісна картина. Коли планета, ззовні схожа на Землю: з хмарами, океанами та клаптиками суші спалахує як сірник. І за хвилину від тієї всієї ідилії залишається розпечена, червона пустеля. Стало зовсім моторошно. Може – пропустити його, а Женихмарі сказати, що нікого не було? Якщо він планети спопеляв, то що зі мною зробить? Мокрого ж місця не лишить.

– Побачив? – мабуть, Сахакіліель помітив вираз мій страх. – Тепер пропускай!

При цьому він підняв свій посох навперейми і посунув на мене.

– Владою даною мені, прохід забороняю! Владою даною мені, прохід забороняю! – почав панічно повторювати я і, несподівано для себе, пішов назустріч. За секунду, наші посохи вперлися один в одного. На диво, виявилося, що чужинець не може мені опиратися. Поволі він почав задкувати до брами.

– Владою даною мені, прохід забороняю! Владою даною мені, прохід забороняю! – не зупинявся я, продовжуючи відтискати його. За хвилю, спина його торкнулася вогняної сфери брами.

– Ти пожалієш! Ти пожалієш! – шипів пройдисвіт, задкуючи.

– Ось тобі! – я вирішив повністю заштовхати його в браму. Але це було помилкою. Несподівано я відчув, що Сахакіліел зовсім мені не опирається, а я ж налягав щосили. Втративши рівновагу я, слідом за чужинцем, впав у пащу брами.

4

На якусь мить, а може й надовше, мене осліпило. Здалося, час зупинився і я ані рухатися, ані навіть думати не можу. Мене наче паралізувало. Коли ж цей стан минув, я на все горло заверещав:

– А-а-а-а-а! Fuck! Fuck! Fuck! – сам собі при цьому дивуючись: чому англійською? Хоча я окрім того “fuck” на іноземних мовах нічого й не знаю. Що далі робити? Адже продовжую падати! Може ще щось покричати. Час є. А що?

– Ні-і-і-і-і-і-і-і-і! Чому-у-у-у-у-у-у!? – якщо раптом хтось це знімає на камеру – в нього буде шанс «факи» вирізати (залишити в режисерській версії). Господи, про що я думаю? За секунду розіб’юся, а в голові полова. А звідки в ній чомусь путньому взятися? О, почав згадувати своє життя. Перед смертю, кажуть, це буває. Та годі: на чому зупинився? Звідки в голові взятися розуму? Освіти дев’ять класів. Казав батько: їдь у Косів, вчися. Вмітимеш малювати-різьбити-ліпити – в житті не пропадеш. Але мама домовилася з Женихмарою, щоб взяв помічником. Чи, може, Женихмара мене вибрав. Якщо «вибрав» – перебільшення, то не забракував – щира правда. А якщо так, то, можливо, щось у мені трішки путнього є? Тоді слід погодитися, що Женихмара справді є магом, а не брехуном і не пройдисвітом (в загальновживаному розумінні). Але ж про браму він знав? Тепер і я знаю. То що з того? Це не робить мене магом. Тоді ще один аргумент: Салокіллєр не став чи не зміг зі мною битися. Можливо, теж щось побачив чи відчув. Якусь силу, про яку навіть я не знаю.

Скільки можна падати? Я вже втомився думати – складати логічні ланцюжки. Втомився ті пазли припасовувати – а шматки не складаються. Спробувати якось стін торкнутися, вхопитися за щось? Ні, стін нема, як не крутися. Дивно… Що ж, і далі згадуватиму своє життя. Шкода, що далі Франківська за свої вісімнадцять не був. Не встиг… Світ тільки по телевізору бачив. Ну, не тільки по телевізору – але й на сторінках книжок. Читати любив. Спочатку вдома все перечитав. Потім у сусідів зичив, потім у сільській бібліотеці. Насамкінець до Женихмариних книг добрався. Цікаві в нього книги були: про всіляких фокусників та ілюзіоністів. Для чого мольфару фокуси? Але то таке… Що з того читання? Якби хто за нього гроші платив, я читав би день та ніч. А так…

Шкода, мама з татом самі залишаться. Я у них одинак. Може, тому і не хотіли мене нікуди з дому відпускати. Навіть у той же Косів чи Коломию. Та що з того? Біда мене і вдома знайшла. Казала тета Гафія мамі:

– Йой, Марійко, не віддавай малого до Романа, він силами не перебирає: коли білий, а коли чорний!

– Та що ви таке кажете? Він людям з цілої України помагає, як же він може бути чорним?

Звісно, сказати наперед, що нічого з якоїсь справи не вийде – багато розуму не треба. Певно, в тети з Романовичем були свої рахунки. Мо’, залицявся він до неї колись, або не тільки залицявся. Ще той, кажуть, сексуальний терорист був. Та й тета Гафія не така проста бабця, як на перший погляд здається. Вона і рожу випалює, і на віск зливає. Можливо, якраз до неї треба звертатися. Почує вона мене та якось витягне. Женихмара в магії точно «дуб дубом».

Однак ані на довгі викликання «Тето, рятуйте!» «Тето, то я – Максим, син Марійчин, сусід ваш», ані на звертання до неї подумки жодної відповіді не було отримано. Нічого не змінилося: я продовжував падати.

І чому все так банально? Чому знову тунель, про який всі хто мав потрапити на той світ і тимчасово не потрапив, розказують? І зовсім не радує, що мій без світла в кінці і темний, як у афроамериканця в душі. Поспівати з горя? Утну коломийку!

Чом я бідний – бо дурний, чом дурний – бо бідний
І лечу в тартарари, як той лох послідний
Казав батько, вчися синку, я його не слухав
Захотів легенькі гроші – пізно ся очухав
Став на брамі наш Максим в позі для портрету
Від пройдисвітів чужих сторожив планету
І прийшов Сахакліель, давав йому гроші
Та Максима не підкупиш ні Мерсом, ні Поршем
І просив Сахакліель, і шипів погрози
Та Максим не вимикав режим «на морозі»
Показав Сахакліель плаща-невидимця
Та нічим не здивував нашого Максимця
Показав Сахакліель, як нищив планети
А Максим відповідав: добрі спецефекти
Краще з мудрим загубити, як знайти із дурнем
Як струну довго тягнути то вона ся урве
І балакали вони не одну годину
Аж поки брамар Максим не взявся за дрина.

Стоп, в мене ж телефон є. Можна спробувати подзвонити, чи СМС відправити. Недавно, на двадцятому році мобільного зв’язку і на десятому році користування мобільним телефоном, Женихмара, врешті, навчився меседжі читати. Писати ще не вміє.

І тут я зрозумів, що телефона в мене нема. Тому що нема штанів. А штанів нема, тому що нема тіла. Йохансон Скарлет! Я ж безтілесний! Ані рук, ані ніг, ані, взагалі, тіла. Але ж так не може бути?! Щось матеріальне ці думки думає? Я ж усе пам’ятаю і десь ця інформація повинна зберігатися? Можливо, падає тільки голова. Але як це перевірити, спробувати ворухнути нею та торкнутися стінки тунелю? Без шиї головою не побуцаєш. Женихмара колись щось плів про те, що при переході через браму доводиться частку себе втрачати. Але ж частку, а не отак – по самі гланди. Та, стоп, що я таке верзу? Максиме, ти явно в шокові! Голова без тіла прожила б кілька секунд, а ти вже падаєш цілу вічність. І сам втомився від того польоту, і якщо хтось тебе слухав – то давно втік не витримавши.

5

І справді, стомився я падати. Що ж робити? Почекати – відпочити? Якщо ти падаєш уже без тіла, і преспокійно собі щось думаєш, то чому не спробувати подумки зупинитися? Гравітації нема на що діяти. Нема маси? Який же ти, Максиме, розумний. Не даремно тебе фізичка в школі муштрувала як пса, указкою по руках била та після уроків залишала. Можливо, все це падіння тільки думка, яка з’явилася після провалу у браму. Ілюзія, як буває в потязі на вокзалі. Коли інший потяг за вікном починає рухатися, виникає дуже сильна ілюзія, що це рушив твій. І тільки помітивши, що стовби стоять як вкопані і позаду не зникають – усвідомлюєш, що помилявся. Так і тут – хибний ланцюжок: провалився – значить падаєш. А якщо падати нема чому? Тобто… Ура! Я не падаю. Зробив якесь «мисленне» зусилля… І, о, диво! Замість стійкого відчуття, що падаю, з’явилося стійке відчуття, що не падаю. Алілуя! Але як воно насправді? І, головне, в чому тут радість? Коли замість відчуття безтілесного падіння з’явилося відчуття безтілесного висіння. Хіба що зникли думки, що ось-ось долечу до дна і розіб’юся. Десь читав, що більшість людей, які з багатоповерхівок падають, до долівки вже мертвими долітають – від страху серце не витримує. То може і я уже тойво, до долівки уже неживим прилетів, чи ще лечу оце, чи летів-летів і зупинився. Але якщо б я вже помер, і зараз якимось чином існую в якійсь паралельній реальності, то я б мав пам’ятати почуття страху, біль в серці – повинно ж воно боліти, коли розривається, чи коли інфаркт?

Заплутався… Як там казав хтось від мене мудріший: «Я мислю, значить я існую». Тому геть думки про смерть. Треба шукати якийсь вихід з цього безглуздого забрам’я. Чи це не забрам’я? Логічно, що я мав би десь, в якомусь світі виринути, і мене повинен зустріти тамтешній брамар. І бажано виринути де-небудь на нашій планеті. Казочки казочками, а дихати чимось треба – та й прививок у мене нема. Крім того, тут мали б бути якісь вказівники. Сумнівно, що пройдисвіти подорожують навмання. Хоча, в них може бути якийсь навігатор по цьому простору – чарівний, звісно. Шкода, та ні до чого мене моя логіка не привела, окрім того, що придумав нове слово «забрам’я». Якщо забрам’я – простір для подорожніх між брамами, то тут повинен ще хтось бути. Якщо не зараз, то в майбутньому – хтось кудись намагатиметься пройти. І, можливо, мені вдасться «впасти на хвіст». Не впевнений, що самотужки зможу знайти вихід. Можливо, мало падав і варто попадати ще? Питання, питання, питання… А відповідей нуль! Все може бути і так і сяк. Можливо, в забрам’ї є місцеві жителі, не тільки пройдисвіти. Стоп, а може все це немає жодного стосунку до брам. Можливо, я просто розкроїв свій череп об скелю, коли переслідував примарного Сашукіллєра. Або звалився в прірву і звернув собі шию (і тому рук та ніг не відчуваю). Тобто, ні до яких чарівних брам між світами не потраплю, а зустріну зараз святого Петра чи хто там на прохідній? І спитає він: «Максиме, а якого … це ти безбожнику Женихмарі прислужував. Спускайся в нашу чарівну криничку і покутуй сто-п’ятсот мільйонів років».

Баста! Нумо думати все ж про щось хороше. Чомусь усі намагання щось проаналізувати закінчуються невтішними висновками. Можливо я тут не один? А якщо постаратися прислухатися, може, вдасться щось почути. Йолопе, щоб щось чути – потрібне повітря. Знову ж таки шкільна фізика. А є тут повітря? При падінні вітру в лице не відчувалося. Чи просто не звернув увагу. А якщо тут можна почути думки? Тоді я, мабуть, своїми панічними усіх розігнав у радіусі трьох кілометрів. Треба спробувати прислухатися, постаратися не думати, якщо це можливо. А якщо взагалі не думати не вдасться – постаратися думати тихо-тихесенько.

За надцятою спробою, мені якось вдалося змусити свій мозок (чи що там зараз замість нього), в режим «прийому» і одразу це принесло несподіваний результат.

– Нарешті! Заспокоївся! – відчув-почув я чиюсь думку.

– Тихше думай. Тихше думай.

– Надто голосно, надто боляче.

– Більше не кричи!

– Ніколи не кричи!

– І більше не співай.

– Думай тихо.

– Не кричи і не співай.

– Ха-ха! Скоро це мине, він видихнеться, і його взагалі ніхто не чутиме.

– Як і більшість тих хто тут.

– Стихне.

– Всі стихнемо!

– Легко сказати «думай тихіше», – подумав-відповів я цьому хору.

– Коротенько думай.

– Коротка думка – легша.

– Добре, я постараюся. Де я?

– Ти казав «забрам’я».

– Це добре слово.

– Проблема формулювання.

– Так щоб було зрозуміло.

– В доступних поняттях.

– А звідки ти?

– З Землі.

– Це нам відомо.

– Це надто добре помітно.

– Звідти всі такі галасливі

– Бережи свої думки.

– Це все що ти маєш.

– Це все що залишилося.

– Не думай марно.

– Не думай голосно.

– Не думай сильно.

В мене з’явилося стійке переконання, що кожну фразу говорить інша істота. Щоразу були інша інтонація, інший тембр, інколи – навіть інший акцент. Несподівано з’ясувалося, що довкола кишить життя (або можливо якесь «не життя»). Коротше кажучи, кишить щось, чиї думки я можу чути і, навпаки, ті сутності – чують мене.

– А посох?

– Про посох потім.

– З якого ти часу?

­– З 2018 року від Різдва Христового.

– Ми зараз у четвертому вимірі.

– Але ж четвертий вимір – час? – вже не вперше шкільний курс фізики став у пригоді!

– Час – п’ятий.

– Ми такого не вчили, або я щось пропустив.

– Вам ще невідомо.

– Тільки дехто здогадується.

– А ще хтось з Землі є?

– Тут багато ваших.

– Але свіжих нема.

– Ти не зможеш їх почути.

– Вони уже тихі.

– А спочатку теж здригали нас.

– Колись були нестерпно голосними.

– Погано! – підсумував я.

– Звісно, погано.

– Молодець.

– Швидко учишся.

– А звідси вибратися кудись можна?

– О, якби ж то було можна!..

– Хто б тут залишався?

– Всі б втекли хоч кудись.

– Не так легко серед мільярдів.

– Поступово затихати.

Раптом я усвідомив незвичну тісноту. Виявилося, довкола мене тісно як бочці – квашеним огіркам. І справді, чимось ті створіння нагадували гігантські огірки. Тільки не зелені і не квашені. І, здавалося, ніхто з них не мав сталої непорушної форми.

– Але ти можеш спробувати.

– Ти ще свіжий.

– Ти ще сильний.

– Підкажіть, хоча б, в який бік мені рухатися до брами?

– Вверх!

– Ти ж падав вниз.

– Повертатися – вверх.

– А де тут верх?

– Вгорі.

– Прислухайся, ти відчуєш.

– Може ще будуть якісь поради? Або підказки.

– Ще ніхто назад у браму не повертався.

– Подумай чому.

Роззирнувшись навсібіч я помітив, що в одному напрямку щільність істот зростає. «Це дно, туди падають безсилі, – подумав я, – в протилежному боці мав би бути вверх. Напрямок умовний, точність на рівні «пальцем в небо», але хоча б щось».

– Правильно подумав.

– Спасибі за поради! Прощавайте, телепузики!

І я почав подумки підніматися. Поступово довкола мене «народу» ставало все менше і менше, аж поки населення забрам’я залишилося далеко внизу.

Повільно, але впевнено я продовжував злітати вгору. Виявилося, це зовсім не важко. Достатньо було подумки повторювати: «Мені потрібно нагору, мені потрібно в браму, я лечу вверх». Але через деякий час я зрозумів, що рух припинився. Я завис і вже ніякі мантри не могли мене наблизить до ледь помітної світлої плями, яка вже замаячила вгорі.

6

Що не так? Чому зупинився? – запитав я себе. Відповіді не було. Спробувати сильніше захотіти вгору?

«Я дуже, дуже сильно хочу повернутися! Мені дуже сильно потрібно додому!» – марно. Вишу нерухомо.

То в чому ж справа? Думай, Максе, думай. Що може тебе тримати. Я лечу вверх… Що летить вверх? Пташки, ракети, повітряні кулі… стоп, повітряні кулі – в мозку промайнула здогадка. Кулі припиняють підніматися, якщо вони надто важкі. Тоді скидають баласт. Може, і я занадто важкий? І мені потрібно скинути баласт? Який баласт? В мене ж нічого нема. Навіть рук та ніг. А що є? Моя пам’ять, мій розум, моя особистість. Згадати, що було не так? Що робив неправильно? Ні, мабуть, це не варіант. Минулого не зміниш.

Що ж тоді?

Можливо, слід позбутися всього зайвого, що мені заважає. З чого почати? Чого не шкода?

«Даю слово, більше жодних ставок! Жодних лохозабав!» Досить час на це тринькати. І диво: здалося, світла пляма вгорі стала трохи ближчою.

«Даю слово, залишити сумнівний бізнес із Женихмарою! Не буду допомагати йому дурити людей!» І знову, я, як кулька наповнена гелієм, підстрибнув вверх.

«Даю слово припинити гратися в комп’ютерні ігри. Жодних покерів, танчиків, стрілялок!»

«Даю слово піти вчитися! Здобути нормальну освіту!»

Отак, крок за кроком, я позбувся шкідливих звичок. Облишив палити, вживати алкоголь, злословити та ще багато чого іншого. І чомусь, було тверде відчуття, що то не просто слова кинуті на вітер, а новий я. Ось уже, й рукою сягнути до вогників брами. Шкода, рук нема. Ще одне зусилля, ще один крок! Чого ж я ще не позбувся? Почав панічно перебирати всі свої вади. Але всі вони вже були задекларовані. Що ще?

«Допомагатиму людям! Стану лікарем!» І це спрацювало. Я шубовснув у палаючу сферу брами і знову втратив свідомість.

7

Коли я відкрив очі, то перший, кого побачив був схилений наді мною Женихмара. «Таки прийшов!» – відзначив я.

– Слава Богу, отямився! А я вже думав, доведеться твоє тіло вниз тягнути, – пожартував мольфар.

Я промовчав.

– Ти як почуваєшся? Все добре? Молодець, не пропустив пройдисвіта.

Я продовжував мовчати.

– Скажи щось! Чи тобі мову забрало? Можеш говорити?

– Я більше на вас не працюю!

Женихмара уважно подивився на мене. Те, що він побачив, йому зовсім не сподобалося. Здалося, він мене почав боятися.

– Ти проходив через браму?

Я кивнув.

– І повернувся?!

Я-колишній сказав би на це щось схоже на: «Ні, ще не повернувся!» або «Яке цікаве та неочевидне спостереження». Але я-теперішній змовчав і зробив спробу піднятися з землі. Час починати нове життя.

Примітки:

Дрин – дерев’яна палиця, посох

Дзомпля – обрив, прірва, глибокий яр

Верітка – хідник, килим для підлоги

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *