Та, що несе дар

Автор: Петро Оак
Жанр: химерне фентезі
Анотація: Мільйони років плем’я людей сонця існує з милості всемогутнього Ша-дхар. Ще тоді,
коли сонце над їх головами було молоде та світило яскраво вони почали приносити дари
неосяжному Богу у обмін на його мудрість та милість.
Тисячі тисяч разів, у ритуальному танці на кістках своїх попередників жерці розмовляли з
духами, щоб з’ясувати, кого буде обрано принести дар. Тисячі тисяч разів Великі
Жерці мантії та корони яких зроблений з плоті дітей повелителей людей сонця та з їх власної
плоті, вели вірян до входу у туманний ліс Ша-Дхар – його земних володінь. Тисячі тисяч разів
сліпі та глухі поводирі клали свої холодні висохлі долоні на плечі тієї що, несе дар, щоб
супроводжувати її до трону свого Бога. Так мало бути ще тисячі тисяч разів, до тих пір, поки
сонце не згасне остаточно та світ не стане нічим, у безодні серед тисяч інших світів у мороці
сутності вічного Ша-Дхар.

Та, що несе дар

Тричі жрець танцював на могилі своїх попередників, разом з їх душами, овіяний димом ритуальних пахощів, що димилися у його руках. Тричі він наспівував пісню до померлих, занурюючись у світ тіней за порадою – коли місяць мав народитись, коли він жив і коли він помирав. Душі його попередників, жреців, що говорили до духів ще до народження його батька, та батька його батька, зараз нашіптували йому ім’я, їх шепіт був схожий на шелест вітру у кістяних оберегах, що гронами звисали з його рук, вони нашіптували ім’я і це ім’я сотню разів відлунням повторювалось у їх гуркоті.

Іма.

Німа самітниця, що мешкала у хижі під міським муром. Та яка не має голосу, та яка не може співати разом зі своїм племенем, та що не має батька і чия дитина не має батька, та що мала бути забута після смерті і до якої ніхто не співатиме пісень. Вона має стати тією, що у своїх руках понесе дар до незбагненного Ша-Дхар. Вперше, з тих часів як люди сонця почали розповідати історії про себе та своїх предків дітям, духи обрали таку недостойну. Але мудрість тисяч померлих – неосяжна. І коли, після триденного ритуалу виснажений жрець лежав на кургані своїх попередників, де сам буде похований наприкінці свого шляху, і хрипло вив у нестямі ім’я обраної, ніхто не виказав маловірства.

Служителі того, що крокує через незакінченість, неосяжного Ша-Дхара, прийшли до крихітної хижі Іми. Дев’ять жерців, лиця яких завжди були закриті масками із шкіри жертовно вбитих, мовчки ввійшли у її помешкання, щоб забрати і підготувати її до ролі, що була їй передбачена. Її  немовля передали старим повитухам, які мали доглядати його, поки ту що несе дар будуть готувати до її ролі. Німа Іма не могла опиратися невблаганній волі служителей Невідомого, бо ж у кожному з них відчувала дрібна частина його безкінечної волі, вона не могла навіть вилити свій жах і відчай у крику.

Під руки Іму завели до печери, де вона мала три доби  пробути разом з співаючими молитви жерцями, у суворому пості,  поки її тіло та дух не очиститься достатньо, щоб вона мала право нести дар тому що живе в позамежжі, всесильному Ша-Дхар. Коли процесія спустилася у темряву вузький вхід до печери закрили круглим каменем і нанесли на нього стримуючи знаки сумішшю крові трьох поколінь одного роду. Доки бдіння не закінчиться ніщо з цього світу чи з іншого не мало потрапити до печери.

Коли вхід закрили Іма опинилася у повній темряві та тиші, все що вона відчувала – це дотики жерців, що направляли її підштовхуючи до жертовного вівтаря – колони з вибитою у центрі дірою у якій вона мала лежати притиснувши коліна до грудей як дитя у лоні матері та переродитися на третій день, щоб бути готовою нести дар. Чиїсь наполегливі руки або чиясь невблаганна воля змусили зайняти її позу немовля у отворі, так само без опору та заперечення як тисячі обраних до неї.

У печері коротко спалахнуло світло викреслюючи з темряви мертві вирази масок жерців, полум’я відразу згасло залишивши жевріючі пахощі у темряві. Три нелюдські голоси почали наспіви. Вони читали свої молитви на мові, що дав людям, сам всезнаючий Ша-Дхар. За кожне слово цієї мови люди сонця мали платити тисячами життів бо Мудрість, що дає Ша-Дхар безцінна. Звуки, з яких вибудовувалися слова не належали до світу людей, то були звуки сфер з-за меж світла та часу, з тих околиць буття, звідки  мандруючий безоднею Ша-Дхар прийшов щоб забрати до своїх володінь у ніщо ще один світ.

Іма лежала там, у висіченому в колоні отворі, а її дух відділився від тіла з першими ж звуками наспівів. Линучи у вогкому тумані, що завжди оточував фізичній образ могутнього Ша-Дхар, велич якого спопеляла свідомість недостойних,  якщо не була оповита завісою, Іма втрачала один за одним осередки своєї сутності очищуючись мов плід, від грубої кожури. Під гортанні звуки наспівів все, що колись мало для неї вартість зникало залишаючи по собі тільки відлуння своєї незначущості перед безмежжям та тим хто мандрує ним. Іма линула у безодню розпадаючись на частки та повністю очищуючись від своєї сутності, своїх бажань та надій, стаючи тією, чистою оболонкою яка буде нести дар до Могутнього. Вона наближалась до чогось настільки великого, що затуляло собою весь оточуючий простір, чогось, що неможливо було осягнути смертним розумом навіть за тисячі життів, вона наближалася до Незбагненного Ша-Дхар у його подобі в світі духів, куди її затягнули ритуальні пісні жерців. Бо ж той хто дивиться тисячею очей мов маяк є, був і буде у всіх світах та всіх часах одночасно.

Несподівано наспіви обірвалися. Та що була Німою Імою розплющила очі у мороку печери. Від її особистості не залишилось нічого крім  крихітного вуглика, який жевріє під золою давно згаслого вогнища – любові до своєї дитини. Ця любов була якорем, що не дав вирвати її особистість з її душі коли вона линула близько до сутності Ша-Дхар у світі духів. Вона не пам’ятала своє ім’я, обличчя своєї матері, не пам’ятала пісень свого племені, але пам’ятала що в неї є дитина, яку її хочуть змусити віддати у жертву всесильному Ша-Дхар, із диханням якого народжуються та помирають світи. Цей крихітний вогник миттєво спалахнув у ній та перетворився на палаючий вир з люті, страху та  відчаю. Вона мала віддати свою дитину.

Камінь, що закривав вхід печери рушив з місця пускаючи всередину слабке світло хмарної ночі. На підлозі печери у молебних позах сиділи три висушені мумії жерців, вони, як і тисячі до них віддали свої життя під час служіння, співаючи молитов мовою творця безодні.

 Та, що була Імою сполошено втислася у нішу. Несучи перед собою мерехтливі лампади із черепів ненароджених у печеру спустилися служителі неосяжного Ша-Дхар. Іма була  готова до бою, мов тварина яку загнали у кут вона була готова кігтями та зубами битися, впевнена у тому, що вони не зможуть живою вивести її з печери та змусити у своїх руках понести власну дитину на жертовний вівтар. Один із служителів підійшов ближче, фігура повита поховальним сукном та увішана кістяними оберегами підняла тонку руку у запрошувальному жесті. З-за шкіряної маски на Іму дивились тьмяні очі, у які неможливо було зазирати довше короткої миті не ризикуючи втратити глузд, бо ж у них була присутня дрібка, тих знань, що давав Всевідаючий тим, хто віддавав йому своє та безліч інших життів. У ту саму мить, будь які думки про супротив розвіялися і Іма добровільно ступила крок назустріч служителям.

У її свідомості жеврів вогник непокори, але вона не могла протистояти могутній волі жерців, які вели її через все місто до сліпих Поводирів. Іма ступала повільно, оповита тьмяним світлом лампад жерців, що були єдиними джерелами світла у темному, наче мертвому місті. Усі його жителі у цю ніч загасили світло своїх осель та зачинили вікна, ті хто побачив би сьогодні ту, що має нести дар був би на віки проклятий за те, що спаплюжив її чистоту своїм поглядом.

Процесія пройшла повз мідні піраміди храмів, через вузькі вулиці міста людей сонця, до північних воріт, за якими не було нічого, крім Туманного Лісу – земних володінь Ша-Дхар. Починаючи звідти її мали вести поводирі. Кожен з них ходив у Ліс сотні  разів, кожному з них викололи очі та залили гарячою смолою вуха у той же день коли вони зробили свої перші кроки. Бо жоден смертний не зміг би зберегти розум побачивши чи почувши земний прояв Ша-Дхар, або когось з його найближчих слуг, що ходили густим туманом Лісу. Їх призначення було вести ту що несе дар. Усе своє життя вони запам’ятовували  стежку до жертовного вівтаря, кожен точно знав кількість кроків, кількість вдихів, що мав зробити по дорозі. Вони існували на відрізку шляху від входу до лісу, де про них піклувалися ченці,  і до вівтаря, куди рік за роком, під час сонячного затемнення вони приводили нову Обрану.

Жерці, що вели Іму зупинилися за декілька кроків до поводирів, що мов химерні скульптури з кісток та шкіри стояли повернувши свої обличчя до лісу. Вони стояли прямо під титанічною аркою з обсидіану та золота, входу до земних володінь Ша-Дхар.

Поводирі оточили Іму і кожен з них поклав їй на плече свою висушену долоню. Їх було четверо, саме так вони і поведуть її до вівтаря – кожен підтримуючи зі свого боку, рахуючи кроки, у сотий раз йдучи стежиною що знає краще за своє скалічене тіло.

Воля Іми була вщент розчавлена могутністю наказу жерця, вона стояла дивлячись на туман, що розповзався серед стовбурів чорних дерев. Кожне дерево було у двічі товще за колони, з яких була збудована арка, силуети їх танули десь на межі туману, жодне з них не вибивалося з нього. Їх стовбури, без єдиної гілки, прямі мов стріли сягали висоти гірських вершин, неможливо було розгледіти їх верхів’я бо межа туману закінчувалася там, де починалися хмари. Стоячи так близько до цієї безкінечної  стіни з білого туману і чорних стовбурів що проглядалися скрізь нього, залишки Іминої свідомості розвіювалися, так само як шматки туману під поривами холодного ранкового вітру.

З боку міста вітер доніс до неї звуки святкових пісень. З кожною хвилиною вони ставали дедалі гучнішими. Прислухаючись до них Іма зринала з трансу мов з темної мутної води, її сутність почала знов сприймати оточуючий світ, з кожним ударом мідного гонгу, що лунав зі сторони процесії. Вона почала усвідомлювати де знаходиться та куди має піти. Але навіть згадка про неминучу зустріч з Творцем Пустоти не вразила  її єство подібно розжареної голки, як переливи флейт, що доносив вітер до її вух. Бо ці мелодії нагадали їй, що вона має зробити. Бо вона знала, що багатотисячна процесія, на чолі з великими жерцями Ша-Дхар під святкові співи несе дар, який вона має своїми руками передати тому хто створив безодні. Іма напружила пам’ять намагаючись згадати ім’я своєї дитини, риси її обличчя, але всі ці спогади були випалені у печері під час великого бдіння. Залишилася тільки її материнська любов – первинна, сліпа сила що укорінилася у її свідомості навіть глибше ніж її особистість.

Стоячи оточена поводирями Іма повільно повернула голову на звуки процесії, вона наближалася, уже можна було побачити заграву від тисяч смолоскипів та ліхтарів що несли віряни. Ту що несе дар не мав бачити ніхто, до того як вона постане перед лісом під захистом поводирів, але проводити її біля порогу лісу мав право кожен. Кожен, хто міг ходити самостійно, вливався у екстазуючий натовп радіючи що  причетний до підношення великому Богу.

Процесія зупинилася на відстані тисячі кроків до арки перед лісом. Далі  смертним прохід був заборонений. Музика стихла, замовк натовп. Люди почали повільно ставати на коліна та гасити свої смолоскипи та ліхтарі, вони нахилялись обличчям до землі та простягали руки до лісу.

На ногах залишились тільки три Великі Жерці. Ці істоти, що сотні років тому перестали бути людьми повільно крокували до Іми, їхні химерні одежі, розшиті зубами і нігтями десяти поколінь дітей царів народу сонця були зіткані із золотих ниток та волосся мучениць. Висушені чорні голови прикрашали корони, з шістьма променями зробленими з їхніх же ребер, з’єднаних їх жилами та шкірою.  У пусті очниці їх черепів було залито золото перемішане з їх кров’ю, що вічно палало багряним сяйвом яке проникало крізь плоть, залізо та камінь.

Повільно крокуючи вони відділилися від процесії. Кожен стискав у правиці золотий ланцюг що тягнувся до прикрашеної обсидіаном та золотом колиски, що гойдалася на них. У колисці лежала дитина німої Іми закутана у пурпуровий шовк.

Іма дивилася як три істоти що втілюють у собі всю велич безодні несуть їй дитину, яку вона має піднести в дар їх володареві та в неї з грудей вирвалося придушене виття. На більше вона не була здатна, вона забула що від народження була німа. Усе її єство кричало “Врятуй дитину!”. Іма ледь стрималася щоб не вирватися з-під холодних долоней поводирів та не кинутися до колиски, вона хотіла вихопити дитину та бігти з нею щодуху, не озираючись. Але Іма розуміла, що не має жодного шансу протистояти волі Веліких Жерців. Їй потрібно було чекати.

Жерці наблизилися до Іми та повільно опустили колиску на землю. Відступивши на декілька кроків вони простягнули у запрошувальному жесті свої схожі на павуків долоні з безліччю тонких пальців з зайвими суглобами. Одночасно з цим жестом поводирі прибрали свої долоні з плечей Іми. Дивлячись тільки на колиску вона зробила кілька кроків до неї та впала на коліна вихопивши теплий згорток та притисла його до своїх грудей нажахано дивлячись то на Великих Жерців. Вона розуміла що не зможе опиратись  волі жерців якщо викаже хоча б найменшу непокору у їх присутності. Іма подивилася в обличчя своєї дитини що мирно спала заколисана жерцями. Вона наче вперше побачила її, забувши як виглядає її дитя вона вдивлялася у її риси. Те, що було у ній лише тліючим вугіллям любові до безликої і безіменної істоти раптом спалахнуло могутнім полум’ям материнської любові. Вона тримала на руках свою дитину і вона не збиралася віддавати її нікому.

Іма підвелася на ноги притискаючи немовля до грудей та рішуче пішла до поводирів. Тут, у присутності Великих Жерців, перед багатотисячним натовпом вона не мала жодного шансу втекти. Їй потрібно йти глибше у ліс. Про те, що знаходиться у тому лісі не розповідали старійшини племені, про це не співалося у жодній пісні народу сонця. Таємниці лісу Ша-Дхар були заховані у полум’яній безодні очниць Великих Жерців, у молитвах Його служителей, за які вони платили своїми життями. Ніхто крім німих, сліпих та глухих поводирів не повертався звідти. Та все ж Іма сподівалася, хоча б на крихітний шанс, якого вона не мала зараз.

Вона притисла дитину до себе та рушила до поводирів, що знов поклали на неї свої долоні у німій готовності у сотий раз виконати своє призначення. Іма кинула через плече погляд на Великих Жерців. Ті непорушно стояли дивлячись кудись у глиб лісу, їх палаючі очі освітлювали їхні черепи . Іма відчула слабкий, але наполегливий поштовх відразу двох долоней на своїх плечах. Підкорюючись йому вона зробила крок до брами лісу. Жертвенний шлях почався.

Іму вели до входу у ліс. Вона дивилася як громади велетенських дерев насуваються на неї з кожним кроком. Два поводирі підштовхували її ззаду, інші двоє шли трошки попереду, в пів оберта до неї та притримували її. Це були ритуальна хода, ця жертовна процесія буде йти з тією ж швидкістю що і тисячі разів до цього, а поводирі зроблять ту ж кількість кроків, що і всі їх попередники починаючи з перших поводирів, що водили ту що несе дар ще тоді коли сонце було молоде та палало яскраво.

Вони вийшли на стежину, під ногами Іми була чітка западина витоптана ногами тисячами тисяч жертв, поводирі ж ступали точно по слідах свої попередників, тисячі яких залишили чіткі відтиски своїх ніг. Іма спробувала сповільнити ходу, але дві висохлі руки наполегливо підштовхнули її вперед. До входу у Ліс Ша-Дхар залишилось не більше десяти кроків. Іма намагалась роздивитись хоча б щось у густому тумані, але він стояв непроглядною стіною незважаючи на вітер що, як і поводирі, підштовхував її у спину у володіння Ша-Дхар. Процесія спрямувала свою ходу між стовбурів двох чорних дерев, німа Іма заплющила очі та міцно притисла свою дитину до грудей роблячі останні кроки у туман.

Звуки зникли. Іма не чула нічого крім власного важкого дихання. Вітер зник. Все що Іма відчувала – тепло дитини та дотики  чотирьох холодних долонь на свої плечах. Вона боялася відкривати очі, бо те що є у Лісі Ша-Дхар не для очей смертних. Саме тому поводирям випалюють очі, позбавляють слуху. Це роблять для захисту їх свідомості від того, що вони можуть побачити або почути у земних володіннях того хто блукає темрявою. Жах роздирав Іму з середини, те чого вона не бачила жахало її більше ніж те, що вона могла побачити. Вона розуміла, що для того щоб урятуватися їй потрібно розплющити очі.

Іма опустила голову і повільно розплющила очі, щоб побачити свою дитину. Та мирно спала, німа Іма накинула їй на обличчя клапоть червоного шовку щоб те, що вона могла побачити якщо прокинеться не нашкодило їх. Вона подивилася собі під ноги – там не було нічого крім стежини, у сірій скелі. Боковим зором Іма розрізняла титанічні колони дерев , що виринали крізь білий туман, що рівномірно огортав все довкола. Піднявши голову вона невпевненно озирулася – довколо неї був тільки білий туман та стовбури гіганських дерев що виринали з нього. Процесія зробила всього декілька десятків кроків у глиб лісу, але будь який зв’язок з світом, звичним для Імі було втрачено.

У німої з’явилось відчуття, що поводирі затягують її на дно безодні мов камені на шиї і з кожним кромок її шанси повернутися ставали меншими, вона відчула ніби молочний туман перебиває їй дихання, затьмарює думки, позбавляє зору. Їй захотілося пручатися немов вона тоне. Іма струсила плечима намагаючись вирватись з-під неживих долонь поводирів. Пальці на її тілі стислися, нігті впилися у шкіру мов пташині пазурі, з силою, яку неможливо було уявити у худих висохлих долонях. Іма  здавлено видихнула – цей звук усе життя заміняв німій крик болю. Саме цей звук вона видавала коли народжувала своє дитя у темній землянці повитухи, з цим звуком і вона прийшла у світ.  Поводирі невблаганно підштовхували її у глиб лісу не даючи сповільнити крок.

З початку життя Іма була позбалена голосу, вона не могла співати пісень свого народу, вона не знала свого батька, а її відлюдниця мати померла невдовзі після її народження. Вона не знала хто батько її дитини. Зараз же вона втратила і свою особистість, свої спогади та своє ім’я. Але їй вдалося зберегти любов до своєї дитини та палаюче бажання вберегти її, яке оминув всепроникний погляд Великих Жерців. Вона мала здатність бачити і чути, на відміну від своїх напівживих катів.

Стиснувши зуби Іма підігнула коліна , ту мить, яку вона опускалася криві пазурі глибше впилися їй у плоть, якусь частку миті, коротшу за час між двома ударами серця Імі здалося що вона повисне на власній шкірі і поводирі будуть нести її до кінця їх шляху. Але гнилі нігті не витримали її ваги, шкіра порвалася у декількох місцях і Іма впала на спину оточена поводирями, що завмерли, на довгі кілька митей збиті з пантелику тим, що не траплялося жодного разу з часів коли Ша-Дхар почав приймати дари від людей сонця – вони втратили жертву. Притиснувши дитину до себе міцніше Іма відштовхуючись ногами і відповзла вбік від стежки вже у ту мить коли поводирі почали нахилятися намагаючись знайти її наосліп, схопити, занурити у її шкіру свої криві нігті та повести далі. Лежачи всього в кількох кроках від стежки вона спостерігала як чотири поводирі шкребуть поламаними нігтями те місце де тільки що була вона. Ноги кожного з них були наче прикуті до землі, якщо хтось з них зробить хоча б крок – сліпі та глухі, вони повністю втратять орієнтацію та не зможуть повернутися назад. Але найгірше для кожного з них було навіть не сліпе та глухе блукання по лісу Ша-Дхар, а порушення ритуалу, який вони розучували усе своє життя і для якого їх життя було створене.

Іма лежала твердій землі, важко дихала притискаючи дитину до себе. Поводирі стояли розмахуючи руками, шкребли ними землю. Тоді один з них, що стояв попереду праворуч закинув голову і почав вити. Це був крик від якого у Іми перехопило подих, а шкіра її вкрилася сиротами. Він був сповнений потойбічного жаху та відчаю. Почувши його Іма остаточно перестала сприймати поводирів як людських істот, бо людина не могла так кричати. За першим кричати почали усі інші, вони стояли опустивши руки вздовж тулуба, дивлячись пустими очницями перед собою та просто вили так голосно що Іма рефлекторно спробувала затулити вуха своїй дитині, яка все ще знаходилася у гіпнотичному трансі. Поводирі кричали поки вистачало повітря у грудях, потім хрипло втягували його та починали кричати знову, здавалася ще сильніше. Вони вили, доки з їх горлянок не почала литись  кров та поки їх крики не перетворилися на суцільний глухий хрип. Вони не могли йти далі, бо більше не вели жертву, не могли повернути назад бо не завершили ритуал та не відтворити послідовність дій якій їх навчали усе життя. Вони стояли глухі та сліпі у чужому світи позбавлені свого призначення.

Коли їх крики перетворилися на шепіт та хрипіння Іма нарешті змогла відірвати погляд від жахливої картини та повільно підвелася на ноги. Вона повернулося обличчям у тому напрямку звідки її вели та щодуху побігла вздовж стежки назад у свій світ. Вона бігла намагаючись не втрачати з виду стежку залишену стопами тисяч жертв, бігла поки ноги не почали слабшати, а легені палати, але навіть після того вона продовжувала бігти далі. Вона бігла вже значно довше ніж йшла разом з процесією у глиб лісу, але так і не бачила виходу з нього. Всюди її оточували ті самі гіганські гладкі стовбури чорних дерев та молочний саван туману.

Іма впала на коліна важко дихаючи майже без свідомості. Вона була біля стежини, весь час бігла тільки по ній, мала вже давно вибігти з лісу. Її охопив жах, здавалось що туман стає ще густішим довкола неї, вони вже могла бачити хіба що до найближчого стовбура у кожному напрямку. Вона почала беззвучно ридати, відчай заповнив все її єство. Невже вона втратила орієнтацію коли виривалася з пазурів поводирів та весь цей час бігла вглиб лісу? Або у земних володіннях того хто старший за вічність можливо рухатись тільки в одному напрямку – до свого призначення?

Німа змусила себе підвестися на ноги. Вона – та що не пам’ятала ким вона є, притисла до грудей дитину, ім’я якої її змусили забути, та зробила крок у сторону від стежини. З першого кроку вона відчула ніби йде проти течії, якась сила штовхала її назад. Зробивши ще п’ять кроків вона помітила що туман довкола дерев розвіюється. Між ними почали з’являтися нечіткі обриси безформних сутностей, що населяли ліс. Вона бачила як поміж стовбурів дерев звиваються сотні щупалець, як людські фігури на довгих тонких ногах повільно походжають довкола неї. Десятки жовтих палаючих очей дивились на неї. Але жодна х цих сутностей не виходила з туману який віддалявся від неї з кожним кроком. Іма йшла долаючи силу, яка вже майже збивала її з ніг. Земля під ними стала схожою на вулканічне скло, вона наче крокувала по велетенському дзеркалу. Зробивши ще один крок, який віддався страшним болем у всієму її тілі вона побачила зорі під своїми ногами і над своєю головою. Стискаючи зуби від напруги вона підвела голову та побачила мільйони зірок, цілі галактики, оповиті сяючим туманом оберталися над її головою, здавалося вона могла б доторкнутися до них якби їй вистачило сили простягти руку. Дерева довколо неї ставали тоншими, ще два неймовірно болісних кроки і вони повністю зниклі, Іма крокувала серед безодні оточена зірками, з очей її від нестерпного болю та від незбагненності баченого текла кров.

Цей світ фізично виштовхував її. Неймовірним зусиллям просунувшись вперед на пів стопи Іма відчула як з її обличчя злазить шкіра. Вона відчувала пекельний жар, наче її голову тримали прямо над розпеченим вугіллям та разом з тим усе її тіло пронизували сотні крижаних голок наче вона впала у колодязь.

Ще пів кроку.

Вона почала чути звук – неймовірно низьке гудіння, звук з яким народжувались та помирали світи. Їх пісня. Гул, що своєю гучністю заглушав звук виверження вулкану, який лився мелодією ніжною та заколисуючою наче пісні, що співають матері своїм дітям.

Ще пів кроку.

Барабанні перетинки Іми луснули, з її вух потекла кров.

Ще пів кроку.

Спіралі зірок пролинали прямо перед обдертим скаліченим обличчям Іми обертаючись у танці в якому народжуються та помирають світи.

Ще пів кроку.

Іма перестала бачити. Довкола тільки темрява та біль. Її очі перетворилися на два тліючих вуглика.

Ще пів кроку.

Вона впала.

Іма вже не розуміла дихає вона чи ні, вона не відчувала нічого, ні болю ні жару ні холоду. Відчувала приємне тепло у згортку що притискала до грудей.

Відчула дотик долоні на своєму плечі.

Холодне повітря наповнило її легені, наче вона вдихнула випірнувши з води. Вона зі схлипом видихнула. В перше в житті з її горла вирвався крик.

Розплющила очі. Плакала. Знов почула своє дихання. Бачила свою дитину, та суцільне ніщо довкола.

Він стояв позаду неї. Істота сплетена одночасно з темряви та світла, людська фігура у якій палали мільйони зірок, народжувалися та помирали світи. Нечітка тінь із світла що стояла прямо перед нею, та одночасно заповняла собою весь простір довкола.

Іма зробила крок назустріч фігурі відчуваючи як все її життя знов з’являється у її пам’яті. Та у то ж мить знов зникає втрачаючи важливість. Вона знов здобула своє єство та відкинула його як гнилий плід.

Фігура простягла руки до жінки та обійняла її.

Іма притулила до себе дитину та віддалася безкінечній милості Ша-Дхар.

 

1 коментар до “Та, що несе дар

  • 24.10.2018 р. о 14:54
    Permalink

    Буду дуже вдячний усім читачам за критику та зауваження.

    Відповідь

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *