Між прокляттям і коханням

Cвітлана Горбань, Наталя Лапіна. Якщо полюбиш прокляття. – Київ: Мультимедійне видавництво Стрельбицького, 2017


Хотілося б почати цей огляд нестандартно, з невеличкої передісторії. Зустрілася я з Наталею Лапіною на Черкаському книжковому фестивалі, де ми з Вікторією Токарєвою (Ваколюк) розповідали про українське фентезі, і раптово від неї дізналася, що є ще авторки, які працюють у цьому жанрі — і то досить давно. Ну як тут бути, щоб не оглянути хоч одну їхню книжку. Правда, на назву роману — ”Якщо полюбиш прокляття” — у мене одразу спрацював спам-фільтр, оскільки я зараз рідко читаю романтичне фентезі (окрім англомовних ретелінгів, з якими мені суцільно не щастить), але що ж, не всяке романтичне фентезі — то то сама рожева любовна лінія. Чи так вийшло і з цією книгою?

Створений авторками світ застиг у своєму часі. Спершу почуваєш себе наче на уроці історії про скіфів: світло- та рудоволосі народи населяють цей степовий край, тільки одні надають перевагу осілому способу життя, а інші — кочовому. Диводан, хлопець-живчик, хлопець-сонце, ніяк не може зжитися з апатичними односельцями. Він прагне чогось нового, нових мелодій і нового ритму, та зрештою змушений податися в бродники, зневажений відмовою коханої дівчини. У дорозі він приєднується до Гайнелія, котрий іде по допомогу до чаклунки, щоб виступити війною проти Стратомира, володаря одного з кочових кланів, що вкрав його наречену.

А темнокосих чаклунів лишилося зовсім небагато. Велич Авілару змеркла під гнітом древнього прокляття. Вельфу судилося стати тим, хто здійснить його останні кроки. Він це уповні зрозумів, коли зустрів рудоволосу пастушку Огнеславу та закохався в неї з першого погляду, але не збирався піддаватися почуттю до самого кінця. Але Огнеслава, двоюрідна бабця Диводана, між іншим, — дівчина не з простих. Вона сама стала чаклункою, щоб здобути коханого. Що призвело до довгого протистояння та їхнього наставництва у різних традиціях останнього молодого покоління авіларців: брата і сестри Коріеля та Віланди.

Таким чином у романі утворилося дві основні сюжетні лінії: пари до ненависті закоханих Вельфа й Огнеслави та трьох молодих людей: Диводана, Коріеля і Віланди, на плечі яких потім ліг обов’язок опікуватися новим світом. Загалом, вони розвиваються в нормальному темпі та отримують свій логічний фінал. Утім, не обійшлося без деякої плоскуватості характерів. Наприклад, мене дуже здивувала передкульмінаційна сцена, коли Вельф вихоплює з вогню Огнеславу, щоб тут же кинутися їй до ніг і здатися пророцтву, хоча до цього і знаку не подавав, що готовий змінитися. Мотиви Коріеля часто взагалі не розумієш, а різке перетворення вдачі Диводана лишає по собі чимало питань. Ганебний учинок Гайнелія щодо його нареченої приголомшує, ніколи б і не запідозрила в ньому таких хиб. Хоча подальші сцени, які з цього витікають, припасовуються ідеально, надаючи закінченню похмурої інтриги. Якщо зустріч Вельфа та Огнеслави в новому світі не викликає сумнівів (як на мене, то “обживання” в чужих тілах взагалі ні до чого суттєвого не призвело), то полишена на фантазію читача майбутня помста Талки та її ненародженого сина додає книзі гостроти.

І тут би хотілося повернутися до світу. Якщо є цікавий фентезійний світ і конфлікт, дотичний до нього, то романтична лінія, про мене, хоч дві, сприймається залюбки. Оскільки простір дії замкнутий прокляттям, то герої зазвичай перебувають або у відкритому степу, або в замку. Хоча деяке уявлення про народи, що населяють ці землі, читач має, але, на жаль, їхні особливості використовуються мало. На початку роману з’являються обнадійливі факти, що, мовляв, в кочових народах навіть жінки їздять на конях, одягають та поводяться подібно до протилежної статі, інакше кажучи, є рівнею чоловікам, проте протягом усіх подій я не зустріла жодної такої героїні. Усі звичайні воїни є чоловіками і чоловіками тільки. З кочовиків мигцем з’являється лише Талка, та сама викрадена наречена Гайнелія, і її дії справді свідчать про велику силу духу, хоча відсутність порівняння лишає питатися, чи то ситуація її до цього штовхнула, чи то жорстке виховання. Історія ж авіларців використовується значно краще. Це певна могутня цивілізація, яка надміру стала впиватися своєю силою і зазнала через це падіння. Зрештою, як і будь-яка велика держава. Такі собі високі ельфи, але більш егоцентричні. Тління залишків древньої моці — це всі люблять. Сюди ж вводяться і темні духи, які певним чином і призвели до краху авіларців. Читачу раз по раз про це натякається, особливо коли Огнеслава користується їхньою допомогою, хоча після цього питання, було за це якесь покарання чи ні, обривається. І за цей момент мені справді шкода, адже хочеться більше знати про природу прокляття і ціну, яку має сплатити чаклун за свою силу. Жіночих персонажів серед чаклунів аж два — і вони, як і личить представникам могутньої раси, мають самоповагу. Хоча варто сказати, що Віланда все ж за повнотою особистості переважає над Огнеславою, проте остання має чіткішу мотивацію.

Незважаючи на всі мінуси, книжку приємно читати. Мова легка, основна частина тексту динамічна й не затягнута, за діями персонажів цікаво спостерігати. Тебе одразу чіпляють на гачок: то чи знімуть це прокляття і що тоді станеться? За Диводана переживаєш, бо ні за що б не хотілося, щоб з таким життєлюбним хлопчиною траплялися неприємності. Інтрига, чи скориться зваблюванню Вельф, теж присутня. Окремим плюсом є гіркуватий фінал для тих основних персонажів, які лишилися в степах: для них, на відміну від Огнеслави та її коханого, очевидного гепі-енду не передбачається. Драматизм у такому вигляді принаймні мені до смаку.

Отож, якщо ви вирішили підшукати собі на вечір романтичне фентезі серед вітчизняних україномовних авторів, “Якщо полюбиш прокляття” стане гідним варіантом. Сам піджанр зазвичай не передбачає кропіткої роботи над додатковими конфліктами, окрім любовних, і якщо ви намагалися щось читати з російських аналогів та відгуки на них, то ви розумієте про що я. Але ця історія попри деякі вади все ж має потенціал, її не хочеться закинути на півдорозі чи закочувати очі, і я це зараз чесно кажу, бо прочитала роман двічі, коли готувала огляд. Книжка на тверду трійку з плюсом. Придбати її можна в електронному форматі за цим посиланням.

Оксана ПРОНЬКО

2 коментарі

  1. Суперфентезі!
    Трохи схоже на Толкіна, трохи – на Ле Гуїн.
    Українська фантастика – найкраща! Слава Україні!

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *