Характерник

Автор: Олександр Гриценко
Анотація: Сімнадцятирічний хлопець-сирота Андрій промишляє крадіжками в пасажирів приміських електричок. Одного разу волею долі його занесло на сільське подвір’я цілителя діда Славути, і юнак відчув на власній шкурі, що не так просто пограбувати старого діда, який володіє стародавньою наукою характерництва. Андрій живе і навчається у Славути, аж допоки той за допомогою своїх здібностей не повертає з небуття сина місцевого олігарха. Незабаром дід гине від рук найманих вбивць, а його учневі доведеться самотужки виправляти останню помилку старого характерника.

Характерник

«Початок Шляху»

Заспів

– Ой, лишенько! – заголосила огрядна тітка у барвистій хустині, шарячи рукою у сумці на поясі. – Людоньки добрі, що ж це коїться?! Все, що сьогодні наторгувала, все ж пропало!

Андрій задоволено посміхнувся, відчуваючи за пазухою приємну тяжкість гамана з м’ятими папірцями. Заробіток тітки став його заробітком. А робота неважка – придивитися, хто у переповненому вагоні везе найбільше грошенят, дочекатися, поки по заставленому валізами проходу почалапає музикант з гармошкою, примудряючись на ходу награвати якусь потішну мелодію. Тітка у квітчастій хустині проводжала кульгавого лабуха поглядом, і незчулася, як вправні руки позбавили її гаманця.

Лемент торговки долинав у спину, Андрій уже прочинив двері у сусідній вагон, видивляючись наступну жертву. Зненацька у потилицю війнуло холодком, і хлопець стрепенувся – він уже знав, що це не протяг з тамбура, а сигнал про небезпеку.

Він відразу помітив, як з протилежного боку до вагону зайшли двоє поліцейських у чорній формі, пильно придивляючись до пасажирів. Сімнадцятирічний підліток, який миттєво упав на вільне сидіння і зробив вигляд, що дуже зацікавлений пейзажем за вікном, повинен був би відразу привернути їх увагу.

Але Андрій вже більше місяця успішно промишляв по електричках, і його досі не могли упіймати. Не вдасться їм і цього разу. Треба лишень підібрати тіло, уявно зменшити його до малесеньких розмірів і розчинити думки. Цілком зосередитися на деревах, що мигтять за вікном, слухати шум вітру і перестукування коліс…

– Так, ану покажіть свої документи! – пролунав суворий голос поліцейського.

Хлопець виринув із небуття – поліцейські вже минули його і причепилися до дядька напідпитку, який напівсидів–напівлежав на сусідньому сидінні.

Здавалося, небезпека минула, але холод у загривку чомусь не зникав, ба – він навіть посилювався! Андрій підвів очі і зустрівся поглядом зі смолянистими очима пасажира, який сидів навскоси за два сидіння попереду..

Дідок у чистому коричневому костюмі, який прикрашали декілька охайних заплат, і у  старомодному капелюсі, з–під якого вибивалися білі пасма. Але борода у старого чомусь була чорна–пречорна, ніби він її постійно фарбував. У всьому іншому – звичайнісінький собі пенсіонер, однак в очах Андрія він чомусь виглядав справжнім велетнем. Здавалося, що дідок значно більший за розміри свого тіла і займає мало не весь вагон. Він сидів і дивився на інших пасажирів, як зазвичай хтось дивиться на комашню, ніби розмірковуючи: розтоптати чи просто відірвати лапку?

Андрій вкляк на місці, коли на ньому зупинився цей пронизливий погляд. Його впритул не помічали поліцейські, але він ніби з’явився перед очами цього моторошного пасажира, і той заглянув у самісіньке нутро. Живіт тут же скрутило судомою, Андрієві здалося, що його от–то затягне у бездонний вир чужих зіниць. Він вже ладен був піднятися, щоб побрести до страшного дідка, коли його рука несвідомо намацала під сорочкою медальйон, пальці гарячково здавили гостряки, що стирчали з нього. Хлопець не зрозумів, що трапилось, але на обличчі дідка проступило здивування, Андрій відчув, що біль у проколотих пальцях приводить його до тями. Він підхопився і побіг до виходу.

Хлопця, який зненацька рвонув до тамбуру, відразу помітили поліцейські.

– Ану стояти! – донісся ззаду суворий окрик.

Андрій залетів у тамбур, збираючись прослизнути до сусіднього вагону, коли зіткнувся з третім поліцейським, який виріс у нього на шляху. Хлопець на ходу витяг з–за пазухи свою здобич, швиргонув поліцейському, і той мимоволі схопив гаманця, роздивляючись, що ж воно таке. Цього вистачило Андрієві, щоб розчахнути вхідні двері електрички, і він на повному на ходу стрибонув з вагону…

1. Вибір

Їсти хотілося неймовірно.

У животі Андрія крутило так, що він навіть забув про біль у забитій нозі. Здавалося, що гурчання його черева чути на всю округу, і скоро сюди збіжаться всі місцеві мешканці з вилами і косами наперевіс. Припавши до невисокої огорожі, хлопець нишком спостерігав за дідком, який повагом доїв припнуту на подвір’ї козу.

Андрій дивився на старого крізь паркан, умліваючи від запаморочливого аромату свіжого хліба, що долинав з подвір’я від печі–мазанки просто неба. У дитячому будинку, звідки він дав драла не так давно, такого запашного хліба ніколи не давали. І ось він забрів у це глухе село, перед тим плигонувши з електрички на повному ходу.

Був би на місці Андрія хтось інший – точно розбився би, стрибнувши на такій швидкості з потяга. Однак хлопець з дитинства умів виживати, тому відбувся лише забитою ногою.

Роздуми Андрія перебив брязкіт цеберка, дід підвівся, вдячно погладив козу, підхопив посудину і почовгав до хати. За мить знову з’явився на подвір’ї, підійшов до печі, взяв рогача і вийняв з челюстів форму з двома пишними буханцями.

Запах свіжої випічки став зовсім нестерпним. За звичкою потерши пальцями ліве куце вухо, Андрій тихенько перевалився через тин і зі спини почав підбиратися до діда.

Він умів підкрадатися нечутно. Незважаючи на пронизливий біль у нозі, хлопець тихенько наближався до старого, на ходу дістаючи з кишені вірний ніж з потертим руків’ям. Навряд чи доведеться його пускати у хід, зі стариганом він упорається і голіруч, адже він добряче натаскався під час численних бійок у притулку. Але налякати дідугана треба так, щоб не тільки поїсти дав, а й на гроші розщедрився.

Дід між тим поставив хліб на потрісканий стіл під старою грушею, сів сам, налив з пузатого глека до чашки молока. Він збирався снідати і навіть не підозрював, що за його спиною вже стримить худорлява постать з ножем у руці.

– Хто ти? – зненацька запитав старий, продовжуючи сидіти спиною до Андрія.

Хлопець з несподіванки завмер, але швидко оговтався і кинувся на старого, виставивши перед собою гостре лезо. В ту ж мить руків’я ножа начебто перетворилося на кусень розпеченого заліза, хлопець зойкнув і випустив зброю. А ноги чомусь відмовились слухатись, права спіткнулась об ліву – і він гепнувся на землю перед столом, буквально зарившись носом у жорстку траву. І добряче так бухнувся, навіть сильніше, ніж тоді, коли стрибнув з електрички.

– То хто ти? – знову спитав дід, спокійно розламуючи запашного буханця.

Андрій перевернувся і сів, витираючи рукавом кров з розбитого носа.

– На якій землі ти живеш і яким повітрям дихаєш? – дід нарешті повернувся, і  Андрія пронизав пильний погляд вицвілих старечих очей.

У відповідь хлопець міг лише очманіло кліпати.

–Я… що сталось?! – нарешті пробелькотів він.

–  От і я в тебе питаю.

Дід мав довгі сиві вуса, з–під крислатого капелюха стирчали густі пасма сивого волосся, а обличчя було пооране чи то глибоким зморшками, чи то застарілими шрамами.

– Як ти це зробив? – запитав Андрій, хлюпнувши носом.

Дід підніс до носа шматок хліба, вдихнув.

–  Як–як? Руками. Як–то кажуть: «Найсмачніший хліб од свого мозоля».

–Та я не про хліб! Я про ножа гарячого… і упав чому…

– Ну, упав, бо за дурною головою і ногам боляче. А зброю треба брати до рук лишень для захисту, але аж ніяк не для нападу.

Андрій потупив очі, потім знову підвів голову.

– А можеш мене так навчити?

– Ич, швидкий який, – покачав головою дід. – Тут він з ножакою кидається, а тут вже

навчити просить. Знаєш, як–то кажуть? Не можна навчити того, хто ще не вміє. – Він замовк, пильно вдивляючись у хлопця, потім додав: – Але мені здається, що ти якраз вже вмієш. Ходімо.

Старий підвівся і напрочуд легкою ходою пішов до повітки, стіни якої рясно вкривав бурий мох. Андрій нарешті зіп’явся на ноги і покульгав за старим.

Він терпляче чекав, поки дід вовтузився у повітці, чимось торохтів, щось булькало. За спиною старого було видно дощаті стіни та стелю, обвішані пучечками сухих трав, корінців та плодів.

Нарешті господар вийшов. У руках він тримав потріскану дерев’яну тацю, на якій стояло сім склянок з темно–жовтою рідиною.

– Вибирай одну – і пий, – звелів дід.

– Що це? – недовірливо запитав Андрій.

– Відвар сатанинського гриба. В шести склянках – смертельна порція. Вип’єш – і скінчиться твоє нікчемне життя, в якому лишень одна дорога – до буцегарні. А в одній із цих склянок – слабенький розчин. Після нього лишень декілька днів потрясе–полихоманить, з животом трохи помучишся – і мине.

Андрій мимоволі відсахнувся і замахав руками.

– Є–є ні, я на таке не згоден!

– Я ж не примушую, – знизав плечима старий. – Ти вільний, йди геть!

Дід розвернувся і зайшов до повітки, а Андрій переступив з ноги на ногу, почекав ще якусь мить, тоді попрямував до хвіртки.

На вулиці біля дідового подвір’я тупцялось декілька людей, поодаль на вигоні стояли дві машини.

–  А дід Славко вже приймає? – поцікавилась у Андрія огрядна жіночка з товстою косою.

Хлопець зупинився біля виходу, подивився на дорогу, що вела геть від цієї хати з дивним господарем, потер скалічене вухо. Мимоволі приклав долоню до грудей, там, де медальйон торкався тіла – задавалося, що метал раптом почав нагріватися, причому так стрімко, що незабаром міг залишити опік на шкірі.

– То вже можна заходити? – знову запитала жінка.

– Ще ні! – вигукнув Андрій, розвернувся і побіг назад. – Діду, давай свої склянки, я вип’ю! – на ходу прокричав він.

2. Біда у олігарха

Один з двох японців, що сиділи навпроти, відклав палички убік і склав долоні.

– Щось не так? – запитав господар.

– Вибачте, мені дуже ніяково… але суші у вас тут не дуже… добрі.

Балогін розвів руками.

– Це найкращий японський ресторан у місті…

– Найгірший японський ресторан у Токіо готує безмежно краще. Я прошу вибачення, але це не суші, – японець тицьнув пальцем на тацю зі стравами. – Це несвіжа риба з неправильним рисом.

Віктор задумливо почесав підборіддя, тоді підняв пальця вгору.

– Знаєте що? Давайте поки наші справи обговоримо, а нам зараз принесуть нашу, українську їжу. Сало, картоплю у мундирі, вареників різних… ви колись куштували вареники?

Обидва японці перезирнулися.

– Зараз, зараз все організуємо, – запевнив Балогін. – Офіціанте!

Вишколений офіціант, який чатував біля входу до віп–зали, прочинив двері. А далі прожогом влетів усередину, ледве не впавши – ззаду його хтось безцеремонно підштовхнув.

До зали швидко зайшов невисокий кремезний чоловік з лисою головою і короткими рудими вусиками.

– Вікторе, терміново! – кивнув він господареві.

Балогін примружив очі і косо подивився на начальника власної охорони на прізвисько Варяг.

– Почекати не можна? – сердито промовив він. – У мене переговори з інвесторами.

– Дмитро твій у лікарні. Розбився.

Бізнесмен рвучко підвівся і, навіть не попрощавшись з японцями, поспішив слідом за охоронцем.

***

У лікарні гостро пахло медикаментами, хлором і безнадією. Хтось на ходу простягнув Балогіну білий халат, та він лише відмахнувся, поспішаючи коридором. Його супроводжував незмінний Варяг, позаду дріботів головний лікар, намагаючись на ходу щось пояснити:

–  Розумієте, наші спеціалісти роблять все можливе. Ми запросили навіть професора Дахно, він особисто робить операцію… Але стан тяжкий.

–Він летів зі швидкістю сто вісімдесят кілометрів і не впорався з керуванням, – зронив Варяг.

– Судячи по зіницях, у нього також передозування наркотиками, що ускладнює нам завдання… – пролепетав лікар.

Процесія на чолі з Балогіним підійшла до зали з написом «Операційна».  Віктор рішуче взявся за ручку дверей, але головний лікар спробував його зупинити.

– Не треба заважати професору…

В цей момент двері відчинилися, з них, на ходу знімаючи пов’язку з обличчя, вийшов літній професор з акуратною борідкою. Він подивився на головного лікаря і похитав головою.

Балогін вихором увірвався в операційну, щоб побачити на столі знівечене, скривавлене тіло єдиного сина. Медсестра саме накривала його обличчя простирадлом.

Бізнесмен відштовхнув медсестру, зірвав з Дмитра заплямоване кров’ю покривало.

– Що ви зробили з моїм сином?! – закричав він.

– Ми зробили все, що змогли… – долинув ззаду стомлений голос професора.

Балогін розвернувся, тримаючи в руках скривавлене простирадло.

– Скільки тобі треба грошей, щоб ти продовжив операцію? Десять тисяч? Сто? Мільйон?

–Я співчуваю, але його ушкодження виявились несумісні з життям…

Віктор швиргонув покривало, кинувся вперед, обома руками схопив професора за комір і притис до стіни.

– Якщо ти його не врятуєш – то і тобі не жити!

– Вікторе Михайловичу… – спробував утрутитись головний лікар.

– Стули пельку! – гаркнув Балогін, не відпускаючи комір професора. Той вже почав хрипіти. – Я вас усіх тут закопаю, якщо ви не врятуєте мого Дмитра!

До Балогіна підійшов Варяг, м’яко взяв його руки.

– Все, Вітю, досить. Мені треба тобі дещо сказати.

Варяг повільно, але наполегливо відірвав руки Балогіна від шиї професора. Той відразу сповз на підлогу, натужно кашляючи і розтираючи постраждалу горлянку.

– Вийдіть! – наказав Варяг.

Головлікар допоміг підвестися професору і, підтримуючи його, вийшов з операційної.

Балогін схилися над тілом сина.

– Синку! Я ж просив тебе не ганяти! Нащо я тобі купував ті машини, одна дорожча від іншої…

– Я що хотів сказати… – озвався за спиною Варяг. – Років зо двадцять тому… я ще у Конторі працював… був у нас в оперативній розробці один дідок. Дуже цікавий дідок… тоді всіх незвичайних людей на облік брали. Про нього казали, що він був справжнім характерником…

Балогін повернувся до охоронця, його очі гнівно прижмурились.

– І ти саме ЗАРАЗ вирішив порозказувати мені байки?!

– Ти не гарячкуй… – примирливо підняв руки Варяг. – Я веду мову про конкретну справу. Так от, той дідок нібито володів незвичайними здібностями. Згідно з матеріалами особової справи, він займався цілительством та іншою хіромантією. І мовбито, ставив на ноги самих безнадійних хворих.

Балогін дбайливо загорнув тіло сина у простирадло, підняв на руки.

– Поїхали! – звелів він.

– Я, щоправда не знаю, чи живий досі той дідок…

– Я сказав – поїхали!

3. На побігеньках

Перед обійстям діда Славути звично юрмилися люди: і місцеві, і ті, хто приїхали сюди з усіх куточків країни – всі сподівалися здобути хоча б дещицю здоров’я. Неподалік на вигоні застигли машини з номерами різних регіонів, а їх пасажири терпляче переминалися у черзі і чекали, допоки їх приймуть.

Люди в юрбі потихеньку гомоніли, похваляючись одне перед одним улюбленими болячками, але поступово голоси стихли. Всі почали прислухатися і водити головами навсібіч – десь неподалеку дзвінко затьохкав соловейко, мелодійно виводячи свої трелі.

– Дивно, співак розщебетався посеред білого дня, – наморщивши лоба, зауважив худорлявий спрацьований дядько, дістаючи з кишені цигарки.

– Та стій ти! – смикнула його за рукав огрядна жіночка.

– А я що, я нічого, – тіпнув плечима чоловік, ховаючи пачку назад.

– Ач як красиво виводить, – мрійливо заплющивши очі, промовила дівиця у модних лахах.

Милозвучний спів птаха зацікавив і дівчину Іринку, яка вийшла назовні з сусідньої хати. Усміхнувшись, Іринка підійшла до паркану, який розмежовував їхнє подвір’я з двором діда Славути.

– Ти збираєшся причарувати всіх солов’їх в окрузі? – запитала вона тереблячи товсту чорну косу.

– Ні, лишень одну. Але найпрекраснішу!

Андрій обірвав тьохкання і здійнявся над парканом.

– Іринко, диви що я тобі приніс! – він протягнув через паркан долоню, на якій лежав красивий і явно дорогий мобільний телефон. – Це тобі, подарунок.

– Мені?!

– Так ти ж давно мріяла про такий.

Іринка дивилась на телефон, не наважуючись взяти, потім приклала руки до грудей.

– Я… знаєш, Андрію… я давно вже хотіла тобі сказати…

Що саме вона хотіла сказати, Андрій так і не дізнався – з хати вийшов дід Славута у супроводі огрядного дядька у картатих штанях. І той чоловік, повернувши голову, відразу тицьнув товстим пальцем у Андрія.

– Так, ану ходи сюди! – звелів дід.

– Увечері побачимось, – прошепотів Андрій, сховав телефон до кишені і поплентався до діда.

Славута, за своєю звичкою, пильно подивився на свого вихованця, і від його важкого погляду по спині відразу ж побігли сонми невидимих мурашок.

– Ти нащо у чоловіка телехвона виманив? – суворо поцікавився дід.

– Я не виманював! Я чесно виграв! – обурився Андрій, роблячи крок назад.

– Поверни.

Андрій засунув руку до кишені, завагався.

– Ну! – гримнув Славута.

Хлопець нехотя дістав телефон і простягнув дядькові, той відразу схопив трубку і заходився тицяти пухлими пальцями по екрану.

– Ну, як спина? – поцікавився дід Славута у нього.

– Та начебто добре, – пробубнів той, не відриваючись від телефону.

– От і чудово. До побачення.

– Дякую! – виголосив черевань і пішов до хвіртки, продовжуючи втуплюватись у екран.

А дід повернувся до Андрія.

– І доки ти будеш мене позорити? Ти що, вже всю роботу поробив?

– Всю.

– І води з дальнього джерела наносив?

– Наносив.

– І дров приніс?

– Приніс.

– І воску натопив?

– Ага.

Дід швидко подріботів до печі, біля якої на лавці стояли накриті кухвайкою  форми з хлібом. Славута відкрив одну, відломив з теплого буханця шматочок, понюхав, поклав до рота, повільно пожував.

– То що, не соромно і людей почастувати? –  гордовито спитав Андрій.

– Соромно, що ти все людей намагаєшся обдурити, – буркнув дід. – Думаєш, якщо ти повсякчас можеш викинути гральні кості з потрібною цифрою, то можна над добрими людями потішатися?

У Андрія від образи аж перехопило подих.

– Так той пузань не дуже то і добрий! Я на нього уважно дивився, поки він стояв у черзі. Він же сам кубики так кидає, що у людей останнє може відібрати. Спритні руки у нього і чорне серце! Він запропонував зіграти, щоб не платити за те, що ти йому спину порівняєш. Він був впевнений, що виграє. Але програв, і буде знати!

Хлопець спересердя махнув рукою услід череваневі.

– Я тобі скільки разів казав – тамуй свою лють. Ввечері свою дурну енергію витратиш на дрова. Щоб переколов мені усю дровітню.

– Але ж він… – спробував заперечити Андрій, але прикусив язика, наштовхнувшись на твердий погляд старого.

Славута зітхнув і втомлено присів на лавку.

– А хто ти такий, щоб його судити? Ти диви, сам господь Бог у латаних штанях оселився у мене на подвір’ї, і чинить справедливий суд, відбираючи у людей їх телехвони та гроші.

– А що мені залишається робити? – огризнувся Андрій. – Я вже три роки у тебе живу, а ти все нічого мене не учиш.

– Ну, хліб уже гарний у тебе виходить, – трохи пом’якшав дід.

– Та нащо мені той хліб! Я хочу більшого.

– Велике завжди починається з малого. Чого я можу тебе навчити, якщо ти ці уміння швидко розтринькаєш на власні забаганки? А якщо ти захочеш випендритись перед дівкою і не телехвон їй принесеш, а вб’єш когось їй на потіху? – знову розійшовся старий.

– То виходить, я тобі тільки за служку? – розпачливо промовив Андрій. – Принеси те, подай це. Остогиділо! – хлопець стукнув кулаком по столу, від чого на землю ледь не впала хлібина – старий блискавичним рухом встиг підхопити буханець.

– А ти сподівався, що будеш жити і харчуватися задарма, як звик у притулку? – дід не дивився на хлопця, він розглядав хліб у руці, ніби намагався щось прочитати на запеченій скоринці.

– Я сподівався, що ти будеш мене вчити!

Дід скрутно зітхнув.

– От я і вчу – не можна людей оббирати.

– Набридло мені таке навчання!

Старий зважив на долоні хлібину.

– Кожен вибирає для себе. Я тобі на шию мотузка не накинув, ти в любий момент можеш піти і жити так, як заманеться, – Славута поклав буханець на стіл.

– То й піду! – в серцях вигукнув Андрій.

Всередині все кипіло від образи, тож хлопець вирішив, що досить йому ходити на побігеньках у старого, завтра він збере речі і… що саме він робитиме, хлопець не знав, але якось воно та буде.

Із сусіднього подвір’я долинули притишені звуки пісні:

– Ой у вишневому саду
Там соловейко щебетав.
Додому я просилася,
А він мене все не пускав,

– мелодійно виводив дівочий голос. Напевне, тітка Оксана загадала Іринці якусь клопітну домашню роботу, і та, як зазвичай, розраджувала себе співом.

– Я… теє… вибач, діду, – видавив з себе Андрій. Вся його рішучість збирати речі, яких у нього насправді і не було, кудись поділась, випарувалась, як краплини роси під першими променями Сонця.

Дід Славута підвівся.

– Щось ми розпатякались… Скажи там у черзі, хай наступний заходить. А сам поки нагрій води у баняку і допоможеш мені замовляння читати – буде жінка з чорною неміччю.

Старий розвернувся і покульгав до хати.

– Діду! – погукав Андрій.

– Чого тобі?

– Тоді, три роки тому, ти справді дав би мені смертельний відвар? Ну, якби я вибрав не ту склянку?

Славута зупинився, прискіпливо подивився на вихованця.

– Але ж ти зробив правильний вибір? Деяким людям іноді дають шанс розпочати друге життя. І кожен вибирає сам, як ним скористатися.

Зненацька дід заплющив очі, повів носом, ніби нюхаючи повітря, після чого похитав головою.

– Чекай, не треба нікого звати. Здається, у нас будуть гості. Незвані.

Невдовзі донісся гуркіт потужних моторів, і з вулиці у провулок на швидкості влетіли два великі чорні джипи. Машини не зупинилися там, де зазвичай паркувалися інші, а підкотили майже до самої хвіртки, змусивши людей у черзі відсахнутися навсібіч. 

4. З потойбіччя

 Усю дорогу Балогін просидів на задньому сидінні, тримаючи голову сина на колінах. Він втратив лік часу, напевне, минуло декілька нескінченних годин, аж поки машина зупинилася після довгої їзди. Тіло Віктора так заклякло, що він ледве міг поворухнутися, тож коли охоронець відчинив двері, бізнесмен дуже довго вибирався з машини. Але взяти Дмитра не дозволив нікому, підняв сам і поніс слідом за Варягом.

Біля сільського подвір’я, що оточувало невеличку хатинку із вкритою мохом черепицею, юрмилися люди. Варяг попрямував просто до хвіртки, а двоє охоронців безцеремонно відтіснили парочку жінок, які стояли на дорозі. Хтось з чоловіків спробував обуритись, але Варяг кинув на сміливця один тільки погляд, як той відразу знітився і вмовк.

Жінки, як це часто буває, виявились хоробрішими за чоловіків.

– Ви куди це претеся? – заступила прохід одна, вперши руки в боки. – Ти подиви на них!

– Взагалі–то тут черга! – докинула інша.

Варяг незворушно обійшов жінок і відчинив хвіртку. Балогін попрямував за ним, не зважаючи на жіночі крики.

– Ач які! Думають, що раз на крутих машинах припхалися, то їм усе можна?! – войовниче верескнула жінка, яка стояла перша у черзі.

Біля хати стояв старий дід у линялій світлій сорочці. Поруч нього переминався русявий хлопчина років двадцяти з колючим поглядом блакитних очей. Ліве вухо хлопця виглядало так, ніби його колись давно пошматували кігтями або зубами.

– З чим завітали, що вам скорше від інших людей треба? – поцікавився дід.

– Треба врятувати мого сина! – без церемоній заявив Балогін.

– Клади, – дід кивнув на потріскану лавку, що стояла у затінку.

Балогін обережно поклав сина прямо на потемнілу дошку, розгорнув заплямоване покривало. Дід схилився і приклав долоню до блідого чола Дмитра.

– Годин десять, як захолов, – вирік господар.

– Врятуй його, – глухо попрохав Балогін. – За ціною не постою.

Старий підвівся, покачав головою.

– Звиняй, але не в моїх це силах. Я лікую людей, а тут про відспівування вже треба думати.

Балогін упритул підійшов до діда, нахилився і зашепотів йому на вухо.

– Це – мій єдиний син. Уяви собі, що тобі скоро випаде хоронити свого, – Балогін повів підборіддям у сторону русявого хлопця. – Життя за життя.

На обличчі старого нічого не змінилося, він дивився кудись повз Балогіна. А олігарх, який не звик, що його ігнорують, гарячково переминався на місці і ледве стримувався, щоб не наказати Варягові струсонути старого.

– Не тобі вирішувати, кому жити, – пробурмотів дід з невидющим зором. – Ходімо, – нарешті відірвався від споглядання чогось невидимого старий і попрямував до хати.

«Напевне, погроза подіяла», – полегшено зітхнув бізнесмен і пішов слідом.

Усередині невеличкої побіленої кімнати з низькою стелею пахло травами і топленим воском, на столі стояли декілька простих ікон. Дід сів за стіл у кутку, рухом голови запросив сідати гостя. Балогін нетерпляче присів на стілець, а старий дістав потерту дерев’яну люльку і невеличкий полотняний мішечок. Ніби забувши про гостя, дід взявся набивати цибух сумішшю з мішечка, і був це не тютюн – запах долинув солодкувато–пряний.

– Забудь про те, що я казав, – не витримавши, порушив мовчанку Балогін. – Давай почнемо спочатку. Якщо врятуєш мого сина – я тобі замість твоєї халупи справжній палац поставлю.

– Навіщо мені палац, я ж не цар, – одказав дід, продовжуючи копирсатися з люлькою. – Он ти думав, що майже всемогутній, ніби ті володарі, але зараз приїхав на поклон до мене, до простого сільського діда.

Старий пальцем заходився трамбувати суміш у цибусі

– Ти, бачу, не розумієш, з ким маєш справу, – почав закипати Балогін. – Тому і поводишся зухвало, – олігарх глибоко вдихнув і видихнув, щоб не наговорити зайвого. Заради сина він був готовий навіть поступитися своєю гідністю. – Та якщо треба – то  вклонюся тобі до ніг, коли Дмитра мого мені повернеш.

Дід уважно подивився прямо у очі Балогіна.

– А ти певен, що цього хочеш?

– Ти ще й питаєш?! – Віктор ледь утримався, щоб не схопити діда за комір і не вдарити обличчям об стіл.

Старий наче не відчував загрози, що нависла над ним, він спокійно чиркнув сірником, взяв до рота люльку, запалив, пхикнув, випустивши угору струмінь солодкавого диму.

– Інколи наші бажання здійснюються, але ми потім не знаємо, що з цим робити, – дід простягнув люльку гостеві. – Тримай, зроби пару затяжок. Це очистить твої думки і ти зможеш прийняти зважене рішення. Бо інколи краще нічого не зробити, ніж потім шкодувати про зроблене.

Балогін машинально взяв люльку, повертів у руках, потім щосили швиргонув нею об стіну і підхопився з місця.

– Це мій єдиний син! Якщо можеш – лікуй його, а не балачки розводь. А я для тебе потім зроблю все, що забажаєш.

– Я вже казав, що з бажаннями треба бути дуже обережним, – дід потер чоло, протяжно видихнув. У кімнаті знову запанувала мовчанка. – Ну добре, – нарешті озвався старий, – занось його сюди. А ціну свою я тобі потім загадаю.

– Все, що завгодно! – підтвердив Балогін і поспішив надвір.

Він знову нікому не дозволив взяти Дмитра, сам підхопив тіло і поніс до хати. Дід стояв на порозі.

– Андрію! – покликав він юнака. – Приготуй–но мені відро теплої води, у повітці знайди настоянки полину і буркуну… і свічок неси. Побільше. О, і скажи там людям, щоб через два дні приходили – до того часу приймати не буду.

Хлопець  побіг виконувати розпорядження, а дід повернувся до хати. Балогін вже поклав тіло сина на стіл, при цьому ненароком перекинувши святі образа.

– Все, тепер треба чекати, – сказав дід, підіймаючи ікони.

Балогін слухняно відійшов у куток.

– Ні, чекати надворі. Краще простеж, щоб у хату ніхто не зайшов.

– Я хочу бачити…

– Те, що тут відбуватиметься, бачити нікому не варто, – відрізав дід.

Віктор ще якусь мить дивився на заклякле тіло Дмитра, вирішив не сперечатися і пішов до виходу.

– І що б не трапилось – ні в якому разі не заходь до хати, допоки я не покличу, – звелів старий йому вслід.

Бізнесмен вийшов назовні, стомлено присів на порозі, двері за ними зачинилися.

Повз нього пройшов юнак з відром води і якимись пакунками, зайшов у хату і відразу вийшов.

– Ну що там? – запитав Варяг, який тинявся по подвір’ї.

– Чекаємо. Ти там з людьми у черзі розберись, – звелів Балогін. – Та не руками, підкинь грошей, нехай позатуляють пельки і розходяться.

На порозі Віктор просидів до самого вечора. З хати час від часу долинало нерозбірливе бурмотіння діда, брязкав кухоль об відро. Іноді доносився різкий запах трав. Намагаючись відволіктись, Бізнесмен спостерігав, як вихованець діда доїв козу, як збирав яйця з курячих сідал, час від часу поглядаючи на сусіднє подвір’я.

– Гей, іди–но сюди! – покликав Балогін хлопця, коли той проходив повз нього з оберемком дров для розпалу печі.

Юнак зупинився, нахабно зміряв бізнесмена зором з ніг до голови.

– Чого тобі? – з викликом запитав він у Віктора.

– Організуй мені кави, – Балогін дістав з кишені пачку грошей і помахав перед хлопцем. – Решту собі лиши. Тільки хутко давай.

– Може тобі іще й дровиняку дати, щоб ти жбурнув, а я її тобі у зубах принесу? – нахаба помахав поліном перед носом Віктора. – Правда, хвостом вихляти не зможу, бо немає у мене хвоста, як бачиш.

Балогін побуряковів і почав підійматися, збираючись поставити зухвалого юнака на місце, аж раптом із хати донісся моторошний крик. Бізнесмен відразу ж зірвався з місця і кинувся до дверей. Він рвучко потягнув ручку на себе – і під одвірком зіткнувся з дідом. Обличчя того помарніло, навколо очей ніби хто намалював чорні кола, старечі руки дрібно трусилися.

– Забирайте його.

Дід обійшов олігарха і безсило опустився на призьбу.

Балогін заскочив у хату, слідом за ним обережно зайшов Варяг, і невдовзі вони вивели під руки Дмитра. Обличчя хлопця було блідим, рот немов намастили піною, а очі стали чорними і глибокими, мов колодязь. Але він сам переставляв ноги.

– Гей, пане! – погукав бізнесмена дід.

Балогін обережно передав сина другому охоронцеві, а сам повернувся до Славути.

– Ти казав, що забажаю? – спитав старий.

– Звісно, проси все, що хочеш!

– Треба оплатити навчання моєму вихованцеві.

– Отому зухвальцю? Хм… Ну добре, не питання, зроблю все, як обіцяв.

– Сім років навчання, та й жити в місті йому немає де.

– Не переживай, все організую, – заспокоїв Балогін. – І проживання, і навчання, і навіть підвищену стипендію йому буду особисто виплачувати. Це дуже мала ціна за життя мого сина. Проси ще щось.

– Цього досить, – старий дивився на хлопця, який стирчав біля паркану і щось виглядав на суміжному подвір’ї. – Хочу щоб хлопець на лікаря вивчився. Справжнього.

Балогін кивнув.

– Домовились, присилай!

Олігарх поспішив до сина, а дід продовжив спостерігати за Андрієм, який нарешті дочекався юної господині сусіднього двору.

– Будеш яблуко? – спитала Іринка, підходячи до Андрія з повним кошиком рум’яних плодів.

Той взяв яблуко і несміливо запропонував:

– Може підемо сьогодні до берега, погуляємо?

Дівчина зніяковіла.

– Вибач, я все хотіла тобі сказати… Я скоро їду до міста. Вступила до інституту, дизайнером буду…

– Як їдеш?! – відсахнувся Андрій.

– Мені і гуртожиток дадуть.

– Та я… так багато не встиг тобі сказати…

– Та не треба нічого казати, у тебе на обличчі і так все написано, – нарешті усміхнулася Іринка. – Ну, я вивчуся, а там побачимо, – Іринка перевела погляд на Дмитра, якого саме підвели до машини. – Ба, таких «пацієнтів» у діда ще не було…

Зненацька Дмитро повернув голову, і бездонні чорні очі зустрілися поглядом з карими очима Іринки, пробіглися по її стрункій ладній фігурі. На блідому обличчі юнака з’явилася хижа посмішка. Іринка здригнулася, а Дмитра посадили у машину.

– Б–р, ну і погляд! – дівчина пересмикнула плечима. – Наче у кота, що на мишу дивиться… Добре, піду я.

Іринка розвернулася і пішла до хати. Розгублений Андрій провів її поглядом, тоді пішов до діда, що сидів на ганку.

– Діду, навіщо ти його повернув? Він не гідний жити …

Андрій відчув, що по його руці щось тече. Він і незчувся, як стис у долоні яблуко, перетворивши його у рідку кашу.

– Хто я такий, щоб вирішувати – гідний чи ні? – стомлено відповів старий, дивлячись на свої руки, що дрібно трусилися.. – Ти ж пам’ятаєш, кожному може випасти другий шанс. Скоро і у тебе буде можливість розпочати нове життя.

5. Пробудження Звіра

 Похмурий Варяг зустрічав шефа у терміналі аеропорту.

– Що такий серйозний? – спитав засмаглий Балогін, потискаючи руку охоронця. – Я тобі магнітика привіз з Таїланду. Слона. Кажуть, він приносить удачу та успіх.

– У нас проблеми. Дмитра взяли.

– Як взяли?! Хто? – змінився з лиця Балогін.

– Поліція.

– Де він?!

– Вдома. Ми поки домоглися лише домашнього арешту, але…

– Поїхали, – Балогін поспішив уперед.

***

Полковник Званюк особисто поливав квіти на підвіконні, цю делікатну справу він не довіряв нікому. Зненацька у кабінет широким кроком увірвався Балогін, слідом забігла зблідла секретарка.

– Ігорю Івановичу, я казала йому, що Ви зайняті… – розгублено торохтіла дівчина.

Званюк поставив пляшку на підвіконня і махнув рукою.

– Тамаро, йди – і тепер я дійсно зайнятий. Щоб ніхто, – Званюк дочекався, поки секретарка зачинить двері, і сказав напруженому Балогіну: – Сідай, розмова буде довга.

Але гість залишився стояти.

– Ігорку, ти що, зовсім берега поплутав?! – запитав бізнесмен, впершись руками у стіл.

– Ти тон збав трохи. На, ось води випий, – Званюк взяв пляшку, з якої поливав квіти, налив у склянку і поставив перед Балогіним.

– Ігорю, що відбувається?! Вирішив горшки зі мною побити?

– Ти не кричи тут. У всього є межа. Ти б сина краще виховував. І зараз менше проблем було б у нас всіх.

– За що його тягають? Мені здавалося, що всі питання давно вирішені. Знову наркотики чи перевищення швидкості?

Званюк зітхнув, взяв склянку з водою, прийнявся крутити у руках, ніби намагаючись щось знайти усередині.

– Аби ж то. Тепер навіть я не можу закрити очі. Справа на контролі там… – полковник задер голову і показав пальцем на стелю.

– То що трапилось, ти скажеш чи ні?!

– Дівчата молоді почали пропадати. Вже чотири за останніх два тижні. Одну знайшли на березі річки, точніше те, що від неї залишилось. Тож всі на вухах стоять, зам міністра особисто контролює справу пошуку маніяка.

Балогін розстебнув комір сорочки, йому видалось, що у кабінеті стало напрочуд парко.

– І до чого тут мій Дмитро?!

– А до того, що його помітили на камерах з однією зі зниклих дівчат. Після того її більше не бачили.

– То й що?! Може він просто познайомитись хотів…

– Інших підозрюваних немає, – відрізав полковник.

– То зроби так, щоб вони з’явились! – Балогін стукнув долонею по столу.

Званюк з–під лоба глипнув на нього, але не наважився нічого заперечувати.

– Так, Ігорю Івановичу, роби що хочеш, – сказав Віктор, – але щоб мого сина більше у цю справу не плутали.

– Але ж…

Балогін підійшов упритул до полковника.

– Ти назви суму питання.

– Але ж замміністра…

– Я розумію, що сума буде серйозною. Але щоб про Дмитра забули. І якнайшвидше!

Балогін розвернувся і пішов до дверей. Званюк витер спітніле чоло, підняв склянку з водою і швидко випив.

6. Видіння

 Дід Славута сидів на лаві, мружився на сонце останнього літнього дня і позирав, як Андрій рубає дрова. Роздягнений до пояса спітнілий хлопець раз за разом змахував тяженним колуном, навколо нього вже височіла ціла гора дров.

Ось він поставив чергову колоду, замахнувся і швидким рухом опустив сокиру, легко розколюючи товстий вузлуватий кругляк. Далі Андрій загнав колуна в колоду, зачерпнув кухлем води з діжки, спрагло напився, а наступного кухля вилив прямо на себе.

– Грає тіло? – запитав дід.

– Від чого? – скривився Андрій. – Від цієї нудоти? І взагалі, скільки ще треба заготовляти цих дров? Не тільки нам, а вже і всьому селу на декілька років уперед вистачить.

– От і добре, можливо, згадають тебе люди незлим тихим сло… – дід захрипів і закашлявся в кулак. За останній місяць старий значно здав, ходив згорблений, шаркав ногами і постійно кашляв.

– Краще б корисному чомусь мене навчив, – буркнув Андрій. – Як людей оживляти, або хоча б як їх убивати. Поганих, звісно.

Дід перевів подих і нахмурив кошлаті брови.

– А хто вирішуватиме – погана людина чи хороша? Хто суддя?

– Ну… – Андрій не знайшов потрібних слів, тому вирвав з колоди сокиру і знову з силою загнав її на місце.

– Отож. Всьому своя пора. Є час рубати дрова, а є час садити дерева. Ти вже вмієш пекти хліб – значить, і людей зцілювати зможеш. На тому тижні поїдеш до міста, на справжнє навчання, – дід несподівано лагідно посміхнувся. – До своєї Іринки. А мистецтво бою… ти он як вправно дрова колеш. А все інше можна накласти на ці рухи. Але навіщо? Війни давно вже немає…

– Може вона триває, але ти її не помічаєш? – Андрій знову взявся за сокиру, намагаючись не виказати радості від того, що зможе бути ближче до дівчини, про яку марив ледь не кожен день з тієї пори, як вона поїхала із села.

– Так, ти мене ще повчи, – посварився пальцем Славута.  – Пильнуй он сокири, бо ще зламаєш. Ставний хлоп вийшов з тебе. А як прибився, то наче билинка був.

– Діду, а правду в селі кажуть, що ти на вовка вмієш перекидатися? – перебив Андрій спогади старого.

– Ти їх послухай, що сп’яну тіко не придумають. Хтось щось недобачив, хтось щось недочув – і маєш байку, яку тобі продають за бувальщину.

– Але я сам бачив… ти ж того гицеля з того світу витягнув… – не відставав Андрій.

– Той світ зветься Нава. Про це я тобі ще розповім.

– І ти будь–якого мертвого можеш оживити?

– Не будь–якого. І вже навряд чи зможу. Ймовірно, той Дмитро був останнім. Я ще в молодості вигорів, на фронті чимало хлопців повертав до Яви. Однак жодне джерело не бездонне…

Скрипнула хвіртка, хоч була неділя і людей не приймали. В двір з корзинкою в руках зайшла тітка Оксана, мати Іринки.

– Можна?

– Заходь, Оксано, – запросив дід.

– Я вам тута пиріжечків принесла…

Тітка поставила на стіл накриту рушником корзинку, з якої пахло свіжою випічкою.

– Ну, як там донька? Освоїлась у місті? – поцікавився Славута.

– Якраз чого і прийшла… Десь пропала дитина. Поїхала влаштовуватись у гуртожиток. І вже третій день телефон не відповідає. І подруги з її кімнати кажуть, що не ночувала там декілька днів.

Андрій стиснув кулаки. Напевно, не дочекалася його Іринка, захомутав її якийсь городський хлопець, от вона з ним і…

– Мені потрібна якась її річ. Найкраще була би волосина… – сказав дід.

– Волосина? Чекайте, я зараз!

Тітка Оксана похапцем побігла до свого подвір’я. А Славута дістав з кишені кругле дзеркальце у потертій дерев’яній оправі, яке завше носив із собою.

– А можна я подивлюся у те твоє верцадло? – спитав Андрій, щоб якось відволіктись від сумних думок.

– Там немає нічого цікавого. Твій телехвон і то краще показує… – закашлявшись, відповів дід, протираючи дзеркало рукавом.

За кілька хвилин прибігла тітка Оксана, протягнула Славуті червоний гребінець.

– Волосся не знайшла, але ось, її улюблений гребінець. Не взяла з собою до  міста, сказала, що там новий собі купить…

Дід взяв річ, що належала Іринці, підвівся.

– Чекай.

На ходу роздивляючись гребінець, Славута подибав до хати.

– Та все буде гаразд, – спробував втішити Андрій тітку Оксану.

– Я хочу в це вірити. Але щось материнське серце здавило мені лихими передчуттями.

– Я он теж скоро поїду до міста, також буду навчатися. Тож пригляну за вашою Іринкою.

– Та аби ж то все було добре…

Тітка Оксана подивилася на обличчя діда Славути, який вийшов з хати зі своїм дзеркальцем у руках і здавлено зойкнула.

– Ой, лишенько… Ой, дитиночко моя!

Тітка Оксана поточилася і була б впала, якби її не підхопив Андрій, який обережно всадив сусідку на лаву, підтримуючи за плечі. Він кинув розгублений погляд на спохмурніле обличчя діда.

–З алиш її, я пригляну, – звелів старий. – А сам забирайся, до міста поїдеш.

– Що з Іринкою?!

– Я зараз тобі розповім, де її шукати…

7. Лихо

 Андрій швидко, майже бігом, ніс легеньке тіло по вулиці села. З того часу, як він знайшов Іринку, він був неначе п’яний. Розхристане дівоче тіло він дійсно відшукав саме там, де сказав дід – у кущах на березі річки, на околиці міста. І тепер все його єство займала одна думка – встигнути, встигнути, встигнути!

Головне, якнайшвидше принести Іринку до діда Славути. А там старий почаклує–помудрує, Іринка розплющить свої карі очі, подивиться на Андрія, усміхнеться і скаже:

– Ти був правий, Андрійку. Ну його, те місто! Будемо жити тут, де надвечір пахне свіжим сіном, де журчать струмки і співають цвіркуни, а плакучі верби схиляють свої зелені шати аж до самісінької води…

Вона візьме Андрія за руку, і підуть вони у берег, милуватись Місяцем, який гойдається на воді, слухатимуть, як таємниче шелестить очерет і співають вечірні птахи…

Ось вже і дідове подвір’я, на якому чекають Славута, змарніла тітка Оксана і ще декілька жінок.

Андрій обережно поклав Іринку на лаву.

– Нести воду, свічки та інше? – поспіхом запитав він.

Але дід стояв нерухомо, дивлячись на тіло Іринки.

– Діду?!

– Готуйтесь до похорон… – зронив Славута.

Тітка Оксана кинулася до тіла Іринки, обняла доньку, залила її сльозами.

Андрій підскочив до Славути.

– Діду, як так?! Ти повинен її врятувати!

Той лише похилив сиву голову.

–Я… не можу.

Хлопець схопив старого за плече.

– Ти можеш! Я бачив! Ти повернув того вилупка з Нави! І Іринку повинен вернути!

– Не зможу. Вигорів я. Цілком…

– Хто таке зробив з нею?! – стиснувши кулаки, запитав Андрій.

Дід витяг з кишені своє дзеркальце у потертій дерев’яній оправі, підійшов до тітки Оксани, поклав долоню їй на плече.

– Йди поки. Треба підготуватися.

Не перестаючи ридати, тітка відірвалася від тіла Іринки і, похитуючись, побрела до свого двору.

Дід схилився над тілом дівчини, провів рукою над подертим обличчям, пробурмотів якісь слова, дихнув на дзеркальце. А тоді хрест–навхрест провів над очима дівчини і став вдивлятися в дзеркало.

Андрій заглядав діду через плече. Спочатку в дзеркалі не було видно нічого. Але потім запітніла поверхня стала прозорішати, у глибині дзеркала проступили спотворені риси обличчя. Хижа гримаса, яку вони вже бачили більше місяця тому.

– Це він! – викрикнув Андрій! – Той, кого ти оживив! Це ти винен!

Андрій ледве не штовхнув діда, потім позадкував, розвернувся і побіг геть з двору.

8. Поразка

 У супроводі охорони Балогін їхав до сина. Той мешкав у двоповерховому особняку, що стояв прямо на березі річки, в найзручнішому місці елітного котеджного містечка.

– Може, відправити його за кордон? – спитав Балогін у Варяга. – Поживе десь у Лондоні, а тим часом все й минеться.

Начальник охорони, який дивився у вікно машини, повернувся до шефа.

– В Лондоні поліцейських підмазати складніше…

– То сам би щось запропонував! – вибухнув Балогін. – А то тільки критикуєш…

–  Він твій син, я розумію… Але… в мене таке враження, що це вже не Дмитро.

–Помовч! Йому просто треба відпочити. Хлопець такий стрес пережив. Я його під замок посаджу, щоб не було спокуси, а там все владнається… – Віктор перевів подих. – Ти вибач, Варяже, просто я дійсно не знаю, що з ним робити. Це моя кровинка, але на кого він перетворюється…

– На звіра, – безжально зронив Варяг.

– А може це й добре? У нашому світі треба бути хижаком, тільки так зможеш пробити собі дорогу…

– Однак мордувати дівчат – це занадто.

– Замовчи, я сказав! Може то й не він! І взагалі, ті дівки самі винуваті, ходять у коротких спідницях, зваблюють, от молодому хлопцеві кров у голову і вдаряє…

– Він може собі купити будь–яку для хлоп’ячої втіхи, – тихо проговорив охоронець. – Купа дівок була б у нього – тільки свисни. Але він бажає іншого.

– Стули пельку, я сказав!

Йому тільки і залишалося, що зриватися на Варягові. Бо Віктор і справді не знав, як дати раду синові. Перед очима промайнув спогад, коли він прийшов до Дмитра і знайшов у таємному сейфі колекцію дівчачих дрібничок – білизну, косметику, прикраси. І то були речі, що фігурували у описах зниклих дівчат.

– Тобі випав другий шанс на життя! – закричав тоді Балогін. – Я сподівався, що ти змінишся, почнеш займатися якимось ділом!

– Батьку, мене такі буденні справи не цікавлять, – голос рідного сина звучав глухо і видавався якимось чужим.

– То тебе цікавить мучити дівок?!

Але Дмитро залишився незворушним.

– Ти не розумієш. То велика втіха – бути господарем людських життів. Мені тепер нічого не страшно, я повернувся звідти, звідки немає вороття. Тому я хочу розважатися і вершити долі смертних.

– Для цього є гроші! З їх допомогою ти можеш робити майже все!

– Але не все. А для мене тепер немає меж та заборон.

Балогін протяжно видихнув.

– Дарма я тебе не бив у дитинстві, навіть пальцем не торкнувся. Але нічого, зараз я це виправлю…

Він зробив крок до сина, на ходу розстібуючи пряжку паска, але спіткнувся об його посмішку. Дмитро ощирив зуби, а у його немигаючому погляді запалав диявольський вогонь. Віктор зупинився, подався назад, а тоді мовчки пішов із розстебнутим паском, наказавши переляканим охоронцям пильно стежити за сином.

Спогади Балогіна перервав скрип гальм, автомобіль зупинився перед ворітьми особняка. Водій декілька раз посигналив, але охоронець, що мав відчинити ворота, тільки–но завбачивши машину, не реагував.

Друга машина з охоронцями зупинилась поруч. Водій першої швиденько вибрався назовні і пішов до воріт, відкрив дверцята, зазирнув. Потім швидко побіг назад.

– Що там? – запитав Варяг.

– Там Володька… мертвий.

Балогін вискочив з машини і помчав до маєтку. Варяг з трьома охоронцями поспішив слідом.

Олігарх штовхнув стулки воріт, перестрибнув через скривавлене тіло Володьки і помчав до будинку. За сигналом Варяга його цербери витягли пістолети, двоє обігнали Балогіна, першими увірвались до будинку.

У холі на підлозі, притулившись спиною до стіни, сидів ще один охоронець Дмитра, тримаючись руками за живіт, біла сорочка була заляпана кров’ю.

Десь із другого поверху донісся сповнений жаху жіночий вереск. Балогін відразу кинувся до сходів і помчав нагору. Вишколені охоронці ледве встигли випередити хазяїна.

Двері у спальню Дмитра були розчахнуті навстіж. А посеред кімнати зчепилися двоє – Дмитро з ощиреним ротом і якийсь світлоголовий хлопець, який здався Балогіну невиразно знайомим. Син і зайда намертво вчепилися одне в одного, Дмитро однією рукою утримував руку нападника з ножем, гарчав і тягся зубами до горлянки хлопця.

Кричала прив’язана до билець ліжка оголена дівчина з синяками на запухлому обличчі, яке раніше було дуже милим. Охоронці наставили пістолети і замерли, боячись поцілити у Дмитра.

Незворушний Варяг здійняв пістолет, уважно прицілився, і на видиху натиснув на гачок. Русий хлопець здригнувся, дзеленькнув, падаючи на підлог, ніж. Дмитро відштовхнув від себе напасника, на футболці якого розпливалася темна пляма.

Відразу ж почали стріляти інші охоронці, хлопець поточився, коли в нього влучило декілька куль. Однак він все ж знайшов сили кинутися до вікна і, розбивши тілом міцну шибку, вивалився назовні. Там він по–котячому упав на землю, швидко оговтався і пошкандибав до зеленої смуги кущів. Охоронці почали стріляти з вікна, хлопець перекотився до заростів і зник.

– Догнати виродка! – заволав бізнесмен. 

9. На краю

 Іринка звабливо махала Андрію рукою, ворушила губами, але він чогось не чув її голосу. Берегом стелився густий туман, з якого виринула дівчина, і вона беззвучно спокушала йти за собою. Андрій зробив крок, другий, прямуючи до Іринки. А та грайливо відступила, поманила пальчиком і знову зникла у тумані, ніби дражнила – «А от знайди–но мене!». Андрій кинувся за дівчиною, майже занурився у схожий на молоко туман, коли раптом хтось дужий ухопив його за комір. Хлопець озирнувся, але позаду нікого не було. Тільки звідкілясь долинув голос. Спочатку це було невиразне бубніння, але потроху Андрій став упізнавати слова:

– …Де Сонце сходить, там кров знімається, де Сонце заходить, там кров запікається…

Його тримали саме ці слова, хоч він прагнув щодуху бігти за Іринкою. Андрій напружився і спробував зробити крок уперед.

– Боже Свароже небесний, Лада, Мати Сварожичів, Роде Всевишній, допоможи!

Невидима рука, яка тримала його за комір, потягла Андрія назад. Він спробував опиратися, але його потягло ще сильніше.

– Замовляю я Дажбожого онука Андрія… Слово моє кріпке!

***

Років зо сім йому було напевне. Білобрисий худорлявий хлопець, який вовченям зиркав спідлоба на всіх у притулку. Мало хто хотів спілкуватися з ним, окрім хіба що Жори–Пуза, який знайшов у Андрієві вдячного слухача для своїх байок, які, здавалося, він вигадував прямо на ходу.

І ось одного разу, коли Андрійко разом з іншими мився у душі, двоє старших хлопчаків поцупили його медальйон. Не з цікавості, так наказав їхній верховода Рудий, який захотів роздивитись, що ж за цяцьку носить той карнаухий.

Коли Андрій помітив пропажу, в нього неначе вселився дикий і лютий звір. Цей металевий амулет на простому шкіряному мотузку був із ним завжди, скільки він себе пам’ятав. Що це – якийсь листок дерева із закарлюками чи може лапа хижака з кігтями, вкрита незрозумілими завитками – хлопець не знав, але ця штука була його єдиним скарбом, з яким він ніколи не розлучався. Крадіїв тоді врятували вихователі, ледве відтягнувши від них ошалілого Андрія, який бився, кусався, шкрябався, незважаючи на удари, якими його обсипали старші хлопці. Медальйон повернувся на шию Андрія, а старші з тих пір оминали «Психа», пам’ятаючи про розбиті носи і подерті обличчя…

Зараз цілюща прохолода плинула від амулету, який чомусь лежав на долоні. Андрій стис правицю, відчуваючи шкірою звичні гострячки, і розплющив очі. Останнє, що він пам’ятав – як скривавлений повз до річки, а ззаду тупотіли переслідувачі. Тепер над ним була знайома стеля з балкою, вкритою різьбленими рунами.

– Довго ти борсався між світами, – пробурчав дід Славута і закашлявся.

Андрій повернув голову.

– Навіщо ти мене витягнув? Краще б ти Іринку врятував тоді!

Дід сутужно похитав головою.

– Я тебе не витягував. Так, рани обробив, травами тіло змастив, замовляння читав. Але витягнути я більше нікого не зможу.

– То мене не вбили?

– Ну, я витяг з тебе чотири кулі. І крові ти втратив дуже багацько. Але тебе вбити не так просто, як ту кішку.

– А що толку?! Я програв бій.

– А що ти хотів? Ти ще вовченя, яке сунулося в лігво до зграї псів.

– Тому що ти мене нічому не навчив! – Андрій стукнув кулаком по ліжку, і відразу біль розійшовся по всьому тілу.

Славута дістав люльку і звично взявся набивати її сумішшю з полотняного мішечка.

– Не хотів я для тебе такого шляху… але свою долю конем не об’їдеш. Не вдалося мені загатити струмок, адже тоді потік лише посилює свій натиск. Так що доведеться тобі все ж взяти на себе призначений тягар.

– Діду… я зазнав поразки. А ти ж розповідав, що раніше характерники на Січі були опорою і захистом для простих людей, від зла видимого і невидимого. Чому ти, з твоєю силою, не можеш помститися за Іринку?

Дід важко зітхнув, тримаючи у руці незапалену люльку.

– Я думав, що війни вже давно немає.

– Ти вмієш заглядати в царство мертвих, але не бачиш, що війна триває. Той, кого ти повернув, не повинен жити в Яві! І батько його теж!

Славута мовчки крутив пальцем кінчик сивого вуса.

– Батьківська любов сліпа, тож той бізнесмен не відає, що творить. А щодо хлопця… на жаль, я не бог, тому здатен помилятися. І вже не поспію виправити цю помилку… встигнути б тебе хоч трохи врозумити.

– То ти вчитимеш мене?

Андрій спробував підвестися, але відразу безсило відкинувся на ліжку.

— Тепер доведеться, – тихо проказав дід, запалюючи люльку. – Кажуть – не шукай бою, він сам тебе знайде. Тобі тепер від свого не відвертітися… Тим більше, медальйон у тебе непростий….. Ні, ти ляж, відпочинь, я тобі згодом все розкажу…

Дід Славута затягнувся люлькою, і окутаний хмаринкою солодкавого диму Андрій тут же заснув.

***

А тим часом у своєму будинку Балогін міряв кроками кімнату з комином.

– Хто то був, той виродок?! Я десь його бачив!

– Ти обіцяв оплатити йому навчання, – зауважив Варяг.

– Той пацан?! – здивувався Балогін. – Зрозуміло тепер, то його старий послав, вирішив забрати у мне Дмитра. Але я нікому не віддам свого сина, чуєш, нікому!

– Напевне, дід зрозумів, що допустився помилки. І вирішив її виправити. І мені здається, що ми не зможемо йому завадити.

– Та хрін йому! Хлопець той його напевне вже десь сконав. Ти посилиш охорону Дмитра, а дід… з дідом ми розберемось.

10. Своя куля

Скуйовджені кури невдоволено кудахкали і прудко розбігалися у різні боки. Клятих дідових курей сокотух і так спробуй упіймати, а із міцно зав’язаними очима це було майже неможливо.

Вже близько тижня Андрій більшість часу проводив наосліп. Як тільки він зміг упевнено триматися ногах, дід зав’язав на обличчя хлопцеві міцну пов’язку з темної тканини, яку дозволяв знімати лише перед сном. Але при тому від господарських клопотів Андрія ніхто не звільнив, він змушений був носити воду, рубати осоружні дрова, припинати козу та робити безліч інших справ напомацки, орієнтуючись лише на власні витягнуті руки і на звуки. Скільки він за цей час набив собі гуль та синяків – за все життя скільки не набивав! Сам собі хлопець нагадував сліпе щеня, яке безпорадно тичеться носом у всі перепони на шляху. Спроби трохи здвинути пов’язку, щоб розгледіти бодай щось, закінчились швидко – кострубата рука, якою Славута щедро відвішував потиличники, була у діда ну ду–у–же важкою!

І ось тепер ось дід наказав своєму вихованцеві переловити курей. Андрій спочатку безладно намагався бігти на звуки, декілька разів ледве не впав. Згодом йому прийшла в голову слушна думка, він зупинився, завмер, зосередився, і покликав:

– Тю–тю–тю–тю…

Постояв деякий час, поки кури підійдуть ближче, очікуючи на звичну  пшеницю, а тоді рвучко кинувся уперед і схопив відразу дві, по одній у кожну руку.

Кинувши курей, Андрій стягнув пов’язку і задоволено посміхнувся.

– Погано, – підсумував дід Славута.

– Чому?! Я ж зловив!

– Тому, що тільки дві. Про інших забув і, якби це були вороги, ти б зараз був уже мертвий.

Андрій похнюпився.

– Однак ти винахідливо підійшов до справи – це важливо, – змилосердився дід. –  Але головна твоя проблема в тому, що коли ти не бачиш, то намагаєшся покластися лише на слух. Але якщо ти не зможеш бачити і на додаток оглухнеш? То станеш зовсім безпорадним?

– То як їх ловити, тих бісових курей?! – хлопець з пересердя ледь не розірвав пов’язку у руках.

– Я тобі вже казав – учися тамувати свій гнів. Ця ганчірка не винна, що у тебе макітра порожня.

Хлопець ображено помацав голову.

– А ловити курей наосліп – ти вже знаєш як, – продовжив Славута. – Просто дозволь

собі стати собою, відкрий те, що у нутрі ховається. Згадай, як вибирав склянку з трунком, що я тобі запропонував під час нашої першої зустрічі. Насправді ти не вибирав, ти знав, яка з них не смертельна. Ти знав отут, – дід постукав кулаком по грудях. – Тож просто відчуй курей… та неважливо, будь яку живу істоту відчуй. І тримай це у свідомості.

Андрій заплющив очі, прислухався до квоктання курей, відчув биття серця в грудях… і нічого не вийшло! Перед очима, як і раніше, була пітьма, в якій зрідка просвічували світлі плями.

– Я бездара! – заявив Андрій, зло шматуючи пов’язку.

– Нізащо перевів шматок тканини, – покачав головою Славута. – Так, добре. Зараз покуримо люльку – і повернемося до вправи. Цього разу все вийде.

Після короткого відпочинку старий зав’язав на очі хлопцеві нову пов’язку.

– Знову спробуй зловити курку, – почув Андрій хрипкий голос діда. – Але цього разу буде трохи складніше.

Андрій відчув, як руки Славути схопили його за плечі і почали обертати навколо своєї осі. Вже незабаром у хлопця закрутилась голова, перед очима на темному тлі затанцювали різнобарвні вогники, у вухах зашуміло, наче він опинився під водоспадом.

– Уперед! – наказав голос діда Славути, і сильні руки штовхнули Андрія у спину.

Він машинально зробив декілька кроків, заточився і ледь не впав, спробував хоч якось зорієнтуватися… і в цей час опора перед його ногами зникла, і хлопець полетів кудись униз!

Андрій відчайдушно махав руками і щось несамовито кричав, бо зараз мав гепнутись на дно цієї темної прірви і перетворитися на мішанину з кривавого м’яса і переламаних кісток.

Тіло зіщулилось від очікування страшного удару – і перед лицем неминучої смерті він побачив перед собою світлу пляму, яка стрімко наближалась. Скільки продовжувалось його падіння він і сам не знав, однак просвіт унизу збільшувався, аж поки Андрій не торохнувся прямо у нього.

Ноги першими увійшли у щось тверде і м’яке одночасно, за ними все тіло увійшло… у воду, чи що? Хлопець відчув, як у розкритого від крику рота і у ніс набивається рідина, відразу почав дриґати ногами і руками, силкуючись швидше випірнути на поверхню.

Коли нарешті голова піднялась над водою, Андрій рвучко зірвав пов’язку з очей і побачив, що він бовтається на дні колодязя.

Світлу пляму уверху заступив маленький темний силует.

– То що, кинути тобі мотузку, чи так виберешся? – донеслося відлуння голосу діда Славути.

***

Невдовзі по тому, як дід штовхнув Андрія у колодязь, над яким невідомо коли встиг розібрати цямрину, обсохлий хлопець знову стояв із заплющеними очима, і перед ним була там сама задача.

Хлопець згадав падіння у прірву, сяючий образ води, яку встиг розгледіти, напружився, тоді розслабився і нарешті побачив! Кури тинялися по двору, зайнятті своїми пташиними справами… нечіткі однотонні плями, що продивлялися тьмяним світлом. Одна, дві… всі сімнадцять, і ще красень–когут, який вирізнявся яскравішим кольором.

А ще він відчув, навіть не обертаючись, що позаду нього мерехтить усіма барвами здоровенна пляма світла … від неї так і віяло спокійною силою.

Хлопець різко розплющив очі.

– Діду, я бачу! Курей, і тебе… – від захвату йому перехопило подих.

– Нарешті, – пробурчав дід, але на його обличчі з’явилася задоволена усмішка.

Андрій повернувся до Славути.

– Слухай, я давно хотів у тебе запитати… Колись, раніше, я у електричці зустрів одного… Я тоді не міг так бачити, але мені здалося, що він здоровецький, як цілий вагон… І очі у нього були…

Усмішка Славути згасла.

–  Сподіваюся, ти ніколи з ним не зустрінешся.

– Чому? Хто він такий?

– Забудь.

– Але чому?

– Бо при зустрічі з ним ти не відбудешся лише пошматованим вухом.

Андрій стрепенувся.

– Ти щось знаєш про моє дитинство?

– Так, до слова прийшлося. Не про те ти питаєш, – Славута закашлявся, присів на ослін. – Запам’ятай цей стан і закарбуй його назавжди. Це називається Ясним Зором, з його допомогою ти можеш побачити саму суть живих істот, те, що не сховаєш під шерстю, пишним одягом чи косметикою.

– А ці кольорові лінії? – Андрій присів поряд. – У курей лише тьмяні плями, а у тебе… як веселка, що півнеба займає.

– Ти побачив Снагу. Називай її як хочеш – життєва сила, енергія, на Сході кажуть аура.

Андрій схопився з місця, став перед дідом.

– То мені вже до Снаги перекидатися на вовка? Навчиш?

– Ти диви, – скривився дід, – воно ще тільки повзати навчилося, а вже літати хоче. Ти ходити спочатку навчись.

– Ну ти ж умієш?

– Подивись на оцього кореня, – старий вказав рукою на давно викорчуваний наїжачений  пеньок, що лежав біля дровітні. – Що ти бачиш?

Юнак із запалом підскочив до дровиняки і заходися роздивлятися її, використовуючи щойно опановане уміння Ясного Зору. Але пеньок був змертвілий, в ньому не проглядалося бодай іскорки! Тож Андрій знітився і про всяк випадок помацав корч рукою.

– Пеньок, – нарешті вирік він. –  Міцний, сходу не розрубаєш, треба буде кілочками допомагати.

– Ще.

– Дрова з нього будуть міцні, довго горітимуть, багато тепла дадуть.

– Ще.

– Акація це була.

– А якщо уяву включити? На що цей корінь схожий?

Андрій подивися на корча, схилив голову, подивився під іншим кутом. Навіть заплющив очі і знову огледів яснозором – це нічим йому не допомогло.

– Ну, на восьминога вона схожа. Або на якусь чупакабру.

– А хтось побачить серед цього переплетіння корабель з вітрилами. А може й вовка, який причаївся у кущах.

– Я не можу зрозуміти, до чого ти ведеш… – промовив Андрій, і раптом схопився на ноги – з–під гілляччя на нього дивилися люті очиська, що палали на хижій сірій морді.

Звір роззявив пащеку, показуючи величезні жовті ікла, і погрозливо загарчав. Андрій відсахнувся, почув, як ззаду закашлявся дід Славута, глянув знову – а звір уже щез!

– Я веду до того, що не обов’язково перетворюватись на вовка чи ще когось, – сказав Славута. – Достатньо змусити інших повірити, що перед ними саме те, що ти хочеш їм показати. От цьому мистецтву я тебе навчу. Як навіювати, вводити в оману, відводити очі, химородити.

– То що, насправді це все казочки, що характерники могли перекидатись на вовків? – розчаровано запитав Андрій. – А як же славнозвісний отаман Сірко?..

Старий не відповів, він завмер і ніби до чогось прислухався.

– Діду?

– Щось я розбалакався, аж у горлі пересохло, – оговтався Славута. – Збігай–но до льоху, та принеси мені кухоль прохолодного квасу.

Андрій взяв з тину глиняну посудину, спустився до напівтемного льоху, націдив з бідона квасу, коли почув, як назовні щось приглушено тріснуло. Раз, другий, тоді іще.

Хлопець швидко піднявся, визирнув з льоху – і побачив, що дід Славута лежить на землі, а на його грудях крізь полотняну сорочку проступає кров! А до нього, роззираючись навсібіч, сторожко наближався непримітний чоловік, тримаючи у витягнутій руці пістолета з глушителем.

Помітивши Андрія, стрілок націлив зброю на нього. Хлопець швиргонув у вбивцю кухоль з квасом, перекотився вбік. Сухо ляснув постріл, а наступного чоловік вже зробити не встиг – Андрій вигулькнув біля нього і вчепився у руку з пістолетом.

Стрілок лівою рукою вихопив ножа, а Андрій рукою намацав ззаду руків’я сокири, що стирчала у колоді. І навіть не думаючи, як і тисячі разів до цього з колодами, він блискавичним рухом опустив сокиру на голову убивці.

Тоді кинувся до діда.

У Славути на куті рота вже почала запікатися кров.

– Зараз, зараз! – заметушився Андрій, намагаючись підняти старого.

– Не шамотайся, – спокійно показав Славута, тамуючи кашель. – У мене за моє довге життя було безліч ран. І схоже ця – остання… –  незрозуміло чому, але старий посміхався.

Він запустив руку під сорочку і дістав розбите кулею скривавлене дзеркало.

– Як же так?! – розпачливо запитав Андрій. – Чому ти дозволив йому у себе поцілити?! Я ж знаю, ти міг ухилитися.

– Тому що людина стріляє, але кулі носить Бог, – дід підвівся і сів, притулившись спиною до шершавого стовбура груші. – Пам’ятаю, під час війни у нас були такі відчайдухи, бувало, вистрибне на бруствер з окопу, і як вдарить гопака. Танцює під зливою куль – і бодай би одна зачепила. Але іноді траплялося, що невдовзі гинув той сміливець від випадкового пострілу, іноді навіть від сліпої кулі своїх побратимів. Ця куля була моєю, а від неї не втечеш, не сховаєшся, не відкупишся. Затримався я на цьому світі, пора мені і в інші світи заглянути. Але я ще затримаюся, ненадовго, щоб передати тобі частину своєї снаги Снагу. Ну і може встигну вкласти хоч щось розумне у твою дурну голову.

– Що ти таке говориш?! Зараз, я оброблю твої рани.

– Не треба. Марно це, – дід закашлявся і сплюнув згусток крові. – Піди–но краще принеси сюди кілка, до якого ми припинаємо Зірочку.

Андрій пішов на вигін, де паслася коза, взявся за вершину глибоко загнаного в землю кілка, натужився, потягнув щосили – і поволі витягнув його. Але це виявився зовсім не кілок, то була потемніла, вкрита іржею козацька шабля.

Коли Андрій поклав шаблю перед дідом, той сказав:

– А тепер розкидай стару дровітню і дістань звідти ще одну таку.

Невдовзі ще одна поіржавіла шабля лягла поруч зі своєю подругою на заплямований кров’ю спориш.

– Нащо ти з ними так? – без докору спитав Андрій.

– Бо я думав, що війна скінчилася, що далі доведеться лише рятувати життя, а не забирати його. Однак я помилявся, наша війна триває постійно. Хотів би я показати тобі плини, що йдуть від Матері–Землі, навчити, як шанувати Воду–Уляну, та ще багато іншого, але відміряного часу вистачить лише на одне. Я вчив тебе зцілювати людей, тепер я навчу їх убивати. Як з цим жити – вирішувати тобі, я не встигну повністю підготувати тебе. У тебе є час до ранку – і щоб у лезах цих шабель віддзеркалювалось вранішнє сонце…

11. Посвята

 Балогін дивився на вогні вечірнього міста з висоти двадцять сьомого поверху. Рипнули двері, у віддзеркаленні віконного скла він побачив Варяга, який зайшов до офісу.

– Ну? – не обертаючись, запитав Балогін.

– Гаспид так і не повернувся.

– Дивно. Він же профі, у нього раніше не траплялося осічок…

– Думаю, що той дід йому не по зубам. Я ж казав – не варто.

Балогін повільно розвернувся, пильно подивися на Варяга, однак той не відвів очі.

– Що ти мені пропонуєш? – запитав Віктор. – Віддати свого сина? Якого я і так ледве повернув?

Охоронець покачав головою.

– Ти не розумієш…

– Це ти не розумієш! Я не для того рятував Дмитра, щоб знову його втратити. Та що той старцюга із себе вдає, він що, богом себе уявив? Життя дав – життя забрав? Той старий вилупок ще пошкодує, що вирішив тягатися зі мною. Збирай хлопців, бери найкращих. Зранку виїжджаємо.

– Я не поїду, – тихо промовив Варяг.

– Що?! – Балогіну здалося, що йому почулося.

– Я не поїду…

Балогін примружив очі.

– Ти що, справді злякався якогось діда? Нехай він гарний ескулап, що вміє людям голови морочити.

– Він не тільки цілитель, повір мені.

Олігарх стукнув кулаком по долоні.

– Мені начхати! Можеш забиратися геть, страхопуд нещасний! Он Соболь давно вже мітить на твоє місце. А той коновал скоро по–справжньому дізнається, що значить викликати гнів Балогіна!

***

Андрій на плечах тягнув діда на вершину. Лагідне осіннє сонце ще не зійшло, полем унизу стелився туман. Курган височів неподалік села, і саме сюди наказав підняти його дід Славута.

На вершині хлопець обережно опустив діда на встелену прим’ятою ковилою землю, розмотав мішковину, дістав з неї дві блискучі шаблі, які зараз набули зовсім іншого вигляду.

Славута сидів мовчки, вдивляючись в далекий горизонт. Там на всю палала заграва, а невдовзі показався краєчок сонячного диску.

– Моє останнє Сонце… – тихо промовив старий.

– Діду, ну дозволь мені тебе лікувати!

–Н емає таких ліків, щоб знову стати молодим, – усміхнувся Славута. – Не забудь, що я казав: поховаєш мене лицем униз, щоб Сонце більше не спокушало мою душу. Обов’язково поклади зі мною скельця від верцадла і мою люльку. А зараз допоможи мені піднятися.

Андрій підставив плече, допоміг діду звестися. Його силует чітко проступив на фоні Сонця, яке спиналося все вище.

– Шаблі, – велів Славута.

Хлопець подав діду зброю, той взяв руків’я тремкими долонями, подивився на блискучі леза, які пускали зайчиків.

– Життя – це черга помилок і уроків, які ми з них засвоюємо. Здебільшого, я сам намагався виправляти власні похибки, а от останню доведеться правити тобі. І ти сам визначиш, як і кого судити. Слухай серце, воно не обманює. – Дід схрестив шаблі і так поклав клинки на плечі Андрієві. – Зараз я передам тобі частку своєї Снаги, а сам попрямую стежкою у інший світ. Вибач, Андрію, але тепер тобі доведеться нести мій тягар. А тепер, повторюй за мною…

***

Балогін поспішав за Соболем, колишнім помічником Варяга, який отримав омріяне місце начальника охорони. Вони звернули у брудний провулок, підійшли до облуплених дверей з надписом «Службовий вхід».

Соболь штовхнув двері, рішуче зайшов у напівтемне приміщення. Вони попростували коридором, тьмяно освітленим брудними лампочками. Соболь безпечно йшов уперед, але Віктора щось непокоїло. Він зупинився і побачив, що попереду у напівтемряві зблиснули чиїсь очі з червонуватим відтінком. І цих очей було дві пари.

Балогін завмер, і в той же час володарі очей беззвучно кинулися вперед. І стало видно, що до них мчить двійко здоровенних псів–ротвейлерів. Соболь почав гарячково шарпати кобуру, намагаючись чимшвидше дістати пістолет, але пси вже були поруч. Вони майже одночасно відштовхнулися і стрибнули вперед.

– Стояти! – пролунав різкий окрик з темного кінця коридору, і собацюри тут же зупинились і наче вклякли перед ногами Соболя і Балогіна.

Охоронець, який нарешті вихопив пістолет, рукавом витер піт з чола.

– Це Соболь! Ми домовлялися про зустріч, – крикнув він.

З темряви роздався посвист, пси розвернулися і слухняно потрюхикали назад.

–Ідіть, – дозволив хрипкий голос.

Слідом за охоронцем Балогін пройшов повз коротко стриженого міцного хлопця у чорній майці з білим черепом на грудях, біля ніг якого сумирно сиділи двійко ротвейлерів.

– Їх звати Жах і Лють, – парубок похлопав псів по холках. – А загалом вони ласкаві… коли не голодні. Туди, – вказав він на залізні двері.

Всередині було троє. Непримітний з виду сухорлявий чоловік, схрестивши ноги, із заплющеними очима сидів на простеленому на підлозі килимку. На потертому дивані двоє ліниво перекидались у «дурня» – один худорлявий, смаглявий, з довгим чорним волоссям, перехопленим на лобі червоною стрічкою; і другий – рудобородий здоровило з бритою головою, у лівому вусі якого стирчало велике золоте кільце.

Обоє гравців підняли голови, байдуже подивились на прибульців, і знову повернулися до карт. А той, що сидів на килимку, взагалі не поворухнувся.

– Проходьте, не соромтеся, – раптом пролунав скрипучий голос за спиною Балогіна, від чого той здригнувся.

Коли вони заходили, там нікого не було. А тепер позаду невідомо звідки взявся міцний горбоносий чоловік, який стояв, опираючись на ціпок.

Накульгуючи, він вийшов наперед і вмостився у крісло.

– Оскільки ви сюди потрапили, то знаєте, хто ми такі, –  Кульгавий поклав палицю на коліна. – Тому давайте відразу перейдемо до суті справи.

– Треба прибрати одного чоловіка, – сказав Балогін, розглядаючи ватажка.

Той примружився.

– Одного? Слухай, здається мені, що ти заблукав, – кульгавий націлив палицю на Балогіна

– Мені сказали, що ви найкращі.

– Так і є! Мою команду знають скрізь – на Кавказі, у Африці і Азії, навіть у джунглях Південної Америки постріляти довелося. Ми там, де війна, де війна – там ми. І тут з’являєшся ти зі своїм «прибрати одного чоловіка», – ватажок особливо виділив слово «одного».

– Це не такий вже простий чоловік. Він називає себе характерником. Кажуть, що він справжній чаклун. Не знаю, наскільки це правда, але один найкращих кілерів узявся за справу – і не повернувся.

Кульгавий пхикнув.

– Твого найкращого ми б за найгіршого у себе не тримали. А з чаклунами ми колись мали справу – у Судані, приміром. Так вони вмирають не гірше від звичайних смертних. І кров у них така ж червона.

– Тоді покажіть мені кров того, хто мені потрібен.

Ватажок знову націлив на Балогіна палку.

– Слухай, якщо ти прийшов до мене, бо тобі пожартувати захотілося…

– Ти знаєш такого – Варяга? – запитав Балогін.

– Варяга? Чув, крутий хлоп’яга. У нашій справі був би не зайвим.

– Так от – Варяг спудився мати справу з тим дідом.

Господар повів головою туди–сюди, розминаючи шию.

– Гм. Трохи цікавіше. Ну якщо ти так просиш, – кульгавий картинно розвів долоні. – То що, хлопці, легкий заробіток сам іде до нас у руки.

Товстий смачно ляснув картами по дивану і прогорлав напарнику:

– Отримай і розпишись!

– Я б теж хотів знати, за що платитиму величезні гроші, – сказав Балогін. – Може, ви лише в настільних іграх мастаки.

Ватажок показав на здорованя.

– Це – Берсерк. З виду він добряк і жартівник. Але коли впадає у шал – на його шляху краще не ставати. І жартувати з ним також не варто, зрозумів? Це, – кульгавий показав на хлопця з довгим волоссям – Апач. Бачиш його курточку? Він колекціонує скальпи убитих ворогів.

– Їх більше сотні… – вражено прошепотів Соболь.

– Дев’яносто вісім, – буркнув Апач, вдивляючись у свої карти.

– Тож коли він уб’є твого діда, йому до ста лише одного не вистачить, – проскрипів ватажок.

– А то хто, такий говіркий? – Балогін кивнув на хлопця, що і далі непорушно сидів на килимку.

– То Самурай. Його зараз краще не чіпати, він медитує і мандрує іншими світами, – кульгавий усміхнувся і покрутив долонею біля скроні. – Але він часто бачить те, що недоступне зору інших. – Далі ватажок кивнув на вхідні двері. – Скіфа з його улюбленцями ви вже бачили.

– І ти у них за головного… – чи то спитав, чи то ствердив Балогін.

– Я – Тимур.

– Це на честь знаменитого завойовника, якого прозивали Великим Кульгавим?

– Батьки так назвали. Добре, давай координати, будемо збиратися. Схоже, нас чекають легкі гроші.

***

Сонце скінчило свій денний шлях і вже наполовину сховалося за горизонт з іншого боку кургану. Виснажений Андрій сидів на вершині і тримав на колінах голову Славути. І хоч очі діда були широко розплющеними, він був уже мертвий.

Коли Сонце повністю сховалося за виднокраєм, Андрій підвівся, взяв лопату і заходився копати яму.

12. Бойовисько

 Роздягнений до пояса Андрій сидів на колоді біля спорожнілої хати і ножем голив голову. Гостре лезо ковзало по волоссю, інколи залишаючи подряпини на шкірі, русяві пасма падали на спориш, місцями вже пожовклий. Хлопець час від часу занурював ніж у цебро холодної води, що стояло поряд.

Хоча звуки двигунів іще не долинали сюди, та він їх уже відчував. Незабаром поганці будуть тут. Ніж вчергове ковзнув по гладкій голові, Андрій поклав його на лаву, нахилився над цебром і подивився на своє відображення у воді. На нього примруженими блакитними очима дивився хлопець із лисою головою, у якого лише на маківці залишився сиротливий русий чупер. Андрій мотнув головою, і слідом за цим навколишню тишу розірвав гуркіт потужних двигунів.

***

Першим нісся камуфльований «Вепр», за ним поспішав джип Балогіна. Машини пролетіли сільську вуличку, переполохавши зграю гусей, звернули провулком до знайомого подвір’я. Не збавляючи швидкості, «Вепр» протаранив зачинену хвіртку і, поваливши частину огорожі, увірвався у двір.

Соболь зупинив машину перед знесеною хвірткою. Балогін притиснувся до вікна і встиг помітити лисого хлопця у білій сорочці, який окинув незваних гостей пронизливим поглядом, потім неспішно зайшов до хати  і причинив за собою двері.

– Це ж той вилупок! – закричав Балогін, вискакуючи з машини. – Вижив таки, падлюка!

Напевне, це дід постарався його зцілити, – зло подумав бізнесмен. – А де ж сам клятий шкарбан–чарівник?

Бійці Тимура у повному бойовому спорядженні повистрибували з «Вепра» і розсипались навколо машини, наготувавши зброю. Спочатку Балогін думав, що найманці налаштувались на легку прогулянку і недооцінять свого супротивника. Але тепер побачив, що вони дійсно професіонали. Поставили машину так, щоб вона прикривала їх від можливого вогню у відповідь, хоча дід навряд чи мав вогнепальну зброю, але – хай би його чорти вхопили! – раптом він блискавками кидається, абощо…. Доки Балогін перебував у полоні дивних роздумів, Берсерк скинув на плече трубу ручного гранатомета, Апач з автоматом заліг під машиною і взяв на приціл вікна. Самурай незворушно спостерігав за двором, у тому числі і за машиною з охоронцями Балогіна.

Тимур підняв руку вгору і різко опустив. В той самий момент Берсерк вистрілив з гранатомета, снаряд влучив точно у двері. Прогримів вибух – і на місці дверей та частини стіни з’явилася димуча діра.

Тимур кивнув Скіфові, той коротко свиснув – і з кузова «Вепра» мовчазно вискочили Жах і Лють.

– Пішли! – скомандував Скіф.

Пси відразу рвонули уперед, набираючи швидкість. З відкритих пащек капала слина, червоні язики звисали поміж іклами Ротвейлери майже домчали до хати, от–от увірвуться всередину досередини… аж раптом собацюри почали сповільнювати свій шалений біг. Біля порога вони зовсім зупинилися, нерішуче затупцяли на місці. Першою заскавчала Лють, за нею жалібно запищав Жах… і ось дебелі бойові пси піджали куці зади і, наче малесенькі нажахані цуцики, кинулися навтіки.

– Куди?! Стояти!!! – репетував Скіф, але вихованці його не слухали.

Перелякані пси вилетіли з подвір’я, протупотіли повз Балогіна і зникли десь у верболозах.

Тимур запитально подивився на Скіфа, той лише знизав плечима. Тоді мовчки показав у бік хати.

Балогін теж перевів погляд і побачив, що у проймі зруйнованих дверей стоїть… вовк. Здоровенний, зі світло–сірою шерстю з темними підпалинами, звір блакитними очима дивився прямо у вічі бізнесмену. Той мимохіть зробив крок назад, машинально відмітивши, що у вовчиська пошкоджене ліве вухо. Звідкіля він тут узявся? Правий був Варяг, від цього діда можна чекати всього що завгодно!

– Вогонь! – гаркнув Тимур.

Звір кинувся назад у хатину, йому вслід заспівали автоматні черги. Берсерк знову звів гранатомет, і черговий вибух струсонув стіни.

Кулі цвьохали по стінах і по вікнах, розбивали шибки, довбали глину. Балогін бачив, як найманці змінюють магазини і знову луплять по хаті. Нарешті Тимур підняв руку догори – і запанувала тиша. Балогін ледь стримався, щоб не чхнути – міцний запах пороху, що стояв на подвір’ї, лоскотав йому ніздрі.

Тимур підняв угору два пальці – і Скіф з Апачем, прикриваючи один одного, побігли до напівзруйнованої хати. Апач притулився до подзьобаної кулями стіни біля пройми, не висовуючись, дав чергу з автомата всередину. Скіф з автоматом наперевіс забіг у розгромлену хату, Апач прослизнув слідом за ним. Якийсь час звідти не долинало ані звуку, потім тишу розітнула автоматна черга, за нею долинули крики і гарчання. Потому знову запанувала тиша.

Із хати ніхто не виходив. Не чекаючи команди, Берсерк люто заричав, до крові прокусив губу і побіг до хати. Він з розгону заскочив усередину, розмахуючи гранатометом, як довбнею. Було чутно, як той щось нерозбірливо горлав, і від його криків здригалися вцілілі стіни.

І ось Балогін побачив, що Берсерк повільно вийшов на завалений цеглою поріг. А за мить його ноги підкосилися, і він упав на коліна. Ззаду за ним стояв той хлопець з русявим чубом, у нього в руках були дві шаблі. Він змахнув ними навхрест – і голова Берсерка відділилася від шиї, впала у пил і покотилася в сторону машини найманців.

Тимур звів автомат, але його легким порухом руки відсторонив Самурай. Балогіну навіть здалося, що він бачить вдоволену посмішку на вилицюватому обличчі мовчазного найманця.

Самурай швидко скинув куртку, потім футболку, продемонструвавши міцний жилавий торс. Неквапливо дістав з машини японський меч і пішов до хлопця, який непорушно застиг на порозі над тілом Берсерка. Найманець на ходу витягнув клинок з піхов, швиргонув їх геть.

Підійшовши ближче, Самурай помилувався відблиском на лезі свого меча, тоді легко вклонився хлопцеві, що стояв, поклавши скривавлені шаблі на плечі.

– Я давно шукав собі гідного супротивника, – Балогін вперше почув, як Самурай розмовляє. – Я бився з воїнами по всьому світу, скрізь шукав смерті, але тільки був її посланцем. Мені здається, що ти гідний того, щоб з тобою схрестити клинки.

Хлопець не відповів нічого, а знову кинув погляд на Балогіна. Віктору здалося, що на нього дивиться хижий звір, який готується пошматувати свою здобич.

Самурай блискавично ринувся уперед і біля хати завертівся справжній вихор. Балогін намагався щось розгледіти, але бачив тільки дві примари і чув брязкіт клинків, що вели свій танок смерті.

Зненацька вихор зупинився, Самурай завмер з піднятим мечем, а хлопець випустив одну шаблю і подався назад, схопившись за скривавлене плече. Найманець тут же навідліг рубонув клинком, хлопець встиг підставити шаблю, але не втримався й упав. Самурай підійшов до розпластаного на землі тіла, збираючись добити супротивника.

Балогін помітив, що погляд хлопця спрямований не на меч, що зараз мав обірвати його життя, а на Тимура, який тримав націлений на нього автомат.

– Ти був гідним суперником, – проказав Самурай, заносячи меча для смертельного удару. – Мій дайто із насолодою нап’ється твоєї крові.

Аж раптом пролунала автоматна черга.

Це вистрілив Тимур, кулі ударили прямо у спину Самураю. Той здригнувся, з подивом обернувся до ватажка. А той вражено дивився на свій автомат, ніби бачив уперше: він же ж збирався поцілити у хлопця!

Прошитий кулями Самурай поточився, почав падати. Він встиг виставити меча руків’ям уперед, упав животом на власне вістря, завалився на бік і затих. А хлопець звівся на ноги і навхрест змахнув шаблею.

Тимур нажахано відкинув автомат геть і, як для кульгавого досить спритно, кинувся до машини, заскочив у кабіну, гарячково завів двигун, і «Вепр» різко стартонув з місця. Збивши залишки огорожі, машина помчала геть, залишивши за собою лиш хмарку куряви.

Балогін чув, як з острахом переговорюються за спиною його охоронці, як Соболь поспіхом заводить машину. Але він не міг відірвати погляду від хлопця. На розідраній сорочці розросталась червона пляма, він похитувався, спотикався, але йшов уперед. Ось він підійшов до діжки з водою, зачерпнув кухлем, спрагло зробив кілька ковтків. А тоді вилив воду на себе – і щез! На тому місці, де тільки–но стояв юнак, залишився тільки порожній кухоль.

13. Кидок Звіра

 Андрій випірнув посеред річки, жадібно вхопив ковток повітря. Трохи віддихавшись, він повільно поплив до берега, загрібаючи однією рукою. Відчувши під ногами землю, хлопець вийшов на берег, по–звірячому обтрусився. Подивився на глибоку рану на плечі, обережно порухав правицею – рука слухалась погано.

Тоді, час від часу заточуючись, подибав до знайомого маєтку.

***

Балогін сам гнав машину вулицями вечірнього міста. Після того побоїща, що трапилось на їхніх очах, охоронці розбіглися, наше миші, і навіть гоноровий Соболь піджав хвоста і заявив, що він звільняється.

Але Балогіну було начхати на цих боягузів, головне – це його син! Ось вже попереду завидніла огорожа Дмитрового маєтку. Не збавляючи швидкості, джип в’їхав у розчинені навстіж ворота, підлетів до самого ґанку, Віктор вискочив з машини і побіг у будинок.

У домі не відчувалось ніяких ознак життя, кудись поділися і охоронці, і прислуга.

– Дмитре! Дмитре! – кликав Балогін, біжучи сходами нагору.

Він заскочив у кімнату сина і побачив його – розпластане тіло з розірваною горлянкою, на обличчі застигла знайома хижа усмішка…

– Краще б ти викурив тоді ту люльку… –  пролунав стомлений голос за його спиною.

Балогін рвучко обернувся – позаду стояв хлопець з русим чубом. Він був майже повністю замащений кров’ю, тримався за праву руку, але блакитні очі були жорстокими, і в них бізнесмен прочитав свій вирок.

– Ти забрав мого сина! – закричав він, стискаючи кулаки.

– Він перетнув Межу, тож провернувся туди, де йому місце.

– І ти теж туди відправишся!

З горла Балогіна вирвався нерозбірливий хрип, він кинувся уперед, збираючись голіруч роздерти цього душогуба. А тоді наче щось попливло перед його очима, і він побачив, що на місці хлопця стоїть вовк, якого він вже бачив у хаті діда Славути. Звір підібрався, ощирив ікла і стрибнув на Балогіна. Той закричав, та невдовзі його крик обірвався – серце олігарха не витримало і зупинилося…

***

Він випустив з рота струмінь солодкавого диму, подивися на дерев’яну люльку, яку прикрашали вирізані символи, значення яких він не розумів.

– То ти впевнений, що хочеш зробити це? – запитав дід, який сидів навпроти.

Біля вуха щось тихенько брязнуло. Балогін рвучко розплющив очі і спробував сісти на ліжку. Брр, який страшний сон! Слава Богу, це все лишень нічні жахіття, які розвіються у променях яскравого світла, що лине звідусіль…

– Лежіть, вам не можна підійматися! – стурбовано проказав якийсь незнайомий голос.

Віктор покрутив головою, роздивляючись білі стіни, два ліжка і стійку для крапельниці. Сам він напівсидів на ліжку, а поруч стояв молодий лікар, який щойно поклав шприц на металеву підставку.

– Де я? – запитав Балогін, уже знаючи відповідь на своє питання.

– Не хвилюйтеся, уже все добре. Ви у лікарні.

– Як я тут опинився?!

– Вас приніс якийсь хлопець. Сам геть зранений, але від нашої допомоги відмовився. У вас був серцевий напад, але, на щастя, він вчасно надав першу допомогу.

Балогін долонею загріб і зіжмакав частину простирадла.

– Хлопець?!

– Так. Він просив передати – у вас є шанс на інше життя.

14. Нова дорога

 Андрій кинув останній погляд на розвалену дідову хату, поправив наплічник, у якому лежали замотані у полотнину дідові шаблі.

На вулиці його перестріла тітка Оксана з пакетом у руках.

– Може, зостанешся? – тихо попросила вона. – Будеш людей лікувати… вони до сих пір приїжджають звідусіль, все допитують. І я звикла до тебе… Будеш за сина.

– Дякую, – Андрій приклав руку до серця і легко вклонився. – Але не можу я зостатися, тітко Оксано. Можливо, колись я повернуся сюди і буду лікарювати, однак зараз маю йти, – хлопець машинально взявся рукою за медальйон, здавив гострячки на ньому, щоб не піддатися спокусі.

– Куди ж ти тепер? – сумно поцікавилась сусідка.

– Куди дорога приведе. Я знаю, що мені треба вчитися. До цього я був сліпим щеням, тепер мої очі трохи відкрилися, але я все ще залишився цуценям…

Тітка протягнула Андрієві пакунок.

– Це тобі, зібрала у дорогу, – вона не стрималась і обійняла хлопця, заплакала. – Нехай Бог тебе береже!

– Дякую, – відповів Андрій.

Він сховав пакунок, закинув наплічник за спину і не обертаючись, закрокував вулицею на схід Сонця.


Контакти автора:

email: oleksandrlhrytsenko@gmail.com

skype: oleksandr.hrytsenko

Відгуки та побажання приймаються на сторінці https://www.facebook.com/kharakternykbook

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *