Цінуй те, що маєш

Автор: Coviello, себто я)
Анотація: пишу історію у власному світі і тому подібне бла-бла-бла. Цей уривок не є ні початком, ні кінцем – просто частина з історії. Невелике містечко, звичайні люди і давні легенди, що стали реальністю.

За вікном стояла злива. Велику залу трактиру, раз-по-разу перебиваючи слабке сяйво свічок та лампадок, освітлювало спалахами блискавок, що грали на вулиці. Небо колихало від ударів грому, а холодний вітер зі свистом шарпав дерева, гнучи їхні стрункі крони майже до землі. Сам трактир просто кишів різним людом, що користуючись негодою зайшов сюди на холодне пиво і гарячу страву. Лунка музика в тандемі з веселим гомоном панів та панянок перегукувала розбурхану стихію. Це виходило в них доволі непогано.

Центр приміщення, зсунувши разом два столи, зайняла велика група людей. Там декілька чоловіків, сидячи за лавами, голосно обговорювали останні новини та політичні інтриги. Оголошення власної, відмінної від інших, версії подій часто прикрашали брудною лайкою. Поруч, щільним колом оточивши місце дискусії, розмістились зіваки. Жінки тримали грудних дітей на руках і ледь встигали затикати рота численним підліткам. Останні, думаючи про свою майже дорослість, повсякчас намагались влізти до розмови, використовуючи увесь набутий досвід та непоганий словниковий запас, правда переважно лайливих і повсякчас недоречних слів. Хоч навколо і стояв страшенний гам, але все ж дещо з говору можна було почути.

– А я тобі кажу, Краме, що кочовики навіть не сунуться через Онкеру, занадто там вже стіни міцні і гарнізон добрий! – широко жестикулюючи обсмальцьованим пальцем горланив пузань середніх років.

– Стіни… та до дупи їм твої стіни! Зі сходу обійдуть, через гірські долини, а потім лови як знаєш! Ох, знов селами червоний півень гуляти буде. – той, якого назвали Крамом явно обурювався з факту, що раніше виказану думку про військові хитрості кочовиків ніхто не підтримав.

– Зі сходу обійдуть? Ха, та тобі хіба повилазило? – обсмальцьований палець спробував намалювати щось на кшталт мапи, але вийшла звичайна лінія в соусі. – Та на сході фортеці збудовані ще за старих часів, ци… – запнувся, видко забувши слово, – таделі, чи як їх там. Загалом, дупа їм там світить а не села, хоч би й три орди пройшло. Чого вирячився мов кнур на свиню, – і це явно не було питанням. –  Рубіж кажу, оборонний там.

– Та тим твоїм цитаделям по три з гаком сотні років, ще за Рола́нда будувались. Якщо в одній із семи, чи восьми, не пам’ятаю скільки їх було… хоч декілька бастіонів цілі – і то добре буде.

– Кочовики… стіни… дурня то все. Степовий народ як гуляв тут, так і гулятиме, і ніякі бастіони їх не зупинять, самі знаєте! Зараз це не головне. Ви мені краще розкажіть про останні новини з Пеленору. Що діється в столиці? Хтось чув, га? – вліз до дискусії третій – худий, схожий на ящірку чоловік з горбатим носом. – Чи бува не взяли його ще? Бо ми тоді наступні будемо, а це не є добре.

Ніхто так і не довідався, що там у столиці, бо розмову дуже швидко зупинили. Причиною тому була тиша. Найзвичайнісінька тиша, що раптом запанувала навкруги. Музики перестали грати. Люд майже замовк. Було навіть чутно, як зі стріхи падають краплі води, що лишились після негоди, котра закінчилась так само швидко і несподівано, як і почалась.

Почулося іржання коня та скрип возу. За вікном майнула тінь…

***

– Чуєш, як тихо стало? – не відриваючи очей від шиття мугикнула Рита.

– Ага, і все це мені не подобається… ой як не подобається. – Борк зиркнув за скло, де тільки-но вщухла злива. – скоро має ще дужче здійнятись, так завжди буває. Торгівці якось розповідали…

– За вікном, там щось є! – оминаючи названого батька та стіл за яким той сидів визирнув на вулицю Гмирко.

– Будеш перебивати – вмить різки отримаєш, утямив? Скільки я тобі раз говорив, що…

– Та годі тобі, там і справді хтось стоїть. Стій, не визирай туди, хтозна, що на вулиці. – Рита відвела очі від своєї праці і глянула на чоловіка.

У двері гучно постукали, калатаючи старі завіси. Ніхто навісь не рушив з місця, щоб відчинити. У домі Борка ніколи не були раді гостям. Через деякий час стук знову повторився, а потім іще. Була б воля старого, він би й надалі сидів, не рипаючись. Однак, закон гостинності вимагав відкрити навіть незнайомцеві, якщо на вулиці стоїть негода. «Зрештою, – думав Борк, прямуючи до дверей, – у законі нічого не сказано, щоб пускати всередину».

Дерево рипнуло і заскрипіло, пускаючи до оселі вологе прохолодне повітря. З іншого боку порогу стояв чоловік у довгому сірому плащі. Обличчя незнайомця сховалось за великою відлогою, з якої поволі спадали крапельки води.

– Чого тобі, волоцюго?

У відповідь майнула лиш тиша.

– Ей! Ти що, не чуєш? Чого тобі тут треба?

Голова в тканині трохи ворухнулась. Невідомий щось пробурмотів. Зовсім тихо, то ж слова перетворилися на невиразне шипіння.

– Що-що? Повтори, коли твоя ласка. – в  голосі Борка було все більше зверхності.

– Кажу, добрий господарю, чи не пустиш до оселі? На вулиці негода, а в трактирі люду повно. Застарий я вже до того всього. – голос подорожнього, як і належить всім голосам подорожніх, був дещо грубуватим. З-за відлоги не було видно, але старий відчував на собі погляд чоловіка у плащі. Холодний та пронизливий. – В боргу, звісно ж, не лишусь.

Не справив жодного враження.

– Негода, – обличчя хазяїна набуло кривої міни, – вже скінчилась. Народ з трактиру от-от по халупах розбіжиться. Туди тобі й дорога, а в моєму домі шукати нічого.

По тому гучно зачинив двері і пішов, жодного разу не озирнувся.

А варто було б…

***

Помилявся, гірше не стало.

Майже…

***

 

Наступного дня нічого не нагадувало про вчорашню зливу. Дерева, намацавши корінням цілющу вологу, підняли не так давно прибите до землі гілля в напрямку неба. Трава зазеленіла. Навколо все ожило та розквітло, мов навесні. Абріак з Міртогом (коли читач не зрозумів – місце нашої оповідки) знов повернулися до буденних справ. Тоді, поблизу, на ставках, серед рибалок можна було почути наступну розмову:

– Ех, знайшла коса камінь…

– Що кажте?

– Та ось, моя стара сьогодні розповідала – у старого Борка пасинок зліг, навіть сісти не може сам. Кажуть, під час зливи малого дужко провіяло, от і маємо.

– Та-а-к, шкода хлоп’я, видко дуже довів його Борк.

***

Тиждень по тому знов стояла страшна злива, ще більша ніж минулого разу. На вулиці знов чули скрипіння коліс та іржання коня, але цього разу в трактирі розмови не припинили.

Цього разу і у двері старого Борка ніхто не стукав. Хоча, хтозна, бо всі, зморені важким днем, мов під дурманним відваром спали. Не чули нічого. На ранок поблизу дому бачили сліди від коліс та коня, їх дивом злива не змила… Ще знайшли аркуш паперу. На ньому, багряного кольору літерами, які трохи попливли від води, розібрали дві стрічки:

«… а коли маєш – не цінуєш,

то втратиш – зрозумієш»

            Малого Гмирка ніде не було.

1 коментар

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *