Джордж Макдональд “Золотий ключ”

Переклад здійснено локалізаційною спілкою “Шлякбитраф”.

шлякбитраф логотип

Над перекладом працювали: Тетяна Чередничок, Андрій Яцечко, Максим Дуванов, Мар’яна Войцещук, Софія Шуль.

Використано ілюстрації художниці Рут Сандерсон.


Колись жив собі хлопчик, який любив у надвечір’я слухати розповіді своєї двоюрідної бабусі.

Вона розказала йому, що якби відшукати кінець веселки, то там знайшовся би золотий ключ.

— А для чого цей ключ? — запитав хлопчик. — Від чого він? Що відмикає?

— Цього ніхто не знає, — відповіла бабуся. — Про це треба довідатися самому.

— Мабуть, — якось сказав задумливо хлопчик, — я би міг отримати за нього багато грошей, якби продав його. Він же золотий.

— Не варто шукати його для того, щоби продати, — відповіла бабуся. Після цих слів хлопчик пішов спати і йому наснився сон про золотий ключ.

Усе, що бабуся розповіла хлопчику про золотий ключ, могло видатися маячнею, якби не те, що їхня хатинка межувала з Дивокраєм; адже добре відомо, що за його межами знайти кінець веселки неможливо. Створіння добре піклується про свій золотий ключ і завжди перелітає з місця на місце — спробуй знайди! Та в Дивокраї все зовсім інакше. Речі, які мають тут справжній вигляд, там здаються дуже примарними; а те, що тут не може й миті постояти нерухомо, там навіть не буде ворушитися. Тож усе, що розповіла бабуся своєму онукові про золотий ключ, аж ніяк не дурниці.

— Ти знаєш когось, хто знайшов його? — запитав хлопчик одного вечора.

— Так. Твоєму татові, здається, вдалося відшукати його.

— А що він із ним зробив? Розкажеш мені?

— Він ніколи мені не розповідав про це.

— А який той ключ був на вигляд?

— Він ніколи мені його не показував.

— А як новий ключ потрапляє туди?

— Я не знаю. Якось з’являється.

— Мабуть, ключ — це яйце веселки.

— Можливо. Тобі дуже пощастить, якщо вдасться знайти гніздечко.

— Може, воно скочується з веселки, прямісінько з неба.

— Може.

Одного літнього вечора хлопчик зайшов до своєї кімнати, підійшов до ґратчастого вікна й задивився на ліс, який обрамляв околиці Дивокраю. Він розрісся аж до саду його бабусі, й поодинокі дерева немов випадково забрели аж у сад. Ліс лежав на сході, і сонце, яке сідало за хатиною, дивилося своїм спокійним червоним оком прямісінько на темну діброву. Усі дерева були старими й унизу мали лише по декілька гілок, тож сонцю було добре видно стежинку в лісі; а хлопчик, який мав гострий зір, бачив так само далеко, як і сонце. Стовбури стояли, мов низка червоних від сонячного світла колон, і він бачив рядок за рядком, аж поки ліс не зникав за обрієм. Вдивляючись у діброву, хлопчик відчув, що дерева немов чекають на нього і знають щось, про що вони не можуть розповісти, доки він не підійде ближче. Але малий зголоднів і хотів повечеряти. Тож барився.

Раптом далеко між дерев, так далеко, як сягало сонце, він побачив щось неймовірне. Це був кінець райдуги — великий і блискучий. Хлопчик нарахував усі сім барв і міг розрізнити відтінок за відтінком аж до фіолетового; а перед червоним виднівся ще один колір — дивовижний і загадковий. Це був колір, якого він ніколи раніше не бачив. Було видно лише пруг арки веселки. Більше хлопчик не зміг нічого побачити над деревами.

— Золотий ключ! — сказав сам собі, вилетів із будинку й побіг до лісу.

Він не зайшов далеко до заходу сонця. Але веселка сяяла чимраз яскравіше: у Дивокраю вона не залежала від сонця, як у нашому світі. Дерева радо зустріли малого. Кущі розступилися. Веселка стала більшою і яскравішою; і нарешті хлопчик опинився за два дерева від неї.

Це було величне видовище, яке палало тут у тиші своїми неймовірними, чарівними, витонченими кольорами — один не схожий на інший, але як єдине ціле. Тепер хлопчик міг розгледіти веселку куди більше. Вона здіймалася високо в небосхил, але вигиналася так повільно, що неможливо було визначити, який зависокий вінець дуги. Однаково це була лише невеличка частина величезного лука.

Малий завмер, споглядаючи це диво й не тямлячи себе від задоволення. Навіть забув про ключ, по який він сюди прийшов. А видовище ставало чимраз більш захопливим: у кожній барві, що була завбільшки, як колона в церкві, він ледь розрізняв красиві обриси, які повільно підіймалися догори, немов гвинтовими сходами. Силуети з’являлися безладно: то один, то багато, то декілька, то знов один — чоловіки, жінки, діти — усі різні, усі гарні.

Хлопчик підійшов ближче до веселки. Вона зникла. Він розгублено відступив назад. Веселка знову з’явилася, така ж гарна, як і раніше. Тож він стояв так близько, як міг, і дивився на обриси, що підіймалися вгору чарівними кольорами в незвідану висоту арки, яка, здавалося, не мала кінця й лиш поступово танула в блакитному повітрі, і тому неможливо було сказати, де вона закінчувалася.

Коли хлопчик згадав про золотий ключ, то дуже мудро почав відкладати у своїй пам’яті простір у основі веселки, щоби знав, де шукати, якщо веселка зникне. Ця територія переважно охоплювала гряду моху.

Тим часом ліс загорнувся в темряву. Тільки веселка сяяла яскравим світлом. Та коли зійшов місяць, вона пропала. Зміна місця не повернула хлопчикові чарівного видовища. Тож він влігся на мохову гряду, щоби дочекатися, поки сонячне світло дасть йому можливість знайти ключ. Там він швидко заснув.

Хлопчик прокинувся, коли вранішнє сонце світило йому прямісінько у вічі. Він відвернувся — і в ту ж мить побачив малесеньку блискучу річ, що лежала за п’ядь від його обличчя. То був золотий ключ. Шийка його виблискувала щирим золотом. Чудернацька голівка ж була оздоблена сапфірами. Занімівши від захоплення, хлопчик простягнув руку й узяв той ключ.

Якийсь час малий лежав і поїдав очима красу ключа, безупинно крутячи-вертячи його в руці, а тоді, не забуваючи, що користі від нього поки що жодної, скочив на ноги. Де той замок, який відмикається цим ключем? Десь він повинен бути, адже який дурень робитиме ключ без замка. То де ж замок? Хлопчик озирнувся, поглянув догори на небо й донизу на землю, але ні в хмарах, ні в траві чи деревах замка не бачив.

Малий уже почав журитися, як помітив якесь мерехтіння в лісі. Це був звичайнісінький проблиск сонця, але йому здалося, що то блискіт райдуги, і він рушив туди.

А тепер, повернімося до узлісся.

Неподалік хлопчикового будинку стояв ще один. Купець — власник — рідко бував удома. Кілька років тому він втратив дружину й залишився на самоті з донькою — малесенькою дівчинкою, яку за велінням господаря пильнували двійко вельми ледачих і недбалих прислуг. Тому дівча було неохайне, бо ніхто про неї не піклувався. До того ж іноді з нею погано поводилися.

Мабуть, усім давно відомо, що маленькі істоти, яких називають феями (хоч їх у Дивокраї велике різноманіття видів), нестерпно ставляться до неохайності. Вони і справді доволі шпаркі до нечупар, оскільки звикли перебувати серед дерев, квіточок, пташок та інших чепуристих мешканців лісового краю. Навіть глибоко в серці лісу, де трава стелиться, мов килим, феї гидують від однієї думки про те, що десь там, у тих же місячних променях, стоїть бридкий, неоковирний і неохайний дім. Через це вони гніваються на мешканців таких осель і залюбки погнали б їх у три шиї з цього світу, якби тільки могли. Феї хочуть, щоб уся Земля була гарною й чистою, тому вони боляче щипають і всіляко глузують над ледачими прислугами.

Однак ця домівка була настільки занедбаною, що терпець лісових фей не витримав і таки луснув. Що вони тільки не витворяли з прислугами — усе марно. Врешті-решт, феї зійшлися на тому, що потрібно позбутися всіх без винятку, починаючи з дівчинки, провини якої там абсолютно не було. Але феї — не дуже компромісні й вельми злісні створіння, аби збагнути її невинність, і тому вважали, що, позбувшись дівчинки, можна вбити двох зайців одним пострілом.

Отже, одного вечора слуги вклали бідолашну дитину спати ще до заходу сонця, замкнули двері на ключ і відправилися до села. Дівчинка не знала, що в будинку нікого немає. Вона лежала й безжурно дивилась у бік лісу, який, одначе, ледь-ледь було видно через плющ та інші в’юнкі рослини, що визирали з-понад вікна. Аж раптом, зиркнувши в дзеркало, дівчинка помітила мавпу, яка кривлялася їй; а обличчя, вирізьблені на старій шафі, зненацька почали моторошно шкіритись. Тоді двійко старих стільців із павукоподібними ніжками влаштували якісь дивні старосвітські танці прямісінько посеред кімнати. Танок так розсмішив малу, що вона забула про мавпу та страховидні посмішки. Феї зрозуміли, що то був промах, і відправили стільці на місця. Втім, вони знали, що дівчинка весь день читала казочку про трьох ведмедів і зараз же дитина почула ведмежий рев на сходах: один був гучним, другий — посереднім, а третій — слабеньким. Їхні кроки, такі важкі й м’які, ніби вони одягнули шкарпетки поверх чобіт, підступали все ближче і ближче до дверей кімнати. Дівчинка не витримала і зробила те, що і Срібноволоска (і те, що й хотіли феї): кинулася до вікна, відчинила його, вхопилася за плющ, сповзла по ньому донизу й щодуху драпонула в ліс.

Дівчинка навіть не підозрювала, що обраний нею напрямок — найкращий, адже домівка сковує будь-якого бешкетника. Крім того, ці задиркуваті істоти, так би мовити, лише діти, як порівняти з багатьма іншими мешканцями Дивокраю. Тож якщо до них раптом хтось приблукає, то добрі істоти більше допоможуть, аніж злі — нашкодять.

Сяйво сонця, яке вже зайшло за обрій, плавно поступалося темряві, але дівчинку хвилювали тільки ведмеді за спиною. Якби ж вона озирнулась, то побачила б, що за нею гоняться далеко не ведмеді, а доволі чудернацька істота: нібито риба, але замість луски в неї різнобарвне пір’я, що блистіло, мов у птахів колібрі. Замість крил — плавники, якими вона, немов риба у воді, плинула по повітрю; а голова в неї була, як у маленької сови.

Дівчинка довго бігла. Уже згасав останній промінь сонця. Вона пробігала під деревом зі звисаючим гіллям, як раптом воно опустило їх нижче і, накривши ними дівча, схопило в полон. Дівчинка спробувала вирватись, але гілки все міцніше й міцніше стискали й тягнули її до стовбура. Від страху в дівчинки завмерла душа, аж раптом прилетіла повітряна рибка: пірнула в хащі гілок і почала шматувати їх своїм дзьобом. Дерево лише на дрібку розтиснуло гілля, але істота далі їх терзала і воно врешті-решт відпустило малечу. Після цього повітряна рибка шугонула з-за спини дівчинки поперед неї, сяючи різноманітними прегарними барвами, і мала пішла за нею.

Риба безшумно вела її за собою й ось раптом звернула в бік хатинки. Дитина далі слідувала за нею. Посередині хатини горіло вогнище, на якому голосно булькотів непокритий горщик. Повітряна риба попрямувала до нього і плавно опустилася в киплячу воду, де й завмерла. З іншого боку вогнища піднялася красива пані й підійшла привітатися. Вона підняла дівчинку на руки і промовила:

— О, нарешті ти прийшла! Як же довго я тебе виглядала!

Сидячи в жінки на колінах, дівча не могло відвести від неї погляду — ще ніколи воно не бачило такої краси. Вона була висока й міцна, мала білосніжні руки та шию, а її щоки рожевіли ніжним рум’янцем. Колір волосся жінки було важко визначити, та чомусь здавалося, що воно відблискувало темно-зеленими відтінками. Вона не носила жодних прикрас, але мала такий вигляд, наче щойно зняла із себе безліч діамантів і смарагдів. Жила вона, однак, у простенькій, бідній хатинці й у ній, безсумнівно, почувалася по-домашньому затишно. Її одежа була блискучо-зеленого кольору.

Дівчинка дивилася на пані, а пані — на дівчинку.

— Як тебе звуть? — спитала пані.

— Служниці називають мене Кудлаткою.

— Ох, напевно через твоє неохайне волосся. Та вони ж самі в цьому винні, паскудні жінки! Проте, мені подобається це ім’я. Я теж називатиму тебе Кудлаткою. А тепер я хочу запитати в тебе ще дещо… Ти теж можеш ставити мені будь-які питання теж, не соромся. Скільки тобі років?

— Десять, — відповіла дівчинка.

— Тобі не даси стільки років, — мовила пані.

— А Вам скільки? — запитала Кудлатка у відповідь.

— Кілька тисяч років, — відповіла жінка.

— Вам теж не даси стільки років, — сказала Кудлатка.

— Справді? Чому ж, якраз навпаки. Подивись, яка я красива!

Вона поглянула на дівчинку великими блакитними очима. Здавалося, що цей погляд увібрав у себе блиск усіх зірок нічного неба.

— Ох! Але ж… — заперечила Кудлатка, — люди з часом старішають. Принаймні я так вважала.

— У мене немає часу старішати, — відказала пані. — Надто багато клопотів. А старішають лише тоді, коли байдикують… Та я не можу, щоби моя дівчинка була така неохайна. Я навіть поцілувати тебе не можу, бо на твоєму личку немає жодного чистого місця!

— Мабуть… — сказала Кудлатка і трішки засоромилась, але все ж не змогла змовчати. — Мабуть, це все те дерево. Я через нього плакала.

— Бідолашна! — мовила пані. Тепер у її очах відбивалося світло місяця. Вона поцілувала Кудлатку, незважаючи на те, яким брудним було її личко. — Лихе дерево пошкодує про дитячі сльози.

— А скажіть, будь ласка, як Вас звати? — запитала Кудлатка.

— Бабуся, — відповіла пані.

— Справді?

— Так, справді. Я ніколи не кажу неправди, навіть жартома.

— Яка ж ви добра!

— Навіть якби я хотіла цього, то не змогла б. Усе, що я кажу, справджується, тому я пошкодувала би про це, — вона усміхнулася, й усмішка її нагадала сонечко під час літнього дощу.

— Тепер, — продовжила жінка, — час покупатися й перевдягтися, а тоді будемо вечеряти.

— О, я вже давно вечеряла! — вигукнула Кудлатка.

— Так, давно, — відповіла пані. — Ти вечеряла три роки тому. Відтоді, як ти втікала від ведмедів, минуло три роки. Тобі вже щонайменше тринадцять.

Кудлатка лиш поглянула на неї. Вона відчувала, що це правда.

— А тепер нічого не бійся, добре? — сказала пані.

— Я намагатимусь, хоч пообіцяти не можу, — відповіла Кудлатка.

— Мені подобається, що ти так кажеш, — мовила жінка.

Вона зняла з дівчинки нічну сорочку, піднялася з нею на руках та попрямувавши до стіни хатини, відчинила двері. За ними Кудлатка побачила глибокий резервуар із водою, вздовж боків обплетений зеленими рослинами з барвистими квітами. Над ним височів дах, подібний на покрівлю хатинки. У чистій воді плавали зграйки рибок, схожих на ту, яка провела дівчинку лісом. Вони виблискували різними кольорами.

Пані промовила кілька незрозумілих слів і опустила Кудлатку у воду.

Зграйки риб підпливли до неї. Двійко чи трійко розташувалося під головою дівчинки, притримуючи її над водою. Інші своїми мокрими пір’їнками швидко терлися об неї, вимиваючи дочиста. Пані весь час спостерігала збоку, а тоді знову заговорила, і декілька десятків рибок підняли Кудлатку над водою. Пані понесла її назад до вогнища, щоби обсушити, а потім відчинила скриню, дістала звідти красиву льняну одіж, що пахла травою й лавандою, і вдягнула дівчинку. А зверху ще й таку ж саму сукню, як у неї — блискучу та м’яку, довжиною до п’ят, зі складочками навколо талії, де її перев’язувала бура мотузка.

— Дасте мені ще взуття, Бабусю? — запитала Кудлатка.

— Ні, дорогенька, ніякого взуття. Поглянь, ось я ходжу боса.

Жінка припідняла поділ сукні й дівчинка побачила її білі ноги — вона також була боса. Тоді Кудлатка теж погодилася ходити без взуття. Жінка знову сіла поруч із нею, розчесала її мокре волосся, а потім, залишивши його підсихати, подала дівчинці вечерю.

Спочатку вона вийняла хліб з одного отвору в стіні, молоко — з другого, кілька видів фруктів — з третього, відтак підійшла до горщика, що стояв на вогні, і дістала звідти готову до споживання зварену рибу — лишилося тільки зняти шкіру з пір’ям.

— Але ж..! — вигукнула Кудлатка. Вона дивилася на рибу й не могла сказати ні слова.

— Я знаю, — мовила пані. — Тобі не хочеться їсти посланця, який привів тебе додому, але це найкраща для нього подяка. Створіння боялося йти, поки не побачило, що я поставила горщик на вогонь, і почуло обіцянку, що я зварю його тієї ж миті, коли воно повернеться з тобою. Тільки після цього воно метнулося до дверей і вирушило за тобою. Ти ж бачила, що посланець сам кинувся в горщик, тільки-но ти увійшла?

— Так, — відповіла Кудлатка, — і я подумала, що це дуже дивно, але тоді я побачила Вас і забула про рибу.

— У Дивокраї, — продовжила жінка, коли вони сіли за стіл, — тварини прагнуть, щоби їх з’їли люди, бо це їхня найвища мета в цьому стані.  Але вони не зникають назавжди. Ось побачиш, із цього горщика з’явиться дещо більше, ніж мертва риба.

Кудлатка зауважила, що на горщику була накривка. Але пані не звернула на це уваги, поки вони не з’їли рибу. Кудлатці здалося, що це була найсмачніша риба, яку вона тільки куштувала. Вона була біла, як сніг, і ніжна, як вершки. У ту мить, коли дівчинка проковтнула шматочок, у ній почало щось змінюватися, але вона не могла зрозуміти що саме. Кудлатка їла й чула бурмотіння навколо неї, і воно ставало дедалі чіткішим, а згодом стало взагалі виразним.  До того часу, коли вона закінчила свою порцію, до її вух почали долинати звуки всіх тварин, що мешкали в лісі, адже двері все-таки були відчинені навстіж, хоча надворі стояла непроглядна пітьма. І це вже були навіть не звуки — це були розмови. Розмови, які Кудлатка розуміла. Вона розуміла про що розмовляли комахи в хатині. Дівчинка навіть запідозрила, що дерева та квіти, що росли навколо дому, теж вели опівнічні розмови; але те, про що вони говорили, вона не чула.

Щойно з’їли рибу, пані підійшла до вогню і зняла накривку з горщика. Звідти з’явилася гарненька маленька істота в людській подобі з великими білими крилами, яка політала попід стелею хатини, а потім, пурхаючи, впала долі й умостилася на коліні жінки. Вона промовила до створіння якісь дивні слова, віднесла його до дверей і викинула в темряву. Кудлатка почула пурхання крил, що поступово згасало в темряві.

— Ми заподіяли рибці якоїсь шкоди? — запитала жінка, повернувшись.

— Ні, — відповіла  Кудлатка, — здається, що ні. Я не проти обідати так щодня.

— Вони мають чекати свого часу, як і ти, і я, моя маленька Кудлатко.

Пані усміхнулася. Тінь смутку в тій усмішці зробив її ще чарівнішою.

— Але, — продовжувала вона, — я гадаю, що ми можемо повечеряти однією завтра.

Сказавши це, вона пішла до водойми й заговорила; і зараз Кудлатка чудово зрозуміла її.

— Мені потрібен один із вас, — сказала вона. — Наймудріший.

Після цього риби зібралися в центрі водойми, їхні голови утворювали коло над водою, а хвости — ширше коло під водою. Вони радилися, хто з них має безперечну мудрість. Згодом одна з них вилетіла на долоню пані, рибка мала жвавий і рішучий вигляд.

— Ти знаєш, де стоїть веселка? — запитала жінка.

— Так, Матінко, дуже добре знаю, — відповіла риба.

— Приведи додому юнака, який не знає куди йти. Ти знайдеш його там.

Риба вмить щезла за дверима. Потім пані сказала Кудлатці, що вже час спати, і, відчинивши ще одні двері з іншого боку хатинки, провела її в маленьку альтанку — прохолодну й зелену, з ліжком, у якому росли пурпурові квіти вересу. Зверху жінка кинула велике покривало з пернатих шкур мудрих рибин, що мерехтіло від світла каміну.

Кудлатка невдовзі поринула в дивні та солодкі сни, у яких вона бачила прекрасну пані.

Вранці дівчинка прокинулася від шелесту листя над головою і дзюрчання води. Але, на подив, вона не змогла знайти ніяких дверей — нічого, крім порослої мохом стіни хатини. Тож Кудлатка пролізла через отвір у альтанці й опинилася в лісі. Потім вона скупалася в струмочку, що весело пробігав між дерев, і її стало радісніше; адже після ставку Бабусі, вона має завжди бути чистою й охайною; а вдягнувши її зелену сукню, дівчинка почувалася, як справжня пані.

Кудлатка провела цей день у лісі, слухаючи співи птахів, звуки звірів і шелест плазунів. Вона розуміла все, про що вони говорили, хоча вона не могла повторити жодного слова. А кожен різновид мав свою мову, хоч була й загальна, хоч і більш обмежена, для порозуміння між усіма мешканцями лісу. Дівчинка не бачила прекрасної пані, але відчувала, що вона постійно з нею. А ще пильнувала, щоби не випустити з поля зору хатинку. Оселя була кругла, як іглу чи вігвам, і дівчинка не бачила в ній ані дверей, ані вікон. Насправді, там і не було вікон, а хатина хоч і мала чимало дверей, та всі вони відчинялися зсередини, і зовні їх навіть не було помітно.

У сутінках Кудлатка стояла біля підніжжя дерева та слухала сварку між кротом і вивіркою. Кріт доводив, що його хвіст — це найкраща частина його тіла, а вивірка обзивала його Лопатолапим. Коли надворі споночіло, дівчинка зауважила сяйво, яке відбивалося на її обличчі. Роззирнувшись, вона побачила, що двері хатинки були відчинені і з них рікою виливалося червоне світло від вогню. Кудлатка покинула крота й вивірку з їхньою суперечкою й чимдуж побігла до хатинки. Увійшовши, вона побачила горщик, що стояв на вогні, і величну, чарівну пані, яка сиділа біля нього.

— Я спостерігала за тобою весь день, — сказала пані. — Скоро ми пообідаємо, але спочатку треба зачекати, поки наша вечеря прийде додому.

Вона посадила Кудлатку до себе на коліна й почала співати їй. Ті пісні дівчинка могла слухати вічно. Але ось влетіла блискуча рибка й одразу кинулася в горщик. За нею в хатинку увійшов юнак у зношеному одязі, який був йому вже замалий. Обличчя хлопця пашіло здоров’ям, а в руці він тримав маленьку коштовність, яка виблискувала від світла вогню.

Перші слова пані були:

— Що це у твоїй руці, Мохо?

Моха — це було прізвисько, яке дали хлопчику його товариші, бо той любив сидіти на своєму улюбленому, вкритому мохом камені й читати цілими днями книжки; через це вони казали, що він теж почав обростати мохом.

Моха простягнув руку. Щойно пані побачила, що це золотий ключ, вона піднялася з крісла, поцілувала Моху в чоло, всадила його на своє місце і стала перед ним, немов служниця. Мосі це не сподобалося і він одразу ж піднявся. Але пані, зі сльозами на своїх прекрасних очах, благала його сидіти й дозволити їй прислужувати йому.

— Але ж Ви велична, чудова, вродлива пані, — сказав Моха.

— Так. Але я працюю цілий день: це дає мені задоволення. А тобі доведеться скоро мене покинути!

— Дозвольте поцікавитися, якщо Ваша ласка, звідки Вам це відомо? — запитав Моха.

— Ти знайшов золотий ключ.

— Але я не знаю, від чого він. Я не можу знайти його замкову шпарину. Ви підкажете, що мені робити?

— Ти мусиш відшукати ту шпарину. Це твій обов’язок. Я не можу тобі допомогти. Я можу тільки сказати, що якщо шукаєш, то обов’язково знайдеш.

— Яку скриню він відімкне? Що там усередині?

— Я не знаю. Я маю багато здогадів, але нічого не знаю.

— То я мушу вирушати негайно?

— Ти можеш тут переночувати й повечеряти. Але зранку маєш піти. Усе, що я можу зробити для тебе, — дати новий одяг. Ось дівчина, яку звати Кудлатка, ти маєш узяти із собою.

— Гаразд, — відповів Моха.

— Ні, ні! — озвалася Кудлатка. — Я не хочу залишати тебе. Будь ласка, бабусю.

— Ти мусиш піти з ним, Кудлатко.  Мені жаль розставатися з тобою, але так буде краще для тебе. Зрозумій, що навіть риби мають зваритися в горщику, а вже потім зникнути в темряві. Якщо натрапиш на Діда Моря, запитай у нього, чи не має він риби для мене. Моя водойма пустіє.

Кажучи це, вона дістала рибу з горщика й поклала на нього накривку, як і раніше. Вони сіли їсти рибу, як раптом із горщика піднялося крилате створіння, облетіло хатину під стелею й сіло на коліна пані. Вона поговорила з ним, віднесла його до дверей і викинула в темряву. Почувся ляскання крил, яке замовкло вдалині.

Потім пані провела Моху в таку саму кімнату, як і в Кудлатки; а вранці він знайшов поруч себе чоловічий костюм. Вбрання йому дуже личило. Але той, хто носить Бабусин одяг, ніколи не думає про те, який він має в ньому вигляд, а завжди думає, які красиві є інші люди.

Кудлатка дуже не хотіла йти.

— Чому я маю покидати тебе? Я не знаю цього хлопця, — сказала вона.

— Мені не можна надовго затримувати своїх дітей. Ти не мусиш іти з ним проти своєї волі, але однаково колись настане день, коли тобі треба буде піти, і тому я хочу, щоби ти пішла з ним, адже в нього є золотий ключ. Жодній дівчині не треба боятися йти з хлопцем, у якого є золотий ключ. Ти ж подбаєш про неї, Мохо, правда?

— Безперечно, — сказав Моха.

Кудлатка мигцем глянула на нього, і подумала, що варто піти з ним.

— І, — мовила пані, — якщо ви загубите одне одного дорогою до… до… Я постійно забуваю назву цієї країни… То не бійтеся, а просто йдіть далі.

Вона поцілувала Кудлатку в уста, а Моху в чоло, провела їх до дверей і махнула рукою на схід. Діти взялися за руки й пішли вглиб лісу. У правій руці Моха тримав золотий ключ.

Дорога була далекою, але розвагою були розмови тварин. Невдовзі діти опанували мову достатньо, щоби розпитувати тварин про потрібне. Вивірки завжди були доброзичливими й давали їм горішки зі своїх запасів. Бджоли ж були егоїстичними і грубими, пояснюючи це тим, що Кудлатка й Моха  не були підданими їхньої матки, і благодійність має починатися вдома, втім на той час у їхній богадільні і справді не було жодного трутня. Навіть підсліпуваті кроти приносили дітям арахіс або трюфель; і розмовляли так, ніби їхні роти, очі й вуха були забиті ватою або власним оксамитовим хутром. До того часу, як пара вийшла з лісу, вони дуже полюбили одне одного, і Кудлатка не шкодувала, що бабуся відправила її з Мохою.

З часом дерева траплялися чимраз менші та стояли далі одне від одного, тоді як земля здіймалася вище і ставала більш крутою, аж поки всі дерева не залишилася позаду; й от двійко дітей лізли вузьким проходом поміж скель. Раптом їм трапився грубо витесаний прохід, через який вони ввійшли в прорубану в скелі вузьку галерею. Що глибше заходили, то більше темнішало, аж поки темінь не поглинула все навколо так, що довелося далі шукати шлях навпомацки. Згодом знову завиднілося світло, тож зрештою мандрівники вийшли до вузького проходу над глибочезною прірвою. Ця звивиста стежка вела з тієї скелі вниз на широку округлу полонину, оточену горами, наче частоколом. Ті ж, що виднілися навпроти ген у далині, здіймалися височенними — аж до неба — вежами з гострими шпилями блакитних крижаних вершин. Там панувала цілковита тиша. Навіть шум води сюди не доносився.

Дивлячись донизу, дітям було важко зрозуміти, чи ота долина — це вкрита зеленою травичкою полонина, а чи застигле в спокої та мирі велике озеро. Вони ще не бачили таких просторів. Дорога туди була важка й небезпечна, та все ж мандрівники йшли тією вузькою стежиною і спустилися-таки без проблем. І з’ясувалося, що все тут із гладенького, світлого пісковика: де-не-де хвильками, однак здебільшого скрізь рівно. Не дивно, що згори неможливо було зрозуміти, що тут унизу, бо цю місцину прикривали тіні. Переважно це були відбитки незчисленного листя неймовірних і чудернацьких форм, що хилялися туди-сюди, гуляли і тріпотіли від ледь чутного та помітного леготу. На гірських схилах не було лісових шат, ані самотніх деревець, проте куди не глянь — скрізь у цій долині виднілися тіні листя, гілок та стовбурів. Незабаром мандрівники помітили, що між тінями листків є також форми квіток, а тут і там — образ птиці, що співала своїх пісень. Місцями виднілися силуети дивних, граційних істот, що пробігали вгору і вниз по тіне-стовбурах та гілках і ховалися серед мовчазного шелесту тіне-листя. Хлопчик і дівчинка далі забрели по коліна в красиве озерце. Тіні ті не лише падали на землю, а здіймалися над нею, немов субстанційні форми темряви, наче були накладені на тисячі різних площин повітря. Кудлатка та Моха частенько задирали голови, намагаючись визначити джерело походження цих тіней. Однак, вони не бачили нічого, крім прозорого серпанку туману понад ними — вище гірських вершин, що чітко виднілися навпроти. Ні тобі лісу, чи гілок із листям, ні птахів — нічого.

Через певний час мандрівники вийшли на більш відкриті місцини, де тіні були не такими густими; та траплялись і чисті ділянки, над якими тіні тільки мерехтіли. Тут же пролітало щось чудернацької форми — напівптах-напівлюдина, широко розправивши свої крила. Далі за групою тіней-пустотливих дітей вийшла миловидна постать жінки, а за ними великими кроками посунула тінь якогось титана; усі вони зникли в тінях листя. Інколи на хвильку вигулькувала та одразу щезала постать невимовної краси чи величі. Деколи тіні скидалися то на закоханих, що йшли рука-під-руку; то на батька із сином; то на двох братів у полюбовному змаганні; то на сестер, що впліталися в пишне товариство складних форм. Часом мимо гарцювали коні, дикі й вільні чи зі статними вершниками на своїх спинах. Проте дещо з того, що найбільше сподобалося Мосі й Кудлатці, неможливо було словами описати.

Десь посеред полонини, у самому серці цієї маси тіней, вони присіли відпочити. Трохи так посидівши, мандрівники підвели голови й подивилися одне на одного: в обох текли сльози туги за тим краєм, звідки падали тіні.

— Ми мусимо знайти ту країну, звідки всі ці тіні, — озвався Моха.

— Мусимо, любий Мохо, — відповіла Кудлатка. — А що як твій золотий ключ і є ключем до неї?

— О! Це було б чудово, — сказав Моха. — Однак нам треба трохи тут відпочити, а тоді до ночі зможемо перейдемо цю полонину.

Тож він приліг на землю, а навколо нього з кожної сторони, та навіть над головою, продовжувалися танці чудернацьких тіней. Моха міг дивитися крізь них на ті, що були далі, аж поки вони не змішувалися в темну масу. Кудлатка також лежала; і милувалася, чудувалася та сумувала за тією країною, звідки були ті всі тіні. Відпочивши, пара продовжила свою подорож.

Важко сказати, скільки часу в них зайняв перехід тієї полонини, та перш ніж пару застала ніч, волосся Мохи торкнулася сивина, а в Кудлатки з’явилися зморшки на чолі.

Ближче до вечора тіні ставали чимраз густішими й довшими. Згодом вони вже були вище голів мандрівників і вкрили все навкруг темрявою. Моха й Кудлатка взялися за руки й, дещо розгублено, ішли далі в тиші. Вони відчували, як темрява згущується навкруги, та крім того було щось напрочуд серйозне й пихате, через що краса тіней перестала тішити. Зненацька Кудлатка зрозуміла, що більше не тримає за руку Моху, і ніяк не могла втямити, коли ж відпустила її.

— Мохо, Мохо! — залунав її сповнений жаху крик.

Та Моха не відповідав.

Зараз же тіні поспадали до ніг Кудлатки та далі під ноги, а перед нею виросли гори. Вона повернулася в сторону, звідки прийшла, — темну й похмуру — і ще раз гукнула Моху. Там стояв морок, що здіймався й зітхав — темне, бурхливе море тіней; не вийшов звідти Моха й не виліз десь із низу на той пагорб, на якому вона стояла. Кудлатка впала додолу, сльози відчаю полилися рікою.

Раптом вона згадала, як прекрасна пані сказала їм, що коли вони загублять один одного в країні, назву якої вона не пам’ятає, то не варто боятися, а треба йти далі.

— І до того ж, — сказала собі Кудлатка, — Моха має золотий ключ, тож гадаю, з ним не трапиться нічого поганого.

Вона звелася на ноги й пішла далі.

Невдовзі Кудлатка прийшла до урвища, у якому були витесані сходи. Коли вона спустилася половину шляху, сходи зникли, а стежка вела прямо всередину гори. Кудлатка боялася ввійти і, повернувшись знову до сходів, відчула запаморочення від тієї висоти, що була під нею, тож поточилася до входу в печеру.

Коли вона розплющила очі, то побачила прекрасну маленьку крилату постать, яка стояла поряд в очікуванні.

— Я знаю тебе, — сказала Кудлатка. — Ти моя риба.

— Так, але я вже не риба. Я — айорант.

— Що це таке? — запитала Кудлатка.

— Те, що бачиш, — відповіла постать. — Я тут, аби провести тебе через гору.

— О, дякую, рибко… тобто айоранте, — відповіла Кудлатка підводячись.

Після цього айорант змахнув своїми крилами й полетів через довгий, вузький прохід, і нагадало Кудлатці те, як він плив перед нею, коли ще був рибою. Із кожним змахом крил із них сипалися жмутки різнокольорових іскор, які освітлювали їм шлях… Раптом він зник, і Кудлатка почула низький, ніжний звук, зовсім не схожий на шелест крил. Перед нею стояла наскрізна арка, через яку лилося світло, змішане з хлюпотом морських хвиль.

Вона похапцем вийшла і, втомлена й щаслива, упала на жовтий пісок берега. Там вона лежала в напівсні від знемоги і відпочивала, слухаючи припливи і відпливи маленьких хвиль, які, здавалося, манили землю стати морем. Увесь цей час її погляд був зосереджений на підніжжі великої веселки, котра стояла просто неба далеко на іншому боці моря. Невдовзі Кудлатка швидко занурилась у сон.

Коли вона прокинулася, то побачила, що над нею схилився старий чоловік із довгим білим волоссям до плечей, який спирався на ціпок із зеленими бруньками.

— Що тобі тут потрібно, красуне? — спитав він.

— Я красуня? Яка я рада! — сказала Кудлатка, підводячись. — Моя бабуся красуня.

— Так. Але що тобі потрібно? — повторив він люб’язно.

— Гадаю, мені потрібні Ви. Ви ж Дід Моря?

— Так, я.

— Тоді Бабуся просила запитати, чи є у Вас ще риба для неї.

— Ходімо й подивимося, моя люба, — відповів старий ще більш люб’язно. — Чи можу я щось зробити ще і для тебе?

— Так… Покажіть мені дорогу до тієї країни, з якої падають тіні, — сказала Кудлатка.

Вона сподівалася знову знайти Моху.

— Ох, це була би безперечно добра справа, — сказав старий. — Та я не можу показати, бо сам не знаю дороги. Але відправлю тебе до Діда Землі. Може, він знає. Він набагато старший за мене.

Спираючись на свій ціпок, він провів її уздовж берега до крутої скелі, що мала вигляд перевернутого кам’яного корабля. Дверми слугував хвіст великого судна, що століттями лежало на дні моря. Одразу ж за дверима були кам’яні сходи, по яких спустився Дід, а Кудлатка слідом. На дні була оселя старого.

Увійшовши, Кудлатка почула дивний гомін, не схожий ні на що. Згодом з’ясувала, що це розмовляли риби. Вона намагалася зрозуміти, про що вони говорили, але їхня мова була така стара, груба й нерозбірлива, що їй не надто поталанило в цьому.

— Піду пошукаю рибу для своєї дочки, — сказав Дід Моря.

І, відсунувши перегородку в стіні свого дому, він спочатку подивився, а потім постукав по товстому шматку кришталю, що заповнював круглий отвір. Кудлатка стала позаду і, заглядаючи у вікно в глибінь величезного глибокого зеленого океану, побачила вкрай химерні створіння: деякі були неабияк потворними, але всі вельми дивні, і з дуже чудернацькими ротами. Вони плавали скрізь: зверху і знизу, але всі підпливали до вікна у відповідь на стукіт Діда Моря. Лише деякі могли підпливати впритул до самого скла; але ті, хто плавав за багато миль, теж повертали голови до нього. Старий уважно оглядав це стадо декілька хвилин, а потім повернувся до Кудлатки і сказав:

— Мені шкода, але в мене ще жодна не готова. Мені треба більше часу, ніж доньці. Але я відправлю до неї одразу, як тільки зможу.

Потім він засунув перегородку назад.

Тим часом у морі здійнявся великий шум. Старий знову відсунув перегородку й постукав по склі, після чого риби завмерли, немов уві сні.

— Вони тільки й говорили, що про тебе, — сказав він. — Ще й такі дурниці верзуть!.. Завтра, — продовжував дід, — я мушу показати тобі дорогу до Діда Землі. Він живе далеко звідси.

— Дозволь мені піти зараз, — сказала Кудлатка.

— Ні. Це неможливо. Спочатку ти маєш піти сюди.

Він привів її до отвору в стіні, який вона раніше не зауважила. Він був покритий зеленим листям і білими квітами якоїсь в’юнкої рослини.

— Тільки рослини з білими квітами можуть рости під морем, — сказав старий. — Там ти знайдеш купіль, у якій ти маєш лежати, поки я не покличу тебе.

Кудлатка увійшла всередину й опинилася в меншій кімнатці чи то печері, у дальньому кутку якої стояв великий видовбаний із каменю басейн, наполовину заповнений кришталево чистою морською водою. Маленькі струмочки постійно стікали в нього з тріщин у стіні печери. Всередині він був доволі гладко відполірований, а на дні вистелений килимком із жовтого піску. Велике зелене листя й білі квіти різних рослин розрослися над ним, майже повністю вкриваючи його своїм живим шатром.

Коли Кудлатка роздяглася й лягла в купіль, то відчула, ніби вода просочується крізь її шкіру, і вона почала отримувати всю користь сну, не перебуваючи в стані забуття. Щось добре наповнювало її. Кудлатка стала почуватися радісніше й до неї знову повернулася надія, яку вона втратила відтоді, як вона загубила Моху. Але не давала спокою думка, що як же сумно, що бідолашний старий мусить жити тут у самоті і дбати про ціле море дурних і буйних риб.

Через годину, як їй здалося, Кудлатка почула, як його голос діда покликав її, і вона вийшла з купелі. Уся втома і страждання від її довгої подорожі зникли. Вона була сповнена сил, ніби спала сім діб.

Повернувшись до проходу, що вів в іншу частину будинку, Кудлатка раптом відскочила із подивом, бо крізь нього вона побачила постать великого чоловіка зі шляхетним і красивим обличчям, що чекав на неї.

— Ходи, — сказав він. — Я бачу, що ти готова.

Вона шанобливо увійшла.

— Де Дід Моря? — скромно запитала вона.

— Тут нікого немає, крім мене, — відповів той, усміхаючись. — Деякі люди називають мене Дідом Моря. Інші мають для мене інакше ім’я, і вони страшенно бояться, коли зустрічають мене під час моєї прогулянки берегом. Тож я намагаюся не потрапляти їм на очі, бо так бояться, що ніколи не бачать, хто я є насправді. Ти ж зараз мене бачиш… Але час уже показати тобі дорогу до Діда Землі.

Він провів Кудлатку в печеру, де була купіль, і там у іншому кутку вона побачила другий прохід у скелі.

— Спустися сходами, і так прийдеш до нього, — сказав Дід Моря.

Чемно подякувавши, Кудлатка пішла. Вона спускалася звивистими сходами, яким, здавалося, не було кінця. Вони постійно вели вниз, грубі та зламані; з каменю просочувалися струмочки і збігали сходами поруч із нею. Було доволі темно, але Кудлатка все ж бачила, бо після тієї купелі очі людей завжди випромінюють світло, яке дає їм змогу бачити в темряві. На шляху їй не траплялося ніяких плазунів. Мандрівка видалася безпечною і приємною, попри те, що було темно, волого і глибоко.

Нарешті сходи скінчилися й Кудлатка опинилася в печері з мерехтливим світлом. Посередині на камені сиділа постать спиною до неї — постать старого чоловіка, зігнутого від віку. Його біла борода розкинулася по кам’янистій підлозі перед ним. Чоловік навіть не рухнувся, коли гостя ввійшла, тож вона обійшла довкола, щоби заговорити.

Поглянувши на обличчя чоловіка, Кудлатка побачила, що то був надзвичайно вродливий юнак. Він сидів у захваті від того, що бачив у сріблястому дзеркалі, котре лежало на підлозі біля його ніг і яке Кудлата з-за спини прийняла за білу бороду. Чоловік сидів, не звертаючи уваги на її присутність, ясніючи від утіхи від побаченого. Кудлатка стояла й дивилася на нього. Зрештою, тремтячи, вона заговорила. Але її голос не пролунав. Та молодик підняв голову. Він не здивувався, побачивши відвідувачку, а лише гостинно всміхнувся.

— Ви Дід Землі?— запитала Кудлатка.

Молодик відповів, і Кудлатка почула його, хоч і не вухами:

— Так. Що я можу зробити для тебе?

— Розкажіть, як мені дістатися країни, звідки падають тіні.

— Ох, я цього не знаю. Я й сам про неї мрію. Іноді бачу її тіні у своєму дзеркалі, але дорога до неї мені невідома. Але мені здається, що Дід Вогню має знати, він набагато старший, ніж я. Він найстарший від усіх.

— Де він живе?

— Я покажу тобі дорогу до його помешкання. Я ніколи не бачив його на власні очі.

Сказавши це, молодик звівся на ноги й деякий час стояв, дивлячись на Кудлатку.

— Я б теж хотів побачити цю країну, — мовив він. — Але я мушу дбати про свою роботу.

Молодик підвів Кудлатку до стіни печери і сказав притулити вухо.

— Що ти чуєш? — запитав він.

— Я чую, — відповіла Кудлатка, — шум великої води, що тече всередині скелі.

— Ця річка тече вниз до оселі найстарішого — Діда Вогню. От би я міг навідати його. Але я мушу дбати про свою роботу. Ця річка — єдиний шлях до нього.

Тоді Дід Землі нахилився над підлогою печери і відхилив набік величезний камінь. Під сподом зяяла велика діра, що вела прямісінько вниз.

— Тобі сюди, — сказав він.

— Але там немає сходів.

— Ти маєш стрибнути туди. Іншого шляху немає.

Кудлатка обернулася й дивилася в його лице цілу хвилину, як їй здавалося (насправді ж минув цілий рік), а потім стрибнула в діру.

Коли Кудлатка отямилася, то побачила, що пливе за швидкою та глибокою течією. Її голова була під водою, але це не мало значення, бо, коли подумала про це, то не могла пригадати, щоби вона дихала після купелі в печері Діда Моря. Кудлатка підняла голову, та її охопила раптова й нестерпна спека, тож вона миттю знову занурилася під воду, і пливла далі.

Поступово потік річки став мілішати. Урешті Кудлатка ледь могла тримати голову під водою. Потік уже не міг нести її далі. Мандрівниця піднялася з рову і крок за кроком пішла назустріч спекотному спуску. Вода зникла зовсім. Спека була пекельною. Кудлатку обпікало до кісток, але вона трималася. Ставало дедалі спекотніше.

— Я більше не можу, — мовила Кудлатка. Але вона йшла далі.

Згодом сходи скінчилися біля грубої арки в скелі, що світилася. Виснажена Кудлатка пройшла під арку й упала в прохолодну мошисту печеру. Підлога та стіни були вкриті зеленим, м’яким, вологим мохом. Зі щілин скелі витікав невеликий струмок і падав у маленьке мохове озеро. Кудлатка занурила туди лице й напилася. Потім вона підвела голову й озирнулася. Тоді встала й роззирнулася знов. У печері нікого не було видно. Але коли вона стояла, то мала дивовижне відчуття того, що перебуває зараз у таємниці Землі та всіх її порядків. Усе, що вона бачила або дізналася з книг; усе, що бабуся розказувала або співала їй; усі розмови звірів, птахів і риб; усе, що трапилося з нею під час подорожі з Мохою, а відтак у глибині землі з Дідами — усе було очевидним: вона зрозуміла все це й бачила, що все означає те саме, хоч і знову ж не могла передати це словами.

Наступної миті Кудлатка помітила в кутку печери маленьке голе дитя, що сиділо на моху. Воно бавилося кульками різних кольорів і розмірів, викладало їх у дивні фігури на підлозі перед собою. І тепер Кудлатка відчула, що в її знаннях було щось, чого не було в її розумінні. Вона знала, що в зміні, послідовності та особливості форм фігур, у які дитя складало кулі, а також у різноманітті гармонії кольорів, має бути неосягненне значення; але що все це означає — вона не могла сказати. Дитя невтомно та енергійно бавилося у свою гру на одного, не піднімаючи голови. Здавалось, воно знало, що в його глибоко захованій оселі був чужий. Старанно, як мереживниця, що перебирає своїми бобінами, воно перебирало своїми кулями. Проблиски сенсу тепер передавалися від них до Кудлатки, і тепер знову все не просто неясне, а цілковито незрозуміле. Вона стояла, довго дивлячись на це із захопленням; і чим довше дивилася, тим більше невимовно незрозуміла мудрість пробуджуватися в її голові. Сім років Кудлатка стояла там, дивлячись, як голе дитя бавиться своїми кольоровими кульками, і її здавалося, ніби то було сім годин, аж раптом усі фігури куль чомусь нагадали їй про Долину Тіней, і вона озвалась.

— Де Дід Вогню? — спитала вона.

— Ось я, — відповіло дитя. Воно звелося на ноги й залишило свої кульки на моху. — Що я можу зробити для тебе?

Обличчя дитяти було таке страшно спокійне, що Кудлатка отетеріла. Воно не мало усмішки, але любов у його великих сірих очах була глибокою, як центр світу. І разом зі спокоєм на його обличчі лежало мерехтіння, немов від місячного сяйва, тож здавалося, що в будь-яку мить вираз може змінитися на таку жартівливу усмішку, з котрої можна вмерти від сміху. Але усмішка так і не з’явилася й сяйво місяця лежало на обличчі непорушно. Серце дитяти було надто глибоко, щоби усмішка дійшла звідти до його обличчя.

— Ти найстарший з усіх? — Кудлатка, сповнена страхом, нарешті ризикнула запитати.

— Так. Я дуже-дуже старий. Знаю, я можу допомогти тобі. Я можу допомогти всім.

І дитя підійшло, подивилося Кудлатці в обличчя, а вона залилася сльозами.

— Ти можеш показати мені дорогу до країни, з якої падають тіні? — спитала Кудлатка, схлипуючи.

— Так. Я досить добре знаю дорогу. Іноді я ходжу туди. Але ти не можеш піти тудою, що і я, бо ти ще замолода. Я покажу, як тобі туди добратися.

— Не посилай мене знов у той великий жар, — заблагала Кудлатка.

— Не буду, — відповіло дитя.

Воно підняло свою маленьку холодну руку й поклало на її серце.

— Тепер, — сказало дитя, — ти можеш іти. Вогонь не спалить тебе. Йди.

Воно провело її з печери, і, пройшовши за ним через іншу арку, Кудлатка опинилася в безмежній пустелі з піску й каміння. Небо цієї пустелі було кам’яним, що нависало над ними, як важкі грозові хмари. Тут було так гаряче, що Кудлатка бачила, як жовте золото, біле срібло й червона мідь капали розплавлені зі скель у яскраві річечки. Але вона не відчувала цієї спеки.

Коли вони пройшли деяку відстань, дитя перевернуло великий камінь і взяло з-під нього щось схоже на яйце. Потім воно намалювало пальцем на піску довгу криву лінію й поклало на неї яйце. Тоді воно щось сказало — Кудлатка не могла зрозуміти, що саме — і яйце тріснуло, а з нього вилізла маленька змія. Лежачи на піщаній лінії, вона збільшувалася, поки не заповнила її. Коли виросла, то поповзла по піску — звивисто, як морська хвиля.

— Прямуй за тією змією,— сказало дитя. — Вона виведе тебе куди треба.

І Кудлатка пішла за змією. Та за трохи вона не втрималась і обернулась, аби глянути на пречудове дитя. Воно стояло посеред сяючої пустелі неподалік фонтану язиків червоного полум’я, що бризкало аж до ніг, а його біла нагота через відблиски вогнища мала світло-рожевий відтінок. І так дитя стояло, проводжаючи її поглядом, аж поки не пропало з поля зору. Змія ж прямувала вперед, нікуди не звертаючи — ані вправо, ані вліво.

Моха тим часом вибрався з Озера Тіней і, не відступаючи зі свого скорботного й самотнього шляху, дістався морського узбережжя. Уже вечоріло, а в повітрі витала гроза. Сонце сіло за обрій. З моря дув вітер. Хвилі оточили скелястий острівець, на котрому стояв будинок старигана. Глибока вода розділяла острівець і берег, на якому бродила в самотності велична постать.

Моха підійшов ближче і промовив:

— Чи не підкажете, де мені знайти Діда Моря?

— Я і є Дід Моря, — відповів той.

— Але я бачу шляхетного чоловіка середнього віку, — здивувався Моха.

У відповідь на це старий прискіпливого глянув на нього і сказав:

—А в тебе, юначе, зір кращий, ніж у більшості з тих, що ходять цими місцинами. Ніч буде штормовою, то ж ходімо до мого дому. Розкажеш, чим я можу тобі допомогти

І Моха пішов за ним. Хвилі розступалися перед кожним кроком Діда Моря, тож Моха ступав за ним по сухому піску.

Дійшовши до печери, вони посідали й подивились один на одного.

За ці мандри Моха постарів. На вигляд він був старшим за Діда Моря, та й у ногах відчувалася сильна втома.

Подивившись якусь хвильку на гостя, Дід Моря взяв його за руку й повів усередину печери. Там допоміг зняти одяг і залізти в купіль. Дід помітив, що одна долоня в Мохи затиснута в кулак.

— Що це ти там таке тримаєш? — запитав господар.

Моха розтулив долоню й показав золотий ключ.

— Ага! — промовив Дід. — Це пояснює, звідки тобі відомо про мене. І я знаю, куди тобі далі йти.

— Я хочу знайти країну, звідки приходять тіні, — сказав Моха.

— Безперечно хочеш. І я теж цього хочу. Та скажи мені от що: як вважаєш, для чого цей ключ?

— Щоби відчинити якийсь замок. Проте я навіть не знаю, чому досі його бережу. Мені так і не поталанило знайти той замок. А я немало прожив, гадаю, — із сумом у голосі сказав Моха. — Я не впевнений, що досі молодий, бо мене болять ноги.

— Що, справді? — запитав старий так, ніби і справді зараз цим переймався.

Моха, лежачи у воді, глянув на свої ноги й через хвильку відповів:

— Ні, не болять. Мабуть, я таки не старий.

— Устань і подивися на своє відображення у воді.

Моха піднявся, глянув на своє відображення й не побачив ані сивини у волоссі, ані зморшок на шкірі

— Ти тепер відчув, що таке смерть, — сказав Дід. — І як, подобається?

— Так, подобається, — відповів Моха. — Це краще, ніж життя.

— Ні, — відказав Дід, — це тільки ще один із видів життя. І твої ступні відтепер не робитимуть дір у воді.

— Що Ви маєте на увазі?

— Зараз я тобі все покажу.

Вони повернулися до зовнішньої частини печери, де сіли й довгий час розмовляли. Згодом Дід Моря підвівся і сказав до Мохи:

— Йди за мною.

Він повів його знову нагору, де відчинив інші двері. Так вони опинилися на східній стороні, на одному рівні з бурхливим морем. За нескінченною пусткою води під навислою страшною чорною хмарою стояла яскравим коромислом веселка.

— То я таки на правильному шляху, — сказав Моха, побачивши веселку. Одразу, не задумуючись, він ступив уперед, у воду. Його ноги не провалювалися у воду. Борючись зі шквальним вітром та перебираючись через хвилі, Моха попрямував до веселки.

Шторм ущух. Настав гарний день і ще краща ніч. Холодний вітер гуляв над широкою рівниною спокійного й тихого океану. Моха ж досі прямував на схід. Одначе веселка зникла разом із бурею.

День за днем він прошкував далі, і здавалося, навмання. Він не бачив, що під водою його кроки скеровує блискуча рибка. Моха перетнув море і прийшов до великої кручі. Нагору вела тільки одна стежка Але вивела вона його не далі, ніж до половини кручі, і там закінчилася на виступі. Тут Моха спинився в роздумах: адже не може стежка просто так обриватися на півдорозі, інакше для чого вона тут? Стежина ледь протоптана, нерівна, та це безперечно стежка. Моха уважно обстежив поверхню кручі. Вона була гладка, наче скло. Мандрівник безнадійно блукав поглядом по камені; нараз щось блиснуло і він помітив рядок маленьких сапфірів. Вони були обрамленням для невеличкої дірки в камені.

— Замкова щілина! — вигукнув Моха.

Він спробував ключ. Той підійшов. І повернувся. Одразу ж усередині щось гучно брязнуло, немов залізні болти на велетенських мідних котлах. Моха вийняв ключ зі щілини. Круча перед ним почала падати. Він позадкував так далеко, як давали змогу розміри виступу. Величезна плита грюкнулась одразу біля його ніг.  Круча попереду досі стояла, з неї тільки вивалилась ось ця плита. Та тільки-но Моха ступив на неї, як упала друга, трохи висуваючись за край і так утворюючи щось на кшталт сходинки. І так щоразу, сходинка за сходинкою він піднімався дедалі вище аж до самого серця кручі. Підйом привів Моху до відповідної зали — неправильних і грубих форм; але підлога, стіни, колони й навіть випукла стеля — усе було масою світних каменів таких кольорів і відтінків, які тільки можна уявити. У самому центрі стояло сім колон, забарвлених від червоного до фіолетового. А на підніжжі однієї з цих колон сиділа жінка: нерухомо, схилившись головою аж до колін. Сім років вона так сиділа й чекала. Моха підійшов ближче й жінка підвела голову. Це була Кудлатка. Волосся в неї відросло аж до п’ят і спадало хвилями, як спокійне море в безвітряну погоду. Лице було вродливе, як у її бабусі, і таке ж спокійне, як у Діда Вогню. Постать її здавалася високою і шляхетною. Та Моха одразу впізнав її.

— Кудлатко, ти така красива! — сказав Моха з подивом і захопленням.

— Справді? — відповіла вона. — Ох, я так довго на тебе чекала! А ти… Ти тепер, як Дід Моря. Ні. Як Дід Землі. Ні-ні… Ти наче найстарший за всіх! Як усі вони разом узяті. І водночас ти той самий мій Моха! Як ти сюди дістався? Що ти робив після того, як я тебе загубила? Ти знайшов ту замкову щілину? Той ключ ще в тебе?

У Кудлатки була сотня запитань до Мохи, а в нього була ще сотня запитань до неї. Вони розповідали одне одному про всі свої пригоди й були такі щасливі, як лиш це можливо для чоловіка й жінки. Бо зараз вони були молодшими і кращими, сильнішими й мудрішими, ніж будь-коли до того.

Почало сутеніти. А вони тепер ще більше бажала дістатися тієї країни, звідти падають тіні. Тож почали шукати вихід із печери. Двері, через які Моха сюди прийшов, знову зачинилися, і між парою та морем тепер було десь півмилі каменю. Кудлатка теж не могла віднайти той отвір у підлозі, крізь який її сюди привела змія. Вони шукали, аж поки не стемніло так, що хоч очі виколи. Лиш тоді припинили цю справу.

Тим не менш, дещо згодом печера знову почала світитися. Джерелом світла був місяць, однак воно було не таке, як місячне сяйво зазвичай, бо проходило крізь ті сім стовпів у центрі, наповнюючи приміщення всіма кольорами. Тепер Моха помітив, що поруч червоного стовпа є ще один, котрого він раніше не зауважив. І він був такого ж незвичайного кольору, який він бачив у веселці, коли вперше її знайшов її в чарівному лісі. На тому стовпі Моха побачив відблиск синього. Це були сапфіри, що обрамляли замкову щілину.

Він узяв свій ключ. Той відімкнув замок зі звуками еолійської музики. Повільно відчинилися двері, відкриваючи вид на гвинтові сходи. Ключ, який щойно був у руці, раптово зник. Кудлатка пройшла перша. Моха попрямував за нею. Двері, одразу за ними зачинились. Вони вибиралися з землі, і піднялися аж над нею. Моха й Кудлатка потрапили у веселку. Через прозорі стіни під ногами було видно ген далеко, понад землю й океан. Східці  при’єднувалися до інших східців, і ними піднімалися красиві створіння різного віку.

Моха й Кудлатка знали, що прямують у той край, звідки падають тіні.

І я гадаю, що до цього часу вони таки дісталися туди.

Примітки

Надвечір’я — автор одразу розміщує своїх персонажів у перехідні умови: час між днем і ніччю є віддзеркаленням просторового кордону з Дивокраєм, неподалік якого живуть головні герої.

Створіння (про веселку) — автор навмисно використовує нечіткий термін creature, оскільки у творі представниками таємних сил є дещо більше, ніж просто феї.

Гвинтові сходи, які ведуть угору — символізують перехід у вищий християнський або платонічний світ, який у творі називається «країною, звідки падають тіні».

Сапфіри — асоціюються з небесним троном у Книзі Єзекиїла 1:26, 10:1.

Срібноволоска — дівчинка, персонаж з англійської казки «Три ведмеді» (пізніше стала називатися Золотоволоска, а казка «Золотоволоска і три ведмеді»).

Маленька істота в людській подобі з великими білими крилами — риба (символ раннього християнства) набуває форми, яка більше пасує на роль янгола-охоронця.

Моха — оригінал Mossy має значення не лише «мошистий», «порослий мохом», це також скорочене на англійський лад ім’я Moses (Мойсей).

Айорант — оригінал aëranth, вигадана істота автора. Назва складається з двох коренів: air («повітря») та errand («доручення», «завдання»), тобто хоч це й повітряна істота (дух), та однаково має певні зобов’язання. Деякі критики пов’язують цей термін з aeranthes — видом орхідеї — і тлумачать назву як «повітряна квітка».

Новаліс — відсилання Макдональда на німецького письменника Фрідріха фон Гарденберґа, який вірив у відновлення містичного зв’язку, за допомогою якого людина могла б спілкуватися з рослинами та тваринами.

Його ноги не провалювалися у воду. — Моха має золотий ключ, а отже він обраний. Саме тому в купелі Діда Моря він відновлює сили миттєво, минає Діда Землі й Діда Вогню, і йому автор дає здатність ходити по воді, як Ісусові.

Дід Моря, Дід Землі, Дід Вогню — уособлення трьох стихій: води, землі та вогню. Можливо, їхніми прототипами стали троє давньогрецьких богів: Посейдон, Аїд і Зевс. Дід Моря також є уособленням Смерті.

Бабуся — уособлення Землі.

(Використано джерела: George MacDonald and U.C. Knoepflmacher «The Complete Fairy Tales», Вікіпедія)

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *