“Закоłот. Невимовні культи” Володимира Кузнєцова: Наскільки цінне твоє життя у масштабах нескінченної космічної війни?

Отже, настав симетричний 2020-й, із яким українська література нарешті поповнюється довгоочікуваним місцевим hard sci-fi ― і настільки потужним жанровим дебютом, що майбутнім авторам доведеться добряче попітніти, аби повторити цей успіх. “Закоłот. Невимовні культи” Володимира Кузнєцова (продукт авангарду української жанрової прози ― серії “Альтернатива” Видавництва Жупанського) не просто ставить амбітну мету поєднати наукову фантастику а-ля Пітер Воттс із космогорором Лавкрафта. Кузнєцову вдається створити на міфологічній основі згаданих авторів власний неепігонський і логічно обґрунтований всесвіт із багатотисячолітньою історією воєн, несподіваних союзів, технічних проривів та окультних практик. Міцний коктейль із техногенного та ритуального, порівну розлитий по келихах епічної легенди та динамічного сплаттеру, може спершу виявитися занадто гірким для непідготовленого читача ― український ринок поки пропонує замало сучасних перекладних творів, щоб подолати шок адаптації після класичної фантастики ХХ сторіччя. Однак поставившись до тексту як до виклику, пожалкувати буде важко ― роман Кузнєцова занадто багатокомпонентний, аби не знайти в ньому проблематики до смаку.

Світ “Закоłоту” подібний до нашого, от тільки з 1930-х у ньому, після японської антарктичної експедиції, події почали розгортатися набагато стрімкіше. Незнані раніше технології, заснування величної імперії, колонізація космосу та будівництво космічного флоту, а тоді ― початок, здавалося б, нескінченної боротьби проти вищої раси мі-го, Війни Тисячі Демонів… Свідком зміни епох стає колишній корабель старої імперії, “Сінано”, який постійно перебудовувався і тому загадковим чином протримався близько тисячі років. Уже в новітні часи, під час чергового міжпланетного та міжрасового протистояння, на кораблі спалахує кривавий заколот, що вчергове нагадає людству: вони ― лиш дрібні піщинки на тлі глобальних зіткнень та переворотів, але попри це, досі здатні на щось впливати.

Найперше, про що варто говорити, ― це про незвичну структуру роману: перед нами шість частин, які можна читати майже в будь-якому порядку. Власне, від того, обере читач вибудовану автором послідовність чи якусь іншу (наприклад, хронологічну), сприйняття сюжету справді здатне варіюватися, однак загальне розуміння все одно передбачатиме вашу здатність до комплексного мислення. Через свідому нелінійність наративу всі частини пов’язані між собою деталями та крос-відсилками, тож будь-який шлях вимагатиме від вас повертатися до прочитаних фрагментів, щоб наново переосмислити їх із урахуванням нової інформації. (Втім, “п’яту” та “шосту” частини, “Війну квітів” та “Долину”, попри їхню хронологічну віддаленість, краще так і лишити наостанок, а ближче до середини книжки не зайве буде починати потроху зазирати до прикінцевої довідки).

Речитабельність тексту Кузнєцова практично феноменальна для української літератури: розмах як самого світу (починаючи з Землі та Марсу і аж до далеких куточків мультивсесвіту), так і часу розгортання подій (понад дві тисячі років), а також філософська складність стосунків людей та Давніх гарантують, що книжка затримається на полиці. Якщо вірити теорії Ніла Ґеймана про те, що інноваційність мислення нації залежить від рівня її фантастичної літератури, то здається, в України з’являються шанси поступово вирватися з постколоніальної парадигми у глобальний світ ― аби тільки глобальний світ хутчіше подолав чергову популістичну кризу.

Високий поріг входження у текст “Закоłоту” зумовлений не тільки епічністю задуму, але й лексикою. Якщо й очікувати чогось від синтезу вірд-фікшена й наукової фантастики, то це буде поєднання високого слогу та інтенсивного використання термінології, через яке перші двадцять-тридцять сторінок змушуватимуть вас відкинути все мирське і віддатися на волю специфіки вигаданого світу. Власне, саме такої продуманості часом бракує вітчизняній фантастиці, в якій бурхливий розвиток технологій химерно мало впливає як на соціальні зрушення, так і на мову. Якщо словник кожного з нас шалено оновився за останні 15 років завдяки повсюдній комп’ютеризації та інтернет-охопленню, то мова людей далекого майбутнього тим паче вбиратиме в себе століття прогресу, і Кузнєцов люб’язно надає нам не лише стилістику, а й природний контекст (і ще люб’язніше ― прикінцевий глосарій). Авжеж, перевантажений термінами та науковими подробицями текст може здаватися заскладним, однак можливо, це необхідна складова привілегії зазирнути у наше потенційне майбутнє. (Оскільки багато хто з нас, навіть тримаючи на думці парадокс Фермі, не заклався б, що вже за пару років із глибин космосу не вигулькне позаземна раса, що підкорить нас за допомогою квантових технологій і розвинених телепатичних здібностей, бути готовими до несподіванки не завадить).

Інша особливість, про яку одразу попереджає автор ― це використання без перекладу “трьох мов Старої Імперії”: німецької, латини та японської. Розуміння будь-якої з цих мов може стати плюсом для сприйняття сюжету (легенди кажуть, що допитливий читач завжди тримає під рукою ґуґл), однак не є обов’язковим: подібно до героя культового графічного роману “Прибуття” Шона Тена, герої так само не в змозі подолати цей бар’єр та зрозуміти співрозмовника, отже, читач знаходиться з ними в рівних умовах. Що напряму підводить нас до ще однієї позитивної особливості стилю Кузнєцова ― персонажецентризму та пов’язаної з ним сенсорної деталізованості.

Темрява, що залягла навкруги, була такою непроникною та несподіваною, що на мить Діманта наче втратила не тільки зір, але й всі чуття одночасно. Єдине, що залишилося, це моторошне усвідомлення чужої присутності, яке виникло за мить до того. Хтось інший був тут, хтось настільки жахливий та могутній, що навіть не поставши навіч, жодною іншою ознакою не виявивши своєї присутності, все ж означив себе чітко й незаперечно.

Кожну з важливих миттєвостей, які у світі роману назавжди змінили хід історії, ми переживаємо разом із вимушеними свідками ― солдатами, вченими, інженерами чи провидцями; а оскільки мова йде про альтернативне майбутнє, у тексті повноцінно розгортаються трансгуманістичні концепції. Здається, це вже не тільки очевидний уклін Воттсу із його вампірами та мультисвідомістю, але й своєрідне правило хорошого тону для сучасної фантастики. Тут є дві жінки, пов’язані на відстані тілесною чутливістю після того, як в обох одразу вселилася могутніша істота; дівчина, що стає очима квантового розуму; майже позбавлений людської сутності окульт-інженер із потужно модифікованим біополімерами та техноімплантами тілом; а ще ― адмірал, що переживає вже третє своє втілення і чиє існування штучно розтягнулося на багато століть. Загалом, попри те, що більшість персонажів “Закоłоту” так чи інакше усвідомлюють, наскільки незначними вони є порівняно зі своїми космічними супротивниками, вони все одно виявляють неабияку стійкість перед загрозою власного знищення, до останнього чіпляючись за хиткі можливості щось змінити.

Опора на персонажів грає на руку атмосфері тексту, бо сприймаючи події очима людей і квазілюдей різних епох, культур і соціальних класів, ми глибоко занурюємось у їхнє неповторне сприйняття ― часом здається, ніби в руках наразі не космоопера, а хороший історичний роман. Кузнєцов дбає, аби пробираючись коридорами захопленого тисячолітнього корабля “Сінано” повз мертві тіла, читач відчував усе: температуру, дотики, запахи, звуки, смаки, гравітацію, ба навіть непідвладну вербалізації присутність чогось (чи когось) чужого. А де добре розуміння персонажа ― там і зрозуміла мотивація, і гостре чуття самоактуалізації, що його нерідко бракує нам у ці буремні часи.

Чи відомо тобі, з ким ми воюємо? – спитав він після декількох секунд мовчання. Тенгрі поривчасто кивнув.
– Звичайно! Тисячею демонів ми називаємо потойбічних почвар, споконвічне зло, що пробудилося в темній безодні космосу, де немає зірок і планет. Їхні Чорні Кораблі несуть смерть і руйнацію, перетворюючи на космічний пил цілі планети…
– Як ти вважаєш, – урвав його скоромовку Юкіо, – з ними можна домовитися про мир?

Тому що попри заплутаний фантастичний антураж, роман не настільки далекий від наших реалій, як може видаватися на перший погляд. Один із найзворушливіших епізодів “Закоłоту” ― це зовсім коротенька у загальних масштабах історія пілота Тенгрі Гаджито, одного з сотень і тисяч смертників, що атакують ворожі кораблі, намагаючись ціною власних життів хоча б ненадовго затримати й відволікти величезну флотилію мі-го. Навіть розуміючи заздалегідь, що цю війну не виграти, що людські втрати ― незмірні порівняно з мізерною шкодою, завданою ворогу, дрібні та начебто неважливі солдати все одно лишають останній вибір за собою та вирушають на смерть із гордо піднятою головою. Так, імперії падають, рештки колишньої цивілізації перетворюються на порох, однак маленька людина ― цей крихітний ґвинтик величного задуму ― все одно робить усе від неї залежне та проживає відпущений їй час гідно. Бо якщо сумнівні концепції “миру” та “нейтралітету” не працюють, переконливо нагадує нам маніфест із уже запущеного сайту “Закоłоту”, то наша мета ― виживання, себто домінування (принаймні на своїй території), і навіть якщо боротьба за нього триватиме вічно, покоління за поколіннями, іншого шляху у нас немає.

Ната ГРИЦЕНКО