Т13, частина перша. Люди-миші

Автор: Роман Гавриленко
Жанр: постапокаліпсис
Анотація: 2039 рік. Світ вже не належить людям. Ворог, з яким не домовишся, ворог, що не має жалю й почуттів. Машини. Але звідки вони з’явились? Хто ними керує? Що краще, ховатись, як миша в норі, чи спробувати знайти хоч якісь відповіді?

Педаль в підлогу і вісім циліндрів гаркнули, мов хижий звір. Стрілка на спідометрі перетнула позначку 150. Три чисті смуги, а за високим бетонним бордюром зустрічний потік автомобілів тягнеться зі швидкістю равлика. Радіо замовкло. Сирени, вигуки, лайки, какофонія звуків зливаються в противну нагнітаючу мелодію, яку вже не  може заглушити ні свист вітру, ні гуркіт мотору. Наступна хвиля — тиша. Нарешті, на Кантрі ФМ пісня із старого фільму про вампірів, чоловічий голос емоційно затягує приспів, та слова важко розчути.

Попереду неквапливо котиться самотній ржавий пікап невідомо якого кольору. А ти куди, старенький? Що ти забув біля океану? Плавно вправо і гарцюючий жеребець на кермі здиблюється ще більше, пікап промайнув повз, наче він стоїть.

Трохи далі частина шосе, не розділена бордюром. Шустрий фургончик з причепом виривається із майже стоячого потоку на чисті зустрічні смуги. Та він недостатньо шустрий, причіп зачепився за бетонну перегородку. За фургончиком рвонуло ще кілька авто, хтось в когось в’їхав, високого мінівена розвернуло, він похилився, завис на двох колесах. Ще поштовх від сріблястого джипа й мінівен незграбно гепнувся на бік поперек дороги.

Гальма. Невдоволено гарчить мотор, скидаючи оберти. З автівок повискакували люди, вони штовхаються й активно жестикулюють. Зашаруділи шини, обтираючись об асфальт, Феррарі зупинився. Червона кнопка і двигун затих. Затихло й радіо. «Ракети… кажу тобі, ракети, — чуються уривки фраз. — Не вчора, сьогодні… » Позаду тарабанить і кашляє старий пікап, вже неможливо розібрати слова. Нервово й нереально гучно виють зношені гальма. Авто зупиняється ліворуч і продовжує повільно та надокучливо тарахкотіти. Чоловік в ковбойському капелюсі показує на небо. Що він там побачив?   Істеричний крик, що прорізає навіть тарахкотіння. Коли ж ти заткнешся, рухлять?! Пікап затарабанив повільніше, кілька разів кашлянув і затих. Люди показують на небо, намагаються щось роздивитись. Що там? Ранкове сонце заважає. Десь були темні окуляри…

В небі дві білі точки. Вони рухаються, виблискують і залишають за собою слід. Крики, лайки, сирени. За бетонною перегородкою скаженіє зелений Б’юїк, він вдаряється в авто попереду, газує назад, збиває бампер чорного Форда і знову вперед. Дитячий плач. Точки наближаються, стають більшими. Від тої, що ліворуч, відскакують іскри й за мить вона вибухає. Друга наближається. Хочеться вірити, що це літак, але не віриться. Голову розривають слова незнайомця: « …кажу тобі, ракети… ракети… » Це вже  не точка, а срібляста сигара. Руки стискають кермо, здається, що пальці зараз луснуть. Хочеться втікати. Куди? Хочеться кричати, та в легенях не вистачає повітря.  Це все ж ракета…

Сивий слід став тонким,  майже прозорим,  ракета розділилась на дві частини. Задня, більша, відстала, перекосилась і обертається, наче недбало кинутий недопалок. Передня частина, менша, ще мить продовжує політ й розпадається на частини. Скільки їх?! Страх не дає полічити. Дві вибухають  в повітрі, інші падають все нижче й нижче. Одна летить просто сюди. Не в змозі ні тікати, ні думати, ні поворушити пальцем. Очі зачаровано дивляться на… Це сріблястий циліндр. Він, наче знущається, обертається й виблискує в променях сонця. Це все! Кінець!.. Циліндр падає на зелений Б’юїк, вгинає дах ледь не до асфальту, відскакує, летить в фургон; спалах!!! Все навколо зникає, є лиш світло. Неймовірно яскраве, чисте й болюче світло! Очі! Вони горять зсередини! Руки, де вони?! На кермі, чи закривають обличчя?! Очі! Очі!! Вони горять!!!
Сонце висить над горизонтом, як великий ліхтар, і забарвлює край неба в яскраво-оранжевий колір. Здається, що гори, там далеко, на заході, палають. Так, як щойно палали очі. Велетенський дуб з покрученими гілками і рідким листям відкидає на траву тінь, схожу на клубок змій. Неподалік почувся спів пересмішника, ще один, і ще. Подув несильний вітер, тіні-змії ожили, заворушились. Спалах, та його вже не варто боятись. Джесіка дорахувала до десяти, перш ніж почувся затяжний гуркіт грому. Далеко.

Очі ще печуть. Давно не було снів, це й на краще. А сьогодні, от, накотило. Це й не дивно, день особливий. І місце особливе. Та це був і не зовсім сон, це Джесіка ще раз пережила те, що хочеться забути, стерти з пам’яті. Рука вже нишпорить в кишені та трохи тремтить. Є. Губи вже стискають відсирівший Лакі Страйк. Вірний Зіпо, вогник, і їдкий дим скубоче горло.

Джесіка сидить під невисоким розлогим дубом, хоч його покручене гілля з рідким листям — не найкраща схованка. Спина опирається на рюкзак, трохи тисне, нагадуючи про себе, застромлена за пояс Беретта. Зараз квітень і попри вечірню прохолоду в легкій джинсовій куртці досить тепло. В Джесіки світле, давно мальоване волосся, про що красномовно свідчать довгі темні корені. Волосся зібране гумкою в неслухняний хвостик.

Звідси добре видно дуб-велетень. Рівно півжиття тому була тут. Батько зробив подарунок на п’ятнадцятиліття й повіз її на пікнік. Мати з ними не поїхала, як завжди зіславшись на мігрень. Жовте таксі, їх старенька Тойота, котилась собі не поспішаючи, батько розповідав якісь цікаві історії. Припаркувались якраз під величезним дубом, поруч з іншими авто та вагончиками для кемпінгу. Було людно, вирішили розміститись подалі. Ось на цьому місці. Чудовий був краєвид. Люди — веселі, щасливі. Дві дівчинки грали в бадмінтон, одна ніяк не могла вцілити ракеткою й щораз бігала за воланчиком. І над всіма виростала гігантська постать дуба, спокійна і могутня.

Батько казав, що цьому дубові 1000 років, хоч Джесіка й не повірила. Зараз цей дуб — пародія на самого себе. Він наполовину сухий, листя так мало, може десята частина залишилась від пишної колись крони. Товстенна гілка зламалась, але не впала на землю, а застрягла серед інших гілок. Вона наче перекреслює велетня. Скільки б років не було дубові, та залишилось йому небагато.

Сьогодні Джесіці виповнюється тридцять. Та настрій щось не зовсім святковий. Були всі шанси загинути. Відбулась кількома подряпинами й розбитим коліном. На жаль, день народження ще й співпадає з днем, коли все покотилось під три чорти. Не лише дуб змінився. Рівно три роки тому, 13 квітня 2036 року, змінився ввесь світ, раз і назавжди. Він вже ніколи не буде таким як раніше. Але на відміну від дуба, світ не загине. Навпаки, він процвітатиме. Зеленітимуть ліси, тектимуть чисті ріки, співатимуть пташки. Але без нас. Без людей.

Апофіс. Це астероїд, з появою якого світ став іншим. Хоча сам астероїд тут ні до чого. В 29-ому році брила, діаметром 350 метрів, наблизилась до Землі. Якраз на день народження Джесіки. Астероїд попав в якусь там гравітаційну кишеню, змінив траєкторію й полетів собі далі. Але він мав повернутись рівно через сім років. А вже в 36-ому ймовірність зіткнення Апофіса з Землею різні науковці оцінювали як досить високу — від половини до трьох відсотків.

Джесіка тим не особливо переймалась. Ймовірність була дуже малою. Якщо взяти Браяновий Кольт, зарядити одним патроном, прокрутити барабан, приставити до виска й натиснути на гачок, то шансів здохнути в рази більше ніж від астероїда.

Загальна ж паніка наростала, хтось скуповував продукти й копав бомбосховище, хтось вештався містом, викрикав про кінець світу й необхідність покаятись, хтось виступав в ток-шоу. НАСА готували проект запуску космічного корабля, що з допомогою якоїсь хитрої установки мав змінити орбіту астероїда. Подібні проекти були в Росії та Китаю. В лютому в НАСА перерахували орбіту Апофіса й одразу зізвали пресконференцію, що транслював ледь не кожен канал. Серйозний лисуватий мужчина в окулярах, років за 40, в піджаку й м’ятій сорочці, директор НАСА, заявив, що астероїд не зіткнеться із Землею. Апофіс наблизився й вдалось більш точно вирахувати його траєкторію. Ймовірність зіткнення — 0.02%, настільки мала, що її можна не враховувати.

Космічні програми позгортали, люди більш-менш заспокоїлись. Життя повернулось в звичне русло до… першого квітня. Цього дня з’явилось повідомлення, що невідоме небесне тіло зіткнулось із Апофісом. Одні сприйняли це як недоречний жарт, інші як новий кінець світу, але крім цього повідомлення довгі години не було жодних офіційних заяв. Ближче до вечора обірвались всі телепередачі, цього разу обійшлось без голови НАСА з його м’ятою сорочкою. І це була не пресконференція, а звернення, виступав особисто президент Бронкс. Це другий темношкірий президент США. Ну й останній.

Костюм, сорочка, краватка були ідеально акуратними, сиве волосся бездоганно зачесане. Сам президент говорив спокійно й врівноважено, принаймні намагався. Нерви й напруження видавало спітніле чоло. Він повідомив, що о 7:04 за вашингтонським часом космічний уламок, масою п’ять тонн на швидкості 12 кілометрів на секунду врізався в Апофіс. Орбіта астероїда змінилась на долю градуса й тепер можливість зіткнення із землею катастрофічно велика — 29 відсотків. Президент спробував заспокоїти громадян, сказавши, що навіть зараз ймовірність катастрофи менша як один до трьох. Космічні програми експедиції на астероїд згорнуті й часу, щоб їх відновити немає. Зате є ядерні боєголовки й ракети-носії, що можуть доставити заряди до Апофісу, коли той наблизиться.

Піт з чола президента вже стікав на ніс і щоки, на нього було боляче дивитись. Джесіка вимкнула телевізор.

— Ей, мала, тобі не цікаво, як ми помремо? — чи то жартома, чи серйозно запитав Браян.

— Головне, щоб в один день, — буркнула Джесіка.

Вони якраз, вмостившись на дивані, дивились старий-старий фільм. Роккі, частина перша. В пентхаузі Браяна була велетенська плазма. Зовсім юний Сталлоне якраз самовіддано товк грушу, коли його безцеремонно перервав спітнілий президент з паскудними новинами.

— Що? — перепитав Браян.

— Два… — задумано мовила Джесіка.

— Два? Що два?

— Два патрони.

— Мала, я тебе починаю боятись.

— Шансів в нас, як… два патрони…

— Які патрони? — Браян взяв Джесіку за плечі й спробував зазирнути їй в очі. Та очі все ще дивилась на темний екран.

— Не бери в голову, — відповіла й акуратно вивільнилась із турботливих обіймів. — Мені треба покурити.

Джесіка вибігла на балкон, де, наче в кафе, стояли два білі пластмасові стільчики й круглий столик. На столику пачка Лакі Страйк. Джесіка сіла, витягла цигарку, на мить задумалась, де запальничка.

— Ти забула свій Зіпо, — то Браян приєднався до неї. — Все добре, мала? — перепитав і дав прикурити.

— Добре. Не рахуючи того, що я терпіти не можу, коли ти мене називаєш малою.

— Добре, мала, більше не буду.

Далі Браян продовжив:

— Та не впаде на нас той астероїд. Не переживай, ми будем жити довго й нудно. А якщо би й врізався в Землю, це ще не кінець світу. Знаєш, астероїд, що знищив динозаврів, мав 6 миль в діаметрі. А цей — чверть. Відчуй різницю. Якщо він бабахне на континент, то знищить лиш те, що в радіусі сто — двісті миль навколо. Ну й викине в атмосферу мільярди тонн пилу. А якщо впаде в океан, то взагалі відбудемось цунамі й дохлою рибою.

— Ти вмієш заспокоїти, — спробувала всміхнутись Джесіка.
Запуски ракет з ядерними боєголовками напередодні виявились невдалими. І американські, і китайські — не влучили в астероїд. Шанси залишались, як і раніше — кольт біля виска із двома патронами.

Тоді, на Атлантік-Сіті Рейсвей, була сьома ранку, Апофіс мав наблизитись до Землі та зіграти в російську рулетку о черверті дня. Сонце зависло над бетонною красою мегаполіса, що вже вимальовувався попереду. Потік авто, втікаючих із Атлантік-Сіті, був густий і повільний. Було б логічно й самій забиратись вглиб континенту. Але мама. Вона заявила, що не покине свій дім, а сам астероїд — це вигадки та спекуляції. Ще вона боялась, що мародери винесуть із квартири її фортепіано. Переконати по телефону не вдалось, тому Джесіка ще вночі виїхала з Вашингтона. Планувала швиденько поїсти з мамою тортика і, якщо доведеться, силоміць запхати її в Феррарі й дременути подалі від океану. Ну а далі… Іржавий пікап, Б’юїк, розчавлений, мов жук. Все, як у недавньому сні.

Тільки очі в неї не згоріли. Хоча в ту мить думала, що так. За кілька секунд вже промальовувались обриси фургона, з якого стирчав злощасний циліндр, нечітко, все якесь біле, наче дивилась на світ крізь марлю. Але бачила, хоча краще тоді було б і не бачити. Очі пекли, пекло обличчя й плечі. Далекі клуби диму швидко здіймались вгору. Їх було погано видно через сяйво, палаючий купол, що вже потрохи згасав. Знизу купол був брудний, сіра стіна насувалась, розкидаючи автомобілі попереду на трасі, як сірникові коробки.

Страх скував по руках і ногах. Хотілось втікати, та тіло не слухалось. Руки вчепились в кермо, наче воно могло врятувати. Голову прорізав гул, все затремтіло, асфальт під колесами піднявся й одразу втік вниз. Феррарі та інші авто підлетіли й гепнулись на шосе, від удару сильно закололо в спині.

Потім сіра стіна, що насувалась, дійшла і до Джесіки. Новий удар, сильніший, Феррарі відкинуло назад. Боляче вдарилась обличчям в кермо. Коли підняла голову, лобове скло було вкрите павутиною тріщин, брудом і краплинами жовтої води. Розтрощені окуляри безпорадно висіли на вусі, праворуч із гуркотом, розсипаючи довкола скло й уламки пластмасового кузова, котився мінівен. Уламки не встигали впасти на асфальт, як їх змітав дикий, неправильний і брудний вітер. Ліворуч автомобілі вдарялись один в одного і в бетонну перегородку, як кулі на біль’ярдному столі. По корпусу Феррарі тарабанили частинки асфальту, землі, всього, що принесла із собою сіра стіна.

Все стихло раптово, як і почалось. Автомобілі залишились в химерних, жалюгідних позиціях. Донедавна чисте шосе стало схожим на смітник. На звалище розбитих автомобілів.

Сяйво зникло повністю, принаймні його вже не було видно крізь брудне й потріскане лобове скло. Зате над склом  світились і зловісно виблискували, здіймаючись, густі клуби диму, що рухались, мов живі. Вони здавались гігантською міфічною істотою, що підіймалась, розправляла плечі. Але нічого міфічного в тому не було. То виростав ядерний гриб. Рука потягнулась за Айфоном, та на ньому заставка-вітання й знайома мелодія. Він сам, за власною ініціативою перезавантажувався. Джесіка розуміла, що вже немає кому дзвонити. Балтік-авеню та красивий коричневий триповерховий будинок із маминою квартирою перестали існувати.

Крики й плач за мить зникли, їх стер звук вибуху. Тисяча гуркотів грому злилася в один і крім нього вже нічого не було чути. Здавалось, що від цього жахливо гучного звуку тріскають барабанні перетинки, а пекучі очі от-от вистрибнуть.

Ядерний грім затих, його змінили відчай і страх. Сльози без просу стікали щоками й обпікали їх. Злякала думка, що навколо надто тихо, крики й плач вже не лунали. Єдине бажання — втекти. Не важливо куди, лиш би подалі.

Натиснула червону кнопку, та стартер мовчав. Ще раз, і ще. Загорілись вогники на панелі приладів, Джесіка зрозуміла, що зі стартером все гаразд, вона просто не чула його. Потрохи гарчання восьми циліндрів пробивалось до вух Джесіки, але якесь далеке, наче воно в кінці довгого тунелю. До гуркоту мотору додались далекі крики й плач, благання про допомогу.

Але тоді Джесіка нікому б не допомогла. Вона не змогла допомогти мамі, не могла допомогти собі. Увімкнула двікники, щітки забігали склом, розмазуючи болото, та вже хоч щось можна було роздивитись. Ричаг на задню, педаль в підлогу, ручник, кермо і Феррарі розвернувся, розкидаючи бруд з асфальту. Одразу друга передача, удар боком об іржавий пікап. Сивоголовий пузань, водій, що крутився біля свого авто, ледь встиг відскочити. Та Джесіка не пригальмувала, навпаки. Далеке гарчання, стрілка тахометра біля червоної зони, третя передача, гарчання, стрілка, четверта…

Раптом в голові загуділо, очі запекли ще більше, Джесіка смикнулась, смикнулось і кермо. Феррарі вже обертався на трьох широких смугах, мов здига, коли гуркіт двигуна обірвався. І знову удар.

Коли відкрила очі, то злякалась, що вони все-таки згорять. Джесіка дивилась просто на Сонце. Руки відчували прохолодну траву, на якій вона лежала, під головою щось м’яке, та не могла поворухнутись, щоб бодай повернути шию. Все боліло. А от на Сонце можна було дивитись. Блідий жовтий диск не був яскравим, він проступав з-за густого й брудного сірого неба. І Джесіка побачила… Маленька темна пляма повільно повзла по Сонцю. То Апофіс, якого всі так боялись, пролітав повз Землю. Кольт не вистрілив. Хоча, краще б Кольт.
Кажуть, що то була короткочасна ядерна війна. Більшість міст вціліли. Можливо, що цю війну зупинив сильний електромагнітний імпульс, або ЕМІ, що вирубив більшість електроніки, в тому числі й движок Феррарі. Може й ракети, що несли смерть, не донесли її, а впали в океан? Чому не раніше?! Хоч на декілька хвилин! Може тоді не спалахнув би Атлантік-Сіті і мама була б жива.

Недопалок обпік пальці й повернув Джесіку до реальності. Сонце вже торкається далеких гір і нагадує велику лампу на підставці. Небо над горизонтом багряне, як кров. Дожилась! Невже немає кращої асоціації? Взагалі то красиво. І дуб, вже не дуже й видно сухе гілля. Його тінь видовжилась, ще трохи й клубок змій дістанеться Джесіки. Шкода, що сон-спогад повернув туди, в той день і те місце. Життя ж має й прекрасні моменти! Принаймні, колись мало. Якби сама обирала сон, то повернулася б в дитинство, у Варку.

Джесіка не американка. Вона полячка. Дивне ім’я для Польщі, правда? Справа в тому, що в батьків була ідея-фікс, вони мріяли про Штати, країну можливостей. Ну й назвали доньку відповідно. Щоправда, всі її називали Джескою, дуже навіть симпатично. Лиш батько звертався Джес, а мама завжди використовувала повне ім’я.

Батько, Марек Огнєвіч. Він був вчителем математики старших класів. Хоча здається, що він знав все на світі. Часто підміняв інших викладачів і з легкістю проводив уроки хоч з фізики, хоч з історії. Колеги й мешканці містечка поважали його. Батько був щирим і привітним. А ще високим і підтягнутим. Він часто їздив до школи на велосипеді. Піджак, джинси, клітчаста сорочка й білі кросівки — так одягався батько й часто ставав прикладом для наслідування.

Якось Зелінскі, викладач географії, розсікав шкільним подвір’ям на своєму велосипеді. Колеса здулись, наче вони ось-ось вибухнуть, фігура географа  недалеко втекла від глобуса. Поїздка закінчилась в клумбі, а новенькі джинси тріснули якраз по нульовому меридіану.

В мами неймовірно красиве ім’я — Роксана. Джеска навіть заздрила їй з цього приводу. І ще вона хотіла б мати таке волосся, як в мами. Золотисте, блискуче, майже невагоме, воно, наче в кіно, розвівалось, коли дув вітер, воно спадало на плечі так природно й акуратно, коли мама грала на фортепіано. Ні в кого немає такого волосся. І в Джески не було. Звичайнісіньке русяве, непримітне. Мама працювала в Двореку на Длугій — місцевому будинку культури. Навчала дітей музики, співу, організовувала різні вистави і вважала свою роботу найважливішою в світі. Як не намагалась долучити доньку до мистецтва, ні співачки, ні акторки з Джески не вийшло.

Батьки ввели традицію, кожну середу був сімейний урок із англійської. Присутність Джески була обов’язковою. Впринципі, було весело, хоч і не розділяла рожеву мрію батьків про переїзд в країну можливостей. Їй непогано жилось і тут, в невеликому й затишному містечку з привітними людьми. І їхній ззовні похмурий будинок, що так і просив ремонту, зовсім не здавався їй похмурим.

Квартира на третьому поверсі. Джеска мала малесеньку, але свою кімнату. З вікна понад будинками було видно верхівку білого дому та ратушу, тому Джеска завжди знала котра година. І квартира їй подобалась. Тісна, але рідна. І батьки, не рахуючи пунктика на рахунок Штатів, були веселими й життєрадісними. Про сварки між ними й мови не було. Мабуть тому й дім справді був домом, куди хотілось повертатись, і зараз хочеться.

Глобальна проблема юної Джески — то її вуха. Вони були трохи відстовбурчені. Мама заспокоювала, казала, що їй так дуже пасує. Та школярка була іншої думки. Вона сто разів на день поправляла волосся, але неслухняні кінчики вух щораз виривались на волю. І це її дуже злило. Ех, зараз би такі проблеми! Ті часи були найщасливішими в її житті.

Від школи додому можна було дійти за п’ять хвилин, але Джеска переважно вешталась вулицями, просто так, не знаючи наперед, куди зверне наступного разу. Її прогулянки часто затягувались на годину — дві, за що не раз перепадало від матері.

Одного разу на початку осені п’ятикласниця Джеска поверталась зі школи. День був похмурий, але теплий. Дійшовши до своєї Длугої, вона звернула, але не до будинку, а в інший бік. Повільно добрела до кінця вулиці і повернула ліворуч, до автостанції. Там були дуже гарні каштани. Їх тверді плоди щораз із тріском падали на асфальт, а листя — десь золотисте, десь червоне з коричневим, а десь ще зберегло залишки літньої зелені.

Один каштан впав поруч й відлетів вбік, а колюча шкірка від нього боляче вдарила по нозі. Листя зашуміло під першими краплинами дощу, що за мить перетворився на справжню зливу. Джеска швидко побігла додому, тримаючи над головою ранець. Але її вулиця не дарма називається Довгою, вже на півдорозі промокла до нитки. Бігти далі не було сенсу, тож вона закинула важкий мокрий ранець за спину й пішла крізь стіну з дощу. Піднімаючись сходами й лишаючи за собою цілі калюжі води, Джеска передчувала, що зараз добряче перепаде за необдуману прогулянку. Їй будуть парити мозок, ноги й поїти гарячим чаєм.

Сподівалась тихенько пробратись до своєї кімнати й швидко переодягнутись. Але треба було пройти повз кухню. Судячи зі звуків, батьки були там, а двері, як на зло, відчинені. Залишитись непоміченою шансів не було, тому вирішила здатись.

— Привіт, мамо, тату… — розгублено промовила Джеска.

На столі стояла пляшка віскі, яку батько збирався відкоркувати на свій день народження та два наповнені келихи. Поруч програвач, лунала пісня. Під звуки гітари тонкий чоловічий голос гостинно запрошував до готелю Каліфорнія. Батьки танцювали серед тісної кухні, обійнявшись і ледь не зачіпаючи тарілки та каструлі. Помітивши доньку, вони зупинились, але не випустили один одного з обіймів.

— Джесіка, — мовила мама, всміхаючись. — Ой, ти змокла? В нас сьогодні свято. Марек, скажи їй!

— Ні, кохана. Ти скажи. З твоїх вуст ця новина здасться ще кращою, ніж вона є насправді.

— Думаєш? — кокетливо запитала мама і глянула на батька.

— Впевнений, — відповів і поцілував маму в щоку.

— Ну добре. Люба, тато виграв Грін кард і ми їдемо до Америки!

— Летимо, Роксана, — мовив батько і ще раз поцілував маму. — Чи краще називати тебе Роксі?

— Ох, цей віскі такий міцний!

Штати не дуже привітно зустріли родину Огнєвічів. Спочатку все здавалось не так погано. Батьки мали деякі заощадження, плюс гроші від продажу квартири у Варці. Оселились на де-небудь, а в столиці. Придбали під виплату невеликий будинок на окраїні, з газоном — якраз в американському стилі. Батько знайшов роботу в досить престижному коледжі Ексельсіор, викладав математику й фізику. Навіть придбав за 500 баксів стареньку Тойоту Королла вишневого кольору. Джесіка пішла до школи.

Сама школа здавалась просто гігантською. Перерви були схожі на великий мурашник. Сотні учнів молодших та старших класів різного кольору шкіри і національності діловито снували туди-сюди, спілкувались, сміялись і, що дуже здивувало Джесіку, багато матюкались. Навіть шмаркачі, молодші за неї і на голову нижчі, під час розмови вживали слова-паразити і активно жестикулювали. Діти думали, що так вони стають крутішими. Шкільна парковка така велика, що на ній би легко вмістилась її школа у Варці, разом із подвір’ям. Море машин, більшість із яких належали старшокласникам.

Машини на будь-який смак — від стареньких малолітражок і обшарпаних пікапів до крутих спорткарів. Погляд Джесіки щораз притягував Мустанг 20-ого року. «Жеребець, щойно з конвеєра» — так про нього казали. Низько посаджений, з довжелезним капотом і хижим виразом обличчя. Хромований радіатор нагадував пащу звіра, а фари, наче очі, що придивлялись до своєї здобичі. Мустанг був ядовито-червоним, а від переднього бампера до заднього простягались дві білі смуги.

Та Мустанг, мабуть, самий яскравий спогад із тієї школи. Джесіка не була популярною, проте й лузером не вважалась. Вчилась добре, була мовчазною, але з почуттям гумору. Досить висока. Польський акцент поступово зникав і через кілька місяців вже був майже непомітним.

В Джесіки було кілька подруг. Та це були швидкоплинні друзі. Такі, що з ними спілкуєшся, поки разом навчаєшся. Варто змінити школу, і вони стираються з пам’яті. Вже й не згадаєш, про що говорили, над чим сміялись, як виглядали їх обличчя.

А змінити школу довелось. В батьковому коледжі справи йшли не найкращим чином. Спочатку йому зменшили кількість годин, потім і зовсім скоротили. Мама намагалась знайти роботу, пов’язану з музикою або театром. Та в часи, коли безробіття в Штатах сягало 37 відсотків, мистецтво мало кому було потрібне. Більш ніж за рік декілька уроків гри на фортепіано — ввесь мамин доробок. Грошей катастрофічно не вистачало. Довелось покинути так і не виплачений будинок та шукати житло подешевше.

Переїхали на південний схід Вашингтона. Щось типу місцевого гетто. Бідний район з вузькими вулицями. 29-та стріт, обшарпані триповерхівки, склеєні докупи в один цегляний масив. В одному з будинків Огнєвічі винайняли квартиру. Дві малесенькі кімнати і кухня, що за розмірами нагадує туалет.

І вдень і вночі з сусідніх квартир та будинків доносились крики, музика, дитячий плач. Заснути в таких умовах — справжній подвиг. Особливо на перших порах, поки ще не виробилась звичка.

Батько розумів, що дарма вони покинули Польщу, де все було просто, де Огнєвічі були своїми серед своїх. Та він ніколи не торкався цієї теми в розмові з донькою. Джесіка теж не торкалась теми переїзду. Шкода було батька, ну й не хотілось підливати масла в вогонь. Мама змінилась, вона ледь не щодня нагадувала батькові про його «помилку», про те, що майбутнє безперспективне і безрадісне. В тісну кімнату Джесіки через тонкі стіни до загальної симфонії метушні і криків дедалі частіше додавались причитання і нотації матері. Батько переважно мовчав, або відповідав короткою фразою, мужньо тримаючись і не підвищуючи голосу.

Домінгес, що жив далі по коридору, здружився з батьком. Він мексиканець, мешкав з дружиною, тещею і чотирма дітьми в такій самій мініатюрній двокімнатній квартирі. Від сім’ї Домінгесів було найбільше шуму в цілому будинку. Що зробиш, латиноамериканці народ імпульсивний. Розмовляли Домінгеси не менш голосно, як інші сварились. А вже коли сварились…

Цікавою парочкою були Марек Огнєвіч і Родріго Домінгес. Перший — високий, стрункий, начитаний, розважливий, спокійний. Другий — на голову нижчий, кремезний, смуглий і запальний. Коли Домінгес щось з захопленням розповідав, а розповідав він завжди з захопленням, то жестикулював руками так, наче він диригент симфонічного оркестру.

В Мексиканця була своя автомайстерня. Хоч автомайстерня — то голосно сказано. Великий гараж. Два працівники — сам Домінгес і його неповнолітній син. Саме мексиканець підкинув батькові ідею на рахунок таксі і за дві пляшки рому перемалював їх Тойоту в жовтий колір. Плюс чорні квадратики-наклейки. Гараж-не-гараж, а зробив все на вищому рівні. Джесіка навіть дивувалась, яка гладенька й блискуча фарба. Зі старенької Тойоти вийшло дуже навіть симпатичне таксі.

Нова школа була меншою, похмурі стіни давно забули, що таке ремонт. Який район, така й школа. Але тут Джесіці більше подобалось. Учнів менше, та всі якісь простіші, безпосередніші. Принаймні більшість. Були й вилупки. Наприклад, Бак і Зак із паралельного класу. Хоча Зак згодом став хорошим хлопцем. Та тоді товстий і завжди спітнілий Зак був кращим другом і за сумісництвом шісткою Бака. Бак — темношкірий, худий, зростом, як Джесіка. Брат якогось другосортного місцевого бандюка.

Одного разу Джесіка спізнилась на хімію. Містер Кемпбел скрипучим голосом заявив, що не пустить на урок, а наступного разу її ж першою викличе до дошки. І горе буде учениці Огнєвіч, якщо вона не знатиме сьогоднішнього матеріалу.

Джесіка, понуривши голову, йшла порожнім коридором, як раптом почула звуки метушні в жіночому туалеті. Зазирнула. Зак, просунувши одну руку під лікті, тримав спиною до себе маленьку худу азіатку, а пухкою виблискуючою від поту долонею затиснув їй рот. Бак навприсядки нишпорив руками під спідницею школярки. Коли Джесіка з’явилась в дверях, Бак повернувся й майже пошепки сказав: «Вали звідси, сука». Очі азіатки теж дивились на неї і в тих очах були страх, огида і благання допомоги. Секунда, і Джесіка з розмаху заїхала ранцем по наглій Баковій мармизі.

Звичайно, тоді в Джесіки не було шансів. Зак відштовхнув свою жертву і щосили з правої вдарив Джесіку в обличчя. Вона відлетіла до стіни і впала на підлогу. Бак, що вже оговтався, налетів і як навіжений почав гамселити її ногами. Джесіка вчасно закрила голову руками. По коридору, віддаючи ехом, пролунав стукіт каблуків. Бак і Зак, сказавши на прощання щось образливе, зникли.

Азіатка допомогла піднятись, хоч це було й непросто. Нещадно боліли руки й ребра.

— Лі, — представилась дівчина. — Дякую. Даремно ти втрутилась, — продовжила вона ламаною англійською. — Тебе сильно побили, а мене й так би скоро відпустили.

— Думаєш? — запитала Джесіка, тримаючись за ребра.

— Чорний хотів перевірити, чи носять кореянки спідню білизну. І він вже перевірив.

— Вилупок. Ходімо звідси.
Джесіка й Лі прогуляли і урок, на який обидві спізнились, і наступний. Пішли в кіно. Фільм був так собі, якась мелодрама.

Коли повернулась додому, мама побачила синець під оком, страшенно перелякалась і запитала, що сталось.

— Я записалась на бокс, — пожартувала Джесіка.

Розповідати про спідню білизну кореянок не дуже хотілось. Мама жарту не зрозуміла і закотила істерику. Не пасує ж дівчатам ходити з синцями! Джесіка прийняла бокс за офіційну версію і переважно мовчки слухала маму, лиш деколи кидаючи фрази типу:  «Я лиш спробую, не вийде, то покину». Добре, що мама не бачила синців під одягом.

Коли прийшов батько, мама заявила, що він, як мужчина і авторитет в сім’ї, повинен серйозно поговорив з донькою. Батько поговорив, але не в тісній кухні, а в кімнаті Джесіки. Щоб мама не чула.

— Скажи, Джес, але чесно. Цей синець, ти ж не записалась на бокс?

— Ні. Але завтра запишусь.

— Хто тебе так?

— Тату, я сама розберусь.

— Точно сама?

— Довірся мені.

— Я тобі вірю.

Батько повідомив матері, що Джесіка все ж займатиметься боксом. Після кількох хвилин причитань батько вдарив кулаком по столу, чого він ніколи раніше не робив і промовив:

— Наша Джес розумна дівчина. Вона сама вибере, чим займатись.
Наступного дня Джесіка записалась в шкільну секцію боксу. Містер Кларсон, тренер, був середнього зросту, років за сорок, кремезний, дуже широкоплечий, з нереально товстою шиєю і пивним животом, що приховував, мабуть, могутній прес. Дивно, як широкоплечий пампух міг так швидко рухатись. Літати, як метелик і жалити, мов бджола — це про нього. Звичайно, він не жалив своїх учнів, бо з них би й мокрого місця не залишилось. Напівзігнуті ноги, плавні, але впевнені кроки і просто блискавична реакція — все це не в’язалось із його ззовні незграбним виглядом. Таким Джесіка застала Кларсона, коли увійшла в зал.

Тренер якраз спарингував з якимось старшокласником. Спарингував — не зовсім вірне слово. Кларсон кружляв навколо юнака, спритно ухилявся від ударів і ставив блоки. Все це робив з такою легкістю, наче він взагалі нічого не важить. Джесіка дивилась на Кларсона, як зачарована, його рухи нагадували танець навколо своєї жертви.

— Окей, Майк, сьогодні краще, — нарешті мовив тренер і подав рушника важко дихаючому учневі. — Але джеб! В тебе довгі руки, джеб — твоя головна зброя, а ти про нього взагалі забув. І правий прямий, недостатньо працюєш плечем. Цей удар і мою бабусю не звалив би, Царство їй небесне.

Коли юнак з рушником попрямував до роздягальні, тренер звернув увагу на Джесіку, що стояла біля дверей.

— Міс? Прийшли подивитись на спорт справжніх мужчин?

— Ні, містер Кларсон. Я хотіла б записатись в секцію.

— В яку секцію? — вдавано серйозно перепитав тренер.

— Як в яку? У вашу, на бокс.

— Міс?

— Джесіка. Можна без міс.

— Така юна, а вже можна без міс. Так от, Джесіка. В мене в секції 21 учень. А знаєш скільки серед них дівчат?

— Скільки?

— Нуль.

— Нуль?

— Так, Джесіка, нуль. А знаєш чому?

— Чому?

— Вся справа в силі волі. Думаєш, ти перша прийшла сюди? В мене були учениці. Та вони прийшли, бо бокс — це модно, чи щоб повикобелюватись перед подругами. Але кілька синців, розтягнень, і на більше їх не вистачило. Бокс — це праця. Над собою, своїм тілом і духом. І потрібна сила волі, щоб ця праця принесла плоди.

— В мене є сила волі!

— Та невже? Ти через синець вирішила, що прийдеш сюди, тобі покажуть кілька ударів і ти відвовтузиш якусь на клас старшу дівулю?

— Я хочу вміти постояти за себе.

— Ти вперта, але ні. Бокс — не жіноча справа.

— Дайте мені шанс.

— Кажеш, хочеш шанс? А якщо тобі буде боляче?

— Потерплю.

— Що ж з тобою робити? — тренер задумався, потім продовжив: — Знаєш, скільки триває один раунд?

— Три хвилини.

— Вистоїш раунд проти, наприклад, Х’ю, — тренер тицьнув пальцем на одного з хлопців на лавці, — тоді я подумаю. Руки в блок скласти вмієш? Так, руки вище, лікті зігни, зімкни лікті. Нормально. Ноги. Ти ж правша? Ліва вперед, права назад, ширше, трохи зігни. Ноги мають пружинити. І тримай рівновагу. Рівновага — третина успіху. Зараз тобі знайдем рукавиці і шолом. І візьмеш капу.

— Мені не потрібні капа і шолом.

— Повір, потрібні. Хай краще твоя матуся прибіжить скаржитись на новий синець, ніж на вибиті зуби.

Джесіка змовчала.

— Х’ю, тягни сюди свою задницю! Раунд з Джесікою. Пів контакту.

— Але шеф, вона ж дівчисько!

— Та ще й новачок. Тому й пів контакту.

Х’ю повний, здається шестикласник, почав незграбно защипати шолом. Шолом Джесіки застібнув Кларсон, допоміг з рукавицями й дав капу. Сказав як затиснути її зубами, потім, до великого здивування Джесіки, відтягнув пальцями нижню й верхню губу, перевіряючи, як капа стала на місце.

Тренер дав команду «бокс». Нелегко довелось Джесіці. Спочатку Х’ю здалеку наносив несильні удари по руках. Потім пішли удари по корпусу. Ребра, що й без того боліли, просто вибухали болем з кожним ударом. Як тільки дівчина опустила руки, щоб захистити болючі місця, одразу отримала соковитий правий прямий в обличчя. Руки знов підняла і чекала шансу, щоб нанести удар супернику. Шанс, здається, з’явився, Джесіка спробувала вдарити правою в обличчя. Та Х’ю ухилився, рукавиця лиш ковзнула по його підборідді. Одразу отримала правою в корпус і лівою по голові. Джесіка ледь встояла на ногах, все навколо помутніло і роздвоїлось. Та лиш на декілька секунд. Далі Джесіка не нападала лиш закривала голову, терплячи болючі удари по корпусу.

— Раунд! — дав команду тренер.

Х’ю відійшов, виплюнув капу в рукавицю і ніяково промовив:

— Ти, цей, якшо-шо, то вибачай. Це ж бокс.

— Се оально, — відповіла Джесіка. Зрозумівши свою помилку, теж виплюнула капу й повторила: — Все нормально.

Насправді три хвилини не скінчились. Тренер пожалів вперте дівчисько й дав команду раніше. Та про це він їй не розповів. То Х’ю згодом проговорився.

— Ти з нами. Приходь в понеділок після уроків. І відтепер називай мене шеф.
Джесіка здружилась з Лі. Кореянка зазвичай мовчазна, але Джесіці розповідала про рідне місто Нампхо, про звичаї й культуру, про  життя в Північній Кореї. З Лі можна було поділитись будь-чим і не переживати, що вона розбазікає. Дівчата проводили багато часу разом і в школі, і після школи. Бак і Зак, коли бачили подруг, щораз кидали їм вслід образливі фрази. Лі вони обзивали вузькоокою, а Джесіку — навіженою. Могли б придумати й щось пооригінальніше.

Джесіці вже після кількох занять в Кларсона кортіло збити гонор і наглі усмішки з їх фізіономій. Та вона стримувала себе, розуміючи, що рано. Потрібно було ще підтренуватись. Кларсон любив, коли його називали шеф. Тренер він був справді хороший. Неправильні удари учнів, положення рук, ніг, корпусу — Кларсон це все помічав і легко виправляв. В кого легко, в кого не дуже. Джесіка швидко вчилась і тренер казав, що вона його сама здібна учениця. Через місяць занять Х’ю вже отримував стусани. Через два хлопці вже не могли на рівних спарингувати з Джесікою, вона була швидшою і з кращою реакцією.

Час розплати настав за два тижні до літніх канікул. Якось на перерві Зак навмисно штовхнув Лі плечем.

— В тебе вузькі очі, тому ти не бачиш, куди преш? — скривив гримасу рожевощокий хуліган і пішов далі, задоволений собою.

— Джес, не зважай, він придурок, — промовила Лі, бачачи, що подруга ось-ось зірветься.

— В них, здається, зараз фізкультура, а жирдяй в джинсах, — Джесіка опанувала себе. — Знову прогулюють. Краще б вони пішли на урок.

— Ти щось задумала? Не роби дурниць.

Пролунав дзвінок. Учні, хто швидко, хто з великим небажанням, хаотичним потоком прямували з подвір’я до входу.

— Побачимось пізніше, — кинула подрузі Джесіка і почала пробиратися  між учнями, поки жирдяй в полі зору.

— Джес, не роби дурниць! — кричала їй вслід Лі.

Зак піднявся на другий поверх, а Джесіка, змарнувавши час в штовханині на сходах, втратила візуальний контакт з хуліганом. Коли вийшла в коридор, Зака не було видно серед натовпу. Учні розходились по класах, коли пролунав другий дзвінок, в коридорі крім неї вже нікого не було. Де ж міг дітись жирдяй?

Джесіка пройшла в кінець коридору до чоловічого туалету, прислухалась. Хтось злив воду. Увійшла. Було чутно шарудіння і важке дихання. Присіла, сперлась руками на підлогу. В другій кабінці дебільні чорні кросівки з білими черепами. Це він. Серце билось так сильно, що, здавалось, жирдяй може почути. Підвелась, прийняла стійку і кілька разів глибоко вдихнула та видихнула. Брязкнув засув. Зак відчинив дверцята й витріщив очі від несподіванки:

— Навіжена? Ти двері не переплу…

Кінець фрази обірвала двійка — лівий і правий прямий в обличчя. Зак зніс собою дверцята й гучно повалився на кафельну підлогу. Очі були все ще широко розплющені, наче він не розумів, що з ним сталось.

Джесіка збігла сходами й попрямувала до виходу. Серце й далі билось, мов скажене, адреналін зашкалював, кісточки на правій руці приємно боліли. Це вперше в житті Джесіка била когось без рукавиць. Та помста була ще не повною. Виловити Бака й Зака поодинці — це ідеальний варіант. Якщо пузань прогулював урок, то швидше всього і його чорнявий друг прогулював теж. Де ж його шукати?

Було одне місце, де збиралась «солодка парочка». Джесіка обігнула школу, минула сторожку, Бак стояв, спершись спиною до стіни, біля смітника на задньому подвір’ї. І до великої радості Джесіки, хуліган був сам. Він поглядав на свій китайський Роллекс, поки увагу не привернула незвана гостя.

— Когось чекаєш? — запитала Джесіка, дивлячись з-під лоба й швидко наближаючись.

— Пішла ти, сука!

Кілька кроків і одразу

відвісила двійку, та лівий кулак досяг мети, а від правого Бак ухилився. Він відскочив і опинився між стіною і боксом для сміття. І стіна-тупик позаду. Джесіка вже була в стійці.

— Ти здуріла, сука?!

Та вона була не налаштована на розмови. Правий боковий Бак з горем пополам блокував, лівий влучив у висок. Бак спробував вдарити Джесіку, вона ухилилась і провела лівий аперкот в щелепу. Суперник похитнувся. Джесіка повторила двійку і обидва удари досягли мети. Бак мимоволі зробив два кроки назад, вперся в стіну і повільно з’їхав по ній вниз. Помста Джесіки вдалась.

Зак відбувся синцем під оком. Бак довше тримався на ногах, відповідно більше отримав. Зламаний ніс. Не відомо, хто з двох горе-хуліганів поплакався матусі, та інцидент набув розголосу. Сам директор школи дзвонив додому. На щастя, слухавку підняв тато. Мама так і не дізналась про пригоду. У вчительській батько пообіцяв, що проведе з донькою серйозну виховну роботу.

— Це через той синець, після якого ти пішла на бокс? — запитав батько, вийшовши із вчительської.

— Ага, — відповіла, понуривши голову. — Накажеш?

Батько поклав руку на плече Джесіки:

— Вони, мабуть, заслужили. Ходімо звідси, з’їмо морозива.

 

Коли Джесіка була семикласницею, вона вже по зросту перегнала матір. Русе волосся поступово темніло й ще менше нагадувало те, про яке раніше мріяла. Та Джесіка вже не заздрила мамі, як кілька років тому. Мама сильно змінилась. Майже ніколи не всміхалась. Похудала, очі запали. Вона була ще дуже навіть привабливою, але ж Джесіка знала, якою красивою і життєрадісною мама була у Варці. За неповних три роки мама постаріла, здається, на десять. Характер змінився. Вона стала дратівливою, любила повчати Джесіку й батька. В неї почались мігрені. Так і не знайшовши постійної роботи, пов’язаної з мистецтвом, мама нарешті заявила, що заробляти повинен чоловік, а вона вестиме домашнє господарство. Хоча все їх господарство — це дві до смішного малі кімнати і кухня, як туалет. Батько не сперечався, йому теж було боляче бачити, на скільки змінилась його Роксана. Сам батько часто всміхався, особливо, коли говорив із Джесікою. Але ці усмішки не були такі, як раніше. В Джесіки складалось враження, що він всміхається через силу. Мабуть, так і було.
Останній рік школи почався паскудно, а закінчився жахливо. Лі —  на рік старша. Вона закінчила школу й пропала з Фейсбука. Коли Джесіка зайшла до неї додому, двері відчинила неприємна жінка, за п’ятдесят, огрядна, з перегаром і з цигаркою в зубах.

— Вузькоокі тут більше не живуть, — повідомила вона.

Сім’я Лі переїхала. Жіночка не знала куди, зате поцікавилась, чи не хочуть батьки зняти квартиру. Недорого.

Закрили секцію боксу. Школа економила бюджет. Кларсон збирав речі, коли Джесіка зайшла попрощатись.

— Продовжуй займатись, в тебе талант, — сказав тоді шеф. — Якщо колись відкрию зал, ти там будеш товкти груші безкоштовно.

Тренер намагався жартувати й випромінювати оптимізм, але Джесіка знала, що секція і учні — це все його життя. Принаймні більша частина.

Та все це були квіточки. Сонячний диск вже наполовину зайшов за горизонт. Він, наче велике око, що підглядає за Джесікою, незграбно сховавшись за далекими горами. Джесіка усвідомила, що навколо тихо, надто тихо. Жодного щебету птахи, жодного хрускоту зламаної гілки, чи шарудіння. Вітру немає зовсім, дуб-велетень завмер. Тіні-зміїї видовжились, одна змія заповзла на ногу Джесіки й зачаїлась. Ця тиша заспокоює і лякає одночасно. Наче ввесь світ чекає, коли вона згадає про те… Те, про що не хочеться згадувати. Та спогади, не питаючи дозволу, самі лізуть до голови, приносячи з собою злість і біль втрати.

Дуже нерозумно курити, не маючи по справжньому надійної схованки. Особливо в темряві. Ще трохи, сонце повністю пірне за гори, і вогник цигарки можна буде побачити за кілометр. Байдуже. Лакі Страйк, Зіпо, дим здається бридким, пекучим, але Джесіка жадно втягує в себе нікотин та отруйні смоли. Зіпо, вірний Зіпо. Це теж подарунок батька. Тоді, на п’ятнадцятиліття, коли вони їхали до старого дуба, одна з історій була саме про запальничку. Клієнт, що сів у таксі, здається брокер, не мав при собі грошей і віддав Зіпо в рахунок плати за проїзд. Зараз це єдине, що залишилось в Джесіки від батька. Перед випускним його вбили. Неповнолітній засранець, Скінфлі, а ім’я, якесь таке, дурнувате… Як таке можна забути?! Скінфлі роздобув Кольт і хотів спробувати, як це — стріляти в людину. Він сів у таксі на заднє сидіння. Коли машина за містом пригальмувала, засранець вистрелив татові в потилицю. Цього вбивці виявилось замало, він перебрався на переднє сидіння і висадив у вже мертвого батька залишок обойми. Замість випускного Джесіка опинилась на похороні.

Не вкладалось в голові, як таке може бути. Вечір, все начебто добре. Постукали в двері. «Місіс Огнєвіч?…» — почула Джесіка зі своєї кімнати, як поліцейський приносив мамі співчуття і повідомляв про нещастя. І вже нічого не добре. Все жахливо! Не вірилось в почуте. Здавалось, що це паскудний сон, треба лиш прокинутись. Та сон, зараза, не закінчувався. Джесіка втратила відчуття реальності. Вона не пам’ятає, чи плакала тоді. Мабуть, не плакала. Вона була як зомбі, сиділа в своїй кімнаті, тупо дивилась в одну точку, руки трусились, мамині ридання доносились з-за стіни й здавались далекими, нереальними.

В такому стані Джесіка пробула дві доби. Коли хтось до неї говорив, вона відповідала, одразу забуваючи і що її питали, і свої власні слова. Відчуття, що це все-таки жахливий сон інколи наростало й переходило у впевненість, єдиним бажанням було прокинутись.

Слава Богу був Домінгес. Він повіз маму на впізнання, як тільки міг намагався розрадити. Сорочка мексиканця, мабуть, наскрізь промокла від її сліз. Хороший був мужик. Він і до Джесіки заходив, щось говорив, Джесіка щось відповідала.

Похорон теж повністю організував Домінгес. Мама була не в стані, Джесіка — тим більше. Якби батька ховали у Варці, зійшлася б половина міста. В столиці наймогутнішої країни світу прийшли лиш ті, кому було діло до родини Огнєвічів. Це Домінгеси в повному складі, кілька таксистів, Паттерсон (сусід-алкоголік), ну й священик, що сонно й невиразно розповідав, як всі любили батька.

Прощальні слова говорив Домінгес. Хоча тоді Джесіка все ще слухала й не чула. Хтось взяв її за руку. Це була Лі. Невідомо звідки вона дізналась, та прийшла до Джесіки. Лі мовчала, просто стояла поруч і тримала за руку.

Коли опускали труну, нарешті повернулось відчуття реальності. А реальність паскудна. Батька нема й більше не буде. Життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Лі зникла з похорону так само раптово, як і з’явилась. Через два дні зникли й Домінгеси. Родріго перебивав номери та перемальовував крадені авто, і, на жаль, попався. До приїзду копів вся сім’я успішно покинула будинок. Коли Джесіка вийшла з кімнати, біля вхідних дверей мама плакала в квітчасту сорочку мексиканця, а той, як і всі останні дні, заспокоював її.

— Все буде добре, от побачиш. Я не прощаюсь. І не плач, Марек не хотів би, щоб з твоїх очей текли сльози, — Домінгес перевів погляд на Джесіку. — Джес, моя красуня, ти вже доросла, бережи маму!

— Берегтиму, — відповіла вона, розуміючи, що мексиканець все ж прощається. — І ви, Родріго, бережіть себе.

З вікна проводжала поглядом Домінгесів. Їх мінівен нагадував маленького ослика, обвішаного зі всіх сторін баулами. Речі були в салоні, в багажнику, на даху. Поверх сумок, мішків і пакетів різного розміру та кольору композицію довершували дитячий велосипед і лопата, міцно стягнуті ременями. Все це виглядало б смішно, якби не було так сумно.

Виявляється, мексиканець заходив не тільки попрощатись. Він дав мамі, хоч вона й відмовлялась, 1000 баксів. Якщо Родріго Домінгес ще живий і Джесіка його зустріне, то вона зробить все, що зможе для мексиканця. За маскою імпульсивного, балакучого й не самого законослухняного латиноамериканця в нього ховається справді велике серце.
Штука баксів — добре. Та враховуючи, що квартплата тоді сягала сім сотень, а заощаджень як таких не було, Джесіці довелось раптово подорослішати. Не було часу жаліти себе, треба було шукати роботу. Як не дивно, через кілька днів вона вже відпрацювала свою першу робочу зміну.

 

За чотири квартали від їх будинку шуміла й забруднювала повітря трикотажна фабрика. Навіть в часи застою та безробіття фабрика набирала працівників.

Джесіка переживала, коли йшла на співбесіду. Ще вісім днів тому вона думала, що одягне на випускний і в неї була більш-менш щаслива сім’я. Тепер вона без батька, йшла влаштовуватись не на саму легку й приємну роботу. Різкий перехід, правда? Та й не факт був, що її візьмуть, юну, щойно після школи. Вся надія була на те, що Джесіка виглядала досить дорослою, зріст за метр сімдесят, фізично розвинута.

— Доброго дня, я на співбесіду, — крикнула Джесіка з-за турнікету на вході.

Огрядна темношкіра вахтерка, одягнена в форму охоронця, розміри на два замалу, з неохотою відірвала очі від журналу й зміряла Джесіку поглядом. Склалось враження, що ця жіночка — сама важлива персона на всю фабрику. Минула ціла вічність, перш ніж вахтерка поважно махнула товстою рукою, дозволяючи увійти. Джесіка повернула турнікет і опинилась перед пластиковим столом, не набагато ширшим за саму жіночку в формі.

— Я на співбесіду, місіс…

— Міс Роза.

Було таке відчуття, що співбесіда вже почалась.

— Ваше ім’я? — вахтерка щораз кидала на дівчину недовірливі погляди.

— Джесіка Огнєвіч.

— Вік?

— Сімнадцять.

Лише два запитання, та міс Роза так довго щось писала в журналі, що здавалось, наче вона записує повну біографію Джесіки. Потім так само довго виписувала пропуск. Чоло встигло спітніти від хвилювання, висохнути й знов спітніти.

— Третій поверх, триста перший кабінет, — нарешті міс Роза простягла пропуск, що більше нагадував футбольну жовту картку. — Ліфт не працює.

Ще одна міс, але вже Престон — так представилась директор фабрики. Похмурий і тісний кабінет потопав у сигаретному димі. Джесіка ледь не закашлялась. Старий пошарпаний дерев’яний стіл, два скрипучі стільці, на одному з яких сиділа сама міс Престон, плюс сейф — ввесь інтер’єр кабінету директора. На столі, що дивно, не було комп’ютера. Дві папки, підставка для ручок, із якої самотньо стирчав один олівець. Композицію довершувала велика скляна попільничка. Недопалків більш ніж достатньо, міс Престон явно забагато курила. Вона була одягнута в строгий сірий піджак і таку ж сіру спідницю нижче колін. Джесіка й не побачила б цього всього, та міс Престон встала, простягнула руку гості й запропонувала присісти.

Директор була на голову вища за Джесіку, що трохи збентежило. Струнка, років за 40, досить приваблива навіть, попри довжелезний ніс. Фарбоване каштанове волосся, туго стягнуте на потилиці й зібране в акуратний хвостик. Коли міс Престон сіла, стілець під нею жалібно заскрипів. Вона черкнула сірником, запалила цигарку, ні на секунду не відводячи очей від юної гості.

«Джесіка. Можна тебе так називати? Співбесіди як такої немає. Ми, в принципі, берем всіх бажаючих. Але як думаєш, чому в нас завжди є вакансії? Ні, фабрика не розширяється. Вона існує, балансує на межі банкрутства вже добрий десяток років. І ще стільки ж балансуватиме. Люди звільняються, приходять нові, знову звільняються. Менеджери, техніки та інші теплі місця давно зайняті. Ми набираєм тільки в цех, на виробничу лінію. Постійний шум, пилюка, вісім годин на ногах. Ніякого кар’єрного зросту. Надворі двадцять шостий рік, тому забудь про профспілку й страхівку. Якщо тобі відріже пальці — це твої проблеми, якщо волосся затягне в ткацький верстат — проблеми ще більші, — Міс Престон не зводила очей з Джесіки. Директор вправно затушила недопалок і прикурила наступну цигарку. — Не думай, що я стара стерва, бізнес-леді. Нещасні випадки в нас трапляються. На жаль, досить часто. Мені по-людськи шкода кожного скаліченого працівника. Та якби фабрика виплачувала компенсації, її давно б вже не було. Ти молода, красива, мені шкода тебе. Тому співбесіда закінчена», — Престон нарешті відірвала очі від Джесіки й подивилась на стіну так, наче вікно було там, а не позаду неї.

Джесіка мимоволі повернулась, та очі не знайшли нічого, крім похмурих сіро-коричневих шпалер.

— Міс Престон, — Джесіка говорила повільно, підбираючи кожне слово. — Я не буду описувати ситуацію, в якій опинилась. Вчора ще була школяркою, але сьогодні мені потрібно бути дорослою і заробляти хоч щось. Якщо відріже пальці — це мої проблеми. Ви попереджали. Тільки дайте шанс.

Директор знов дивилась на Джесіку так пильно, наче вивчала кожен міліметр її обличчя. Потім закашлялась, досить сильно. Приступ закінчився, коли цигарка обпекла пальці. Міс Престон вилаялась, жбурнула недопалок, та не влучила, він вдарився об край скляної попільнички, розсипав іскрами й зупинився, тліючи на столі. Ще раз кашлянувши, Престон зігнулась, зняла туфлю з коротким каблуком і затушила нею недопалок.

— Вибач, — промовила директор взуваючись. — Що ж з тобою робити? Добре, дам тобі шанс, — Престон знову була серйозною.

Вона дістала з шухляди пожований листок паперу, окинула стіл поглядом, мабуть, шукаючи ручку. Зрештою здалась, взяла той самотній олівець і почала щось писати.

— Перший поверх, в кінець коридору, спитаєш Барнса. Він проведе інструктаж з техніки безпеки. Потім у відділ кадрів. Перший місяць — випробувальний термін, півтори тисячі, далі три — три з половиною. І будь ласка, Джесіка, — міс Престон простягнула рясно списаний папірець, — будь обережна.
Джесіка пропрацювала на трикотажці сім років. Довгих, нудних років, втім і вони мали якусь свою романтику. Життя було принаймні спокійним. Часто після роботи коротала час в забігайлівці «Саламандра», що поблизу трикотажки. Сама, чи з жіночками колегами, любителів випити на фабриці вистачало. А нещасні випадки зазвичай траплялись із тими, хто не просихав і на роботі. Якщо не «Саламандра», то товкла груші. Або ж і те й інше по черзі.

Так, Кларсон все ж відкрив свій зал. Справи в нього йшли не дуже, та тренер жодного разу навіть не заїкнувся про оплату. Але Джесіка розуміла, що шеф ледь тримається на плаву, тому щомісяця чемно вкидала в скриньку для пожертв 300 баксів. Це десята частина її заробітку, але тоді бокс займав більш вагому частину її життя, ніж одна десята. Своєрідна віддушина. Місце, де можна бути собою й зігнати злість. А злість сиділа всередині.

Часто думала про смерть батька й виношувала фантастичні плани помсти вбивці. Фантастичні, бо мстилась тільки в своїй уяві. Тисячу разів, не менше. Різними способами. Зазвичай під-час активного гамселення груші. Майже ніколи не спарингувала. Груша — кращий товариш.

Джесіці було 24. Звичайний вечір, вона кружляла навколо тридцятикілограмової груші, била на швидкість. Кларсон з кимось розмовляв на підвищених тонах. Сіла на лаву відпочити й попити води. То букмекер навідався до шефа, а з ним ще два здоровані. Схоже, що тренер жив не тільки боксом. І судячи з уривків фраз, незвані гості збирались відібрати в Кларсона зал.

Джесіка сама від себе не чекала, та втрутилась:

— Ти букмекер?! — вигукнула й встала з лави. — Я хочу поставити ставку!

Букмекер всміхнувся. Здоровані кидали один одному якісь жарти. Мабуть тупі, бо сміялись вони тупо.

— Джесіка, я розберусь! — тренер не хотів втягувати її в неприємності.

Та Джесіка вже підійшла й простягнула руку букмекеру.

— Браян, — відрекомендувався й потиснув руку. — Ти часто ставиш ставки?

— Вперше. Руку вже можна відпустити.

— Вибач. Яка ставка?

— А який борг в шефа?

— Браян, це наші справи, — процідив Кларсон, та букмекер його проігнорував.

— 22 000 баксів.

— А який коефіцієнт на те, що тендітна дівчина по черзі віддубасить твоїх громил от за тими канатами?

— Так вже й тендітна? — Браян всміхався на всі свої 32. — Та ти за мене вища!

— І все ж?

— Така ставка мене не цікавить. От якби обох, але не по черзі, а одночасно, тоді… дай подумаю, — Браян зробив вигляд, наче щось старанно рахує подумки. — Десь так один до 22 000.

Не дуже хотілось відчути себе побитою собакою. Як не крути, а класичний бокс — це бій з одним суперником. І два здоровані проти жінки — шанси невеликі. Якраз один до 22 000.

— Ну тоді я поставлю, вже Джесіка театрально рахувала подумки, — один долар.

Одразу ж пошкодувала про свій довгий язик. Було схоже, що вляпалась і добряче отримає.

— Ну тоді ласкаво прошу на ринг.

— Ніякого рингу! Ви що всі, подуріли! — тренер злякався за свою ученицю.

— Шеф, — Джесіка взяла його за руку. — Я знаю що роблю. Мені потрібні капа і шолом.

Букмекер всміхався й не зводив очей з Джесіки. Може хотів запам’ятати її без гематом і вибитих зубів? Кларсон щось казав, та його вже не слухали. Джесіка теж не слухала, вона думала, які шанси тримати джебом на дистанції двох суперників. А ще думала, що незручно буде збирати вибиті зуби поламаними руками.

Здоровані пролізли під канатами й нагло всміхались в протилежному кутку. Букмекер дав імпровізований гонг — два хлопки. Джесіка змістилась ближче до центру рингу — біля канатів з неї одразу б зробили відбивну. Один здоровань обійшов Джесіку, важко було контролювати обох. Другий зробив випад і одразу відступив, коли лівий джеб просвистів біля його обличчя. Промайнуло щось біле.

— Стоп! Технічна поразка! — Браян всміхався. То він викинув на ринг рушник. — Тягніть свої задниці сюди, поки вона вас не прибила!
Отак легко Джесіці минулась необдумана поведінка. Браян хороший хлопець, наскільки хорошим може бути букмекер. Кларсон залишився зі своїм залом, а Джесіка з… Браяном. Почалась ера Барбі-Джес. Так вона себе називала. І їй подобався новий стиль життя. Роботу знайшов Браян, в рекламній компанії. Не бий лежачого, а зарплатня ого-го. Та вона свої гроші й не витрачала. Салони краси, спа — Браян за все платив. Часто їздили відпочивати. Навіть так, навмання, типу «Давай десь чкурнем на уїкенд». І от вони вже на гарячому піску десь у Флориді, в темних окулярах та з коктейлями. І ще Джесіка змінила імідж — пофарбувала волосся. Блондинка, метр вісімдесят, та ще й на підборах, непогано?

Спілкувалась із напів подругами — фіфами, фанатками шопінгу, манікюру і дурних історій про бойфрендів. Раніше не виникло б бажання навіть словом з такими перемовитись. Але тоді Джесіка вже частково була схожою на них.

Класно було, що не треба думати, де взяти гроші на квартплату чи на нові джинси. Не потрібно було вирішувати свої проблеми, достатньо було перекласти їх на шию іншого. Лиш в залі в Кларсона, де вона бувала все рідше, Барбі-Джес ставала звичайною Джесікою.

В мами розвивалась астма й лікарі радили змінити клімат, перебратись ще ближче до моря. В Браяна якраз була квартира в Атлантік-Сіті, що дісталась йому, як завжди, від одного надто завзятого гравця. Тож мама переїхала в Атлантік-Сіті.

Червоний Феррарі 360 Спайдер, подарунок на 26-тий день народження, теж дістався Браяну як оплата боргу. Феррарі на два роки старший за Джесіку, та сподобався одразу. А коли натиснула червону кнопку й двигун гаркнув, мов тигр, вже була по вуха закохана в червоного боліда.
Тоді, 13 квітня 2036 року, Браян був у Детройті. Він приймав ставки, впаде Апофіс, чи ні. А якщо впаде, то в океан, чи на материк. Навіть перед лицем смерті було достатньо придурків, щоб поставити на таке. Та вони не поставили на ядерну війну. І не поставили на імпульс, що відкинув людство на століття — два назад і посіяв паніку більше, ніж ракети.

Люди не готові були опинитись без всієї своєї техніки. Особливо на руку ворога — відсутність зв’язку. Рації військових — не в рахунок. Ніхто не знав, що відбувається в інших містах і штатах. Не кажучи вже про світ за океаном.

Джесіка не знає, чи живий Браян. Вашингтон вцілів. Пізніше Джесіка повернулась до столиці, але її квартира й пентхауз Браяна були розграбованими та порожніми. Чи вдарили ракети по Детройту — невідомо. Хтось казав, що ні, хтось, що мегаполіс стертий з лиця Землі.

Не було достеменно відомо, що сталось. Казали, що Штати перші нанесли удар по Росії, задовго до того, як спалахнув Атлантік-Сіті, а ті відповіли. Хоча чому? Відносини між супердержавами не були настільки напруженими! Хтось бився в груди, що то Китай вирішив захопити ввесь світ. Адже їх вже два міль’ярди і вони просто не поміщаються всі у своїй країні. Ще говорили, що імпульс — це справа рук інопланетян. Наче вони врятували людство, що було за крок від самознищення. І якби не втрутилась ця вища раса, світ вже був би непридатним для життя ядерним попелищем.

Життя, яке б не було, поступово налагоджувалось. Вже й яка-не-яка техніка була на ходу. Джесіка була в польовому госпіталі. Хоча, може й краще назвати це табором. Одна медсестра казала, що вдалось зв’язатись із Францією (!), та не знала хто і про що взагалі говорив.

На шістнадцятий день після Дня Ікс, як його прозвали, в небі почали помічати сірі літальні апарати. Два пропелери, заховані в круглих корпусах — то їх крила. Хвіст, як у літака, високо задертий. Воно мале, два метри, може три, і по ширині і по довжині. Непрохані гості отримали назву «стрикоза»*. Стрикози зависали над табором, кружляли, та не нападали.

Двадцятого дня ворог атакував. Табір оминуло. Та з того, що чула, протягом двох днів завдавали ракетних ударів інші літальні апарати — мисливці. Більші, чорні, схожі на винищувачів. Вони бомбили військові бази, мости і все, що могло використовуватись як засіб зв’язку. Паніка відновилась і стало ясно, що злощасний День Ікс — це не кінець, він був лише початком.

Далі літаючі апарати виконували швидше функції контролю і тримали людей в постійній напрузі. Присікали будь-яку технічну діяльність, про будівництво й мови не могло бути. Інколи наносили й удари просто по натовпу людей. Так злетів у повітря сусідній табір. Літаючі апарати показували людям свою силу і те, що ми всі живі лише тому, що вони так вирішили.

Через рік тактика ворога змінилась, почався планомірний відстріл людей. Стрикози вже строчили зі своїх кулеметів, плювались гранатами. Мисливець — рідкісне явище, але коли вже надлітав, то зносив цілі будинки чи квартали. Інформації про навколишній світ стало ще менше, всі порозбігались по схованках. Якщо й виходили з них, то зі страхом дивились на небо.

З’явились чутки про роботів. Не про літаючих. Наче залізні монстри блукають і знищують кожного, кого помітять. Враховуючи, на що перетворився світ, Джесіка сприймала історії про роботів швидше як вигадки. На жаль, вона помилялась. Рік тому й сама вперше побачила робота, тоді здалека. А от сьогодні довелось познайомитись поближче…

***

Джесіка прокинулась. Тобто вона знає, що не спить і вже не засне, та очі відкривати не хочеться. Крізь закриті повіки проникають промені ранкового сонця, тепло… Ні, вона під ненадійним прикриттям дуба, що навіть в темряві було необачно, треба вставати й оцінити ситуацію довкола. Відкрила очі й на мить її засліпило. Ще мить не розуміє, як це сталось, вона ж засинала, дивлячись на захід. Очі призвичаїлись і вже, прищурившись, розрізняють ранковий сонячний диск, що проступає крізь гілля дерев. Вона лежить, згорнувшись калачиком під розлогим дубом, повернувшись спиною до дуба-велетня.

Треба вирушати.
————————
Стрекоза — російське слово. Українською — «бабка». Але уявіть: «Над головою пролетіла бабка», — вже смішно. Або: «Бабка на мушці, черга! Бабка нервово засмикалась, завалилась на бік і падає», — це вже знущання над літніми людьми. Тому вживається українізована версія російської стрекози — «стрикоза».
————————
— Джесіка, чому так довго? — підбігла Вел, схопила за руку й свердлить очима, чекаючи відповідь.

— Чисто? — поцікавилась Матильда, п’ятдесятирічна худа темношкіра жінка з коротким сивим волоссям.

— Чисто, — відповіла Джесіка, маючи на увазі, що біля входу в Санаторій все спокійно. — Я принесла антибіотики, бинти і ще купу різних таблеток.

— Уолтеру вони більше не потрібні.

— Що? Він…

— Сплюнь, живий, ще й нас всіх переживе. В нас гість. Він поділився антибіотиками і не тільки.

— Тобто, гість?

Вел смикає Джесіку за руку, але та не звертає уваги. Гість в Санаторії (так місцеві мешканці називають свій дім) — не менш рідкісне явище, ніж затемнення Сонця. Тобто це вперше в них гість. Якщо не рахувати Вел, але дівчинка тут вже повноправний мешканець.

Сам Санаторій — це підвал придорожнього мотелю, від якого залишився шмат обгорілої стіни й купа з цегли та сміття. Невідомо, що тут сталось, але точно щось нехороше. А от підвальні приміщення вціліли. Вхід закиданий трухлявими дерев’яними щитами та дошками. Яка-не-яка конспірація. Далі круті сходи вниз, що ведуть до вузького коридору. Ліворуч коридор закінчується імпровізованим нужником — відро, полин і шторка. Перед зручностями справа і зліва двері, що ведуть до жилих кімнат. Кімната номер 1 і номер 2 відповідно. Якщо зі сходів повернути праворуч, то по ліву руку дверна ніша без дверей, а за нею найменша кімната — офіс. Джесіка вже не пам’ятає, хто вперше так назвав приміщення, що швидше нагадує підсобку. В офісі зберігаються інструменти й купа цінних та не дуже речей, принесених з поверхні. Назовні виходить в основному Джесіка. Всього в Санаторії сім мешканців.

Матильда — сувора, різка, хоч і дуже вихована жінка. З нею ніхто не сперечається і не жартує. Темношкіра колишня гувернантка, здається, уособлення повної відсутності почуття гумору. Джесіка не бачила, щоб та колись всміхалась.

Саймон — білий п’ятнадцятирічний плаксивий вихованець Матильди. Хлопець і боготворить Матильду, і боїться її як вогню. Його батьки, здається, розбились на літаку під час ЕМІ, тому гувернантка — це вся його сім’я. Юнак худий, в нього малі, як в дівчинки, долоні, завжди бліді щоки і він постійно ниє, за що отримує наганяя від Матильди. Саймон страшно нервує Джесіку, ниття і сльози — не саме благородне заняття для хлопців.

Уолтер Харлі — з нього можна писати підручник «У світі ковбоїв». Техасець, каже, що виріс на ранчо, хоча Джесіка в цьому дуже сумнівається. Джинси, клітчаста сорочка, потерта коричнева шкірянка, чоботи з тонкими, загнутими догори носаками. Навіть ковбойський капелюх. В одному з походів Джесіка знайшла капелюх у розграбованій сувенірній лавці й зробила подарунок ковбою. Взагалі, Уолтер подобається Джесіці. Він безпосередній, завжди усміхнений, щораз кидає доречні та не дуже жарти. І він теж виходить на поверхню, хоч і не часто. Під час останньої мандрівки ковбой поранив ногу й заніс інфекцію. Ніби не критично, але потрібні були антибіотики. Це й було метою вчорашньої прогулянки Джесіки. Уолтер живе в одній кімнаті з Матильдою і Саймоном, через що Джесіка співчуває ковбою більше, ніж через поранену ногу.

Мілош Станковіч — серб за походженням, до кінця світу був відомим астрофізиком. Зараз — головний зануда в Санаторії. Говорить лише на наукові теми, і говорить багато, не залежно від того, просять його про це, чи ні. Живе в одні кімнаті з Джесікою, через що вона співчуває сама собі. Зате тепер може читати лекції про зоряну динаміку чи спектральний аналіз небесних тіл. Професору, так його тут називають, близько шестидесяти, зачісує сивувате волосся на чималу лисину й носить окуляри з товстенними лінзами. Окуляри теж роздобула Джесіка.

Зак — той самий жирдяй зі школи. Але раз він вже не такий недоумок, як раніше. Каже, що той випадок багато чого його навчив. Джесіка вже не ображається. Зрештою, якби не шкільні хулігани, може й не було б у її житті боксу. А хороша фізична форма й координація рухів ніколи не завадить, особливо коли доводиться втікати від злих роботів. Зак таємно закоханий в Джесіку. Настільки таємно, що всі про це знають. Він підріс, трохи схуд. Але його фігура все ще далека від ідеалу, тому навряд чи йому світить взаємність.

Вел, скорочено від Велері — восьмирічна худа дівчинка з чорним як смола волоссям. Цієї зими Джесіка натрапила на неї в снігу, ледь живу. Коли принесла непритомну малу в Санаторій, Матильда зустріла їх з револьвером в руках. Причиною була одна із зимових напастей — сліди на снігу. Люди часто гірше звірів — грабіжники, вбивці чи просто виродки. Не обов’язково комусь знати про Санаторій. Вел — дівчинка без минулого. Вона не пам’ятає, або швидше сама себе переконала, що не пам’ятає нічого. Знає тільки, що вона Велері і їй вісім років. Джесіка особливо й не допитується, не хоче мучити малу.

— Велері знову втікала, — повідомила Матильда. — Ходила тебе шукати.

Матильда тримає в руках гасову лампу, в тьмяному мерехтливому світлі її обличчя здається ще суворішим. Джесіка перевела погляд на Вел, та вже не смикає руку, а міцно, ледь не до болі за неї вхопилась і винувато опустила голову.

— Тебе так довго не було…

— Вел, — Джесіка вирвала руку, присіла й акуратно, але сильно взяла дівчинку за плечі, — ще раз так зробиш і я тебе вб’ю. Чуєш? Я не жартую, — По щоці Вел скотилась сльоза. — Вб’ю, бо ти підставляєш мене, міс Матильду і ввесь Санаторій.

— Але Джес… — сльози вже мандрують вниз одна за одною й збираються на підборідді.

— Ніяких але. Ти не виходиш назовні. Виходжу я, Уолтер і Зак. Все. Ти ж не хочеш, щоб сюди увірвались роботи й всіх перебили? — Джесіка дивиться у виблискуючі очі дівчинки. — Не хочеш?

— Не хочу…

— Її привів молодий чоловік — перервала виховний процес Матильда, — він в офісі й хотів би тебе бачити.

— Тобто бачити? — здивувалась Джесіка. Останнім часом вона нікому не залишала свій номер телефону.

— Схоже, що Велері багато про тебе розповіла. Вважаю, варто подякувати молодому чоловіку.

— Так, варто. А ще варто декому дати по задниці, правда, мала?

— …Хокінг, Земля загине протягом п’яти століть, — гість сидить за вузьким столом, схожим на лавку, із чаєм в залізній кружці й не надто правдоподібно вдає, що слухає Станковіча.

— Через перенаселення планети й збільшення

споживання енергії, — втрутилась Джесіка, вона сто разів вже чула цю лекцію. — Не переживайте, — звернулась до гостя, — перенаселення нам точно не загрожує.

— Міс Джесіка? Як добре, що ви нарешті повернулись. Велері дуже переживала за вас, — підвівся й простягнув руку лисий, спортивної статури чоловік.

— Мене трішки затримали, — потиснула руку Джесіка. — Моє ім’я ви знаєте, а я ваше поки що ні.

— Вибачте, — чоловік сів і обхопив руками кружку, наче в нього хтось хоче забрати чай. — Рой Грант, мисливець на термінаторів.

Після останньої фрази Джесіку пересмикнуло.

— Ух ти, мисливець! Не занадто скромно?

— Кажу щиру правду, міс Джесіка, а впевненості мені додає моя гвинтівка.

Гвинтівка позад гостя, що акуратно приперта до полиці з різним барахлом, і справді викликає повагу. Рой зростом як Джесіка, лисий, або голить голову, досить м’язистий. Останнє намагається всіляко підкреслити. Розгрузка поверх сірої сорочки. Хоч в Санаторії прохолодно, сорочка розстібнута, рукави закочені до самих ліктів. Під сорочкою красується накачаний, абсолютно безволосий торс. Рой Грант, Джесіка може закластись, що це ім’я він сам собі вигадав, надто вже воно круте.

— І багатьох роботів ви вполювали?

— Вісім. Міс Джесіка, можна на ти?

— Можна, але тоді без міс.

Джесіка взяла чайник, під яким ще тліє вуглик, знайшла на полиці армійську залізну кружку, дмухнула на неї, здуваючи пилюку, і налила собі ароматного напою. Професор промовив щось на прощання й покинув офіс. Джесіка ногою підсунула порожній дерев’яний ящик і сіла навпроти гостя.

— Дякую, що привів малу, Рой. Вона зазвичай слухняна. Зазвичай. Хоч це вже не вперше. Їй нелегко довелось.

— Вона дуже любить тебе, Джесіка.

— Я знаю. Дякую, Рой.

— Будь ласка. Зрештою, для мене це й на краще. Не щодня п’єш справжній чай!

Рой підсунув Джесіці блюдце із рафінованим цукром.

— Велері багато розповіла про тебе, але, чесно кажучи, уявляв тебе зовсім інакше.

— І як?

— Як супергероя з велетенським пістолетом. Велері саме так тебе й описала. І аж ніяк не білявкою.

— Вибач, що розчарувала, — пожартувала Джесіка. — Восени знайшла фарбу в одному покинутому авто. Ну й вирішила згадати молодість. А пістолет є, — Джесіка витягла з-за пояса зброю і поклала на стіл. — Але не такий гігантський, як твоя гвинтівка.

— Беретта М9? Хороша річ. Скажи, Джесіка, це все, — він кивнув на свою кружку, — це ж твоя заслуга?

— В основному. Ще Уолт робить походи, — Джесіка кинула два шматочки. — Інколи виходить Зак, але лиш так, поблизу. Він трохи неповороткий.

— Я помітив, — сказав Рой і ще більше виструнчився.

— А чай справді класний. В листопаді притарабанила з супермаркету «Хендрікс» цілий блок. Найкраща забавка взимку.

— У вас тут затишно. А як ви вирішили проблему диму?

— Ми її не вирішили, хіба не помітно?

В офісі стоїть легка димка, стеля в сажі.

— Січень — початок лютого в нас навіть був газ, — продовжила Джесіка. — Ми з Уолтом зняли балон із старого Форда й притягли сюди. Півтора кілометра тягли.

— Півтора? Це ж миля!

— Майже. Але це було того варте. Уолт зробив горілку, готували майже без диму. Тут на диво сухо, кімнати малі, стіни цегляні й тримають тепло. Не Маямі, але завжди була плюсова температура. А так, палим все, що дає мало диму. Час від часу провітрюєм. Головне переконатись, що біля входу і в зоні видимості нікого немає.

— Знаєш, Джесіка, не варто так робити. Ви щасливчики, що пережили цю зиму. До багатьох більш обережних нещасних завітали термінатори. Тепло і дим — це для них як Джи-Пі-Ес навігатор. Якщо б хоч одне залізне чудовисько засікло вашу схованку, ви вже були б на тому світі.

— Якщо вони такі страшні, як ти на них полюєш?

— Моя красуня, — Рой потягнувся до гвинтівки, бережно поклав її на коліна й погладив приклад, — не раз рятувала мені життя. Я називаю її Мілана. Це гвинтівка МакМілан, 50-тий калібр. Модернізована мною. Довелось вкоротити її на п’ять дюймів і замінити приклад. Зате приклад із дерева — класика, ручна робота. А приціл, на жаль, всього чотирикратний. Її рідний, на 16 крат був розбитий вщент. Ех, з таким би повоювати!

— Мілана? Даєш імена своїм речам? Ти мене починаєш лякати, — напів жартома, напів серйозно промовила Джесіка й відпила ще гарячого чаю.

— Не речам, друзям. Ти б мене зрозуміла, якби була лиш ти, залізна махіна, що на тебе біжить, а між вами тільки гвинтівка, здатна прошити броню термінатора.

— І де ж ти взяв свою базуку? Замовив на іБей ком?

— Попередньому власнику вона більше не потрібна.

— Ти забрав в нього гвинтівку? — Джесіка нахмурила брови, чекаючи відповіді.

— Ні, я з хороших хлопців. Зняв з мертвого солдата.

— Ну так, йому вже не потрібна. Але й оббирати мерців теж не дуже благородно.

— Згоден. Але ще менш благородно піти на той світ, не прихопивши з собою кілька залізних монстрів. — Рой давно вже допив свій чай, але продовжує міцно тримати кружку обома руками. — На жаль, Мілана ще й норовиста. Під час нашого першого знайомства вона сама ледь не вбила мене. Поздовжньо-ковзаючий затвор в ближньому бою, ще й за відсутності практики… Тоді термінатор вже схопив мене за чобіт, ще б доля секунди… Але я все ж перезарядив і випустив кулю в око. Впритул. Було стільки іскор… Ніби  салют на День Незалежності.

— Ти бачив робота так близько, як мене? Від такого й наробити в штани можна.

— Ще ближче. То була моя перша здобич. А ти їх бачила?

— Чотирьох. Вірніше тричі. Раз здалека одного, раз двох. Ще одного — вчора, метрів з п’ятнадцяти. Ще бачила шматки одного з них, але близько не підходила.

— Джесіка, я помітив, ти кульгаєш. Це вчорашня зустріч?

— Так. Уолту потрібні були антибіотики, ну ти це й так знаєш. До речі, дякую за Уолта. Наш ковбой — хороший хлопець. Кілометрів сім — вісім звідси містечко з крутою назвою Ремінгтон. На окраїні розграбована заправка. На диво, там знайшла ніким раніше не помічену аптечку. По іронії долі аптека поруч, просто навпроти. Та в ній давно вже немає жодної пігулки. Зелений хрест біля дверей, розбита вітрина й порожні стелажі, звалені на купу. Якраз під тою купою засів робот. Я виходила із заправки, як поруч просвистіли кулі, потім стелажі розлетілись, наче вони із картону і робот радісно побіг на мене. Добре, що я бігаю швидше. Але поки бігла, раз навернулась, добряче так.

— Ти справжня щасливиця.

— Думаєш?

— Щасливиця. По-перше, ти часто виходиш зі схованки й лиш тричі бачила термінаторів. Це везіння. Їх стає все більше й більше. Я застрелив вісім. Ще стільки ж частково вивів з ладу. І ще десятки разів бачив їх, але в силу різних обставин не вступав у бій. Ще ти щасливиця, бо втекла. Так, залізяки бігають не надто швидко, але вони не знають втоми. Воно може бігти за тобою годинами, відстати на милю, а коли твої ноги болітимуть, а легені жадно ковтатимуть повітря, воно наздожене тебе і тоді… — Рой нарешті відірвав одну руку від кружки й провів вказівним пальцем по горлу.

— Але ж я втекла!

— Термінатор міг вирішити, що ти не надто цінна здобич, або отримати команду повернутись на свою позицію. Ми не знаєм, які процеси відбуваються в їх залізних черепах.

Дивні почуття викликає в Джесіки Рой. З одного боку — хвалько й самозакоханий нарцис, з іншого… Напевно він справді хороший хлопець і не бреше. Просто не забуває наголосити на своїх досягненнях. Вісім. Міг сказати й десять, і двадцять чотири, хто б перевірив?

— Слухай, Рой. Я можу бути впевнена, що ти кажеш правду?

— Тобто? — очі Роя збільшились від здивування й при тьмяному світлі лампи Джесіка помітила, що вони коричневі.

— Не зрозумій неправильно. Я живу в Санаторії вісім місяців. Коли виходжу на поверхню, то намагаюсь уникати контакту з незнайомцями. Легко нарватись на неприємності. Відповідно, все, що знаю про теперішній стан речей — це те, що бачила в мандрівках, не далі десяти кілометрів звідси. Плюс трохи чуток, з яких правда — невеликий відсоток. Ти ж наче трохи побачив теперішнього світу? Розкажи. Ти ж нікуди не спішиш?

— Розповім, при одній умові, — сказав серйозно Рой. А потім з усмішкою продовжив. — Ти наллєш мені ще трохи чаю.

Джесіка підкинула під чайник  кілька шматочків вугілля і роздмухала старі, тліючі.

— Хоча, краще каву, — мовив Рой, підтягнув свій рюкзак і, понишпоривши в ньому, поклав на стіл велику скляну банку розчинного Нескафе. — Мій подарунок Санаторію.

Незвично Джесіці пити ароматний напій. Коли вона пила каву востаннє? Точно не пам’ятає, мабуть ще восени. Смак гіркуватий, приємний, підкреслений двома шматочками цукру. Трохи егоїстично пити так каву, вдвох, без інших мешканців Санаторію. Але ділити історію Роя ще з кимось не хочеться. Та й не всім варто чути деякі подробиці, це ж не вечірня казочка.

«Більше року я мандрую, відколи в мене Мілана. Взагалі, я народився й виріс у Вірджинії. Та в силу певних обставин вирішив почати нове життя і в тридцятих переїхав до Каліфорнії, звідти й почався мій шлях. На момент імпульсу я жив у Таллахассі, мав нецікаву роботу, коротче, був офісним планктоном. Коли все почалось, вступив до громадської самооборони, потім отримав звання сержанта і вже вважався військовим. Щоправда, до того моменту військова база неподалік міста вже була розбомблена першими мисливцями й більшість із нас базувалась в західній частині міста. Хто в наметах, хто по квартирах. Від появи перших чуток про термінаторів до зачистки міста пройшло не менше року. Але вони завітали й до нас.

Не скажеш, що армія — кілька десятків. Та розбили нас без шансів. Там я зустрівся з Міланою й застрелив свого першого термінатора. Таллахассі сильно не бомбили, лиш знесли ракетами кілька будівель. Мабуть, у ворога були свої плани на місто. Я пройшов Джорджію, Південну Кароліну, Північну і от нарешті повернувся у Вірджинію.

Про стрикоз і мисливців, думаю, знають всі. Добре, що стрикози тріскочуть
своїми пропелерами і в хорошу погоду їх можна почути за двісті — триста ярдів. Погано, що вони світло-сірі, з блакитним відтінком, залізні комахи просто губляться на фоні неба. Озброєння — легкий кулемет калібру 5,56 міліметрів і гранатомет. Не гранатомет, а швидше гранатна плювачка. Звук в плювачки глухий, ніби витягуєш корок із пляшки. Стрикоз багато, вони часто з’являються першими, якщо назріває великий переполох. Стрикози розвідники, але із великою радістю зроблять із твого тіла решето.

Мисливці — більші й серйозніші. Кажуть, що їх є три види, особисто я бачив два. Навіть не види, а швидше модифікації. Їх появу чути за кілометри, двигуни реактивні. Реактивні і рухомі. Мисливці можуть зависати в повітрі й вести прицільний вогонь. Зазвичай не розмінюються на дрібниці. Ракетний залп по техніці чи будівлі — оце в їхньому стилі. І стрикози й мисливці — безпілотні.

До речі, калібр 5,56, як в стрикози, був самим поширеним серед нарізної стрілецької зброї і в Європі, і в Штатах. Наштовхує на думку, що може й не машини з нами воюють? Ну машини, звичайно, але хто за ними стоїть?»

— Версій багато, — Джесіка вже майже допила каву й пошкодувала, що не зробила повну кружку, — штучний інтелект, прибульці, росіяни, хтось б’ється в груди, що то Китай захопив світ. А ти що думаєш?

«Я ще не вирішив, що я думаю. Замало інформації. Правдою може бути кожна з названих тобою версій, а може бути й інша, про яку ми й гадки не маємо, яка не вкладається в голові. Та щось ми відійшли від теми.

Термінатори. Зростом як люди, голови схожі на черепи. Колір — рідше чорний, а зазвичай камуфляж. В залежності від місцевості, де вони помічені, кольорова гамма камуфляжу різна. Хитрі, зараза. Стереотип,  що вони розгулюють із шестиствольними кулеметами — не вірний в принципі. Бувають і кулеметники, але точно без шеси стволів. Здебільшого озброєні штурмовою гвинтівкою, з підствольником, або без. Поверх броні носять розгрузки, от як моя, — Рой з силою стиснув комір, — вони, бляха, навіть носять чоботи! Вони солдати! Лиш їм не треба ні їсти, ні спати, ні ср… — Рой перейшов на крик, але за секунду опанував себе. — Вибач. Вони солдати. Без душі, без фізіологічних потреб, не залежні від погодних умов, невразливі до легкої стрілецької зброї. Я б теж хотів таким бути. Але… Але щоб із душею».

— Твоя голова симпатичніша за череп. Хоча… Ти теж лисий.

«Дякую. Тоді, рік тому, групи термінаторів наносили удари по військових і цивільних об’єктах. Десь тут, десь там. За майже повної відсутності зв’язку чутки все одно ширились. Ворог досяг своєї мети. Вбив частину нас і посіяв паніку та страх. Загнав у нори. Ми боїмося повисовувати свої носи зі схованок. От як ти. Ти виходиш, зупиняєшся і під прикриттям розбитої цегляної стіни роздивляєшся довкола, чи нікого немає. Прислухаєшся. Дивишся на небо. Зрештою, ти йдеш туди, куди тобі треба, але не з гордо піднятою головою. Ти не йдеш по шосе. Ти проходиш кущами, зупиняєшся біля дерева, знову прислухаєшся, доходиш до купи сміття, присідаєш, роздивляєшся. Ти боїшся. Ти не хочеш натрапити ні на стрикоз, ні на термінаторів, ні на людей. Ти чуєш звук. Швидше за все, це  щебет птахи. Але ти не рушаєш з місця, поки не дочекаєшся ще одного такого звуку, щоб впевнитись, що це був саме птах. І поки ти чекаєш, ти злишся, що надто голосно шарудить твій комір, коли крутиш головою. А ти нею крутиш. І злишся, що надто голосно дихаєш».

Джесіка не помітила, як рука потягнулась до кишені за цигаркою. Зіпо, іскра, і от вона вже втягує їдкий дим. Не часто вона дозволяє собі курити в Санаторії.

— Що, вгадав?

— Що?

— Вгадав, як ти виходиш і з якими думками?

— В основному, — сказала Джесіка, але трохи злукавила. Дуже навіть вгадав. — Будеш?

— Я не курю. Хоча… Давай, побавлюсь.

Рой черкнув колесиком Зіпо, люб’язно запропонованого Джесікою, прищурив брову, затягнувся і закашлявся.

«Як ти це куриш? Далі, про термінаторів. Зараз вони зазвичай не атакують масово. Хоча їх і стає все більше. Основну справу вони зробили. Деморалізували й загнали ворога по норах. Тобто нас. Той, що напав на тебе — то був сплячий термінатор. Він займає позицію так, щоб його не було видно і чекає. День, два, місяць, йому байдуже. Він може бути будь-де, де поміщається залізна конструкція, розміром з людину. В салоні розбитого седана, під купою сміття, в аптеці. І вони не тупі як пень. З’явишся в його полі зору — не факт, що одразу побіжить на тебе. Термінатор може вирішити, що ти не надто цінна здобич, щоб розсекречувати свою схованку. Ти можеш пройти й піти своєю дорогою. Потім може пройти Зак, і він пройде.А коли ви вдвох будете повертатись, він покладе вас короткими чергами.

Ще є патрульні. Переважно ходять по двоє. Прочісують місцевість, зачищають, імовірно за необхідності дають своїм сигнал на підкріплення, чи на підтримку з повітря. В черепушках мають щось типу тепловізора, це теж імовірно. Ніхто не перевіряв. Але розпізнають людей на досить великих відстанях, навіть за цегляними стінами, чи іншими невеликими перешкодами. Вас поки не знайшли мабуть тому, що Санаторій досить глибоко під землею. Враховуючи завали, метрів три, не менше. Термінаторів поступово стає  більше, але все одно, їх не так вже й багато. Не знаю, як по всьому світу, а в Штатах думаю, кілька тисяч. Враховуючи гігантську площу, не все так погано. Кажуть, що великі бази ворога знаходяться на Кубі та на Багамах. Це інформація неперевірена. Але її частково підтверджує те, що активність ворога біля узбережжя значно вища, ніж на решті території. Ще одне підтвердження — це те, як термінатори з’являються на материку. Тоді, в Таллахассі, я здалеку бачив їхню висадку. Гелікоптер завис на висоті кількох ярдів, а залізні вистрибували з нього, як звичайнісінькі десантники. Гелікоптер дуже нагадував американський воєнно-транспортний CH-47, або Чінук, тільки менший. На палубі авіаносця цілком могли би розміститись з десяток таких пташок. І ще, їхня зброя. Я вже казав, не бластери, не лазери, а звичайнісінькі гвинтівки. Причому не якісь фантастичні, високотехнологічні, а фактично копії гвинтівок, що були на озброєнні в наших арміях, до початку. Але важчі, бо не з різних там композитних матеріалів, а повністю зі сталі. Не дивно, що для залізного чудовиська кілька лишніх фунтів? Та ясно інше. Ворог не винаходить велосипед. Він використовує наші ж досягнення проти нас. Не здивуюсь, якщо стрикози й мисливці — це теж розробки військових, людей-військових».

— Паскудні справи.

— Так, паскудні. Але саме паскудне полягає в тому, що це не війна, а поступове планомірне знищення.

— Чому, бо немає кому воювати?

— Бо нема з ким. Дай ще одну. — Рой кивнув на попільничку.

— Ти ж не куриш.

— Я й каву в принципі не п’ю.

Лампа потрохи догорає. На фоні мерехтливого вогника густий дим здається палаючим, трохи далі сірий з сивиною, а біля стін чорний, як тіні. Як вчорашній клубок змій.

— Знаєш, Джесіка, я хочу змінити цей світ. Принаймні спробувати. Виграти війну можна, якщо знаєш, проти кого воюєш. Термінатори й літаюча нечисть — солдати, а не генерали. В Південній Кароліні я дізнався багато нового. І тепер моя мандрівка має кінцеву точку. Я майже досяг її. Я йду на північний захід, до підніжжя Блакитного хребта. Мені треба зустрітись з Джоном Доу і його командою.

— А хто це?

— Ти не чула про Джона Доу? — здивувався Рой. — Про нього говорять за два штати звідси, а ти майже поруч і не чула?

— Ну вибач, Сі Ен Ен тут не показує.

— Джон Доу — це людина-легенда. Він активно протидіє ворогу та вміє це робити, йому вірять люди. Під його командуванням сотні, а може й тисячі добровольців, які не згодні сидіти по норах.

— І ти хочеш до них приєднатись? — нахмуривши брови запитала Джесіка. Сидіти по норах — це ж і про неї в тому числі.

— Ні, я одинак. Хочу обмінятись досвідом. Більше інформації — більше шансів дійти до істини. Джон Доу може бути корисним мені, а я йому. І може в нього є зразки… Ти чула про символи?

— Ні, — сказала, передчуваючи здивування типу «Як, ти не чула?» і придумуючи наперед відповідь в стилі Сі Ен Ен.

«Зустріти термінатора в рази більше шансів, ніж натрапити на його труп. Тобто на рештки. І не тому, що їх важко вбити. Місяць тому я застрелив термінатора з відстані в півмилі. З одного пострілу. Уяви собі, із цим прицілом, що більше підійшов би для М-16, та аж ніяк не Мілані. Пощастило, вцілив у елемент живлення. А знаєш, де він? По іронії долі їх елементи живлення знаходяться там, де в людини серце. Кажуть, що вони ядерні. Так от, застрелив я термінатора. В мене була непогана схованка і я її не покинув, а вирішив спостерігати, що буде далі».

Рой взявся застібати свою сіру сорочку, що у тьмяному світлі догораючого вогника здається чорною. Руки тремтять. Він вже не той нарцис і не намагається здаватись кращим, ніж є насправді.

«Через п’ять хвилин прилетіла стрикоза. Зависла над застреленим термінатором, покружляла й зникла. Ще через п’ятнадцять з’явився мисливець, розвернув двигуни, спустився майже до землі. Термінатор просто прилип до днаища, та ще й так гепнувся, що навіть я почув. Мисливець піднявся й полетів із моєю здобиччю в сторону океану. Тоді я точно дізнався, що мисливці мають в нижній частині потужний електромагніт і що термінатор не з алюмінію, не з титану, а зі сталі, чи іншого сплаву на основі заліза. Ну й переконався в тому, що чув раніше — ворог завжди забирає своїх із поля бою. Мабуть, є що приховувати. Але за всім не вслідкуєш. Десь тут, десь там — знаходять уламки. Залізні рештки. Інформація майже перевірена. На грудній пластині термінаторів у верхній лівій частині є цифри. Звичайнісінькі, наші, тобто арабські. А от на внутрішній частині — символи. В різному порядку, з пробілами, в кілька рядів. Орієнтовно утворюють собою слова, орієнтовно зліва направо. Коротче, надписи на невідомій мові. Цифри ззовні — фарба, символи зсередини — викарбувані. Цілком може бути, що фарба — бутафорія, а символи — це ключ до розгадки. Розгадки хто ж насправді наш
ворог».

— Прибульці? — чи то сказала, чи запитала Джесіка.

— Не факт. Але й це можливо. Це одна з причин, чому я йду до Джона Доу. Кажуть, що в нього є зразки. Джесіка, ти ж казала, що бачила уламки термінатора?! — очі Роя засяяли навіть в півтемряві.

— Ну так, бачила.

— Давно?

— Тижні два тому.

— Далеко?

— Чотири кілометри на захід.

— Проведеш?

Лампа нарешті загасла. Тільки кінчик гніту не хоче з цим змиритись і все ще тліє серед суцільної темряви. Джесіка черкнула колесиком і от вже вогник від Зіпо освітлює вузький стіл, попільничку та обличчя Роя. «А він симпатичний, хоч і лисий», — подумала Джесіка й злякалась, чи випадково не вимовила цього вголос.

— Добре, — сказала вона, впевнившись, що думка залишилась лише думкою. — Я твоя боржниця. Виходим на світанку.

Джесіка дмухнула на Зіпо й офіс знову став темнішим за ніч. Тільки тишу порушує голос Матильди, що доноситься здалека. Мабуть, знову повчає Саймона. Або, не дай Боже, Уолтера.

— А поки що ти наш гість.

Решта дня… Це був кращий день за останні декілька місяців. Всі мешканці Санаторію зібрались в тісному офісі. Пили каву, жартували. Рой та Уолтер травили анекдоти. Навіть Матильда розповіла анекдот, та ще й такий, що під кінець долонями закрила  вуха своєму вихованцю. Виявляється, в неї теж є почуття гумору. Джесіка вирішила не читати виховну лекцію Вел, обмежившись фразою: «Більше ніколи так не роби». Грали в покер на сірники. Новачками були Вел, Матильда та Саймон. Їм лиш пояснили правила. Вел програла першою, мужньо сприйнявши поразку. Потім Саймон. Звичайно ж, розпустивши нюні. Далі… Ні, не Матильда. Джесіка. Вона не раз грала раніше, але карта тупо не йшла. Хоч ввесь банк і принесений нею з поверхні, але що зробиш?

Акулами були Рой і новачок Матильда. Банк перетікав з одних рук в інші добру годину. Блефували обоє просто фантастично. Зрештою Матильда з фул-хаусом взула мисливця на термінаторів і була наречена сірниковою королевою.

Цього дня вісім людей забули, що вони, як миші в норі. Вони були людьми і… майже сім’єю.

Ранок. Джесіка знає, що ранок, вона вже не спить. Темно. Що зробиш, в підвали не заглядає сонце. Попереду цегляна стіна з сірою облупленою штукатуркою, хоч її й не видно. Не видно Зака та Професора, що вмостились під тією стіною. Професор швидше всього доводить якусь теорему уві сні. Зак, як завжди, хропе. Джесіка щиро сподівається, що йому сниться щось приємне. Тропічний острів, або Ніагарський водоспад. Або сендвіч з беконом. Лиш би сама Джесіка йому не снилась. Зак хороша людина, але… Краще сендвіч.

Під боком спить Вел, вчепившись за руку. Мала часто так робить. Так їй легше заснути і менше сняться жахи. Джесіка не любить цих телячих ніжностей, але терпить. Згадує, що і в неї був сон. Бляха, вдруге поспіль! І снився, бляха, Рой. «Бляха», вона вже й нахапалась словечок від гостя. І він ще й всім подобається, навіть суворій Матильді! А Джесіці? Конкретно сон не пам’ятається, але Рой точно снився. Досить цього чуда під боком, закохуватись зараз не час і не місце. Тим більше він лисий!

Джесіка акуратно вивільнює руку, тихо встає, три кроки праворуч, рука в темряві намацує дверну ручку, натискає. Скрип в тиші здається зрадницьки голосним, потім трохи тихіше скриплять завіси. Джесіка відчиняє двері, одинадцять кроків ліворуч. Вона сто разів так робила. Може не сто, п’ятдесят точно. Лівою рукою намацує дверну нішу офісу. Добре, що тут немає дверей і скрипучих петель. Великий крок вперед і вправо. Бедро впирається в край столу, схожого на лавку. Джесіка запалює Зіпо, кладе на стіл. Вогник вихоплює з темряви купи лахміття, полиці, речі, потрібні та не дуже. Треба поставити чайник на каву і розбудити Роя.

Ранкове сонце приємно зігріває потилицю й відкидає чіткі тіні. Пройшли вже більше половини шляху. Попереду купа каміння, за нею ржавий перевернутий джип. Рой дає знак зупинитись, здіймає гвинтівку й хвилину вдивляється в приціл.

— Чисто, впівголосу каже він і шлях продовжується.

— Джесіка, помітив, ти уникаєш слова «термінатори».

— Не люблю це слово, — відповіла й злякалась, чи не занадто голосно пролунала фраза.

— Чому?

Якось Вел взяла за звичку називати Джесіку сталкером. Після перспективи отримати по м’якому місцю — перестала. Сталкер, термінатор… Скільки разів колись, ще до початку, гинув наш світ? У фільмах, на сторінках другосортних книг, в довбаних комп’ютерних іграх. Скількома способами людство стиралось із лиця Землі? Десятками? Сотнями? І що, накаркали? Були ж і сталкери, і термінатори. Були астероїди, електромагнітні імпульси, була і ядерна війна. Краще б всі ті писаки й сценаристи займались чимось іншим. Наприклад, збирали б марки.

— То чому? — перепитав Рой, не дочекавшись відповіді.

— Не люблю, і все! — відрізала Джесіка.

— Ще помітив, ти не багатослівна.

— Що є, то є. Зате ти містер комунікабельність 2039.

— Що є, то є, — всміхнувся Рой.

Зараз йдуть напівсухою лісопосадкою. Десь поруч щебече птах, та Джесіка ніяк не може визначити, який саме. Попереду повалене дерево. Рой перескочив і подав руку Джесіці, хоч в цьому й немає необхідності. Вона автоматично простягла свою й успішно подолала перешкоду. На мить, коли рука опинилась в руці, по тілу пробігли мурашки. Добре, що він нічого не помітив. Попри галантність, навіть коли розмовляє, Рой зосереджений на можливих небезпеках довкола.

— Знаєш, добре, що Велері все ж побігла тебе шукати.

— Та ну? — здивувалась. — Навела переполоху й сама могла загинути.

— Я не про це. Якби я її не зустрів, ми б і не були знайомі. І я б не провів день в чудовій компанії. І не змагався б у фіналі з міс Матильдою. Ефект метелика.

— Метелика? Колись був такий фільм.

— Так, був. Метелик — дивне створіння. Махне крилом десь в Бразилії, і через нього Техасом пронесеться руйнівний торнадо.

— Невже? Ти себе добре почуваєш?

«Про торнадо — це метафора. Так колись казав  Едвард Лоренц, автор самого поняття «ефект метелика» . Мається на увазі, що навіть маленька дрібничка, чи випадковість, може призвести до ланцюга подій і стати причиною великих, навіть глобальних змін. Наприклад, батько відправив сина в магазин за пивом. Продавець не продав, бо хлопець неповнолітній. Пацан вийшов із магазину і його збив шкільний автобус. Сумна історія і, на щастя, вигадана. Але от «Джон, зганяй за пивом», — дрібничка. Вона призвела до іншої дрібнички, хоч продавець зробив все правильно, за законом. І дрібнички призвели до того, що хлопець переходив дорогу в певному місці, в певний час. Ні секундою раніше, ні пізніше.»

— Ну в тебе й приклад! Але може метелики тут ні до чого? Може в нього така доля?

— Доля? А може його долею була блискуча кар’єра в Чікаго Булз і мільйони фанаток?

— Збив грузовик, значить доля така.

— Автобус.

— Що?

— Його збив шкільний автобус.

— Це точно вигадана історія?

— На всі сто.

— А слабо навести реальний приклад із життя?

— Ні, не слабо.

— Але щоб наслідки глобальні-пре-глобальні.

— Як скажеш. Історія про те, як просте людське милосердя призвело до смерті 60 000 000 людей достатньо глобальна?

— Не те слово. Розповідай.

— Зараз.

Хвилину йдуть мовчки, нарешті цікавість перемагає:

— Все-таки слабо.

«Ні, просто згадую деталі. Слухай. 1918-тий рік, перша світова війна вже наближалась до завершення. У Франції, в битві при Марконінгу, німці програвали. Один солдат, якщо не помиляюсь, Генрі Тенді, прицілився в пораненого німця, що втікав. Та не вистрілив. Пожалів. Німець навіть кивнув головою на знак подяки. От лиш халепа, це був не хто інший, як молодий Адольф Гітлер. Якби тоді солдат все ж натиснув на гачок, вся історія аж до сьогоднішнього дня була б переписана. Світ був би іншим. Як знати, може б не було термінаторів, ти б була, наприклад, ведучою кулінарного шоу, а я дантистом».

— Навряд чи я б вела кулінарне шоу. Готую я паскудненько. Але може не було б Гітлера, з’явився б інший фюрер?

— Можливо. Але ми цього ніколи не дізнаємось. Метелик вже махнув крилом і світ такий, як є. Із другою світовою, голокостом, термінаторами, і з третьою світовою. Але не війною. Це третє світове винищення. І можливо останнє.

— Оптимістично…

— Ну так. Розкажи про себе, — Рой дав знак зупинитись і припав до прицілу. — Мою історію ти вже чула, а сама поки що непрочитана книга.

— Що там?

— Все в нормі, — відповів, все ще роздивляючись щось попереду.

Джесіка намагається знайти очима, що привернуло увагу Роя, але не бачить нічого підозрілого. Покручені дуби, рідкий чагарник, ще одне повалене дерево. Відколи вони вийшли з Санаторію, Джесіка почувається… Незвично. Наче й вона веде до місця, де бачила уламки робота, але першу роль грає Рой. Джесіка крокує або поруч, або позаду. Він все помічає, дає знак, коли йти, коли зачаїтись, вибирає маршрут. Джесіка звикла, що вона мандрує поверхнею одна, сама приймає всі рішення, сама відповідає за себе й за своє життя. А зараз… Незвично, але їй це подобається. Приємно перекласти на когось більшість турбот. І тоді, як Рой подав руку, теж було приємно. Джесіка відчуває себе жінкою.

— Моя розповідь не буде такою цікавою, як твоя.

— Та невже. А ти постарайся, — Рой нарешті опустив гвинтівку, всміхнувся й махнув рукою, даючи зрозуміти, що шлях можна продовжити.

— Спробую. Раніше я була Барбі-Джес.

— Барбі? Ого, я вже здивований.

— Прикинь, в мене навіть був Феррарі. Подарував бойфренд. Я була постійним відвідувачем салонів краси і мала достатньо лишніх понтів.

— Самокритично.

— Якби перенести Барбі-Джес одразу сюди, в цей час, вона б довго не протягнула.

— Схоже, ти недолюблюєш Барбі-Джесіку?

— Трохи є. Я не завжди була такою, але… З’явилась можливість, жити так було зручно.

— І коли пропала Барбі, а залишилась тільки Джесіка?

— Мабуть, саме того дня й пропала. Коли все почалось. Я їхала в Атлантік-Сіті. Після імпульсу врізалась в бетонний блок. І схопила нехилу дозу. Отямилась через чотири дні у польовому госпіталі. Два зламані ребра, зламаний ніс і нога. Ще за кілька днів я почала лисіти. Місяць лежала. До того часу, коли
змогла самостійно встати з ліжка, зачіска вже була один в один як твоя. Уяви мене лису, з милицею. Барбі й не пахне.

— Зовсім не пахне.

— З’явились перші стрикози. Ледь не щодня пролітали над госпіталем, але нікого не чіпали. Півроку я там пробула. Оклигала, допомагала хворим і персоналу, фактично нештатна медсестра. Хоча там більшість були нештатними. Волосся, як не дивно, почало потрохи відростати. Вирішила повернутись у Вашингтон, я там прожила багато років. З госпіталю виїжджав грузовик, прямував у Йорк, міг підкинути до Балтимора. Ну й класно, думаю, дві треті на колесах, а далі пішки, чи як. Тільки до Балтимора ми не доїхали. Залишалось ще кілометрів сорок, як надлетів мисливець і шмальнув ракетою. Вона вибухнула під колесами. Наш грузовик зробив сальто в повітрі й ще цілу вічність перекочувався. Всі загинули вижила лиш я та Ребекка — худа темношкіра медсестра. Я її витягла з перевернутого грузовика. Та справи в неї були паскудні — глибока рана, пробита аорта. Кров била фонтаном. Я затиснула рану й відтягнула її під дерево біля дороги. Так і сиділа, спершись до дерева й тримаючи перед собою Ребекку. Рану міцно тримала. Боялась, що поки перев’язуватиму, вона стече кров’ю. Тому тримала, щось говорила до неї, Ребекка щось відповідала. Думала, хтось проїде дорогою, помітить нас. Але… Але я заснула. Прокинулась, було темно, а в обіймах вже остигаюче тіло Ребекки.

Джесіка замовкла. Спогади заставили ще раз пережити страх, відчай і почуття провини. Рой помітив, що Джесіка змінилась.

— Добре, досить поки що спогадів. Потім розповіси.

— Домовились, розповім.

Кілька хвилин йшли мовчки, нарешті Джесіка, щоб порушити тишу, запитала перше, що спало на думку:

— Яке твоє справжнє ім’я?

— Тобто? — здивувався, не чекаючи подібного запитання.

— Рой Грант, це ж псевдонім? Надто вже красиво звучить, щоб отримати таке при народженні, — запитала й одразу пошкодувала. А що, як вона помиляється?

— Меріон, — перервав роздуми Рой, — мене звати Меріон. Меріон Скінфлі.

Мілош Станковіч прокинувся рано. Хоча рано, подумав Професор — це в Санаторії суб’єктивне поняття. Рано — значить ніхто ще не запалив лампу чи свічку. Поки немає джерела світла, в Санаторії ніч. Кортить в нужник. Останнім часом Професор часто бігає. Роки беруть своє в кожного по своєму… Але не хочеться вставати. Ковдра пахне не найкраще, зате така тепла. Він закрив очі, але оскільки навколо темрява, не відчув великої різниці. Професор згадує свою книгу, «Крізь час та простір». Гарну він вибрав назву. Подумки перечислює розділи й параграфи, подумки повторює передмову. Згадує презентацію. Згадує схвальну рецензію самого Ентоні Дайсона. Згадує, яка приємна на дотик глянцева обкладинка його книги. Він часто так робить, коли залишається наодинці з собою. Та зараз він не один. Ще є сечовий міхур. Природний позив зрештою взяв гору.

Мілош намацав окуляри, одягнув, звичайно ж не відчувши в темряві різниці. Наосліп натягнув свою вельветову куртку. Піднявся й виставивши вперед руки, пробирається до дверей. Спотикається об ногу Уолтера, вислуховує порцію сонних ковбойських матюків, ввічливо перепрошує, хоч його швидше за все не чують. Ось двері. Вони заскрипіли так голосно, що Професор знову перепросив, звертаючись в чорноту кімнати, невідомо до кого. Вправо. Руки нишпорять по стіні, знаходять, що шукають. Полиця. Щось майже беззвучно падає на бетонну підлогу. «Тільки б не свічка», —  думає Мілош, хоча розуміє, що це була саме свічка. Знову перепаде від міс Матильди. Але з іншого боку, не обов’язково зізнаватись. Він не хоче, щоб міс Матильда гнівалась і вважала його незграбою. Дуже обережно проводить долонями по полиці й знаходить запальничку. Не Зіпо, як в Джесіки, а звичайну, пластмасову. Запалює й з гордістю думає, що він один на ввесь Санаторій знає принцип дії п’єзоелемента. Піднімає з підлоги свічку й запалює. Жалюгідне видовище. Свічка в руці нагадує палаюче дерево, зламане вітром. Віск тріснув рівно по центру й тримається купи завдяки гніту. Свічка свічкою, та міхур нагаюдав Професору, навіщо він сюди прийшов.

Дві хвилини й Професор знову в коридорі. До звичних ароматів додається ще й запах кави. Запах майже забутий до вчорашнього дня, але такий приємний. Ноги самі несуть до офісу. Нікого. Вуглики загашені, та чайник ще теплий. Розпалює свічкою, вогонь облизує чайник, віск підступно капає на вугілля, а те вперто не хоче горіти. Друга спроба — запальничка. Вона нагрілась і обпекла пальці, та все ж два вуглики почали тліти. Роздмухав, вчасно схопив падаючі окуляри. Сів, вклав свічку в підсвічник. Хоча підсвічник — голосно сказано. Жерстяна банка від маринованої кукурудзи із отвором відповідного розміру в кришці. Зламана частина свічки суттєво нахилена. «Нестійка система», — подумав Професор. Він би не так спроектував. Згоден, всі блага нової цивілізації тут створюють Джесіка й Уолтер. Саморобна гасова лампа, світло від акумулятора, санвузол, навіть цей, не самий вдалий по конструкції підсвічник. Але Мілош — теоретик! Хоч цього ніхто й не цінує. Що з того, що він намагається донести до них зерно знань? Їх займають буденні справи, фактично фізіологічні потреби. Їжа, сон, тепло. І ще недоречні жарти.

Чайник закипів. Професор знайшов не саму чисту кружку, а от чайну ложку не знайшов взагалі. Доведеться користуватись столовою. От вже гаряча кружка гріє руки, Професор посьорбує духмяну каву. Цей офіс, Санаторій, та й вся Земля… Навіть якщо справді є ці роботи, про яких так безпечно розповідає Уолтер і не тільки. Це все — ніщо. Піщинка. Атом. Земля в сто разів менша за Сонце. Це лише за діаметром. Сонце — то взагалі крихітна зірка. А зірок в Чумацькому шлясі 200 — 400 мільярдів. Незбагненне число! А галактик — трильйони. Та ніхто не хоче мислити ширше. Для декого облуплені стіни — це цілий всесвіт.

Професору стало жарко. Він скинув куртку, акуратно склав і поклав на стіл. Ще ковток ароматного напою. Добре, що мама не бачить, вона б не дозволила Мілошу так часто пити каву. Ех, мама. Клітчастий светр — її подарунок. Вже двадцять років його носить. А колись не любив. Колись звинувачував матір у всіх своїх бідах, у невдачах на науковому поприщі, в тому, що не склалось особисте життя. Мілош — видатний вчений, та він ніколи не був з жінкою. Професор вирішив перевести роздуми в інше русло. Ця тема болюча і він її уникає навіть у власних думках.

Три роки тому Мілош почав роботу над своєю другою книгою. Це була б сенсація, науковий прорив. Чого лиш варта теорія ірраціонального гравітаційного поля чорних дір! Треба продовжити роботу. Так, зараз мало матеріалу, немає доступу до бібліотек та інтернету. Та в нього в голові є своя бібліотека! Величезний кладязь знань. Ну хто ще в цьому світі стільки знає про динаміку небесних тіл? Хто зможе без підготовки та конспектів читати лекції про випромінювання квазарів?! Вирішено. Треба замовити в Джесіки зошити й приладдя для письма. Багато. Мама вже не оцінить його наукової праці. А от міс Матильда. Це така жінка! Наче й сама суворість, але вона… Вона така…

Професор уявляє інший світ. Ніколи не було електромагнітного імпульсу, або ніхто не згадує, що він був. Немає роботів. Люди живуть своїм звичним життям. Прості люди. А от наукова еліта світу та представники засобів масової інформації зібралась у… У Празі. Просторий конференцзал астрономічного Інституту Академії наук Чехії. Ніде впасти яблуку. Сьогодні презентація книги Мілоша Станковіча «Ірраціональна гравітація». Так, хороша назва. Лаконічна та інформативна. Тисячі голосів зливаються в один і це схоже на гігантський вулик. Та всі стихають, як один, коли Мілош виходить на сцену. Ось він вже за трибуною. Ще не промовлено жодного слова, та тишу переривають оплески. Спочатку поодинокі, згодом все більше й більше присутніх вітають вченого. Оплески не вщухають, а стають все гучнішими, люди аплодують стоячи! Мілош обводить поглядом натовп і знаходить очима ту, кого найбільше хотів тут бачити. Міс Матильду. Вона в строгій, але красивій червоні сукні і в червоному капелюшку… Мрії плавно перетікають в сон. Голова опустилась, окуляри норовляться от-от зісковзнути на стіл. Сопіння. Професор поворушився  й зачепив черевиком ніжку стола, схожого на лавку. Стіл похитнувся, свічка нахилилась вліво, потім вправо, на секунду завмерла, наче вона думає, в котрий бік їй далі мандрувати. Зрештою рішення прийняла гравітація. Зламана частина переважила й свічка впала на вельветову куртку. Вогник ще трішки погорів і згас. Офіс опинився в темряві, не рахуючи яскраво-червоних незагашених вугликів під чайником. Темнота поступово стає ще густішою. Це дим. Тліє підкладка куртки з штучного хутра. Професор спить.

В Джесіки за секунду виступив піт на чолі. Меріон Скінфлі — так звали вбивцю батька! На мить здалось, що це лише продовження паскудних спогадів… Але ні. Це відбувається насправді. Вбивця батька, колишній сопляк із Кольтом, крокує попереду. І цього разу в його руках величезна гвинтівка. Ні, це не може бути він! Подумала, але витягла з-за поясу Берету й зняла з запобіжника.

— Я колись натворив справ. Сидів, — голос Роя змінився, став глухим, наче він говорить через силу. — Один із наглядачів, імені вже й не пам’ятаю, прізвище мав Грант. Хоч сам малий, худий і взагалі, паскуда по житті. Якось я лежав, дивився в стелю  й думав, що великою несправедливість є те, що в цього хробака прізвище Грант, а в мого дядька Роя — Скінфлі. Дядько Рой — мій кумир з самого дитинства. Він був сильний, справедливий, дотепний. Його любили жінки. Я хотів бути схожим на нього. Тоді й надумав, що непогано б звучало Рой Грант. А поміняв ім’я через багато років. Офіційно, навіть маю паспорт. Поміняв, бо… — Рой затих.

— Чому поміняв? — запитує Джесіка й відчуває, що долоня з Беретою мокра від поту. Лякається, що пістолет може просто вислизнути.

— В силу деяких обставин, — зробив паузу, підбираючи слова. — Хотів залишити минуле в минулому. Можна так сказати.

—  І залишив?

— Частково.

— А за що ти сидів?

— Не хочу про це говорити. Джесіка, ти мене допитуєш? — Рой повернувся й видавив з себе не дуже правдоподібну посмішку. — Якась ти бліда. Ти в нормі?

— Частково.

Далі дерева закінчуються і видно автомобільне кладовище. Кабіна грузовика, переламаний навпіл причіп, купа шин попри праву бетонну стіну і з півтора десятка рештків легкових машин попри ліву. Автомобілі та груди металу, що колись були автомобілями, нагромаджені одна на іншу й утворюють несиметричну химерну конструкцію. Вінець композиції — синій Міні Купер із потворною вм’ятиною на половину кабіни. Раніше невелика територія була загороджена зі всіх боків, про що свідчать розкидані скрізь залишки металевої сітки.

Рой під прикриттям сосни вдивляється в приціл.

— Де? — тихо запитав він.

Пройшла ціла вічність, перш ніж Джесіка зрозуміла, що Рой запитує про уламки робота.

— Біля кабіни грузовика.

Вона думає, що скаже в Санаторії, коли повернеться одна. Думає, чи не варто шмальнути в спину Рою чи Меріону, поки є можливість. Думає, що може це й помилка, Меріонів Скінфлі може бути багато. Але чи багато тих Скінфлі сиділи в тюрмі? І Рой-Меріон не з Техасу чи Алабами, а звідси, з Вірджинії. Думає, що буде, як вона таки шмальне, а це все ж виявиться не він? І як вона дізнається він це був, чи ні?

Рой дає команду йти за ним. Метрів сто вони повільно йдуть по відкритій місцевості, поодинокі кущі не заховають двох мандрівників від ворога. Рой — сама уважність, все бачить і контролює. Джесіка дивиться лиш на його спину. Йде, як в поганому, недоброму сні. Знає, що мусить зробити те, чого не хоче. Вона не хоче, щоб Рой був саме тим Меріоном. Вона мусить перевірити. Вся в думках ледь не перечепилась об металеву сітку під ногами, чим наробила добрячого шуму. Рой повернувся й суворо подивився на неї, і ще обережніше продовжив шлях. До кабіни ще метрів 30.

— Моє прізвище Огнєвіч, — хотіла крикнути, але швидше прохрипіла Джесіка.

Вона націлила пістолет на спину Роя. Рой зупинився й опустив голову.

— То це був ти, Меріон Скінфлі?

Рой мовчить. Рука тремтить. Пістолет, здається, вже вислизає з долоні. Що ж ти мовчиш?! Скажи, що це не ти вбив батька!

— Я, — промовив і після паузи запитав: — Тепер ти мене застрелиш?

— А ти скажи хоч одну причину, чому я не маю цього робити?!

Рука з Беретою вже не тремтить, вона витанцьовує. Добре, що Рой цього не бачить. А Рой, як на зло, стоїть і мовчить. Лиш кілька секунд, та вони здаються цілою вічністю. На лисій голові виступив піт, маківка виблискує в променях ранкового сонця. Нарешті, наче набравшись сміливості, Рой мовив:

— В тебе дуже красиві о…

Кінець фрази обірвала коротка черга. Кулі прошили Роя наскрізь, вирвали зі спини шматки плоті та одягу, краплини крові потрапили Джесіці на обличчя.

Тіло Роя відкинуло, він впав на спину, просто перед Джесікою. Джесіка тричі стріляє в напрямку, звідки летіли кулі й робить швидкий ривок вправо, до причіпу. Біжить від сили три секунди. За цей час чує звук двох коротких черг, відчуває гострий біль в лівій литці та, саме головне, помічає спалахи.

Джесіка падає, два метри їде по траві й зупиняється, гепнувшись плечем в залізний борт причепа. Глухий звук. Через мить кулі б’ють по металу поруч з головою, і звук вже такий, що болять вуха й волосся здіймається дибки. Кілька секунд, щоб оговтатись. Стріляли з-під самого віддаленого звідси авто в нижньому ярусі нагромадження мертвих машин. Джесіка кинула погляд на тіло Роя. Вітер, наче знущаючись з покійника, надув закривавлену сорочку і здається, що то не Рой лежить, а якийсь товстун. Сльоза скотилась по щоці, що не характерно для Джесіки. Через Роя-Меріона? Через біль в нозі? Через вітер? Кулі знов вдаряють по металу, цього разу трохи далі. Звук ріже вуха й повертає Джесіку до реальності.

Зараз головне — вижити. Вона навприсядки огинає причіп. Ворог може чекати, що вона з’явиться з протилежного кінця своєї схованки. Джесіка не доходить до краю борта, подумки прикидає напрямок, різко встає, робить три постріли й знову вниз. Одна куля точно влучає в протилежний борт причепа, цей звук ні з чим не сплутаєш. Ще чути, як щось шипить і не дуже зрозумілий скрип металу. Джесіка зняла рюкзак і дістала квадратне дзеркальце. Тихо підсунулась до краю борта, сперлась на нього спиною. Пошкодувала, що дзеркальце без ручки, взяла за кут кінчиками пальців й повільно висунула зі схованки. Вправо, вліво, ось, є. Під тим авто щось є, швидше всього робот. Ліве переднє колесо спущене, автомобіль перекошений, оте щось рухається. Воно хоче вилізти зі схованки. Ось вже з-за правого колеса вимальовується голова. Дзуськи! Джесіка встає, доля секунди, щоб прицілитись, два постріли по лівому колесу. Колесо не шипить, а вибухає, автомобіль опускається на ворога. Вся конструкція з мертвих машин перекошується й знов ріже вуха скрип металу. Міні Купер на горі завалюється на бік і, здається, він ось-ось впаде. Але ні, конструкція прийняла свою нову форму. Черга. Хоч і не ясно, куди влучили кулі, але це нагадало, що вона все ще стоїть і являється чудовою мішенню. Пірнула вниз, подумки рахує, скільки патронів у магазині. Ще сім. Джесіка відсувається від краю, змінюючи позицію, встає, три постріли в темну пляму біля колеса, що мала б бути головою, знову вниз. Спина без рюкзака відчуває холод металу, болять ноги. Біль в правому коліні сильніший. На литці джинси розірвані й забарвлені свіжою кров’ю. Друга пара за два дні! Але зараз в Джесіки є серйозніші турботи, ніж порвані штани.

Перезарядила Беретту. П’ятнадцять патронів — це явно краще, ніж чотири. Прислухалась. Робот під машиною, якщо це робот, вовтузиться. От невгамовний! Коротка черга, цього раз кулі не вдаряють по причепу, а летять невідомо куди. Ще одна, дуже коротка черга, що обривається глухим клацанням. Через секунду додаються нові звуки, наче метал б’ється і треться об метал. Джесіка з хвилину чекає. Повільно висуває голову зі схованки.

Автомобіль, що придавив ворога — зелений Б’юїк. Бляха, Б’юїк, як той, на Атлантік-Сіті Рейсвей, лиш не розчавлений. Під Б’юїком робот. Схоже, що воно хотіло виповзти з-під авто, голова й плече вже були назовні, але не встигло. З-під грудей робота стирчить гвинтівка. Воно нервово рухаються, трохи розгойдує Б’юїк і всю конструкцію. Ліва рука залишилась за колесом, вона щось наосліп намацує. Мабуть, шукає, за що вхопитись. До бампера він не дістане. Робот поки що не може звільнитись. Стріляти може лиш в одному напрямку. Міг би, якби не закінчились патрони. Запасні магазини, мабуть, на розгрузці, він не може їх дістати. Поки що. Треба використовувати становище.

Джесіка встає й стріляє по роботу. Треба бути впевненою на сто відсотків, що його гвинтівка порожня. Джесіка йде до тіла Роя, на півдорозі зупиняється й прицільно випускає ще чотири кулі в робота. Всі влучають, розсипаються іскри, воно починає ще активніше вовтузитись, раптово затихає. Ні, навряд чи Джесіка завдала роботу суттєвої шкоди. Вона не знає, чому той раптом заспокоївся, але впевнена, що воно спостерігає за нею.

Вітер облишив свої пустощі, тепер Рой знову схожий сам на себе, тільки мертвого. Джесіка бере його гвинтівку. Важка, зараза. Підняла, приклала око до окуляру, відсахнулась, побачивши металевий череп так чітко, наче він поруч. Підійшла ближче, приклад до плеча, масивний ствол дивиться на кіборга, спусковий гачок. Постріл!

Приклад, як божевільний, боляче врізався в плече, Джесіка втратила рівновагу й впала, приземлившись дупою на траву. Поруч приземлилась і гвинтівка. Постріл прогримів гучно, дуже гучно! Куля влучила в колесо, рознесла ледь не половину сталевого диску. Б’юїк похилився, мертві автомобілі невдоволено заскрипіли й знов затихли. Робот заметушився. Затвор. Що ж із тобою робити? Вверх, на себе. Вискочила гільза й полетіла в траву, залишаючи за собою слід із сивого диму. Ричаг не дуже хоче піддаватись і голосно клацає щоразу, як опиняється в новому положенні. Так, тепер вперед і вниз. Наче перезарядила. Кілька кроків, тепер не більше десяти метрів розділяють залізне чудовисько й Джесіку. Вона припадає на праве болюче коліно. Ліва рука міцно тримає ців’я норовистої Мілани, лікоть обпертий на здорове коліно, приклад до плеча, цього разу міцно притиснутий, палець на гачку, корпус трохи вперед. Праве око дивиться в приціл, але не так, як вперше, а трохи на відстані. Тепер череп в окулярі не такий страшний, хоч і займає ледь не половину видимого простору. Джесіка затримує дихання, чорна очна впадина опиняється в перехресті прицільної сітки, постріл! Робот в останній момент рухнув головою й куля вибила копицю іскор із виска, відкинула череп вліво й пробила діру в крилі Б’юїка. Поштовх
в плече, сильний, але вже не такий болючий. Ледь не впала, вчасно відпустила ців’я та сперлась рукою. Ствол гвинтівки, що опинилась без опори, опустився в траву, із нього все ще виходить дим. Вуха заклало, в голові шумить. Але не впала — це вже прогрес. Все, залізяка, ти дістав. Не хочеться здихати?

— Все одно здохнеш, — це Джесіка вже вимовила вголос, встала й наблизилась до робота ще на кілька кроків.

Праве болюче коліно на траву, лікоть на ліве коліно, норовистий затвор, окуляр, приклад, міцніше. Корпус вперед, наскільки можливо. Глибоко вдихнула й видихнула. Чого ж ти крутиш башкою?! Метрів п’ять розділяють Джесіку й робота, голова велика, вона вже не поміщається в окуляр і видно її не чітко. Ліва рука затікає під вагою гвинтівки. Череп нервово рухається вправо-вліво. Джесіка чекає. Перехрестя на тому місці, де найчастіше з’являється темне око. Легені вже б не відмовились від ковтка повітря. Око прямує до перехрестя… Постріл! Віддача просто зсуває Джесіку, коліно сантиметрів 20 ковзає по траві, як боляче!

Залізна голова відкидається назад, гучно вдаряється в крило Б’юїка, все тіло робота обм’якає і вже більше не рухається. Як застрелена людина. Тільки з металу. Череп лежить в траві, на лобі діра. Джесіка не впевнена, що хоче бачити це зблизька. Мить повагавшись, встала, три кроки вліво й сіла, припершись спиною до ржавого Шевроле.

Це триндець. Ліворуч — робот із дірою в черепі. Трохи подалі праворуч лежить мертвий Рой, чи Меріон. На колінах важка гвинтівка. Дівчино, ти вляпалась! Джесіка знає, що цього не варто робити, але рука сама тягнеться то пачки Лакі Страйк. Остання, бляха! Зіпо, і от густий дим вже скубоче горло. Зім’ята пачка летить під Б’юїк. Взагалі то Джесіка цілилась в робота. Та Б’юїк їй теж не подобається. Джесіка сварить себе за безпечність, треба вшиватись звідси. Рой казав, що ворог забирає своїх. Якщо стрикоза з’явиться за п’ять хвилин, то в неї залишилось… Джесіка не знає, скільки часу пройшло після фатального для робота пострілу. Що ж, може приберуть і ті уламки біля кабіни грузовика. Цікаво, хто його так, на шматки?

Неважливо, треба вшиватись. Джесіка тушить в траву недопалок, кидає погляд на тіло Роя. Крізь ще не розвіяний вітром дим Лакі Страйк видно далеку темну хмаринку… Санаторій! Саме в тому напрямку Санаторій!

Джесіка подавила порив одразу бігти додому. Попри здоровий глузд покурила — молодець. Тепер треба мислити тверезо. Роздивилась довкола, швиденько перебігла до Роя. Якщо в Мілані два патрони, то з нею особливо не повоюєш. Джесіка намагається не дивитись на обличчя. Витягла з кишені на розгрузці магазин. Тільки один! В іншій кишені складний ніж, ще в одній — компактний ліхтарик. Вона секунду вагається, та все ж забирає цінні речі. Йому вони більше не потрібні. Ховає у вузькі кишені джинсів, окрім магазину. Кишеня такого розміру в штанах не передбачена. Патрони. Може є в рюкзаку? Вся проблема в тому, що рюкзак під Роєм. Джесіка намагається стягнути лямку з лівого плеча на руку. Нелегко, але якось стягає до передпліччя. Тепер треба витягти руку. Тіло ще тепле, та рука Роя, здається, важить цілу тонну. Точно, застібки. Джесіка розщипає їх. Тепер залишається витягти рюкзак з-під спини. Очі все ж зустрічаються із закритими очима Роя. Джесіка дивиться на обличчя того, хто вбив її батька. І вісім роботів. Ловить себе на думці, що втрачає дорогоцінний час. Вона хапається за рюкзак й з силою тягне на себе. Разом із рюкзаком падає на заднє місце, перестаралась. Рюкзак прострелений і закривавлений. Діслала патрон в патронник, натиснула на ричажок і магазин на диво легко від’єднався. Другий, клац і магазин вже на місці. Застібнула застібки й закинула магазин в рюкзак, а рюкзак на плечі.

Останній погляд на Роя і… Рой відкрив очі!!! Він дивиться вверх, на небо, але він точно знає, що Джесіка поряд:

— Ти, — насилу прохрипів Рой, із рота полетіли бризки крові, — ти його зробила?

Джесіка, мабуть, вся побіліла від несподіванки.

— Зробила…

— Тепер ти мисливець, — хрип став тихим, ледь чутним. — Втікай звідси, красуня.

Рой закрив очі, а Джесіка… Джесіка побігла.

Вона ще не може прийти в себе, біжить, бо так їй сказав Рой. Далекий чорний дим, що попереду, не віщує нічого доброго. Санаторій, що там могло статись? А може той дим і не з Санаторію? З болючим коліном і Міланою в руках біг — сумнівне задоволення. Джесіка на ходу закидає гвинтівку за плече. Тепер Мілана нещадно б’є по спині свою нову власницю. Джесіка ловить себе на думці, що називає зброю на ім’я. Перестрибує колоду, де нещодавно Рой подав їй руку. Кущі царапають одяг та обличчя. Джесіка вирішує бігти не ввесь шлях. Останні метрів п’ятсот вона пройде обережно, бо так можна навести ворога на Санаторій, якщо він ще не там. На цій думці Джесіка зачіпає ногою трухлявий корінь, падає, приземляється на травмоване коліно й перекочується. «Зараза!» — кричить чи то від болі, чи зі злості. Підіймається й мчить далі. Коліно болить, важка Мілана товче спину. Роєвий рюкзак теж нелегкий, всередині щось дзвенить. Джесіка намагається сконцентруватись лиш на подоланні відстані.

Метрів 500 до цілі. Джесіка пригальмовує, оцінює ситуацію, наче тихо. Чорна хмаринка майже розсіялась і зараз не помітила б її із відстані в чотири кілометри. Але тепер немає сумнівів, дим йшов саме із Санаторію. Короткими перебіжками Джесіка дістається кінця рідкої лісосмуги, що являється не самим кращим, та все ж прикриттям. Далі метрів сто по відкритій місцевості. Шкода, що звідси не видно вхід в Санаторій. Здалось, що серед розвалин мотелю промайнула якась тінь. Вдивляється в приціл, наче нічого. Лиш опустила гвинтівку, як над залишками цегляної стіни знову щось поворухнулось. Нафіг обережність! Джесіка побігла, тримаючи Мілану напоготові.

Трухляві дерев’яні щити, що маскували вхід, недбало відкинуті. Сходи зникають в темному жерлі підвалу. Джесіка дістає Роєвий ліхтарик, вмикає. На щастя працює. Ліхтарик затиснутий між лівою долонею й ців’ям Мілани, права рука вчепилась в руків’я й слизька від поту, палець на спусковому гачку, приклад міцно притиснутий до плеча. Спускається. Пахне горілим, незрозумілі звуки. Плач Саймона. «Та в них тут мертвяк…» — чути приглушений незнайомий голос. Постріл! Два великі кроки й Джесіка вистрибує в коридор. Ліворуч кремезний брудний патлатий бородач якраз витягує за лікоть Матильду із кімнати, сильно б’є її руків’ям револьвера по обличчі й заносить руку для ще одного удару. «Стара су…» — кінець фрази обірвала Мілана.

Куля увійшла в лівий бік незнайомця й вийшла з правого. Бородача, наче вітром, здуло від Матильди, тіло знесло собою штору нужника й відро. Віддача ледь не звалила Джесіку. Затвор. Постріл гвинтівки в замкнутому просторі прогримів нестерпно сильно. У вухах дзвенить, ледь розчула звук за спиною. Джесіка розвертається, кінчик ствола черкає по бетонній стіні, з офісу виходить патлатий бородатий мужик, фактично копія першого нападника. «Шо за…» — і ці слова обриває постріл Мілани. Куля робить в грудях чималу діру й відкидає патлатого в кінець коридору. Віддача заставляє Джесіку зробити крок назад, удар! Вона вже летить вперед і просто вштамповується в стіну. То третій нападник вискочив з кімнати номер один і з розгону налетів на неї всім тілом. Джесіка лицем до низу на бетонній підлозі, з легень вибите повітря, вона відчуває важкий груз на собі. Намагається вдихнути й отримує удар по потилиці. Голова вдаряється в бетон і, здається, Джесіка зараз втратить свідомість. Ні, так не буде!

Вона все ж вдихає повітря разом із пилом підлоги, з силою робить ривок і розвертається. Правий лікоть на бетоні, а лівий блокує новий удар нападника. Ще ривок і Джесіка вже на спині, напівлежить на рюкзаку та сильно, на скільки це можливо в такому положенні, б’є по огидній морді. Не розчула, що за матюк прогарчав нападник, поки обидві руки вільні, вона щосили б’є долонями по вухах. На Джесіку капнула слина з рота із гнилими зубами. Не зважає, тягне на себе коліно, впирається ступнею в невідомо яку частину тіла й відштовхується. Частково вивільнилась з-під грузного тіла. Нападник тягне руку до шиї Джесіки. Вона відбиває руку лівою й б’є суперника правим ліктем у висок. Ще поштовх ногою і Джесіка звільняється від обіймів здорованя.

Різко встає й зі здивуванням та злістю бачить, що суперник підвівся ще швидше. Вона дуже сподівається, що це останній з нападників і її більше не позбавлять рівноваги. Одним рухом скинула рюкзак, крок назад, в стійку. Беретта! Пістолет самотньо лежить на бетоні й чекає, хто перший до нього дістанеться. Мілана десь за спиною, та й патрон не в патроннику, на гвинтівку зараз не варто покладати надії. Десь там і ліхтарик. Двері обох кімнат відчинені й в коридорі достатньо світла, щоб роздивитись потворну гнилозубу посмішку суперника. Цей не настільки патлатий, як його напарники, він рудий, із рудою щетиною. Ніс неприродної форми, схоже зламаний не один раз. Треба підправити.

На здивування рудого Джесіка перша робить крок вперед, ноги напівзігнуті, руки зімкнуті в блок. Суперник теж подався вперед, та його ентузіазм миттю остудив жорсткий лівий джеб. Він відійшов, теж здійняв руки і, роблячи на його думку оманливі рухи корпусом вправо та вліво, почав наближатись. Рудий близько, Джесіка ловить момент, лівий джеб і соковита двійка. Суперник зробив кілька кроків назад, похитнувся, але встояв. На обличчі читаються гнів і здивування. З кривого носа стікає кров, що при слабкому освітленні здається чорною. Та за секунду закривавлений рот розповзається в бридкій усмішці. Рудий витягає з-за пояса ніж. «Ну все, довгов’яза, ти догра…» — цю фразу теж обриває постріл. Грузне тіло падає лицем донизу, а за ним стоїть Матильда, в руці револьвер, зі ствола тоненькою струйкою сочиться догори сивий дим.

— Рада тебе бачити, Джесіка, — через силу промовила Матильда.

— Це останній? — запитала Джесіка, піднімаючи з підлоги Беретту.

Матильда чи то ще в шоковому стані, чи не зрозуміла.

— Їх було троє?

— Так, троє.

— Я теж рада вас бачити. Вел жива?

Першим зреагував Уолтер. Відчув запах, вийшов у коридор, а там вже дим непроглядною стіною. Він прийняв єдине правильне рішення, навпомацки знайшов сходи до виходу й відчинив навстіж замасковані двері. Потім розбудив всіх інших. Всіх, крім Професора. Куртку загасили, дим потрохи розвіювався, а Професор як заснув сидячи, так і сидів. Тіло поклали на стіл, накрили Мілошевим же одіялом. Вел і Саймону наказали не виходити зі своїх кімнат. Матильда молилась за покійного в кімнаті номер два, а в першій Уолтер і Зак тихо, щоб не чула Вел, радились на рахунок подальших дій. Саме тоді й увірвались грабіжники. Діяли всі гуртом. Вскочили в другу кімнату, Матильда, як була, на колінах, отримала по потилиці, Саймон в обличчя. Уолтер рвонув на крик, та ще в дверях першої кімнати його збили з ніг і добавили по голові бейсбольною битою. Найбільший опір чинив Зак. Та сили були нерівні. Він ввесь побитий і хтось різанув його по животу. Навіть Вел кидалась на грабіжників, та рудий просто взяв і жбурнув її в стіну.

Після успішного штурму злочинці розійшлись по Санаторію в пошуках наживи. Матильда оговталась і зустріла бородача із револьвером. У виховних цілях вона зробила постріл в стелю. Та бородач легко забрав збою в Матильди. Від початку атаки й до першого пострілу пройшло не більше хвилини.

— Терпи, герой. Зараз питимеш запашну каву, — Джесіка зашиває Заку широку рану на животі.

Зак мужньо терпить.

— Рой. Він не повернеться? — через силу перепитав Зак.

— Ні, — сказала глухо, ніби кашлянула. — Ще один шов і ти будеш як новенький.

— Все чисто, ось твоя гвинтівка. Вона ж тепер твоя? — увійшов Уолтер.

Останню годину він провів біля входу з Міланою. Треба було впевнитись, що поблизу немає спільників нападників, стрикоз, чи іншої нечисті. Уолтер не дочекався відповіді.

— Джес, що ми будем далі робити? — вирішив не здаватись ковбой.

— Я вранці покину Санаторій.

— Що значить покину?!

Зак теж перепитав би, та загнута голка якраз проколола йому шкіру й довелось докласти зусиль, щоб не закричати при Джесіці.

— Це й значить. Не бачиш, я зайнята?!

Увійшла Матильда. В руках піднос із паруючими чашками.

— Нам всім треба перевести дух.

— Ще й як треба, — сам до себе промовив Уолтер.
Жителі Санаторію зібрались в першій кімнаті, посідали хто де. Лиш Вел спить. Та це мало нагадує вчорашні посиденьки. Немає ні Роя, ні Професора. Хіба що є кава. Розмова не клеїться. В основному уривчасті фрази про сьогоднішні події. На запитання про Роя Джесіка лиш буркнула: «Робот». Її більше й не чіпають. 15 квітня, Джесіка називатиме цей день «днем обірваних фраз». По дурному звучить, але що зробиш. Слова чотирьох людей сьогодні обірвали кулі. Паскудний день! Та вся біда в тому, що день тільки розпочався.
— Джесіка йде від нас, — порушив тишу Уолтер.

— Тобто? Куди? — здивувалась Матильда.

— Вона не пояснила, — явно невдоволено пробурчав ковбой, свердлячи Джесіку поглядом.

— Зараз є важливіші справи, — відповіла вона, — нам треба прибрати. І поховати Професора.

— Але куди ти зібралась?

— Уолт! — крикнула Джесіка. — У нас в Санаторії чотири мерці. Може потім будем теревенити?

— Джесіка, — втрутилась Матильда, — розмова може бути й недовгою. П’ять хвилин не зіграють суттєвої ролі й точно вже не допоможуть Мілошу. Що значить, що ти йдеш від нас? Куди?

Вона не знає, що сказати. Знає лиш, що не хоче все життя ховатись. Минає ціла вічність, поки Джесіка відповідає:

— Я йду шукати Джона Доу.

— Кого?

«Ми живемо, як… як миші, — тихо мовила Джесіка. — Боїмось висунути свій ніс з нори. А якщо й висовуєм, то не крокуєм, гордо піднявши голову, а боїмось, боїмось всього, що літає, ходить чи повзає, прислухаємось до кожного звуку. Вітер зашарудить листям, а серце вже в п’ятках. І одне бажання — скоріше знову сховатись у свою нору. Наша нора — Санаторій. Я не хочу більше так».

— Але тебе, Блонда, понесло!

— Уолтер! — Матильда суворо глянула на ковбоя. — Джесіка, я не впевнена, що зрозуміла, яке відношення має той містер Доу до мишей і до цілі твоєї мандрівки. Але ти не підеш від нас ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра.

Джесіка нахмурилась, дивлячись на міс Матильду й придумуючи образливу відповідь.

— Джесіка, ти мене, мабуть, не так зрозуміла. Ти доросла жінка й сама приймаєш рішення. І, скажу за всіх, ми багато чим тобі завдячуєм. Можливо й своїми життями. Але подивись на нас. Ми схожі не на мишей, а на побитих собак. Думаєш, ти краще виглядаєш? Нам треба зализати рани, і на тілі, і в душі. Не роби імпульсивних рішень. Прийди до норми, хай загояться рани, тоді й вирішиш.

Джесіка окинула поглядом санаторників. Справді, жалюгідне видовище. Ліве око Матильди запливло від чималої гематоми, була б вона білою, на неї було б страшно дивитись. Уолтер із перемотаною головою. В Саймона підбита губа й зарюмсані очі. Зак, на ньому взагалі живого місця немає. Сама почувається, наче по ній проїхав шкільний автобус. Виглядає, мабуть, відповідно. Лиш на Вел, що згорнулась клубочком під стіною, наче не видно синців чи подряпин.

— Ви, як завжди, праві, міс Матильда. Я покину Санаторій, але не завтра. А зараз треба вирішити, як позбутись тіл.

В Зака зашитий живіт, у Уолтера хвора нога, Саймон  зомліє й наробить під себе, побачивши мерця. Вел — мала й Джесіка не хоче, щоб їй снились нові жахіття. Доведеться прибирати самій. З Матильдою. Уолтер пропонував роздовбати бетонну підлогу в офісі, викопати яму й поскидати туди всі тіла.

— А Мілоша теж скинеш до цих покидьків? — Матильда ледь не спопелила ковбоя поглядом правого ока. Ліве набрякло і вже не відкривається.

— При всій повазі, міс Матильда, через нього ми всі ледь не здохли!

— Уолтер, я була про вас кращої думки, — брова над правим оком Матильди поповзла нереально високо й просто випромінює суворість.

— Не хочу хвалитись, та якби не я, то ми б тут вже не тринділи. Хто побачив дим? Хто розбудив вас і вашого дорогоцінного Саймона?

— Нас врятувала Джесіка! — голосно крикнула Вел. — Вона крута! — мала вже прокинулась і слухала розмову дорослих.

— А від диму вас всіх хто врятував? — не заспокоюється Уолтер, навіть не відомо до кого він звертається, до Вел, до всіх інших, чи сам до себе.

— Єй, народ, — втрутилась Джесіка. — Нам потрібно щось більш конструктивне. А хто герой-рятівник обговорим якось іншим разом.

— Конструктивне? — не заспокоюється ковбой. — Всіх в яму й Амінь! Чи може ти маєш конструктивніші думки?!

— Взагалі, є одна ідея. Уолт, пам’ятаєш, в нас десь був насос?

— Ого, Блонда, ти сьогодні на машині? — сказав ковбой і сам голосно розсміявся зі свого жарту.

— Як знати, може й на машині, — без натяку на посмішку відповіла Джесіка. — Міс Матильда, нам знадобиться допомога Саймона.

Матильда глянула на свого підопічного з синцем, той все ще похлипує, хоча зараз нема для цього жодної причини.

— Міс Матильда, наші мужчини виведені з ладу. Частково, — додала Джесіка, глянувши на Зака, той вже відкрив рота, щоб заперечити. — Саймону п’ятнадцять і він хлопець. Нам знадобиться будь-яка фізична сила.

— Я сильна! — вигукнула Вел, та її всі проігнорували.

Вел насупилась. Саймон з благанням в очах дивиться на Матильду. Та її розплющене око суворе й незворушне.

— Саймон. Хлопчику мій. Настав час подорослішати й стати мужчиною. І перестань нарешті рюмсати!

Джесіка, Саймон і Зак повільно йдуть під прикриттям негустого чагарнику на південь, паралельно до щосе. Джесіка поглядає на пораненого Зака, та він, хоч і важко дихає, намагається показати, що йому не важко й зовсім не боляче. Спина пряма, плечі розправлені, так навіть живіт здається меншим. Зак був категорично проти сидіти без діла. Тому Джесіка, що тимчасово взяла на себе роль керівника по утилізації тіл, відвела йому роль водія. Якщо все вийде.

Близько півтора кілометра від Санаторію на узбіччі траси є чотири автомобілі. Один згорівший, орієнтовно Субару. Ржавий Каділак, це з нього Джесіка зняла напівживий акумулятор. Ще якийсь розбитий в хлам китайський седан і Деу Матіз. Деу наче в нормальному стані. Без іржі, бо пластмасовий. Без магнітофона, бо його там ніколи й не було. Якщо Джесіці не зраджує пам’ять, то в Деу дозкурочена панель та немає переднього пасажирського крісла. Та це й на краще. Колеса спущені, вони не витримали три роки, як у зеленого Б’юїка. Та Джесіка сподівається, що колеса цілі. Півтора кілометра — чимала відстань. Та плюс, що траса має невеликий схил до Санаторію. Так хоч трохи, та котити Деу буде легше.

Варіант, що авто заведеться, Джесіка не розглядає. Навіть якщо допустити, що частина електроніки пережила електромагнітний імпульс, завести Деу, хоч би й зі штовхача, не вийде по одній простій причині. Не лише Джесіка тиняється поверхнею. Зі всіх авто бензин давно злитий. Вона й сама так робила. І ці колимаги перевіряла — сухо. Шкода, що в Санаторії зараз жодної краплини бензину. Саймон після настанов Матильди вже не рюмсає, просто йде, та очі його великі й налякані.

Уолтер теж має обов’язки. Він біля входу в Санаторій, під захистом роздовбаної цегляної стіни разом із Міланою прикриває друзів. Супроводжує їх за допомогою чотирикратного прицілу. Наскільки це можливо через чагарник і дерева. Постріл означатиме, що або ковбой підстрелив якогось незваного гостя, або це сигнал тривоги. Уолтер не раз вихвалявся, що вцілив у білку зі ста п’ятдесяти ярдів. Сьогодні може з’явитись можливість підтвердити свою кваліфікацію. Щоправда, він розкритикував приціл, заявивши, що на такій відстані вони виглядатимуть, як два тушканчики та скунс. Скунс — то, мабуть, про Зака.

Мілана повністю заряджена й запасний магазин теж повний. Джесіка практично не нишпорила в Роєвому рюкзаку. Достатньо було засунути руку всередину, і от, в долоні жменя важких патронів. Ними встелене все дно рюкзака, тепер ясно, що дзвеніло, коли бігла.
На місці. Джесіка з хвилину роздивляється довкола. Наче спокійно. Команда покидає свою схованку — розлогий кущ бузку, що на диво рано зацвів. Приємний і насичений запах красивих квітів п’янить, так не довго й забути, що ти не на звичайній прогулянці.

Бежевий Матіз, як смішний хижий звір з круглими виряченими очима, причаївся на спущених колесах. До роботи! Колеса в Деу маленькі й за хвилин п’ятнадцять звір вже гордо стоїть на чотирьох лапах. Заку Джесіка не дозволила качати, ще чого доброго розійдуться шви. Останнє колесо довірила Саймону. Той відчув свою важливість і з ентузіазмом наляг на насос. Заднє ліве колесо тихо шипить, пропускає. Не страшно, в разі чого можна швиденько підкачати.

Джесіка й Саймон вперлись в зад авто, Зак біля дверей водія вперся в арку.

— Зак, пам’ятай про живіт! — нагадала Джесіка.

— Як скажеш, матусю!

Ого, Зак чи не вперше пожартував з Джесіки. Деу рушив на диво легко. Зак заскочив, вірніше засунувся на тісне водійське місце й зачинив за собою дверцята. Заскрипіла механічна ручка — то водій опустив скло. Висунув руку й активно махає:

— Газ! Газу!

«А пампух сьогодні в ударі», — подумала Джесіка.

Шарудіння шин об асфальт навіює ностальгію по давно минулих часах. Штовхати досить легко, вони з Саймоном практично біжать, впершись в Матіз. Щоправда, легко перших метрів сто. Далі все важче й важче. Зрештою Джесіка скерувала: «Саймон, перекур!» Вони відпустили Деу і авто з не самим легким водієм прокотилось по інерції ще добрих двадцять метрів. Звичайно, Джесіка не збирається курити. І без того враження, що легені зараз вистрибнуть і побіжать вслід за Матізом.

— Ти в нормі? — перепитала віддихуючись.

— Так, міс Джесіка.

Саймон ледве говорить, зазвичай бліді щоки червоні, як буряк.

— Не міс, просто Джесіка, запам’ятав?

— Так, міс Джесіка. Так, Джесіка, — виправився Саймон.

— От і молодець.

— Дівчата, ви як? — висунув голову з вікна Зак.

— Жити будем, містер Карлін!*

Ще з хвилину відпочили, налягли на крихкі пластмасові двері й Матіз покотився далі. Джесіка чує неприємний запах і розуміє, що це несе від неї. Сонце в зеніті, Джесіка аж тепер помічає, як воно нестерпно пече. Зовсім не по весняному! Ковток води зараз би не зашкодив. Та керівник експедиції, тобто Джесіка, воду не взяла. От і виходить, що досить симпатична жінка в розквіті сил штовхає авто, щоб вивести трупи й смердить, як дохлий єнот. «Молодець, Джесіка, життя вдалось» — підбадьорила себе.

Ще двічі Джесіка й Саймон зупинялись відпочити. Зак вже не жартував, а щоразу допомагав зрушити й розігнати Деу. Санаторій вже близько. Зак плавно звертає ліворуч, на вузьку, зарослу травою грунтову дорогу, що веде до Санаторію. Багато років тому хтось побудував мотель, а от щоб прокласти до нього асфальт не вистачило грошей чи фантазії.

Тут штовхати важче, а попереду ще й пологий підйом. Джесіка з Саймоном зі всієї сили налягають на Матіз, щоб розігнати його. Ось грунт з травою втікають вверх, Деу стає важким, як Каділак, здається, він зараз зупиниться. Зак на ходу виліз із тісного салону й вперся в арку. Деу не зупинився, а плавно покотився догори. Зак підрулює й добряче так штовхає. Джесіка переживає за його живіт, та нічого не каже. Вимовити щось зараз було б дуже непросто. Матильда вибігла їм назустріч, мабуть Уолтер її гукнув, та Матіз вже викотився на горб, ще метрів п’ятнадцять і авто зупинилось біля розбитого мотелю.

— Таксі подано! — прохрипів Зак.

— Тобі, бачу, весело? — підійшов накульгуючи ковбой.

— Зак сьогодні справжня машина гумору. Все чисто? — важко дихаючи перепитала Джесіка.

— Крім вас трьох і пулькатого китайського дива тихо, як в склепі.

— Корейського.

— Що?

— Деу — корейська машина.

————————
Джордж Карлін (1937 — 2008) — популярний американський

комік, актор та письменник.
————————

Підійшла Матильда з пластиковою пляшкою, до верху заповненою прохолодною водою. Джесіка дуже рада бачити і Матильду, і воду.

— Саймон, як ти почуваєшся?

— Добре, міс Матильда.

— Ваш Саймон молодець, — похвалила Джесіка. — Ми б без нього ніяк.

Саймон випрямився, він щасливий, що виявився корисним. І що його похвалила міс Джесіка. Тобто просто Джесіка. Незвично себе почувають мешканці Санаторію. Хоч і після паскудних подій, та вони на поверхні, всі разом, навіть Вел вийшла. І якщо не штовхати півтора кілометра диво корейського автопрому, то й не жарко, погода просто чудова.

— Ну що, колеги, розвернемо катафалк, — після короткого відпочинку сказала Джесіка. — Саме цікаве попереду.

Звідки в Матильди стільки сили? Сувора  й незворушна темношкіра гувернантка, худа й на голову нижча за Джесіку, здається, створена для того, щоб тягати по підвалу покійників. Втім, тягти всі три тіла по сходах вони не будуть. Підтягли смердючого бородача до сходів, ногами вперед. Матильда припідняла ноги мерця, Джесіка туго обв’язала їх товстою мотузкою, другий кінець якої втікає крутими сходами геть із Санаторію. Не самий гуманний спосіб переміщення покійників, але що зробиш? Четверо дорослих, підліток і восьмирічна дівчинка тягнуть за мотузку й ноша досить легко їде вверх, час від часу гальмуючись різними частинами тіла об сходинки. Мабуть, ще не одне ребро зламали бородачу. Ось вже змотані докупи ноги визирнули із темного жерла виходу. Ще кілька секунд і тіло, проковзавши розвалинами мотелю та травою, вже лежить біля свого останнього транспорту.

Завантажити бородача в Матіз виявилось не так складно, як можна було подумати. Ковбой допомагає Джесіці, Саймону й Матильді. Підтягли й поклали тіло так, щоб воно сиділо спиною до відчинених задніх лівих дверцят. Склали, нахиливши спину вперед. З обох боків вхопились за пояс бородача й рвонули догори, затягуючи дупу на сидіння. Джесіка й Матильда засунулись в Матіз через праві двері й підтягли дупу вище, щоб ноги не торкались землі. Далі вхопили за комір, потягли на себе й тіло гепнулось на спину. Ноги стирчать, та як затягти його далі, то з протилежного боку вже виступатиме голова. І так піде. Перший готовий.

Притягли рудого, ноги бородача зіпхали з сидіння й заштовхали туди дупу його товариша.

Бородача номер два не дуже хочеться торкатись руками. Обв’язали ноги прямо на місці, біля нужника, звідти за мотузку потягли до сходів, а далі й до Деу. Його протягли навколо авто й засунули задом на переднє пасажирське місце. Сидіння немає і з цим вийшло найпростіше. Ноги бородача закинули на розбиту передню панель, а голова опинилась на грудях рудого. Уолтер присвиснув і додав:

— Як щаслива дружня сім’я.

Джесіка підкачала колесо, воно трохи спустило. Деу став важчим, та тепер штовхають втрьох, із Матильдою. Спуск на порослій травою грунтовій дорозі, авто так розігналось, що залишило позаду куряву та людей, що його штовхали. Матіз без допомоги прокотився метрів сорок, поки за ним поспіли Джесіка, Саймон і Матильда. Ще трохи й Зак звернув на асфальт.

Було вирішено відкотити авто з пасажирами якомога далі. Ковбой з гвинтівкою зайняв іншу позицію, на жаль лиш кілометр проглядається, далі траса плавно повертає на північний схід і губиться серед зелені. Дорога під нахилом ще метрів триста, далі штовхати стає важче. Часто зупиняються перепочити й зробити ковток води. Цього разу в Джесіки за спиною знайдена в одному з походів сумка, що колись, в іншому житті, була сумкою для ноутбука. HP — красується вицвівший логотип. Та цього разу сумка роздулась, в ній не чудо техніки, а дволітрова пластикова пляшка з водою.

Зак щоразу допомагає зрушити Матіз і на ходу засовується на водійське місце. Ніхто вже не рахує скільки було зупинок, та Санаторій вже давно заховався за весняним пейзажем.

— Зак, бачиш похилене дерево? Там наш шлях закінчується.

— Окей, бос.

Джесіка знає це місце. Крутий схил одразу після узбіччя, а далі густий чагарник, хащі з тонких дерев, високої кропиви й ще хтозна чого. На місці. Вперлись в капот, Зак допомагає, вивертаючи одною рукою кермо. Тепер знову налягли на задні двері й Матіз вирівнявся перпендикулярно до дороги. Останній поштовх і корейське авто пірнуло вниз та покотилось по схилу. Тріск високої трави, що зминає Деу і сильніший тріск в кінці шляху — то авто засунулось в хащі. Видно лиш зад Матіза в кінці тунелю із кущів, високої кропиви та поламаного гілля.

Тихо пролунав постріл, а за мить і його відлуння.

— Всі до машини! — скерувала Джесіка.

Рвонули схилом, Саймон приземлився на заднє місце, Джесіка озирнулась, та хлопець одразу піднявся й побіг за іншими. Кілька секунд і всі біля Матіза, з яким вже встигли подумки попрощатись.

— За мною, тримайтесь тіні.

Всі слухаються свого тимчасового командира, зачаїлись за Джесікою. Кропива боляче жалить, та компанія не видає жодного звуку. Повіяв вітер, зашаруділо листя й висока трава ожила. Джесіка вдивляється в небо. А що залишається? Вони внизу, крім узбіччя дороги й похиленого дерева нічого більше й не побачиш. Минають важкі хвилини. Від світлого весняного неба болять очі. Нарешті Джесіка помічає, на півночі, між гіллям, на фоні ватно-білої хмарини пропливає сіра точка.

— Стрикоза, — шепоче вона, — менше кілометра.

Сіра точка минає хмару і майже зливається з небом. Та Джесіка бачить її, та повільно пливе собі на захід.

— І я її бачу, міс…

—Тссс, — обірвала Саймона Матильда.

Кілька довгих хвилин четверо людей проводжають поглядом сіру точку. Вона поступово зменшується, віддаляючись, поки не розчиняється в блакитному небі.

— Полетіла на захід, — промовив нарешті Зак. Він важко дихає.

— Ти в нормі? — перепитала Джесіка не повертаючись, все ще вдивляючись в безкрайнє небо.

— Жити буду.

— Чекаємо десять хвилин і виходимо.

Повертаються мовчки. Не по дорозі, з гордо піднятою головою, а кущами, ярами… Все як казав Рой.  Джесіка йде попереду, вдивляється в траву, в листя, в небо, прислухається. Глянь на неї збоку — сама зосередженість. Та сконцентруватись їй не дає втома. Хочеться впасти на траву, десь в тіньочку, і просто лежати. Та вона розуміє, що всім важко. Треба йти. Вона дуже сподівається, що Уолтер просто подав сигнал про наближення стрикози. Що стрикоза не дізналась, звідки пролунав постріл. Що з ковбоєм все гаразд. Швидше всього так і є, та спокою не буде, поки вона в цьому не переконається. І ще не всі справи завершені. Професор. Треба його поховати. По-людськи. Тягти його сходами, ламаючи ребра — не варіант. Хоча… В Джесіки є ідея.

А Рой? Очі стали вологими. Вона списала це на світле небо та яскраве сонце. Ніхто в Санаторії ще не бачив її сліз. І не побачить. Рой. Хто поховає Роя? Його тіло гнистиме отам, де вона його покинула. «Він вже був одною ногою на тому світі», — заспокоює себе Джесіка. Та щось зовсім не спокійно. Одна зрадницька сльоза все ж скотилась щокою. Довбаний ефект метелика! Якби Джесіка не наставила на Роя пістолет, може він би помітив робота! Якби не довбана здогадка, що Грант — вигадане прізвище, вони б разом прикінчили робота і все було б інакше! Якби не Роєва кава, Професор не задихнувся б від диму власної куртки! Якби дурна мала не втекла її шукати, то Рой пройшов би повз Санаторій і вже міг би пити свою каву з тим Джоном Доу! Тоді б Джесіка й не знала вбивцю свого батька й не знала, що вона живе, як миша…

— …Джес, Джес, ти що, спиш? Все добре?

Джесіка прогавила все на світі. Вони вже біля Санаторію, Уолтер покинув свою схованку — рідкі напівсухі кущі на схилі, та вийшов назустріч друзям.

— З нею все гаразд, Уолтер, — відповіла за Джесіку Матильда. — Дякуємо за сигнал, він виявився дуже доречним.

— Ей, Блонда, ти чого? — не заспокоюється ковбой.

— Все нормально, Уолт. Ми скотили катафалк з дороги. Він більш-менш прикритий гіллям, не буде сильно мозолити очі. Ти як?

— Нормально. Трохи переживав за вас, півгодини без візуального контакту. Ще й ця стрикоза!

— Пів години? Здається, пройшла ціла вічність. І дякую за постріл, Уолт. Ти молодець.

— Ми всі сьогодні молодці, — приєдналась Матильда, — пропоную перепочити в прохолоді Санаторію.

— Ні, — відповіла Джесіка. — Скоро почне темніти. Ми відпочинемо лише тоді, коли по-людськи поховаєм Професора.

Матильда змовчала. Таке враження, що вона докоряє собі за те, що за всіма не самими приємними пригодами зовсім забула про Мілоша.

— Ти, як завжди, права, Блонда. Є ідеї на рахунок церемонії?

— Не смішно.

— Ти мене зрозуміла.

— Я беру лопату, знайду місце й копатиму яму. А ви поки розберіть стіл з офісу. Треба, щоб була лиш гладка столешниця. Ми прив’яжемо Професора до неї, так і потягнем до могили.

— Ого, ти просто майстер по роботі з покійниками! Може це твоє покликання? Ясно, не смішно, мовчу, — Джесіка кинула на ковбоя вбивчий погляд, він здійняв руки, наче здається фашистам в полон.

— Джесіка, можна я з тобою? — це подав голос Саймон.

— Що зі мною?

— Допоможу копати.

— Добре, Саймон, допоможеш.

Матильда всміхнулась. Вона задоволена своїм вихованцем.

Сто метрів на захід від Санаторію починаються поодинокі дерева, що далі стають густішими. Звідти Джесіка спостерігала за входом, коли бігла на дим, тудою вранці йшли з Роєм, про щось говорили. Красивий молодий дуб, довгі гілки чомусь всі тягнуться до півночі, осідають під своєю вагою та вагою ще негустого листя. Здається, що дерево над кимось похилилось. Що ж, дуб оберігатиме своєю тінню Професора.

— Копатиму перша. Сідай в холодок, відпочинь.

Саймон слухняно прочимчикував до дерева, сів між корінням, сперся спиною об холодний стовбур, поруч поклав відро та пляшку з водою.

Міс Джесіка, тобто Джесіка — все вміє і все знає. Відром, як вона пояснила, викидатимуть нагору землю, коли яма стане досить глибокою. Сам він би до такого ніколи не додумався. А як тих трьох бандитів, на машині? Та що там, вона ж їх і поклала з величезної гвинтівки! Вона крута! І красива…

Довжелезна нога на наступі. Вона налягає всім тілом і лопата слухняно занурюється. Права рука тисне на дерев’яний держак, ліва піднімає лопату і Джесіка легко та граціозно відкидає чималу порцію землі. Які в неї руки… Красиві, довгі, м’язи чіткі, та не завеликі. Руки сильні й жіночні. І не як у міс Матильди, зовсім без волосся. Зате вкриті подряпинами та виблискують, трішки вологі від поту, і це ще більше підкреслює їх форму. В неї чудові долоні. Пальці — довгі й міцні. Цими пальцями можна милуватись цілу вічність. Шкода лиш, що вони стискають не руку Саймона, а лопату. Добре, що містер Рой не повернувся. Джесіка вільна. Якщо в нього колись буде дружина, Саймон хоче, щоб вона була схожа на Джесіку. Або й сама Джесіка. І нічого, що вона старша. І вища. На тринадцять сантиметрів. Саймон точно знає. Якось чув розмову містера Уолтера із Заком, так він казав, що Джесіка має метр вісімдесят.

Джесіка поправила волосся й знову налягла на лопату. Вона інколи так робить. Мабуть вважає, що її вуха стирчать. Жінка. Вона сама не знає, що їй навіть краще, коли кінчики вушок гордо виступають над волоссям. І вушка гарні, вони нагадують Саймону… капусту. Так і хочеться притулитись до них щокою. Добре, що волосся Джесіки не розпущене, а зібране в неслухняний хвостик.

Мабуть, пора вже йому копати, та тоді перед очима буде не вона, а земля та лопата. Він ще хвилинку подивиться й підмінить.

Джесіка повернулась спиною, натиснула ногою на наступ. Нахилилась, щоб підважити чергову порцію землі. Саймон прийняв правильне рішення. Якби копав, не бачив би… Якщо Саймон колись стане художником і малюватиме картини, малюватиме з Джесіки. І перший шедевр називатиметься «Джесіка копає могилу, вигляд ззаду». Серце б’ється так гучно, що здається, вона зараз почує. Яке тіло! Ну хіба таке буває?! А сідниці! Не вузькі й не широкі, і випуклі й підтягнуті, спортивні й жіночні, обтягнуті грубою потертою матерією джинсів. З просто спокусливих сідниці перетворюються на нестримно спокусливі, коли вона згинається. А вона це робить щораз перед тим, як відкинути землю.

Раптом Саймон помічає, що вже не чути цього настирного звуку ударів серця. Це добре, Джесіка не почує. Лиш би вона продовжувала копати. І лиш би не поверталась.  Її бежева майка з вицвівшими цифрами 77 вже волога й пристає до плечей.

Джесіка згинається щораз нижче, коли відкидає землю. Раптом вона озирається й кидає погляд на Саймона. О ні, вона бачила, що Саймон витріщається! Та Джесіка продовжує копати. Нахиляється дуже низько, не може витягти лопату. Саймон хоче допомогти, та не може зрушити з місця, його не пускають сідниці. Вони так красиво випуклі. То права, то ліва половина напружуються і це саме неймовірне видовище, що доводилось бачити. Нарешті Джесіка вириває лопату, повну землі й відкидає в сторону. Майка вже повністю мокра й пристає до спини. Джесіка впевненим рухом застромлює лопату в грунт, кладе руки на поясницю, потягується, як кішка. Ліва рука та її красиві пальці вже справа на талії тримають за майку, права рука зминає вологу матерію зліва, різкий рух і Джесіка знімає майку. Неслухняний хвостик волосся не хоче розлучатись із одягом і до останнього тримається за нього, та зрештою падає вниз. Частина його розвівається вітром, частина прилипла до вологої виблискуючої спини.

— Жарко, — каже Джесіка, дивлячись вдалечінь.

Вона кидає майку на держак, але не влучає і майка летить вниз. Та Джесіка не зважає, вона повертається, ось одна довжелезна нога ступає із ями на траву, крок, і вона виростає перед Саймоном у повний зріст. Кілька секунд стоїть і дивиться на нього. Висока, сильна, струнка. Краплини поту навколо вицвілого колись зеленого бюстгалтьера й на плоскому животі. Одна краплина котиться до пупка, оминає його й прямує далі, нижче.

Джесіка підійшла, одним рухом перевернула відро та сіла на нього. Довгі ноги зблизька здаються ще довшими. Її неймовірні сідниці зовсім поруч. Вона бере пляшку, відкорковує і п’є. Вода стікає по щоках, підборідді, а далі на шию, груди, на й без того вологий бюстгальтер. Джесіка поклала пляшку, стягла гумку й потрусила головою, розправляючи волосся. Саймону шкода, з хвостиком їй більше пасує. Джесіка наче відчуває це, кладе руку йому на голову, запускає довгі й ніжні пальці йому у волосся, як приємно… Вона дивиться на яму й тихо, чи то Саймону, чи сама собі каже:

— Ненавиджу свої вуха. Вічно вони стирчать.

Саймон почуває себе котом, якого гладять. Пальці ніжні, він, здається, зараз замуркає. Важко вимовити хоч слово, та він хоче заспокоїти Джесіку.

— В тебе дуже гарні вуха…

Пальці з силою стиснули волосся, боляче!

— Саймон, — жорстко сказала Джесіка, все ще дивлячись на яму, — я терпіти не можу брехні!

— Я не брешу, мені дуже подобаються твої вуха.

— Доведи, — вона повернула голову до Саймона, не відпускаючи волосся. Зелені очі дивляться на нього згори, заворожують, гіпнотизують.

— Як? — сам ледве почув свій голос.

— А ти зробиш те, що я тобі скажу?

— Зроблю.

— Точно зробиш? — рука ще дужче стиснула волосся, та Саймон терпить, не хоче заплакати при Джесіці.

— Обіцяю, — витиснув з себе.

— Добре. Вкуси мене за кінчик вуха.

— Вкусити?

— Так, легенько, — зелені очі свердлять Саймона і він зробить все, що скаже Джесіка.

Саймон не може відповісти, тому кивнув.

— Хороший хлопчик, — вона всміхнулась й послабила хватку.

Вільною рукою відгорнула волосся й нахиляється до Саймона. Нахиляється, здається, цілу вічність. Її обличчя все ближче, вушко, що гордо стирчить, таке спокусливе. Щоки Саймона вже відчувають її подих.

— Саймон, — тихо сказала, майже простогнала Джесіка.

— Саймон. Саймон! Прокидайся, сонько!

Він декілька секунд ще не розуміє, що сталось. Перед ним Джесіка, але в майці. Майка лиш трохи волога. І волосся зібране в хвостик.

— Наші йдуть. Їм же не обов’язково знати, що ти проспав все на
світі?

— Проспав?

— Це буде наш маленький секрет. Бери швиденько лопату.

Саймон ще сонний,  вимащене землею відро біля чималої ями.

— Давай вниз, а я покурю.

Саймон слухняно зіскочив у яму. Рівні земляні стіни, вузька, та не менше двох метрів завдовжки, глибина — по пояс. Джесіка добре попрацювала. Поки він спав. Це був сон. Шкода. Трохи далі, за деревами та листям, видно дві фігурки — то міс Матильда й Зак ідуть сюди. Мабуть, щоб розвідати як тут справи та дізнатись, куди тягти містера Професора. Саймон глянув на Джесіку. Вона, як і уві сні, перевернула відро й сіла на нього своїми неймовірними сідницями. Тільки трохи лівіше, між деревом і ямою, в тіні від негустого листя. Тінь дуже довга, Саймон розуміє, що проспав достатньо часу — сонце вже низько. Він хоче запитати Джесіку, чому вона його не розбудила копати, та відкриває рота й мовчить. Дивиться на Джесіку. Вона сидить, довгі ноги широко розставлені, спина нахилена вперед, лікті опираються на коліна, між красивими пальцями тліє цигарка, вона дивиться… Ні навряд чи вона дивиться на міс Матильду й Зака, що наближаються. Вона дивиться в нікуди.

— В тебе красиві вуха! — несподівано для самого себе випалив Саймон.

—Дякую, — відповіла Джесіка, та навіть не подивилась на нього.

Вона лиш затягнулась цигаркою й зморщилась, мабуть дим потрапив у зелені очі.

Професора мотузками опустили в яму разом зі столешницею. Тіло відв’язали від дерев’яного ложа, він просто лежить. Матильда склала йому руки, «як подобає покійним», — це дослівно, і вклала між пальців свічку. Так і горіло маленьке полум’я в руках Професора, поки його не загасила чергова порція землі.

Вже є свіжий насип і хрест, викладений із каміння, Матильда щось говорить, читає промову. Та Джесіка її не чує. Вона вже не думає про Роя. Набридло. Вже й так сама собі зізналась, що він не давав їй спокою при житті й не дає після смерті. Вже й прийняла рішення, що робитиме далі. Вона поховає вбивцю свого батька. Не з поваги до нього, не тому, що подобався, по простішій причині. Якщо його тіло гнистиме там, їй не буде спокою. Чому? Це не важливо, Джесіка не збирається копатись у своїй голові й ще більше себе накручувати. Просто вона має зробити це, і крапка. Думає про інше. Як тактовно втекти від друзів, щоб не було зайвих запитань.

— Що ж, спи спокійно, Мілош, — завершила промову Матильда. — Друзі. Не знаю, як ви, а я просто падаю з ніг. Пропоную нарешті відпочити й допити каву. Там залишилось небагато, та кожен отримає свою порцію.

— Чудова ідея, — підтримав ковбой. Він взяв лопату й обперся на неї. — Йдемо, Блонда. Треба перевести дух.

— Віддай.

— Що?

— Лопату віддай, — сухо процідила Джесіка.

— Бери… — здивувався Уолтер.

Джесіка не взяла лопату, а вихопила, підійшла до дерева, де ковбой залишив гвинтівку, і закинула її за плече.

— Буду через дві години, — кинула Джесіка й пішла.

— Ей, стій, зачекай, — хотів побігти за нею Зак.

— Я сама!!! — повернулась і рявкнула Джесіка.

Обличчя перекошене, Джесіка не схожа сама на себе. Вона нагадує тигрицю, що гарчить і от-от кинеться. Зак зупинився як вкопаний. Втім, не лише Зак. Ніхто не ворухнувся, настільки неочікувано бачити такою Джесіку. А вона вже швидко віддаляється. Ще з хвилину білява голова, бежева майка й ствол гвинтівки мерехтять між деревами, поки не зникають зовсім.

— Що на неї найшло? — порушив тишу Зак.

— Блонда сама не своя, — виніс вердикт ковбой.

— Здається, я знаю, куди вона пішла, — мовила Матильда. — До того молодого чоловіка, Роя. Джесіка хоче і його поховати.

— Блін, та вона дурна! — викрикнув ковбой, — Сонце вже низько, вона на взводі. Треба йти за нею!

— Не треба, Уолтер. Я впевнена, що все буде гаразд і Джесіка повернеться. А поки їй краще побути на самоті.

Джесіка під прикриттям сосни вдивляється в приціл так, як це робив вранці Рой. Майже так. Ців’я гвинтівки сперла на обламану гілку. Тримати Мілану, здійнявши, та ще й без опори — сумнівне задоволення. Скільки ж вона важить?! Метрів сто, і ось воно — злощасне автокладовище. От тільки проблема, тіла Роя не видно! Джесіка пам’ятає, де він лежав. Вона не може помилятись. Чи може? Те, що автокладовище змінилось — це факт. Міні Купер догори колесами безпомічно лежить на траві. З-за переламаного причепу не видно застреленого робота, та Джесіка впевнена, що його там немає. Бачить лобове скло й капот зеленого Б’юїка. Він розвернутий градусів на сорок п’ять. Хтось добряче розворушив металобрухтову конструкцію, витягаючи робота з-під машини. Вони забирають своїх.

Сонце низько, воно зависло якраз над Б’юіком і забарвило край неба кольором вогню. Через сонце важко все роздивитись. А треба. Попри здоровий глузд Джесіка вже вирішила йти туди. Причина, як і раніше. Вона мусить, бо не буде спокою. Лопату залишить тут, якщо все спокійно і якщо знайде тіло, то повернеться за нею. Рой міг поранений відповзти. Його могли по якійсь причині відтягти роботи. Джесіка сердита на себе, що взяла лопату, та навіть не подумала взяти аптечку. Мініатюрний шанс, що Рой десь там ховається поранений, все ще є. Дуже мініатюрний. Був би більшим, якби Джесіка не забрала його рюкзак. Якщо б він навіть був у стані перев’язати собі рани, щоб не стекти кров’ю, то чим він їх перев’язав би? Приклав подорожник? І ще Джесіка зла на себе, бо в неї лиш чотири патрони. Один в патроннику й три в магазині. Особливо не повоюєш.

Джесіка роздивилась все, що могла роздивитись. І на автокладовищі, і довкола. Знайшла навіть кров на траві, де лежав Рой. Побачила свою джинсову куртку та рюкзак. Якщо і є небезпека, то за Б’юїком, за Міні Купером, за причепом, або за кабіною грузовика. Більше немає де заховатись потенційному ворогу. Якщо можливого ворога не видно звідси, то йому не видно й Джесіку. Вона подолає останні сто метрів напряму, минаючи поодинокі кущі.

Джесіка йде, обережно, але швидко. Важка Мілана в руках, знята з запобіжника. Шлях здається просто довжелезним. Нарешті повалена залізна сітка. Трохи вліво і вже проглядається низ злощасного Б’юїка. Джесіка дивиться в приціл, робота, як вона й думала, немає. Йде повільніше, пригнувшись. Вправо, до причіпа. Огинає причіп, зав’язує навколо пояса свою покинуту куртку, рюкзак закидає на плечі. Тіні довжелезні, вже досить прохолодно. Та Джесіці жарко, наче всередині хтось розпалив вогонь. Серце стукає зрадницьки голосно. Де ж дівся Рой?

Джесіка виглядає з-за причепу, чисто. Не розгинаючись, тримаючись ближче до порослих травою шин, просувається до кабіни грузовика. В кабіні без дверей пусто, за кабіною — чисто. Старі уламки кіборга як лежали, так і лежать, між травою, наполовину в землі. Розірваний на шматки обгорілий тулуб, частина руки. Рука дивна, наче в чорній рукавиці. То виходить, що вони забирають своїх, але не повністю?

Джесіка робить дугу, аж до шматка металевої сітки. Вона заходить так, щоб побачити, що за Б’юїком. Мілана напоготові. За Б’юїком нічого. Трава — і все. На автокладовищі ні роботів, принаймні цілих, ні Роя. Джесіка ступає на ржаву сітку й повільно прямує до бетонної стіни. Мусить десь бути Рой! Не випарувався ж! І навряд чи встав та побіг собі. Як немає на території, то за периметром. Джесіка повільно висуває голову за край стіни і… Обходити навколо немає потреби. І так видно, лиш бетонна стіна й трава. Вже сміливіше до другої стіни — те саме. Нікого і нічого.

Джесіка все ще обережно, але вже не пригинаючись, йде до того місця, де лежав Рой. Прим’ята трава, кров. Не так багато, як можна було б подумати. Сліди. Земля добряче просіла. Хтось йшов з Роєм на плечах, або сам важив цілу тонну. Або і одне й друге. Спокою все ж не буде. Ким би він не був, чи Роєм, чи Меріоном, не треба було його тут залишати. Хочеться кричати: «Рой», голосно кричати, та Джесіка стримує себе. Він і так не почує. Дурня якась. Навіщо роботам поранений Рой? А якщо не роботи його забрали, то хто?Хочеться вірити, що тут прогулювалась група людей, побачили пораненого, взяли з собою. Його виходять, рани заживуть і всі будуть жити довго й щасливо. Хочеться вірити, та щось не віриться.

Сонце скоро сяде. Зараз здається, що воно світить із салону Б’юіка. Треба йти, тільки Джесіка ще гляне на уламки. Вона крокує до темної кабіни. Сонце покидає салон і облизує капот Б’юїка. Залізна рука, що стирчить із землі, обросла травою й закінчується чорною рукавицею. Розкурочений тулуб без голови,  на грудях цифри. Та видно лиш дві четвірки, решта прихована сажею. Внизу, як нутрощі, стирчать металеві трубки, рівні й вигнуті, циліндри та інші шматки механізмів. Передня частина панцира відстає, з лівого боку чимала щілина. Надписи! Рой казав, що вони на внутрішній стороні грудної пластини. Джесіка просуває пальці в щілину й щосили тягне. Щілина стає більшою, але далі щось не пускає. Джесіка збирає всі свої сили, тягне, тіло вже тремтить від напруги. Раптом ввесь тулуб, що був наполовину в землі, виривається на волю й боляче притискає ногу.

— А щоб тебе! — вилаялась на шмат металу.

Так справа не піде. Мілана! Джесіка просунула ствол в щілину, вправо-вліво, знайшла опору. Найменше всього хочеться зігнути ствол гвинтівки, тому Джесіка лиш спробує, легенько. Засунула носак кросівки в щілину, легко підважила, трішки сильніше, ще трішки, щось захрускотіло й панцир подався вверх. Молодець, Мілана! Тепер руками, панцир пружинить, ще хрускіт і він відкрився, як ракушка.

От тільки халепа — з правого боку вигнута грудна пластина тримається на чомусь схожому на довгу завісу з масивним штирем всередині. Мала б із собою інструменти, можна було б щось придумати. Та зараз вибір майстра по демонтажу залізних вилупків обмежений — лопата, що самотньо чекає там, біля сосни. Присіла. Надписи є. В скупих променях сонця їх важко роздивитись. Стоп, гвинтівка! В Джесіки є ідея. Зараз вона наробить шуму.

Вхопила за край вигнутого панцира, рвонула й розвернула важкий тулуб нутрощами до Б’юїка. Сама пройшла до машини, що в сутінках здається не зеленою, а чорною. Сіла на капот, дістала з джинсів Кемл, стягла зі спини рюкзак, знайшла в ньому вірний Зіпо. Їй треба розібратись з ніжками на гвинтівці. Вірніше з сошками — так їх називав Уолтер. Вона стрілятиме звідси по отій завісі, треба, щоб руки не тремтіли. Метрів тринатцять — п’ятнадцять. Можна й зблизька, та рикошет здоровенної кулі Мілани — то, мабуть, не дуже весело. Із сошками виявилось все просто: добре натиснути — це раз, розвести їх в сторони — два. Готово. Джекіка гасить недопалок об лобове скло, їй не подобається це авто. Зіскочила. Вона стоїть, зігнувшись, лікті на капоті, сошки теж, приклад до плеча. Завіса виблискує в останніх променях сонця, її нечітко, але досить добре видно крізь приціл. Сітка ниток в пітьмі стала світло — сірою, майже білою, її теж непогано видно. Перехрестя на завісу. Джесіка затримує дихання й плавно тисне на гачок.

Постріл у вечіній тиші пролунав, наче грім. Віддачя трусонула все тіло, здалось, що нутрощі підскочили до горла й знову пірнули вниз. Куля пішла в траву, просто перед залізними рештками. Джесіка не одразу розуміє, чому так сталось. З докором дивиться на Мілану. Та стоїть собі на капоті, із гордо задертого догори ствола сочиться тонкий струмінь диму. Ясно. Все просто як двері! Приціл вище ствола! Сантиметрів дванадцять. Ні, десять. Тоді постріл в робота — це везіння! Ну що ж, добре, що повезло. Зараз в Джесіки інші турботи. Лікті на капот. Затвор, він не дуже хоче слухатись і норовисто клацає.  Приціл. Завіса точно на вертикальній нитці, горизонтальна вище, приблизно на десять сантиметрів. Затримала дихання, плавно на гачок.

Постріл! Іскри, брязкіт металу, грудна пластина відлітає в сторону. Одночасно наче хтось вимкнув світло. Це сонячний диск повністю заховався за горизонт. Догралась. Втім, поки на дотик склала сошки на гвинтівці й дійшла до пластини, очі призвичаїлись. На заході червона смужка неба над горизонтом. Неповний місяць теж дає трішки світла. Мілану за спину, пластину під пахву і в дорогу.

Пластина важка, важча за гвинтівку. Джесіка дивиться не по сторонах, а під ноги. Ні свого динамо-ліхтарика, ні Роєвого вона не має. Та якби й мала, користувалась б у крайньому випадку. Найменше зараз хочеться когось зустріти. Будь-кого. Досить на сьогодні знайомств. А так — кущі чорні, трава сіра, ями темніші. Ось вже й сосна з лопатою. Ні, лопату вона залишить тут, але кине під кущ. Навряд чи зіпруть, та все ж. Ну що, сто метрів позаду. Залишилось всього три кілометри та 900 метрів…

В Санаторії ще ніхто не спить. І останню каву без Джесіки не пили. Ну й що, що на ніч? Зате разом. Це був самий паскудний день для шести людей, відколи вони тут оселились. І самий важкий. Так що кава навряд чи завадить глибокому сну. Дивно, та Джесіка відчуває, що цей день зблизив їх всіх більше, ніж всі попередні місяці.

Джесіка вибачилась перед Заком за те, що гаркнула на нього, та він і не думав ображатись. Кавові посиденьки в першій кімнаті. Ковбой та Зак намагаються жартувати. По центру дивний піднос — уламок робота, що створений для знищення таких, як вони. Чи то людей, чи мишей. Завтра Джесіка перемалює в зошит всі ті символи. А їх багацько, вона нарахувала 63, з них складаються 15 умовних слів. Якщо це слова. Та все завтра. Аж тепер Джесіка розуміє, наскільки була права Матильда. Завтра в дорогу вона не піде. Післязавтра теж. Ребра або зламані, або тріщина. Кожен подих озиваяться болем. І ноги болять. Та все болить! Але найгірше не біль. Джесіка почувається, як вичавлений лимон. Цей день забрав у неї надто багато. І людей, і сил. Вона сама, не бажаючи того, відкрила свій особистий рахунок. Два — один на користь людей. Добре це, чи ні? Робот — добре. Бородачі — не впевнена. Ефект метелика, від нього нікуди не втечеш. Що було б, якби не нагрянула Джесіка з Міланою? Може б покидьки всіх перебили. А може й ні? Може Матильда б отримала револьвером по скроні і на цьому б насилля скінчилось. Інші вже не становили загрози для бандитів. Може б обібрали Санаторій і пішли своєю дорогою. Може і в них був свій Санаторій, дім, де їх чекали дружини та діти? Може вони зробили напад, щоб вижити й щоб вижили їх сім’ї? Та на зло всім метеликам, запитання залишаться тільки запитаннями. Справа вже зроблена, як воно могло б бути Джесіка вже ніколи не дізнається.

Єдиний годинник в Санаторій, якщо він правильно йде, показує далеко за північ. Це швидше будильник. Круглий металевий корпус червоний, трохи потертий, сріблястий обідок навколо білого циферблата. Вгорі два дзвіночки, схожі на маленькі перевернуті догори ногами каструлі, між ними молоточок. Будильник міг би бути схожим на дорогого, антикварного, якби не циферблат. Над основою стрілок намальований смішний ніс, вгорі круглі очі, а під стрілками невдоволений рот. Та в нього й немає причин радіти. Він один, на полиці в офісі. І скоро він зупиниться. За неписаним законом Професор завідував будильником. Щодня в один і той самий час заводив його. Сьогодні не завів, а всі інші забули про його існування, розбіглись по своїх кімнатах.

Уолтер хропе. Йому сниться безкрайня прерія, він скаче галопом на сильному й швидкому коні, одна рука тримає поводи, інша капелюх, що так і норовиться зірватись із голови. Щоки лоскоче руда грива та теплий вітер. Уолтер щасливий.

Матильда на колінах, молиться. За упокій душі Мілоша, за Саймона, за Уолтера-хропуна, за Джесіку, Зака й за малу бешкетницю. І просить прощення за забране життя. І хоч вона не каже цього в молитві, та знає, що якби час раптом взяв і повернувся назад, до тієї жахливої миті, вона б вчинила так само.

Саймон накрився з головою дрантивою ковдрою й намагається заснути. Він впевнений, що йому обов’язково присниться Джесіка. І цього разу він таки вкусить її за вушко.

В кімнаті номер один темно і якось порожньо. Зак залюбки послухав би чергову лекцію Професора. Він цього нікому не розповідав, та любив слухати Станковіча, такий собі канал Діскавері. Зак страшенно втомлений. Хочеться спати, та не дає заснути настирний біль в животі. Щоб відволіктись, Зак згадує, що середня відстань від Землі до Сонця складає 149,6 мільйона кілометрів. І починає подумки вираховувати, за який час світло подолає цю відстань.

Джесіка дивиться в темряву. Під боком Вел, вчепилась за руку й спить, згорнувшись калачиком. Друга рука Джесіки стискає грубу матерію рюкзака Роя. Вона так і не дивилась, що всередині. Подивиться завтра. І може тоді вона більше дізнається про Роя Гранта та Меріона Скінфлі. Чим він жив, чим захоплювався, про що думав? Що було в нього на серці? А поки Джесіка буде мріяти. Вона все-таки жінка. Може й сильна ззовні, але всередині все інакше. Вона не хоче так жити. Вона хоче жити в іншому світі. Без ядерних ракет і роботів. У світі, де люди добріші. Де зустрівши незнайомця на дорозі, ти не тягнешся до Беретти, а всміхаєшся йому, а він всміхається у відповідь. Де можна йти вільно, милуватись природою та насолоджуватись її звуками, а не нервово вслухатись в шелест листя й щебет невідомої птахи. Джесіка хоче жити в нормальному світі. І зараз вона в ньому опиниться, хоч і подумки.

Море, синє-синє. Чисте блакитне небо. Лиш одна біла хмаринка, майже над головою, кругла, схожа на вату. Десь далеко перекликаються між собою чайки. Шум несильного прибою. Тіло відчуває приємні, не пекучі сонячні промені й теплий пісок. Вологий купальник дарує прохолоду. Краплинки морської води ще залишились на животі й приємно скубочуть. Спокійно. Здається, що час зупинився.

— Джесіка, — лунає десь неподалік.

— Вона піднімає голову. Це Рой йде до берега. Хвилі розбиваються об його коліна. Вода стікає з накачаного торсу, змішується із кров’ю трьох дивовижно рівних круглих ран і прямує  рожевими струмками вниз, забруднюючи армійські штани.

— Джесіка, — він вже ступає важкими чоботами по піску, — ти покинула мене.

Джесіка не розуміє, що робить Рой у її мріях. Це лиш її мрії, вона його не звала!

— Я лежав на траві й захлинався від власної крові.

Він каже це спокійно, без злості. Підходить зовсім близько, сідає поруч на пісок. Обхопив руками коліна й здригнувся.

— Знаєш, я не ображаюсь, — Рой повернувся до Джесіки, коричневі очі дивляться просто в душу.

— Рой, це сон? — здогадалась Джесіка.

— Сон.

— Мені рідко сняться сни, — каже, не відриваючись від коричневих очей.

— В мене мало часу, Джесіка, — сказав Рой і витягнув ліву руку вперед. Кінчики ще мокрих пальців починають обсипатись сухим піском. — Ти можеш поставити одне запитання.

Очі дивляться на Джесіку, та вона не може нічого вимовити. Вона в паніці.

— Що в тебе з рукою? — не сказала, а видихнула з себе слова.

— Це твоє запитання? — Рой поклав праву руку на плече Джесіки, вона здригнулась, рука холодна як лід. — Запитай щось важливе, Джесіка, що справді хочеш знати.

Що вона має запитати?! Джесіка гарячково думає, та нічого не приходить в голову, ліва рука Роя вже без долоні й продовжує осипатись піском.

— Джесіка, швидше.

Вона дивиться то на коричневі очі, то на руку, що зникає, скоро вже лікоть перетвориться на сірий пісок. Джесіка тремтить. Їй страшно. Нарешті запитує. Запитує те, що справді хоче знати:

— Рой, ти живий?

— Ще живий.

Сказав, і в одну мить і очі, і обличчя, і рука на плечі — все стало піском, осипало Джесіку й такий красивий пляж.

— Рой! — кричить, та сама ледве чує свій голос.

Пісок неприємно хрустить на зубах, пісок у волоссі, невеликий насип — все, що залишилось від Роя. Джесіка продовжує кричати і вже зовсім себе не чує, руки нервово розгрібають пісок, наче хочуть там когось знайти.

***

   Попереду облуплена цегляна стіна. Джесіка не бачить її в темряві, та знає, вона є. Так само як і не бачить Вел, та знає, що та навпроти, десь біля Зака. Мала заявила, що Джесіка їй більше не подруга й перебралась до протилежної стіни. Це сталось після ультиматуму, що або Джесіка бере її з собою, або залишається тут. Джесіці не підійшов жоден варіант і ультиматум було відхилено. Пройшло п’ять тижнів після 15-того квітня, дня обірваних фраз. Відтоді Джесіка часто не може заснути. А от сьогодні б не завадило гарно виспатись. Завтра вранці вона нарешті покине Санаторій.

Ребра вже не болять, мабуть був звичайний забій. А от із Заковим животом були проблеми. Шви все ж розійшлись, та він декілька днів не зізнавався. Лиш коли в нього почалась лихоманка, Джесіка взяла його під свій контроль. Добре, що були антибіотики. З рани ще пітора тижня сочився гній. Зак схуд кілограм на п’ятнадцять — хоч якась користь. Зараз наче нічого, почувається краще.

Грудна пластина робота відчищена. Ззовні цифри 4477, зсередини символи. Вони викарбувані. Всього  63

штуки в 5 рядів, утворюють собою 15 умовних слів. Умовних, бо не факт, що то слова, але схоже. Група символів, проміжок і так далі. Найдовше умовне слово має 9 символів, найкоротше — один. Без чогось, що могло б нагадувати розділові знаки. Символи здебільшого геометричні фігури чи їх частини. Квадрат, трикутник, перевернутий трикутник, квадрат без лівої або верхньої сторони, коло, півколо, перекреслене коло, що нагадує грецьку літеру тета. Зустрічаються схожі на великі грецькі сігма і квадратний варіант омеги. Ще по три або чотири короткі горизонтальні риски одна над другою. Всього 18 різних символів. Вони досить великі, висота кожного близько сантиметра. Найчастіше зустрічається тета, перекреслене коло — 10 разів. Найрідше, тільки раз, квадратна омега. Вона ж являється єдиним словом із однієї букви. Можливо, щось типу сполучника, чи артикля. Ну а Далі в Джесіки здогадок немає.

Перемалювала символи у великий блокнот із Роєвого рюкзака. Порахувала скільки разів який символ зустрічається й скільки це в процентному відношенні. Та це нічого не дало. Сам Роєвий рюкзак, мабуть, самий дивний рюкзак для людини, що подорожує світом. Одна пара зашитих шкарпеток, станок для гоління, кілька лез, загорнутих в носову хустинку, зубна щітка та дві пачки горішків у шоколаді (!). Серйозний набір для мандрівника. Як у справжнього мисливця на термінаторів, на дні рюкзака просто насипом патрони до Мілани. Якщо рахувати ті, що в гвинтівці, то всього боєзапас 31 патрон. В 20 із них кінчик помальований в чорний колір. Уолтер пояснив, що чорні кулі — це бронебійні, а інші — звичайні. Ще в рюкзаку товста обшарпана книга, блокнот і купа олівців та кулькових ручок.

Книга Стівена Кінга, 11/22/63. Один кут багряний від крові Роя, що додавало читанню неабиякої моторошності. Та справді моторошно стало після того, як п’яний батько розніс синові голову кувалдою. Далі вирішила не читати. Та книга недовго стояла зачиненою поруч із її спальним місцем. Всього день. Вона так і манила до себе. Джесіка кинула на книгу не один десяток і сердитих, і спраглих поглядів, зрештою вирішила сховати її в рюкзак, щоб не спокушала. Та взяла в руки, відкрила, слово за словом… Важко було уявити Америку 60-тих років. Коли курила, здавалось, що в неї рак легень. Коли Сейді її колишній порізав обличчя, в Джесіки було відчуття, наче в неї, як і в героїні, провисає половина обличчя. Коли Сейді померла, щось обірвалось всередині, а коли в кінці вже старенька Сейді танцювала з Джейком, Джесіка плакала. Добре, що ніхто не бачив, сама від себе такого не чекала.

Блокнот Роя — це швидше товстий зошит із твердою коричневою обкладинкою та гумкою для фіксації сторінок. Половина ще чиста, а інша… Жодних записів, не рахуючи тих, що зробила пізніше сама Джесіка. Лише малюнки. Олівцем і кульковими ручками, чорними та синіми. Гарні малюнки. І жодного робота, стрикози, чи іншої залізної нечисті. Люди, їх лиця, і сумні, і усміхнені. Природа. Дерева, поля, хмари. Похилений дерев’яний будинок над струмком. Річка й човен, витягнутий колись на берег та оброслий високою травою. На сторінках, де малюнки кульковими ручками, зліва вгорі незрозумілі каракулі, риски, гачки. Коли вперше листала, дивилась широко відкритими очима. Та очі стали ще більшими й вологими, коли перегорнула останню Роєву сторінку. З блокнота на Джесіку дивилась і всміхалась… вона сама! Коли він встиг?! Стало сумно, боляче та приємно.

Рой ще декілька разів снився Джесіці. Та сни стирались із пам’яті, щойно вона прокидалась. Лиш той перший сон, де Рой став купою піску, міцно засів у голові.

Коли Джесіка розповіла Уолтеру, як за допомогою гвинтівки відділяла пластину з символами від тулуба робота, ковбой привітав Джесіку з тим, що вона не має зеленого уявлення про основи балістики. Виявляється, її теорія про десять сантиметрів між віссю прицілу та віссю ствола не вірна в принципі. Спрацювало, бо відстань була дуже малою. Насправді ж ці дві осі не паралельні. Приціл налаштовують, щоб він вказував саме на ціль. Ще виявляється, що для стрільби на різні відстані вносяться поправки двома барабанчиками, нагорі й справа на прицілі. Та Уолтер сказав, що приціл до одного місця, бо на ньому немає жодної шкали. Він не знає, на яку відстань зараз налаштована оптична вісь і не знає ціни ділення одного кліку на барабанчику. Визначити це можна хіба що зробивши пристрілку. Але коштуватиме багато патронів, часу і наробить шуму. Та ковбой вважав, що Рой швидше всього налаштував на оптимальну дистанцію — 300 метрів. Ще він просвітив Джесіку, що куля починає падати одразу, як покидає ствол. І раніше в нього були спеціальні таблиці, де можна було точно вирахувати, на скільки опуститься куля. Втім можна приблизно порахувати й самому. Проста фізика. Добре, що Джесіка в школі дружила з фізикою. Ще ковбой сказав, що в гвинтівках такого класу швидкість кулі трохи більше, ніж 800 метрів на секунду. Враховуючи, що кінчик ствола обрізаний, плюс опір повітря, що сповільнює політ кулі, середню швидкість можна вважати рівною 700. Тоді на не надто великих дистанціях, метрів до 500, можна досить точно порахувати падіння кулі. Добитись точної відповіді, на скільки сильно гальмується куля повітрям не вийшло. Ковбой сказав, що не знає її балістичного коефіцієнта. Ну й мудрі слова!

— Уолт, ну хоч приблизно. Ти ж природжений мисливець! — не відставала Джесіка.

— Ну, — ковбой завжди любив, коли його хвалять, — за секунду, думаю, куля втратить відсотків 30 від своєї швидкості.

— Ого!

— Ага! — відповів видатний мисливець. — І ще одне. Деривація, — морально добив Джеіку.

Куля вперто не хоче летіти рівно. Мало їй сили тяжіння? Мало вітру? Внаслідок обертання опір повітря діє нерівномірно, тому куля ще й відхиляється в бік свого обертання, тобто вправо. На сотні метрів зовсім трішки — кілька сантиметрів. А от на кілометрі може втекти й на цілий метр. Уолтер вважає, що для великої й важкої кулі деривація на кілометрі польоту складе сантиметрів 30.

Джесіка вирішила залишити деривацію в спокої. Озброївшись олівцем, блокнотом і формулою h=gt²/2, склала свою таблицю падіння кулі. І вона була вражена. За секунду куля подолає відстань в неповних 700 метрів, а опуститься майже на п’ять!!! Це ж менше Роєві півмилі, з якої він вцілив у робота! Трохи кращі справи на ближніх дистанціях. На відстані 100 метрів куля впаде лиш на 10 сантиметрів, на 300-метровій відстані — на 90.

— І що, як стрілятиму на 100 метрів, треба цілитись на 80 сантиметрів вище? — показала свою таблицю ковбою.

— І довго ти рахувала? А тепер вирви сторінку, акуратно згорни в трубочку й засунь в те місце, котрим думають всі блонди. А потім перерахуй, враховуючи, що куля спочатку піднімається, а потім опускається. Парабола, Джес, якщо вважати швидкість кулі сталою. І парабола починається від ближнього нуля.

— Від чого?

— Ти точно Блонда. Є оптична вісь, що з’єднує перехрестя прицілу і ціль. Дві точки, де траєкторія кулі й оптична вісь перетинаються — це нулі. Зрозуміла?

— Зрозуміла…

— То дальній нуль, це що? — запитав, наче викладач на іспиті.

— Що? — відповіла, як двієчник.

— Ціль, на яку пристріляна гвинтівка! Ствол нижче прицілу. Куля летить вверх, перетинає оптичну вісь в ближньому нулі, далі по параболі і влучає в дальній нуль. Джес, це ж просто!

— Не те слово.

— Але таблиця буде вірна лиш для горизонтального пострілу. Якщо ціль внизу, або вгорі, то там взагалі дрімучий ліс.

— Блін.

— Заспокойся, не все так погано. Якщо приціл налаштований все ж на 300, то ближній нуль, думаю, метрів 40-60, далі куля летить вище. На сотні метрів багато не підніметься, тому цілься на декілька сантиметрів нижче. На двох сотнях куля лиш недавно пройшла свою найвищу точку польоту й почала опускатись. Цілься нижче сантиметрів так, — ковбой задумався, — на п’ятнадцять. 300 тому й оптимальна дистанція, бо ти можеш швидко прикинути й навести перехрестя в потрібну точку, не роблячи поправок.

— Уолт, а десь так на кілометр можна стріляти?

«Взагалі, ця кралечка здатна на наддалеку стрільбу, — продовжив лекцію ковбой. — Наддалека — це така, де швидкість випущеної кулі вже менша за швидкість звуку. Трансзвуковий перехід в куль із твоєї гвинтівки мав би бути на відстані півтора — два кілометри. Ох, не люблю я метричну систему! Так само, як і балістика не любить ярди.  Чим далі летить куля, тим менш настильна траєкторія. Їй треба вище здійнятися, щоб опускаючись, все ж долетіти до цілі. Куля гальмується повітрям, тому летітиме по балістичній кривій, що вже не буде параболою. Вершина траєкторії ділить її на дві нерівні частини — на висхідну — довшу й пологішу, і низхідну — коротшу й крутішу. Ще одне, вгорі вітер завжди сильніший, відповідно й більше зносить кулю. Температура повітря, вологість, атмосферний тиск, кореляція*, висота над рівнем моря — все це треба враховувати при наддалекій стрільбі. Тільки ти забудь про такі відстані. Замало вихідних даних.
Ми навіть не знаємо точної початкової швидкості кулі. Твоя дистанція — 200 — 500 метрів. На більшій відстані мала ймовірність, що влучиш із першого пострілу, а от свою позицію можеш розсекретити. На меншій — в разі промаху не встигнеш накивати п’ятами. Особливо, якщо твоя мішень не з плоті й крові, а зі сталі».

————————
Ефект кореляції в балістиці спричинений силою Колоріса, внаслідок обертання Землі. Постріл відбувається фактично в інерційній системі з однієї точки в іншу на сфері, що обертається. При досить довгому польоті кулю зносить вбік. Напрямок і величина зносу залежить від географічної широти й напрямку пострілу відносно Землі. Ефект кореляції невеликий, на відстанях до кілометра ним зазвичай нехтують.
————————

Джесіка вирішила не питати ковбоя, що значить 50-тий калібр, остерігаючись насмішок. А вони б точно були. Зак, на диво, пояснив, що це половина дюйма, або 12,7 міліметра. І пообіцяв, що ніколи не розповість Уолтеру про її запитання.

Ще в Джесіки з’явилось нове нічне заняття. Поки всі спали, вона тихо йшла в тісний офіс і там практикувалась із Міланою. По багато разів відчиняла й зачиняла неслухняний затвор, споряджала й спорожняла магазини, вставляла їх в гвинтівку, швидко від’єднувала й заміняла іншим. Розкладала-складала сошки. І вчилась цілитись із лежачого положення. Цілилась, щоправда, в облуплену стіну й розмазані обриси лахміття. Хоч коліщатко на об’єктиві було докручене до крайньої позиції, приціл все одно ігнорував таку жалюгідну відстань. Ще цілилась в червоного годинника, що в окулярі був всього лиш сумною розмитою плямою. Чому ж він сумує? Тепер Зак його заводить. Швидко вставала, переставляла сумну ціль і знову на холодний бетон, на місце, де раніше був стіл, схожий на лавку.

«Твоя дупа ловить сигнал із супутника?» — то Уолтер одного разу застав Джесіку за нічним заняттям. Ще він повідомив Джесіці, що вона здуріла. Але дав кілька порад щодо позиції для стрільби. Лежачи вона справді досить високо піднімала заднє місце й згинала ноги. Добре, що збоку видніше. Надалі вже робила, як навчив ковбой. Таз опущений, корпус трохи під кутом до гвинтівки, коліна й п’ятки притиснуті до бетону, ноги розставлені більше, ніж на ширину плечей, права пряма, знаходиться на одній лінії із стволом гвинтівки, ліва пряма, або напівзігнута. Опора тіла — лікті. Права рука й плече розслаблені, приклад на плечовій виїмці, пристає щільно, але Джесіка його вже не притискає щосили. Ліва рука підтримує приклад знизу. Або знаходиться зверху, на стволовій коробці. Вона вже не крутить гвинтівкою вправо-вліво, щоб навести приціл на годинник. Вона працює ногами й переміщує все тіло. Трохи важко, але наче дієво. Нічні вправи Джесіки — це, звичайно, не полігон, та й без жодного пострілу. Але вона хоче бути хоч трохи готовою то можливих неприємностей попереду. Того дня, дня обірваних фраз, їй відверто пощастило. Джесіка не була готова ні до вбивчої віддачі, ні до прицілу, ні до норовистого затвора. І тоді й зараз не готова до ваги Мілани. А завтра із гвинтівкою за спиною, що важить більше десяти кілограм, доведеться долати великі відстані. Плюс нелегкий рюкзак.

Зак рвався в дорогу з Джесікою. Спочатку майже погодилась, та це було ще до його лихоманки й повторного зашивання живота. Зараз йому краще, та про мандрівку й мови не може бути. Кілька днів тому питала Уолтера, чи не хотів би він йти з нею. «Блонда, — відповів ковбой. — Я залишаюсь тут і житиму стільки, скільки дасть Бог. Як миша, та зі своєю сім’єю. Так, Матильда, плаксій, жирдяй і мала — це моя сім’я. І ти моя сім’я. І мені шкода, що ти вирішила йти чорт зна куди й шукати якогось міфічного Джона Доу. Але ж ти вперта як віслюк, тому навіть не буду тебе переконувати. І мені дуже шкода, та ти швидше всього не повернешся. Але знаєш, я не заздрю тому, хто стане в тебе на дорозі».

Тобто Джесіка йтиме сама. Це й на краще. Якщо по дорозі будуть неприємності, то постраждає лиш вона, а не Зак чи Уолтер. Якщо зловить кулю від робота, то нікого не потягне із собою на той світ. «Джесіка. Ти розумна дівчина і я всім серцем сподіваюсь, що ти відмовишся від своєї божевільної ідеї», — говорила Матильда. Та що більше божевілля, намагатись знайти відповіді й хоч спробувати щось змінити, чи змиритись із цим світом і ховатись в норі, доки за тобою нарешті не прийдуть? А якщо Рой правий, і їм справді пощастило, що пережили зиму? Джесіка хоче, щоб Вел пережила й наступну.

Шкода, що це життя, а не голлівудський фільм. Там би з’явився герой, швидше всього військовий у відставці. Він мужній, сильний і кидає круті фрази із серйозним виразом обличчя. Він би з’ясував, хто генерали роботів. Виявився б і антигерой — головний над всіма генералами. Головнокомандуючий. Лихий, хитрий і підступний. Герой по черзі, попри неймовірні труднощі, вбиває одного генерала за іншим. Зрештою справа доходить і до головнокомандуючого. Герой, вже ввесь в крові, б’ється з лиходієм. Спочатку програє, та зрештою збирає всю волю в кулак, перемагає та рятує світ… На жаль, такі герої зникли разом із Голівудом.

Все, досить думати про героїв і дивитись на ту кляту стіну, її й так не видно. Джесіка закрила очі.

Сподіваюсь, вам було цікаво. Хочете дізнатись, чому книга називається Т13? Читайте продовження на сайті t13.com.ua.
З повагою, Роман Гавриленко.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *