Візит до пекла

Автор: Аліса Ольгіч
Анотація: Оповідач — звичайна дівчина, в житті яких починають відбуватись не зовсім звичні речі. Дивні візити, незрозумілі потойбічні гості, загадкові навколишні метаморфози. Героїня намагається знайти всьому логічне пояснення. Їй уже здається, що все стало на свої місця. Але на дівчину чекає новий містичний сюрприз.

Епізод 1. Несподівана гостя
Я повернулася з роботи, повечеряла, подивилася телевізор і збиралася йти відпочивати, як несподівано у двері хтось постукав. В такий час (а було близько одинадцятої години) я точно не очікувала гостей. Не відчиняючи дверей, я запитала “хто там?”, але відповіді не було. Перевіряти, кому там захотілося пограти в хованки я не збиралася – мало хто там ходить. У вікні нічогісінько не було видно: на вулиці темно, хоч в око стрель. Я повернулася до спальні, вимкнула світло і закуталася в ковдру з головою. Відчуття було таке, ніби я знову стала маленькою і передивилася жахів.
Слід зауважити, що на той час я жила сама. У батьків була частина приватного будинку в місті, яка дісталася їм у спадок – саме там я і мешкала. Вони дозволили мені розправити крила, вилетіти з сімейного гніздечка і навчатися самостійності. Все було б нічого, та подібні ситуації жахали до чортиків: надривний гавкіт собак по сусідству, крики п’яних на вулиці, несподіваний стукіт у вікно… Що я робитиму, якщо до мене намагатимуться залізти грабіжники? Викличу поліцію? Боюсь, що поки вони приїдуть, від мене залишиться холодний труп, а з будинку спокійнісінько все винесуть. Іноді, коли це найбільш необхідно, швидкість наших правоохоронців залишає бажати кращого. Тож моя бурхлива фантазія вимальовувала найстрашніші ситуації і варіанти виходу з них живою та неушкодженою. Або хоча б живою…
Цю ніч я довго не могла поринути в царство Морфея. Було трохи лячно і всілякі дурні думки лізли в голову. Але зрештою я заснула і міцно спала аж до самісінького ранку. Наступний день минув як завжди: робота, вечеря, телевізор і сон. Але ж ні, не як завжди – останній пункт не пройшов гладесенько. Щойно я вимкнула світло і планувала зануритися в ліжко, знову хтось постукав. Я завагалась, але таки вдяглася і підійшла до вхідних дверей. Пролунала звична фраза “хто там?”, але склалось враження, ніби це видали не мої вуста, ніби це хтось інший, настільки надламано і знервовано звучав мій переляканий голос. У відповідь – лише тиша. Я навшпиньки повернулась до кухні, взяла сокиру (а у доброї господині знайдеться в домі будь-що), і так же тихо повернулася. Якщо там якийсь бандит – то я йому так легко не здамся. Хай спробує отримати те, що йому потрібно, пройшовши повз мою універсальну зброю. А якщо жартівник – думаю, така зустріч примусить задуматись над адекватністю власного почуття гумору. Я відімкнула двері й сховалась, тримаючи сокиру напоготові. Мої очі вже звикли до темряви, тим паче ніч видалася не така темна, як минула. Але нічого не відбувалося. Ніхто не заходив, і жодного руху чи звуку не доносилося з вулиці. Цікавість і обурення змусили мене визирнути. І знову розчарування – там нікого не було. Я зачинила двері, залишивши свою зброю при вході та, роздратована, лягла спати. Цього разу мені не те що було страшно, швидше, охопило роздратування. Навіщо займатись такими дурницями? Чи це не хтось із моїх знайомих чи відшитих кавалерів так дурно жартує? Хто б ще міг до такого домудруватися? Тільки хтось, хто мене знає.
Зрештою, я таки заснула. Ніч здалася нескінченно довгою. Я безліч разів прокидалася, крутилася, ніби не спала, а марила від пропасниці. Зрештою, близько сьомої години ранку я встала і почала повільно збиратися на роботу. Через недосип, я була неуважна, працювала повільно (а я працювала бухгалтером) і зітхнула з полегшенням, коли робочий день скінчився, сподіваючись, що не наробила помилок.
Повернувшись додому, я плюхнулася в ліжко, не повечерявши і навіть не перевдягнувшись. Я була настільки виснаженою, що не мала сил ні на що. Я просто миттєво відключилася. Не знаю, скільки часу минуло, як я почула якийсь нерозбірливий гуркіт. Може я досі сплю? Чи знову продовжується випробування моєї психіки на міцність? Та ні, моя свідомість підказувала, що це вже не сон. Знову стукіт. Я підскочила, схопила сокиру і відчинила двері, готова пустити її у хід, хто б там не був. Не можна мене так нахабно будити – я перетворююсь на справжню мегеру! І треба ж таке: за дверима – ні душі. Хіба що жартівник дуже швидко бігає. Я зачинила двері, повернулась і… Зойкнула з переляку і впустила свою зброю. Добре, хоч не собі на ногу. Переді мною стояла стара бабця, закутана в доісторичне ганчір’я, якій на вигляд було років сто. Згорблена, вся у зморшках, худа, мов скелет зі шкірою, виснажена – вона мимоволі викликала жаль. І лише в очах її ледь жевріла іскорка життя.
– Пробач, донечко, що налякала тебе, – скрипучим старечим голосом промовила гостя. Я не знала, що відповісти. Дар мови до мене ще не повернувся. Яким чином вона опинилась в моєму домі? Я ж її не впускала! Це єдине питання, що застрягло в моїй голові. А тим часом, бабуся продовжила:
– Чи не могла б ти мені допомогти? Дозволь переночувати у тебе лише одну ніч? Мені нема куди піти, і я дуже змерзла. Лише одну ніч, і я піду.
В якусь мить мені здалося, що або я і досі сплю, або збожеволіла. Крім того, що бабця незрозумілим чином опинилась в мене в домі, як вона могла змерзнути? На вулиці літо і спека двадцять п’ять градусів! А вона ще й закутана, як капуста.
Не знаю чому, але, всупереч дивині, що відбувалася навколо та здоровому глузду, я не змогла відмовити цій нещасній жінці. Тим паче, я і досі не була впевнена, що це мені не сниться. Розум панічно намагався знайти логічне пояснення тому, що щойно сталося. Ну не могла ж жіночка виникнути з повітря? Тому або це дуже реалістичний сон, або… в мене поїхав дах.
– Залишайтеся, якщо вам нікуди подітись. Може вип’єте чаю з печивом? Або можу вас нагодувати?
– Дякую, доню. Їсти не хочу, а от від чаю не відмовлюся.
Я приготувала їй трав’яного чаю, додала меду, замість цукру (бабуся не відмовилась), а вона тим часом повідала мені, яким чином опинилась на вулиці. Її вигнав з дому власний син. Перебравши самогону, він став кричати на неї, кидатись з кулаками й криками, що вона зіпсувала йому життя. Але хіба ж вона не носила його дев’ять місяців під серцем? Хіба вона не няньчила хлопчика і не віддавала йому все найкраще, доки він не став на ноги? Хіба вона не працювала до пізньої ночі, аби тільки прокормити та вдягнути сина – скаржилася бабця. Видно було, що їй дуже тяжко через те, що рідна дитина так із нею вчинила. Але як вона потрапила до мого дому – так і не сказала. А я боялася запитати прямо. Раптом відповідь мені не сподобається? Старенька сьорбала чай і дякувала мені за те, що я прихистила її в такий скрутний час.
– А куди ж ви завтра підете? Що будете робити? – схвильовано поцікавилась я. Адже мені дійсно стало не байдуже до її тяжкої долі.
– Повернусь додому, – спокійно відповіла вона. – Впевнена, що син мій прохмеліє на ранок і пошкодує, що так поводився, буде мене шукати. Не хочу, щоб він в такий мороз блукав по місту і хвилювався.
Який мороз? Про що вона? Я встала і визирнула у вікно і ледь не очманіла! На вулиці все біліло і була страшенна хуртовина. І це в липні місяці?! Я справді не сплю? Що ж за чортівня коїться?! Як у кіно, я вщипнула себе щосили, щоб зрозуміти, сон це чи реальність, і відчула пекучий біль. То я таки не сплю?
– Візьми це як дяку за твою доброту, – вирвала мене з роздумів старенька. Вона підвелася і простягнула мені відкриту долоню, на якій лежала каблучка, схоже, зі срібла.
– Ні, не треба, що ви, – спробувала відмовитись я, але вона вже міцно тримала мою руку, в яку вклала свій подарунок.
– Це не просто каблучка. Це – оберіг. Вона захистить тебе, коли в тому буде потреба. І не відмовляйся.
Я дивилася в її сірі очі, які, здавалось, були схожі на старий вицвілий фотознімок. Я розуміла, що якщо не прийму подарунок – ображу бабусю. Тому я вдягла каблучку. На середній палець вона сіла ідеально.
– Дякую.
– А тепер, якщо ти не проти, я піду спати, дуже стомилася.
Я постелила їй ліжко в кімнаті для гостей, і ми обидві відправилися відпочивати. На диво, цього разу я відразу заснула, і всю ніч спала як убита без сновидінь.
Повернув до реальності мене будильник. Я потягнулась, позіхнула, відкрила очі… Одразу пригадала події минулої ночі й підскочила до вікна. Там сяяло сонце, співали пташки, все зеленіло і знову був липень. Вранці все видавалося таким примарним. Можливо, через різке пробудження серед ночі частину того, що я вважала реальністю, просто домалювала моя уява?
Я ввімкнула чайник, щоб заварити собі кави, а бабці зробити чаю, якщо вона не захоче снідати. Умившись, я пішла перевірити, як у моєї гості справи. Тихенько прочинила двері… І тут на мене знову очікувала дивина, яку неможливо пояснити логікою – ліжко було порожнім. Може ми розминулися? Я перевірила кухню, ванну кімнату, свою кімнату, передпокій, вхідні двері (вони зачинені зсередини, отже, вийти ніхто не міг). Що ж за чудасія? На ліжку точно хтось спав. Я поглянула на руку – там милувалась подарована каблучка. Отже, все відбувалось насправді. Але як? Я ніколи не вірила у надприродне. Проте і логічного пояснення тому, що сталося, у мене теж не було.


Після роботи я вирішила завітати до батьків і поговорити з мамою. Хто, як не вона, допоможе мені у всьому розібратися? Дорога до батьківського дому займала хвилин десять як від зупинки міського транспорту, так і від мого житла. Тож, занурившись у власні роздуми, та не помічаючи нічого навколо, я швидко рухалась у потрібному напрямку. Так швидко, що не помітила, як спробувала перейти пішохідний перехід на червоне світло. І раптово я розумію, що щось надто різко рухається в мій бік. Не встигаю навіть повернути голову. Пронизливий вереск шин. Чи може то був мій вереск? Спалах. Встигаю зрозуміти, що в мене в’їхав автомобіль.
Мало того, що я вискочила на дорогу на заборонений сигнал світлофора, водій не зміг уникнути зіткнення, тому що в нього відмовили гальма. Та найцікавіше те, що пролетівши кілька метрів і впавши на асфальт, я встала ціла і неушкоджена. Сказали, що народилася в сорочці. Я б додала, що в кевларовій. Водій отямився від шоку, викликав швидку, а коли з’ясувалося, що зі мною все гаразд і я не маю до нього жодних претензій (я ж сама винна), йому камінь з душі спав. Мирно розійшлися кожен своїм шляхом.
Коли я нарешті потрапила до батьків (а я, попри нещасний випадок, була рішуче налаштована таки зробити заплановане), я розповіла мамі все, що зі мною сталося. І про стукіт у двері три ночі підряд, і про бабцю, що дивним чином опинилася в моєму домі, і незрозуміло як – зникла. Про те, як за вікном раптом настала зима і на ранок знову повернулося літо. Розповіла і про те, що бабцю вигнав з дому син, про подарунок, і про аварію.
Мама уважно мене вислухала, жодного разу не перебивши. Вона помовчала кілька хвилин, певно, переварюючи інформацію, яку я вилила на неї нестримним потоком, мов гірська річка навесні.
– Донечко, якби я тебе не знала, я б подумала, що ти втратила здоровий глузд. Але… – здавалось, вона дуже ретельно підбирала кожне слово, – від твоєї бабусі, моєї мами, я якось чула історію, що її тітка замерзла на смерть, коли її з дому вигнав власний син, який був напідпитку. Потім, щоб приспати власне сумління, він почав страшенно пити. Зрештою, п’яний, він упав вночі на узбіччя і скотився в рів. Чоловіка спіткала така сама доля, як і його матір. Знайшли його через кілька днів обледенілого і припорошеного снігом. Твоя бабуся казала, що замерзла стара перед смертю прокляла власного сина. І, мабуть, так і є, адже його діти й внуки, всі його нащадки теж пиячили, і всі помирають однаково, так само, як і він, як і бідолашна матір, яку він вигнав в хурделицю.
Після почутої історії з очей мимоволі покотилися сльози. Бідолашна жінка, стільки років минуло – а її душа і досі не може знайти спокій. Я легко повірила в містичне, адже сама побачила те, що пояснити звичайним світосприйняттям неможливо.
– Але мамо, можливо, ти знаєш, чому вона прийшла до мене? – я запитала, хоч і мала власні здогадки з цього приводу.
– Єдина ідея, що спала мені на думку – щоб уберегти тебе. Я гадаю, що за те, що ти й досі сидиш тут жива і здорова, я маю подякувати нашій померлій родичці, яка стала твоїм янголом-охоронцем.
І справді, це дивовижа. Вижити після такої аварії? Схоже, вона дійсно з’явилася для того, щоб врятувати мене. Мама підтвердила мої підозри. Як янгол-охоронець, двоюрідна прабабця врятувала моє життя.
– А ти часом не знаєш, як її звали? Я б хотіла сходити в церкву.
Схоже, що я завдячую привиду своєї далекої родички життям, і маю хоч якось віддати їй шану. А єдине, що я можу зробити для неї – згадати, помолитися, панахиду замовити.
– Ні, доню, на жаль, не знаю. Але ти й так можеш зробити те, що запланувала.
Було вже пізно і вирішили, що я залишуся ночувати у батьків. Вранці мама мене смачно нагодувала, і я вирушила на роботу, одягнувши її спідницю і блузку. Розміри у нас були майже однакові. Мама лише попросила, щоб я подзвонила, коли приїду до офісу. Звичайно, я так і зробила. Все було як завжди, доки я не потрапила додому.
Епізод 2. Розплата
У мене було якесь дивне відчуття, ніби я не у своїй тарілці, наче щось не так. Завтра субота, вихідний, і тоді я обов’язково сходжу до церкви. Я списувала свій стан на події, що уже відбулися. Але насправді, це було передчуття. Все стало на свої місця трохи пізніше. І краще б мені було цього не знати. В порівнянні з тим, що було далі, події, про які я вам уже розповіла – просто квіточки.
Я поставила грітись вечерю, як раптово пролунав стукіт, дуже гучний і наполегливий. Я поспішила до дверей. На моє питання «хто?» відповіді не пролунало. Невже привид вирішив ще раз навідати мене? Якщо так, то чому вона знову прийшла? За каблучкою? Замість того, щоб відчинити, чи щось зробити, я стояла і гадала… Про те, що там жива людина, чомусь навіть думки не виникло.
Стукіт повторився. Це вже не за схемою. Я знервованим голосом запитала: – Хто там? – і додала: – Я не відчиню, доки не буде відповіді. А якщо не припините, то викличу поліцію! – та погрози не подіяли. Замість відповіді знову стукіт, та такий гучний і сильний, мовби хтось молотом вдарив у металеві двері, а мої ж дерев’яні… Їй богу, мене вирішили звести з розуму. Я повернулася, щоб схопити сокиру, але не встигла. Відчула, як щось міцно стиснуло мої зап’ястя. Роздивитися, хто чи що мене вхопило, я не змогла. Почало темніти в очах. Відчула, наче пливу і втратила свідомість.
Відкрила очі. Навколо абсолютна темрява. Я ще сплю? Спробувала поворухнутися – та ніби уві сні, моє тіло не корилося мені. Я лежала на підлозі (чи що там було піді мною), нічого не чула, не відчувала і не бачила. Мовби знаходилась в абсолютній порожнечі, якщо така існує. Я ще сплю? Можна було покликати когось на допомогу – можна було б… Але я лише беззвучно відкрила вуста і видихнула повітря. Я ще сплю?
Не знаю, скільки часу так минуло. То я таки не сплю?Виявляється, навколишній світ дуже допомагає нам у відчутті часу. Там, де не було жодних орієнтирів, мені здавалося, ніби час справді зупинився. То я таки не сплю? Я не могла сказати, минула хвилина, чи година. Наче час зник. Ніби раптово це поняття припинило існувати. Мені не хотілось їсти, пити, чи спати. Жодних фізіологічних потреб. То я таки не сплю? Я мовби теж припинила існувати. Мене охопив жах. Я не сплю. Все відбувається насправді.
Яскраве світло, що виявилося грубшим за дзвінок будильника під час глибокого сну, відлунювало сильним болем в очах. Замість нескінченної темряви прийшло всеосяжне світло, яке поглинало і пронизувало мене наскрізь. В буквальному розумінні. Незвичайні тортури змусили мене молитися. Я не була особливо віруючою, але це єдине, що я могла робити – подумки просити Бога про допомогу.
Можливо, саме це і привернуло до мене увагу. Хтось уважно за мною слідкував, слідкував за моїми думками з такою легкістю, ніби це була відкрита книга. Секунду тому я лежала, а наступної миті я вже сиділа на стільці. Хоча поворухнутися я як і раніше не могла. Жахливе світло, яке ніби виокремлювало кожну клітину мого тіла, змінилось м’яким і звичним, схожим на сонячне. Але де було його джерело? Це важко пояснити, але я спробую. Уявіть, що сонце не одне, а його мільярди. Мільярди крихітних сонць, розміром з молекулу, які створюють день навколо тебе. Отаким стало це світло: приємним, теплим і всюдисущим.
За мить, чи може за хвилину переді мною з’явилася постать – високий чоловік у плащі. Так я подумала спершу. Але коли він скинув каптур… Це була не людина. Принаймні, якщо нас зліпили з глини – то його, вочевидь, з каменю. Жорсткі грубі риси, шкіра кольору асфальту, очі, ніби витесані з дорогоцінного каменю, і не тому, що вони гарні, а тому, що вони мають безліч граней, як оброблений діамант. І так само його шкіра не була гладенькою, а ніби складалась з сотень пласких шматочків, вмілою рукою зліплених в одне ціле.
Це дивне створіння заговорило до мене неприємним, скрегочучим металевим голосом:
– Молитви тобі не допоможуть. Ти зробила свій вибір.
“Який вибір?!” – подумала я, а він продовжив, відповідаючи на моє запитання, яке я не ставила вголос!
– Коли ти прийняла дарунок від відьми й обдурила смерть, ти уклала угоду з Дияволом. Тепер твоє життя належить йому і ти маєш служити своєму володарю наступні сто років, доки не відплатиш борг.
Щось мені це нагадало. Як все по-людськи… Запропонувати щось, ніби просто так, вартості чого ти навіть приблизно не знаєш, а потім вимагати за подарунок надмірної плати.
– Як у вас заведено говорити, “незнання не звільняє від відповідальності”, – на його подобі обличчя з’явилась огидна усмішка.
– Ти будеш жити, ніби нічого й не сталося, – продовжив він відповідати на мої німі запитання, – але виконуватимеш Його завдання. Всі твої дії будуть спрямовані на те, щоб втілювати Його задум і виявляти зіпсовані людські душі, та не давати їм обдурити небесну канцелярію. Ти не старітимеш. Ти матимеш владу ставити клеймо на тих, чиє нутро підгнило. Такі душі, з твоєю міткою після смерті відразу потраплятимуть в пекло. Як ти знатимеш, що не помилилась? Це дарунок, нова професія, яку ти тут освоїш. Так би мовити, пройдеш курси, – він знову посміхнувся. Його скляні очки в цей момент трохи звузились. Так дивно і незрозуміло було спостерігати за його емоціями – мізерними і глибокими водночас. Схоже, він тішився, знущаючись наді мною.
– Я? – О, голос нарешті повернувся.
Як же дивно, коли ти не обираєш, що сказати, а думки самі хаотично просочуються крізь свідомість, як вода через сито. Замість того, щоб подумати про сотні проблем, які витікають зі слів Оцього, мені захотілося дізнатися, хто чи що він таке. І не чекаючи, поки я сформулюю своє питання, він відповів: – Вашими термінами, я – чорт. А ще – твій куратор. Саме я тебе маю всьому навчити. Якщо ти провалишся, моїми словами – виявишся бракованою – замість контракту на сто років ти назавжди потрапиш у пекло. Тому у твоїх інтересах слухатись і бути дуже старанною дівчинкою.
Чари, що утримували мене нерухомою, зникли. Страх трохи розвіявся. Що я мала робити? Кричати? Битись в істериці? Все одно це не допоможе. Треба думати й шукати вихід з цієї нетипової ситуації. Або змиритись і виконувати нав’язаний мені “контракт”.
Я піднялась, і хоча мені дуже хотілося роздивитися його ближче, я не наважилася зробити крок уперед.
– Слухай, ти кажеш, що я маю виконувати контракт… Але ж я ніякого контракту не підписувала, – як мала дитина, я подумала, ану ж «проканає».
А він у відповідь насупив те, що мало нагадувало брови:
– Тут все інакше. Тут нема паперів. Тут є дії й відповідальність за них.
– Але ж це несправедливо! Я цього не просила, – у відчаї, я почала кричати.
– Справедливість – поняття відносне. Хіба справедливо, що в призначений час твоя душа не покинула тіло? Це серйозне порушення законів всесвіту. За нього доведеться відповідати. І твої благання чи вмовляння не допоможуть. Змирись. І, до речі, поверни каблучку.
Я не хотіла віддавати подарунок, але він сам ізслизнув з мого пальця і зник. Наступної миті ми опинилися в іншому місці.
– Так, це пекло. Але котлів чи рогатих з вилами ти тут не побачиш. Все відбувається інакше. Душі потрапляють сюди за свої діяння, відбувають заслужене покарання. Кожен проходить перевірку і, залежно від тяжкості своїх злочинів, потім потрапляє або до раю, або знову на землю, чи залишаються тут і надалі, на перевиховання, так би мовити. Дехто, як ти, працює на пекло. Насправді, це найлегше покарання. Ви ніби зламані механізми, які ми тут маємо виправляти. У кожному з вас є вади, і їх слід позбутись.
Поки ми йшли якимось туманним коридором, я так нічого і не побачила, що б нагадало звичне уявлення про пекло. Швидше, офісний центр постапокаліпсису.
– Ти не можеш бачити тих, хто відбуває покарання, – він і далі сидів у моїй голові. – Лише таких, як ти. І мене. У кожного контрактника своє завдання. Ми в сортувальному відділі. Тут розділяють душі по ступенях тяжкості злочинів. А займаються цим грішники, які, як і ти, – підкреслив він різкувато, – буцімто не знали, що роблять, коли падали на самісіньке дно.
– Мене не потрібно кликати. У нас немає імені, – я не розуміла, як йому так швидко вдавалось читати мої думки. Я ще не встигла сформулювати запитання, як він уже давав на нього відповідь. – Хіба я не поруч і не пояснюю все, що ти бажаєш знати? Отож. Навіщо мене звати. У нас інші… традиції. Чорт – це не ім’я. І це загальна назва. Не треба…
Але було запізно. Хоча мені й не потрібно до нього звертатись чи кликати, все сталося само собою. В моїй реальності він отримав ім’я Скеля. Подібний до каменю і так само черствий. Схоже, він злегка насупився, але продовжив свій “урок”.
– Якщо детальніше, то ти зможеш відчувати людей. Це буде схоже на те, як ви відчуваєте запахи. Ще одне чуття. Не по очах. Навіть не дивлячись, ти розумітимеш, що це зіпсована людина, що від неї тхне гріхом і її помисли огидні. Хоча, майже всі навколо цього не помічатимуть. Але щоб це виявити – потрібен час. Такі добре приховують себе. Ти будеш спостерігати – і потвора себе видасть. Саме таких ти викриватимеш, саме їх ти будеш шукати. А мітка? Мітка – це твій діагноз. Якщо ти впевнена, що людина – саме та, що підпадає під обрану категорію, на її душі з’явиться мітка. Так, саме на душі. Ні, людина нічого не відчує. Тобі потрібно вливатись в їх оточення. Скільки таких людей? Може один на сто чи двісті чоловік. А може уже й більше. Загалом, ти все зрозумієш інтуїтивно.
В мене було більше запитань, ніж відповідей. Але тепер ситуація виглядала не так вже й погано, як здавалося спочатку. Сто років відловлювати грішників-прикидал? Це навіть почесно. І точно краще, ніж померти. Має бути навіть весело. Де ж тоді прихований підступ?
– Твоє так зване навчання, – я не очікувала відповіді на останнє запитання. Я зупинилась і подивилася прямісінько в його дивні очі – наче поглянула в заледеніле озеро, поверхню якого добряче побило криголамом. Досі я просто пленталася поруч і жодного разу навіть не повернулася в його бік. Мені здалося, що він почувався ніяково тієї миті. Але, можливо, я сама собі це вигадала. Хіба ж його зрозумієш? Може, він взагалі нічого не відчуває?
– Навчання у звичному для тебе розумінні не буде. Іншими словами, відбудеться метаморфоза твоєї людської сутності. Ми вживимо тобі це додаткове вміння і, наскільки мені відомо, це неприємно. Якщо здібність приживеться – ти пройшла навчання, якщо ні – ти бракована. Так, це схоже на операцію по пересадці органа, тільки в даному випадку його не пересаджують, а вживлюють новий, і мова йде не про орган, а про дещо, що додає нові вміння. Хочеш, можеш вважати, що ми додаємо тобі штучну частинку душі.
– Капець, з мене зроблять Франкенштейна, – це я вже сказала вголос. – Нахиба воно мені потрібно?
– Але… твоя зовнішність не зміниться, – схоже, я таки змила з його обличчя пиху. І нарешті він хоч щось із того, що я подумала чи сказала, не зрозумів. Я не мала на увазі своє тіло. Зміна мене як людської істоти, моєї сутності – це теж потворність. Та хіба Скелі, потойбічній істоті, збагнути глибину мого розчарування?
Ми опинились в іншому місці так несподівано, ніби попередніх нескінченних коридорів і не існувало. Кімната була схожа на лікарняну палату. Посередині – ліжко. Біла стелі та холодні стіни. Я помітила, що койка (так буде правильніше назвати те, що спершу здалось мені схожим на ліжко) мала хомути для рук, ніг та ремінь посередині, ніби для буйного психічно хворого пацієнта. Я подивилась на свого “вчителя”. Він хоче, щоб я сюди лягла? Добровільно? Так, бачу, що хоче. Але мені страшно. І я не хочу. Не буду…
От тільки мої бажання ніхто не враховував. Я вже лежала на ліжку, прикута тими ремінцями, на які ще мить тому косо позирала.
– А анестезія буде? – у відчаї запитала я. Кілька людей (здається, це вже були люди) в білих халатах, пов’язках і з дивними інструментами оточили мене. В очі вдарило яскраве світло кількох підвісних ламп.
– Потерпи, у тебе все вийде, – останнє, що я почула від Скелі. Почалося те, чого я так сильно боялася…
Я відчула біль, спершу трішки, ніби мене злегка вдарило струмом. Це відчуття можна було назвати навіть приємним, ніби мурашки по шкірі, як якась лікувальна процедура. Та біль поступово зростав. Надміру зростав. Дуже швидко в мене виникло відчуття, наче по мені повільно проїхався танк, зверху і донизу. А потім назад. Хрускіт зламаних кісток. Моїх кісток! І знову струм. Знову біль. Я в жахливий спосіб відчула кожен свій орган, бо кожен болів і страждав по-різному. Моє тіло неначе пронизували тисячами іржавих голок.
Наступна хвиля тортур розщепила мене на атоми. Так, як люди відчувають члени, які болять, так я відчувала кожну клітинку свого тіла: пекучий жахливий біль у кожній із них. За тим настало ніщо: всього лише на мить. А потім мене ніби знову зібрали по мікрочастинках. Всередині стався ядерний вибух – і протилежне йому явище, якого в природі не існує. Уявіть собі, що бомба вибухнула, а потім знову зібралась докупи. Уявили? А от руйнування, яке вона зчинила, залишилось. Так от: я була цією бомбою.
І на завершення закалатало серце. Але це було не те тривожне відчуття, коли людина чує “бух”, “бух” всередині. Ні. Амплітуда його коливань стала такою, що я справді відчувала, як серце вискакує з грудей: біль в ребрах від кожного удару, який стрімким відлунням віддавався у самому серці. Це був край моїх тортур. Настала темрява і моя свідомість відключилась.
Епізод 3. Вихід
Я прийшла до тями. Кілька секунд я намагалася збагнути, чи біль вже минув, чи мої страждання ще триватимуть. Ніби все спокійно. Я розплющила очі. На мене дивилася все та ж біла лікарняна стеля. З рук стирчать трубки, жодних ременів немає. Судячи з усього, метаморфоза відбулася, та успішно чи ні – це вже питання. Що він там казав? Якщо здібність приживеться – ти пройшла навчання, якщо ні – ти бракована. Я жива (начебто), не прив’язана, біль вщухав, хоча дуже виснажена, отже, все пройшло успішно! На цій позитивній думці, здається, я заснула.
Прокинулась. Поруч сидить моя мама і тримає мене за руку. Дивовижа якась. Раптом вона почала мене заспокоювати:
– Лікар сказав, що все буде добре. Слава Богу, все обійшлося. Ти пам’ятаєш, що сталось? – Звичайно, що пам’ятаю! Я в потойбіччі побувала і з мене зробили таємного агента пекла. – Тебе автомобіль збив. Але все буде добре! Ой, – раптом вигукнула вона, – там же подруги твої з роботи чекають. Вони так хвилювались. Якщо хочеш, я їх покличу?
А оце вже щось нове. Я ж нібито залишилася неушкодженою. Як же тоді так сталося? Що саме сталося? Коли мене збив автомобіль? І що тоді було до того? Бабця приходила, я пішла до батьків, а дорогою потрапила в лікарню? Чи бабці теж не було?
– Мамо, а в нас була давня родичка, яку син напідпитку вигнав з дому і вона замерзла на смерть? – пішла в ва-банк і запитала все напряму.
– Ні, – розгублено відповіла мама, – я про таке ніколи не чула.
От тобі й на. Подруг я точно бачити не хотіла, ще й почувалася спантеличено.
– То що сталось? – перепитала я ще раз, щоб навести лад у своїх сплутаних думках.
– Тебе автомобіль збив, коли ти з роботи поверталася. Ти у комі лежала, навіть серце на кілька секунд зупинилося, – мама не могла стримати сліз. – Але дякувати лікарям, ти прийшла до тями. І вони сказали, що з тобою все буде добре. Кілька переломів зростуться. Потрібен час, але ти будеш як новенька.
Замість відповіді я стиснула її руку. Мені було страшно. Дуже страшно. Дійсно, слава Богу, що все обійшлося. Історія з бабцею, з чортом – це були лише видіння людини, що переступила поріг смерті? Але з якого моменту почалася ілюзія? З першого стуку в двері? З повернення в той день додому з роботи? Чи додому я так і не дійшла? Чи з моменту аварії, після якої я гадала, що залишилася неушкодженою? Відповіді на ці питання мені ніхто вже не дасть. Ті марення навіть через кілька років я пам’ятаю так, ніби все відбулося щойно і було насправді. Не можу розрізнити, де закінчилася реальність і почався сон. Моя клінічна смерть для оточення тривала кілька секунд, а для мене – кілька днів. Чи може в стані коми я теж марила? Одному богу це відомо. І чи марила я взагалі?..

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *