Інтерв’юПублікації

Три іпостасі (книжки) Сергія Іванюка

Сергій Іванюк, він же Сергій Оксеник, автор однієї з найцікавіших українських фентезійних трилогій “Лісом, небом, водою” та  шеф-редактор підліткового журналу “Однокласник”, поділився з Любов’ю Базь кількома таємницями своєї творчості та планами на майбутнє. Як насправді створювалася історія про пригоди Лисого, що чекає на п’яну піонерку з села Варварка та як непросто бути викладачем — про це ви дізнаєтеся далі в матеріалі. Скорочене інтерв’ю в друкованому вигляді можна буде прочитати в листопадовому номері журналу “Однокласник”


Зараз фентезі — дуже популярний жанр, і він активно розвивається. Ваша трилогія “Лісом, небом, водою”… фанати фентезі зараховують її до “свого”. Це те, що цікаво їм, одна з найперших книжок фентезі українською мовою, яка не перекладна. Чому саме Ви обрали такий жанр — фантастика, фентезі? Ви читаєте багато різних письменників. Чому для власної творчості зацікавив такий жанр?

— Ви знаєте, книжка живе в трьох іпостасях. Одна — це коли вона написана, друга — коли видана, це вже інша книжка, обкладинка, картинки, а третя — коли вона прочитана, і тоді кожен читач має свою книжку. Її дуже по-різному розуміють, по-різному сприймають. Кожен читач має право вважати, що це фентезі. Я, чесно кажучи, думав, що перший том — це роман-казка, бо він і побудований, як казка, і персонажів багато казкових… тобто я вважав, що це казка. Другий том, “Леля” — це детектив, і третій — наукова фантастика. Тобто вони всі різняться за жанрами… ну, це так я думаю. Це зовсім не значить, що так воно і є. Почесно бути родоначальником українського фентезі, ніби я щось відкривав, але не можу цього на сто процентів прийняти. Трилогія в цілому, безперечно, може бути зарахована до жанру, проте не замислювалася як фентезійна.

Чому воно все нереалістичне? Ну, по-перше, я прожив багато років, і свого часу мені довелося читати дуже багато соцреалістичної літератури. Вона мені в печінках сидить. Коли траплялося читати пародію на реалістичну книжку, це завжди було свято. Я пам’ятаю дилогію Василія Аксьонова “Мой дедушка — памятник” і “Сундучок, в котором что-то стучит”, яка пародіювала піонерські детективи. Це були просто іменини серця, я був надзвичайно щасливий, коли читав цю книжку. Ну, й не тільки я. Тобто ідіосинкразія на реалістичну літературу існує в більшості людей мого покоління. Через те мені хотілося написати вільніше, розкутіше і так, як я хочу. Початок 2000-их — то були часи, коли ніхто нічого не вимагав від письменника. А коли я написав першу книжку, то зрозумів, що мені не хочеться, щоб хтось її видавав. Через те ми домовилися з моєю дочкою, вона оформилась як приватний підприємець, і ми видали цю книжку самі, тільки запросили Міхнушова, художника, якого я дуже люблю.

Так, оформлення чудове.

— Це одна версія, чому воно так написано. Друга версія — і вона правдива — це те, що я ту книжку не писав. Я знайшов рукопис в старій машині часу і просто розшифрував його, трошечки відредагував під сучасну українську мову, бо він був написаний якоюсь не такою українською мовою. І тому я не винен, що вона фентезі, оскільки я її не писав, я чесно розшифрував.

Можливо, це реалістичні події для майбутнього, взагалі літопис.

— Ну, я так і думаю, що це такий собі епос майбутнього якогось. Дуже не хочеться в те вірити, кому ж таке майбутнє потрібно?

Справжня постапокаліптика. Дуже цікаво, що саме Вас наштовхнуло на думку стати письменником, почати щось писати?

— Ніщо не наштовхнуло, я це знав з самого дитинства. Хоча можна сказати, що мене батько наштовхнув. Коли мені було років п’ять, до нас завітали гості з “а ким ти хочеш бути” і всяким-таким. Батько не дав мені відповісти і каже: “Він буде журналістом”. Я так подивився на нього, питаю: “Це хто?”. Він мені: “Ну, це людина, знаєш, з такими очима, яка все бачить наскрізь”. І потім кілька років мене переслідував цей апокаліптичний образ журналіста, я страшно боявся, що десь зустрінуся з журналістом з такими очима, який бачить усе наскрізь. Відтоді, як я почав читати дорослу літературу, то знав, що буду письменником. Дитяча література мене на ці думки не надихала тогочасна, а доросла надихнула. Це Дюма, Жуль Верн… Насамперед Жуль Верн. Він був моїм улюбленим письменником багато-багато років, і зараз я його дуже люблю. У нашій районній бібліотеці, досить бідній, Жуль Верна були майже всі томи. Я не читав тільки про капітана Гаттераса і так і не прочитав, тому що тоді в бібліотеці книжки не було, а потім якось у мене руки не доходили.

Я знав, що буду письменником. Просто життя так складалося, що мені ніколи було ставати письменником. То я в армії служив після університету, то потім працював на радіо, і там і так доводилося багато писати. Я ночами писав вдома оповідання, повісті, але так щасливо склалося, що вони всі пропали, ті рукописи.

Щасливо?

— Щасливо, так, бо то було таке все… учнівство. Потім я писав дисертацію, потім Академія трапилася на дорозі, довелося дуже багато зусиль покласти на цей проект. А от коли я перестав бути бюрократом, раптом відкрилося, що я все роблю не так, як мені хотілося б в житті. І я згадав, що колись, дуже давно, у мене був задум такої книжки. Я його вирішив втілити. Звичайно, те, що написано, не має особливого відношення до того, що було в задумі ще у вісімдесяті роки. Тобто має, але чисто фабульно. Я написав би зовсім іншу книжку, якби тоді взявся це робити. Ну, вийшло так, як вийшло.

Ідея трансформувалася, змінилася.

— Я думаю, що якби я сьогодні почав її писати, вона б виглядала зовсім інакше. Але сьогодні я вже не почну, бо вона є, який сенс ще раз писати те, що вже є.

Але ж Ви продовжуєте писати нове. У літніх номерах журналу “Однокласник” я прочитала фрагменти з вашого нового роману “Убивство п’яної піонерки”. Мене страшенно зацікавили ці уривки, але трошечки важко зрозуміти, про що саме це буде. 

— Роман присвячений тому, як убивають піонерів. Дія відбувається в 1965 році, у невеличкому селі Варварка, точніше сказати, у дуже великому селі Варварка, бо, наскільки я знаю, там живе понад десять тисяч людей. Це таке молоде село, і там вбивають піонерів, і метафорично, і безпосередньо, правдиво. Я вжив таку однину, загалом, “Убивство п’яної піонерки”, хоч вона там не одна, кого вбивають.  Бо якось мені, чисто спекулятивно, подумалося, що “Убивство п’яної піонерки” — це страшніше, ніж “Убивство п’яного піонера”.

Так, викликає якісь такі асоціації з горором.

— А якби я написав “Убивство п’яних піонерів”, це було б якось занадто відповідально, треба було б дуже багато тих піонерів убити впродовж роману.

Тобто, це детектив?

— Трошки детектив, трошки фентезі, можна так сказати, трошки реалістична проза, трошки ностальгія, трошки свої розрахунки з радянською дійсністю. Я дуже люблю цей роман, дуже сподіваюся, що він таки вийде цього року і що буде важливою книжкою в моєму житті.

Я поділяю ці сподівання. Хотілося б його скоріше купити і прочитати. Також я чула, що у Вас планується ще один роман.

— Так, я щойно закінчив новий роман, він називається “Самка богомола”.

Яка чудова назва.

— Мене попереджали, що феміністки можуть насипатись за цю назву, але це дуже важлива назва, і я тут поступатися не зможу. Цей роман, мабуть, теж фантастичний, бо дія відбувається після закінчення російсько-української війни, в таборі, де російські біженці. Бо коли в них почався розвал імперії, вони всі сипанули туди, де ситніше і мирніше, де не стріляють і годують, в Україну. Вони не пішли ні в Польщу, ні в Грузію, ні в Китай, вони сипанули всі сюди, бо їм тут комфортніше. І це вийшло ще страшніше, ніж їхня збройна агресія, для України, бо їх же треба годувати, забезпечувати житлом, роботою. Такий… любовний трилер, я б сказав.

Це авторське передбачення чи альтернативна історія?

— Чисто те, що скоро буде. Це дуже реалістично все.

Таки передбачення.

— Як тільки вони почнуть розпадатись, вони підуть з Криму і з Донбасу, і тоді почнеться страшне.

І для нас також.

— Для нас — так. Їм-то все одно, вони звикли так жити. Що біженці, що не біженці. Їсти вони ніколи не їдять по-людськи. Я маю на увазі не Москву, а Росію в більш широкому розумінні. Тут для них нічого особливого не буде, їх і так саджають ні за що, їх і так вбиває влада, коли треба, посилає на смерть в різні регіони світу, щоб вони своєю кров’ю напоїли ту землю. Згадується один російський письменник, Алєксєй Іванов, дуже хороший.

“Общага-на-крови”.

— “Общага-на-крови”, так, “Географ глобус пропил”, ну от в нього є історичний роман, називається “Сердце Пармы, или Чердынь — княгиня гор”. Це роман про часи Івана Грозного, і от там сутність російської експансії дуже чітко показана. Іванов її зсередини викриває, як росіянин, і один із героїв там каже: ця земля буде нашою, “когда на три сажени вглубь кровью своей ее напоим”.

Жахливі слова.

— Але правдиві. Бо, як писав Геніс в книжці “Фантики”, російська земля там, куди ступив російський богатир. Це про картину Васнецова “Три богатыря”. Там же, за спиною у тих богатирів, прикордонний камінь, далеко, сотні метрів до нього. Де це вони, що це, куди це їх занесло? Це, значить, вони за межами Росії, чи що? Чи вони стоять спиною до ворога і вдивляються в Росію? Ні, вони таки за межами, тому що за межами, за кордоном, — теж російська земля. “Та земля своя, где оставил след богатырский конь”. Так він це пояснює.

Це якось зовсім розходиться з прогресивними цінностями, з людяністю, з гуманністю, з оцим всім-всім, але що маємо, те маємо.

— Як і політика їхня, як ця війна, брехливість, підступність, гібридність, “их там нет”, “Крым наш” — це все розходиться із сучасними цінностями. Ну що ж, як ми опинилися поруч з ними. Це наша вина, в принципі, бо ми їх створили. Наш князь вирішив собі ото дачку влаштувати, Москву, на берегах Москви-ріки, і от до чого це все призвело.

Фентезі — це водночас шанс відмежуватися, як правильно Ви сказали, відпочити від літератури соцреалізму, де вимагалося — пиши те, не пиши те. Мені здається, це якоюсь мірою триває в Росії, і, може, навіть дуже великою. Але з іншого боку, фентезі та інші фантастичні жанри дають  можливість зазирнути в майбутнє і справді написати про те, що актуально. Тому це дуже круто, що Ви пишете саме в цих жанрах. Мені хотілося б ще запитати, які письменники Вас цікавлять, надихають? Необов’язково в жанрі фентезі, можливо, із сучасних чи з класики?

— У мене є улюблений український письменник Володимир Діброва, і як прозаїк, і як перекладач, і як драматург. Я його дуже люблю, він мені близький. Його творчість от дуже “моя”, я належу до кола адресатів його творів, сподіваюся. Мені дуже подобається сучасна англійська література, я її намагаюся багато читати, причому не тільки трьох колосів, так би мовити, Акройда, Барнса і Мак’юена, а й другий ряд, який надзвичайно цікавий. Якби б не було Акройда, Барнса і Мак’юена, то все одно це була би велика література. Вона багатонаціональна. Є, скажімо, Кадзуо Ішіґуро, японець, є Арундаті Рой, індіанка, є Салман Рушді, якій живе в Англії і пише англійською мовою, ну, і більш “англійські” письменники: наприклад, Сара Вотерс, Кінгслі Еміс, Мартін Еміс.

Класику дуже люблю. Думаю, все одно нічого б в нас не було, якби не Свіфт, Бальзак, Флобер, Толстой, Достоєвський, Марко Вовчок, Чехов, Шевченко… Як ви прочитаєте, скажімо, цю книжку, “Убивство п’яної піонерки”, там очевидно, що для героя найкращих письменників два: Жуль Верн і Шевченко.

Гарне поєднання.

— Так, дуже гарне. Мені воно симпатичне. Був період, коли відкриттям світу для мене став Гемінґвей. Був період, коли я просто перестав розуміти, навіщо я раніше читав, бо я читав щось таке, в чому не було того, про що пише Камю. Потім, пам’ятаю, один мій друг, якому я дав прочитати Стругацьких “Равлик на схилі”, наступного дня — він за ніч прочитав — дуже похмуро сказав: “Ти знаєш, людина, яка прочитала цю книжку, повинна зверхньо ставитися до всіх, хто її не читав”. Я із цим згоден. Стругацькі — це теж таке-от відкриття світу. Потім Маркес, Борхес, Кортасар, безперечно. Грузинські автори, яких я дуже люблю: драматург Габріадзе, Чебуа Амеріджібі,Отар Чиладзе зі своїми романами і прозою, Інанішвілі. Багато. Не можу чітко сказати — от, один хтось. Такого нема.

Тобто, як у справжнього письменника, у Вас багато літературних зацікавлень.

— Не можна ж бути письменником, якщо ти не читач.

Це логічно. І, якщо так, то наступне питання про письменників-початківців, оскільки Ви з ними активно працюєте. У Вас є власний курс “Основи літературної творчості” у Києво-Могилянській академії, і Ви багато років працюєте шеф-редактором підліткового журналу “Однокласник”, щомісячного видання, яке видає в тому числі творчість і статті, написані як підлітками, так і старшими людьми. Мені цікаво, чи співпраця з молодими авторами — це важко, читати, наприклад?

— Це важко, бо треба читати. Ви ж розумієте, що я не можу набрати курс з п’ятнадцяти чоловік, і щоб усі талановиті. По-перше, навіть якщо я їм буду цілий тиждень давати завдання і відбирати тих, хто найкраще пише, я все одно не вгадаю. От я дивлюся, зараз закінчився вересень, і я тільки тепер більш-менш можу сказати, хто сильніший, хто слабкіший в групі, і то я впевнений, що це не остаточний мій присуд. Бо минулого року, скажімо, у мене одна з найяскравіших, найталановитіших письменниць відкрилася аж десь у грудні, а до того — я знав, що вона хороша, але просто не уявляв масштабів її обдарування. Вона після того багато друкується в журналі, взагалі, минулорічний випуск дуже активно друкується, і не тільки минулорічний, Ви ж трошки раніше закінчили, і друкуєтесь в журналі багато. І Наталя Степанчук, Ірина Борисюк, Ніна Павлюк — це все наші випускники, які слухали колись цей курс, а тепер працюють в журналі в штаті, і я дуже пишаюся цим, вони справді талановиті та чарівні.

А це якось Вам допомагає в письменницькій діяльності — Ви виховуєте нове покоління, вчите його, це щось привносить?

— Важко сказати, що воно сильно допомагає, швидше навпаки, тому що б в мене було значно більше часу на писання, якби я не читав всього того, що вони мені щотижня пишуть. У мене зараз шістдесят чоловік з гаком, дві групи, і це мені щотижня треба читати шістдесят творів, хочеш, не хочеш, цілий навчальний рік.

І ще й писати відгуки.

— Писати відгуки, так. Але це ж не те, що я маю якийсь набір рецептів, як треба писати, і їм його викладаю. Щось треба раніше їм розказати, щось пізніше, чогось вони мене навчають. Це просто школа критеріїв. Сьогодні студенти читали свої твори, ми їх обговорювали і виробляли спільні критерії. Коли це на практиці, на конкретних текстах, вони ефективніше виробляються, ці критерії, а коли ти їх уже навиробляв трошки, то і самому писати легше. Так що це не прямо воно допомагає, але опосередковано це має для мене велике значення. Ну, і потім, бачите, я завжди думав, що у мене два улюблених заняття в житті — читати і писати, а тепер я розумію, що ще і викладати. І от так я весь час відпочиваю: коли читаю, то відпочиваю від студентів, коли пишу, то відпочиваю від читання, коли я в аудиторії, відпочиваю від письма і читання.

Це чудово. Виходить плідна робота, до того ж, ще і відпочинок, і є чудові результати. Я Вам страшенно дякую. Бажаю Вам величезних успіхів і щоб Ви завжди продовжували свої гідні заняття і продовжували допомагати молодим авторам, бо це страшенно цінно.

З письменником спілкувалася Любов БАЗЬ

Фото Вікторії ТОКАРЄВОЇ з Книжкового Арсеналу 2016

Avatar photo

Оксана Пронько

Вона ж Росава. Адміністраторка, оглядачка.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *