Один день Володимира Володимировича

Вночі йому знову снився Кремль, найкрасивіший коли після ранкового дощу сонце освітлює червоні стіни, відбиваючись кривавими спалахами у блискучій цеглі. Палац над стінами теж світився зимною білістю, як велика кубічна брила арктичної криги. Він купався в цьому вогняному і водночас морозному сяйві, відчуваючи болісний але й розкішний трепіт, ніби ця прекрасна й страшна сила пронизувала його з голови до п’ят.

Він був імперією, а імперія була ним.

Чому ці кляті західники не можуть цього зрозуміти? Що інакше не могло і не може бути?

В очах ще різало від білизни, але не палацу зі сну – він підняв повіки і, як і щоранку, побачив квадратну панель світлодіодної лампи, пунктуально увімкненої о сьомій. Він ненавидів такий ранній підйом. Звертався з проханням вмикати світло о восьмій, але йому було відмовлено на тій підставі, що за в’язничними правилами, день починається о шостій, а йому, зважаючи на вік та стан здоров’я, вже й так надали додаткову годину. Так само, як і тому барану Лукашці, що сидів через три камери, в кінці коридору.

Він зі стогоном підвівся, закляклий за ніч хребет відреагував болем, незважаючи на те, що реабілітолог розминав його вчора майже півгодини. Українець, мать його. Навмисне такого призначили. Ще одна шпичка того сраного начальника, був майже впевнений, поляка за походженням, хоча прізвище не схоже було на слов’янське. У вухах все ще звучало дихання масажиста, напружене, хрипке. Укр аж задихався від ненависті, коли його м’яв. Але знав свою справу, тож він одразу після процедури майже не відчував болю. Його дивували масажистові старання, він скоріше очікував, що той спробує скрутити йому шию, коли охоронець не бачить. Навіть запитав про це Жана, доброзичливого наглядача, який непогано розмовляв російською, і отримав відповідь, що Остап цього не зробить, більше того, докладе всіх зусиль, щоб пацієнт залишався у найкращій формі. «Він сказав, що хотів би побачити твоє обличчя, коли тобі читатимуть вирок за злочини проти людяності». Авжеж, у них тоді буде свято. Довбані хохли, мало їх мої хлопці вбили, тому такі зухвалі.

Він опустив ноги на полотняний килимок, що лежав під ліжком – три заяви довелося написати тому криптополяку-начальнику, щоб виділили один для облаштування камери – і підвівся, з огидою прислухаючись до того, як хрустять кістки. Ненавидів свою немічну старість. Мимоволі кинув погляд на півкулю з камерою, встановлену над дверима – за ним стежили цілодобово, навіть у туалеті, такий привілей особливо важливого в’язня. Він завжди пам’ятав, що треба зберігати кам’яне обличчя, як вчили у розвідувальній школі. Ворог не повинен знати, про що ти думаєш, обличчя агента має бути екраном, на якому можна побачити лише оманливу симуляцію, створену для психомаскування. Тому він демонстративно вишкірився до камери – нехай не думають, що раптом його зламали.

Він прочовгав до ванної кімнати, тісної, як собача буда, його вовкодави на дачі в Ново-Огарьово жили в кращих помешканнях. Ще одна шпичка, мабуть, щоб усвідомив, що ті часи минули. Наче він сам цього не знав. Він роздратовано пирхнув і зайшов усередину.

Він ненавидів той момент, коли змушений був дивитись на своє обличчя в дзеркалі над умивальником: зморшкувате і обвисле, як у старого бульдога, ослабілі м’язи не напинали зів’ялу шкіру. Він ненавидів його до глибини душі, воно зовсім не нагадувало обличчя молодого красивого кадебіста, що розгулював Дрезденом, притягуючи ласі жіночі погляди. Він звертався з проханням про ін’єкцію ботоксу, але йому звичайно відмовили, мотивуючи тим, що це не є процедурою, яка покращує стан здоров’я ув’язненого. І тепер йому доводилось дивитися на відбиті у склі огидні складки, бо потрібно було поголитись. Російський офіцер завжди з’являється на службу чисто поголеним. А він фактично був на службі з дитинства, коли його віддали до секції дзюдо. Потім навчився по-комсомольськи слухатись і служити. Спочатку радянській батьківщині, потім Великій Росії. Ці дурні західники ніяк не можуть зрозуміти, що він просто служив своїй великій батьківщині. І він зробив все, що міг, як будь-який чесний росіянин, щоб вона була якомога більшою. Дурні не розуміють, хоча він їм стільки разів пояснював, що це насправді проста філософія, найтупіший хлоп зрозуміє: або Росія буде великою, або її не буде взагалі. Тож вона має бути великою, бо хто погодиться на знищення власної країни? Тобто, насправді він ніколи не був агресором, як теревенять ці типи, що називають себе прокурорами, збіговисько брехливих юристів, зібраних з усієї Європи. Він лише захищався від тих, хто хотів відірвати шматок від його Великої Росії! Західники з НАТО зі своїми нацистськими хохлами хотіли захопити Малоросію, давньоруську землю, яка споконвіку по праву належала і належить Росії!

Обличчя у дзеркалі раптом задрижало і явно… роздвоїлося! Наче на задньому плані з’явився другий Володимир Володимирович, зміщений десь на сантиметр вправо відносно першого. Він різко заморгав і знов залишився лише один. Мана, якийсь відблиск, або починає підводити зір, завжди соколиний, інакше б його не взяли на службу. Однак у старості свої права, треба буде повідомити, що йому потрібно звернутися до окуліста.

Він скривився від болю, схоже ніж електробритви захопив волосину, що вросла у шкіру. Нічого страшного, росіянин повинен страждати за велич Росії, для цього він народжується, за це він вмирає. Тепер настав його час. Він буде царем-мучеником, як Миколай, вбитий більшовиками. Як прийде час і гнів народу змете зрадників, через яких він сюди потрапив, тоді і його піднесуть на церковні вівтарі і будуть ставити свічки перед іконами. А прах його спочиватиме в мавзолеї, звідки нарешті викинуть консервований труп того дурня Леніна, який подарував украм власну республіку та розпочав розвал Великої Русі. Все почалося з цього напівєврея-напівазіата, злочинного комуняки-інтернаціоналіста. Не заслужив той клятий диверсант лежати під Кремлем. Не те, що він – мученик за справу.

Так, мученик, бо весь час страждав, навіть коли мочився – клята простата виросла, а ліки не допомагали. Коновал казав, що треба оперувати, але він не дасть жодному з цих західників до себе доторкнутися, щоб у котрогось скальпель зісковзнув. Вони так наковтались пропаганди брехливого колективного Заходу про тих вбитих дітей, що не відомо, що хтось із них може зробити. Він не хотів увійти в історію як людина, що померла на операційному столі під час операції на статевих органах. Все, що в нього залишилось від царського життя – це фінал, і він сам, а не якийсь коновал, що длубається у яйцях, буде вирішувати, яким той буде.

Він спустив воду і повернувся до камери. Знехотя обвів очима невелике прямокутне приміщення. Він ніяк не міг звикнути до тісняви, у ялтинському палаці туалет був удвічі більший за цю клаустрофобічну нору. Першого ж дня він висловив протест з приводу обурливих умов утримання, вимагаючи, щоб з ним поводилися як з главою держави, але йому відповіли, що він вже не глава держави, а подслідний, якого має судити трибунал, і, крім того, всі камери у в’язниці однакові, в чому й полягає демократія. Пізніше він дізнався, що Лукашка навіть не скаржився на цю обурливу тісняву, але того колгоспного пастуха завжди все влаштовувало. Просто знову повернувся до колгоспу і робить, що скажуть.

Глянув на неприбране ліжко біля стіни – він повинен був застелити його до сніданку, але не хотілось. Крім того, хай це буде його актом протесту проти незаконного утримання в цій в’язниці. Він не визнавав жодних міжнародних трибуналів. Теж мені, трибунали вони придумали! Там, вдома, він сам був трибуналом. Як давньоримський імператор прирікав і милував одним рухом пальця. Частіше прирікав, бо милувати не було за що. За дисидентську маячню до табору, або до ями, а як інакше?

Під вузьким горизонтальним вікном, розташованим під стелею, стояв письмовий стіл, на ньому стос течок з документами. Він відмовився користуватись планшетом, ніколи не довіряв цим дурним винаходам. Якщо він повинен щось прочитати, нехай дадуть нормальну паперову бумагу. Ну то вчора знову притягли, дві купи, кожна майже метр заввишки, і сказали, що це перша частина, будуть наступні порції. І дали йому тиждень, щоб він прочитав цю. От тільки читати він нічого не збирався. Хай собі приносять тієї друкованої брехні скільки захочуть. Жодної течки не відкриє. І так знає, що там. Самі наклепи та наговори на нього і на Росію, нічого іншого. Він знав, де правда.

Коли йому на самому початку перший раз принесли цю макулатуру, він добряче повеселився, коли відніс всю купу до туалету і акуратно рвав на шматки, які кидав до унітазу. Думав, що зможе так розважатись до обіду, але забував регулярно змивати і унітаз забився, що й не дивно, бо у справжнього росіянина завжди проблеми з унітазами. Цього разу проколовся, а ще ж під час підготовки до служби йому сказали, що деталі – найважливіше. Забудеш якусь дурну дрібницю – і вся робота псу під хвіст. Залив ванну кімнату, і його гнобителі розлютились не на жарт. Збільшили кількість камер, а принесені вчора документи надрукували на якомусь жорсткому пластику, який не можна було ані порвати, ані навіть зігнути. Хитруни, та все одно не змусять його читати. Нехай ті течки лежать у нього на столі, як вже треба. Він і мізинцем до них не доторкнеться.   

Клацнув замок і у дверях з’явився Жан – він посміхнувся, сподіваючись поспілкуватися з тим російською, але сьогодні молодий наглядач був явно не в гуморі. Не кажучи ані слова, вручив йому тацю зі сніданком і зачинив двері. Він поставив її на маленький столик біля входу до ванної і присів на табуретку – той, хто сидів за столами завбільшки з аеродром, в обтягнутих атласом кріслах, зроблених за індивідуальним замовленням. Ось так його принижували, він знав навіщо, його хотіли зламати, знесилити, показати, що він тепер жалюгідний зек в їхній єврозоні, а не цар великого континенту. Другим приниженням були харчі, якесь еколайно, желе і салати з казна-чого. Він неодноразово вимагав російської їжі, млинців, смаженого м’яса та картоплі, але йому відмовляли, пояснюючи з притаманним західникам лицемірством, що тюремні правила ні для кого не роблять винятків.

Він думав навіть про голодовку, але не хотів нагадувати Навального. Не мав наміру наслідувати цього зрадника. Нормальної Росії йому закортіло, цивілізованої, для людей, белькотів про це, як мішком прибитий. Росія не повинна бути нормальною, Росія повинна бути великою! Бо якщо вона не буде великою, її взагалі не буде. Власне цього і не розуміють ці дурні західники. Росія ніколи ні на кого не нападає, вона лише захищає свою велич, тобто саме своє існування, це самооборона. А кожна нація має право на самозахист, що знов і знов повторюють самі західники. Так що ж він тут робить? Адже він лише рятував свою країну від небуття! Боровся за порятунок Росії! Це що, злочин? За це його хочуть судити? 

Він вже давно вирішив, що якщо і відкриє рота перед цим незаконним трибуналом, то тільки щоб висловитись з цього питання. Тепер він подумки повторював основні тези цієї гіпотетичної промови і ковтав желе, зелене, наче його зробили з мелених цвіркунів. Смак теж начебто про це свідчив. Але він змушував себе їсти. По-перше, через того негідника Навального, по-друге, через цього дурного Лукашку, якого, коли спробував голодувати, стали живити через крапельниці. Лежав потім зв’язаний ременями і обтиканий голками. Так накачали дурня поживними речовинами, що той аж потовстішав. Трибунал, мабуть, хотів, щоб під час процесу вони добре виглядали. Він знав чому. Вистава з ними двома в головних ролях мала продемонструвати всьому світові тріумф переможців, і писаки вже збуджено теревенили, що це буде таке шоу, наче Гітлера і Гімлера судять в Нюрнберзі, і дають стрім в інтернеті. Так сказав йому адвокат.

Звичайно, він не збирався цього допустити. Звичайно, він думав про самогубство. Але в перший же день Жан його від цього відрадив, ніби вгадавши, що у нього на думці, певно, з виразу обличчя, коли він побачив, в який «люкс» його запхали (маскування, дурень!). І пояснив, що у в’язниці цілодобово чергує медична бригада, готова втрутитися в будь-який момент, а в стіни, підлогу і стелю вмонтовано сканери, які вимірюють пульс, температуру та інші показники ув’язненого. Є там і інші прилади, типу резонаторів, завдяки яким ці медики бачать «кожну клітинку твого тіла», як висловився Жан. «Якщо спробуєш покінчити з собою, ми це одразу помітимо, врятуємо і одягнемо на тебе гамівну сорочку». Однак він продовжував про це думати та, мабуть, якось трохи проговорився в розмові з адвокатом, бо те базікало сказало, що якщо підсудний через нещасний випадок або хворобу не зможе сам прочитати течки, то їх прочитають йому читці. Це його дійсно налякало, він слухання на протязі десятків годин тієї брехливої маячні, він напевно збожеволів би.

Він з огидою подивився на ніби пластикові папери, що громадилися на столі. Зверху лежав перелік… не те, щоб він його прочитав, просто глянув. Звичайно, була течка Навального – «цього пана», як він його називав, – бо той нібито сидів несправедливо. Що значить несправедливо? Як і кожен ворог і зрадник Росії, він сидів цілком заслужено, радіти має негідник, що не скуштував вдруге «новичка». Або кулі, як той дурень Нємцов, який бачив себе в Кремлі. Його течка лежала під паперами Навального, стирчала, тож побачив прізвище. От хитрі західники, хочуть повісити на нього наказ убивства, але не вийде. Він з цим не мав нічого спільного, це не він, це Кадиров, це той чеченський бандит підіслав своїх стрільців. Нехай допитують Кадирова, якщо знайдуть ту кавказьку печеру, де його нібито знайшли і забили його власні чеченці. Може, він їм щось скаже, якщо його знайдуть і оживлять.

Він так замислився, що випустив ложечку, якою помішував чай. Столове начиння потрібно було здавати в повному комплекті, будь-яка нестача призводила до обшуку камери, а якщо те, чого бракувало, не знайшли б, він одразу пішов би на томографію, як підозрюваний у проковтуванні. Сьогодні йому не хотілося грати в цю гру, він, крекчучи, нахилився і почав шукати на підлозі, міг би заприсягтись, що вона впала прямо під столик. Але ложечки там не було, заінтригований, він став на коліна і обшукав усю підлогу, від дверей до столу. Ані сліду дурнуватої ложки. Він стиха матюкнувся – це означало шмон у кімнаті, і не з його вини. Змирившись, він сів до столика і з подивом побачив, що… ложечка спокійно стирчала у чашці! Однак вона падала на підлогу, він чув звук падіння! Помацав лоба, але той був холодний, температури не було. Звідки ці галюцинації? Він завжди пишався своїм тверезим розумом, пити не любив, а тут йому спиртного, ясна річ, не давали. Хіба що від тої ізоляції у нього почали мішатись думки. Він тричі глибоко вдихнув, на мить заплющив очі і знову подивився на ложечку. Вона залишилась там, де й раніше, у чашці. Може, дійсно якісь старечі галюцинації або проблеми з зором, як раніше перед дзеркалом.  

Двері знову відчинилися, досі мовчазний Жан забрав тацю з посудом. До обіду наглядачі дадуть йому спокій, в цей час він має знайомитись з вмістом течок. Вони навіть телевізор йому вимкнули, падлюки. Суд постановив, що він повинен зосередитися на читанні. А він так любив дивитися спорт. Лукашці, колабораціоністу сраному, не вимкнули, зирить на той свій хокей. Не признався на прогулянці, але він здогадався, що той, ймовірно, обіцяв прочитати папери. Може й тому, що їх, напевно, було менше, ніж у нього. Білорусь в десять разів менша за Росію, що вони там могли на дурного бацьку назбирати.

Не те що у нього. По одному Маріуполю з п’ятнадцять товстих підшивок. Суцільна брехня, що ніби саме завдяки йому від міста не залишилось каменя на камені та загинули тисячі людей, а він віддавав накази. Брехня і наклепи. Він не віддавав жодних наказів, а Маріуполь розбомбили і стерли з лиця землі укрофашисти, щоб звинуватити в цьому росіян. В той час як кожна дитина в Росії знає, що її солдати можуть бути лише визволителями, праведними борцями за праве діло. Чесні руські люди, не те що ті українські нацисти і наркомани. Маріупольці, як хотіли жити, могли здатися. Не схотіли, тому й понесли заслужену кару, як і харків’яни з чернігівцями. І то від рук їхніх улюблених укрофашистів. Справжня іронія долі, як кажуть в Росії, тільки ці тупі західники ні біса не розуміють. Власне ніколи й не розуміли, тому що Росію, як писав поет, не можна зрозуміти, в Росію треба вірити. А на Заході, як відомо, самі гендери і невіруючі. Віра, істинна православна віра збереглася тільки на Святій Русі. І насправді саме за це його зараз каратимуть – за те, що вірив у Росію і її велику історичну місію. 

Йому одразу стало краще, незважаючи на те, що під тим Маріуполем лежали течки з іншими містами, селами і хуторами, нібито так само стертими з лиця землі героїчною російською армією, було такого, як і попереджав адвокат, ще багато коробок – чекали своєї черги. Нехай чекають, він не збирався нічого читати, ще чого! Ні хвилини на укрофашистські брехні та вигадки. Максимум, посидить без телебачення. Цар-мученик повинен страждати, як перші християни. Як святий Георгій, замучений язичниками.

Ця думка йому дуже сподобалася. Так, весь цей липовий гейропейський трибунал і незаконний процес стануть ареною його митарств, як римська арена для християн, яких вбивали язичники. Він виголосить вступну промову, в якій оскаржить легітимність суду і продемонструє нелегітимність самого процесу, викладе аргументи на користь “руського миру”, а потім буде зберігати презирливе мовчання, що б там не вигадували під’юджені хохлами прокурори. Посилатись на це нагромадження нісенітниці і наклепів було б нижче його гідності. Росія, Велика і Свята Русь, повинна побачити горде і кам’яне обличчя, коли він буде слухати всі ті брехливі звинувачення – мученик великого народу, який візьме на себе гору чужих гріхів і провин без вини. А потім про нього співатимуть у церквах, про його святе мучеництво, і писатимуть ікони з його незворушним ликом у золотому німбі.