І мертві підуть: “Гордість і упередження і зомбі”
Коли шкільна література поростає мохом, на допомогу приходять… зомбі. Американець Сет-Грем Сміт вирішив осучаснити «Гордість та упередження» Джейн Остін, додавши туди горор та східні єдиноборства. Українською мовою класика жанру мешап опублікована видавництвом «Основи». З цієї нагоди 16 березня у книгарні Є у Києві пройшла дискусія на тему «Зомбівські безчинства в сучасній культурі». Чи сподобалися б нечестиві Джейн Остін і навіщо такі книжки розмірковували Оксана Щур, Олена Любенко, Ростислав Семків, Роксоляна Свято та Вано Крюґер.
«
Гордість і упередження і зомбі» — незвичайний роман для видавництва «Основи». Як зазначила головний редактор Оксана Щур, вони хотіли видати якусь дуже концептуальну книгу. На жаль, не всі причетні до української версії книжки змогли прийти: перекладач Ярослава Стріха наразі в Гарварді, й про роботу над текстом розповідала її колега Роксоляна Свято. Аби «Гордість і упередження і зомбі» стали на одну поличку поруч із україномовним горором, до редагування запросили Олену Любенко, перекладача Стівена Кінга («Темна вежа», «Відродження», «Зона покриття», «Чотири сезони»). До круглого столу приєдналися літературознавець та критик Ростислав Семків, а також поет Вано Крюґер.
— Мешап — це такий міксований жанр, досить популярний на Заході, — пояснює Оксана Щур. — «Гордість і упередження і зомбі» це одна з перших книжок, написана у такий спосіб. Автор Сет-Грем Сміт, який колись прослухав курс англійської літератури в школі, взяв класичний текст «Гордість і упередження» й доповнив його різними зомбі-деталями та зомбі-епізодами, але водночас не порушуючи хід подій. Тобто роман Джейн Остін закінчується так, як він і мав би закінчуватись, але його герої боряться із зомбі, перетворюються у зомбі. Якщо вам колись було дуже нудно читати класичну англійську літературу, ці вікторіанські романи про паночок, і ви хочете нарешті дочитати роман Джейн Остін, то зомбі-деталі, думаю, вам допоможуть.
Мешап (від англ. mash-up — «змішувати») — міксований жанр літератури, в якому за основу взяті реальні історичні особи чи літературні твори. Мешап бере початок у програмуванні, де цим терміном позначають змішування функціональностей різних інтерфейсів та джерел даних; також мешап присутній у музиці — це створення міксів.
Для англійської літератури «Гордість і упередження» один із перших романів Нового часу. Книжка випереджала культурні тенденції — її відносять вже до вікторіанської доби, хоча й опублікований роман у 1813 році, майже за чверть століття до правління королеви Вікторії. Завдяки численним екранізаціям, навіть ті, хто не читали Джейн Остін, чудово знають сюжет роману.
— Це роман, який спочатку відносно нудний, але його не можна не знати, бо це класика, — пояснює критик і літературознавець Ростислав Семків. — У нашій літературі, в очевидь, йому відповідатимуть «Тіні забутих предків», тому що вдала екранізація, і навіть якщо хтось не читав його до кінця чи не до кінця зрозумів, то він принаймні знає екранізацію. Уявіть, якби в нашій літературі хтось інородне таке додав, як би це було сприйнято? Вочевидь, за інерцією нашої публіки, це було б сприйнято як глум над класикою. З іншого боку, це дає можливість по-іншому на неї подивитися, а також пригадати.
На думку літературознавця, після прочитання мешап-версії Остін в читача скоріше за все виникне бажання прочитати оригінал і він стане більш зрозумілим. У будь-якому випадку, після прочитання оновленого роману читач знатиме сюжет, основних героїв і ніколи не забуде містера Дарсі.
Сама письменниця жила в протовікторіанській Англії, коли для жінки в провінції було дуже мало розваг, найдрібніші події отримували широкий розголос та довго обговорювалися. Писати Остін почала змалечку задля розваги, і її основним читацьким колом була родина. Як для роману початку XIX століття, у «Гордості і упередженнях» присутній якийсь елемент психологізму. В той же час, всього через рік після смерті Джейн Остін, був написаний перший зомбі-роман Європи — «Франкенштейн» Мері Шелі (опублікований у 1818). «Якби Джейн Остін прожила ще років десять-двадцять, не виключено, що вона сама вписала б сюди як не Франкенштейна, то якого-небудь Дракулу», — зазначає Ростислав Семків.
— Для мене це насамперед дуже смішна книжка, — ділиться враженнями Олена Любенко, яка працювала над редагуванням. — Мало не на кожній сторінці я знаходила для себе хохми, які радували моє почуття гумору. Коли я читала переклад, я думала, що завдячую своїм чудовим перекладачкам Ярославі та Роксоляні, потім я зазирала в оригінал і бачила, що це справді цитати з Джейн Остін. Пан Ростислав має рацію, її стиль дуже іронічний, і як Сет-Грем Сміт працював над цим текстом, наштовхує на думку, що він намагався зшити його за образом і подобою Франкеншейна. Там місцями видно шви, шовчики. Як редактор, можу висловити свою суб’єктивну думку, що головний зомбі в цьому романі насправді роман Джейн Остін. Сет-Грем Сміт страшенно хотів оживити цей роман, який зараз сприймається як романтика. Він хотів надати йому таких рис, які б дали можливість сучасним підліткам і молодим людям виписувати цитати з цього роману. Коли мені було сімнадцять років, дівчатка з мого класу виписували цитати з Джейн Остін, а тепер дівчатка виписують цитати зі Стівена Кінга. Зараз дівчатка в нас більш просунуті.
Читайте також: Олена Любенко про “Відродження” Стівена Кінга
Чи сподобалася б оновлена версія авторці? Імовірно, що так. Учасники круглого столу відзначили тонке почуття гумору Джейн Остін: її романи наповнені іронією, і якщо читаючи «Гордість і упередження» ви цього не помітили, то в цьому вина неточного перекладу. На думку Олени Любенко, метою Сет-Грема Сміта було оживити Джейн Остін, повернути її з царства мертвих.
Як зауважив Ростислав Семків, це навіть легка пародія, яка має на меті пригадати оригінал, а не висміяти чи знищити його. Критик підкреслив нинішню непопулярність класики — якби «Основи» видали просто «Гордість і упередження», навіть у твердій обкладинці, на презентацію ніхто б не прийшов.
— Я думаю, що десь там на полиці Джейн Остін стоїть, але якось вона не дуже помітна. *Відвідувачі знаходять і передають Ростиславу Семківу «Гордість і упередження» англійською* Бачте, вона… вона навіть коштує дешевше. Зараз як на саму по собі на неї не дуже звертають увагу.
Слова повставали з могил
— Коли ми готували роман, то думали, що це буде простіше, — розповідає Оксана Щур. — Він складається із оригінального тексту і таких зомбі-врізок. Весь процес мав би бути таким: береться класичний переклад Джейн Остін українською мовою, звідти вибираються фрагменти й дублюються, і далі варто було б перекласти лише зомбі-врізки. Все було б швидко і безболісно. Виявилося, що немає класичного українського перекладу. Є переклад «Гордість і упередження» зроблений і виданий не так давно у видавництві «Фоліо», але ми принципово не хотіли його дублювати. Не тому, що він поганий, а тому, що це просто переклад з англійської, а не той переклад, який може бути в бібліотеці світової літератури і його перевидавали б не один рік. Тому Роксолані (і Ярославі Стрісі) довелося стати не просто перекладачкою цього масового чтива, а перекладачкою Джейн Остін.
Насправді, український переклад видавництва «Фоліо» не єдиний. Окрім укрверсії 2005 року, що насичена русизмами, також є цілком «новий повний переклад» від «Країни мрій» (2011, перекладач Тетяна Некряч) і від видавництва «Знання» (2015, перекладач Ганна Лелів). Чи став якийсь із цих варіантів «класичним» українським варіантом сказати важко, але в роботі над концептуальним романом Сет-Грем Сміта «Основи» вирішили перекладати Джейн Остін самостійно. Фактично, переклад “Основ” став четвертим.
Переклад «Гордості й упередження» довелося зробити за дуже короткий час, але з роботою впоралися, не в останню чергу тому, що перекладачів двоє і вони чудово скооперувалися. Працювати з класикою для Роксоляни Свято не було лячно, адже вона спершу думала, що перекладатиме цілком переписану версію від Сет-Грем Сміта.
— Для мене це був цікавий виклик, тому що я раніше нічого подібного не перекладала. А потім я сіла за роботу, і зрозуміла з першого речення, хоча й воно було про зомбі, що перекладаю Джейн Остін.
Експерементувати довелося з мовою: Роксоляна воліла залишити старосвітську манеру оповіді, щоб текст був ближчим до класичного перекладу. Не сучасно, але зрозуміло. Як шанувальниця Джейн Остін, пані Роксоляна зауважила, що їй не було нудно читати оригінал, але в такому варіанті книжка стала менш нудною. Також відмітила, що Сет-Грем Сміт не лише вдало «зшиває» роман на манер Франкенштейна, а й дуже уміло його коротить.
— Він дуже майстерно знаходить ті моменти, які можна звідти забрати. Ти все одно розумієш, про що цей роман, можливо якісь ньюанси в характері чи психологічні риси містера Дарсі не вловиш, але загалом нічого не міняється.
Багато моментів перекладу обговорювалося в онлайн-режимі: Ярослава Стріха в США, а Роксоляна Свято в Україні. Щоб якимось чином лексику ходячих мерців наблизити до української мови й надати їй старосвітського антуражу, для зомбі придумали кілька синонімів, наприклад, «нечестиві», «нечестивці». У перекладачів було два варіанти: вживати лексику, що відповідає сучасності (як у серіалі «Ходячі мерці»), або використовувати відповідники, що вже є в українській мові. Як влучно сказав Ростислав Семків, «слова повставали з могил» — перекладачам довелося розворушити словники, аби знайти український сленг мерців. Але архаїзмами не захоплювалися — це все-таки оживлений роман, піднятий з мертвих у наш час.
Зомбі забутих предків
А як щодо укрліт? Образи живих мерців у нас не в новинку — навіть у поемі «В казематі» Тараса Шевченка за байраком у степу «Із могили козак встає сивий, похилий. Встає сам уночі […]». Або згадати панночку з «Вія» Миколи Гоголя. Однак саме пародіюванням чи навіть сучасним переспівом класики у вітчизняній літературі не займаються.
На питання Оксани Щур, чи не заздрісно творчі молоді, що хтось в Америці вже зробив мешап, а в нас ще до цього ще не дійшли, Вано Крюґер відповів заперечно:
— Ну, чому не дійшли. Я не буду говорити за всю творчу молодь, а говоритиму за ті кавалки літератури, з якими я ознайомлений. В українській літературі це ж не тільки етно-готичні традиції як у «Тінях забутих предків» чи в Шевченка, це так само й «Господарство доктора Гальванеску» Юрія Смолича — абсолютно модерний, пост-просвітницький зомбі-роман. В українській літературі це все є, і я не бачу це настільки проривним, щоб абстрактний представник творчої молоді цьому заздрив.
— Ти захищаєшся.
— Ну, окей, тоді значить заздрю. Заздрю, але не визнаю!
Вано Крюґер зауважив, що написання таких романів є симптомом здоров’я культури: уміння іронізувати з символами. Наприклад, у кількох серіях мультсеріалу «Сімпсони» описується зомбі-апокаліпсис, де Гомер розстрілює зомбі-Вашингтона й зомбі-Шекспіра. Але якби хтось розстріляв зомбі-Шевченка, то це викликало б обурення, на таку людину очікували б гонитви й суд Лінча.
— Якщо в нашій ситуації є люди, які думають, що намалювати графіті Шевченка на стіні якось принижує його гідність, то це означає, що ми якось не впевнені у стійкості своїх символів, — додає Ростислав Семків. — А якщо впевнені, то ми можемо ними гратися, їх рекомбіновувати, повертати. Це питання іронії і серйозності.
Фактично, «переграти» можна будь-який твір, але деякі зразки укрліт виглядають більш привабливими для цього. Наприклад, Ростислав Семків не виключає написання кіберпанк-версії «Кайдашевої сім’ї» Нечуй-Левицького, а наразі вже взявся писати «Миколу Мнемоніка». Раніше питання оживлення класики й перегравання класичних постатей вже зринало в українському культурному середовищі. Наприклад, під час фестивалю поп-культури Kyiv Comic Con на дискусії про несучасних вітчизняних персонажів письменник Володимир Арєнєв зауважив, що Шевченко-вампір став би чудовим героєм якогось коміксу чи фантастичної книги взагалі. Цілком можливо, що в найближчі роки читачі чекатимуть на такі експериментальні мешапи й кросовери.
Зрештою, громадськість на зомбі-книгу дійсно відреагувала неоднозначно. Одна бабуся обурилася, що книги мають просвітницьку місію, а що ж може виховувати така література? Їй розгорнуто відповів Ростислав Семків, що не можна змушувати читати силою, інакше діти або вдаються до обману, або в них розвивається ненависть до літератури (наприклад, через “досконалий інструмент тортур” — роман Панаса Мирного “Хіба ревуть воли як ясла повні” на цілих шістсот сторінок). Геть інакше підлітки реагують на книжки такого плану.
— Тут п’ятнадцятирічний чи п’ятнадцятирічна думають: “О, зомбі, це цікаво! Це не те все нудне”. Вони беруть цю книжку, прочитують, і в результаті дізнаються сюжет “Гордість і упередження” Джейн Остін, що важливо, вони читають. Ну і ця книжка дещо виховує, наприклад, стійкість у боротьбі з нечистю. Далі людина буде рости і сама вирішувати, що довкола нечисть, яка потребує боротьби з нею. З іншого боку, наприклад, повагу до жінки. Так, не вийде зараз молодь навчати прямолінійно, треба допомогти, зацікавити, заохотити, і я думаю, що це хороший інструмент. Це не означає, що всі перестануть читати Шевченка. Завдяки таким речам молоде покоління читачів зверне увагу на класику і візьме з неї більше. Тому ніякої крамоли тут немає, і ця книжка також виховує, просто вона написана дещо іншою мовою, ніж нам звично. 
Хіба ревуть воли як ясла повні зомбі
Щоб слухачі раптом не занудьгували, піар-менеджер «Основ» Анастасія Євдокимова роздала спеціальне опитування про український мешап. В анкетах пропонували обрати найбільш зомбівського вітчизняного письменника (на вибір Оксана Забужко, Катерина Бабкіна, Макс Кідрук, Михайло Бриних, Василь Шкляр) та твір з укрліт, який би присутні воліли прочитати в осучасненому варіанті («Тіні забутих предків», «Хіба ревуть воли, як ясла повні» або «Повія», «Гайдамаки», «Кайдашева сім’я», «Маруся Чурай»).
На думку Ростислава Семківа ідеальним варіантом серед творів були б «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, адже чортівні там і так вистачає, за підсумками опитування зал із критиком погодився. А от вибір письменника здивував: жодного голосу Катерини Бабкіної, всього кілька голосів отримали автор першого українського зомбі-роману Михайло Бриних та Василь Шкляр, що осучаснив «Повію» Панаса Мирного, автора ж трилера «Бот» Макса Кідрука на один голос випередила Оксана Забужко, вона й стала найкращим зомбі-автором України на думку тутешньої аудиторії. Зрештою, дехто вписував свої варіанти: «Санітарну зону» Миколи Хвильового та «Ворошиловград» Сергія Жадана «із лнр-зомбаками», а як автора Ліну Василівну Костенко, бо «всі вже давно думають, що вона померла».
Вікторія Ваколюк
Фото: Марина Дубина
Читайте також:
Альманах горор-оповідань “Крамничка жахіть”