Daemon ex Machina

Автор: Сергій Пильтяй
Жанр: кіберпанк
Анотація: High tech. Low life

Скрімер повертався додому з чергової халтури. Людна вулиця здавалася похмурою ущелиною, заповненою мурахами. Настирний дощ настрою не додавав. Продираючись крізь натовп, хлопець випадково зачепив когось плечем.

– Дивись куди преш! – долинуло позаду. Скрімер зиркнув через плече і мовчки пригладив білу розпатлану чуприну. Його мозок зараз був зайнятий іншим: “БіоТех на сто кредитів зменшив платню! І це за налаштування синхронної передачі інформації! Ну повний триндець!” Хлопцю хотілось якнайшвидше втекти з цього глянцевого, але холодного центру міста і сховатись в своїй теплій квартирці на околиці. Зупинившись на узбіччі, він викликав і-такс.

– Приходь сьогодні в клуб “604”, – пролунало поруч. Скрімер скоса глянув у сторону. Поруч стояла незнайомка в яскраво-блакитному плащі.

– Там буде кльово! – вона простягнула флаєр і поправила пасмо рожевого волосся, що вибилось з-під капюшона. В цей час під’їхав і-такс.

Скрімер хвацьки взяв рекламне запрошення і сів у таксі. Вже в салоні він почав розглядати флаєр. Полімерна пластинка з логотипом клубу вигравала різними барвами. Скрімер натиснув на логотип і ніби звідусіль пролунав приємний жіночий голос: “Вас запрошує нічний клуб “604” на незабутнє шоу ілюзій! Ви побачите музичні образи найкращих фанджеїв міста! Вечірка починається о 23.00. Власникам флаєрів – знижка десять відсотків. Бажаємо Вам приємно провести час!” Голос зник, натомість на поверхні пластинки з’явилась адреса клубу.

Скрімер задумався. Можливо йому дійсно трохи розвіятись і підняти настрій? З цими думками він приїхав додому.

Община, в якій жив Скрімер, розташовувалась на правобережній околиці міста. Поруч з нею, на місці колишнього парку, сірів закинутий деревопереробний завод. В самому парку від дерев не залишилось і сліду, але поруч із будинком, ріс старий  каштан, що невідомо як уникнув стальних лещат деревозбиральних комбайнів. В осінню пору дерево нагадувало одинокий скелет доісторичної істоти. Сама община була невеличкою і охоплювала лише три п’ятиповерхові будинки. Скрімеру не подобалось тут жити, адже  полюбляв проводити час в гамірному центрі. Та наразі община – це те місце, що була йому по кишені і де він завжди міг спокійно зануритись у свою улюблену справу – віртуальні бої он-лайн.

Вдома Скрімер перш за все ввійшов у Глобалнет і перевірив рейтинг свого бійця. Той впав на два пункти. Мабуть, через те, що вчора Скрімер відхилив два виклики на поєдинок через зайнятість. У нього й зараз блимало повідомлення про виклик, але в бій вступати аж ніяк не хотілось. З таким настроєм Скрімер відчував, що може програти. “Нічого, – подумав він, – надолужу пізніше”.

Раптом мережний охоронець повідомив про небезпеку.  Хтось хоче проникнути в систему. Скрімер швидко запустив нейросканер. Невідомий намагався отримати доступ до терміналу через Нейронет та відчувши, що проводиться сканування, швидко припинив атаку. Скрімер вже хотів відслідкувати шляхи злому, але час було збиратися до нічного клубу і він вирішив відкласти це на потім, залишивши нейросканер активним.

Накинувши куртку і надягнувши старі військові окуляри, Скрімер кинув до рота капсулу джанку. Притиснув її язиком до піднебіння. В роті з’явився слабкий металевий присмак, що миттю зник. По  тілу розтікся приємний холодок, загострюючи всі чуття і надаючи енергії.

Вискочивши на вулицю, хлопець набрав номер виклику і-таксу. Дощ не припинився, навіть посилився. Під’їхало таксі. Сівши у салон, Скрімер вказав адресу нічного клубу і електромобіль повіз його сірими запустілими вулицями.

За півгодини хлопець вже стояв біля клубу “604”. При вході стояли двоє охоронців. Обидва високі і плечисті, з ідентичними обличчями і в однакових чорних костюмах.

Пройшовши перевірку і сплативши за вхід, Скрімер потрапив на танцмайданчик. Звідусіль лунала ритмічна електронна музика. За пультом стояв фанджей у великих навушниках і погойдувався в такт створюваної ним музики. Скрімер продерся крізь натовп танцюючих до стійки бару. Бар-дроїд одразу підкотив до нього: “Що будете пити?” Скрімер оглянув асортимент напоїв і замовив енергетичне пиво. Розслаблено посьорбуючи бадьористий напій почав розглядатись. Поруч сиділа пара і затято цілувалась, не звертаючи ні на кого уваги. У дівчини були загострені вуха. З іншого боку сидів здоровенний бугай у шкіряному одязі. Наголо вибрита голова плавно переходила в шию. Замість лівого око у здоровила видавався вперед вмонтований кіберпротез, що скидався на старовинну камеру спостереження. Скрімер давно таких не бачив.

– Чого витріщився!? – дихнув на нього перегаром бугай. – Пий свій компот!

Скрімер поквапливо відсьорбнув з кухля та відвернувся. Пара, що сиділа поруч, вже відривалась на танцмайданчику в трансовому ритмі музики. Скрімер допив напій і приєднався до танцюючих. Фанджей почав проектувати образи на танцмайданчик. Поміж танцюючих пролітали світні цятки і кружляли у вихорі танцю. Музика увійшла в швидкий басовитий ритм і Скрімер відчув єдине серцебиття танцмайданчику. Світні цятки перетворились на кульки води, які вигравали всіма кольорами райдуги. Здавалося, що вони танцюють у велетенському водоспаді музики і простір починає розчинятись.

Музика сповільнилась і почала затихати. Кульки води перетворились на химерні сніжинки, завислі в повітрі. Танцмайданчик завмер… По тілу Скрімера пробігли мурашки… За мить вдарили баси і натовп танцюючих в шаленстві, з високо піднятими руками, почав ритмічно підстрибувати, досягаючи ейфорійного стану. Скрімер повністю віддався музиці. Джанк запустив свідомість у вільний політ. Повз пролітали вогненні смуги, розлітались в усібіч зорі, зароджувались галактики, все довкола кружляло з шаленою швидкістю. Образи, які створював фанджей, затягували в транс. Година музики минула в єдиному серцебитті танцмайданчику.

Відчувши втому, Скрімер повернувся до бару. Здорованя, вже не було і хлопець зітхнув з полегшенням. Біля барної стійки місця спорожніли. Відвідувачі клубу продовжували відриватись на танцмайданчику і хлопець привільно влаштувався, замовляючи наступну порцію пива. Відсьорбнувши напою, він повністю розслабився і,  погойдуючи головою в такт музиці, почав розглядати танцюючих.

– Привіт, Скрімере, – почулося поруч.

Той повернувся і побачив дівчину. Вона глянула на Скрімера і посміхнулась, потім замовила лайт-шейк. Хлопець не зводив з неї очей. Її довге рожеве волосся спадало на плечі, обрамляючи витончене обличчя. Коротка безрукава курточка та короткі шорти привертали увагу приємними вигинами. На ногах красувались черевички на високій платформі. Скрімеру аж подих перехопило. Дівчина сіла поряд.

– Звідки ти знаєш, як мене звуть? – оторопіло спитав він.

– Ти ж Скрімер, той хакер, що зламав головний сервер компанії “Дедалус” в обхід нейромережі? – уточнила дівчина.

– Це я. – Картинно розвів руки Скрімер.

– Рада, що ти зміг сьогодні прийти. – Дівчина глянула йому у вічі, ніби намагаючись заглянути в душу. – Мене звуть Пінкі.

Раптом хлопця осяяло.

– То це ти вручила мені флаєр?

Дівчина ствердно кивнула.

– Є до тебе справа.

“Т-а-а-а-к, – подумки потер руки Скрімер, – накльовується чергова халтурка”.

– Ти недавно виконував роботу в компанії “Глоуб”.

– Угу. – Скрімер прищулив одне око. – Це ти проникла в мій термінал?!

Пінкі відпила шейк.

– Просто відслідкувала твої останні справи. Мене цікавить компанія “Глоуб”.

– А що тобі потрібно? – Скрімер поставив кухоль на барну стійку.

Дівчина глянула на вхідні двері, зненацька сунула хлопцю свій унікарт і зі словами “я тобі зателефоную”  зникла серед танцюючих. Скрімер секунду вагався, але сховав девайс в кишеню і подивився в сторону вхідних дверей. Там стояли троє: двоє співробітників Служби охорони правопорядку і той здоровань з кіберпротезом замість ока. Скрімер швидко допив пиво і вийшов на танцмайданчик. Розштовхуючи танцюючих, прибулі почали просуватись крізь натовп. Вони чітко рухались у напрямку, в якому зникла Пінкі. Хлопець надіявся, що вони не помітили його спілкування з дівчиною. Коли “сопуни” і здоровань пройшли повз, Скрімер швидко залишив клуб і викликав і-такс. Справа набувала небезпечного відтінку.

Стоячи на узбіччі і стискаючи в кишені унікарт Пінкі, він не знав, що робити. Чи то викинути девайс і забути про цей випадок, чи залишити його і вплутатись в бозна що. “Хех, – подумав він, – а як же дух авантюризму?”

Вже в таксі, спостерігаючи, як за склом пролітали темні вулиці міста, Скрімер обміркував свої дії: “Зламаю унікарт, а там розберемся”.

 

Прибувши додому, хлопець одразу взявся за справу. Ввійти в унікарт, обійшовши захисну систему, для нього не склало великих труднощів, але доступ до інформаційних файлів був заблокований. Здається, Пінкі його використовувала лише як носій інформації. На унікарті не було жодного контактного номера, жодного повідомлення, не було ні фотографій, ні відео. Але в пам’яті девайса знаходились три великих закодованих файли. Скрімер провозився з ними біля години, але так і не зміг отримати доступ. Він уже хотів перенавантажити унікарт, щоб той вийшов з ладу і прогнати носій інформації на терміналі, але після цього пристрій вийде з ладу і Пінкі не зможе зателефонувати йому. Отже, зоставалось лише чекати на дзвінок. Скрімер відклав унікарт і завалився спати.

Під ранок задзвонив унікарт Пінкі.

– Так, – спросоння відповів Скрімер.

– Привіт, Скрімере! Нам потрібно зустрітись.

– Ок, де?

– Давай біля входу до “Воріт Всесвіту”.

– Коли? – Скрімер позіхнув.

– За годину.

– Ок.

В призначений час Скрімер уже знаходився біля розважального центру “Ворота Всесвіту”. Прямуючи до входу, він одразу помітив рожевоволосу дівчину, що самотньо стояла поруч з рекламним банером корпорації “Ікар”. На банері світився напис: “Ми створюємо ваше майбутнє!” “Ага, – з іронією подумав Скрімер, – і руйнуємо теперішнє”.

Побачивши хлопця, Пінкі, накинувши на голову капюшон, підійшла до нього.

– Привіт. Як справи?

Хлопець трохи відсторонився і різко зітнув плечима.

– Не знаю. Ти мені скажи. В що ти мене втягнула?

Дівчина знічено глянула на хлопця.

– Мені потрібна твоя допомога.

– В чому?

– В одному ділі, – Пінкі оглянулась. – Давай продовжимо розмову в якомусь більш спокійному місці. Ти живеш в общині?

– Ага.

– То може запросиш? Там в спокійній обстановці я все розповім. – На її обличчі з’явилась невинна посмішка.

Скрімер стиснув губи, прикидаючи варіанти.

– Гаразд.

 

Всю дорогу Пінкі сиділа мовчки, дивлячись у вікно таксі. Своєю зачіскою і своїм виглядом вона нагадувала героїнь старих мультфільмів аніме, які так полюбляв дивитись Скрімер.

– Ти, я бачу, “нервограй”? – Вказав Скрімер на “гайку”, що виднілась на скроні дівчини.

Та, не відводячи погляду від вікна, мовчки кивнула.

Розмова якось не клеїлась. Хлопцю здалося, що Пінкі щось обдумує.

 

Під’їхали до общини. Перед будинком бігало кілька хлопчаків, граючи у “війну”. Кожен був одягнений у спеціальний жилет і в руках тримав радіоавтомат. Коли спрямований звуковий імпульс потрапляв на жилет, на ньому  розпливалась червона пляма, як від крові. “Вояки” саме з’ясовували, чи є “поранення” в одного з учасників баталії “смертельним”, чи той може продовжувати “воювати”. Скрімер, дивлячись як завзято хлопчаки сперечаються, посміхнувся. Здавалося,  ніби ще вчора він сам грався в цю гру, але тоді автомати ще були лазерними і на жилетах не розпливались такі ефектні плями, а всього-на-всього спалахували світлодіодні накладки.

Висадивши пасажирів, і-такс швидко зник серед закинутих будівель.

– То ти тут живеш? – Пінкі огледіла подвір’я.

– Ага.

– Затишно тут у вас. Навіть дерево є! А я живу недалеко від Центру. – Дівчина зітхнула. –  Вночі дуже гамірно. Буває бригади синдикатів влаштовують між собою розбірки.

Скрімер хмикнув.

– В нас тут також не рай. Вночі хазяйнують місцеві банди. Але жити можна. Я думаю, що кожне місце проживання має свої переваги і недоліки, – хлопець потупцяв на порозі під’їзду. – Ну що, ласкаво просимо до мого житла.

Вони піднялись на другий поверх. Зайшовши у невелику вітальню Скрімерової квартири, Пінкі зручно вмостилась на одному з двох великих крісел, що стояли поруч зі столиком. Скрімер вийшов на кухню, взяв з холодильника пару банок енергетичного напою та два гамбургери, потім зайшов до спальні, прихопив унікарт Пінкі та повернувся до вітальні. Подавши дівчині фастфуд, Скрімер сів навпроти і поклав на столик унікарт.

– То що тут за інформація?

Пінкі відкрила банку і зробила один ковток.

– Недавно я працювала на одну з компаній ІнТеху і брала участь в розробці ДЕМ-технологій.

– Чекай-но, – Скрімер перестав морочитись з банкою напою, – я щось чув про ці технології. Вони якось пов’язані з перенесенням свідомості.

– Так. – Дівчина відкрила пакет з гамбургером і активувала розігрів. – Протягом останнього року я працювала над розробкою програмного забезпечення для здійснення цього процесу. І я це зробила!

– То не за горами створення штучного інтелекту на основі свідомості людини? – Скрімер аж підхопився.

– Не зовсім, – сказала Пінкі. – ІнТех цього не зробить. Єдиний екземпляр програмного забезпечення ось тут.

Скрімер глянув на девайс, а потім на дівчину і повільно сів.

– Навіщо це тобі?

Дівчина стиснула губи.

– Розумієш… я непоганий нейро-програміст. Створила кілька захисних програм для роботи в Нейронеті. Їх ще ніхто не зміг зламати. Але я хочу мати постійну роботу і отримувати пристойну платню за неї. Натомість, ти ж знаєш, як у нас йдуть з цим справи, – дівчина скрушно хитнула головою. – Компанії синдикатів тимчасово наймають нас за мізерну плату, без оплати відсотків за використання створеного тобою ж програмного продукту. І така політика всіх компаній! Почуваєшся зневаженим. Таке враження, що їм наплювати на твою кваліфікацію. Мені все це остогиділо!

Непочатий гамбургер поступово вистигав в її руках.

Скрімер її розумів. Бути фрілансером в Сірій зоні суцільна морока: то під різним приводом скоротять виплату, то навантажать додатковою роботою, або змінять умови праці. Заздрити постійним робітникам компаній та корпорацій також немало сенсу. Там були свої виверти: постійне оновлення “заліза” і програмного забезпечення за свій же рахунок, з’їдало мало не половину заробітку.

– То що ти збираєшся робити з цими програмами?

Дівчина підвела погляд.

– Хочу продати якій-небудь західній компанії і виїхати звідси. Тому я й вирішила звернутись до тебе.

Скрімер запитливо подивився на Пінкі.

– Ти ж недавно працював на компанію “Глоуб”. Я чула вони згортають у нас свою діяльність. Здається, ніяк не втрясуть якісь проблеми з ІнТехом. – Дівчина посміхнулась. – Мабуть, мало платять за оренду “територій”. Я подумала, може в тебе залишились якісь зв’язки з цією компанією?

– А на пряму до компанії не пробувала звернутись?

– Ти що? – Очі дівчини округлились. – Мене одразу ж заметуть агенти ІнТеху. Ти ж знаєш, їхні люди всюди.

Скрімер почухав потилицю. Він дійсно близько місяця тому працював на компанію “Глоуб”. Налагоджував їм внутрішню мережу. Потрапив він на цю роботу завдяки одному “слизькому” типу, до якого не хотілося більше звертатись, та подивившись в очі Пінкі, він вирішив допомогти.

– Є номер одного хедхантера, що найняв мене на роботу в “Глоуб”. Можна йому зателефонувати і попросити влаштувати зустріч з кимось із представників компанії.

– Це було б чудово! – зраділа Пінкі.

Скрімер взяв унікарт і набрав номер. Поспілкувавшись з хедхантером він домовився, що той зателефонує в компанію “Глоуб” і влаштує зустріч стосовно важливого програмного забезпечення. Закінчивши розмову, Скрімер взявся за гамбургер та напій.

– А тепер обговоримо мою долю.

Дівчина відклала напівз’їдений гамбургер і ковтнула напою.

– Скільки ти хочеш?

– Сорок відсотків. – Скрімер вичікувально глянув на Пінкі.

– Добре.

Скрімера така швидка відповідь здивувала. Він готовий був до торгу і поступитися трьома-шістьма відсотками, ну на крайняк десятьма, а тут такий фарт.

– А чим ти займаєшся у вільний час? – змінила тему Пінкі.

Скрімер глянув на дівчину. Вона зручно сиділа в кріслі, лівою рукою перебираючи пасмо рожевого волосся. Від цього жесту в нього мороз пішов по шкірі. Всі підозри одразу вилетіли з голови.

– Граю онлайн в “Подвійний удар”.

– О-о-о! – несподівано зацікавилась дівчина. – Покажи!

– Ходімо.

Скрімер провів Пінкі в спальню і увімкнув термінал. Система автоматично увійшла в Глобалнет і під’єдналась до гри. На екрані з’явився віртуальний боєць.

– Ось мій юніт.

Пінкі схилилась над плечем хлопця, уважно роздивляючись віртуального воїна. В ніс вдарив запах її волосся. Воно пахнуло малиною, яку Скрімер колись куштував.

– То що він уміє? – дівчина глянула йому у вічі.

Її губи були так близько! Серце закалатало і він несамовито вп’явся в ці губи. Дівчина відповіла взаємністю і вони разом впали на ліжко, роздягаючи одне одного.

– У тебе є джанк? – прошепотіла дівчина.

Скрімер мовчки дістав дві капсули. Пінкі взяла одну і поклала на язик. Язик поволі сховався за вишневими губами і дівчина хтиво глянула на Скрімера. Від цього погляду по хребту пробігся електричний струм, він схопив Пінкі за талію, і підтягнув під себе. Коли він увійшов у неї, з її вуст вислизнуло млосне зітхання. Пінкі розкинула руки, вигинаючись назустріч. Груди дівчини почали ритмічно погойдуватись. Просигналізував термінал про черговий виклик на бій. Та то був сторонній звук. Скрімер лише чітко бачив родиму плямку під лівою груддю Пінкі, що то з’являлась, то зникала в такт його рухів. Дихання дівчини стало частішим. Вона міцніше стиснула Скрімера ногами і в цю мить обоє захлинулися насолодою, що спазматично охопила їхні тіла…

Задзвонив Скрімерів унікарт. Відходячи від наслідків пристрасті, хлопець мляво підніс трубку до вуха.

– Так… Ок. – Лише промовив він і натиснув відбій. – Хедхантер домовився про зустріч за годину.

– Добре. – Пінкі вже сиділа на краю ліжка, надягаючи блузку. – Ти підеш зі мною?

Скрімер задумався.

– Не впевнений, що тобі потрібно йти. – Він також встав з ліжка і швидко почав одягатись. – Не довіряю тому типу. Зробимо так: ти з програмами поки що залишайся тут, а я піду в “розвідку”. З’ясую, що до чого і потім зателефоную. Згода?

– Так.

– Скинь мені номер унікарта.

Дівчина дістала другий девайс і увімкнула з’єднання. За мить в пристрої Скрімера висвітився її номер.

Раптом Пінкі спитала:

– А чому тебе звуть Скрімер?

Той скоса глянув на дівчину. На його обличчі промайнуло легке здивування. Очевидно він не горів бажанням ділитися цією таємницею. Та погляд дівчини дав зрозуміти, що відкараскатись так просто не вдасться. Скрімер зітхнув і всівся на ліжку.

– Та, було колись… – Хлопець різко почухав потилицю і пригладтв волосся. – Побився з товаришем об заклад, що в обхід Нейронету зламаю сервер однієї компанії.

– Ти ж це зробив, – здивувалась Пінкі. – Чи то вигадка?

– Ні, не вигадка. Я дійсно зламав головний сервер компанії “Дедалус” напряму через Глобалнет. Але зробити це вдалося лише з другої спроби.

Скрімер для чогось взяв унікарт і почав крутити його в руках.

– Після першої невдачі я мусив видертись на дах багатоповерхівки в центрі міста і десять хвилин голосно обзивати себе непристойними словами.

Пінкі посміхнулась.

– Уявляю це видиво.

Скрімер посміхнувся у відповідь, потім різко схопився.

– Пора їхати.

– Щасти! – побажала Пінкі.

– Мало не забув, – Скрімер зупинився вже перед виходом. – Тримай код ключа від квартири.

 

На вулиці яскраво світило сонце. Його промені виблискували на поверхні двох і-карів, припаркованих біля під’їзду. Хлопчаків, що гралися у війну вже не було. Стояла суцільна тиша, навіть вітерець не шумів у гілках каштана.

Під’їхав і-такс. Все ще тримаючи в руках унікарт, Скрімер сів у салон. Його голова була забита думками про Пінкі, а це заважало зосередитись на справі. “Мало джанку”, – іронічно подумав хлопець, ховаючи унікарт в кишеню. Потім дістав капсулу і кинув до рота. Джанк прохолодою розтікся по тілу, прочищаючи  мізки і стимулюючи діяльність нервової системи. Пейзаж за вікном електромобіля став неприродньо чітким.

Таксі приїхало на місце призначення. Довкола розкинувся фешенебельний житловий район, забудований циліндричними висотками. “Оце б собі тут жити! Не гамірно і всі умови”, – подумав хлопець. Серед будівель на відкритому місці Скрімер побачив руїни церкви. Дзвіниця, що колись гордо височіла над містом, нахилилась і здавалося от-от упаде. Оминаючи уламки стін, Скрімер увійшов до храму. У нього перехопило подих. Такої величної краси він ще ніколи не бачив.

– Гей! Це ти хотів зустрітися з представником компанії “Глоуб”?

Скрімерові думки розлетілись, як шматки розбитого вітражу. Їхній з Пінкі план провалився. До церкви через пролам у стіні зайшли двоє і це були не представники компанії “Глоуб”. Одним з них був вже знайомий Скрімеру “слизький” тип. У нього навіть прізвисько було “слизьке” – Слік. Інший – високий худорлявий незнайомець з блідим видовженим обличчям. Його імплантовані, схожі на комашині, очі невідривно стежили за хлопцем. Вузький довгий плащ ховав тіло, через що той скидався на велетенського богомола.

– Навіщо тобі ця зустріч? – “слизький” тип, обійшовши уламок стіні, став навпроти і зверхньо глянув на хлопця.

Скрімер весь напружився, але вирішив грати свою роль до кінця.

– Ти що тут робиш, Сліку? Почав працювати в компанії “Глоуб”?

Хедхантер криво посміхнувся.

– Мені тут нашептали, що в одній компанії ІнТеху викрали важливе програмне забезпечення. Ти випадково не торгуєш софтом?

Скрімер гарячково обдумував план втечі.

– Та ні, – хлопець почав задкувати до виходу. – Мені просто хотілось з’ясувати, чому “Глоуб” так мало заплатила за роботу.

Слік прищулив очі, якось дивно смикнув рукою і в ній з’явився тазер.

– Доведеться тебе обшукати, – і звернувся до напарника. – Мантісе!

Довгов’язий скинув плащ і Скрімер побачив, чому він його носив. Перед хлопцем стояв кіборг. Крім комашиних очей у нього під пахвами стриміла пара маленьких механічних рук, що погойдувались в такт ходьбі, а кібернетичні ноги нагадували задні кінцівки копитної тварини. Такого створіння Скрімер ще не бачив. Клацаючи “копитами”, кіборг попрямував до хлопця.

– Та немає в мене нічого! – Скрімер розвів в сторони руки. – Обшукуйте.

Мантіс схопив його своїми руками і підняв над землею. Механічні руки пробіглись по тілу, вивертаючи кишені. Тхнуло від цього покруча горілим мастилом. Скрімер скривився, намагаючись не дихати.

– Його унікарт. – Мантіс кинув девайс “слизькому” і опустив хлопця додолу.

Слік, повертівши унікарт в руках, поклав його в кишеню..

– Я думаю, ти не настільки дурний, щоб іти на зустріч з товаром. Завітаємо до тебе в гості. – Слік гойднув тазером, вказуючи напрямок руху. –  Розповідай, де живеш.

 

Вони їхали і-веном Сліка до общини. Як Мантісу вдалося втиснутися до салону Скрімер так і не зрозумів. При посадці в того щось тріснуло, “богомол” просів і зменшився мало не вдвічі. Комашині очі при цьому пильно стежили за хлопцем.

– Ми марнуємо час, –  Скрімер звернувся до Сліка, що сидів за кермом. – З чого ти взяв, що я маю той софт?

– “Глоуб” згортає в нас діяльність. Вже вивели ввесь капітал. Вивозять важливих спеціалістів. – Слік зиркнув на хлопця. – І намагаються купити новітні розробки. Я хочу перевірити, чи немає в тебе вдома рожевоволосої дівчини? – На його обличчі розпливлась посмішка задоволення.

Скрімер з вдаваним нерозумінням похитав головою.

– Добре, роби як знаєш.

 

Під’їхали до общини. Перед входом в парадне стояв сусід Скрімера і курив цигарку. Побачивши Сліка і Мантіса він весь підібрався і викинув недопалок в урну.

– Все гаразд, Скрімере?

– Так. – криво посміхнувся хлопець. – Вирішили потусуватись з друзями.

Сусід підозріло провів процесію поглядом.

Коли вони увійшли до квартири, Скрімер вже був упевнений, що Пінкі тут немає.

– Кралю, ти де? – гукнув Слік. – Ми привели твого захисничка.

Скрімер мовчки стояв на порозі помешкання під наглядом “богомола”.

– Агов! Виходь! – Слік увійшов до спальні. Потім заглянув у санвузол.

– Де вона?! – хедхантеру вривався терпець.

– Хто? – Скрімер смикнув плечем, скидаючи руку Мантіса. Обличчя Сліка спотворилось від люті.

– Краля, що викрала софт?

– І чому ти вирішив, що вона в мене?

Цієї миті вхідні двері з гуркотом влетіли до кімнати, збиваючи Мантіса. Слік і Скрімер аж присіли від несподіванки. До кімнати вбігли четверо бійців ІнТеху в повному спорядженні. Мантіс миттю відкинув двері і блискавично кинувся на першого бійця.

– Мантісе, ні! – крикнув Слік, та було запізно: кулі смартґана прошили тіло “богомола” наскрізь.

– Ідіот, – тихо прошипів Слік.

– Що за стрілянина? – в квартиру увійшов довготелесий чоловік у сірому костюмі. Він глянув на мертвого Мантіса. Під плащем у того посмикувалась друга пара рук, через що здавалося, ніби з його грудей щось хоче вилізти.

– Винесіть це звідси, – вказав він на труп потім тицьнув пальцем у Сліка, – а цього обшукайте і виведіть. При цьому прибулий не зводив погляду зі  Скрімера. Його очі з неприродньо яскравими райдужками та отворами діафрагм-зіниць, дірявили хлопця наскрізь.  Від цього погляду у того зсудомило шлунок. Перед Скрімером стояв інтехівський агент безпеки. В цей час боєць, що обшукував Сліка, подав агенту унікарт.

– Це твій?

Хлопець ствердно кивнув. Агент дістав свій унікарт і приклав його до Скрімерового. Почувся тоненький писк.

– Тут софту немає.

– Яке ви маєте право…? – Обурився хлопець, та агент лише виставив долоню і похитав головою.

– Бугаю, зайди сюди.

До квартири увійшов бритоголовий здоровило з кіберпротезом замість лівого ока.

– Це той жевжик, якого ти бачив у клубі? – агент ближче підійшов до Скрімера і схилив голову на бока, з цікавістю його розглядаючи.

Хлопець стояв, як вкопаний. Мозок сумбурно працював, намагаючись стулити всю інформацію до купи. Він зрозумів, що Пінкі, швидше за все зникла з тим злощасним унікартом, але ніяк не міг второпати, яким чином ІнТех вичислив його квартиру?

– Так, – коротко відповів на питання здоровань.

Агент різко повернувся і підійшов упритул до Бугая.

– То чому ж ти його не затримав?

Здоровило відвів погляд і спробував виправдатись:

– Коли я бачив їх разом, ще не мав інформації про зникнення софту. Я просто…

– Мене це не цікавить, – спокійно повідомив агент. – Ти повинен був здійснити затримання. Доведеться нам з тобою розпрощатись. Таким недолугим найманцям не місце в нашій компанії. Пішов геть.

Обличчя Бугая зневажливо скривилось, здається, він щось хотів сказати, але передумав і швидко вийшов із квартири. Зі східців долинули важкі кроки, що поступово віддалялись.

– Ліліт тут вже немає. – Констатував агент і заклав руки за спину. – Займімося тобою. Де термінал?

– Ліліт? – Збентежено перепитав Скрімер.

– Так, рожевоволосої дівчини. – Агент єхидно глянув на хлопця. – Ти навіть не уявляєш хто вона.

Цієї миті Скрімер зрозумів, що Пінкі його кинула. Очевидно вона зв’язалася з компанією “Глоуб” через його термінал і домовилась про зустріч. Дівчині потрібна була лише точка доступу до Глобалнет. Те, що її відстежать не грало ніякої ролі.

В спальні Скрімер увімкнув термінал. Монітор засвітився і на екрані з’явилась картинка рогатої жінки-демона. Агент, що нависав над хлопцем, ніби скуйовджений крук, скрипнув зубами. Під картинкою світився напис: “Daemon ex Machina”.

– Бісова хвойда, – процідив він крізь зуби.

Зненацька задзвонив унікарт. Агент вихопив його з кишені піджака і відійшов від Скрімера.

– То що там?…Бачили як сідає в говер “Глоуб”? Чому не затримали?…Супровід з “арахноїдів”? Дідько! – Лайнувся агент і натиснув відбій. – Пропала технологія.

Він хвильку постояв, ніби збираючись з думками.

– Що вона тобі розповіла?

Скрімер зиркнув на агента і зітнув плечима.

– Сказала, що розробила технологію переміщення свідомості і викрала її.

Агент криво усміхнувся і дістав унікарт Скрімера. Поклав його на стіл. Потім дістав свій унікарт і щось набрав. Скрімерів унікарт просигналізував про прийом інформації.

– Переглянь цей файл.

Агент попрямував до виходу. Потім зупинився і кинув через плече: “Перевір свої рахунки”.

За мить квартира спорожніла. Скрімер абияк притулив двері на місце і повернувся до терміналу розбиратись з вірусом Пінкі. Жовті очі жінки-демона витріщалися на хлопця і, здавалося, пильно стежать за його діями. Система ніяк не реагувала ні на перезавантаження, ні на відновлення, не запускався навіть безпечний режим. “З вірусом доведеться попріти”, – приречено подумав хлопець.

Хтось постукав у двері. Скрімер підвівся з крісла і поплівся в вітальню. Відхиливши двері, він побачив на порозі сусіда.

– Ти як? Це до тебе бригада приїжджала? – Він занепокоєно оглядав вибиті двері.

– Ага.

– З тобою все гаразд?

– Ага. – Скрімер не мав жодного бажання спілкуватись. – Мені потрібно побути самому, – відрубав він і притулив двері.

Зі сходового майданчика долинуло: “Якщо потрібна допомога – звертайся!”

Скрімер повернувся до спальні. Займатися вірусом охота пропала. Він влігся на ліжко і дістав унікарт. Подушка пахнула малиною. Порухом пальця запустив відеофайл, отриманий від агента. Запис, мабуть, з камери спостереження. Без звуку. В темряві, в якомусь приміщенні рухались дві тіні. Озброєні. Раптом нізвідки з’явилась третя тінь і в світлі тактичних ліхтарів щось два рази блиснуло. Озброєні тіні повалились додолу. Третя тінь, здається, повернула голову і Скрімер помітив рожеву плямку під капюшоном. Хлопець аж схопився.

“Невже це Пінкі? – Здивуванню Скрімера не було меж. – Здається, в неї є хобі”. Та враз на обличчі хлопця розпливлась посмішка. Ця рожевоволоса дівчина з’явилася в його житті, ніби чорт з табакерки, і так же миттєво зникла, залишивши на згадку запах на подушці та порожні рахунки.

 

Лише через день Скрімеру вдалося розблокувати термінал. За цей період віртуальний боєць скотився в рейтингу на двадцять позицій. Хлопець трохи поміркував і видалив його до біса. Натомість створив нового. Це була рожевоволоса дівчина в шкіряному вбранні, з катаною за плечима. Її звали Рожева дияволиця.

– Ну, що, – промовив він вголос, – почнемо рух нагору.

Цієї миті просигналив унікарт. Прийшло повідомлення. Переглянувши його, Скрімер широко посміхнувся. На рахунок прийшла чимала сума кредитів. Той, хто здійснив трансфер підписався як “Ліліт”.