5 смертельних гріхів письменника-початківця і як їх уникнути

Чи багато це – 5 помилок? О, я думаю, кожен, хто пише, радів би, коли б редактор знайшов у надісланому тексті лише 5 помилок, бо зазвичай виходить, що їх там купа, як свій текст не вичитуй і скільком рідерам не віддавай – зауважень все одно буде море. Різних. Почасти – протилежних.

То як розібратися і за що хапатися бідному авторові?

Насправді, найбільшою помилкою буде кидатися всі помилки виправляти і реагувати на всі зауваження. Бо скільки читачів – стільки думок, скільки редакторів – стільки зауважень, а ідеальних текстів не буває. Це вже не я кажу, це вже підручник з редагування і перший парадокс тексту кажуть.

Отже, у нашій роботі з власними помилками ми спиратимемося на цей парадокс (неіснуючу ідеальність) та на ще одну цікаву штуку – закон Міллера, за яким людина одночасно у свідомості може утримувати обмежену кількість компонентів – 7+/-2. Чим складніші компоненти – тим менша має бути їхня кількість для ефективної роботи, отже, беремо 5, позаяк працюватимемо не з окремими помилками, а з тематичними сукупностями.

5 помилок запам’ятати легко.

Виправити – теж.

Особливо, якщо мати алгоритм для виправлення.

Власне, про ці алгоритми і буде наш цикл дописів – кожен допис розказуватиме про те, як самостійно знайти баги у власному тексті (перш ніж їх знайде редактор) і виправити їх або навіть перетворити на фічі.

І почнемо з тих помилок, яких шукати не треба, а слід знати напам’ять, як молитву, перш ніж взагалі братися писати.

1. Не знаєш – не пиши

Просто не пиши. Наївність і необізнаність у темі виловлюються нараз будь-ким, хто навіть побіжно знайомий з предметом опису – а серед читачів точно таких знайдеться більше одного. І чим різноманітніша читацька аудиторія (на яку претендує автор), тим менше шансів, що авторові явну дурню пробачать. Наївна впевненість смішна. Багато наївно-зарозумілої впевненості – спочатку смішно, потім нудно. Не роби цього, не пиши про те, чого не знаєш, чого не мацав, не робив і не відчував, як воно є.

Звісно, не можна знати все і бути досвідченим у всьому. Або справді буває так, що по сюжету треба описати досвід, який автору незнайомий. Що робити?

Варіант раз: не просто почитати в мережі теорію, а знайти й докладно розпитати того, хто знає тему ґрунтовно. Дуже-дуже докладно розпитати, аж до побутових деталей. А потім, коли напишете, дати цій людині прочитати – і врахувати зауваження, знов таки, особливо щодо деталей, бо саме на них автори-початківці і паляться. Хоча й знані автори на таких самих деталях паляться також.

Варіант два, якщо все ж таки не вистачає практичних знань або немає змоги/часу знайти консультанта: обійти, використати обхідні прийоми. Наприклад, описувати не саму подію, а те, що довкола неї. Сконцентрувати увагу на емоціях, відчуттях героя, а не детальному описі події. Бійку передати через переляканий погляд стороннього персонажа, а не дійових осіб. Про битву розповісти у листі ретроспективно або через спогад, а не давати докладний опис відповідно до подій, тощо й тощо. Дати хроніку газетних статей, плітки позасюжетних персонажів, поставити у фокусі окремі деталі чи фрагменти історії, які допоможуть читачеві самому уявити, що і як відбувалося. Тобто передати невідоме – через те, що знаєш ти-автор і знає читач. Зробити це виразно, чітко, наче так і треба, саме таким був ваш авторський задум (а не те, що у вас не вистачає інформації та відповідного досвіду)!

Хоча навіть використовуючи обхідні прийоми, тему бажано знати принаймні теоретично і трохи практично – щодо окремих деталей, які ти можеш використати як замінник, наприклад, потримати в руках зброю, відчути її вагу, запах, зручність; примірити старовинне вбрання і запам’ятати свої відчуття в ньому; погамселити грушу і спробувати вдарити живого противника; проїхатися на мотоциклі, хоча б пасажиром (ну, щоб потім, наприклад, не писати вигадки про стрільбу з байка); відвідати чайну церемонію, стайню, місце подій, спробувати приготувати наїдки за старими рецептами, розпалити вогнище і підтримувати вогонь кілька годин… Тобто спробувати хоча б частково той досвід отримати, щоб пережите можна було використовувати потім у творі. Це завжди відчутно – пише автор з досвіду чи з власної фантазії.

Опирайся на те, що знаєш, описуй тих, кого знаєш, уникай того, що не знаєш – і є шанс, що ані редактор, ані читач про це не здогадаються.

2. Не пиши красиво

Страшнюча помилка, через яку автора-початківця легко сплутати з графоманом, і через яку в кошик летять непогані (в перспективі, якщо над ними добре попрацювати) тексти, бо редактори почасти впевнені, що стільки дурні (в голові у автора) не лікується, не варто й труду.

Насправді, звісно, це лікується і досить легко.

Щоправда, лікується саме автором і саме в тих випадках, коли автор не графоман, а просто хоче писати… красиво. З незвички. Хвороба росту така.

Отже, якщо хочеш у майбутньому стати живим класиком, запам’ятай, заруби, запиши на лобі, повісь на монітор, обклей стіни, визубри, зрештою, золоте правило: «не пиши красиво – пиши просто». Бо поки у тебе не вправна рука до тексту – з бажання написати красиво нічого доброго не вийде. Погано вийде.

Поки ти не вмієш добре писати – пиши просто, якнайпростіше, ясно, без витребеньок і словесних викрутасів. Якщо ти сумніваєшся, яке краще вибрати слово – закресли усе (речення, абзац) і перепиши його просто. Якщо ти сумніваєшся, чи добре у тебе вийшло написане – закресли все і перепиши просто.

Просто – це так, щоб тобі легко було прочитати це вголос.

Це так, як ти розмовляєш з друзями. Або по телефону з шефом чи з клієнтом.

Це так, що коли ти читаєш речення – співрозмовник розуміє і може його переказати.

Просто – не означає «лише простими реченнями», речення можуть бути складні, прості, короткі, довгі – але викладені думки мають бути чіткими і зрозумілими.

Потім, коли ти вже натренуєш руку і чуття, виробиш власний стиль – він може бути яким завгодно. Слово – це інструмент. Але поки ти вчишся ним користуватися, проста мова твого твору буде твоєю перевагою, як проста тканина одного тону, де колір не заважає сюжету, а навпаки підкреслює його, вирізняє з фону.

Як зрозуміти, чи ти вже вмієш писати добре і чи треба тобі користуватися цим правилом? Якщо ти маєш сумніви – значить, ще не вмієш, значить – пиши просто.

3. Викресли третину

Дуже гарна тренувальна вправа і варіант правила Мюллера. Нам завжди хочеться сказати багато, детально пояснити свою думку. Читачеві навпаки, не треба, щоб автор детально все розжовував, бо уява, обтяжена зайвими деталями, вимикається, читачеві стає нудно. Так у будь-якій справі – зайві пояснення, коли ми все вже зрозуміли, втомлюють.

Вправа «викресли третину» допомагає навчитися відокремлювати головне від зайвого для тексту (і у себе в голові також). І що добре – тренуватися можна не на художніх текстах (бо шкода і боляче отак по живому різати), а на будь-яких. Наприклад, на постах у Фейсбуці.

Техніка проста: пишемо текст, як вважаємо за потрібне, – а потім редагуємо так, щоб він став на третину меншим.

Що отримуємо? Вміння відрізняти суттєве і несуттєве, як я вже сказала, а крім того – чуття динаміки тексту, розуміння його структури, співвідношення теми і слова, чуття слова як інструмента думки, лаконічність, виразність – див. п. 2.

А якщо текст не скорочується або дуже-дуже шкода викреслювати цю третину, бо вона суттєва? Ок, тоді розбий на окремі частини і допиши до них обрамлення, початок і кінець – тобто зроби кілька окремих текстів, кожен зі своєю думкою.

4. Що хотів сказати автор. А в тексті – сказав? Де саме і як?

Звісно, ти знаєш, про що ти пишеш. Звісно, я тобі вірю. Ну, що ти знаєш. А тепер сформулюй це одним (ок, двома-трьома) реченнями – про що твій текст? Коротко і чітко.

Це не менш корисна вправа, ніж викреслювати зайве – чітко сформулювати ідею твору, причому не взагалі, за все хороше проти всього поганого, а конкретно твого твору – що ти хочеш ним сказати. Сформульована ідея так само одразу відмежовує те, що в творі потрібно, від того, що в ньому зайве. Виструнчує сюжет. З’ясовує, що і для чого робити з головними та другорядними персонажами. Другий пункт викидає зайві слова, третій – зайві речення і деталі, цей, четвертий, робить те саме на сюжетно-композиційному і персонажному рівнях, прибираючи непотрібні епізоди і, навпаки, вимагаючи тих, без яких ідея твору не прочитуватиметься, а сам твір залишатиметься бувальщиною, історією, набором думок і прикладів, і не перетвориться на цілісний художній твір.

Якщо твій текст розвалюється на епізоди або ти в написаному відчуваєш щось не те, та не можеш зрозуміти, де причина, – перш ніж шукати баги чи питати порадників, насамперед сформулюй ідею. Це він без ідеї розвалюється.

5. Що ти вмієш найкраще?

Тобто: знайди те, що тобі вдається найкраще – і насамперед експлуатуй це. І поступово підтягуй інші текстові вміння.

Навіть талановиті письменники з чогось починали. Навіть генії витратили купу часу на вдосконалення своїх навичок. І навіть класикам не все вдавалося добре. Отже, ти маєш право і на помилки, і на навчання, і на невдалі та вдалі творчі пошуки. Не хапайся зразу за все, не намагайся зробити свій твір досконалим – земля не впаде на сонце, якщо він просто подобатиметься читачам, але й матиме помилки. Здіймайся на вершину майстерності поступово.

Але знайди те, що тобі дійсно вдається добре. Що ти вмієш класно – придумувати карколомний сюжет? Передавати почуття так, що мороз іде поза шкірою? Створювати у читачеві відчуття присутності? Захоплювати несподіваною зміною думки? Грати образами, ритмом, емоціями, зрештою словами? Використовуй це за основу і поряд тренуй інші навички письма. Бо цим і відрізняється письменник-початківець від графомана – той не вміє вчитися.

Ти вмієш – отже, мусиш.

І головне, пам’ятай: всі помилки не виправиш. Найкраще їх виправляти невеличкими купками – скажімо, по 5 штук за раз 😉

Юлія Оскольська,
книжний редактор, кандидат філологічних наук